Око Світу

РОЗДІЛ 1

БЕЗЛЮДНА ДОРОГА

Обертається Колесо Часу, грядуть і минають Епохи, залишаючи по собі спомини, що стають легендами. Легенди блякнуть у пам’яті й перетворюються на міфи, а коли Епоха, що їх сотворила, повертається знову, про них уже й згадки розвіялися. В одній із таких Епох, яку дехто називає Третьою — Епосі, яка ще має настати і яка водночас давно проминула, в Імлистих горах здійнявся вітер. Вітер цей не був початком. В обертанні Колеса Часу нема ні початку, ні кінця. Проте одним із нескінченної вервечки початків цей вітер все ж таки був.

Народившись під вічно оповитими хмарами гірськими вершинами, котрі цілком відповідали своїй назві, вітер погнав на схід, промчавши над Піщаними пагорбами, що колись давно, ще до Світотрощі, були узбережжям великого океану. Тут, у низькодолі, він пустився у Межиріччя, увірвався в хащу, прозвану Західним лісом, і хльоснув по двох чоловіках — вони тарабанились обіч бідарки кам’янистою стежиною, знаною як Кар’єрний путівець. Попри те, що весна повинна була розпочатися вже місяць тому, вітер обпікав крижаним холодом, наче мав ось-ось принести з собою хурделицю.

Його пориви щільно притисли плащ Ранда аль’Тора до спини, обгорнули коліна сіро-брунатною вовняною тканиною, а тоді взялися шарпати край одежини. Ранд пожалкував, що плащ на ньому недостатньо важкий, та й ще одна сорочка не була би зайвою. Коли він намагався відкинути плащ назад, той раз у раз зачіплявся за сагайдак, прив’язаний до пояса. Усі спроби притримувати плащ однією рукою були марними; а в іншій руці він тримав лук зі стрілою на тятиві.

Коли шалений порив вітру вкотре вирвав плащ йому з руки, Ранд кинув погляд на батька поверх зарослої густою шерстю спини гнідої кобили. Він розумів, що його бажання пересвідчитися, чи Тем і далі крокує поруч, є безглуздим, але що вдієш: такий уже випав день. Вітер із завиванням налітав на подорожніх, і якби не його виття, надовкола панувало би безгоміння. Зрідка тишу протинало тихе порипування осі бідарки. В лісі не чутно було пташиного співу, та й білки не пересвистувалися серед гілля. Втім, він цього і не сподівався. Не такою була ця весна.

Лише дерева, що й узимку зберігали листя або голки, зрідка зблискували зеленим. Крізь буре шпичасте плетиво торішніх засохлих пагонів ожини де-не-де проглядало голе каміння. Навіть бур’яни траплялися зрідка: здебільшого кропива, а ще якесь колюче та смердюче зілля — воно залишало огидний запах, якщо необережно розчавити його чоботом. У темному затінку, де шапки дерев упритул понахилялись одна до одної, ще біліли латки сніїу. Сонячне проміння подекуди кволо пробивалося крізь густе гілля, але не несло з собою тепла. На сході над верхівками дерев зависло бліде сонце, проте світло його було тьмаве, наче розведене сутінками. Невеселий це був ранок, і думки він навівав невеселі.

Юнак мимоволі торкнувся стріли на тятиві — був готовий водномить, одним порухом підтягнути її до щоки, як учив його Тем. На фермах ця зима видалася тяжкою, найгіршою з усіх, що могли пригадати старі люди, але, мабуть, у горах вона була ще лютішою. Принаймні якщо висновувати з сили-силенної вовчих зграй, що ринули до Межиріччя. Вовки набігали на кошари, гострили зуби на хліви та стайні, аби дістатися до худоби та коней. Ведмеді теж убивали овець, хоча ведмедів у цих місцях не бачили здавна. Щойно сутеніло, люди намагалися укритися у своїх будинках, оскільки ставали здобиччю так само часто, як і вівці. Втім, інколи таке траплялося й удень.

Тем розмірено крокував з іншого боку Бели, спираючись на спис, наче на ґерлиґу, не звертаючи уваги на вітер, хоча той і шарпав його темний плащ, змушуючи майоріти, наче прапор. Він раз у раз легенько поплескував конячку по крупі, наче нагадуючи, що треба йти далі. Могутній, широкогрудий та кругловидий, Тем здавався цитаделлю реальності посеред цього ранку, кам’яною брилою посеред плинного сновиддя. Хоча засмаглі щоки Тема покарбували зморшки, а в сріблі волосся лише де-не-де проглядали чорні пасма, у ньому відчувалися міць і непохитність — бурхливий потік лише вирував би навколо його стоп, не в змозі збити з ніг. Наразі він незворушно простував дорогою. Вовки та ведмеді — це, звісно, не жарти, наче казав він усім своїм виглядом, і кожний, хто тримає вівці, повинен на них зважати, проте краще їм навіть не намагатися завадити Тему аль’Тору дістатися Емондового Лугу.

Винувато сіпонувшись, Ранд знову взявся спостерігати за своєю стороною узбіччя — незворушність Тема нагадала йому про обов’язок. Він був на голову вищий від батька, втім, як і за будь-кого на цілий окіл. Ранд не дуже скидався на Тема, хіба що був такий же широкий у плечах. Сірі очі та рудуватий відтінок волосся він успадкував від матері — так казав йому Тем. Вона була нетутешня, і Ранд її майже не пам’ятав, хіба що усміхнене обличчя. Але квіти до її надгробку він приносив щороку: навесні, на Бел-Тайн, і влітку, на День Сонцестояння.

На візку, серед восьми великих діжок сидру, який лише трохи набрав міцності за час зимової витримки, примостилися два невеличкі барильця яблучного бренді. Тем щороку доправляв такий вантаж до корчми «Винне джерело», аби на Бел-Тайн люди мали чим пригоститися. Він заявив, що й цієї весни його не вдасться зупинити якимось вовкам та холодному вітру, хіба що трапиться щось геть несосвітенне. Досить і того, що вони з Рандом не були в селищі кілька тижнів. Навіть Тем наразі рідко полишав ферму. Але Тем дав слово привезти бренді та сидр, і він мусить це зробити, хай навіть у переддень Свята. Свого слова Тем завжди дотримував. Що ж до Ранда, то він просто радів нагоді вихопитися з ферми, радів майже так само сильно, як і власне Бел-Тайну.

Спостерігаючи за своєю половиною дороги, Ран раптом наче відчув на собі чийсь уважний погляд. Певний час хлопець намагався позбутися цього відчуття. Між дерев не помітно було ні поруху, ні шелесту, тільки вітер гудів. Але відчуття не хотіло зникати, а, навпаки, посилювалося. Волосинки на руках Ранда здибилися, шкіра засвербіла, так наче зсередини поколювали сотні голочок.

Ранд роздратовано перехопив лук, аби почухати руки, і наказав собі не прислухатися до дурних фантазій. З його боку лісу не було нічого й нікого, а Тем сказав би, якби помітив щось на своїй стороні. Ранд знову озирнувся і... не повірив власним очам. Позаду нього, на відстані двадцяти п’ядей, не більше, їхав вершник — одягнений у чорний плащ, він зливався із чорним конем в одне гнітюче, без жодної світлої чи блискучої цятки ціле.

Радше за звичкою, аніж спонукуваний чимось іншим, він продовжував задкувати поруч із возом, дивлячись на незнайомця.

Плащ вершника вкривав його аж по халяви чобіт, а каптур був насунутий до самого підборіддя. Ранд тривожно помислив, що у постаті вершника є щось дивне, а надто його манило те, що ховалося під каптуром. Затінені риси годі було роздивитися, хоча Рандові здалося, що він дивиться вершникові просто в очі. І відвести погляду він не міг. Під каптуром чорною плямою меркла сама тінь, але він відчував ненависть, що юшила звідти, відчував так гостро, неначе дивився у кривороте від люті обличчя. Ненависть до всього живого, а насамперед — ненависть до нього, Ранда.

Зненацька юнак перечепився за камінець на дорозі і випустив темного вершника з очей. Лук випав йому з рук, а він сам не гепнувся горілиць тільки тому, що встиг ухопитися за гриву Бели. Кобила налякано форкнула і зупинилася, вивернувши голову, аби подивитися, хто і чому її схопив.

Тем осудливо поглянув на Ранда зверх спини конячки.

— Що сталося, хлопче?

— Вершник, — відсапуючись та випростуючись, промовив Ранд. — Якийсь чужак їде вслід за нами.

— Де? — Тем підняв списа з широким вістрям й уважно подивився назад.

— Ось там, позаду... — Ранд розвернувся, і слова завмерли йому на губах. Дорога позаду лежала порожнем. Не вірячи власним очам, він обнишпорив поглядом хащі праворуч і ліворуч дороги. Проте і коня, і вершника наче вітром здуло. Ранд помітив запитання у погляді Тема. — Він був там. Чоловік у чорному плащі і на чорному коні.

— Не хочу видатися сумнівакою, хлопче, але куди він міг подітися?

— Гадки не маю. Але він там був. — Ранд підхопив із землі лук і стрілу, похапливо перевірив оперення, відтак поклав стрілу на тятиву і, трохи натягнувши її, знову відпустив. Не було у кого цілитися. — Він був!

Тем похитав сивуватою головою.

— Ну, якщо ти так кажеш, хлопче... Тоді ходімо глянемо. Кінь залишає сліди, навіть на такій землі. — Він посунув назад уздовж воза, його плащ полоскався на вітрі. — Якщо ми їх знайдемо, то точно знатимемо, що він насправді тут був. Якщо ж ні... що ж, зараз такі часи, що будь-кому може примаритися що завгодно.

Раптом Ранд збагнув, що здалося йому дивним у тому вершнику, окрім його немислимої тут появи. Вітер, що ледь не шмагав його і Тема, не поворухнув жодною складкою на чорному плащі чужинця. Зненацька Ранду пересохло у роті. Мабуть, усе це йому примарилося. Батько правий: такого ранку уява може зіграти з людиною злий жарт. Хоча він не вірив у те, у чому намагався себе переконати, але як розповісти батькові, що чоловік, котрий наче розтанув у повітрі, був зодягнений у плащ, непідвладний вітру?

Стурбовано насупивши брови, Ранд уважно вдивлявся в ліс, що обступав зусібіч дорогу — він тепер був якийсь інакший. Хлопець ще змалечку звик бігати лісами куди лише заманеться. Він навчився плавати у ставках та струмках Заплавного лісу, що лежав на схід від останніх ферм Емондового Лугу. Блукав він і Піщаними пагорбами, хоч багато хто в Межиріччі вважав їх злощасним місцем. Якось він, разом зі своїми найліпшими приятелями, Метом Коутоном та Перрином Айбарою, навіть дістався аж до підніжжя Імлистих гір. А так далеко від рідної домівки більшість мешканців Емондового Лугу ніколи не заходили, для них неабиякою пригодою був навіть вояж у сусіднє село — Сторожовий Пагорб чи Девен Райд. І в жодному з цих місць не зустрів він нічого, що змогло б його налякати. Проте сьогодні Західний ліс був не таким, яким Ранд його пам’ятав. А чоловік, здатний зникнути отак водномить, може водномить і з’явитися знову, можливо, навіть під самим носом Ранда.

_Батьку, не варто шукати. — Тем здивовано зупинився, а Ранд натягнув глибше каптур свого плаща, приховуючи зашаріле обличчя. — Мабуть, твоя правда. Який хосен шукати те, чого нема, а надто гаяти час, коли нам треба чимшвидше дістатися селища і десь знайти прихисток від цього вітру.

_Так, а було би незле викурити люльку, — мрійно мовив Тем, — та перехилити кухоль елю в затишному куточку. — Раптом його обличчя розплилося у широкій усмішці. — А ти, гадаю, не від того, щоби спіткатися з Еґвейн.

Ранд спромігся на вимучену посмішку. Серед усіх речей, які наразі обсідали його думки, донька мера була аж ніяк не на першому місці. Наче йому нема чим перейматися і без цього. Останнім часом, коли б вони не зустрілися, вона незмінно примудрялася його спантеличити. Сама ж вона — і це було найгірше! — схоже, навіть не помічала цього. Ні, він точно не хотів наразі думати ще й про Еґвейн.

Юнак сподівався, що батько не помітив його замішання і страху, але Тем раптом промовив:

— Не забувай про полум’я, хлопче, і про порожнечу.

Тем давно вже навчив Ранда цій незвичній вправі: сконцентруватися на однісінькому пломінчику і спалити на ньому всі емоції, що тебе переповнюють — страх, ненависть, гнів, — доки твій розум не спорожніє. Злийся з порожнечею, казав Тем, і ти зможеш усе. Ніхто в Емондовому Лузі не казав таких речей — лише Тем. І попри те Тем зі своїми полум’ям та порожнечею щороку перемагав на турнірі лучників на Бел-Тайні. Ранд вважав, що цього року і він матиме шанс на перемогу, якщо йому вдасться звільнити свій мозок. Спогадування Тема про цей трюк означало, що він усе запримітив, проте більше про це жодним словом не обмовився.

Тем прицмокнув на Белу, зрушуючи кобилу з місця, і батько із сином пішли далі.

Старший чоловік ступав розмірено, наче нічого особливого не трапилося і трапитися не може. Хотів би Ранд мати таку витримку! Він намагався викинути все зайве з голови, але в думках його знов і знов з’являвся вершник у чорному.

Йому хотілося вірити, що Тем має рацію, що вершник існував лише в його уяві, але він надто яскраво пам’ятав ненависть, яку випромінював чужинець. Ні, хтось там справді був. І цей хтось бажав йому зла. І Ранд продовжував раз у раз озиратися, доки вони з батьком не опинилися серед гостроверхих солом’яних дахів Емондового Лугу.

Селище розпочиналось одразу ж за Західним лісом, узлісся впритул підступало до висілків, а окремі дерева забігли аж до сільських вулиць і стояли між міцними каркасними будинками. Місцевість полого спускалася на схід. Далі розкинулася клаптикова ковдра з ферм, ланів та пасовиськ, розкреслених живоплотами, там і тут поплямована латками гайків та байраків. Рівнина тяглася аж до Заплавного лісу, помережаного незліченними ставками та потічками. Земля на захід звідси була не менш плодючою, а пасовиська майже щороку вкривалися пишною травою, але ферми в Західному лісі можна було на пальцях порахувати. Та й вони уривалися за багато миль до Піщаних пагорбів, не кажучи вже про Імлисті гори, маківки яких можна було розгледіти з Емондового Лугу, далеко над верховіттям Західного лісу. Дехто стверджував, що ґрунт там занадто кам’янистий, так наче саме Межиріччя всуціль не було всіяне скелями та брилами; інші ж запевняли, що землі ці лиховісні.

Варто було возу проминути перші будинки, як він обзавівся гамірним ескортом із дітлахів та собачих зграй. Бела незворушно трималася свого курсу, не звертаючи уваги на галасливу дрібноту, що роїлася у неї перед носом, бавлячись у квача та ганяючи обручі. Упродовж останніх місяців на вулицях не чути було дитячого сміху, не видно було дитячих забавлянок. Навіть коли холоди відступили, страх перед вовками утримував малечу в чотирьох стінах. Мабуть, лише наближення Бел-Тайну нагадало їм про ігри та розваги.

Близькість свята позначилася і на дорослих. Навстіж розчинилися широкі віконниці, і майже у кожному вікні вималювалася постать господині, котра витрясала простирадла або вивішувала перини, перекинувши ті через підвіконня. Байдуже, зазеленіють дерева чи ні, але жодна жінка не дозволить Бел-Тайну розпочатися, не впоравшись із передсвятковим прибиранням. На кожному подвір’ї було натягнуто мотузки, на яких порозвішувано килими, і дітлахи, котрим не пощастило врятуватися втечею, зганяли на них своє розчарування, лупцюючи бідолашні плетеними вибиванками. Чи не на кожному даху балансував господар дому, перевіряючи, витримала стріха зимову негоду чи треба кликати Кенна Буйє, покрівельника.

Тем безперервно зупинявся, аби перекинутися кількома словами із зустрічними. Оскільки вони з Рандом кілька останніх тижнів безвилазно просиділи у себе на фермі, сельчани цікавилися, як справи за межами їхнього селища. Лише кілька мешканців ферм у Західному лісі були тут. Тем розповідав про шкоду від зимових буревіїв, що лютували сильніше, ніж минулої зими, про мертвонароджених ягнят, про чорні лани, на яких уже мала би зеленіти озимина, про голі пасовиська, про зграї круків, що кружляють там, куди вже мало би повернутися з вирію співоче птаство. Невеселі розмови під час приготувань до свята... Селяни тільки хитали головами. Скрізь такі ж погані справи, як і тут. Скрізь.

Більшість чоловіків, згорбившись, зітхали:

— Що ж, якось переживемо, як буде на то воля Світла...

А інші усміхалися й додавали:

— А як не буде, ми однаково переживемо.

Така була вдача у більшості мешканців Межиріччя. Люди, котрим доводиться бачити, як град нищить їхні посіви, як вовки розривають їхніх ягнят, легко не здаються, а просто розпочинають усе знову, хай це повторюється чи не щороку. А тих, хто здається, уже давно нема серед живих.

Тем не став би зупинятися заради Віта Конґара, якби той не простягнув ноги упоперек вулиці так, що треба було або зупинитися, або дати Белі його переїхати. Ці дві родини — Конґари і Копліни — так попереженювалися, що тепер годі розібрати, де закінчується одна і починається інша. А ще від Сторожового Пагорба до Девен Райда, а може, аж до Таренського Перевозу, знали їх як ворохобників і баламутів.

— У Брана аль’Віра чекають на мене й на оце, Віте, — проказав Тем, киваючи на діжки на візку.

Але кощавий чоловік із кислим обличчям і не думав забиратися з дороги. Він розпластався на сходинках власного ґанку, а не на даху, хоча покрівля на його халупі вочевидь потребувала рук майстра Буйє. Віт ніколи не мав охоти розпочати якусь справу або завершити вже розпочату. Втім, такими були чи не всі Копліни та Конґари, крім тих, котрі були ще гірші.

— Що ми збираємося робити з Найнів, аль’Торе? — з притиском запитав Конґар. — Не така Мудриня потрібна нам в Емондовому Лузі.

Тем приречено зітхнув:

— Це не наша справа, Віте. Мудринею опікуються жінки.

— Ні, ми маємо втрутитися, аль’Торе. Вона сказала, що ця зима буде теплою. І напророкувала добрий урожай. А тепер варто спитати її, що вона чує у вітрі, як вона лише визвіриться на тебе, ще й ногою тупне.

— Якщо ти запитував у неї так, як ти завжди це робиш, Віте, — намагаючись не дратуватися, відказав Тем, — вважай, тобі пощастило, що вона не уперіщила тебе тим ціпком, що завжди має при собі. Ну, добре, а тепер я повинен доправити це бренді...

— Найнів аль’Міра замолода бути Мудринею, аль’Торе. Якщо Жіноче Коло не хоче нічого з цим удіяти, це мусить зробити Рада Селища.

— Яким боком ти до Мудрині, Віте Коґнар? — запитав розгніваний жіночий голос. Віт сіпнувся, побачивши, що на порозі хатини з’явилася його жінка. Дейз Коґнар мала суворе обличчя й була вдвічі ширша за свого чоловіка, хоча при цьому на ній не було й унції жиру. Вона уп’ялася очима у Віта, взявши руки в боки. — Спробуй ще лізти до справ Жіночого Кола, і я подивлюся, як тобі засмакує їсти те, що сам собі накуховариш. І не на моїй кухні. І як тобі буде самому прати свої лахи та розстеляти собі спати. І не під моїм дахом.

— Послухай, Дейз, — закрутився Віт, — я ж лишень...

— Прошу пробачити мені, Дейз, — скористався ситуацією Тем. — І ти, Віте. Хай із вами обома буде Світло!

Він знову зрушив Белу з місця, змусивши її обійти сидячі мощі, що заступали їм шлях. Наразі Дейз не бачила нікого, крім свого чоловіка, але ще мить, і вона могла втямити, з ким розмовляв Віт.

Саме тому Тем з Рандом не зголошувалися зупинитися, аби щось перехопити чи пропустити келишок. Адже варто було якійсь поважній господині з Емондового Лугу побачити Тема, як вона ставала в стійку, наче мисливський собака, що занюхав кролика. Не було серед них такої, яка б не мала на прикметі ідеальної жінки для удівця з доброю фермою, навіть якщо та ферма знаходиться в Західному лісі.

Ранд поспішав забратися геть так само, як і Тем, може, навіть ще дужче. Його теж інколи заганяли в глухий кут, коли Тема не було поблизу, та так, що, не вдаючись до грубощів, годі було втекти. Всаджували хлопця на ослінчик біля кухонної груби, напихали його печивом, медяниками, пирогами з м’ясом. А поміж тим господині так і зважували, так і обміряли гостя очима, та ще й так точно, наче користувалися вагами або мірною стрічкою. І кожна не забувала запевняти хлопця, що цей частунок не йде в жодне порівняння з тими смаколиками, які виходять з ручок її сестриці-удовиці, рідної, чи в перших або в других, майже її однолітки, хіба що трохи старшої. Тем теж не молодшає, приказувала зазвичай господиня. Добре, що він так любив свою жінку, адже це означає, що він буде добрим чоловіком і наступній своїй дружині, але досить йому вже носити жалобу. Тему доконче потрібна добра жінка. Адже це безперечна правда, що чоловік не здатний дати собі раду без жінки. Жінка завжди подбає про нього та й не дасть ускочити в халепу. Найгірше було, коли господиня після такого вступного слова замислювалася, а тоді питала підкреслено побіжно, скільки ж наразі років Тему.

Як і більшість мешканців Межиріччя, Ранд мав досить-таки затяту вдачу. Деякі чужинні стверджували, що непоступливість узагалі була головною рисою тутешнього люду, і той люд, мовляв, міг би повчити впертості мулів, а непохитності — каміння. Господині ж були загалом добрими і привітними жінками, але Ранд страх не любив, коли його до чогось підштовхують, а з ними він почувався так, ніби його підганяють палицею. Тому він ішов швидкою ходою, бажаючи, щоби Тем поквапив Белу.

Незабаром вулиця вивела на Галявину — широкий майдан посеред селища, зазвичай рясно вкритий травою. Проте цього року тут серед жовтувато-бурої торішньої трави та голої чорної землі лише де-не-де прорізалися цятки свіжої зелені. Перевальцем ходили зграйки гусей, придивлялися блискучими круглими очицями, чи не знайдеться чогось дзьобнути, але не знаходили нічого, що вартувало б їхньої уваги; ген хтось прив’язав до кілка навіть дійну корову, щоби хоч трохи пощипала миршавої травички.

Ближче до західного краю Галявини з-під скелі, що виходила тут на поверхню, вибивалося Винне джерело. Це джерело ніколи не пересихало, потік з нього струменів з такою силою, що заввиграшки міг збити з ніг дорослого чоловіка, а своєю назвою воно завдячувало свіжості та смаковитості своєї води. Струмок швидко розширювався, перетворюючись на Винну рису, котра стрімко котила на схід свої води серед густо порослих верболозом берегів, котила аж до млина майстра Тейна і ще далі, а вже там розділялася на дюжини потічків, що мережили собі болотяні нетрі Заплавного лісу.

Там, де струмок біг Галявиною, через нього були перекинуті два пішохідних містки з перильцями та ще один міст, ширший за інші, і досить міцний, аби ним міг проїхати фургон. Далі за Фургонним мостом Північний шлях, що йшов від Сторожового Пагорба і Таренського Перевозу, ставав Старим шляхом, який тягнувся аж до Девен Райда. Чужоземці іноді потішалися з того, що одна й та ж дорога має дві різні назви у північній та південній частинах, але так воно було завжди, принаймні наскільки пам’ятали в Емондовому Лузі, а, значить, так воно й мало бути. Для місцевих цього було цілком достатньо.

За містками вже йшли приготування до Свята: там було насипано кургани для святкових багать і заготовлено три стоси дров, кожен завбільшки як будинок. Багаття, звісно, треба розпалювати на чорній землі, а не на галявині, навіть якщо та гола, як зараз. А святкові ритуали, що не проходитимуть біля багать, відбудуться на Галявині.

Неподалік Винного джерела дванадцятеро літніх жінок, неголосно спіня-ючи, встановлювали Весняний стовп. Стовбур стрункої ялини, позбавленої усіх гілок, підіймався на десять футів над ямою, котру жінки викопали заздалегідь. Зграйка дівчат, ще занадто юних, аби заплітати волосся в косу, сиділи, підібгавши ноги, й заздрісно спостерігали за жінками, час від часу підспівуючи їм.

Тем вйокнув на Белу, аби йшла веселіше; втім, вона цілковито це проігнорувала. Ранд старанно відводив очі від того, що роблять жінки. Завтра вранці чоловіки удаватимуть, що здивовані появою Стовпа, потім, опівдні, незаміжні жінки танцюватимуть навколо нього під спів неодружених чоловіків і заодно прикрашатимуть довгими барвистими стрічками. Ніхто не знав, чому і з якого часу повелося так робити — ще один звичай, який існував завжди, — але це був привід поспівати та потанцювати, а для цього у Межиріччі іншого приводу ніколи і не потребували.

З ранку до вечора під час свята Бел-Тайну люди співатимуть, танцюватимуть і вгощатимуться, а ще змагатимуться в ходьбі, та й не тільки в ній. Призи отримають не лише найкращі лучники, а й ті, хто покаже найкраще вміння вправлятися з пращею або з короткою палицею. Будуть і змагання з розгадування загадок та головоломок, з перетягування каната, з підняття та метання важких речей, будуть призи найкращому співаку та танцюристу, а також найкращому скрипалю, найспритнішому стригалю овець і навіть найліпшим гравцям в кулі та в дротики.

Бел-Тайн святкують тоді, коли весна явно й невідворотно вступає в свої права, коли народжуються перші ягнята та з’являється перша прорість. Але попри те, що холоди не хотіли відступати, ніхто й помислити не міг, щоби відкласти свято. Усі хотіли трохи поспівати й потанцювати. А на довершення всього, якщо тільки чутки були правдивими, на Галявині планувався грандіозний феєрверк — звісно, якщо перший цього року мандрівний крамар вчасно дістанеться селища. Майбутній феєрверк жваво обговорювали і старе, й мале. Востаннє таким видовищем у селі милувалися років десять тому, і досі про це згадували.

Корчма «Винне джерело» розмістилася зі східного краю Галявини, неподалік Фургонного мосту. Перший поверх будівлі був складений з річкового каменю, а підмурівок викладений з брил, які, за чутками, ще в давнину привезли з гір. Побілені стіни другого поверху видавалися вперед круг усього будинку, нависаючи над першим поверхом. Тут, у задніх кімнатах, мешкав Бранделвін аль’Вір, хазяїн корчми та мер Емондового Лугу впродовж останніх двадцяти років, з жінкою та дочками. Дах з червоної черепиці, єдиний на все селище, виблискував під неяскравим сонячним промінням, увінчаний доброю дюжиною високих коминів. Над трьома коминами наразі вився димок.

Біля південної стіни будинку, далі від струмка, виднілися залишки підмурівка іншої, значно більшої будівлі, яка, подейкували, колись теж була частиною корчми. А тепер посеред цих руїн ріс височезний могутній дуб, кроків тридцять завширшки, розкинувши гілки як людський тулуб завтовшки. Влітку Бран аль’Вір розставляв столи та лави просто в затінку його віття, іусто вкритого зеленим листям, і відвідувачі могли насолоджуватися питвом та легеньким вітерцем, ведучи приємну бесіду, а може, й розклавши дошку для гри в камінці.

— Ось ми й на місці, хлопче, — Тем потягнувся було до віжок, але Бела стала перед таверною раніше, ніж він їх торкнувся. — Знає дорогу краще за мене, — реготнув він.

З останнім поскрипом коліс на порозі свого закладу з’явився Бран аль’Вір, як завжди ступаючи дивовижно легко як для такої статури. Він був чи не вдвічі ширший за будь-якого чоловіка в селищі. Його кругле обличчя, оторочене згори ріденькою бахрімкою сивого волосся, прорізувала широка усмішка. Попри непривітну погоду, руки в нього були голі по лікоть, а могутній стан прикривав бездоганно білий фартух. На грудях виблискував срібний медальйон, що зображав терези. Цей медальйон, а на додаток до нього ще й повномірний безмін, на якому Бран аль’Вір зважував монети купців, котрі приїздили до Емондового Лугу з Бейрлона по вовну або тютюн, слугували емблемою посади мера. Бран надягав цей медальйон лише тоді, коли мав справу з купцями, а також на свята та весілля. Сьогодні він мав на собі медальйон з самого ранку, адже сьогоднішня ніч буде Ніччю Зими, ніччю перед Бел-Тайном, коли всі чи не до ранку ходитимуть з будинку до будинку, обмінюючись дешевими подарунками, пригощаючись всюди потроху та вихиляючи чарочку. «Після такої зими, як ця, — подумав Ранд, — йому, мабуть, здається, що Ніч Зими — важлива нагода не чекати наступного дня».

— Теме, — вигукнув мер, поспішаючи назустріч прибулим. —Хай буде зі мною Світло, я радий нарешті бачити тебе. І тебе, Ранде. Як ти, хлопчику?

— Добре, майстре аль’Віре, — відповів Ранд. — А ви як поживаєте, сер? — Але Бран уже знову переніс увагу на Тема.

— Я почав було хвилюватися, що цього року ми залишимося без твого бренді. Раніше ти ніколи не змушував так довго чекати на себе.

— Цими днями я не відчував великого бажання виїжджати з ферми, Бране, — відказав Тем. — Навколо вовки лютують. Та й погода не надто сприятлива.

— Хотілося би мені почути хоч від когось щось інше, не лише про цю кляту погоду, — хмикнув Бран. — Усі нарікають на неї, а дехто не хоче помізкувати тверезо й чекає від мене, що я зміню погоду. Щойно двадцять хвилин товкмачив майстрині аль’Донел, що я не можу вплинути на приліт лелек. Не знаю навіть, що вона хотіла від мене... — похитав він головою.

— Це погана прикмета, — проскрипів голос у них за спинами, — коли в Бел-Тайн на дахах не гніздяться лелеки. — Кенн Буйє, вайлуватий і темний, наче старий окоренок, пришкандибав до Тема та Брана й зупинився, спершись на ціпок, майже такий само довжелезний та сучкуватий, як і його хазяїн. Він косив очками-намистинками одразу на двох чоловіків. —А буде ще гірше, згадаєте тоді мої слова.

— Ти, схоже, у віщуни подався, взявся прикмети витлумачувати? — сухо поцікавився Тем. — А може, ти слухаєш вітер, наче Мудриня? Чого-чого, а вітрів тут вистачає. Деякі й народжуються неподалік.

— Можете сміятися скільки завгодно, — буркнув Кенн, — але без тепла земля не завруниться, і до жнив багато комор спорожніють. Наступної зими в Межиріччі не залишиться нікого, крім вовків і круків. І то ще добре, якщо наступної. Можливо, це все ще буде ця зима.

— Ну, і що все це має означати? — різко промовив Бран.

Кенн дивився на них похмуро.

— Я доброго слова про Найнів аль’Міру не скажу. Ви це знаєте. По-перше, вона ще надто мала, аби... але не в цьому річ. Жіноче Коло, схоже, дибки стає, коли Рада Селища хоч словом прохопиться про їхні справи, а до наших справ вони пхають свого носа, коли їм тільки заманеться, а так буває майже завжди, чи принаймні так здається...

— Кенне, — не витримав Тем, — до чого ота твоя балачка?

— До чого, аль’Торе? Спитай Мудриню, коли закінчиться зима, і вона розвернеться й піде геть. Може, вона не хоче ділитися з нами тим, що чує у вітрі. Може, вона чує, що ця зима не скінчиться ніколи. Може, вона триватиме, аж допоки Колесо обернеться і настане кінець Епохи. Ось у чому тут сенс.

— А може, вівці почнуть літати, — відказав на це Тем, а Бран здійняв руки до неба.

— Хай Світло береже мене від дурнів. Кенне, ти належиш до Ради Селища, а наразі поширюєш тут коплінівську маячню. Послухай, що я тобі скажу. У нас і так проблем по саме горло, а ти...

Хтось шарпнув Ранда за рукав і зашепотів йому у самісіньке вухо, відвертаючи увагу від суперечки старших чоловіків:

— Ходімо звідси, Ранде, поки вони сперечаються. Інакше до роботи припряжуть.

Рани поглянув униз і мимоволі посміхнувся. Мет Коутон присів за візком, склавшись удвічі, наче той лелека, аби його не помітили Тем і Бран із Кенном.

Карі очі Мета, як завжди, пустотливо поблискували:

— Ми з Девом упіймали величезного старого борсучиська, і він страшенно ремствує, адже ми витягли його з нори. Ми збираємося випустити його на Галявині і подивитися, як дівчата кинуться врозтіч.

Ранд посміхався тепер від вуха до вуха. Йому ця витівка вже не здавалася такою кумедною, якою здалася би рік тому, але Мет, схоже, ніколи не подорослішає. Він кинув погляд на батька. Чоловіки, звівши голови докупи, продовжували говорити всі водночас, поринувши у дискусію. Він теж заговорив стиха:

— Я обіцяв батькові допомогти вивантажити сидр. Я знайду тебе пізніше.

— Тягати бочки! — закотив очі до неба Мет. — Та хай воно усе западеться, я краще би грав у камінці з малою сестричкою. Добре, забудь про борсука, я маю для тебе щось краще. У нас в Межиріччі є чужинці. Учора ввечері...

На якусь мить Рандові перехопило дух.

— Вершник? — запитав він із притиском. — Чоловік у чорному плащі і на чорному коні? І вітер цей плащ не розвіває?

Мет похлинувся посмішкою і зашепотів ще хрипкіше, ніж раніше:

— То ти теж його бачив? Я гадав, його бачив лише я. Не смійся, Ранде, але він мене нажахав.

— Я не сміюся. Мене він теж налякав. Можу заприсягнутися, що він мене ненавидить і хотів убити. — Ранд здригнувся. Досі йому ніколи на думку не спадало, що хтось може хотіти його вбити, насправді хотіти його вбити. Такі речі ніколи не траплялися в Межиріччі. Кулачна бійка, так, може, ще боротьба... щось таке, але не вбивство.

— Не знаю, Ранде, ненависть чи ні, та моторошний він був, це точно. Він нічого такого не робив, лише сидів на отому своєму коні й зирив на мене; отамочки, відразу за селом... але ніколи в житті я ще так не лякався. А тоді я звів очі, на якусь мить, — а це було не так легко зробити, май на увазі! — потім подивився знову — а його вже нема! Кров та попіл! Минуло три дні, а він мені ніяк не йде з голови. Увесь час озираюся — що там у мене за спиною?! — Мет спробував розсміятися, але сміх вийшов схожим на каркання. — Кумедно, що робить з людиною переляк. Думки химерні зринають. Я навіть подумав було... — лише на хвилину, звісно! — що це міг бути Морок. — Він ще раз спробував засміятися, але цього разу не спромігся видати хоч якийсь звук.

Ранд набрав повітря у груди. Тоді почав казати напам’ять, чи то нагадуючи собі, чи то з якоїсь іншої причини:

Морок і всі Відступники ув’язнені в Шайол Гулі, за Великим Гнило-ліссям, ув язнені Творцем у мить Творіння, ув’язнені довіку. Рука Творця захищає світ, і Світло сяє для нас усіх. — Він іще раз глибоко зітхнув і заговорив знову: До того ж, якби він навіть звільнився, навіщо Пастирю Ночі вештатися в Межиріччі та спостерігати за хлопцями з ферм?

Не знаю. Але знаю, що цей вершник був... він був лихий. Не смійся. Голову даю на відсіч. Може, це був Дракон.

Та у тебе, дивлюся, бадьорих думок хоч греблю гати, — буркнув Ранд. — Даси сто очок уперед самому Кеннові.

— Моя матуся завжди казала: якщо не виправлюся, по мене прийде Відступник. А тут я бачу викапаного Ішамаеля чи Аґінора... То, може, ц_е й був Відступник?

— Матері завжди лякають дітей Відступниками, — відрізав Ранд, —. ад_е діти зазвичай це переростають. Якщо вже ти завів про це мову, то чому наприклад, не Людина Тіні?

Мет глипнув на нього:

— Я не пам’ятаю. Коли я востаннє так перелякався... Ні, я взагалі ніколи ще так не лякався, і не соромлюся зізнатися в цьому.

— Я теж. Батько вважає, що мене наполохали тіні між деревами.

Мет похмуро кивнув й обіперся об колесо візка.

— Мій татусь поставився до цього так само. Я розповів Деву та Еламу Довтрі. Відтоді вони зиркають навсібіч, як ті соколи, але нічого такого не бачили. Елам вирішив, що я спробував його розіграти. Дев гадає, що то був хтось із Таренського Перевозу — прокрадався поцупити вівцю чи курку. Куроцап, отакої! — Він ображено замовк.

— Хай там як, а може, це і справді якась дурниця, — помовчавши, відізвався Ранд. — Може, це й справді вівцекрад. — Він спробував подивитися на це такими очима, проте уява намалювала йому вовка, що заступив місце кота біля мишачої нірки.

— Не знаю, але мені не сподобалося, як він на мене дивився. І тобі, схоже, теж, судячи з того, як ти смикнувся, коли я заговорив до тебе. Мусимо комусь про це розповісти.

— Мете, але ж ми вже розповіли — і ти, і я, — і нам не повірили. Невже ти гадаєш, що нам удасться переконати майстра аль’Віра в існуванні цього типа, якщо він його не бачив? Він відішле нас до Найнів, щоби вона подивилася, що з нами не так.

— Але ми ж обидва його бачили. Ніхто не подумає, що й тобі, і мені він просто примарився.

Ранд енергійно почухав потилицю, не знаючи, що сказати. Мет був осудовиськом на все село. Небагатьом поталанило уникнути його витівок. Його згадували щоразу, варто було шелепнути у калюжу мотузці з пранням чи попрузі розстебнутися на півдорозі. І неважливо, що Мета не було видко поблизу. Ніхто нічого доброго від нього не чекав.

Трохи згодом Ранд проказав:

— Твій батько вирішить, що це ти мене намовив, а мій... — він кинув погляд поверх візка туди, де продовжували розмовляти Тем, Бран та Кенн, і стикнувся очима з батьком. Мер усе ще вичитував Кенна, який наразі слухав того, зберігаючи похмуре мовчання.

— Доброго ранку, Метриме, — привітно мовив Тем, посуваючи одну діжку із бренді ближче до краю візка. — Бачу, ти прийшов допомогти Ранду з цим сидром. Молодець!

Мет скочив на ноги при першому слові Тема і наразі задкував потроху.

— Доброго вам ранку, майстре аль’Торе. І вам, майстре Буйе. Хай осяє вас світло. Мій татусь послав мене...

— Не сумніваюся, що він послав тебе у справі, — сказав Тем. — І не сумніваюся, що ти вже його завдання виконав, адже ти не якийсь огинайло. Добре, хлопці, чим скоріше ви перетягнете сидр до льоху майстра аль’Віра, тим скоріше побачите менестреля.

— Менестреля?! — вигукнув Мет, зупинившись на півкроку, а Ранд тієї ж миті запитав:

— А коли він тут буде?

За життя Ранд бачив лише двох менестрелів, котрі завітали до Межиріччя, та й то першого — ще сидячи на Темовому плечі. Тільки подумати, що на Бел-Тайні буде справжнісінький менестрель, з арфою, з флейтою, з купою оповідок, і всім, що до нього належиться... Емондів Луг згадуватиме це Свято і через десять років, хай навіть на ньому не буде феєрверків!

— Дурня, — пробурчав Кенн, але замовк, перехопивши погляд Брана, в якому проглядав увесь авторитет посади мера.

Тем зіперся на драбку воза, а лікоть вмістив на барилі з бренді.

— Так, менестрель уже тут. Майстер аль’Вір каже, що він наразі відпочиває в його корчмі.

— Приїхав глупої ночі, наче так і треба, — осудливо похитав головою корчмар, — гамселив у двері, доки розбудив усіх в домі. Якби не Свято, я б сказав йому власноруч завести свою конячку до стайні і влаштуватися там на ніч разом із нею, менестрель він чи не менестрель. Уявіть собі — примандрувати отак, поночі.

Ранд здивовано вибалушив очі. Ніхто не подорожує вночі, а надто в такі часи, як оце зараз, та ще й наодинці. Покрівельник знову прохарамаркав щось, цього разу так тихо, що Ранд розібрав хіба слово чи два. «Божевільний» та «протиприродно».

Але ж плащ на ньому був не чорний? — зненацька запитав Мет.

Бран розреготався, аж заколихався його чималий живіт.

— Чорний! Він мав на собі такий само плащ, як у всіх менестрелів, що мені довелося бачити: латка на латці, і така мішанина кольорів, що годі й уявити.

Ранд аж сам підскочив, почувши свій регіт, голосний, сповнений щирого полегшення. Уявити собі, що жаский вершник у чорному виявиться менестрелем, було кумедно... проте... Він збентежено прикрив рота рукою.

— Бачиш, Теме, — промовив Бран, — у нашому селищі цієї зими нечасто можна було почути сміх. А тепер навіть плащ менестреля є хорошою нагодою посміятися. Лише через це варто було витратитися і привезти його сюди з Бейрлона.

— Кажіть, що хочете, — раптом прорізався голос у Кенна, — а я все одно вважаю, що це дурне марнотратство. Так само як і ці феєрверки, по які послали під твоїм тиском.

— Отже, феєрверк теж буде, — зрадів Мет, а Кенн тимчасом провадив своєї:

— Вони мусили бути тут ще в тому місяці, разом з першим сьогорічним крамарем. Але крамар так і не приїхав, чи не так? Якщо він не з’явиться до ранку, що ми робитимемо? Влаштуємо ще одне Свято, аби запустити ці штуки? Звісно, якщо він їх узагалі привезе.

— Кенне, — зітхнув Тем, — ти довіряєш людям не більше за мешканців Таренського Перевозу.

— Тоді де ж він? Скажи мені, аль’Торе!

— Чому ви нам нічого не розповіли? — ображено вигукнув Мет. — Все селище раділо б, чекаючи на крамаря, так само як раділо, чекаючи на менестреля. Чи майже так само. Ви ж бачите, як усі обговорюють навіть можливість побачити феєрверк.

— Бачу, — відказав Бран, глянувши зизим оком на покрівельника. — І якби я був упевнений, від кого пішли ці чутки... якби я, наприклад, знав, хто це нарікав на дорожнечу там, де його міг почути люд, попри те, що було домовлено тримати ці речі в таємниці...

Кенн відкашлявся:

— Цей вітер занадто пронизливий для моїх старих кісток. З вашого дозволу я піду попрошу майстриню аль’Вір приготувати мені трохи гарячого вина, аби я міг зігрітися. Мере... Аль’Торе... — Він ще не доказав останні слова, а вже квапливо попростував до готелю. Коли двері за ним зачинилися, Бран зітхнув.

— Інколи мені спадає на думку, що Найнів має рацію щодо... Та нехай. Наразі це неважливо. А ви, молодь, подумайте. Це правда, що кожен у селі радітиме феєрверку, але феєрверк поки що тільки чутка. Уявіть собі, як почуватимуться люди, якщо попри їхні очікування крамар не з’явиться вчасно. А через таку погоду невідомо, коли він зможе сюди дістатися. Менестрелю вони зраділи би в п’ятдесят разів сильніше.

— Якби ще й він не прийшов, вони почувалися би ще в п’ятдесят разів гірше, — задумливо промовив Ранд. — Навіть Бел-Тайн не покращив би їм настрою по-справжньому.

— Маєш голову на плечах і можеш нею користуватися, якщо захочеш, — зауважив Бран. — Одного дня він сидітиме на твоєму місці в раді, Теме. Згадаєш мої слова. Та він і зараз впорався би там не согірш деяких, кого я навіть називати не хочу.

— Але це не допоможе розвантажити воза, — кинув Тем, передаючи меру до рук перше барильце з бренді. — А я не можу дочекатися місця біля каміна, люльки та кухля елю. — Він завдав друге барильце собі на плече. — Гадаю, Ранд буде вдячний тобі за допомогу, Метриме. І пам’ятайте: чим швидше сидр опиниться в льосі...

Коли Тем із Браном зникли в корчмі, Ранд подивився на приятеля.

— Тобі не обов’язково допомагати. Дев того борсука довго не втримає.

— А чому б і не допомогти? — без особливих надій у голосі промовив Мет. — І, як сказав твій татусь: чим швидше сидр опиниться в льосі... — Обхопивши обома руками барильце, він підтюпцем попрямував до будинку. — Може, Еґвейн десь неподалік. Помилуватися, як ти витріщаєшся на неї, наче теля, що іде на заріз, така ж сама потіха, як із тим борсуком.

Ранд затримався на мить, аби покласти на бідарку лук і сагайдак. Йому справді вдалося витіснити Еґвейн зі своїх думок. І це було досить незвично. Втім, вона має бути десь у корчмі. І навряд чи йому вдасться розминутися з нею. Він не бачив її вже кілька тижнів.

— В чому справа? — гукнув Мет від дверей корчми. — Я не казав, що зроблю все сам. Ти поки що не в Раді Селища.

Стрепенувшись, Ранд підхопив діжку і поквапився за Метом. Може, її там і не буде. Дивно, але думка про таку можливість не поліпшила йому настрою.