Око Світу

РОЗДІЛ 2

Чужинці

Коли Ранд таМет проносили перші барильця крізь залу, майстер аль’Вір з однієї із вишикуваних вздовж стіни бочок уже наповнив два кухлі найкращим своїм темним елем власного виготовлення. Зверху на бочці, заплющивши очі та вгорнувшись хвостом, дрімав жовтий кіт на ймення Драпіжник. Тем стояв перед великим каміном, викладеним з річкового каменю, та із блискучої баночки, яку корчмар завжди тримав для гостей на камінній поличці, великим пальцем вминав тютюн у люльку з довгим чубуком. Камін займав пів стіни просторої квадратної зали, а заввишки був чи по плечі найвищому чоловікові. У ньому весело потріскував вогонь, не пускаючи до кімнати холоднечу, що володарювала надворі.

О цій порі клопітного передодня Свята Ранд не очікував побачити в залі когось, окрім Брана, свого батька та ще кота; утім, ще чотири члени Ради Селища, і Кенн серед них, уже сиділи, присунувши стільці з високими спинками ближче до вогню. Кожен тримав у руці по кухлю, а сизий дим із люльок оповивав їм голови. Ніхто не розклав дощечок для гри в камінці, і всі книжки на Брановій полиці стояли непорушно. Чоловіки навіть не розмовляли, мовчки заглядаючи до своїх кухлів або нетерпляче постукуючи чубуками собі по зубах, чекаючи, коли Тем з Браном до них доєднаються.

Останнім часом стурбованість була частою гостею і в Раді Селища, і в усьому Емондовому Лузі, а можливо, і в Сторожовому Пагорбі та в Д евен Райді. Може, навіть і на Таренському Перевозі, хоча хто їх знає, чи переймається чимось насправді тамтешній люд?

Тільки двоє з-поміж тих, котрі сиділи перед каміном — Гарал Лутган, коваль, та Йон Тен, мірошник, — побіжно поглянули на хлопців, коли ті увійшли до зали. Погляд майстра Луггана, утім, не залишився байдужим. Коваль поспішив на засідання Ради просто з кузні і мав на собі шкіряний фартух, який відкривав його могутні, м’язисті руки, завтовшки як стегно звичайного чоловіка. Коваль якийсь час похмуро дивився з-під насуплених брів на обох хлопців, а відтак, випрямившись на стільці, підкреслено зосередив усю увагу на трамбуванні тютюну в люльці.

Ранд здивовано призупинився і заледве не зойкнув: Мет боляче копнув його по кісточці, кивнувши настійливо в бік дверей, що вели із зали, а тоді й припустив туди, не чекаючи на приятеля. Ранд, накульгуючи, побрів за ним.

— Що це на тебе найшло? — сердито запитав він, коли вони опинилися в коридорі, що вів до кухні. — Ти мені ледь ногу не зламав...

— Старий Лугган, — зашепотів Мет, намагаючись зазирнути поверх плеча Ранда до зали. — Схоже, він підозрює, що я доклав рук до... — Хлопець обірвав фразу, бо з кухні стрімким кроком вийшла майстриня аль’Вір, а попереду неї линув чудовий аромат свіжоспеченого хліба.

Таця у неї в руках аж вигиналася під вагою кількох паляниць із хрусткою скоринкою, що заслужено вважалися найсмачнішими на увесь Емондів Луг. Крім того, на таці покоїлися миски з соліннями та сиром. Ранд раптом пригадав, що вранці, виходячи з ферми, поснідав самою лише скибкою хліба. У животі в нього голосно забурчало, через що хлопець аж зніяковів.

Майстриня аль’Вір, струнка жінка з перекинутою через плече пишною, вже ледь-ледь посивілою косою, обдарувала обох хлопців материнською посмішкою:

— На кухні є ще хліб і сир, якщо ви зголодніли. А я ніколи ще не бачила хлоп’ят, які б не зголодніли. І дорослих чоловіків теж, до речі. А ще я вранці напекла медяників, якщо вони вам більше до вподоби.

Вона була одна з небагатьох одружених жінок у селищі, котрі ніколи не бралися підшукувати пару для Тема. Материнська турбота щодо Ранда обмежувалася привітною усмішкою та пригощанням чимось смачненьким, коли б той не опинився в корчмі. Але так само вона ставилася до всіх сусідських хлопців. Якщо вона інколи й дивилася на Ранда так, ніби хотіла б попіклуватися про нього більше, поглядами справа й закінчувалася. І за це хлопець був їй щиро вдячний.

Не чекаючи на відповідь, вона швидко попростувала до зали. І негайно звідти долинув стук стільців — це чоловіки піднялися ЇЙ назустріч, а тоді почулися схвальні вигуки. Хліб насправді вдався на славу. Майстриня аль’Вір була, цілком можливо, найкращою куховаркою в Емондовому Лузі і не знайшлося би на чотири милі навкруги такого чоловіка, який радо не скористався би можливістю посидіти у неї за столом.

— Медяники, — вимовив Мет і аж заплямкав.

— Спочатку діжки, — твердо відказав Ранд, — бо інакше ми ніколи не впораємося.

Над сходами до льоху, що починалися вже побіля кухонних дверей, висіла лампа. Ще одна лампа освітлювала сам льох, залишаючи трохи померків хіба що в кутках. Дерев’яні полиці, що тяглися вздовж стін і посеред льоху, були щільно заставлені діжками з бренді та сидром, а також великими бочками з елем та вином — декотрі з них навіть були не з чопами, а з краниками. На багатьох бочках з вином був напис крейдою, зроблений рукою Брана аль’Віра, де було зазначено, якого року вони придбані, у якого торговця і де саме зробили вино. Але весь бренді й ель були тутешні_

вироблені або самим Браном, або тим чи іншим фермером з Межиріччя. Крамарі, а інколи навіть і гуртові торговці, вряди-годи привозили сюди ель і бренді з чужини, але ті і в підметки не годились місцевим, хоч і коштували купу грошей, тож більше одного разу їх ніхто не замовляв.

— Ну, — поцікавився Ранд, коли хлопці закинули барильця на полиці, — і що ти таке утнув, що маєш ховатися від майстра Луггана?

Мет смикнув плечем.

— Та нічого особливого, чесно. Я сказав Алану аль’Каару та ще його приятелям-шмаркачам, Евіну Фіннґару та Деґу Копліну, ніби фермери бачили собак-привидів: ті гасали лісом, вивергаючи полум’я. І вони це проковтнули, наче сметанку.

— І через це майстер Лугган на тебе дивиться зизим оком? — не повірив Ранд.

— Не зовсім так, — похитав головою Мет, трохи помовчавши. — Бачиш, я ще обсипав двох його собак борошном, так що вони стали геть білі. А тоді випустив їх біля будинку Деґа. Звідки мені було знати, що вони шугонуть просто додому? Це взагалі не моя провина. Якби майстриня Лугган не залишила двері відчиненими, вони не змогли би забігти всередину. Я не збирався розтрушувати борошно по всьому їхньому будинку. — Він коротко реготнув. — Я чув, ніби вона вигнала старого Луггана та собацюр мітлою на вулицю, усіх трьох.

Ранд поморщився, але не міг утриматися від сміху.

— На твоєму місці я більше остерігався би Елсбет Лугган, ніж коваля. Рука у неї важка, майже як у нього, а от вдача значно запальніша. Якщо ти рухатимешся швидко, можливо, він тебе не помітить.

Вираз обличчя Мета свідчив про те, що йому слова Ранда не видалися дотепними.

Коли хлопці знову проходили крізь залу, Метові не було потреби проскакувати швиденько. Шестеро чоловіків близько зсунули стільці, утворивши перед каміном тісне кільце. Сидячи спиною до вогню, Тем промовляв щось стишеним голосом, а решта нахилилися вперед, слухаючи його так уважно, що, мабуть, не помітили би й отару овець, якби ту прогнали у них за спинами. Ранду кортіло наблизитися, аби розчути, про що там вони шепочуться, проте Мет смикнув приятеля за рукав і подивився на нього благально. Зітхнувши, Ранд услід за Метом попростував до візка.

Коли вони знову опинились у коридорі, на верхній сходинці на них чекала таця, а гарячі медяники заполонили пахощами все навкруги. А ще там були два кухлі та глек гарячого сидру з прянощами. Попри рішенець спершу закінчити з барильцями, Ранд і не помітив, як це вийшло, що два останні рейси він зробив, жонглюючи барильцем і гарячим медяником.

Примостивши на полицю останню діжечку, він змахнув крихти з підборіддя і звернувся до Мета, котрий щойно також звільнився від своєї ноші:

— А тепер можна себе й потішити...

Сходинками загрюкали чиїсь кроки, і в льох поспішно скотився Евін Фіннґар. Його округле обличчя сяяло від захвату й нетерпіння поділитися приголомшливою новиною.

— Чужинці в селищі! — Він перевів дух і зизувато глянув на Мета. — Со-бак-привидів я не бачив, але чув, що хтось обсипав борошном собак майстра Луггана. І ще чув, що майстриня Лугган здогадується, хто міг докласти до цього руку.

Різниці у віці між Рандом та Метом, з одного боку, й Евіном, якому виповнилося лише чотирнадцять, з іншого, зазвичай було досить, аби юнаки ставилися скептично до будь-яких його слів. Цього ж разу вони мигцем перезирнулись і навипередки заторохкотіли.

— У селищі? — перепитав Ранд. — Не в лісі?

— Він був у чорному плащі? Ти бачив його обличчя? — випалив Мет.

Евін нерішуче перебігав очима з одного хлопця на іншого, а коли Мет загрозливо посунув до нього, задріботів:

— Звісно, я бачив його обличчя. Плащ у нього зелений. А може, сірий. Він змінює колір. Він наче зливається з довкіллям. Іноді його можна не побачити, навіть коли дивитися просто на нього, якщо тільки він не рухається. Натомість у неї плащ синій, наче небо, і вдесятеро витну тся ні тпий за будь-який святковий наряд, який я коли-небудь бачив. І сама вона вдесятеро гарніша за будь-яку жінку. Такої, як вона, я точно ніколи не бачив! Вона високородна леді, як кажуть в оповідках. Точно, так і є.

Вона? здивувався Ранд. Про кого ти говорити? — Він кинув погляд на Мета, а той заклав руки за голову та заплющив очі.

— Саме про них я й збирався тобі розповісти, — пробурчав Мет,__поки

ти ще не встиг приставити мене до... Він розплющив очі й гостро поглянув на Евіна. — Вони приїхали вчора ввечері, — продовжив Мет, помовчавши якусь мить, — і зупинилися тут, у корчмі. Я бачив, як вони заїхали на подвір’я, верхи. їхні коні, Ранде! Ніколи не бачив коней таких високих і таких лискучих. Вони, здається, можуть скакати безупинно цілу вічність! Гадаю, він на неї працює.

— Він їй служить, — вставив Евін. — Так кажуть у казках: служить.

— Принаймні він їй підкоряється, робить, що вона скаже, — вів далі Мет, наче Евін нічого не казав. — Але він не найманий слуга, ні. Можливо, воїн. Він так носить свого меча, неначе меч — частина його тіла, як рука чи нога. У порівнянні з ним дружинники при купцях виглядають дворнягами. А вона, Ранде! Я навіть уявити собі не міг, що такі, як вона, бувають у світі. Вона не з оповідок менестреля. Вона наче... вона... — Він замовк і кинув похмурий погляд на Евіна. — ...Наче високородна леді, — закінчив він, зітхнувши.

— Але хто вони такі? — запитав Ранд. Окрім купців, котрі приїздили сюди раз на рік закупити тютюн і вовну, та ще крамарів, до Межиріччя ніколи не навідувалися чужі, чи майже ніколи. Може, до Таренського Перевозу, але не так далеко на південь. Крім того, купці та дрібні крамарі приїздили сюди багато років поспіль, тому їх насправді не вважали чужинцями. Просто немісцевими. Минуло вже добрих п’ять років з того часу, коли до Емондового Лугу завітав справжній чужоземець. Він намагався переховатися тут від халепи в Бейрлоні, незрозумілої для будь-кого з місцевих. Затримався він тут ненадовго. — Що їм треба?

— Що їм треба? — вшукнув Мет.—Мені однаково, що їм треба. Чужинці, Ранде, та ще такі чужинці, про яких ти ніколи і не мріяв. Тільки уяви собі!

Ранд розкрив було рота, а тоді закрив, нічого не сказавши. Вершник у чорному плащі змушував його нервуватися так, наче він став котом, за яким женеться собака. Хіба бувають такі жахливі збіги — три чужинці поблизу селища водночас? Три, якщо плащ цього незнайомця, що змінює кольори, ніколи не змінює колір на чорний.

— Її звати Морейн, — скористався Евін миттєвою паузою. — Я чув, як він так її назвав. Морейн, так він сказав. Леді Морейн. А його ім’я Лан. Хай Мудрині вона не сподобалася, мені вона подобається.

— А чому ти вирішив, що вона не подобається Найнів? — запитав Ранд.

— Вона сьогодні вранці питала у Мудрині дорогу, — пояснив Евін, — і звернулася до неї «дитино».

І Ранд, і Мет тільки тихо присвиснули крізь зуби, обидва, а Евін аж захлинався словами, поспішаючи розповісти все детально.

— Леді Морейн не знала, що розмовляє з Мудринею. А коли дізналася, то вибачилася. Так, вибачилася. І стала розпитувати її про рослини, і хто є хто тут, в Емондовому Лузі, і все це так шанобливо, наче будь-яка жінка з нашого села... навіть шанобливіше, ніж деякі з наших. Вона любить розпитувати — скільки людям років, як давно вони тут живуть, і... ну, я не все запам’ятав. Хай там як, Найнів відповідала їй так, наче розкусила недозрілу ягідку козячого листика. А коли леді Морейн пішла, Найнів подивилася їй услід, наче... наче... ну, привітним цей погляд не можна було назвати, скажу я вам.

— Це все? — мовив Ранд. — Ти ж знаєш, яка у Найнів вдача. Коли Кенн Буйє назвав її дитиною, ще минулого року, вона вперіщила його жезлом по голові, а він же засідає у Раді Селища, і років йому стільки, що він міг би бути їй дідом. Вона може спалахнути через найменшу дрібничку, але тільки-но відвернеться — враз про це забуває.

— Та мені й цього вистачило б, — пробурмотів Евін.

— Мені однаково, кого колошматить Найнів, — фиркнув Мет, — аби це був не я. Цього разу матимемо Бел-Тайн, якого ще ніколи не було. Менестрель, леді — хіба можна бажати більшого? Навіть без феєрверка можна обійтися.

— Менестрель? — повторив Евін, і голос у нього аж задзвенів.

— Ходімо, Ранде, — продовжував Мет, ігноруючи підлітка. — Ми тут усе зробили. Тобі треба побачити того чолов’ягу.

Він став підійматися сходами, а Евін, карабкаючись за ним, бубонів безперестанку:

— А цей менестрель... він насправді приїхав, Мете? Він не такий, як ті примарні собаки? Або жаби?

Ранд зачекав, доки вони вилізуть трохи вище, тоді загасив лампу і сам став вибиратися вгору.

В залі до зібрання приєдналися Равен Херн та Сеймел Крау, і тепер Рада Селища була у повному складі. Наразі говорив Бран аль’Вір, і він так стишив голос, зазвичай веселий та задерикуватий, що тільки нерозбірливий гуркіт долав тісне кільце зі спинок стільців. Мер підкреслював свої слова, постукуючи товстим вказівним пальцем по долоні іншої руки, вдивляючись по черзі в обличчя кожного присутнього. Усі згідливо кивали головами, проте Кенн робив це не так охоче, як інші.

Чоловіки скупчилися тісним колом, і це ясніше, ніж найяскравіша вивіска, свідчило: те, що тут обговорюється, не має піти далі їхніх вух. Принаймні поки що. Чоловікам не сподобалось би, якби Ранд раптом почав прислухатися. Неохоче, але він примусив себе забратися геть. Але залишався ще менестрель. І чужинці.

Надворі вже не було візка та Бели, їх прибрали Гу або Тед, тутешні конюхи. Мет та Евін стояли за кілька кроків від парадових дверей корчми, дивлячись один на одного, а вітер шарпав і напинав їхні плащі.

— Кажу востаннє, — рявкнув Мет, — не граю я жодної комедії. Менестрель насправді тут. А тепер забирайся геть. Ранде, скажи цьому повстяного ловому, що я не брешу. І хай він нарешті від мене відчепиться!

Щільніше закутуючись у плащ, Ранд ступнув уперед, щоби підтримати Мета, але слова застрягли йому в горлі, і він відчув, як у нього волосинки на шиї стали дибки. За ним знову спостерігали. Відчувати цей погляд було не так жахливо, як погляд з-під чорного каптура, а втім, теж не дуже приємно, а надто так скоро після того випадку в лісі.

Він оббіг поглядом усю Галявину, проте побачив те саме, що й раніше, — дітей, котрі бавилися собі, дорослих, які готувалися до Свята. Ніхто з них навіть не глянув у його сторону. Біля Весняного Стовпа, готового для святкування, тепер нікого не було. З вулиць, що відходили від Галявини, долинали голоси дорослих і вигуки дітей. Усе було так, як і має бути. Проте хтось таки за ним спостерігав.

Щось наче підштовхнуло його обернутися і подивитися вгору. На корчмі, на карнизі черепичного даху, сидів величезний крук, трохи хитаючись під поривчастим вітром, що налітав з гір. Птах схилив голову на один бік, і його чорне блискуче око дивилося... дивилося просто на нього, спало на думку юнакові. Він глитнув, відчуваючи, як гнів накриває його пекучою хвилею.

— Мерзенний падложер, — пробурмотів він.

— Мені набридло, що на мене витріщаються, — поскаржився Мет, а Ранд зрозумів, що приятель стоїть поруч із ним і також несхвально роздивляється крука.

Друзі перезирнулися, а тоді їхні руки одночасно потяглися по каменюки.

Два кругляки полетіли точно в ціль... а крук відступив убік: камені зі свистом розкраяли повітря в тому місці, де він щойно сидів. Птах зробив однісінький помах крилами, а тоді знову схилив голову вбік, втупивши у юнаків чорне каламутне око, анітрохи не злякавшись, наче й не було нічого.

Ранд заціпеніло дивився на птаха.

— Ти колись бачив, щоби крук так поводився? — тихо спитав він.

Не зводячи очей з крука, Мет похитав головою.

— Ніколи. І не лише крук. Жодний птах так не поводиться.

— Це лихий птах, — сказав жіночий голос за спинами хлопців, мелодійний, хоч зараз у ньому й лунали нотки огиди. — Йому і в найкращі часи не варто довіряти.

Пронизливо скрикнувши, крук знявся в повітря так стрімко, що зронив дві чорні пір’їни, і ті, кружляючи, опустилися на землю.

Сіпнувшись із несподіванки, Ранд і Мет розвернулися вбік, стежачи поглядами за круком, а той стрімко пролетів над Галявиною і взяв курс на Імлисті гори, вкриті шапками хмар. Він летів високо над верховіттям Західного лісу, аж поки не перетворився на цятку і зник з очей десь на західному небокраї.

Тепер погляд Ранда впав на жінку, що проказала ці слова. Вона теж стежила за круком, а потім повернулася і зустрілася з ним очима. Ранд міг тільки пильно дивитися на неї. Це мала бути леді Морейн, і вона була точнісінько така, як розповідали Мет і Евін. І навіть ще більш приголомшлива.

Почувши, що чужинка назвала Найнів дитиною, Ранд уявив її літньою жінкою. Проте вона не була літньою. Він узагалі не міг сказати, якого віку вона може бути. Спершу помислив, що вона така ж юна, як Найнів, але чим довше він на неї дивився, тим ясніше усвідомлював, що їй значно більше років. У її великих темних очах була помітна зрілість — натяк на знання, якого ніхто не може здобути в юному віці. На якусь мить її очі здалися хлопцю двома бездонними озерами, в яких він може потонути. Тепер він розумів і те, чому Мет та Евін називали її леді з легенд менестреля. Вона поводилася з грацією, як ото поводиться людина, звикла віддавати накази, і він відчув себе незграбою, нездатним запанувати над власними руками та ногами. На зріст вона була невисока, головою ледь сягала йому до грудей, але поставу мала таку, що зріст цей здавався саме таким, як має бути. Це Ранд сам собі здався громіздким і зависоким.

І вся вона була неуявно тогосвітна. її обличчя та темне волосся, що спадало м’якими кучерями, обрамляв широкий каптур плаща. Ранд ніколи не бачив дорослої жінки з незаплетеним у косу волоссям; кожна дівчинка в Межиріччі з нетерпінням чекала на той день, коле Жіноче Коло селища визнає її достатньо дорослою, аби ходити з косою. Одяг у чужинки також викликав подив. На ній був плащ з небесно-блакитного оксамиту, іусто гаптований сріблом — листя, виноградні лози, квіти. Синя сукня, темніша за плащ, ледь мерехтіла при кожному її русі, а крізь прорізи проглядала кремова тканина. Шию обвивав масивний золотий ланцюг, а ще один золотий ланцюжок, тоненький, охоплював голову, утримуючи посеред чола невеличкий самоцвіт, що виблискував синіми променями. Плетений зі золотих ниток пасок огортав талію, а ще на другому пальці лівої руки вона мала золоту каблучку у вигляді змії, що кусає себе за хвіст. Ранд точно ніколи не бачив такої каблучки, але упізнав Великого Змія — символ вічності, старіший навіть за Колесо Часу.

Вишуканіший за будь-який святковий наряд, — так сказав Евін про її одяг, і він мав рацію. Ніхто й ніколи не одягався так у Межиріччі. Ніколи

— Доброго ранку, майстрине... е-е-е... леді Морейн, — промовив Ранд. Кров кинулася йому в обличчя, коли він так обмовився.

— Доброго ранку, леді Морейн, — і собі повторив Мет, трохи вправніше, але ненабагато.

Жінка посміхнулася, і Ранд спіймав себе на бажанні зробити щось для неї, що завгодно, аби лише мати причину залишатися поруч із нею. Він знав, що вона посміхається їм усім разом, і водночас йому здавалося, що ця посмішка призначена лише йому, йому одному. Це насправді було так, ніби ожила одна з легенд менестреля. Мет дурнувато вишкірявся.

— То ви знаєте моє ім’я, — промовила вона так, ніби була приємно здивована. Так наче її перебування в селищі, хай хоч яке недовге, не дасть поживу для балачок на рік уперед! — Але ви повинні називати мене Морейн, а не леді. А як вас звуть?

Евін вискочив наперед, перш ніж хтось устиг рота розкрити.

— Мене звати Евін Фіннґар, леді. Це я сказав їм ваше ім’я, ось звідки вони його знають. Я чув, як Лан називав вас так, але я не підслуховував. До Емондового Лугу ще ніколи не приїздили такі гості, як ви. А ще до нас приїхав менестрель на свято Бел-Тайну. А сьогодні Ніч Зими. Може, зайдете до нас? Мама пече пиріжки з яблуками.

— Побачимо, — відповіла вона і поклала руку Евінові на плече. В очах у неї проблиснули веселі вогники, хоча вона й знаку не подала, що сміється. — Не знаю, чи можу я конкурувати з менестрелем, Евіне. Але ви всі маєте звати мене Морейн. — Вона запитально подивилася на Ранда та Мета.

— Я — Метрим Коутон, ле... ой.... Морейн, — відрекомендувався Мет. Він різко й незграбно вклонився, а тоді випростався, червоний як рак.

Ранд засумнівався, чи й він має щось таке зробити — адже так зазвичай роблять чоловіки в книжках. Але, маючи перед очима приклад Мета, він лише назвав своє ім’я. Принаймні язик йому цього разу не став колом.

Морейн перевела погляд з нього на Мета, а тоді знову на нього. Ранду спало на думку, що наразі вона усміхається, легенько, самими кутиками рота, майже так само, як це робить Еґвейн, коли приховує якийсь секрет. — Доки я буду в Емондовому Лузі, — мовила вона, — мені час від часу можуть знадобитися невеличкі послуги. Можливо, ви б зголосилися мені допомогти? — Вона засміялась, почувши, як вони хором висловили свою згоду. — Ось, маєте, — промовила вона, і Ранд із подивом відчув, як вона поклала монету йому на долоню, а тоді стиснула його руку в кулак обома своїми.

— Не треба, — почав було він, але вона відмахнулася від його протестів і дала монету й Евіну, а Метові вклала в руку й затисла її так само, як Рандову.

— Звісно, що треба, — відказала вона. — Ви не можете працювати задарма. Вважайте, що це символ, і хай він завжди буде з вами, аби ви пам’ятали, що погодилися з’явитися, коли я покличу. Тепер ми пов’язані.

— Я ніколи не забуду, — пискнув Евін.

— Пізніше ми поговоримо ще, — мовила вона, — і ви мені все про себе розповісте.

— Леді... тобто, я хотів сказати, Морейн... — нерішуче проказав Ранд, коли вона розвернулася, аби йти. Зупинившись, жінка повернула голову й поглянула на нього. Йому довелося зглитнути, перш ніж продовжити. — Чому ви приїхали до Емондового Лугу? — Вираз її обличчя не змінився, але раптом юнакові захотілося, щоби він цього не запитував, хоч і не розумів чому. Він заквапився пояснити, що мав на увазі. — Я не хотів бути грубим. Вибачте! Просто до Межиріччя ніхто не приїздить, хіба що купці та крамарі, коли снігу не надто багато і сюди можна дістатися з Бейрлона. Тобто майже ніхто не приїздить. І вже точно не приїздять такі люди, як ви. Дружинники при купцях інколи кажуть, що у нас тут вічна глушина, і я гадаю, що так воно і має видаватися будь-кому немісцевому. Ось чому мені стало цікаво.

Усмішка зникла з її обличчя, зникла повільно, так наче вона щось пригадала. Якусь мить жінка просто мовчки дивилася на нього.

— Я вивчаю історію, — мовила вона згодом, — і збираю оповіді про старі часи. Ця земля, яку ви звете Межиріччям, завжди мене цікавила. Інколи я вивчаю легенди про те, що відбувалося тут у незапам’ятні часи, тут і в інших місцях.

— Легенди? — здивувався Ранд. — Що могло відбуватися в Межиріччі будь-коли таке, що могло би зацікавити когось такого, як... тобто, я хочу сказати, що тут могло хоч колись трапитися?

— А як ще можна називати наші місця, якщо не Межиріччя? — додав Мет. — Вони й завжди так називалися.

Коли обертається Колесо Часу, — промовила Морейн наче до себе, і очі її дивилися кудись удалину, — місця змінюють назву за назвою. Люди змінюють імена й обличчя. Проте хоча обличчя різні, але людина завжди та сама. Проте Великий Візерунок, що його плете Колесо, невідомий нікому; невідомий навіть Візерунок Епохи. Ми можемо лише спостерігати, вивчати та сподіватися.

Ранд дивився на неї, не в змозі вимовити ні слова, навіть запитати, що вона має на увазі. Він не був упевнений, що вона сказала це їм, аби вони почули. Решті хлопців теж наче заціпило, помітив Ранд, а Евін аж рота роззявив.

Морейн знову подивилася на хлопців, і всі вони струснулися, наче прокинулися.

— Ми ще поговоримо, — сказала вона. Ніхто з них не обізвався й словом. — Трохи згодом, — додала Морейн.

Жінка попрямувала до Фургонного мосту. Здавалося, ніби вона пливе над землею, а не ступає по ній, і тільки плащ здіймається у неї за плечима на подобу крил.

Коли вона пішла, високий чоловік, якого Ранд раніше не помічав, відділився від стіни корчми та пішов услід за нею, тримаючи руку на ефесі меча. Одяг на ньому був темний, сіро-зелений, такий, що міг легко злитися з листям або з затінком, а плащ, метляючись на вітрі, мінився усіма від. тінками сірого, зеленого та коричневого. Інколи плащ майже зникав, наче стаючи частиною довкілля. Волосся чоловік мав довге, сиве на скронях, перехоплене вузькою шкіряною стрічкою, щоби не спадало на лоба. Обличчя його складалося з твердих, наче вирізьблених з каменю площин та кутів, було засмалене вітрами, але без жодної зморшки. Ранд дивився, як незнайомець рухається, і йому мимоволі пригадалися вовки.

Проминаючи хлопців, чоловік ковзнув по них поглядом — його очі були синіми та холодними, наче зимовий світанок. Він наче зважив їх подумки, але з виразу його обличчя не можна було прочитати, що він побачив на цих вагах. Він наддав ходи, а коли наздогнав Морейн, знову стишив кроки й пішов поряд із нею, нахиляючись, аби щось сказати. Ранд видихнув — він навіть не помітив, що затримав подих.

— Це був Лан. — Голос Евіна пролунав хрипко, наче йому теж перехопило подих, — так на них подивився той чоловік. — Можу побитися об заклад, що він — Охоронець.

— Не будь дурнем, — реготнув Мет, але не дуже впевнено. — Охоронці бувають лише в казках. І в Охоронців мечі та кольчуги всуціль вкриті золотом і самоцвітами, і вони весь час перебувають на Півночі, у Великому Гнилоліссі, б’ються там зі злом, траллоками та іншою поганню.

— Він може бути Охоронцем, — стояв на своєму Евін.

— Ти бачив на ньому золото чи самоцвіти? — глузливо запитав Мет. — Де у нас траллоки в Межиріччі? У нас є тільки вівці. Сумніваюся, що тут хоч колись могло відбуватися щось цікаве для такої леді, як вона.

— Щось усе ж таки могло відбуватися, — повільно проказав Ранд. — Кажуть, що ця корчма стоїть тут тисячу років, а може, й більше.

— І тисячу років тут розводять вівці, — хмикнув Мет.

— Срібний пенні! — вигукнув Евін. — Вона дала мені цілий срібний пенні! Тільки уявіть, що я зможу купити, коли приїде крамар!

Ранд розтиснув кулак подивитися на монетку, яку дала йому Морейн, і ледь не впустив її від несподіванки. Раніше він ніколи не бачив зблизька монети з рельєфним зображенням жінки, котра тримає на простягнутій

долоні язичок полум’я, але він бачив, як Бран аль’Вір зважує монети, отримані від купців з дюжини земель, і приблизно уявляв собі, скільки вона вартує. За це срібло будь-де в Межиріччі можна купити доброго коня, і залишиться ще немало.

Він поглянув на Мета, побачив ошелешений вираз його обличчя і відчув такий само вираз на своєму. Повернувши руку так, щоби його монету бачив лише Мет, але не Евін, він запитально звів брову. Мет кивнув, і з хвилину хлопці спантеличено дивилися один на одного.

— Що за роботу вона має для нас? — нарешті запитав Ранд.

— Не знаю, — рішуче відказав Мет, — і мені байдуже. І монету цю я не витрачу. Навіть коли приїде крамар. — 3 цими словами він засунув монету у кишеню куртки.

Кивнувши, Ранд вчинив так само зі своєю монетою. Він не міг пояснити чому, але те, що сказав Мет, здалося йому правильним. Цю монету не можна витрачати. Ні. Адже її отримано від неї. Він не міг би сказати, для чого ще існує срібло, а втім...

— Гадаєте, я теж маю зберігати свою? — Обличчя Евіна віддзеркалило страдницькі вагання.

— Тільки якщо захочеш, — сказав Мет.

— Гадаю, вона дала тобі монетку, аби ти її витратив, — промовив Ранд.

Евін поглянув на монету, а тоді, похитавши головою, заховав її у кишеню.

— Я її збережу, — сумно сказав він.

— А ще є менестрель, — нагадав Ранд, й обличчя хлопчика повеселішало.

— Якщо він узагалі прокинеться, — додав Мет.

— Ранде, — благально запитав Евін, — менестрель справді приїхав?

— Побачиш, — зі сміхом відповів Ранд. Було зрозуміло, що Евін не повірить, доки не побачить менестреля на власні очі. — Рано чи пізно йому доведеться залишити свою кімнату.

На Фургонному мості здійнявся галас, і коли Ранд придивився краще, аби побачити, що його спричинило, то розсміявся ще раз, тепер від щирого серця. Мостом рухався високий фургон, запряжений вісьмериком. А навколо нього вирував натовп селян. Там були й сиві дідугани, і пуцьвірінки, котрі ще нетвердо дибали на своїх ноженятах. З напівкруглого даху фургона, наче грона винограду, звисали численні згортки та вузли. Нарешті приїхав крамар. Чужинці та менестрель, феєрверк та крамар... На мешканців селища чекав найкращий Бел-Тайн, який лише можна було собі уявити.