Око Світу

РОЗДІЛ 13

ВИБІР

Перш ніж мандрівники повкладалися спати, Морейн обійшла всіх і, опускаючись на коліна, поклала кожному руки на голову. Лан хотів було казати, що йому це не потрібно і не варто витрачати на нього сили, але не зважився. Еґвейн нетерпляче чекала на нові пригоди, Мет і Перрин були помітно налякані, але боялися сказати «ні». Том відсахнувся від рук Айз Седай, але вона взялася за його сиву голову, обдарувавши його поглядом, що не дозволяв жодних вибриків. Під час процедури менестрель дивився похмуро. А вона, прибираючи руки, глузливо посміхнулася. Том насупився ще сильніше, але вигляд у нього посвіжішав. Як і в решти.

Ранд забився у найглибшу нішу нерівної стіни, сподіваючись залишитися непоміченим. Щойно він обіперся спиною на гілля, як відчув, що повіки його склепляються самі собою, проте змусив себе спостерігати за тим, що відбувається. Піднісши кулак до рота, хлопець постарався приховати позіхання. Йому би лише трохи поспати, годину чи дві, і він буде в порядку. Але Морейн про нього не забула.

Ранд здригнувся, відчувши її прохолодні пальці на своєму обличчі, і почав говорити:

— Мені не... — І нараз він здивовано витріщив очі. Втома стекла з нього, як стікає вода схилом, а від болю у м’язах навіть сліду не лишилося. Він дивився на неї із роззявленим ротом. Вона ж лише усміхнулася і забрала руки.

— Ось і все, — промовила Морейн, підводячись і втомлено зітхаючи, і Ранд пригадав, що для себе вона зробити цього не може. Морейн лише випила трохи чаю, відмовившись від хліба та сиру, хоча Лан з усіх сил намагався

змусити її з’їсти хоч шматочок, а тоді згорнулася клубочком біля вогню і, здавалось, заснула тієї ж миті, як накрилася плащем.

Усі інші, крім Лана, попадали й заснули там, де тільки знайшлося місце, щоби простягнутися, хоч Ранд і не розумів, навіщо їм тепер потрібен сон. Він почувався так, наче вже цілісіньку ніч проспав у м’якому ліжку. Утім, щойно він притулився до стовбурів, що утворювали подобу стіни, як сон упав на нього хвилею. Коли годиною пізніше Лан розбудив його, Ранд міг би побитися об заклад, що відпочивав днів зо три, і не менше.

Охоронець розбудив усіх, окрім Морейн, і грізно шикав на кожного, хто мав необережність потривожити її сон. Але хоч як, а розсиджуватися в затишній деревній печерці він їм не дозволив. Перш ніж сонце вигулькнуло над обрієм десь на два своїх діаметри, всі сліди ночівлі було прибрано, а загін уже сидів у сідлах, прямуючи на північ, у бік Бейрлону — рухався ступою, бо треба було пожаліти коней. Очі Айз Седай дивилися наче крізь поволоку, проте в сідлі вона трималася прямо і впевнено.

Над рікою, як і вчора, стояв густий туман. Сіра стіна опиралася всім спробам кволого сонця її розсіяти й ховала від очей Межиріччя. Ранд увесь час озирався, сподіваючись востаннє побачити рідні місця, хай це навіть Таренський Перевіз, аж доки навіть смуга туману над рікою щезла вдалині.

— Ніколи не гадав, що колись поїду так далеко від дому, — промовив він, коли і ріка, і туман зникли за стіною дерев. — Пам’ятаєте, як нам колись здавалося, що до Сторожового Пагорба шлях неблизький? Це було два дні тому, А, здається, вічність минула.

— Ми повернемося за місяць чи два, — відгукнувся Перрин напруженим голосом. — Тільки уяви, що ми зможемо нарозказувати вдома про все це.

— Навіть траллоки не можуть ганятися за нами вічно, — підхопив Мет. — Згоріти мені, не можуть. — Випроставшись у сідлі, він озирнувся навкруги, тоді важко зітхнув і знову згорбився, наче сам не вірив щойно сказаному.

— От уже ці чоловіки! — пирхнула Еґвейн. — Маєте пригоду, про яку завжди розпатякували, а в самих уже на думці повернення додому. — Вона високо тримала голову, але Ранд розчув, що голос у неї став тремтіти, коли Межиріччя залишилось далеко позаду.

Am Морейн, я ні Лан навіть не намагалися їх заспокоїти, як і не обмовилися й словом про те, що вони обов’язково повернуться. Ранд гнав від себе думки, що це могло би означати. Хоча він і відпочив, його все ж переповнювали сумніви, і ще одна причина для хвилювання була би зайвою. Зігнувшись у сідлі, він поринув у мрії: ось вони з Темом весняного ранку пасуть вівці серед високої, буйної трави, а з неба лине пісня жайворонка. Ось вони з батьком їдуть до Емондового Лугу, ось Бел-Тайн, такий, як він був завжди, ось танці на Галявині, і він танцює, і не переймається тим, що може не так ступити. Ранд примудрявся надовго поринати у такі мріяння.

Дорога до Бейрлона зайняла майже тиждень. Лан нарікав, що подорож їхня надто затяглася, хоча це він обирав, з якою швидкістю рухатися, а решта виконували його вказівки. Утім, власних сил і сил свого жеребця Мандарба — Лан сказав, що Старою мовою це означає «Клинок», — Охоронець не шкодував. Він робив удвічі більше миль, ніж решта загону, оскільки, розвідуючи місцевість, то галопував уперед, аж плащ лопотів на вітрі, щомиті змінюючи колір, то повертався назад перевірити, що робиться в них у тилу. Якщо ж іще хтось насмілювався пустити коня не розміреним кроком, а хоч трохи швидше, тієї ж миті наражався на наказ дбати про бідолашну тварину і на уїдливі репліки на кшталт, як гарно виглядатиме його зустріч із траллоками піхотою. Навіть Морейн отримувала від Лана на горіхи, якщо не стримувала своєї білої кобили. Кобила мала кличку Альдіб, що Старою мовою означало «Західний Вітер» — вітер, який приносить із собою весняні дощі.

Під час розвідок Охоронець жодного разу не виявив ознак переслідування чи засідки. Про побачене він доповідав лише Морейн, і то стиха, так що решта нічого не чули; Айз Седай же повідомляла мандрівникам тільки те, що вважала за потрібне. Спершу Ранд озирався не менше, ніж вдивлявся вперед. І був він був не один такий. Перрин часто перевіряв пальцем гостроту своєї сокири, а Мет їхав з накладеною на тятиву лука стрілою. Проте куди не глянь, ніде не було помітно ні траллоків, ні постатей у чорних плащах, а в порожньому небі не ширяв драгкар. Помалу Ранду почало здаватися, що, можливо, їм справді вдалося втекти.

Надійного укриття вони не мали, навіть у найгустіших лісових хащах Зима так само чіпко трималася тут, на північ від Тарена, як і в Межиріччі. Голі краєвиди, що їжачилися сірим гіллям, вряди-годи намагалися позеленити невеличкі бори та гаї, острівці груболиста, лавра та ще якихось пахучих кущів. Навіть бузина ще не думала розбруньковуватися. Луки, бурі від старої, вигладженої зимовими снігами трави, лише де-не-де взялися бризками нових паростків. Але правду кажучи, зазвичай тут поростали жалка кропива, а ще колюче будяччя, а ще дур-зілля. По лісах на голій землі там і сям ще трималися латки снігу, сіріючи в затінених улоговинах чи під низькими лапами вічнозелених дерев. Мандрівники куталися в плащі, бо кволе сонячне проміння не гріло по-справжньому, а ночі були пронизливо холодними. Тут, яків Межиріччі, майже не траплялися птахи, навіть круки.

Попри свою неквапливість, ця подорож жодним чином не скидалася на приємну прогулянку. Північний шлях, а Ранд продовжував подумки саме так називати цей шлях, хоч і здогадувався, що тут його можуть іменувати геть по-іншому, й надалі стелився майже точно на північ. От тільки на вимогу Лана їхній загін раз у раз петляв лісом, тримаючись далі від путівця там, де той був добре второваним. Варто було вдалині замаячіти селу, фермі чи ще якій прикметі людської цивілізації, і вершники обминали людські поселення широким колом. Але такі прикмети траплялися дуже й дуже рідко. Упродовж першого дня подорожі Ранд не побачив жодної ознаки того, що довкола цих лісів можуть жити люди. Про це свідчив хіба що сам шлях. Йому спало на гадку, що навіть тоді, коли він свого часу подорожував до підніжжя Імлистих гір, то й тоді не був так далеко від залюднених місць, як оце зараз.

І коли Ранд побачив першу ферму — великий каркасний дім і високу клуню під гостроверхими солом’яними стріхами, — побачив дим, що вився над комином, це стало для нього справжнім потрясінням.

— Ферма така ж, як і в нас удома, — зауважив Перрин, напружуючи очі, аби роздивитися будівлі, віддалені та ще й напівприховані деревами. Навколо будівель снували туди й сюди люди, не підозрюючи, що за ними спостерігають.

— Звісно, що не така, — заперечив Мет. — Просто ми надто далеко, аби помітити різницю.

— А я кажу тобі, що така сама, — наполягав Перрин.

— Різниця має бути. Зрештою, ми вже заїхали далеко на північ від Тарена.

— Тихо будьте, ви обидва, — гримнув Лан. — Нас не повинні помітити, не забули? За мною. — Він повернув на захід, аби обігнути ферму лісом.

Озираючись, Ранд подумав, що Перрин має рацію. Ферма дуже скидалася на будь-яку з тих, що розкинулися навколо Емондового Лугу. Він побачив малого хлопчика, що тягнув з колодязя цебро з водою. Трохи старші хлопці поралися коло овець у загорожі. Та навіть сушарку для тютюну він помітив. Але Мет теж мав рацію. Ми на північному березі Тарена. Тут усе мусить бути інакшим.

На ночівлю вони завжди зупинялися, коли сонце ще не сховалося за обрій, аби знайти місце на схилі, де було би більш-менш сухо і не так вітряно, бо вітер у тутешніх краях майже ніколи не вщухав, а тільки змінював напрямок. Багаття розкладали невеличке, таке, що його годі було помітити вже з відстані в кілька кроків. Щойно чайник закипав, вогонь гасили, а вуглинки та попіл закопували.

Ще на першій їхній зупинці, поки було видно, Лан узявся вчити хлопців, як користуватися тією зброєю, що вони прихопили з собою. Розпочав із лука. Він подивився, як Мет поцілив трьома стрілами в сук на розчахнутому стовбурі сухого груболиста з відстані в сто кроків, а тоді запропонував решті показати свою вправність. Перрин повторив досягнення Мета, а Ранд, прикликавши на допомогу полум’я та безодню, досягнувши порожнечі та спокою, що дозволили луку стати його частиною, а, може, йому самому перетворитися на частину лука, всадив усі три стріли так купно, що вони майже торкалися одна одної вістрями. Мет схвально штурхонув Ранда в плече.

— Тепер, якщо у всіх вас будуть луки, — сухо зауважив Охоронець, коли вони почали радісно вишкірятися, — і якщо траллоки погодяться не підходити надто близько, де з луків не буде жодної користі... — Посмішки зникли, наче їх змило водою. — Подивимось, чого я можу вас навчити на той випадок, якщо вони все ж таки підійдуть близько.

Він показав Перрину кілька прийомів орудування сокирою з таким, як у нього, широчезним лезом. Здійняти таку сокиру на когось озброєного — це не те саме, що рубати нею дрова чи вимахувати нею заради розваги. Він продемонстрував учневі коваля низку рухів, блоків, відбивань та ударів, а тоді показав Рандові, як робити те ж саме за допомогою меча. Не несамовиті стрибки й замашисті удари навсебіч, як приблизно уявляв це собі Ранд, а плавні рухи, що наче перетікають один в одний — достоту як танець.

— Недостатньо махати клинком, — сказав Лан, — хоча деякі так собі це й уявляють. Частиною клинка, до того ж найважливішою, є розум. Звільни свій розум від ненависті, від страху. Від усього. Треба випалити ці почуття. Ви, решта, теж слухайте. Це годиться і для сокири, і для лука, і для списа, і для палиці. Це годиться і тоді, коли ви б’єтеся голіруч.

Ранд здивовано витріщився на нього.

— Полум’я та порожнеча, — зачудовано промовив він. — І ви про це також кажете? Мій батько навчав мене цьому.

Охоронець відповів йому поглядом, в якому нічого не можна було прочитати.

— Тримай меча так, як я тобі показував, овечий пастуше. Я не зможу перетворити селюка з порепаними п’ятами у майстра клинка за одну годину, але, може, мені вдасться домогтися, щоби ти не порубав власні ноги на капусту.

Ранд зітхнув і, тримаючи меч обома руками, виставив його перед собою. Морейн спостерігала за ними незворушно, але наступного вечора сказала Лану продовжити навчання.

На вечерю вони їли те ж саме, що на обід і на сніданок: сухий корж із сиром та в’яленим м’ясом, щоправда, на вечерю вони запивали їжу чаєм, а не водою. Вечорами Том розважав товариство. Лан не дозволяв менестрелю грати на арфі чи на флейті, оскільки цілком слушно вважав, що нема потреби будити всі села навколо, тож Том лише жонглював і розповідав легенди та казки. «Мара і три пришелепуваті королі», чи одну з тисяч історій про Анлу, Мудру Радницю, чи якусь героїчну легенду, як, наприклад, «Велике полювання на Ріг», чи інші, але завжди з щасливим кінцем і тріумфальним поверненням героїв додому.

Попри те, що у навколишніх землях панував мир, між деревами не мигтіли траллоки, а драгкар не ширяв між хмарами, Рандові здавалося, що він і його супутники самі примудряються підвищити напругу, незалежно від того, зникла небезпека чи ні.

Одного ранку, прокинувшись, Еґвейн узялася розплітати косу. Ранд, скручуючи свою ковдру, спостерігав за нею краєчком ока. Щовечора, щойно гасили багаття, усі загортались у свої ковдри. Усі, крім Еґвейн та Айз Седай. Жінки віддалялися від своїх супутників і годину чи дві про щось розмовляли, повертаючись, коли всі інші вже спали. А тепер Еґвейн розчісувала своє волосся, проводячи сто разів по ньому гребенем. Ранд спеціально порахував, поки сідлав Хмару і приторочував до сідла сакви та скрутку. Відтак вона заховала гребінь, перекинула на спину розплетене волосся і накинула на голову каптур плаща.

— Що ти робиш? — запитав він вражено.

Вона лише скоса глянула на нього і не відповіла. Він заговорив до неї вперше за два дні, усвідомив він, уперше з часу тієї ночівлі під укриттям з гілок на берегу Тарена, проте це його не зупинило.

— Ти все життя тільки й чекала, коли заплітатимеш косу, а тепер знову її розплела? Чому? Бо вона не носить коси?

— Айз Седай не заплітають волосся в косу, — спокійно відказала Еґвейн. — Принаймні не змушені це робити.

— Але ти не Айз Седай. Ти Еґвейн аль’Вір з Емондового Лугу, і Жіноче Коло ухопив би грець, якби вони тільки побачили тебе зараз.

— Хяй тебе не турбує Жіноче Коло, Ранде аль’Торе. Я стану Айз Седай. Щойно прибуду в Тар Валон.

— Щойно прибудеш в Тар Валон! — пирхнув він. — 3 якого такого дива? Заради Світла, може, ти мені поясниш? Ти не Друг Морока.

— А ти гадаєш, Морейн Седай—Друг Морока? Ти так гадаєш? — Еґвейн підступила до нього зі стиснутими кулачками, і хлопець навіть подумав, що вона збирається його вдарити. — Після того, як вона врятувала твоє селище? Врятувала твого батька?

— Не знаю, хто вона така, але хай вона буде хоч ким, це ще не доводить, що й решта Айз Седай такі, як вона. Легенди кажуть, що...

— Коли ти подорослієш, Ранде?! Забудь про легенди, подивись навколо своїми очима!

—Я на власні очі бачив, як вона потопила пором. Хіба цього не було? Якщо ти забереш собі щось у голову, то стоятимеш на своєму, хай би навіть земля з-під ніг утікала! Якби ти не була такою засліпленою Світлом дурепою, то побачила би, що...

— То це я дурепа? Так ось що я тобі скажу, Ранде аль’Торе! Ти найуперті-ший віслюк із усіх віслюків, а твоя дурна макітра набита гречаною вовною!..

— Ей, ви двоє, хочете розбудити всю округу на десять миль навколо? — донісся голос Охоронця.

Ранд закам’янів з роззявленим ротом, так і не встигнувши знайти дошкульну відповідь, бо усвідомив, що й справді репетує, як навіжений. Правильніше — вони обоє репетують.

Обличчя Еґвейн побагровіло аж по брови, і вона крутнулася дзиґою, кинувши півголосом:

— Чоловіки! — Ранду здалося, що це стосувалося й Охоронця, а не лише його особисто.

Ранд озирнувся навкруги, намагаючись зробити це непомітно. На нього були спрямовані погляди всіх, не лише Охоронця. Мет і Перрин дивилися на нього з побілілими обличчями, Том — напружено, наче готовий битися або втікати. Морейн... Обличчя Айз Седай зберігало крижаний спокій, але очі її, здавалося, свердлили Ранда, добираючись до найпотаємніших його думок. У відчаї він спробував пригадати, що саме він бовкнув про Айз Седай та Друзів Морока.

— Час вирушати, — мовила Морейн. Вона розвернулася до Альдіб, і Ранд затремтів, наче йому пощастило вибратися з капкана. А чи насправді вдалося?

Два вечори потому, дивлячись на згасаюче багаття, Мет злизав останні крихти сиру з пальців і сказав:

— Знаєте, я гадаю, ми вже остаточно від них відірвалися.

Лан на той час поїхав у ніч, щоби перед сном востаннє перевірити все навколо, Морейн та Еґвейн усамітнилися для чергової своєї бесіди, Том куняв носом над люлькою, тож хлопці залишилися біля вогнища самі.

— Якщо ми відірвалися, то чому Лан не припиняє розвідок? — озвався Перрин, безцільно розгрібаючи патичком попіл. Ранд, уже напівсонний, повернувся на інший бік, спиною до вогню.

— Вони нас загубили ще на Таренському Перевозі. — Мет ліг горілиць, заклавши руки за голову, і задивився на місячне небо. —Якщо вони дійсно полювали на нас.

— То ти вважаєш, драгкар нас переслідував, бо ми йому сподобалися? — хмикнув Перрин.

— От я й кажу: досить хвилюватися через траллоків та іншу маячню, — продовжував Мет, наче й не чув Перрина. — Час починати думати про те, щоби побачити світу. Ми знаходимося в місцях, про які розповідають легенди. Як, на вашу думку, виглядає справжнє місто?

— Ми прямуємо до Бейрлона, — сонним голосом відгукнувся Ранд, але Мет пирхнув зневажливо.

— Бейрлон — це дуже добре, але я пригадую ту стару карту, що є у майстра аль’Віра. Якщо, діставшись Кеймліна, ми повернемо на південь, дорога доведе нас аж до Ілліана, і далі.

— А що такого особливого в Ілліані? — позіхаючи, поцікавився Перрин.

— По-перше, — відповів Мет, — Ілліан не напханий напхом Айз-Се...

Запала цілковита тиша, і сон раптом відлетів від Ранда. Біля багаття стояла Морейн. Еґвейн також була з нею, але всі дивилися саме на Айз Седай, що стояла на межі світла й тіні. Мет так і вкляк. Лежачи горілиць, із відкритим ротом лише витріщався на неї. В очах Морейн, наче в чорних, відполірованих до дзеркального блиску самоцвітах, тремтіло полум’я. Скільки вона вже тут стоїть? Ранд губився у здогадках.

— Хлопці лише... — почав було виправдовуватися Том, але тут заговорила Морейн, і він замовк.

— Кілька днів перепочинку, і ви вже готові про все забути. — Голос Морейн лунав спокійно, рівно, дивним чином контрастуючи з її очима. — День чи два тиші, і Ніч Зими вже стерлася з вашої пам’яті.

— Ми не забули, — сказав Перрин. — Просто...

Не підвищуючи голосу, Айз Седай легко покрила його белькотіння, як раніше і річ менестреля.

— Ви всі такої думки? Ви всі готові тікати до Ілліана і забути про траллоків, і напівлюдка, і драгкара? — Вона оббігла хлопців поглядом, і цей відблиск полум’я в самоцвітах, що так контрастував з її буденним тоном, налякав Ранда найбільше. Але вона не стала чекати на відповідь. — На вас полює Морок, на всіх трьох, чи на одного з вас. І якщо ви спробуєте втекти, хай хоч куди, він вами заволодіє. Я ж протистою всьому, чого прагне Морок, що б це не було; тому почуйте мене і затямте: я не дозволю Мороку заволодіти вами, спершу я сама вас знищу.

Саме її голос, спокійний, буденний, переконав Ранда, що вона каже правду. Ця Айз Седай вчинить саме так, як каже, якщо вважатиме це за необхідне. Цієї ночі йому погано спалося, і не лише йому. Навіть менестрель почав похропувати лише тоді, коли вже давно згасла остання жаринка. Цього разу Морейн не запропонувала нікому з них своєї допомоги.

Бентежили також Ранда і нічні розмови Еґвейн та Морейн. Щоразу, коли вони зникали в темряві, аби поспілкуватися віч-на-віч, він питав себе: про що вони говорять, що вони роблять? Що робить Айз Седай з Еґвейн?

Однієї ночі він дочекався, доки всі чоловіки вляглися, а Том захропів на подобу пили, що вгризається в сучок на дубовій дошці. Тоді, обгорнувшись ковдрою, тінню ковзнув у ніч. Пригадавши всі хитрощі, яким навчився, підкрадаючись до кроликів, він скрадався, ховаючись у місячній тіні, поки не припав до землі за великим груболистом, вкритим жорстким лапатим листям, звідки вже міг розчути розмову жінок — Морейн та Еґвейн сиділи на колоді, поставивши поруч з собою невеличкий ліхтар.

— Питай, — казала Морейн, — і якщо зможу, я відповім. Зрозумій, є багато такого, до чого ти ще не готова; багато речей, яким ти не можеш навчитися, не навчившись спершу іншим речам; а тим своєю чергою неможливо навчитися, не навчившися ще іншим. Але питати ти можеш що завгодно.

— П’ять Сил, — повільно вимовила Еґвейн. — Земля, Вітер, Вогонь, Вода та Дух. Це несправедливо, що Земля та Вогонь більш підвладні чоловікам. Чому їм дісталися наймогутніші сили?

Морейн розсміялася.

— Ти так вважаєш, дитино? Чи знайдеться настільки міцна скеля, щоби вітер і вода не змогли її зруйнувати, а вогонь настільки сильний, що його не зможе погасити вода чи задути вітер?

Еґвейн трохи помовчала, длубаючи носаком черевика лісову підстилку.

— Вони... це вони... намагалися звільнити Морока та Відступників... хіба ні? Чоловіки, що були Айз Седай? — Вона набрала повні груди повітря й заговорила швидше: — Жінки не брали в цьому участі. Це чоловіки збожеволіли і розтрощили світ.

— Ти налякана, — суворо промовила Морейн. — Якби ти залишилася в Емондовому Лузі, то в належний час стала би Мудринею. Такий план мала Найнів, адже так? Або сиділа би в Жіночому Колі й заправляла справами в Емондовому Лузі, хоча чоловіки з Ради Селища і вважали б, що це вони всім керують. Але ти вчинила так, як ніколи ніхто не чинив. Ти у пошуках пригод полишила Емондів Луг, полишила Межиріччя. Ти хотіла так вчинити, і водночас ти боїшся. І ти вперто відмовляєшся дати твоєму страху взяти над тобою гору. Інакше ти б не розпитувала мене, як жінки стають Айз Седай. Інакше ти б не порвала зі звичаями та умовностями.

— Ні, — запротестувала Еґвейн. — Я не боюся. Я насправді хочу стати Айз Седай.

— Було би краще для тебе, якби ти боялася, але я сподіваюся, що ти не передумаєш. В наші часи зустрічається не так багато жінок, здатних прийняти посвяту, і ще менше таких, котрі бажають це зробити. — Голос Морейн змінився, тепер вона наче роздумувала вголос. — Безсумнівно, двох в одному селищі ніколи ще не бувало. Стародавня кров воістину ще має велику силу в Межиріччі.

Ранд поворухнувся за деревом. Під ногою у нього хруснула гілочка. Він закляк на місці, вкрившись потом, затамувавши подих, але жодна з жінок не обернулася.

— Двох? — скрикнула Еґвейн. — А хто ще? Це Карі? Карі Тейн? Лара Айеллан?

Морейн сприкрено прицокнула язиком, а тоді суворо промовила:

— Забудь, що я це сказала. Боюся, шлях її проліг в інший бік. Переймайся власними обставинами. Ти обрала нелегку дорогу.

— Я не зверну з неї, — сказала Еґвейн.

— Хай станеться так, як станеться. Але ти все ж таки шукаєш розради, а я не можу тобі її дати. Не так, як ти того бажаєш.

— Я не розумію.

— Ти хочеш переконатися, що Айз Седай — хороші та чисті, і що саме погані чоловіки, про яких ідеться в легендах, спричинили Світотрощу. Вони, а не жінки. Що ж, це справді так, але вони були не гірші за всіх інших чоловіків. Нерозважливі, але не зловорожі. І Айз Седай, яких ти побачиш в Тар Балоні, — звичайні люди, такі ж, як будь-які інші жінки. Нас вирізняють тільки наші здібності. Є серед нас відважні і боягузливі, є добрі і брутальні, є добросердечні і холодні. Коли стаєш Айз Седай, ти залишаєшся такою, якою була.

Еґвейн важко зітхнула.

— Гадаю, цього я і боялася. Боялася, що Сила мене змінить. Цього, а ще траллоків. І щезників. І... Морейн Седай, в ім’я Світла, чому траллоки напали на Емондів Луг?

Айз Седай повернула голову і подивилася просто на те місце, де ховався Ранд. Йому перехопило подих; очі в неї були такі ж жорсткі, як тоді, коли вона погрожувала йому та хлопцям, а ще у нього з’явилося відчуття, що вони можуть бачити крізь густе віття груболиста. Світло, що вона вдів зі мною, якщо побачить, що я підслуховую?

Ранд спробував дати задній хід і розчинитись у ще густішому затінку. Не зводячи з жінок очей, він зачепився ногою за корінь і ледь не полетів сторчголов у засохлі хащі, а ті неодмінно виказали б його тріском ламких гілок, вибухнувши на подобу феєрверка. Важко дихаючи, Ранд квапливо позадкував рачки, тільки якимось дивом не здійнявши шуму. Але серце в нього так калатало, що він боявся, що те калатання таки почують. Дурень! Підслуховувати Айз Седай!

Він примудрився тихо прослизнути поміж товаришами, що мирно спали навколо багаття. Лан поворухнувся, коли юнак упав на землю і натягнув на себе ковдру, але не прокинувся, лише зітхнув уві сні і перекотився на інший бік. Ранд видихнув з полегшенням, намагаючись зробити це нечутно.

Наступної миті з темряви виринула Морейн, зупинившись там, звідки вона могла бачити нерухомі постаті сплячих чоловіків. Місячне сяйво, наче німб, стояло їй над головою. Ранд заплющив очі, намагаючись дихати рівно і водночас прислухаючись, чи не почує, бува, звуку все ближчих кроків. Але нічого не було чутно. Коли він наважився розплющити очі, Морейн не було.

Спав Ранд неспокійно і бачив сновиддя, від яких проймало холодним потом, де всі чоловіки в Емондовому Лузі видавали себе за Відродженого Дракона, а кожна жінка мала у волоссі блакитні самоцвіти, на подобу того, що носила Морейн. Більше Ранд не намагався підслухати розмови Морейн та Еґвейн.

Настав шостий день їхньої неспішної подорожі. Холодне сонце повільно скотилося до верхівок дерев. Високо в небі вітерець гнав легкі хмарини на північ. Раптовий повів вітру шарпонув плащ на Ранді, і він, тихенько лайнувшись, загорнувся у нього щільніше. Хлопець уже сумнівався, чи вони взагалі колись дістануться Бейрлона. Переправившись через Тарен, загін пройшов відстань цілком достатню, щоби дістатися Білої ріки, але Лан, коли його питали, відповідав лише, що їхати тут недовго, тому й не треба навіть розводитись на цю тему. Ранд після цього почувався ще розгубленішим.

З лісу назустріч мандрівникам вигулькнув Лан, повертаючись з чергової своєї розвідки. Притримавши коня, він поїхав поряд із Морейн, схиливши в її бік голову.

Ранд скривився, але нічого не став питати. Лан просто не звертав уваги на подібні розпити.

Крім Ранда, лише Еґвейн звернула увагу на повернення Лана, настільки звикли вони всі до його вилазок. Вона притримала свого коня, аби відстати від Морейн. Айз Седай інколи поводилася так, ніби вважала Еґвейн старшою серед групи, що вирушила з Емондового Лугу, але це не давало дівчині права брати участь в нарадах, які відбувалися після повернення Лана. Перрин їхав з луком Мета в руках, не порушуючи того задумливого мовчання, яке, здавалося, все сильніше запановувало над усіма, що далі вони віддалялися від Межиріччя. Коні йшли повільною ступою, і це давало Метові змогу практикуватися в жонглюванні трьома невеличкими камінцями під опікою Тома Мерриліна. Так само як і Лан, менестрель давав уроки щовечора.

Лан закінчив розповідати Морейн про побачене, і вона обернулася в сідлі поглянути на загін. Ранд зробив над собою зусилля, аби не заціпеніти, коли її погляд упав на нього. Чи затримався він на ньому на мить довше, ніж на всіх інших? Йому скрутило шлунок, коли він подумав, що вона знає, хто підслуховував у темряві тієї ночі.

— Гей, Ранде, — гукнув Мет, — я можу жонглювати чотирма! — Навіть не поглянувши в сторону Мета, Ранд помахав йому у відповідь. — Я ж казав тобі, що навчуся вправлятися з чотирма раніше за тебе. Я... Дивіться!

Вони виїхали на вершечок невисокого пагорба, а внизу, десь за милю від них, у мереживі голих дерев та довгих вечірніх тіней лежав Бейрлон.

Ранду перехопило дух, і він лише намагався посміхнутися роззявленим від подиву ротом.

Місто було обнесене складеною з колод стіною майже у двадцять футів заввишки, над якою височіли дерев’яні сторожові вежі. З-поза стін у багряних променях призахідного сонця виблискували шиферні та черепичні дахи, з численних коминів вилися димки. Зі сотень коминів. А солом’яних стріх не було видно. Взагалі. На схід від міста лежав широкий шлях, і ще один — на захід, і кожним у напрямку частоколу повільно котилося не менше дюжини фургонів і ще більше возів, запряжених волами. Навколо міста привільно розкинулися ферми; на північ від міста їх було багато, а з південного боку лише декілька урізноманітнювали лісову просторінь — вони були майже непомітні звідси, так що Ранд тільки здогадувався, що вони там є. Та воно ж більше, ніж Емондів Луг, Сторожовий Пагорб і Девен-Райд разом узяті! Навіть якщо додати ще і Таренський Перевіз, однаково більше!

— То ось яке воно, місто, — видихнув Мет, витягуючи шию ледь не вперед коня, аби краще бачити.

Перрин лише похитав головою:

— Як можуть стільки людей жити в одному місці?

Еґвейн, широко розплющивши очі, дивилася мовчки.

Том Меррилін позирнув на Мета, тоді закотив очі й пирхнув у вуса:

— Місто! — промовив він насмішкувато.

— А ти, Ранде? — мовила Морейн. — Яка була твоя перша думка, коли ти побачив Бейрлон?

— Я подумав, як це далеко від мого дому, — помовчавши, відповів він, змусивши Мета розреготатися.

— Але вам доведеться їхати ще далі, — сказала Морейн. — Набагато далі. Втім, вибору у вас просто нема. Інакше вам доведеться лише втікати, переховуватися і втікати знову, і так до самої смерті. І життя ваше буде коротке. Ви повинні пам’ятати це, коли подорож стане нестерпно важкою. Вибору у вас нема.

Ранд перезирнувся з Метом і Перрином. Висновуючи з виразу їхніх облич, вони дійшли тієї самої думки, що й він: як вона взагалі може твердити про якийсь вибір після такого попередження? Айз Седай зробила вибір замість нас.

Морейн продовжила так, наче їхні думки не були для неї цілком зрозумілими:

— Тут для нас знову починається небезпека. За цими стінами думайте, що кажете. Головне, не згадуйте про траллоків, напівлюдка і таке інше. Про Морока навіть подумки не згадуйте. Дехто в Бейрлоні любить Айз Седай навіть ще менше, ніж мешканці Емондового Лугу. Тут можуть зустрітися навіть Друзі Морока. — Еґвейн охнула, а Перрин щось пробурмотів собі під ніс. Мет зблід, але Морейн вела далі спокійним голосом: — Ми повинні зоставатися якомога непомітнішими. — Тим часом Лан змінив свій плащ переливчастого сіро-зеленого кольору на темно-коричневий, що виглядав більш звично, хоч і вирізнявся добрим пошиттям та гарною тканиною. Мінливий плащ він заховав до одного з сідельних в’юків. — Тут ми не користуємося нашими справжніми іменами, — продовжувала Морейн. — Мене у місті знають як Еліс, а Лана як Андру. Запам’ятайте це. От і гаразд! А тепер нам треба потрапити до міста, перш ніж споночіє, оскільки брами Бейрлона зачинені від заходу сонця і до світанку.

Лан очолив загін, і вони поїхали схилом униз, а тоді крізь ліс у напрямку дерев’яних стін. Дорогою вершники проминули десь близько дюжини ферм, що лежали трохи віддалік, проте ніхто із людей, що саме завершували свої щоденні справи, схоже, не помічав мандрівників. Так вони їхали, аж доки дісталися масивних дерев’яних воріт, оббитих широкими залізними смугами. Сонце ще не сховалося за обрій, але ворота вже були міцно замкнені.

Під’їхавши до воріт упритул, Лан смикнув за обтріпану мотузку, що звисала зі стіни поруч із ними. З того боку стіни задзеленчав дзвоник. Вод-номить у прорізі вгорі з’явилося зморшкувате обличчя під засмальцьованим сукняним ковпаком. Вартовий підозріло вдивлявся у прибульців, нависаючи над ними спани на три, не менше.

— Що це за шум, га? Тепер надто пізно, аби відчиняти ворота. Пізно, чуєте? Йдіть в обхід до Брами на Білому мості, якщо хочете... — Морейн верхи на своїй кобилі під’їхала ближче і зупинилася там, де чоловічок на стіні міг її ясно бачити. За мить зморшки на його обличчі розтягнися в щербату посмішку. Видно було, що чоловічок розривається між обов’язком і бажанням з приємністю побесідувати. — Я не знав, що це ви, леді. Зачекайте, я вже йду. Хвилинку. Я вже йду, вже йду.

Голова сховалася за стіною, але й звідти долинали притлумлені вигуки зачекати, не йти, бо він уже спускається. Заскрипівши так, наче її не відчиняли сто років, права стулка брами повільно хитнулася назовні. Привід-крившись так, що утворився лише вузький прохід, яким міг проїхати один кінь, стулка зупинилась, і в цю шпарину просунулася голова брамника. Він знову обдарував усіх своєю щербатою посмішкою і відійшов убік, звільняючи дорогу. Першим крізь браму проїхав Лан, за ним Морейн, а за нею Еґвейн.

Ранд пустив Хмару риссю за Белою й опинився на вузькій вуличці між високих дерев’яних огорож та складів — великих, зі сліпими стінами і міцно замкненими широкими дверима. Морейн і Лан уже спішилися і розмовляли зі зморшкуватим брамником, тож Ранд теж зліз із коня.

Чоловічок в латаному-перелатаному плащі, у приношеній куртці, м’яв ковпак у руці, вклоняючись на кожному слові. Він кинув погляд на решту мандрівників, що зупинилися за спинами Лана та Морейн, і похитав головою:

— Народець із низин? — Він вишкірив зуби. — І навіщо вам, майстрине Еліс, знадобилося водити компанію зі селюками з соломою у волоссі? — Тут погляд його затримався на Томі Мерриліні. — А ось цей не з овечої ферми. Я пригадую, що кілька днів тому ви вже тут проходили, га? Що, селюкам не припали до смаку ваші фокуси, га, менестрелю?

— Я сподіваюсь на те, що ти забудеш про нас, майстре Евіне, і не забудеш забути, — мовив Лан, вкладаючи монету у вільну руку брамника. — І назад нас випустиш.

— Це зайве, майстре Андра. Цього геть не потрібно. Ви мені добре заплатили, коли виходили. Дуже добре. — Попри це, монета зникла з руки Евіна так спритно, наче він теж був менестрелем. — Я нікому нічого не казав і нікому не скажу. А надто тим, білоплащникам, — завершив Евін із відразою. Він хотів було сплюнути, а тоді поглянув на Морейн і судомно зглитнув слину. Ранд закліпав очима, але не зронив ані слова. Інші зробили так само, хоч Метові це вочевидь вартувало чималих зусиль. Діти Світла, спантеличено подумав Ранд. Про Дітей розповідали крамарі, а купці і купецькі дружинники ставилися до них вкрай неоднаково: одні захоплювався ними, а інші ненавиділи. Проте всі вони сходилися в одному: Діти ненавиділи Айз Седай не менше, ніж Друзів Морока. Чи не означає це нової халепи, хтозна.

— Діти наразі в Бейрлоні? — перепитав Лан.

— Тут вони, тут, — замахав головою брамник. — Заявилися, пригадую, того самого дня, щойно ви поїхали. Тут ніхто їх не любить, скажу я вам. Але, звісно, більшість тримає язик за зубами.

— А вони казали, чому опинилися тут? — спитала Морейн з притиском.

— Чому вони тут, леді? — Евіна настільки вразило це питання, що він навіть забув вклонятися. — Звісно ж, казали. Ой, я ж геть забув. Ви ж поїхали в ті низові села. Мабуть, там ви нічого не чули, крім овечого бекання. Вони сказали, що вони тут через події у Ґелдані. Дракон, ви ж знаєте... ну, той, хто сам себе називає Драконом. Вони кажуть, що цей хлопець сіє зло, і я гадаю, що так воно і є, а вони тут, аби це зло викорінювати. Але ж він у Ґелдані, а не тут. Це такий привід, аби пхати свого носа до чужого проса, от що я думаю. На дверях у декого вже намазюкали Ікло Дракона. — Цього разу він усе ж таки сплюнув.

— То вони тут наробили клопоту? — поцікавився Лан, а Евін енергійно потрусив головою.

— Та вони, звісно, на це завжди готові, але губернатор довіряє їм не більше, ніж я. Він не дозволив їм заходити до міста більше десятка зараз, і вони через це аж казяться. А решта сидить трохи північніше в таборі, так я чув. Можу об заклад побитися, що там на них уже фермери косо поглядають. А ці, що заявляються сюди, вештаються скрізь у цих своїх білих плащах, дивляться вовком на чесних містян. «Ходіть у Світлі», — кажуть, це такий їхній наказ. З візниками, вуглярами та плавильниками кілька разів уже хапалися за барки, та навіть і з міською вартою заводилися, але губернатор хоче, щоб усе було мирно, отож воно поки якось так. А я кажу: якщо вони полюють на зло, чому вони не в Салдеі? Там наче почалася якась колотнеча, так я чув. Або не в Ґелдані? Кажуть, там сталася велика битва. Дуже велика.

— Я чула, наче до Ґелдана вирушили Айз Седай, — проказала Морейн, ледь чутно перевівши подих.

— Так і є, леді, — знову почав вклонятися Евін. — Вони попрямували до Ґелдана, це так, і саме тоді там і почалася битва, так я чув. Кажуть, що декотрі із цих Айз Седай мертві. Може, й усі. Я знаю, що не всім Айз Седай до вподоби, але щодо мене, я скажу так: а хто ще зупинить Лжедракона? Га? А ще тих клятих дурнів, котрі втовкмачили собі в голову, що вони можуть стати Айз Седай чоловічої статі чи чимось на подобу цього. Як з ними бути? Звісно, дехто каже — не білоплащники, майте на увазі, і не я, так, деякі людці, — ніби цей чоловік і справді може бути Відродженим Драконом. Він робить різні штуки, так я чув. Має доступ до Єдиної Сили. До нього вже доєдналися тисячі.

— Не кажи дурниць, — гаркнув Лан, й на обличчі Евіна проступила образа.

— Я за що купив, за те і продаю, от і все. Кажу, що чув, майстре Андра. Кажуть, ну дехто каже, ніби він суне зі своїм військом на південний схід, до Тіра. — Він заговорив особливим, багатозначним голосом: — Подейкують, що він назвав своє військо Народом Дракона.

— Назви нічого не означають, — холодно зронила Морейн. Якщо щось її і турбувало, вона не подавала про це й знаку. — Можеш назвати своїх мулів Народом Дракона, якщо тобі заманеться.

— Краще я цього не робитиму, леді, — хихотнув Евін. — Не тепер, коли навкруги шастають ці білоплащники, це точно; та й узагалі таке ім’ячко мало кому сподобається. Я розумію, про що ви, леді... але ні. Своїх мулів я так не назву.

— І це, безсумнівно, мудре рішення, — відказала Морейн. — А тепер нам час.

— І будьте спокійні, леді, — заквапився Евін, знову низько вклоняючись, — я нікого не бачив. — Він підскочив до воріт і взявся ривками тягти важку стулку. — Не бачив нікого й нічого. — Брама з важким стуком зачинилася, і він, потягнувши за мотузку, опустив засув. — Ось, леді: ці ворота не відчинялися вже багато днів.

— Хай осяє тебе Світло, Евіне, — промовила Морейн.

Вона пішла від воріт швидким кроком, і всі рушили за нею. Ранд озирнувся й побачив, що Евін усе ще стоїть перед брамою. Хлопцю здалося, наче той надраює монету полою плаща і радісно вишкіряється.

Вони йшли брудними вуличками, де ледь могли розминутися два фургони, цілковито безлюдними, між складів та високих дерев’яних огорож. Ранд опинився поряд з менестрелем і запитав його:

— Томе, що це була за маячня? Ну, про Tip і про Народ Дракона? Tip — це ж місто на Морі Штормів, хіба ні?

— «Керіетонський Цикл», — коротко зронив Том.

Ранд закліпав очима: «Пророцтва про Дракона»...

— У Межиріччі ніхто не переповідав цієї... цієї історії. Принаймні в Емондовому Лузі. Якби хтось спробував, Мудриня би його живцем у землю закопала.

— Не сумніваюсь, що так би вона й зробила, — сухо відказав Том. Він зиркнув на Морейн, що йшла з Ланом попереду, і продовжив: — Tip — найбільший порт на Морі Штормів, а Твердиня Тіра — фортеця, що захищає місто Tip. Кажуть, що це найперша фортеця, зведена після Світотрощі, і з того часу нікому не вдавалося її захопити, хоча багато військ намагалися це зробити. Одне із Пророцтв каже, що Твердиня Тіра не впаде аж доти, доки до нього не під ступиться Народ Дракона. Інше стверджує, ніби Фортеця стоятиме, доки Дракон не заволодіє Недоторканним Мечем. — Том скривився. — І падіння Тіра буде одним із головних свідчень того, що Дракон відродився. Гадаю, ця твердиня стоятиме і тоді, коли я вже стану прахом.

— Недоторканним Мечем?

— Так каже Пророцтво. Не знаю, чи там йдеться про справжній меч. Хай що це таке, воно лежить у Серці Каменя, центральній цитаделі фортеці. Туди ніхто не може увійти, крім Високих Лордів Тіра, а вони ніколи не кажуть про те, що ж лежить там, усередині. Принаймні не менестрелям.

Ранд наморщив лоба:

— Твердиня Тіра не може впасти, доки Дракон не заволодіє мечем... Але як він може це зробити, не заволодівши спочатку фортецею? Чи, може, Драконом повинен стати один із Високих Лордів Тіра?

— Це дуже малоймовірно, — відрізав Том. — Tip ненавидить усе, пов’язане із Силою, навіть сильніше за Амадор, а Амадор — це твердиня Дітей Світла.

— Тоді яким чином може справдитися це Пророцтво? — не вгавав Ранд. — Як на мене, хай би той Дракон і ніколи не відроджувався. Але ж Пророцтво, яке не може справдитися, здається мені безглуздям. Схоже, що цю історію вигадали навмисно, аби змусити людей повірити, що Дракон ніколи не відродиться. Я правий?

— У тебе сила-силенна запитань, хлопче, — відказав Том. — Пророцтво, яке здійснюється на змиг ока, теж небагато варте, хіба не так? — Раптом голос його повеселішав. — Еге ж, ми вже на місці, хай хоч на якому.

Лан зупинився біля високого, у людський зріст, дерев’яного паркана, що нічим не вирізнявся від усіх інших, котрі вони проминули, і взявся встромляти вістря свого кинджала між двох дощок. За мить він задоволено крякнув, потягнув одну з дощок на себе, і частина паркана відчинилася, наче це була стулка воріт. Насправді, це і були ворота, здогадався Ранд, але такі, що їх можна було відчинити тільки зсередини. Лан своїм кинджалом саме й підчепив металеву защіпку.

Морейн негайно пройшла всередину, ведучи за собою Альдіб. Лан зробив іншим знак поквапитися, а сам зайшов останнім, зачинивши за собою ворота.

По той бік огорожі Ранд виявив двір конюшні при корчмі. З корчемної кухні долинав гомін та дзенькіт посуду. Хлопець був вражений розмірами будівлі: вона займала вдвічі більшу площу, ніж корчма «Винне джерело», а до того ж мала аж чотири поверхи. У більшості вікон будинку яскраво світилося у дедалі густіших сутінках.

Не встигли вони опинитися на середині подвір’я, яку широких арочних дверях стайні з’явилися троє дядьків у брудних фартухах. Два чоловіки тримали в руках вила, а третій, жилавий чолов’яга з порожніми руками, вискочив наперед, енергійно жестикулюючи.

— Стійте! Стійте! Не можна заходити з цього боку! Ви повинні обійти й зайти через головні ворота!

Рука Лана знову пірнула в гаманець, але цієї миті інший чоловік, не менш статечний, ніж майстер аль’Вір, вихопився з корчми та поспішив їм назустріч. За його вухами стирчали жмутки волосся, а фартух виблискував сніжною білизною, безпомильно засвідчуючи, що перед ними — сам хазяїн корчми.

— Все гаразд, Матче, — гукнув він. — Все гаразд. Це поважні гості, їх тут чекають. Подбай про їхніх коней, і то негайно. І подбай щонайкращим чином.

Матч похмуро схилив голову, тоді підкликав двох помічників допомогти. Ранд та інші мандрівники поспіхом зняли із сідел сакви та скручені ковдри, а корчмар із низьким поклоном і привітною посмішкою звернувся до Морейн:

— Ласкаво просимо, майстрине Еліс! Ласкаво просимо. Радий бачити вас і майстра Андру. Дуже приємно. Мені так бракувало нашого спілкування. Дуже. Мушу сказати, що я хвилювався за вас, оскільки ви поїхали в дикі місця, і все таке... Тобто я хочу сказати, що тепер погода наче сказилася, а вовки виють по ночах просто попід стінами... — Він раптом ляснув себе по велетенському череву і похитав головою. — Що ж це я тут розбалакався просто неба, замість запросити вас усередину! Ходімо. Ходімо. Гаряча вечеря і теплі ліжка — ось що вам потрібно. А тут ви отримаєте все найкраще, що тільки є в Бейрлоні. Найкраще!

— І гарячі ванни теж, сподіваюсь, майстре Фітче? — поцікавилася Морейн, а Еґвейн підхопила вслід за нею:

— О, так!

— Ванни? — сказав корчмар. — Та звісно ж! Найкращі та найгарячіші в усьому Бейрлоні. Ходімо! Ласкаво просимо до «Оленя і лева». Ласкаво просимо до Бейрлона.