Око Світу

РОЗДІЛ 43

РІШЕНЦІ ТА ВИДИВА

Очевидно, Айз Седай знала, що має на увазі Лоял, проте вона нічого не сказала. Оґір злупився в підлогу і задумливо тер носа товстим пальцем, наче й сам був збентежений своїм вибухом. Ніхто не сказав ані слова.

— Чому? — першим порушив мовчання Ранд. — Чому ми всі помремо? Що воно таке, ці Шляхи?

Лоял кинув погляд на Морейн. Та відвернулася і всілася на стілець перед каміном. Кішечка вигнула спинку, дряпнувши кігтиками кам’яну плиту на підлозі, і, неспішно наблизившись до Морейн, тицьнулася головою їй у ноги. Айз Седай почухала кішечку одним пальцем за вушками, і вуркотіння тваринки залунало як незвичний контрапункт до її спокійного голосу:

— Це — ваше знання, Лояле. Шляхи — єдина стежина, якою ми можемо вибратися до безпечного місця, єдиний спосіб випередити Морока, але ви повинні розказати нам, що вам відомо.

Її слова, схоже, не заспокоїли оґіра. Він засовався на стільці, проте все ж таки заговорив:

— Під час Безуму, під час Світотрощі земля підіймалася й опускалася, а людство розвіялося, наче пил на вітрі. Нас, оґірів, теж розвіяло, викинуло зі стеддін/у у Вигнання, у Довгі Мандри, коли в наші серця вкарбувалася Туга. — Він знову скоса поглянув на Морейн, і його довгі брови опустилися кінчиками донизу. — Я постараюся розповідати коротко, але цього у двох словах не розкажеш. Тепер мені слід розповісти про інших, про тих оґірів, які трималися за свої стеддінґи, коли світ навколо них розпадався на шматки. І про Айз Седай, — тепер він уникав дивитися на Морейн, — Айз Седай

чоловічої статі, тих, які на ту мить не піддалися Безуму і були першими, кому стеддін/и запропонували притулок і захист. Багато з них прийняли цей захист, бо тут вони були в безпеці від псування, накладеного Мороком, того, що вбивало таких, як вони. Але в стеддін/у вони опинялися відрізаними від Єдиної Сили. Тут вони не лише втрачали володіння Силою, не лише не могли доторкнутися до Джерела; вони навіть не відчували більше існування Джерела. Урешті-решт, жоден із них не зміг витримати цієї ізоляції, і всі вони один по одному залишили стеддінґ, сподіваючись, що за цей час псування зникло. Але воно не зникає, ніколи.

— Дехто в Тар Балоні, — тихо мовила Морейн, — стверджує, що оґіри, надавши їм притулок, подовжили Трощу й посилили її. Інші кажуть, що якби ці чоловіки впали в безум усі відразу, від світу взагалі нічого б не лишилося. Я належу до Блакитної Аджі; на відміну від Аджі Червоної, у нас інша точка зору. Притулок допоміг урятувати те, що можна було врятувати. Будь ласка, продовжуйте.

Лоял вдячно кивнув. Тягар сумнівів упав з його душі, як здалося Ранду.

— Отже, як я сказав, — повів далі оґір, — чоловіки Седай пішли зі стеддін/у. Але перш ніж вони пішли, вони зробили оґірам дар як віддяку за те, що ми їх прихистили. Шляхи. Увійдіть у Шляхову браму, йдіть упродовж дня, і ви можете вийти крізь іншу Браму, що може знаходитися від першої за сто миль. Або за п’ятсот. Усередині Шляхів час та відстань не такі, як в інших місцях. Різні стежини, різні мости ведуть до різних місць, і скільки часу знадобиться, аби дістатися до певної Брами, залежить від того, яку стежку ви оберете. Це був чудовий дарунок, а з часом цінність його ще зросла. Адже Шляхи не є частиною того світу, що ми бачимо навкруги; а, може, і не є частиною будь-якого іншого світу, крім них самих. Завдяки цьому дару оґіри не лише змогли подорожувати з одного стеддін/у до іншого, не виходячи у світ, де люди й після закінчення Троттті продовжували битися одне з одним, наче дикі звірі. Виявилося, що всередині Шляхів нема наслідків Світотрощі. Земля, що лежить між двома стеддін/ами, могла розчахнутися, на ній могли утворитися безодні або здійнятися високі гори, але Шляхи між стеддін/ами залишалися незмінними

Коли останній Айз Седай полишив стеддін/, він дав старійшинам ключ, талісман, за допомогою якого можна було виростити і ниті ключі. Шляхи та Шляхові брами є в певному сенсі живими істотами. Я цього не розумію, і жоден оґір ніколи не розумів. Я чув, що й самі Айз Седай забули, у чому тут фокус. Минули роки, і Вигнання для нас закінчилося. Коли ті оґіри, що отримали дар від Айз Седай, знайшли стеддін/, куди повернулися оґіри після Довгих Мандрів, вони виростили Шлях до нього. За допомогою кам’яних робіт, які ми опанували під час Вигнання, ми збудували людям міста та

виростили гаї, аби порадувати оґірів, що працювали на будівництвах, аби їх не охопила Туга. А до цих гаїв виростили Шляхи. У місті Мафал Далара-нелл був гай і була Шляхова брама, та це місто було зметене з лиця землі під час Траллоцьких війн, каменя на камені не залишилося, а гай вирубали та спалили у траллоцьких багаттях. — Лоял сказав це так, що не залишилося жодного сумніву, який зі злочинів він вважає страшнішим.

— Шляхові брами неможливо знищити, — промовила Морейн, — як і людство. У Фал Дарі й сьогодні мешкають люди, хоча тепер це не те велике місто, яке збудували колись оґіри. Брама теж там стоїть.

— Як вони їх зробили? — запитала Еґвейн. Вона здивовано дивилась і на Морейн, і на Лояла. — Я маю на увазі Айз Седай, чоловіки. Якщо вони не могли застосовувати Єдину Силу в спгеддінґу, як вони змогли створити Шляхи? Чи вони все ж таки користалися Силою? їхня частина Істинного Джерела була заплямована. Заплямована вона і зараз. Утім, я не дуже знаю, що саме можуть робити Айз Седай. Мабуть, це дурне запитання.

Лоял узявся пояснювати:

— Кожний стеддінг мав Браму на кордоні, але не всередині, а ззовні. У вашому питанні нема нічого нерозумного. Ви вхопили саму суть того, чому ми не насмілюємося подорожувати Шляхами. За мого життя жодний оґір не скористався Шляхами; ніхто не використовує їх уже давно. Старійшини, усі старійшини всіх стеддінгів заборонили заходити на них і людям, і оґірам.

Шляхи були створені чоловіками, що володіли Силою, заплямованою Мороком. Приблизно тисячу років тому під час подій, які ви, люди, називаєте Столітньою війною, Шляхи почали змінюватися. Спочатку так повільно, що ніхто цього не помічав, вони бралися сирістю та тьмяніли. Потім на мости впала темрява. Дехто з тих, котрі зайшли туди, більше не повернулися. Ті, хто пройшли Шляхами, розповідали, що щось спостерігає за ними з темряви. Тих, хто не повернувся, ставало все більше, а деякі з тих, які вийшли з Брами, божеволіли, говорили плутано, наче марили, про Мачин Шин, Чорний Вітер. Цілительки Айз Седай змогли допомогти декому з них, але навіть після лікування ці нещасні ніколи не стали такими, як були. І вони не пам’ятали нічого з того, що з ними трапилося. Лише те, що темрява проймала їх аж до кісток. Вони більше ніколи не засміялися і лякалися звуку вітру.

На мить у кімнаті запала цілковита тиша; чутно було лише, як муркоче кицька біля стільця, на якому сиділа Морейн, та потріскує вогонь у каміні, вистрілюючи іскрами. А тоді Найнів розлючено випалила:

— І ви гадаєте, що ми підемо туди за вами? Та ви, схоже, сказилися!

— А що ви можете запропонувати натомість? — спокійно запитала Морейн. — Білоплащників, які заповнили весь Кеймлін, чи траллоків, що чигають за його стінами? І не забувайте, що сама моя присутність надає певний захист від діянь Морока.

Найнів відкинулась на спинку стільця, роздратовано пирхнувши.

— Ви все ще не пояснили мені, — промовив Лоял, — чому я маю порушити заборону старійшин. До того ж я не маю жодного бажання ступати на Шляхи. З того часу, як залишив стеддінґ Шанґтай, я успішно користувався людськими дорогами, хоча вони часто і вкриті багнюкою.

— Людство і плем’я оґірів, та й усі живі істоти, перебувають у стані війни з Мороком, — мовила Морейн. — Більша частина світу про це ще навіть не здогадується, а більшість з тих, хто знає про це, беруться до дрібних сутичок і гадають, що це справжні битви. Доки світ зрозуміє, що відбувається, Морок може впритул наблизитися до перемоги. Око Світу має достатньо сили, щоби зруйнувати його в’язницю. Якщо Морок винайшов якийсь засіб заволодіти Оком Світу, аби воно слугувало йому...

Рандові хотілося, щоби в кімнаті горіли лампи. На Кеймлін насувався вечір, а вогонь у каміні давав недостатньо світла. Ранд не хотів, аби кімната потопала в тінях.

— А що ми можемо зробити? — не витримав Мет. — Чому ми такі важливі? Чому ми мусимо вирушати до Гнилолісся? Уявити тільки — до Гнилолісся!

Морейн не підвищила голосу, але він заповнив кімнату і був нездоланно переконливим. Стілець, на якому вона сиділа біля вогню, раптом став скидатися на трон. Ранд зрозумів, що зараз навіть Морґейз відійшла би на другий план у її присутності.

— Одну річ ми точно можемо зробити. Ми можемо докласти всіх зусиль. Те, що здається випадковістю, часто і є самим Візерунком. Три нитки зійшлися докупи тут, і кожна з них несе попередження: Око. Це не може бути простим збігом; це — Візерунок. Ви троє не обираєте; ви обрані Візерунком. Ви тут, вам відомо про загрози. Ви можете відійти вбік, і, може статися, ви приречете світ на загибель. Ви можете втікати, переховуватися, але це не врятує вас від того, як плететься Візерунок. Або ж ви можете спробувати. Ви можете піти до Ока Світу, три та’верени, три центри Павутиння, піти туди, де знаходиться небезпека. Дайте Візерунку плестися навкруги вас саме там, і, можливо, ви врятуєте світ від Тіні. Вибір робити вам. Я не можу змусити вас піти.

— Я піду, — сказав Ранд, сподіваючись, що голос його звучить рішуче.

Як він не старався відшукати порожнечу, в його уяві спалахували картини: Тем, і їхній будинок, і худоба на пасовиську. Він мав чудове життя, він ніколи не бажав іншого. Він відчув хоч якесь полегшення, коли почув, ¹ що услід за ним Перрин і Мет теж зголошуються йти. Судячи з голосу, у них теж пересохло в роті.

— Гадаю, ми з Еґвейн теж не маємо вибору, — зауважила Найнів.

Морейн кивнула.

— Ви обидві так чи інакше теж є частиною Візерунка. Можливо, не та’верени — можливо, — але ви теж дуже важливі. Я відчула це ще в Бейр-лоні. І, без сумніву, наразі щезники теж устигли це зрозуміти. І Ба’алзамон. Але ви теж маєте вибір, як і юнаки. Ви можете залишитися тут і можете вирушити далі до Тар Валона, коли решта покине Кеймлін.

— Залишитися?! — вигукнула Еґвейн. — Дозволити усім вам вирушити назустріч небезпеці, а самим залишитися в схованці? Я ніколи на це не погоджуся! — Вона зустрілася з поглядом Айз Седай і трохи збавила тон, але не збиралася відмовлятися від своїх слів. — Нізащо не погоджуся, — вперто пробурмотіла вона.

— Тобто, це означає, що ми з Еґвейн вирушаємо з вами, — промовила Найнів, так наче вона скорилася обставинам, але в очах її спалахнули вогники, коли вона додала: — Ви все ще потребуєте мого зілля, Айз Седай, якщо тільки ви неочікувано не набули якихось нових здібностей, а я про це не знаю.

Вона промовила це з викликом, незрозумілим для Ранда, проте Морейн лише кивнула й повернулася до оґіра:

— То що скажете, Лояле, сину Арента, сина Галена?

Лоял двічі беззвучно розкривав рота — тільки китички тремтіли на гострих вухах, — перш ніж він відповів:

— Так. Добре. Зелений Чоловік. Око Світу. Звісно, про них згадується в книжках, але я не думаю, що будь-хто з оґірів бачив їх на власні очі. Хіба що дуже, дуже давно. Я думаю... Але чи це конче мають бути Шляхи? — Морейн кивнула, і його довгі брови опустилися, аж кінчики лягли на щоки. — Що ж, тоді... Гадаю, я маю бути вашим провідником. Старійшина Гамен сказав би, що це мені по заслузі, бо я весь час поводжуся необдумано.

— Тобто усі ми зробили свій вибір, — промовила Морейн. — А якщо так, ми повинні тепер обговорити, як нам бути і як виконати те, що ми надумаємо.

Вони розробляли план аж до глупої ночі. Більшу частину рішень узяла на себе Морейн, а Лоял надавав поради щодо того, що стосувалося Шляхів, але Айз Седай прислухалася до питань і пропозицій кожного. Коли геть поночіло, Лан приєднався до них, вставляючи зауваги з неспішністю, за якою ховалася металева незворушність. Найнів складала список того, що їм знадобиться, вмочуючи перо в чорнильницю твердою рукою, утім, час від часу бурмочучи собі під ніс не дуже прихильні коментарі.

Ранд хотів би мати такий діловий настрій, яку Мудрині. Натомість він не міг змусити себе не тинятися з кутка в куток, наче йому треба було витратити зайву енергію, аби не вибухнути. Хлопець знав, що він усе вже вирішив, знав, що вирішити інакше він не міг, особливо тепер, коли дізнався, як стоять справи, але це не означало, що ця перспектива його тішить. Гнилолісся. Десь у Гнилоліссі, за Звироднілими землями, знаходиться Шайол Гул.

Ту саму тривогу він помічав і в очах Мета, і розумів, що приятель наляканий не менш за нього. Мет сидів, стиснувши кулаки так, що аж кісточки побіліли. Якщо він їх розтисне, він стисне натомість той кинджал зі Шадар Ло/ота.

Обличчя Перрина не виказувало жодної тривоги, але на ньому було щось гірше: маска втомленої покори. Хлопець мав такий вигляд, наче боровся з чимось, аж доки вичерпав усі свої сили, і чекав тепер на те, коли це щось із ним покінчить. А втім, інколи...

— Ми робимо те, що маємо робити, Ранде, — промовив Перрин. — Гнилолісся... — На мить його жовті очі спалахнули завзяттям, засвітилися на виснаженому обличчі, наче вони жили власним життям, окремим від життя учня коваля. — Там, у Гнилоліссі, добре полювання... — промовив він пошепки, а тоді здригнувся, наче розчувши, що сказав. І знову на його обличчя повернувся вираз покори.

І Еґвейн. Ранд добрав хвилинку відвести її вбік, за камін, де їх не могли почути ті, котрі зібралися біля столу, обговорюючи план дій.

— Еґвейн, я... — Він відчув, що тоне в очах дівчини, наче в чорних озерах, і замовк, важко зглитнувши клубок у горлі. — Це на мене полює Морок, Еґвейн. На мене, на Мета і Перрина. Мені однаково, що каже Айз Седай. Вранці ви з Найнів можете вирушити додому, чи до Тар Балона, чи куди захочете, і ніхто не стане вас зупиняти. Ані траллоки, ні щезники, ніхто. Якщо нас не буде поряд з вами. їдь додому, Еґвейн. Або їдь до Тар Балона. Не треба залишатися з нами.

Він чекав, що вона скаже, що має таке ж право їхати, куди хоче, як він, а ось він не має права вказувати їй, що робити. На його подив, дівчиня посміхнулася і торкнулася його щоки.

— Дякую, Ранде, — м’яко промовила вона. Він закліпав очима, хотів щось сказати, але вона заговорила знову. — Ти ж розумієш, що я не можу так вчинити. Морейн Седай розповіла нам, що бачила Мін, коли ми були в Бейрлоні. Ти мусив розповісти мені, хто така Мін... Так ось, Мін сказала, що я теж частина цього. Так само як і Найнів. Може, я і не та’верен... — вона затнулася на цьому слові, — але Візерунок, схоже, також веде мене до Ока Світу. Я залучена в те ж саме, що і ти.

— Але, Еґвейн...

— Хто така Елейн?

Він дивився на неї якусь хвилину, а тоді чесно відповів:

— Вона дочка-спадкоємиця трону Андору.

Очі дівчини спалахнули вогнем.

— Якщо ти й хвилини не можеш бути серйозним, Ранде аль’Торе, мені нема про що з тобою говорити.

Він розгублено дивився їй у спину, дивився, як вона повернулася до столу, оперлася на стільницю ліктями біля Морейн, слухаючи, що каже Лан. Мені треба поговорити з Перрином. Він знає, як обходитися з жінками.

Кілька разів до кімнати навідувався майстер Ґілл: спочатку він запалив лампи, потім сам приніс їм вечерю, а ще пізніше прийшов доповісти, що робиться на вулиці. Білоплащники спостерігають за головним входом, виставили пости біля сусідніх будинків. Біля воріт середмістя відбулися заворушення, і гвардійці королеви заарештували усіх — із білими кокардами, і з червоними, не перебираючи. Невідомий намагався надряпати Ікло Дракона на передніх дверях, але натомість наштовхнувся на чобіт Ламґвіна.

Якщо корчмаря й здивувало, що Лоял бере участь у нараді загону, він не подав і знаку. Відповів на кілька запитань Морейн, не питаючи, що вони збираються робити, а, заходячи, щоразу стукав у двері і чекав, доки Лан йому відчинить, так наче це була не його корчма та не його бібліотека. Коли він заходив востаннє, Морейн дала йому аркуш, пописаний чітким письмом Найнів.

— Дещо буде не так легко роздобути серед ночі, — зауважив він, уважно вивчивши реєстрик, — але я все зроблю.

Морейн додала до списку ще й замшевий капшук, що брязнув, коли вона передавала його корчмарю, тримаючи за шнурки.

— Добре. І подбайте, щоб нас розбудили затемна. Тоді дозорці будуть не такі пильні.

— Ми лишимо їх з носом, Айз Седай, — широко посміхнувся майстер Ґілл.

Коли Ранд вийшов з бібліотеки разом із рештою мандрівників, що вирушили на пошуки ванних кімнат та своїх ліжок, його брали позіхи. Коли він намилювався великим жовтим куском мила, тримаючи клапоть жорсткої тканини в іншій руці, він мимохіть поглянув на стілець поряд з чаном, у який вліз Мет. Кінчик кинджала в золотих піхвах витикався з-під акуратно складеної куртки Мета. Лан час від часу теж позирав туди. Ранд міркував, чи насправді так безпечно, як стверджує Морейн, знаходитися поруч із цією штуковиною з Шадар Лоґота.

— Гадаєш, мій татусь колись зможе в це повірити? — розсміявся Мет, чухаючи собі спину щіткою на довгій ручці. — Що я рятую світ? Сестри мої теж не знатимуть — сміятися чи плакати.

Ранд слухав його і чув старого доброго Мета. Він дуже хотів би забути про кинджал.

Коли Ранд із Метом нарешті дісталися своєї кімнатки під дахом, стояла глупа ніч. За вікном на зірки набігали хмари і на якийсь час ховали їх. Уперше за довгий час Мет скинув одяг, перш ніж забратися у ліжко. Але кинджал він теж недбалим рухом засунув під подушку. Ранд задув свічу і теж влігся. Він відчував зло, що йшло із сусіднього ліжка — не від Мета, а з-під подушки. Хлопець заснув, усе ще відчуваючи цю загрозу.

Ранд із самого початку знав, що це сон, один із тих снів, що є водночас сном і не сном. Він стояв, вглядаючись у дерев’яні двері, потемнілі, потріскані, скалкуваті. Повітря дихало холодом і сирістю, відгонило смородом тління. Десь удалині падали краплі води, і сплески відлунювали кам’яними коридорами.

Зрікайся. Зрікайся його, і він утратить могутність.

Він заплющив очі й зосередився на «Благословенні королеви», на ліжку, на собі в цьому ліжку. Коли розплющив очі, двері, як і раніше, були перед ним. Сплески співпадали із ударами його серця, так наче його пульс вів їм рахунок. Він спробував звернутися до порожнечі та полум’я, як вчив його Тем, і знайшов спокій у собі, але навколо нього нічого не змінилося. Він повільно відчинив двері та пройшов крізь них.

У цій кімнаті, що здавалася випаленою у живій скелі, все було так, як він пам’ятав. Високі аркові вікна дивилися на балкон, що не мав жодного поруччя, а за балконом стрімко неслися шаруваті хмари, наче течія посеред бистрої ріки. Чорним сріблом виблискували лампи з чорного металу, «їхній занадто яскравий вогонь різав очі. У моторошному каміні, кожний камінь якого скидався на викривлене мукою обличчя, ревіло полум’я, не даючи, втім, жодного тепла.

Все було, як він пам’ятав. Змінилося тільки одне. На полірованій стільниці стояли три неоковирно зроблені невеличкі фігурки, з обличчями без рис, так наче скульптор поспішав виліпити їх із глини. Біля однієї з них стояла фігурка вовка, і її чітко пророблені деталі підкреслювали грубість людських фігур. Ще одна фігурка стискала в руках крихітний кинджал, і червона краплинка виблискувала на верхівці його руків’я. В останньої фігурки був меч. У Ранда волосся на шиї встало дибки, і він наблизився до столу, достатньо близько, аби роздивитися тавро чаплі, виконане в усіх деталях, на крихітному лезі.

Хлопець нажахано відсахнувся, і погляд його упав просто на поодиноке дзеркало. Його віддзеркалення, як і раніше, було нечітким, але не таким туманним, як раніше. Він майже розрізняв риси власного обличчя — так, наче поглянув на себе скоса.

— Ти надто довго ховався від мене.

Ранд стрімко обернувся, хрипке дихання рашпілем обдирало горло. Мить тому він був у кімнаті сам, але тепер між ним і вікнами з’явилася постать Ба’алзамона. Кожне вимовлене слово перетворювало його очі та рот на провалля, звідки жбухало полум’я.

— Надто довго, але скоро із цим буде покінчено.

— Я зрікаюся тебе, — видушив із себе Ранд. — Не визнаю твоєї влади наді мною. Я не визнаю твого існування.

Ба’алзамон розреготався, і сміх його долинув із вогненних глибин лунко, розкотисто.

— Ти гадаєш, усе так просто? Утім, ти завжди так робиш. Щоразу, коли ми з тобою стояли отак, ти гадав, ніби можеш кинути мені виклик.

— Що це значить: «щоразу»? Я тебе не визнаю!

— Щоразу ти кидав проти мене свою мізерну силу, і щоразу зрештою усвідомлював, хто з нас володар. Епоха за Епохою ти падаєш переді мною на коліна або помираєш, бажаючи, аби в тебе вистачило сил уклонитись мені. Бідолашний дурнику, тобі ніколи мене не перемогти.

— Брехун! — вигукнув Ранд. — Батько Брехні. Батько дурнів, якщо ти не можеш вигадати нічого кращого за цю брехню. В останню Епоху, Епоху Легенд, люди знайшли тебе і запроторили назад, туди, де тобі й місце!

Ба’алзамон розреготався знову, і полум’я виривалося з його рота з глузливим гуркотом, знову і знову, і Ранду захотілося заткнути вуха, аби цього не чути. Зусиллям волі він утримав руки на місці. Хай як він звертався до порожнечі, а коли сміх нарешті припинився, руки у хлопця тремтіли.

— Ти жалюгідний нікчема, ти взагалі нічого не знаєш. Тобі відомо не більше, ніж жуку, що сидить під каменем, і тебе так само легко роздушити, як і його. Ця боротьба триває з моменту творіння. Люди завжди гадають, що це нова війна, але це одна й та сама війна, вони лише дізнаються про неї вчергове. Але тепер вітри часу несуть з собою зміну. Цього разу не буде повороту до старого. Ці бундючні Айз Седай намагаються виставити тебе проти мене. Я закую їх у кайдани і пущу голяка служити у мене на побігеньках або скину їхні душі до Безодні Фатуму, хай волають там вічно. Всіх, окрім тих, котрі вже служать мені. Ті посядуть місце, лише на сходинку нижче за мене. Ти можеш зробити вибір і стати поряд із ними, а весь світ впаде тобі до ніг. Я пропоную тобі ще раз, востаннє. Ти можеш стати й над ними, вище за будь-яку могутність та будь-яку владу, крім моєї могутності та моєї влади. Траплялися часи, коли ти робив такий вибір, коли ти жив досить довго, аби зрозуміти свою справжню силу.

Зрікайся його! Ранд ухопився за те, що він міг заперечувати.

— Жодні Айз Седай тобі не служать. Це ще одна брехня!

— Так вони тобі сказали? Дві тисячі років тому я пустив своїх траллоків світом, і навіть серед Айз Седай я знайшов тих, хто знає, що таке відчай, хто знає, що світ не може встояти перед Шей’таном. Дві тисячі років Чорна Аджа розсіює моїх прибічників серед інших — непомітно, з тіні. Може, вони є і серед тих, які вдають, що допомагають тобі.

Ранд замотав головою, намагаючись відкинути сумніви, що піднялися й завирували в його душі, усі сумніви щодо Морейн, усі підозри щодо того, як насправді збираються використати його Айз Седай і навіщо він їм такни потрібний.

— Чого тобі треба від мене?! — закричав він. Зрікайся його! Світло, поможи мені зректися його!

— На коліна! — Ба’алзамон показав собі під ноги. — На коліна, і визнай мене своїм володарем! Зрештою ти все одно змушений будеш це зробити. Ти станеш знаряддям у моїх руках або помреш.

Останнє слово озвалося луною, розкотилося кімнатою, багаторазово відбиваючись само від себе, повторюючись та множачись, і Ранд змушений був схопитися за голову, наче захищаючи її від удару. Похитуючись, він позадкував, ударився об стіл і заволав, намагаючись заглушити звук, що вгвинчувався йому у вуха:

— Ні-і-і-і-і-і!

З цим криком він розвернувся, змітаючи фігурки на підлогу. Щось гостре встромилося йому в долоню, але він не звертав на це уваги, топчучи глину у себе під ногами, розмазуючи її у безформні плями. Але коли його крик урвався, луна не стихла, а стала ще гучнішою:

Помреш-помреш-помреш-помРЕШ-помРЕШ-ПОМРЕШ-ПОМРЕШ-ПОМРЕШ!

Звук накривав його, затягував усередину, наче у нурт, шматуючи порожнечу в його голові на клапті. Навкруги потьмяніло, він не бачив більше нічого, лише тунель, у кінці якого на тлі останнього кола світла вимальовувалася висока постать Ба’алзамона. Коло звузилося, стало завбільшки як долоня, тоді як ніготь, тоді геть зникло. А навкруги виром кружляла луна, затягуючи хлопця в чорноту та смерть.

Ранд прокинувся, ударившись об підлогу, несамовито борсаючись, аби вирватися з цієї чорноти. У кімнаті було темно, але цю темряву не порівняти було з тією. Він відчайдушно спробував сконцентруватися на полум’ї, скинути до нього свій страх, але незворушність безодні втікала від нього.

Руки та ноги тремтіли, але він утримував перед собою видіння самотнього пломінця, доки кров припинила стугоніти у вухах.

Мет звивався та кидався на своєму ліжку, мимрячи уві сні:

— Зрікаюся тебе, зрікаюся, зрікаюся...

Слова потонули у нерозбірливих стогонах.

Ранд протягнув руку, щоби потермосити приятеля. Від першого ж дотику Мет сів у ліжку зі здушеним криком. Кілька секунд він безтямно роззирався, тоді зі схлипом видихнув і обхопив руками голову. Зненацька він різко викрутився, запхав обидві руки під подушку і, витягши кинджал, притис його до грудей. Тьмяно зблиснув рубін на вершечку руків’я. Він повернув голову до Ранда, але темрява ховала його обличчя.

— Він повернувся, Ранде.

— Я знаю.

Мет кивнув:

— Там були три фігурки...

— Я теж їх бачив.

— Він знає, хто я, Ранде. Я взяв до рук ту, що з кинджалом, і він сказав: «То ось хто ти такий!» А коли я подивився знову, то в цієї фігурки було моє обличчя. Моє обличчя, Ранде! І вона виглядала, наче не з глини, а жива. Я відчував, що вона жива. Світло, поможи мені, я відчував, наче мене тримає моя власна рука, наче це я був тією фігуркою.

— Ти мусиш продовжувати зрікатися його, Мете, — промовив Ранд, помовчавши.

— Я так і робив, а він сміявся. Він постійно повторював про якусь вічну війну, казав, що ми з ним зустрічалися отак уже тисячу разів, і... Світло, Ранде, Морок знає мене.

— Те ж саме він казав і мені. Не думаю, що він знає, — додав він, помовчавши. — Гадаю, він не знає, хто з нас... —Хто з нас що?

Ранд обіперся на руку, аби встати, і відчув, як долоню пронизав біль. Діставшись столу, він з третьої спроби спромігся запалити свічку і, піднісши руку до світла, розтиснув кулак. З долоні скабкою стирчала груба тріска — шматок темного дерева, відполірований з одного боку. Він втупився у неї, затамувавши подих, а тоді кинувся витягати, квапливо, незграбно.

— Що там таке? — запитав Мет.

— Нічого.

Нарешті Ранд підчепив тріску і, різко смикнувши, витяг. Він віджбур-нув її, фиркаючи з огиди, але фиркання завмерло у нього на губах. Щойно тріска висковзнула у Ранда з пальців, її наче лизь злизав.

Але рана на долоні залишилася, вона кровила. В кімнаті стояв жбан з водою. Ранд наповнив водою таз, причому руки у нього так тряслися, що він розхлюпав воду на стіл. Хлопець поквапом вимив руки, натискуючи на долоню, поки з неї витекло ще трохи крові, тоді вимив руки ще раз. Ранда жахала думка, що в його тілі може залишитися бодай найменша скіпка.

— Світло, — промовив Мет, — через нього я теж почуваюся брудним.

Але він залишився лежати, як лежав, тримаючи кинджал обома руками.

— Так, — відказав Ранд, — брудним.

Він намацав купку рушників, що лежали біля рукомийника. У двері постукали, і він аж підскочив з несподіванки. Стук повторився.

— Так? — озвався він.

Морейн просунула голову у двері:

— А, то ви вже прокинулися? Добре. Одягайтеся швидко і спускайтеся. Ми повинні вийти вдосвіта.

— Зараз? — простогнав Мет. — Ми ще й години не спали.

— Години? — сказала Морейн. — Ви проспали усі чотири. А тепер не баріться, у нас обмаль часу.

Ранд обмінявся з Метом збентеженим поглядом. Він міг ясно пригадати кожну секунду свого сновидіння. Воно почалося одразу, щойно він склепив повіки, і тривало лише кілька хвилин.

Морейн щось помітила з того, як переглядалися хлопці. Вона окинула обох пронизливим поглядом і увійшла до кімнати.

— Що сталося? Сни?

— Він знає, хто я такий, — відповів Мет. — Морок знає мене в обличчя.

Ранд мовчки простягнув до неї руку, долонею догори. Навіть у тьмяному світлі свічі була помітна кривава пляма.

Айз Седай зробила крок до нього, схопивши його за руку. Великий палець її руки ліг на ранку. Холод пробрав Ранда до кісток, такий сильний, що пальці йому звело судомою, і він зміг розпрямити долоню лише з великим зусиллям. Коли вона прибрала руку, відчуття холоду пропало.

Ранд повернув долоню до себе, тоді приголомшено стер невеличку плямку крові. Рани не було. Він підвів очі й зустрівся поглядом з Айз Седай.

— Поспішаймо, — тихо мовила вона. — Часу майже не лишилося

Він знав, про який час ідеться.