Око Світу

РОЗДІЛ 17

СПОСТЕРІГАЧІ ТА МИСАИВЦІ

Коли Мудриня залишила його одного, Ранд попрямував до зали. Йому треба було почути людські веселощі, забути про те, що сказала Найнів, і про ті труднощі, які могли виникнути через неї.

У залі народу було як оселедців у бочці, проте ніхто не сміявся, хоча жодного вільного стільця чи місця на лаві не залишилося, а чимало люду ще й мусіли підпирати стіни. Том знову давав виставу. Він стояв на столі попід дальньою стіною, а жестикулював так монументально, що велич сповнювала просторе приміщення від краю до краю. Це знову звучало «Велике полювання на Ріг Валіра», але, ясна річ, ніхто на це не нарікав. Стільки існувало історій про кожного з мисливців, яких, до слова сказати, було без ліку, що розповіді ніколи не повторювалися. Якщо би довелось рецитувати цю історію від початку і до кінця, це зайняло би принаймні тиждень, якщо не більше. В залі панувала тиша — звучав лише голос менестреля, та перебори його арфи, та потріскували дрова у каміні.

— І мчать мисливці на вісім сторін світу, до восьми стовпів небесних, туди, де дмуть вітри часу, і доля однаково хапає за волосся і могутніх, і вбогих. І найвеличнішим з мисливців є Рогош з Талмуру, Рогош Орлине Око, той, кого вславляють при дворі Високого Короля, той, кого бояться навіть на схилах Шайол Гулу...

Мисливці завжди оспівувалися як герої, усі без винятку.

Ранд помітив приятелів і прилаштувався на самому краєчку лави — на місце, що притримав для нього Мет. Залою пливли аромати з кухні, і хлопець згадав, що голодний. Та навіть ті, перед ким уже стояли страви, наче забули про них. Служниці, що мали обходити гостей, стояли мовби зачаровані, склавши руки на фартухах і поїдаючи очима менестреля, і ніхто не протестував із цього приводу. Оповідка менестреля приваблювала сильніше, ніж їжа, хай якою смачною вона б не була.

— ...з часу народження Блейз із Матучина, Морок вирішив, що вона має належати йому. Але не такою була вона, Блейз із Матучина, і нізащо не стала б вона Другом Морока. Ось стоїть вона, міцна, наче ясен, гнучка, як верба, прекрасна, наче троянда. Золотоволоса Блейз. Готова радше померти, ніж поступитися. Та чуєте?! Заспівали сурми — мідноголосо, дзвінко, і луна попливла, відбившись від міських веж. Це герольди Блейз вістять, що до її двору прибув герой. Грім барабанів, дзвін цимбалів! Рогош Орлине Око прибуває присягнути на вірність...

Коли дійшла свого кінця «Угода Рогоша Орлиного Ока», Том зробив паузу, якої вистачило йому лише на те, щоби промочити горло ковточком елю з кухля, й одразу розпочав «Лайєн на постої». За цією історією підійшла черга «Падіння Алет Лоріеля» та «Меча Ґейдала Кейна», а тоді ще й «Як Буад з Олбгейна востаннє їздив верхи». З плином часу паузи довшали, а коли Том замість арфи взявся за лютню, усі зрозуміли, що на сьогодні історій більше не буде. До Тома доєдналися ще двоє чоловіків — один із барабаном, а інший з цимбалами, але вони сіли біля столу, на якому так і залишився стояти Том.

При перших звуках «Вітру, що хилить вербу» три юнаки з Емондового Лугу почали відбивати такт, плескаючи в долоні, і не тільки вони. Пісня ця була в Межиріччі серед улюблених, і, схоже, у Бейрлоні також. З різних куточків зали голоси підхоплювали мелодію, і ніхто на них не шикав, якщо слова не завжди точно лягали на музику.

Вербу холодний вітер хилить долу, Зів’яле листя котить голим полем, Скував морозом річку та долину, Забрав кохану і розвіяв долю.

Хай скаженіє вітер знавіснілий, Він погасити серця жар безсилий. В душі, мов скарб, плекаю спогад милий, Співаю знову, де співали разом, Де лютий вітер віття долу хилить.

Друга пісня виявилася не такою сумною. Жартівлива пісенька «Лите одно цеберко води» навіть здалася веселішою як порівняти з іншими__

цілком можливо, що саме на це менестрель і розраховував. Народ кинувся зсувати столи, аби звільнити місце для танців, усі почали відбивати такт підборами, і незабаром стіни вже тряслися від притупувань та кружіння.

Перший танець закінчився під радісний сміх, танцюристи повернулися на свої місця, тримаючись за боки, а на середину зали вийшли нові охочі.

Том заграв вступ до пісні «Дикі гуси летять», тоді трохи зачекав, поки на середину залу вийдуть нові шанувальники танців.

— Мабуть, я теж спробую трохи пострибати, — промовив Ранд, підводячись. За ним зірвався з місця Перрин. Поки Мет спохопився, то виявив, що йому зостається одне — сторожувати плащі приятелів, а також меч Ранда та сокиру Перрина.

— Не забудьте, що я теж хочу пройтися в рілі, — гукнув Мет їм услід.

Танцюристи утворили дві довгі шеренги — чоловіча навпроти жіночої. Спочатку барабан, а за ним і цимбали перед повели, і всі танцюристи почали присідати. Темнокоса дівчина, що стояла навпроти Ранда і нагадала йому про домівку, сором’язливо йому посміхнулася, а тоді підморгнула — геть не сором’язливо. У мелодію вплелася Томова лютня, і Ранд ступив крок уперед до темноволосої танцюристки. Вона відкинула голову і розсміялася, коли він закружляв її навколо себе, а відтак передав сусіду.

У цьому залі всім весело, відзначив хлопець, танцюючи з наступною партнеркою, однією з дівчат-прислужниць, у запасці, що так і розвівалася у танці. Але одне неусміхнене обличчя він усе ж таки помітив: біля одного з камінів горбатився чоловік, зі шрамом через усе обличчя — від скроні і до щелепи, шрамом, що перекосив йому ніс і перекривив рот. Чоловік помітив його погляд і скривився. Ранд зніяковіло відвів очі. Може, цьому чоловікові не дає посміхатися його шрам.

Він підхопив і завертів навколо себе наступну партнерку, перш ніж передати її далі. Музика набирала темп, з ним протанцювали ще три жінки, а тоді він знову опинився в парі з першою, темнокосою, дівчиною, відтак стрімкий перехід змішав обидві лінії танцюристів. Дівчина бузупинно сміялась і знову підморгнула йому.

Чоловік зі шрамом зловісно дивився на Ранда. Ранд оступився, його мов жаром обсипало. Він не мав на меті бентежити цю людину; він навіть не припускав, що його погляд так сприймуть. Хлопець повернувся, щоби підхопити свою наступну партнерку, і чоловік зі шрамом вилетів йому з голови. Тепер він мав танцювати, тримаючись за руки з Найнів.

Він збивався з кроіу і ледь було не впав, переживаючи, щоби не відтоптати ноги Мудрині. Вона ж танцювала легко, усміхаючись, і з граційністю, якої вистачило б на них обох.

— А мені здавалося, що ти танцював краще, — засміялась вона, переходячи до наступного партнера.

Він мав лише мить, аби налаштуватися, а тоді побачив, що вже танцює з Морейн. Якщо він гадав, що з Мудринею проявив себе як незграба, то це було не до порівняння з тим, як він почувався, танцюючи з Айз Седай. Вона легко рухалася підлогою, і тільки плаття летіло вслід за нею; а ось він двічі ледь не впав. Вона співчутливо посміхнулася йому, і це було навіть гірше, ніж якби вона взялася його підтримувати. Він із полегшенням перейшов до наступної партнерки, навіть попри те, що нею виявилася Еґвейн.

Ранд відчув себе трохи впевненіше. Хай там як, а з нею він танцював уже багато років. Волосся вона так і залишила незаплетеним, але перехопила його ззаду червоною стрічкою. Мабуть, не знала, кому догоджати: Морейн чи Найнів, подумав він уїдливо. Вуста у дівчини були напіврозтулені, наче вона хотіла щось сказати, але так і не зважилася, а він не збирався звертатися до неї першим. Не після того, як вона поклала край його попередній спробі, у їдальні. Вони дивилися одне на одного, навіть не посміхнувшись і не зронивши ні слова.

Коли ріл закінчився, Ранд з якимось полегшенням усівся на своє місце. Коли заграли наступний танок — джигу, Мет поспішив приєднатися до танцюристів, а Перрин зайняв місце на лаві поряд з Рандом.

— Ти її бачив? — випалив Перрин, ще навіть як слід не сівши. — Бачив?

— Кого саме? — перепитав Ранд. — Мудриню чи майстриню Еліс? Я танцював з ними обома.

— Айз... Майстриня Еліс теж танцювала? — вигукнув Перрин. —Я танцював з Найнів. Я навіть не знав, що вона танцює. Вона раніше ніколи не виходила в танечне коло у нас вдома.

— Уяви собі, — промовив задумливо Ранд, — щоб сказало Жіноче Коло, якби побачили, що Мудриня танцює. Мабуть, тому й не танцювала.

Тим часом музика, плескання в долоні та співи настільки погучнішали, що годі було розчути один одного. Ранд і Перрин теж узялися плескати, підбадьорюючи танцюристів у колі. Ранд кілька разів помічав, що чоловік зі шрамом витріщається на нього. Звісно, маючи такий шрам, кожен на його місці дратувався б, але Ранд зараз почувався ні в сих ні в тих, оскільки не знав, як повестися, щоби не погіршити ситуацію. Відтак він зосередився на музиці, уникаючи дивитися на цю фізіономію.

Танці та співи затяглися до глупої ночі. Служниці нарешті згадали про свої обов’язки, і Ранд вовком накинувся на гаряче тушковане м’ясо та хліб. Усі їли там, де сиділи чи стояли. Ранд протанцював ще три танці, і тепер, коли йому довелося танцювати з Найнів, а також і з Морейн, ноги йому вже почали біль-менш коритися. Обидві жінки сказали, що він чудово танцює, а він лише затинався, бурмочучи щось у відповідь. Випало йому вдруге танцювати і з Еґвейн: вона незмигно дивилася на нього темними очима, і йому щоразу здавалося, ніби дівчина ось-ось щось скаже, але та так і не промовила жодного слова. Він теж мовчав, але був упевнений, що дивився на неї приязно, хай там що стверджував Мет, коли Ранд знову усівся біля столу.

Перед опівніччю Морейн покинула залу. Еґвейн, позирнувши спершу на Айз Седай, а тоді на Найнів, поквапилася вслід за першою. Мудриня спостерігала за ними з обличчям непроникним, як стіна, а тоді навмисне приєдналася ще до одного танцю, перш ніж піти звідси з таким виглядом, наче вона взяла гору над Айз Седай.

Невдовзі Том вклав лютню у футляр, доброзичливо відбиваючись від тих, хто змушував його грати ще і ще. Лан підійшов покликати Ранда та хлопців.

— Ми мусимо рано вирушати, — мовив Охоронець, нахилившися до них так, аби вони могли розчути його крізь гамір, — тож нам треба добре відпочити.

— Тут є тип, який на мене весь час витріщається, — сказав Мет. — Чоловік зі шрамом на все обличчя. Ви не вважаєте, що він може бути... одним із друзів, про яких ви нас попереджали?

— Шрам отакий? — втрутився Ранд, проводячи пальцем через ніс і аж до кутика рота. — Він глипав і на мене. — Він обвів поглядом кімнату. Люди потихеньку розходилися. А ті, котрі ще залишалися, купчилися навколо Тома. — Зараз його тут нема.

— Я бачив цього чоловіка, — відказав Лан. — Майстер Фітч вважає, що він — шпигун білоплащників. Але це не повинно нас турбувати.

Може, й так, проте Ранд бачив, що щось хвилює і самого Охоронця.

Ранд поглянув на Мета: жодний м’яз не ворухнувся на обличчі приятеля, а це завжди свідчило про те, що він щось приховує. Шпигун білоплащників. Невже той Борнголд аж так сильно прагне нам помститися ?

— Ми вирушаємо рано? — перепитав він. — Дуже рано? — Може, вони встигнуть забратися звідси раніше, ніж щось станеться.

— На світанку, — відказав Охоронець.

Коли Мет, мугикаючи під ніс пісеньку, і Перрин, раз у раз зупиняючись випробувати нові па, які щойно вивчив, залишали залу, до них приєднався Том. Він був у піднесеному настрої. А ось Лан, доки компанія простувала до сходів, зберігав непроникний спокій.

— Де влаштувалася Найнів?—поцікавився Мет. — Майстер Фітч сказав, що відвів нам свої останні кімнати.

— їй доставили ліжко, — сухо відказав Том, — у тій кімнаті, де розмістилися майстриня Еліс та дівчина.

Перрин присвиснув крізь зуби, а Мет пробурмотів:

— Кров і попіл! Не хотів би я опинитися в шкурі Еґвейн навіть за все золото, що є в Кеймліні!

Ранду вкотре захотілося, аби Мет міг залишатися серйозним довше двох хвилин. їм і у власних шкурах наразі було не дуже затишно.

— Піду вип’ю трохи молока, — промовив він. Можливо, це допоможе йому заснути. Може, сьогодні я спатиму без сновидь.

Лан кинув на нього гострий погляд:

— Сьогодні неспокійний вечір. Далеко не ходи. І пам’ятай, що ми вирушимо вчасно, навіть якщо ти не прокинешся як слід і тебе доведеться прив’язувати до сідла.

Охоронець пішов угору сходами, решта потяглася за ним. їхній веселий настрій випарувався. Ранд залишився в коридорі сам. Після перебування у велелюдному товаристві він відчув себе напрочуд самотнім.

Хлопець поспішив до кухні, де ще поралася буфетниця. Жінка налила йому кухоль молока з великого глиняного глека.

Коли хлопець вийшов із кухні, відсьорбуючи молоко, до нього з дальнього кінця коридору посунула неясна постать у чорному, на ходу підіймаючи бліді руки, аби відкинути темний каптур, що приховував обличчя. Хоча постать і рухалася, проте плащ на ній навіть не поворухнувся, а обличчя... Обличчя людське, але біле, наче сире тісто, наче слимак, що ховається під каменем, і безоке. Гладке, наче яєчна шкаралупа, від масного чорного волосся і до одутлих щік. Ранд захлинувся молоком, і тільки бризки полетіли навсібіч.

— Ти один із них, хлопче, — промовив щезник хрипким шепотом, так наче хтось напилком провів по кості.

Випустивши кухоль із рук, Ранд позадкував. Він хотів було дати драла, але зумів ступити лише кілька непевних кроків. Хлопець не міг відірвати погляду від цього безокого обличчя, бо воно притягувало його. Живіт Ранда скрутило. Кожен подих обпікав горло.

Щезник плавно й неспішно ковзнув ближче. Його рухи були сповнені зловісної, вбивчої грації, наче у гадюки, і ця схожість посилювалася лускатими обладунками, що прикривали груди істоти. Тонкі безкровні іуби зміїлися жорстокою посмішкою, що видавалася ще моторошнішою на тлі гладкої блідої шкіри там, де мали би бути очі. У порівнянні з цим голосом голос Борнголда міг би здатися теплим і м’яким.

— Де інші? Я знаю, що вони тут. Говори, хлопче, і я дозволю тобі жити.

Спиною Ранд уперся в щось дерев’яне, двері чи, може, стіну, — він не міг змусити себе озирнутися, щоб побачити, що там. Тепер, зупинившись, він був уже не спроможний ступити бодай крок, бо ноги не корилися йому. Він здригнувся, побачивши, як мерддраал ковзнув ще ближче. З кожним кроком-ковзком хлопець тремтів усе сильніше.

— Говори, або я...

Згори долинув стрімкий перестук чобіт — хтось пройшов коридором — і мерддраал обірвав фразу, рвучко розвернувшись. Плащ його навіть не ворухнувся. На мить голова щезника закинулася, так наче безокий погляд міг прозирнути крізь дерев’яні стіни. У мертвотно-білій руці виник меч, такий же чорний, як і плащ. Його лезо наче змусило потьмяніти світло у коридорі. Чоботи застукотіли голосніше, і щезник крутнувся до Ранда так, наче не мав кісток. Чорне лезо здійнялося вгору, крізь вузькі губи вирвалося гарчання.

Ранд затремтів. Він знав, що це його смерть. Чорна, як найтемніша ніч, криця мигнула біля Рандової голови... і зупинилася.

— Ти належиш Великому Володарю Темряви, — рипуче видихнув щезник, і голос його пролунав так, наче хтось кігтями шкрябає об сланець. — Ти — його.

Крутнувшись, щезник перетворився у розмиту пляму і метнувся коридором геть від Ранда. Тіні в кінці коридору кинулися йому назустріч, обгорнули, і той щез.

Лан стрибком подолав останні сходинки, приземлився серед коридору з мечем у руці.

Ранд з великим зусиллям спромігся на кілька слів.

— Щезник, — видихнув він. — Це був... — Раптом хлопець згадав про свій меч. Коли він стояв лицем в лице з мерддраалом, то геть про нього забув. Ранд мимохіть витяг клинок з клеймом чаплі, хоча сенсу в цьому вже не було. — Він побіг туди!

Лан неуважно кивнув, прислухаючись, як здавалося, до чогось іншого.

— Так. Він зник, розтанув. Та зараз не час його переслідувати. Ми їдемо, овечий пастуше.

Сходами прогриміли чоботи, кілька пар водночас. Мет, Перрин і Том, нав’ючені ковдрами та саквами. Мет на ходу скручував свою ковдру, незграбно притримуючи лук під пахвою.

— їдемо? — перепитав Ранд. — Зараз? Серед ночі?

— А ти пропонуєш зачекати, доки напівлюдок повернеться, овечий пастуше? — нетерпляче кинув Охоронець. — 3 дюжиною таких, як він? Тепер він знає, де ми.

— Я поїду з вами, — звернувся Том до Охоронця, — якщо ви не дуже заперечуєте. Надто багато людей пам’ятатиме, що я прибув разом з вами. Боюся, що ще до наступного ранку це місце стане не дуже привітним для тих, кого повважають за ваших друзів.

— Можеш їхати з нами, а можеш мчати до Шайол Гулу, менестрелю. — Ланові піхви аж задзвеніли, з такою силою він увігнав у них меч.

Із задніх дверей повз них пронісся конюх, а тоді з’явилася Морейн з майстром Фітчем. За ними йшла Еґвейн зі своїми речами, замотаними в шаль.

І Найнів. Еґвейн, здавалося, була налякана ледь не до сліз, але на обличчі Мудрині застигнув вираз холодного гніву.

— Поставтеся до цього серйозно, — казала Морейн корчмареві. — Не сумніваюся, що ще до ранку у вас почнуться неприємності. Можливо, Друзі Морока. А можливо, щось іще гірше. Коли вони вимагатимуть нас, одразу повідомте, що ми поїхали. Не намагайтеся чинити опір. Просто скажіть їм, хто б це не був, що ми поїхали, ще вночі, і вони вас більше не турбуватимуть, їм потрібні лише ми.

_Не варто вам перейматися моїми неприємностями, — енергійно відповів майстер Фітч. — Анітрохи. Якщо вони з’являться в моїй корчмі, сподіваючись скривдити моїх постояльців... тоді їм перепаде на горіхи і від мене, і від моїх хлопців. І вони не почують ані слова про те, поїхали ви чи ні, і чи ви взагалі тут були. Не на такого напали! Ані словом не прохоплюся щодо вашого тут перебування. Ані словом!

— Але ж...

— Майстрине Еліс, я справді мушу подивитися на ваших коней і прослідкувати, щоб ви виїхали як годиться. — Він вивільнив свій рукав з руки Морейн і підтюпцем поспішив у бік конюшні.

— Упертюх, яких ще пошукати! Він не хоче слухати, — засмучено зітхнула Морейн.

— Ви гадаєте, тут можуть з’явитися траллоки, що на нас полюють? — запитав Мет.

— Траллоки! — роздратовано кинула Морейн. — Звісно, що ні! Є і типі речі, якими слід перейматися, і не в останню чергу тим, як їм вдалося нас знайти. — Не звертаючи уваги на те, що Мет наїжачився, вона продовжувала: — Щезник не повірить, що ми тут залишатимемося, після того як дізналися, що йому відомо, де ми. Але Майстер Фітч надто легковажно ставиться до Друзів Морока. Він думає, що це потвори, які ховаються в мороці, але Друзів Морока можна зустріти й у крамницях, і на вулицях, у кожному місті, і в найвищих колах теж. Мерддраал може скористатися ними, аби спробувати дізнатися про наші плани.

Морейн розвернулася і пішла, Лан услід за нею.

Коли вони прямували до кінного двору, Ранд опинився поруч із Найнів. Вона теж несла свої сакви та ковдру.

— То ви все ж таки їдете? — сказав він. Мін казала правду.

— Тут щось насправді було? — тихо запитала вона. — Вона сказала, це був... — обірвавши фразу, Найнів подивилася на Ранда.

— Мерддраал, — доказав він за неї. І сам здивувався, що може так легко це вимовити. — Він перестрів мене в коридорі, аж тут приспів Лан.

Вони вийшли з корчми, і Найнів повела плечима, розправляючи плящ щоби захиститися від вітру.

— Можливо, щось і полює на тебе. Але я знайшла вас, аби в безпеці доправити додому, до Емондового Лугу, і я вас не полишу, доки цього не зроблю. Я не залишу вас самих з такою, як вона.

У стайні миготіли вогники: конюхи сідлали коней.

— Матче! — гукнув корчмар від воріт конюшні, де він стояв побіля Морейн. — Воруши кістками! — Він знову розвернувся до неї, без угаву торочачи їй щось заспокійливе і, очевидно, пускаючи повз вуха те, що йому намагалася сказати вона. Але поводився він дуже шанобливо, перемежовуючи поклонами гучноголосі вказівки конюхам.

Тихенько нарікаючи на пізню годину та поспіх, стайничі вивели коней з конюшні. Ранд потримав вузлика Еґвейн, поки вона всідалася на Белу, а тоді повернув його дівчині. Еґвейн дивилася на нього широко розплющеними настраханими очима. Принаймні вона вже не вважає це цікавою пригодою.

Йому стало соромно за свої думки. Дівчина потрапила в небезпеку через нього й інших хлопців. Навіть вирушити наразі назад, до Емондового Лугу, було б для неї безпечніше, ніж їхати далі.

— Еґвейн, мені...

Слова застрягли йому в горлі. Вона надто вперта, аби просто повернути в інший бік, а надто після того, як сказала, що поїде аж до Тар Балона. А що там казала Мін? Вона — частина цього. Заради Світла, чого цього?

— Еґвейн, — промовив він. — Мені шкода. Мабуть, у мене голова замакітрилася.

Дівчина нахилилася до нього й міцно стиснула його руку. У світлі, що падало зі стайні, він нарешті ясно роздивився її обличчя. Воно вже не виглядало таким наляканим, як йому здалося.

Коли всі опинилися на конях, майстер Фітч наполіг провести їх до воріт, а стайничі присвічували їм дорогу лампами. Черевань не припиняв вклонятися, запевняючи, що не викаже їхніх секретів, та запрошуючи знову зупинятися під його дахом. Матч спостерігав за їхнім від’їздом так само невдоволено, як раніше за їхнім прибуттям.

Є тут один, подумав Ранд, від кого нікому на горіхи не перепаде і хто не чинитиме жодного опору. Матч радо викладе кому попало, першому-ліпшому стрічному, коли вони поїхали, як і кожну дрібничку, що стосувалась би їх. Трохи проїхавши вперед, Ранд обернувся. Серед порожньої вулиці темніла поодинока постать з лампою у високо піднятій руці. Хтось настійливо дивився їм услід. Обличчя Ранд не бачив, але не сумнівався, що то був Матч.

Вулиці Бейрлона о цій порі були цілковито безлюдними; лише де-не-де пробивався кволий промінчик світла між щільно зачиненими віконницями та місяць в останній чверті то вигулькував з череди швидкоплинних хмарин, то знову занурювався в їхню гущавину. Вряди-годи із провулків долинав собачий гавкіт, а більше не чулося жодного звуку — лише стук кінських копит у нічній темряві, лише посвист вітру між дахами будинків. Вершники теж не зронили жодного слова, їхали мовчки, закутані в плащі, занурені у власні думи.

Охоронець, як завжди, очолював загін, Морейн і Еґвейн їхали відразу за ним. Найнів трималася близько до дівчини, а всі решта збилися позаду тісною купкою. Лан вів загін швидкою ступою.

Проїжджаючи вулицями, Ранд уважно вдивлявся в темряву. Він помітив, що його приятелі роблять так само. Мінливі місячні тіні нагадували йому морок в кінці коридору, де він наче кинувся назустріч щезнику. Будь-який віддалений шум на подобу гуркоту перекинутої бочки чи собачої гавкотні змушував кожного вертіти головою навсібіч. Потроху, просуваючись містом, усі присунулися ближче до чорного жеребця Лана та білої кобили Морейн.

Біля Кеймлінської Брами Лан спішився і взявся гамселити кулаком у двері невеличкого приземкуватого будиночка, що тулився до міського муру. З’явився заспаний брамник, протираючи очі, що не хотіли розплющуватися. Коли Лан заговорив, сон відлетів від вартового, і він витріщився на нього і всю компанію за його плечима.

— Ви хочете поїхати з міста? — вигукнув він. — Зараз? Уночі? Ви, мабуть, з глузду з’їхали!

— Хіба що існує наказ губернатора, який забороняє нам їхати, — промовила Морейн. Вона також зіскочила з коня, але трималася далі від дверей, далі від світляної смуги, що протинала вуличну темряву.

— Такого наказу нема, леді. — Вартовий глянув у її бік, примруженими очима силкуючись роздивитися її обличчя. —Але ворота стоять зачиненими від заходу сонця й до світанку. Ось який є наказ. І у будь-якому разі за містом сила-силенна вовків. За останній тиждень розірвали дюжину корів. Заввиграшки можуть таке вчинити і з людьми.

— Йшлося про те, щоби нікого не пускати до міста, а не про те, щоби не випускати, — сказала Морейн, наче ставлячи крапку в суперечці. — Бачите? Ми не просимо вас порушувати наказ губернатора.

Лан вклав щось у руку брамника.

— Це вам за клопіт, — буркнув він.

— Гадаю, що так, — після паузи озвався брамник. Він зиркнув собі на долоню: золото зблиснуло, перш ніж він квапливо опустив його у кишеню.

— Гадаю, про те, щоби не випускати, не згадувалося. Заждіть хвилинку. — Він засунув голову всередину будиночка. — Аріне! Даре! Ходіть сюди й допоможіть мені відчинити ворота. Тут люди хочуть виїхати. Не треба сперечатися. Просто робіть, як я сказав.

З вартівні вибралося ще двоє сторожів, а тоді зупинились, сонно і водночас здивовано дивлячись на товариство з вісьмох вершників, котрі хотіли залишити місто. Підхльостувані бурчанням першого вартового, чоловіки, човгаючи ногами, попленталися до воріт, щоби крутонути важкий коловорот, піднявши товстезний засув, що замикав ворота, а тоді заходилися крутити ручку, аби відкрити стулки воріт.

Заскочник коротко клацнув, і добре змазані ворота подалися, навіть не рипнувши. Не встигли вони відчинитися навіть на чверть, як з темряви холодно пролунало:

— Що тут діється? Хіба не наказано тримати браму зачиненою аж до світанку?

У смугу світла, що падала з дверей вартівні, ввійшли п’ятеро чоловіків у білих плащах. Низько насунені каптури ховали обличчя, але кожний з чоловіків тримався за руків’я меча, а золоті емблеми з сонячним диском розвіювали найменший сумнів, хто вони такі. Мет вилаявся собі під ніс. Вартові перестали крутити храповик і стривожено перезирнулися.

— Це вас не обходить, — відповів задерикувато перший брамник. П’ять білих каптурів розвернулися до нього, і він закінчив уже не так рішуче: — Діти не мають тут влади. Губернатор...

— На Дітей Світла, — скрадливо проказав чоловік у білому плащі, той, що заговорив першим, — зважають скрізь, де люди ходять у Світлі. Лише там, де царює Тінь Морока, Дітям перешкоджають, чи не так? — Його каптур хитнувся від брамника до Лана, а тоді білоплащник знову втупив в Охоронця недовірливий погляд.

Охоронець не поворухнувся, він зберігав цілковитий спокій. Мало хто міг дивитися на Дітей так незворушно. З таким же кам’яним обличчям Лан мін би дивитися на чистильника чобіт. Білоплащник заговорив знову, і тепер у голосі його лунала підозра:

— Кому це знадобилося залишити міські стіни вночі у такі часи, як тепер? Коли зграї вовків чатують у темряві, а в небі над містом бачили створіння Морока? — Він придивився на плетену шкіряну стрічку на чолі Лана, що утримувала його довге волосся. — 3 півночі, га?

Ранд зіщулився у сідлі. Драгкар. Ось що це мало бути, якщо тільки цей чоловік просто не називає незрозумілу йому істоту створінням Морока. Якщо в «Олені і леві» з’явився щезник, то можна було очікувати й на появу драгкара. Але наразі Ранд про це не думав. Йому здалося, що він упізнає голос білоплащника.

— Мандрівники, — спокійно відповів Лан. — Які не цікавляться вами і не повинні цікавити вас.

— Дітей Світла цікавлять усі.

Лан ледь помітно похитав головою:

— Тобі що, потрібні нові непорозуміння з губернатором? Він обмежив кількісно вашу появу в місті, навіть наказав наглядати за вами. Що він зробить, коли довідається, що ви чіпляєтеся до чесних громадян біля його воріт? — Він повернувся до вартових. — Чому ви зупинилися?

Вони, вагаючись, знову взялися за ручку, але не встигли зробити навіть оберт, як білоплащник заговорив знову:

— Губернатор не знає, що робиться у нього під носом. Він не бачить і не чує Зла. Але Діти Світла його бачать. — Брамники подивилися один на одного, стискаючи й розтискаючи порожні руки, наче шкодували, що, виходячи з вартівні, не прихопили списів. — Діти ж Світла чують Зло носом. — Він розвернувся до решти мандрівників. — Ми відчуваємо сморід Зла і викорінюємо його. Де б ми його не знайшли.

Ранд спробував припасти до сідла ще нижче, але цей рух привернув увагу білоплащника.

— А хто це тут у нас? Хто це не хоче, щоб його помітили? Що ти... Ага! — Чоловік відкинув каптур свого білого плаща, і перед очима Ранда з’явилося вже знайоме йому обличчя. Борнголд кивнув із помітним задоволенням. — Тепер ти розумієш, брамнику, що я врятував тебе від великої біди. Це Друзі Морока, а ти ледь не допоміг їм урятуватися від Світла втечею. Варто було би доповісти губернаторові про твою провину чи, можливо, віддати тебе нашим Випитувачам, аби вони дізналися про твої справжні наміри. — Він зробив паузу, спостерігаючи за тим, чи перелякався старший із вартових, і, схоже, залишився незадоволений його реакцією. — Але ж ти цього не хочеш, га? Натомість я заберу до нашого табору цих бандитів, аби їх могли допитати у Світлі — візьму замість тебе, так?

— Ти забереш мене до свого табору, білоплащнику? — Голос Морейн раптом пролунав зусібіч. Коли з’явилися Діти, вона відступила в ніч, і темрява зімкнулася навколо неї. — Ти мене допитаєш? — Коли вона ступила крок уперед, темрява закрутилася навколо неї, і Морейн наче зробилася вищою. — Ти перелинеш мені шлях?

Ще один крок, і Рандові перехопило подих. Вона справді повищала, і тепер голова її була врівень з його головою, хоч він і сидів у сідлі на спині свого сірого. Тіні оповивали її обличчя, наче грозове хмаровиння.

— Айз Седай! — заволав Борнголд, і п’ять клинків зблиснули, полишивши піхви. — Помри! — Четверо інших завагалися, але він ударив навідліг тим самим рухом, яким вихопив меч.

Ранд скрикнув, коли Морейн підняла свій жезл, аби відбити удар. Ця делікатна дерев’яна паличка, вкрита химерною різьбою, звісно ж, не могла зупинити разюче сталеве лезо. Жезл схрестився з мечем, у небо з шипінням і ревом бризнув фонтан іскор, і Борнголда відкинуло назад, до його підлеглих, плащі яких біліли у темряві. Всі п’ятеро снопами повалилися на землю. Лезо Борнголдового меча, якого він випустив із рук, задиміло і, розплавившись майже посередині, зігнулося під прямим кутом.

— Ти насмілився напасти на мене! — голос Морейн загримів, наче буря. Клубок тіней прилинув до неї, одягнувши, наче у плащ, від маківки і до п’ят. Постать Морейн, що невиразно проступала з мороку, зробилася заввишки як мур, біля якого вони стояли. Очі люто дивилися з вишини: так дивиться велетень на мурашок.

— їдьмо! — прокричав Лан. Блискавичним рухом він схопив за повіддя кобилу Морейн, водночас застрибуючи на свого коня. — Вперед! — скомандував він. Він пронісся крізь вузький просвіт брами, наче камінь із пращі, зачепивши плечима обидві стулки водночас.

Ранд ще якусь мить ціпенів, дивлячись на все це широко розплющеними очима. Тепер голова та плечі Морейн уже височіли над муром. І сторожі, і Діти шарпонулися від неї, втиснувшись спинами в стіну вартівні.

Обличчя Айз Седай губилося в темряві, але очі її, такі величезні, наче два місяці уповні, зблиснули на Ранда з нетерпінням та гнівом. Зглитнувши клубок, що підступив до горла, він ударив підборами у боки Хмару й щодуху погалопував за іншими.

Десь за п’ятдесят кроків від стіни Лан зупинив загін, і Ранд озирнувся. Постать Морейн, загорнута в морок, здіймалася над брусованим палісадом, а голова і плечі, обрамлені німбом місячного сяйва і затуляючи його, чорніли на тлі нічного небосхилу. Поки він витріщався із роззявленим ротом, Айз Седай переступила через мур. Невидимі брамники почали спішно зачиняти ворота. Щойно ноги Морейн опинилися за стіною і торкнулися землі, вона раптом знову набула свого нормального зросту.

— Тримати ворота відчиненими! — залементував хтось по той бік муру уривчастим голосом. — Мусимо догнати їх і затримати! — Але брамники, не слухаючи нікого, продовжували свою справу. Стулки зі стуком захрясну-лися, за мить засув важко впав на своє місце, замкнувши браму намертво. Мабуть, дехто з цих білоплащників не так палко бажає стикнутися з Айз Седай, як Борнголд.

Морейн поспішила до Альдіб, погладила білу кобилу по носі, а тоді запхала свою патерицю за попругу. Ранд не став навіть придивлятися, оскільки був упевнений, що на дерев’яній патериці не з’явилося навіть зазублини.

— Ви були вищою за велетня, — задихано мовила Еґвейн, соваючись у сідлі. Решта не зронили жодного слова, а Мет і Перрин потихеньку відвели своїх коней убік, подалі від Айз Седай.

— Хіба? — неуважно відгукнулася Морейн, вмощуючись у сідлі.

— Я вас бачила, — не відступала Еґвейн.

— Вночі уява може встругнути всяку штуку з людиною: очі бачать те, чого нема.

— Тепер не час для жартів, — почала було Найнів роздратовано, але Морейн її зупинила.

— Справді, не час для жартів. Все, що ми виграли в «Олені і леві», можемо зараз утратити. — Вона озирнулася на браму і похитала головою. — Якби ж я лише могла знати, що десь над нами не ширяє драгкар.—Мрійливо зітхнувши, вона продовжила: — Або якби мерддраал був насправді сліпий. Якщо вже бажати, то чому б не побажати чогось абсолютно неможливого. Не має значення. їм відомо, яким шляхом ми маємо рухатися. Але якщо нам пощастить, ми будемо на крок попереду. Лане!

Охоронець пустив свого коня Кеймлінським трактом на схід, а решта під ритмічний тупіт копит у добре уторований ґрунт вирушили за ним, тримаючись купно.

Вони їхали швидкою ступою. У такому темпі коні могли рухатися годинами, не потребуючи допомоги Айз Седай. Не минуло ще й години, коли Мет раптом вигукнув, вказуючи в той бік, звідки вони їхали:

— Дивіться!

Усі натягнули повіддя й зупинилися.

Нічне небо над Бейрлоном відсвічувало вогнем; так ніби хтось розклав багаття завбільшки як будинок і воно пофарбувало підчерев’я хмар червоними відтінками. Вітер здіймав високо вгору коловерть іскор.

— Я попереджала його, — мовила Морейн, — але він не бажав поставитися до цього серйозно. — Альдіб ступила крок убік, затанцювала на місці, наче вторячи емоціям Айз Седай. — Не бажав.

— Це корчма? — запитав Перрин. — «Олень і лев»? Чому ви в цьому впевнені?

— А ти припускаєш, що це збіг? — поцікавився у нього Том. — Можливо, що це будинок губернатора; але ні, це не він. І це не пакгауз, і не чиясь кухонна плита, і не скирта на подвір’ї твоєї бабусі.

— Можливо, цієї ночі Світло хоч трохи перебуває з нами, — зауважив Лан, і Еґвейн обурено розвернулася до нього:

— Як ви можете таке казати? Горить корчма бідолашного майстра Фітча! Можуть постраждати люди!

— Якщо вони напали на корчму, — пояснила Морейн, — то, можливо, наше відбуття з міста і моя... вистава залишилися непоміченими.

— Якщо тільки мерддраал не хоче, щоб саме так ми подумали, — додав Лан.

Морейн кивнула головою — ледь помітний рух у темряві:

— Може, і так. У будь-якому разі ми повинні продовжувати нашу подорож. Сьогодні вночі нам мало вдасться відпочити.

— Ви так легко це кажете, Морейн, — виїукнула Найнів. — А як же люди в корчмі? Вони можуть постраждати, а корчмар утратив засоби до існування, і ви винні в цьому! Попри всю вашу балаканину про ходіння у Світлі ви готові поїхати геть, викинувши його з голови! Всі його нещастя сталися через вас!

— Через оцю трійцю, — роздратовано проказав Лан. — Пожежа, по-страждалі, все, що відбувається, — все це через оцих трьох хлопців. І той факт, що сплачується така ціна, підтверджує, що тут є за що платити. Мороку потрібні ці ваші хлопці, а все, що йому потрібно, ще й дуже, він не повинен отримати. Нізащо. Чи ви хочете, аби вони потрапили до рук мерддраала?

— Лане, заспокойся, — промовила Морейн. — Заспокойся. Мудрине, ви вважаєте, що я можу допомогти майстру Фітчу та людям, що знаходяться в корчмі? Так, ви маєте рацію. — Найнів хотіла щось сказати, але Морейн відмахнулася від цієї спроби і продовжила: — Я можу повернутися туди сама і надати певну допомогу. Не дуже суттєву, звісно. Це приверне уваїу до тих, кому я допомагатиму, увагу, за яку вони мені не подякують, а надто якщо Діти Світла знаходяться в місті. А ще це означає, що захищати вас доведеться Ланові самотужки. Він дуже вправний воїн, але його сил не вистачить, якщо вас знайде мердцраал із кулаком траллоків. Звісно, ми можемо повернутися до міста всі разом, хоча я сумніваюся, що мені вдасться завести нас усіх до Бейрлона непоміченими. А це поставить вас усіх під удар тих, хто спричинив пожежу, не кажучи вже про Дітей Світла. Який варіант обрали б ви, Мудрине, якби були на моєму місці?

— Я би щось зробила, — неохоче пробурмотіла Найнів.

— І, ня йвіротідні нте, вручили б цим перемоіу Мороку, — парирувала Морейн. — Не забувайте, що йому потрібно. Хто йому потрібний. Ми знаходимось на війні, як і ті, хто зараз у Ґелдані, хоч там б’ються тисячі, а нас тут лише восьмеро. Я пошлю золото майстру Фітчу, золото, походження якого з Тар Балону не можна буде відслідкувати. Я допоможу всім, хто постраждав. Якщо зробити більше, це тільки накличе на них небезпеку. Тепер ви бачите, що все це не так просто. Лане.

Охоронець розвернув коня і знову рушив на чолі загону.

Час від часу Ранд озирався. Урешті-решт заграва перетворилася на ледь помітний відблиск на хмарах, а згодом і той розчинився в темряві. Він хотів вірити, що з Мін не трапилося лиха.

Ще стояла непроглядна ніч, коли Охоронець нарешті з’їхав з торованого шляху і спішився. Ранд прикинув, що до світанку лишалося години дві. Вони стриножили коней, залишивши на них сідла, і розташувалися на відпочинок, не розкладаючи багаття.

— Година, — попередив Лан, коли всі, крім нього, загорнулися в ковдри. Він залишався вартувати, поки вони спатимуть. — Одна година, і вирушаємо.

Ніхто не відгукнувся і словом.

За кілька хвилин Мет прошепотів, так тихо, що Ранд ледь міг його розчути: — Цікаво, що Дев зробив із тим борсуком, — Ранд мовчки похитав головою, і Мет помовчав, але потім усе ж таки сказав: — Знаєш, Ранде, я гадав, що ми вже в безпеці. Жодної ознаки чогось такого, відколи ми переправились через Тарен, а потім ми прийшли до міста, опинилися за муром. Я думав, там ми в безпеці. А тоді цей сон. І щезник. Чи ми колись знову будемо у безпеці?

— Не раніше, ніж дістанемося Тар Балона, — сказав Ранд. — Так вона нам сказала.

— А там ми будемо в безпеці? — тихо озвався Перрин, і хлопці, усі троє, подивилися на темні обриси Айз Седай. Лан розчинився в темряві, і він міг перебувати де завгодно.

Раптом Ранд позіхнув. Його приятелі нервово смикнулися від цього звуку.

— Гадаю, нам краще поспати трохи, — сказав він. — Прокинемося, буде видніше.

— Вона мала щось зробити, — тихо проказав Перрин.

Ніхто йому не відповів.

Ранд перекотився на бік, аби злізти з кореневища, що вп’ялося йому в спину, а тоді на живіт, аби не муляв гострий камінь і ще якийсь корінь. Не дуже добре місце вони обрали, аби стати табором, не таке, як ті місця, що їх обирав Охоронець на шляху від Тарена. Він заснув з думкою про те, що може йому наснитися, коли коріння встромляється йому між ребра, і прокинувся, коли Лан торкнув його за плече, з болючими ребрами, але тішачись з того, що принаймні не пам’ятає своїх снів. Якщо вони у нього були.

Був найтемніший час ночі перед світанням, але коли ковдри було згорнуто та приторочено позаду сідел, Лан знову повів загін на схід. Зі сходом сонця вони поснідали сиром, хлібом та водою, ще не проснувшись, із запухлими очима, на ходу, кутаючись в плащі від пронизливого вітру. Тобто куталися всі, крім Лана. Він теж їв просто в сідлі, але дивився ясними очима і не щулився від вітру. Він знову мав на собі свій мінливий плащ, і той виляскував на вітрі, сірі, зелені і знову сірі хвилі пробігали по ньому, а Лана вочевидь хвилювало лише, аби плащ залишав вільною його праву руку, що покоїлася на руків’ї меча. Він зберігав на обличчі незворушний вираз, але очі його безперестанку стріляли навсібіч, так наче він будь-якої миті чекав на засідку.