Око Світу

РОЗДІЛ 11

НА ШЛЯХУ ДО ТАРЕНСЬКОГО ПЕРЕВОЗУ

Вихопившись на добре вторований Північний шлях, коні пішли вчвал.

Вони мчали на північ, гриви та хвости летіли за ними в місячному сяйві, копита вибивали чіткий ритм. Перед вів Лан: на чорному коні й у плащі кольору тіней він майже зливався з холодною нічною чорнотою. Біла кобила Морейн ані на крок не відставала від чорного жеребця, летіла крізь ніч блідою стрілою. Решта трималися одне за одним, йшли купно, наче намистини на невидимому шнурку, кінець якого тримав у руках Охоронець.

Ранд галопував останнім, одразу за Томом Мерриліном, а приятелі його трималися трохи попереду, і він не так ясно бачив їх у темряві. Менестрель жодного разу не обернувся, зосередившись на тому, куди вони мчать, а не на тому, від кого втікають. Якщо позаду вигулькнуть траллоки, чи щезник верхи на примарному коні, чи це летюче створіння, драгкар, бити на сполох доведеться Рандові.

Щокілька хвилин він вивертав шию та вдивлявся в темряву позаду, міцно тримаючись за гриву Хмари та повіддя. Драгкар... Жахливіший за траллоків та щезника, каже Том. Проте небо залишалося порожнім, та й на землі його очі натикалися лише на тіні в темряві. Тіні, які можуть приховувати військо.

Тепер, коли він дозволив своєму сірому бігти чимдуж, кінь летів крізь ніч, наче фантом, легко витримуючи темп, що його задавав жеребець Лана. Проте Хмара хотів бігти ще швидше. Бачачи перед собою вороного, він поривався наздогнати і випередити його. Рандові доводилося твердою рукою смикати за повіддя, аби притримати Хмару. Але той не погоджувався з таким підходом до справи, наче гадав, що бере участь у перегонах, відтак на кожному кроці опирався руці вершника. Ранд щосили тримався в сідлі й утримував повіддя. Він усією душею сподівався, що кінь не зауважить його невпевненості. Варто було Хмарі відчути слабину вершника, і він утратить єдину свою перевагу, хай хоч яку ненадійну.

Низько припадаючи до гриви коня, Ранд стурбовано поглядав на Белу і її вершницю. Коли він казав, що кошлата кобила може триматися нарівні з іншими, то не мав на увазі аж такі перегони. Наразі вона не відставала, проте мчала так, як ніколи в житті. Лан не хотів, щоби Еґвейн їхала з ними. Чи збавить він темп, якщо Бела знесилиться? А може, захоче залишити її? Ця Айз Седай та її Охоронець вважають, що Ранд та його друзі чимось важливі, хоч він і не розумів чим; та хай що би Морейн не казала про Візерунок, навряд чи вона й Охоронець вважають такою ж важливою і Еґвейн.

Якщо Бела почне відставати, він теж відстане, хай що скажуть Морейн та Лан. Відстане, хоча за ними женуться щезник і траллоки. Відстане, хоча там, позаду, — драгкар. Усім своїм серцем він подумки вмовляв Белу бігти наче вітер, відчайдушним зусиллям волі надаючи їй сил. Біжи! Шкірою йшли дрижаки, його пробирало морозом аж до самих кісток, він відчував, йому здавалося, що вони ось-ось розтріскаються. Біжи, хай допоможе тобі Світло! І Бела бігла.

І вони летіли й летіли на північ — у ніч, крізь час, що розпливався в туманну пляму. Подеколи в імлі блимали вогники ферм і відразу примарами щезали. Собаче валування прорізувало тишу й швидко тануло позаду або ж різко обривалося, коли собаки вирішували, що вже прогнали чужих. Вони гнали коней крізь темряву, розбавлену лише водянистим місячним світлом, крізь темряву, де дерева узбіч дороги зненацька виступали назустріч чорними грізними велетнями, щоби за мить зникнути. В усьому ж іншому навколо панував морок, всюдисущий морок, порушуваний хіба що рівномірним тупотом копит і поодинокими тужливими криками того чи іншого нічного птаха.

Зненацька Лан стишив коня, а за ним зупинилася і вся вервечка. Ранд не знав, як довго вони їхали, але в ногах, що міцно стискували сідло і боки коня, розливався тупий біль. Попереду в нічній темряві мерехтіли численні вогники, так наче рій світлячків завис поміж дерев високим стовпом.

Ранд ошелешено втупився на них, а тоді аж охнув, не вірячи власним очам. Світлячки виявилися віконцями в будинках, що вкривали схили та верхівку пригірка. Сторожовий Пагорб! Він не міг повірити, що вони здолали таку відстань. Мабуть, ніхто й ніколи ще не здійснював такої подорожі настільки швидко. Дивлячись на Лана, Ранд і Том Меррилін спішилися й собі. Хмара опустив голову, боки його важко здіймалися та опускались. Піна, майже непомітна на димчастій шерсті, вкривала шию та плечі сірого. Ринду спало на гадку, що цієї ночі Хмара вже навряд чи зможе нести на собі вершника.

— Хоч як би мені хотілося залишити ці селища далеко позаду, — зауважив Том, — але кілька годин перепочинку нам не будуть зайвими. Гадаю, ми доволі відірвалися, аби собі це дозволити?

Ранд потягнувся і взявся розтирати собі поперек:

— Якщо ми зупиняємось до ранку в Сторожовому Пагорбі, чого ми тут стоїмо?

З випадковим повівом вітру з селища до мандрівників долинули звуки пісні та пахощі страв, такі принадливі, що Ранд аж слинку зглитнув. У Сторожовому Пагорбі ще й досі святкували. Сюди не вривалися траллоки і не зіпсували їхній Бел-Тайн. Юнак подивився на Еґвейн. Вона важко сповзла з Бели і знеможено обіперлася об її кошлатий бік. Хлопці теж важко спішувалися, зітхаючи та розминаючи затерплі руки й ноги. Лише Охоронець та Айз Седай не виказували ознак утоми.

— Трохи пісень, — зморено відіукнувся Мет, — мені би не завадили. А ще баранячий товченик просто з жару у «Білому вепрі». — Помовчавши трохи, він додав: — Я ніколи не подорожував далі Сторожового Пагорба. Як на мене, «Білий вепр» «Винному джерелу» і в підметки не годиться.

— «Білий Вепр» не такий уже й поганий, — заперечив Перрин. — Я теж за баранячий товченик. А ще з відерко гарячого чаю, бо промерз до кісток.

— Ми не можемо зупинятися, доки не переправимося через Тарен, — жорстко відказав Лан. — Хіба що на кілька хвилин.

— Але ж коні! — запротестував Ранд. — Ми заженемо їх, якщо продовжимо цієї ночі ці перегони. Морейн Седай, ви ж...

Він неясно бачив, як вона ходить між коней, але не звертав уваги на те, що саме вона робить. А зараз вона, легенько зачепивши його, пробралася до Хмари і поклала руки на шию коневі. Ранд замовк. Раптом кінь здійняв голову і тихо форкнув, ледь не висмикнувши повіддя з Рандових рук, а відтак загарцював на місці так нетерпляче, наче простояв у стайні не менше тижня. Не промовивши ні слова, Морейн попростувала до Бели.

— Я не знав, що вона може таке робити, — тихо сказав Ранд Ланові, відчуваючи, що на щоки йому наче хтось жару сипонув.

— А ти мав би здогадатися скоріше за інших, — відказав Охоронець. — Адже ти бачив, як вона зцілила твого батька. Зараз вона скине всю втому. Спочатку з коней, а потім і з вас усіх.

— З нас усіх... А з вас — ні?

— З мене ні, овечий пастуше. Я цього не потребую, поки що. І з себе теж не скине. Вона не може робити для себе те, що робить для інших. Тож серед нас вона одна поскаче далі змореною. І ми можемо тільки сподіватися, що вона не надто виснажиться, доки ми не опинимося в Тар Балоні.

— Надто виснажиться для чого? — запитав Ранд.

— Ти мав рацію щодо Бели, — гукнула Морейн, котра стояла поруч з кобилою. — Вона має міцне серце і така ж уперта, як і ви всі в Емондовому Лузі. Як це не дивно, вона, схоже, втомилася найменше серед усіх коней.

Темряву протяв пронизливий крик: так міг би волати чоловік, котрий вмирає від ударів гострими ножами, а за мить над самими головами мандрівників забили могутні крила. Тінь, чорніша за чорноту ночі, промайнула над ними. Заіржали коні, сполохано стаючи дибки.

Потік повітря від крил драгкара торкнувся Ранда і наче обдав його слизом, наче занурив його у каламуть нічного сновиддя. Він навіть не встиг відчути справжнього жаху, бо Хмара, оглушливо заіржавши, шугонув з місця. Кінь несамовито мотав головою, наче намагався скинути щось вороже. Ранд, який вчепився у повіддя, впав, і кінь протягнув його по землі, форкаючи й іржучи так, наче на нього напали вовки й ось-ось учепляться зубами у підколінні сухожилки.

Ранд дивом утримав повіддя. Хапаючись за землю, він спершу спромігся стати рачки, а тоді якось звівся на ноги, виробляючи при цьому карколомні па, аби знову не лягти на землю плазом, і жадібно хапаючи повітря широко роззявленим ротом. Не можна було дати Хмарі вирватися. Викинувши руки у відчайдушному кидку, він схопився за вуздечку. Хмара заревів, здіймаючи юнака у повітря. Ранду зоставалося лише безпомічно чіплятися за нього і сподіватися, що кінь заспокоїться.

За мить хлопець так ударився об землю, що ледь зубів не позбувся. Аж нараз сірий завмер, роздуваючи ніздрі та несамовито водячи більмами. Кінь увесь тремтів, а його ноги немов були скуті. Ранда, котрий судомно тримався за вуздечку, трясло. Мабуть, бідолашна тварина теж добряче налякалася, подумав він. Хлопець три чи чотири рази уривчасто зітхнув, і лише після цього зміг роззирнутися, щоби з’ясувати, що сталося з іншими.

У загоні тривала метушня та колотнеча. Вершники натяіували повіддя, намагаючись утримати коней, а ті мотали головами, ставали дибки, рвалися бігти. І весь цей людо-кінський рейвах безладно купчився і кружляв на місці. Тільки двоє вершників вочевидь не мали жодного клопоту зі своїми кіньми. Морейн сиділа в сідлі прямо, її біла кобила просто відійшла вбік і тепер стояла спокійно, так наче нічого надзвичайного і не сталося. Лан зіскочив зі свого коня і вглядався в небо, тримаючи в одній руці меча напоготові, а в іншій — повіддя. Його розкішний чорний скакун також спокійно стояв поруч.

З боку Сторожового Пагорба більше не долинало відголосу гульбища. Мабуть, сільський люд теж почув жахливий крик. Ранд знав, що вони певний час прислухатимуться, можливо, ступлять кілька кроків у темряву, дивуючись, що б це могло бути, а за якийсь час повернуться до своїх веселощів. Невдовзі вони вже й не згадуватимуть про цей дивний випадок, віддавшись співам, бенкетуванню, танцям і жартам. Можливо, коли вони дізнаються про те, що сталося в Емондовому Лузі, дехто з них пригадає цей нічний крик і замислиться. Трохи згодом у селищі заграла скрипка, а за мить мелодію підхопила флейта. Селище повернулося до святкування.

— На коней! — коротко наказав Лан. Вклавши меч у піхви, він застриб-нув у сідло. — Драгкар не виявив би себе, не повідомивши мерддраалу, де ми. — Ще один пронизливий вереск долинув із висоти, приглушений відстанню, але не менш страхітний. Музика в селищі знову різко урвалася. — Тепер він показує напівлюдку шлях до нас. Той десь неподалік.

Коні, які відновили сили, а тепер ще й налякались, гарцювали та задкували від людей, котрі намагалися сісти на них верхи. Том Меррилін, лаючись, першим опинився у сідлі, всі решта теж не забарилися. Всі, крім одного.

— Ранде, хутчіше! — тукнула Еґвейн. Повітря розтяв ще один крик драгкара, і перш ніж дівчині вдалося зупинити Белу, вона зробила кілька стрибків.

Здригнувшись, Ранд зрозумів, що, замість сісти на Хмару, він стоїть, задерши голову до неба, марно намагаючись знайти, звідки долинає цей дикий лемент. Ще й більш од того, сам не зауваживши, він витяг з піхов Темового меча, так наче збирався битися з летючою потворою.

Хлопець почервонів і подумки подякував нічній темряві, котра це приховала. Незграбно, однією рукою, бо в іншій затиснув повіддя, Ранд запхав меч у піхви, крадькома позирнувши на інших. Морейн, Лан та Еґвейн дивилися на нього, хоча він не був упевнений, що саме вони могли розгледіти в місячному сяйві. Решта ж, схоже, були надто заклопотані, заспокоюючи своїх коней, і не звертали на нього жодної уваги. Обіпершись рукою об луку, він одним махом злетів у сідло, так наче змалечку тільки це й робив. Якщо хтось із його приятелів помітив меч, то він почує про це пізніше. Тоді буде досить часу цим перейматися.

Щойно Ранд торкнувся сідла, як коні знову пішли чвалом уперед по дорозі, оминяточи купол пагорба. У селищі завалували собаки: хоч хтось помітив, що вони мчать повз. А, може, собаки відчули траллоків, подумав Рянд Хай там як, а гавкіт та вогні селища швидко розчинились у темряві.

Загін мчав щільною групою, коні ледь не зіштовхувалися на біту. Лан наказав загону не товпитися, проте ніхто не мав бажання зоставатися наодинці з темрявою та ніччю. Ще один лемент розчахнув небо, високо вгорі. Охоронець зглянувся й дозволив їм скакати купно.

Ранд тримався близько до Морейн та Лана, бо його сірий увесь час намагався вклинитися між чорним жеребцем Охоронця та білою кобилою Айз Седай. Еґвейн та менестрель неслися обабіч нього, а друзі Ранда скакали трохи позаду. Хмару підганяли крики драгкара, і він летів уперед так, що Ранд навіть за бажання не міг би втишити його біг, проте обігнати двох перших коней сірий не міг, хоч як намагався.

І знову крик драгкара розтяв ніч навпіл.

Приземкувата Бела мчала, витягши шию, її хвіст і грива розвівалися від шаленого галопу, і в швидкості вона не поступалася високим та струнким коням. Айз Седай мусіла зробити з нею щось більше, ніж просто звільнити від утоми.

У місячному світлі він побачив, що на обличчі Еґвейн квітне усмішка щирого захвату. Її коса розвівалася, як і кінські гриви, а очі, здалося Ран-дові, не тільки відбивали місячне сяйво, а й горіли власним вогнем. Він аж рота роззявив від здивування, та раптом йому в горло залетіла кусюка і він закашлявся.

Мабуть, Лан щось сказав Морейн, бо і Ранд крізь вітер та тупіт копит розчув її відповідь:

— Я не можу! А надто сидячи на коні, що мчить галопом. їх не так легко вбити, навіть коли їх бачиш. Нам залишається втікати та сподіватися на краще.

Вони галопували крізь пасма туману, прозорого, сланкого, що був коням по коліна. Хмара пролетів через одне із них за два стрибки, а Ранд лише кліпав очима, не розуміючи, чи не привиділося це йому. Звідки туман у таку холодну ніч? Ось вони промайнули повз ще один рваний клапоть, більший за перший. Сіра каламуть розросталася, наче туман цей сотався з-під землі. Над головами вершників знову скажено заверещав драгкар. На коротку мить вершники поринули в імлу з головою, потім виринули з неї, залишивши туман позаду. Ця крижана мряка залишила на обличчі та руках Ранда гнилу вологість. А тоді перед ними замаячила невиразно-сіра стіна, і їх раптом наче загорнули в саван. Стукіт копит тепер в’язнув у її товщі, та й крики згори теж долинали наче крізь стіну. Ранд ледве розрізняв розмиті силуети Еґвейн та Тома праворуч і ліворуч від себе.

Лан мчав уперед, не притримуючи свого коня.

— Є тільки одне місце, куди ми можемо податися, — гукнув він, і голос його пролунав приглушено та примарно.

— Мерддраали — хитрі потвори, — відповіла Морейн. — Я використаю проти нього його ж власну хитрість. — І вони продовжили шалено нестися вчвал, нічого більше не обговорюючи.

Попелясто-сіра імла приховала і небо, і землю, тож вершники, які й самі перетворилися на тіні, здавалося, пливли серед нічних хмар. У тих хмарах розчинилися навіть ноги коней.

Ранд засовався в сідлі, зіщулився, намагаючись якось захистися від крижаного туману. Знати, що Морейн здатна на різні штуки, навіть бачити, як вона їх робить, — це одна річ, а відчувати, як вони осідають на шкірі холодною вологою, — це щось геть інше. Він утямив, що намагається не дихати цим туманом, і подумки, не вибираючи слів вилаяв себе за тупість. Йому не вдасться не дихати всю дорогу до Таренського Перевозу! Вона застосувала Єдину Силу до Тема, і з батьком, схоже, нічого поганого не сталося. І все ж таки він зробив над собою зусилля, аби видихнути й наповнити легені туманом, що оповивав його. Дихалося важко, але якщо не зважати на те, що повітря було холодне, як лід, воно нічим особливо не відрізнялося від будь-якого повітря туманної ночі. Він заспокоював себе цим, хоча не був упевнений, що сам собі вірить.

Тепер Лан наказав усім триматися ближче один до одного, аби в цій густій сивій мряці вони могли бачити силуети одне одного. Але Охоронець і не подумав притримати вбивчий біг свого скакуна. Лан і Морейн вели загін крізь млу так упевнено, наче вони ясно бачили шлях попереду. Всі інші могли тільки довіритися їм і мчати вслід. А ще — сподіватися.

Загін нісся вчвал, і ті пронизливі крики, що переслідували його, поступово тихішали, а потім і зовсім зникли, проте спокійніше від цього не стало. Туман загорнув саваном і сховав від очей вершників і ліс, і ферми, і місяць, і шлях. Коли вони мчали повз невидимі ферми, до них вряди-годи долинав наче здалеіу приглушений гавкіт собак, а більше жодного звуку, окрім монотонного гупання копит, вони не чули.

Ранд був упевнений, що вони скачуть так упродовж багатьох годин. Він так стискав повіддя, що не знав, чи потім розтисне руки. А ще він сумнівався, що зможе нормально ходити. Крізь туман за ним мчали примарні постаті, але він і порахувати їх до пуття був не в змозі. Хлопець навіть не був упевнений, що це скачуть його друзі. Холодна сльота промочила наскрізь плащ і куртку, просякнула сорочку, пробрала його до кісток. Лише вітер, що зі свистом бив йому в обличчя, та м’язи коня, що ходили під ним ходором, підказували йому, що він узагалі рухається, а не стоїть на місці. Так, мусили проминути години.

— Повільніше! — раптом вигукнув Лан. — Підбирайте повіддя!

Наказ заскочив Ранда зненацька, тож Хмарі, перш ніж він зміг осадити сірого та збагнути, що відбувається, вдалося втиснутися між Ланом і Морейн та випередити їх на кілька кроків. Зусібіч крізь туман бовваніли будинки, дуже дивні як на Рандове око. Він ніколи раніше не бував тут, але чув багато розповідей про це місце. Будинки здавалися високими, оскільки стояли на високих підмурівках з червоного каменю. Така особливість не була зайвою, коли навесні в Імлистих горах починав танути сніг і Тарен виходив із берегів. Вони дісталися до Таренського Перевозу.

Повз юнака проїхав підтюпцем на своєму чорному коні Лан.

— Не будь такий нетерплячий, овечий пастуше.

Присоромлений Ранд мовчки зайняв своє місце і разом з усім загоном рушив углиб селища. Щоки у нього палали, і на якусь мить туман видався хлопцеві дуже навіть доречним.

Пес-одинак, невидимий у холодній імлі, несамовито загавкав, а тоді втік. Там і сям засвічувались віконця: це починали свій день ранні пташки. Але, крім собачого гавкоту, жоден інший звук не відізвався на приглушене бухкання копит, не порушив досвітньої тиші.

Ранду нечасто доводилося стикатися з мешканцями Таренського Перевозу. Він спробував пригадати те, що йому було про них відомо. Вони рідко мали справу з мешканцями «нижчих селищ», як вони їх називали, морщачи носи так, наче внюхували щось смердюче. Ті, кого він бачив, звалися якось дивно, як-от: Тім’ягір або Дубочовен. Всі тутешні мешканці, укупі і нарізно, мали репутацію хитрюг та шахраїв. Люди казали: «Поручкався з кимось з таренських — перерахуй пальці».

Лан і Морейн зупинилися перед високим темним будинком, що нічим не відрізнявся від решти. Пасма туману клубочилися навколо Охоронця, наче дим. Він зіскочив з коня та піднявся сходами, що вели до передніх дверей, розташованих високо, аж над головами тих, хто чекав на вулиці. Ставши на останню сходинку, Лан почав гатити у двері кулаком.

— Мені начебто причулося, що він казав щось про тишу, — пробурмотів Мет.

Лан продовжував щосили гамселити у двері. У вікні сусіднього будинку заблимало світло, хтось почав обурюватися, проте Охоронець тарабанив і тарабанив.

Раптом двері різко розчахнулися і на порозі постав чоловік у нічній сорочці, що теліпалась біля його голих щиколоток. Масляна лампа в руці господаря будинку вихоплювала з темряви його кощаве обличчя з гострими рисами. Він було розкрив рота, щоби обуритися, проте так і закам’янів із роззявленим ротом, вибалушеними очима дивлячись на зловісний туман.

— Що це? — промимрив він. — Що це таке?

Холодні сірі клапті, звиваючись, полізли у двері, і він квапливо позад, кував від них.

— Майстре Довгошпиль, — звернувся до нього Лан. — Саме вас нам і треба. Ми хочемо переправитися на вашому поромі.

— Та він ніколи й шпиля справжнього не бачив, — фиркнув тихенько Мет.

Ранд смикнув приятеля за рукав, аби той помовчав. Гостролиций чоловік підняв лампу вище і підозріло глянув на хлопців.

За якийсь час майстер Довгошпиль роздратовано відрізав:

— Паром ходить удень. Не вночі. Вночі — ніколи. І в такому тумані теж ніколи. Приходьте, коли буде світло і туман розсіється.

Він хотів уже розвернутися і піти, проте Лан схопив його за зап’ясток. Поромник знову розкрив було рота, щоби запротестувати, але у світлі лампи зблиснуло золото — Охоронець відлічував у його долоню монети, одна по одній. Довгошпиль облизнув губи, слухаючи дзвякання металу, і при цьому дюйм за дюймом нахиляв голову ближче до долоні, наче не вірячи власним очам.

— І стільки ж, — сказав Лан, — коли ми будемо на тому березі. Але відчалюємо зараз.

— Зараз? — Поромник пожував ротом, переступив з ноги на ногу та визирнув у ніч, повну непроглядного туману. Відтак різко кивнув головою: — Зараз, то й зараз. Але відпустіть мою руту. Мені треба розбудити помічників. Ви ж не думаєте, що я сам потягну цей паром, га?

— Чекатиму на поромі, — проказав Лан нечулим голосом. — Але довго я не чекатиму.

Майстер Довгошпиль висмикнув руку із затиснутими в кулаку монетами, притиснув її до грудей і знову кивнув головою на знак згоди. Ногою він квапливо захряснув за собою двері.