Око Світу

РОЗДІЛ 15

ЧУЖИНЦІ ТА ДРУЗІ

На вузьке ліжко Ранда лилося сонячне світло, і воно врешті-решт його й збудило від глибокого, але неспокійного сну. Він запхав було голову під подушку, але сонце все одно собі світило, та й спати вже перехотілося. Після першого сну були ще й інші. Він запам’ятав лише перший, але й цього було з лишком.

Зітхнувши, Ранд відкинув подушку, сів у ліжку і, потягнувшись, мимоволі зморщився. Біль у м’язах, який, здавалося, розчинився у гарячій воді та змився, повернувся знову. А ще нестерпно боліла голова. Це його не здивувало. Від такого сну у кожного заболить голова. Інші сни забулися, але цей так і стояв у нього перед очима.

Решта ліжок стояли порожнем. Сонячне проміння падало крізь шибку під гострим кутом: сонце стояло вже високо над обрієм. Якби Ранд зараз був удома, на фермі, він давно вже поснідав би і взявся поратися по хазяйству. Він вибрався з постелі, сердито бурмочучи. Без нього пішли дивитися місто, і навіть не розбудили! Спасибі, хтось хоча би подбав залишити у жбані води, і вода ще тепла.

Він швидко вмився й одягнувся, а коли взяв до рук Темів меч, на мить завагався. Лан і Том залишили в кімнаті свої торби й скрутки з ковдр, проте меча Охоронця ніде не було видно. Лан ходив з мечем і в Емондовому Лузі, навіть тоді, коли там усе здавалося спокійним. Тож Ранд подумав, що варто взяти з нього приклад. Переконуючи себе, що він робить так не тому, що часто у мріях бачив, як іде вулицями справжнього міста з мечем при боці, він причепив зброю на пояс і накинув плащ на одне плече.

Перестрибуючи через дві сходинки за раз, Ранд поспіхом скотився до кухні. Він навіть не сумнівався, що тут можна швиденько кинути щось у рот, а маючи однісінький день на оглядини дивовиж Бейрлона, він не хотів гайнувати часу. І так уже згайнував достолиха. Кров і попіл, вони могли мене розбудити!

Посеред кухні стояв майстер Фітч і сперечався з огрядною жінкою, що взялася під боки руками у борошні. Очевидно, це була куховарка. Утім, радше це вона сперечалася з ним, бо махала пухким пальцем просто йому перед носом. Подавальниці, посудомийки, кухарчуки швидко пробігали повз у своїх справах, старанно не звертаючи уваги на цю картину.

— ...мій Ціррі — порядний кіт, — різко промовляла куховарка, — і я навіть чути не хочу якихось заперечень, зрозуміло! А ви дорікаєте, що він надто добре робить те, що мусить; ось із чим ви навістили мене, так я гадаю!

— Але ж мені на нього скаржаться, — спромігся вставити слово майстер Фітч. — Скаржаться, шановна Capo!

— І чути про це не хочу! От не хочу, і все. Якщо вони хочуть скаржитися на мого кота, то хай вони самі і готують. Ми з моїм бідолашним стареньким мурчиком, який лише добросовісно виконує свої обов’язки, підемо собі... деінде, де нас шануватимуть, ось що ми зробимо! — Вона розв’язала фартух і почала стягувати його через голову.

— Ні! — зарепетував майстер Фітч і стрибнув уперед, аби її зупинити. Вони закружляли, наче в танці: куховарка — намагаючись скинути фартух, а корчмар — стараючись знову натягти його на неї.

— Ні, Capo, — пихтів він. — Це зайве. Зайве, я кажу! Що я без тебе робитиму? Ціррі — добрий кіт. Чудовий кіт! Найкращий кіт на увесь Бейрлон. Якщо ще хтось спробує на нього поскаржитися, я відповім, що вони мають бути вдячними, що кіт робить свою роботу! Так, вдячними! Не треба тобі йти. Capo? Capo!

Куховарка припинила кружляти й спромоглася вирвати у хазяїна свій фартух.

— Ну, якщо так, то так. Хай так. — Вона тримала фартух обома руками, але не поспішала зав’язувати поворозки. — Але якщо ви хочете, щоби я приготувала щось на обід, краще вам піти звідси й дати мені стати до роботи. Може, це й ваша корчма, але це — моя кухня! Якщо тільки ви не хочете взятися за куховарення? — Вона зробила порух рукою, наче протягуючи йому фартух.

Майстер Фітч позадгував з широко розведеними руками. Він відкрив був рота, але, так нічого і не сказавши, уперше поглянув навкруги. Кухонна прислуга й надалі старанно не помічала пересварки між кухаркою та власником корчми, а Ранд тим часом узявся ретельно вивчати вміст своїх кишень, хоча там і не було нічого, крім монети, яку йому дала Морейн; ну, може, ще кілька мідяків і всілякий дріб’язок. Кишеньковий ніж, точило. Дві запасні тятиви та ще шматок шпагату, про всяк випадок.

— Не сумніваюсь, Capo, — проказав майстер Фітч обачливо, — що все буде найвищої якості, як завжди у тебе. — Із цими словами він кинув останній підозрілий погляд на кухонну прислугу і виплив із кухні, намагаючись зберегти якомога більше гідності.

Сара ще якусь мить зачекала, а тоді хутко зав’язала фартух на своєму чималому стані і глянула на Ранда.

— Гадаю, ти хочеш поїсти, га? Добре, ходи сюди. — Вона обдарувала його короткою усмішкою. — Я не кусаюсь, ні, хай що би ти тут побачив такого, чого не мав бачити. Ціель, принеси хлопцеві хліба, сира та молока. Більше нічого поки що нема. Сідай, хлопче. Твої приятелі пішли прогулятися, крім одного: він, схоже, почувається не дуже добре... Гадаю, ти хочеш до них приєднатися.

Не встиг Ранд присунути ослінчик і сісти біля столу, як одна з подавальниць уже принесла тацю. Хлопець узявся їсти, а куховарка заходилася вимішувати тісто, але замовкати вона не збиралася.

— Не бери в голову того, що ти щойно бачив. Майстер Фітч — непогана людина, хоч вдачею не вдався, як і всі ви, чоловіки. Це ті гості, що напосіли на нього зі скаргами, його дістали. І чого б їм жалітися? Хіба вони воліли би знайти у себе в кімнаті живих щурів, а не мертвих? Зазвичай Ціррі й маслачків не залишає. А тут ціла дюжина! Та Ціррі ніколи би не дозволив, щоб у корчмі розвелося стільки щурів! Ніколи! В корчмі чисто, тут їх стільки зроду-віку не було. А ще у всіх переламані хребти! — Вона похитала головою, дивуючись усім цим химерним штукам.

Замість хліба з сиром Ранд відчув у роті смак попелу.

— У них були переламані хребти?

Куховарка змахнула рукою, обсипаною борошном.

— Не переймайся, краще думати про щось веселіше. Я завжди так роблю. Знаєш, а тут є менестрель. Він у головній залі, просто зараз. А, ти ж приїхав з ним разом? З отією компанією, що прибула вчора ввечері разом із майстринею Еліс? Я так і зрозуміла. Мені навряд чи доведеться подивитися на того менестреля, так я думаю; принаймні не тепер, коли в корчмі повно народу, як оце зараз, та ще і якого. Шантрапи з копалень. — Вона спересердя дала тісту особливо сильного плескача. — Зазвичай ми таку публіку й на поріг не пускаємо, але наразі їх у місті як гною. А могли бути навіть іще гірші... А менестреля я не бачила з минулої зими. Звісно, я хотіла б...

Ранд механічно їв, не відчуваючи смаку і не слухаючи, що плете куховарка. Мертві щури, а спини у них поламані. Він похапцем покінчив зі сніданком, затинаючись, подякував і поспішив геть. Йому треба було з кимось поговорити.

Загальна зала «Оленя і лева» мала небагато спільного з таким же приміщенням у «Винному джерелі», хіба що призначалася для схожих цілей. Вона була вдвічі ширша і втричі довша, а стіни її прикрашали пістряві зображення пишних будівель та садів з високими деревами та барвистими квітами. Натомість одного великого каміна тут було по каміну в кожній стіні, а весь простір зали заповнювали дюжини столів, і серед крісел, лавок і стільців, що купчилися навколо них, не буле майже жодного вільного.

І всі ці численні відвідувачі, кожен із люлькою в зубах, з кухлем у руці, витягували шию і дивилися в одну точку: на Тома. Він стояв на столі в центрі кімнати, а його різнобарвний плащ був перекинутий через спинку стільця неподалік. Навіть майстер Фітч завмер, забувши Глянсувати клаптем тканини срібний кухоль з кришкою.

— ...гарцюють, копитау них срібні, а шиї — лебедині, — проказував Том, і дивним чином здавалося, ніби він не одинцем скаче верхи, а в протяжній кавалькаді вершників. — Закидають голови коні, майорать їхні шовкові гриви. Тисяча прапорів тріпочуть веселкою на безмежному небосхилі. Сто мідноголосих сурм змушують тремтіти повітря, а барабани гримлять, немов громовиця. Радісні вигуки хвиля за хвилею котяться від тисяч глядачів, котяться над дахами та вежами Ілліана, долинають до вух вершників, але ті їх не чують. їхні очі та серця палають священною ціллю. Велике Полювання за Рогом скаче вперед, скаче на пошуки Рога Валіра, який покличе героїв минулих Епох із могил на битву за Світло...

Це було те, що менестрель називав простою декламацією, коли вони сиділи біля багаття під час своєї подорожі на північ. Легенди, казав він, розповідають одним із трьох голосів: високою декламацією, простою декламацією або звичайним чином, тобто так, як ти міг би розповідати своєму сусідові, як тобі вродила пшениця-пашниця. Біля багаття Том розповідав історії звичайним чином, утім, не приховуючи зневажливих ноток у голосі.

Ранд причинив двері, проте не увійшов до зали, а зіперся об стіну. Від Тома він наразі поради не отримає. Морейн... а що би вона вчинилаякби дізналася?

Він помітив, що люди, проходячи повз, зиркають на нього зацікавлено, і зрозумів, що розмірковує не подумки. Обсмикнувши куртку, він відійшов від стіни. Йому слід із кимось поговорити. Куховарка сказала, що один із їхньої компанії не пішов разом з усіма. Він заледве стримав себе, щоби не кинутися бігти.

Коли Ранд ривком розчинив двері кімнати, де розмістилися його приятелі, і запхав туди голову, там був лише Перрин. Лежав на своєму ліжку, усе ще неодягнений. Він повернув голову, не підіймаючи її з подушки, щоби поглянути на гостя, тоді знову заплющив очі. Метів лук стояв у кутку, сагайдак лежав поруч.

— Почув, що ти зле почуваєшся, — промовив Ранд. Він зайшов до кімнати та сів на сусіднє ліжко. — Хотів з тобою поговорити. Я... — Нараз Ранд усвідомив, що не знає, з чого почати.—Якщо ти нездужаєш, то, може, краще поспи, а я піду.

— Не знаю, чи я ще колись спатиму, — зітхнув Перрин. — Мені наснився кошмар, якщо хочеш знати, то про яке спання може йтися. Мет тобі хоч як розповів би. Коли я йому вранці сказав, чому мені несила з ним піти, він розреготався. Але я знаю, що йому теж снилися жахіття. Я чув, як він більшу частину ночі кидався на ліжку і наче марив, тож хай не каже, що спав спокійно. — Він прикрив очі своєю широкою долонею. — Світло, як же я втомився! Може, я ще так полежу годинку-дві, а тоді зможу встати. Мет ніколи не припинить насміхатися з мене, якщо я не побачу Бейрлона тільки через те, що мені наснилося щось страшне.

Ранд знову повільно опустився на ліжко. Облизавши туби, він випалив:

— Він убив щура?

Перрин прибрав долоню з очей і подивився на нього:

•— То ти теж? — сказав він, трохи помовчавши. Коли Ранд кивнув, Перрин промовив: — Хотів би я опинитися вдома. Він сказав мені... сказав, що... І як нам з цим бути? Ти розповів Морейн?

— Ні. Поки що ні. Можливо, й не розповідатиму. Не знаю. А ти?

— Він сказав... Кров і попіл, Ранде, я не знаю, — Перрин різко підвівся на лікті. — Ти гадаєш, Мет бачив той самий сон? Він сміявся, але, скажу тобі, доволі силувано, і в нього був дивний вигляд, коли я сказав, що не міг спати через сновиддя.

— Може, й бачив, — відповів Ранд. Йому було соромно, але він відчув полегшення, дізнавшись, що має друга по нещастю. — Я хотів порадитися з Томом. Він побував у світах. Ти... ти ж не вважаєш, що ми повинні розповісти Морейн? — Перрин знову впав на подушку. — Ти ж чув легенду про Айз Седай. Ти гадаєш, що Томові ми можемо довіритися? Якщо ми взагалі можемо комусь довіритись... Ранде, якщо ми виберемося з цієї халепи живими, якщо ми колись повернемося додому і ти почуєш, що я щось патякаю про те, аби полишити Емондів Луг, навіть до Сторожового Пагорба вирушити, дай мені добрячого копняка. Домовились?

— Не мели дурниць, — відказав Ранд. Він удавано посміхнувся, намагаючись, аби посмішка вийшла бадьорою. — Звісно, ми повернемося додому. Ну ж бо, вставай. Ми в місті, і маємо лише день, щоби подивитися, як воно тут. Де твій одяг?

— Ти йди. А я ще трохи полежу, — Перрин знову прикрив очі рукою. — Йди, я до тебе приєднаюся за годину чи дві.

— Ти неправий, — промовив Ранд, підводячись. — Подумай, що ти проґавиш. — Він зупинився біля дверей. — Бейрлон... Скільки разів ми говорили про те, як одного дня побачимо Бейрлон?

Перрин лежав, затуливши очі рукою, не озиваючись ані словом. Зачекавши хвилину, Ранд вийшов з кімнати і причинив за собою двері.

У коридорі він обіперся об стіну, і посмішка на його обличчі зів’яла. Голова боліла, як і раніше; біль не вщух, а лише посилився. Він також не горів бажанням прогулятися Бейрлоном, принаймні не тепер. Втім, наразі навряд чи знайшлося б хоч щось, що могло його надихнути.

Коридором до нього наближалася покоївка з оберемком простирадл. Жінка подивилася на нього стривожено. Проте перш ніж вона встигла заговорити, він поквапився до виходу, плечем поправляючи плащ. Тома не витягти із зали раніше, ніж через кілька годин. Він може поки що піти самостійно і подивитися хоч на щось. Може, йому пощастить знайти Мета і дізнатися, чи побував Ба’алзамон і в його сні. Потираючи скроні, Ранд спустився сходами, цього разу повільніше.

Сходи закінчувалися біля кухні, тож щоби потрапити на вулицю, Ранд мусів пройти кухнею. Він кивнув Сарі, але поспішив вийти, перш ніж вона встигла знову завести свою безкінечну балаканину. На кінному дворі нікого не було, крім Матча у дверях стайні. Ще один із конюхів з лантухом на плечі простував до конюшні. Ранд кивнув Матчеві, але той злісно глипнув на нього і зник у конюшні. Хлопець міг тільки сподіватися, що решта мешканців міста будуть радше схожі на Сару, ніж на Матча. Прагнучи побачити нарешті, яке ж воно, це місто, Ранд наддав ходи.

Вийшовши за ворота кінного двору, він зупинився, роздивляючись навкруги. Люди рухалися вулицею щільно, наче вівці в кошарі, закутані у куртки та плащі, з низько насунутими шапками, аби захиститися від холоду, снували в усіх напрямках швидкою ходою, наче їх підганяв вітер, що свистів над дахами; штовхаючись і навіть не дивлячись одне на одного, вони мовчки спішили по своїх справах. Всі — чужинці, подумав він. Ніхто з них нікого не знає.

Навіть запахи, що долинали до нього, теж були незнайомі — гострі, кислі, солодкі, вони утворювали таку мішанину, що аж у носі крутило. А такого людського тлуму він не бачив і в самий розпал Свята в Емондовому Лузі. А це ж тільки одна вулиця! Майстер Фітч і куховарка казали, що місто переповнене. Та невже в усьому місті... отаке?!

Ранд повільно позадкував від воріт, далі від цієї вулиці, загаченої людом. Йому не слід було залишати хворого Перрина самого в ліжку. А якщо Том закінчить розповідати свої історії, поки Ранд буде в місті? Менестрель може піти з корчми сам, а Ранду треба з кимось поговорити. Значно розумніше буде ще трохи зачекати. Розвернувшись спиною до велелюдної вулиці, він зітхнув із полегшенням.

Проте ідея повернутися назад до корчми його також не приваблювала: не зараз, коли у нього так боліла голова. Він опустився на перекинуту бочку біля стіни, сподіваючись, що на холодному повітрі йому полегшає.

Час від часу у дверях конюшні з’являвся Матч і дивився на нього, і навіть було пройшовся кінним двором. І тоді Ранд, здавалося, бачив, як той незадоволено хмурить брови. Може, йому не подобаються селюки? Чи його образило, що майстер Фітч зустрів їх привітно, коли він натомість спробував не пустити їх через ці ворота. А, може, він один із Друзів Морока, подумав хлопець, намагаючись сам посміятися з такого припущення, але чомусь воно не здалося йому кумедним. Він провів долонею по руків’ю Темового меча. Кумедного взагалі залишилося обмаль.

— Овечий пастух ще й з мечем, позначеним клеймом чаплі! — почув він гортанний жіночий голос. — Ще трохи, і я повірю, що у світі можливі будь-які дива. Тебе щось турбує, парубче з низин?

Ранд здригнувся і зірвався на ноги. Перед ним стояла та молода жінка з коротко обстриженим волоссям, яку він, виходячи з лазні, побачив за розмовою з Морейн. Вона була, як і тоді, вдягнена в хлопчачу куртку та бриджі. Років жінці було трохи більше, ніж Ранду, принаймні так йому здалося, а її темні очі були ще більшими, ніж в Еґвейн, і дивилися напрочуд зосереджено.

— Ти Ранд, адже так? — продовжила вона. — Мене звати Мін.

— Нічого мене не турбує, — відказав він. Не знав, що Морейн розповіла цій дівчині, але добре пам’ятав Ланову вказівку: не привертати уваги. — Чому ти вирішила, наче я чимось стурбований? Наше Межиріччя тихий куточок, а ми — сумирні люди. Нас нічого не турбує, хіба що врожай і вівці.

— Сумирні? — повторила Мін з легенькою посмішкою. — Чула я, що люди розповідають про народ з Межиріччя. Чула анекдоти про повстяно-голових овечих пастухів, а потім говорила з людьми, котрі справді побували У вас, на низинах.

— Повстяноголових? — перепитав Ранд, насупивши брови. — Які ще анекдоти?

— І ті, котрі знають, — провадила вона далі, так ніби він не говорив нічого, — кажуть, що ви походжаєте з посмішками та люб’язностями, що ви такі м’якосерді, хоч на хліб намазуй. Але це лише ззовні, твердять вони. А всередині, кажуть, ви такі ж тверді, як кореневище вікодавнього дуба. Копни глибше, кажуть вони, і наткнешся на камінь. Але в тобі і твоїх приятелях цей камінь захований не дуже глибоко. Так наче бурею здмухнуло всі наноси. Морейн не все мені розповіла, але я бачу те, що я бачу.

Кореневище вікодавнього дуба? Камінь? Це було геть не схоже на те, що вона могла би почути від купців чи від їхнього супроводу. А остання фраза взагалі змусила його підхопитися.

Він швидко озирнувся; на кінному дворі нікого не було, і найближчі вікна залишалися зачиненими.

— Я не знаю нікого на ім’я... як ти сказала?

— Добре, хай буде майстриня Еліс, якщо тобі так більше до вподоби, —-промовила Мін з бісиками в очах, і він відчув, що зашарівся. — Тут нікого нема, ніхто не почує.

— Аз чого ти взяла, ніби майстриня Еліс має ще й інше ім’я?

— Бо вона мені сказала, — відповіла Мін так терпляче, що щоки у Ранда знову спалахнули. — Гадаю, вона просто не мала іншого виходу. Я відразу побачила, що вона... інакша. Коли вона зупинялася тут раніше, по дорозі на низини. Вона про мене знала. Я розмовляла з... такими, як вона... раніше.

— Побачила? — перепитав Ранд.

— Добре, гадаю, ти не побіжиш до Дітей, зважаючи на те, в якому товаристві ти подорожуєш. Білоплащникам не сподобалося б те, що я роблю. Навіть більше, ніж їм не подобається, що робить вона.

— Не розумію.

— Вона каже, що я бачу клаптики Візерунка. — Мін тихенько розсміялася й похитала головою. — Як на мене, це надто високі матерії. Я лише бачу різні речі, коли дивлюся на людей, а інколи навіть знаю, що вони означають. Я дивлюся на чоловіка та жінку, які ще й жодним словом не перекинулися, і знаю, що вони одружаться. І вони одружуються. Такі речі. Вона хотіла, щоб я поглянула на тебе. На всіх вас разом.

Ранда наче морозом обсипало.

— І що ж ти побачила?

— Коли ви були разом? Навколо вас кружляють іскри, вихор іскор, тисячі, а ще гігантська тінь, темніша за глупу ніч. Це таке чітке видиво, і я майже здивована, що інші цього не помічають. Іскри намагаються заповнити тінь, а тінь намагається поглинути іскри. — Вона пересмикнула плечима. — Ви всі пов’язані між собою якоюсь небезпекою, але більше я нічого не можу розгледіти.

— Всі ми? — пробурмотів Ранд. — Еґвейн теж? Але вони ж не шукали... тобто...

Мін, здавалося, не помітила його обмовки.

— Дівчина? Вона — частина цього. І менестрель також. Всі ви. Ти в неї закоханий. — Він витріщився на неї. — Це я можу сказати навіть без жодних видінь. Вона теж тебе кохає, але вона не для тебе, а ти не для неї. Не так, як ви обоє хочете.

— І що це має означати?

— Коли я дивлюся на неї, бачу те саме, що й тоді, коли дивлюся на... майстриню Еліс. Інші картини, картини, яких я не розумію, але знаю, що вони означають. І вони її не обминуть.

— Усе це маячня, — сказав Ранд невпевнено. Головний біль утишувався, а натомість прийшла якась занімілість: здавалося, що у голову хтось наче вовни напхав. Йому хотілося втекти від цієї дівчини і того, що вона казала. І все ж таки... — А що ти бачиш, коли дивишся... на решту?

— Різні речі, — відповіла Мін з такою усмішкою, наче знала, про що він насправді хотів би запитати. — У Охоро... е-е-е... у майстра Андри навколо голови сім зруйнованих веж, і дитя у колисці з мечем в руках, і... — Вона похитала головою. — Навколо таких чоловіків, як він — ти розумієш? — завжди стільки картин, що вони перекривають одна одну. Навколо менестреля найяскравіше видно чоловіка, котрий жонглює вогнем... але це не він, а інший, і Білу вежу, що взагалі не має жодного сенсу для будь-якого чоловіка. Навкруги великого кучерявого хлопця я бачу багато чого, але найяскравіші картини — це вовк, зламана корона і квітучі дерева. А біля іншого бачу червоного орла, око на чашці терезів, кинджал з рубіном, ріг і обличчя, що сміється. Є ще й інші картинки. Але ти зрозумів, що я маю на увазі. Цього разу я не можу нічого у них зрозуміти до пуття.

Дівчина вичекала, продовжуючи посміхатись, поки він відкашлявся і запитав:

— А навколо мене що?

Посмішка Мін змінилася неприхованим сміхом.

— Те ж саме, що й навколо інших. Меч, який не є мечем, золоту корону з лаврового листя, жебрацький посох; бачу, як ти ллєш воду в пісок, бачу закривавлену руку і розпечене залізо, бачу трьох жінок, котрі стоять навколо погребових нош, на яких лежиш ти; бачу чорну скелю, политу кров’ю...

— Досить, — незграбно перервав він її. — Нема потреби перелічувати геть усе.

— Але найяскравіше, що я бачу навколо тебе, — це блискавки. Частина б’є в тебе, частина б’є з тебе. Я не тямлю, що все це означає, знаю лише одне: ми з тобою ще зустрінемось. — Вона подивилася на нього запитально, наче й сама цього також не розуміла.

— Чого б нам не зустрітися? — відказав він. — Я повертатимусь додому тим самим шляхом.

— Гадаю, так. — Раптом загадкова скупа посмішка повернулася на її обличчя, і вона поплескала його по щоці. — Але якщо я перекажу тобі все, що бачила, у тебе волосся стане дибки, як у того твого приятеля-здорованя.

Він відсахнувся від її руки, наче це було розпечене залізо.

— Що ти маєш на увазі? Ти бачиш щось про щурів? Чи про сни?

— Про щурів? Ні, жодних щурів. А сни, може, ти і бачиш всіляке у снах. Але не я.

Він засумнівався, чи все у неї гаразд з головою, а тут ще й ця посмішка. — Мені... мені треба йти. Зустрітися з друзями.

— То йди. Але тобі все одно не втекти.

Він не кинувся бігти, проте кожний наступний його крок був швидший за попередній.

— Можеш бігти, якщо хочеш, — гукнула вона йому навздогін. — Від мене тобі нізащо не втекти.

її сміх підхльостував Ранда, змусивши якомога швидше перетнути кінний двір й вискочити на вулицю, у галасливий людський шарварок. Останні слова дівчини надто точно повторювали те, що сказав Ба’алзамон. Він натикався на людей, поспіхом проштовхуючись крізь натовп, наражаючись на криві погляди та лайку, але не уповільнював кроку, аж доки між ним та корчмою пролягли кілька вулиць.

Помалу він почав звертати увагу на те, що діється надовкола. Хоча його голова була наче повітряна кулька, але попри це він зачудовано роззирався, дивуючись побаченому. Ранд вирішив, що Бейрлон — величне місто, хоча, може, і відрізняється трохи від легендарних міст з оповідок Тома. Хлопець блукав широкими вулицями, переважно вимощеними бруківкою, і вузькими звивистими провулками, поклавшись на випадок і плин натовпу. Вночі пройшов дощ, і незамощені вулиці перетворилися під тисячами ніг на суцільне болото, але ж багнисті вулиці були для Ранда не в дивоту. В Емондовому Лузі зроду-віку ніхто вулиць не мостив.

Палаци йому не траплялися, і лише окремі будинки були значно більшими, ніж в Емондовому Лузі, але зате дах кожного будинку був покритий шифером або черепицею — не гіршою за ту, що покриває дах корчми «Винне джерело». Мабуть, уже аж у Кеймліні він побачить палац, а може, навіть два, думав він. А от заїздів і корчем він нарахував аж дев’ять, і всі вони були не менші за «Винне джерело», а деякі такі ж величезні, як «Олень і лев», а він же побував лише на кількох вулицях.

І кожна вулиця рябіла крамницями з рундуками під навісами, що аж вгинались від усілякого краму: від сувоїв матерії до книжок, від горщиків до чобіт. Здавалося, що хтось перевернув одночасно сотні купецьких фургонів. Ранд так на все це задивлявся, що кілька разів змушений був проминати крамнички ледь не бігцем під підозрілими поглядами крамарів. Спершу хлопець не зрозумів, чому на нього дивляться з такою підозрою, а коли до нього дійшло, то хотів було розсердитися, проте вчасно згадав, що він тут — чужинець. До того ж він і купити міг би лише дещицю. Ранду аж щелепа відвисла, коли він побачив, скільки мідних монеток віддають за дюжину сяких-таких яблук чи за жменю зів’ялого турнепсу, що його у Межиріччі могли би запропонувати хіба коням. Але тут люди охоче за це платили.

Як на гадку Ранда, народу в місті було більш ніж достатньо. Спершу сам огром людей його просто приголомшував. Деякі перехожі були вдягнуті просто розкішно, як ніхто ніколи не вдягався у Межиріччі, — і майже так само вишукано, як Морейн; дехто мав на собі довгі, аж по щиколотки, хутряні шуби. Рудокопи, про яких згадував чи не кожний завсідник корчми, вирізнялися в натовпі своєю згорбатілістю, бо все життя тяжко працювали під землею. Проте більшість нічим не різнилася від тих людей, серед яких зростав Ранд — ані одягом, ані зовнішністю. Він очікував, що відміни повинні бути. Насправді ж деякі настільки скидалися на межиріченців, що він легко міг уявити, що вони належать до тієї чи іншої родини з Емондо-вого Лугу чи сусідніх ферм. Он цей беззубий сивий фрукт, зі схожими на ручки глечика вухами, котрий сидів на лаві біля одного з шинків і сумно заглядав у порожній питунець, цілком міг бути одним із кузенів Білі Кон-ґара. А кравець з гострим підборіддям, що схилився над шиттям на порозі своєї майстерні, міг доводитися братом Йона Тена; він навіть мав таку ж невеличку залисину на потилиці. А ось повз Ранда, коли той обігнув ріг, пропхався викапаний Сеймел Крейв, і...

Не вірячи власним очам, Ранд утупився на довгорукого та довгоносого чоловічка, вдягнутого у щось схоже на пучки ганчірок. Той поспіхом прокладав собі шлях у натовпі. Очі у чоловічка запали, і все обличчя було таке виснажене, наче він не їв і не спав уже багато днів, а втім, Ранд міг би поклястися... Нараз голодранець помітив Ранда і закляк на півкроці, не помічаючи людей, котрі, перечіпляючись, штовхали його. Останні Рандові сумніви розвіялись.

— Майстре Фейне! — гукнув він. — А ми ж усі гадали, що ви...

На змиг ока крамар стрілою рвонув від Ранда, а хлопець кинувся за ним, натикаючись на перехожих та сиплючи перепрошеннями. Він устиг помітити крізь натовп, як Фейн гайнув у вузький провулок, і повернув туди ж.

Кілька кроків провулком, і крамарю довелося зупинитися. Високий паркан перетворював провулок на глухий закут. Ранд різко зупинився, а Фейн розвернувся до нього обличчям, лякливо пригинаючись і махаючи руками, щоби той не підходив. Його одяг радше виглядав як дрантя, а плащ був такий заношений та обтріпаний, наче побував у таких бувальцях, для яких ніколи не призначався.

— Майстре Фейне? — невпевнено промовив Ранд. — Що таке? Це ж я, Ранд аль’Тор, з Емондового Луїу. Ми всі гадали, що вас забрали траллоки.

Фейн, несамовито жестикулюючи і все ще стоячи по-краб’ячому на напівзігнутих ногах, ступив кілька кроків до виходу з провулка. Він спробував проминути Ранда, тримаючись якомога далі від нього.

— Не треба! — видихнув він, постійно крутячи шиєю, так наче намагався бачити все, що діється на вулиці за спиною Ранда. — Не треба згадувати... — Він понизив голос до хрипкого шепоту, а тоді метнув швидкий погляд Ранда. — Отих. У місті — білоплащники.

— У них немає жодної причини цікавитися нами, — сказав Ранд. — Ходімо разом зі мною до «Оленя і лева». Я зупинився там із друзями. Ви знаєте більшість із них. Вони будуть раді вас побачити. Ми всі гадали, що ви мертвий.

— Мертвий? — пирхнув крамар обурено. — Тільки не Падан Фейн! Падан Фейн знає, куди стрибнути і де приземлитися. — Він розправив на собі лахміття, так наче це були святкові шати. — Завжди знав, і завжди знатиме. Я збираюсь прожити довго. Довше за... — Раптом обличчя його посуворішало, руки судомно стиснули куртку на грудях. — Вони спалили мій фургон, разом з усім крамом! Ні за що ні про що! І я не міг забрати своїх коней. Це мої коні. Але той старий пузан, корчмар, зачинив їх у своїй стайні. Мені довелося вшиватися звідти хутко, аби мені не перерізали горлянку — і ось що я тепер маю? Всі мої статки тепер на мені. Хіба це справедливо? Хіба це справедливо, я питаю?

— Ваші коні цілі, стоять у стайні майстра аль’Віра. Ви можете забрати їх будь-коли. Якщо ви підете зі мною до корчми, де ми зупинилися, не сумніваюся, що Морейн допоможе вам повернутися до Межиріччя.

— А-а-а-а! Вона ж... вона Айз Седай, хіба ні? — Обличчя Фейна набрало нашорошеного виразу. — Можливо, я так і зроблю... хоча... — Він замовк, нервово облизуючи губи. — Як довго ви пробудете в цій... в цьому... як ти сказав зветься цей заклад? «Олень і лев»?

— Ми вирушаємо завтра, — відповів Ранд. — Але до чого тут?..

— Тобі не зрозуміти, — заскавулів Фейн. — Стоїш тут з набитим черевом і всеньку ніч відпочивав на м’яких постелях. А я з тієї ночі майже очей не змикав. Так біг, що чоботи всі подерлися, а що мені доводилося їсти... — Його пересмикнуло. — Я не хочу наближатися до Айз Седай навіть на милю, — виплюнув він останні слова. — Навіть на багато миль... але, може статися, мені доведеться. У мене нема вибору, нема. Але щойно я подумаю, що вона дивитиметься на мене, знатиме, де я знаходжуся... — Він ступив крок до Ранда, наче бажаючи вхопити його за плащ, але зупинився. Руки у нього заходили ходором, він позадкував. — Обіцяй мені, що ти їй нічого не скажеш. Вона мене лякає. Нема потреби їй розповідати, нема потреби, аби Айз Седай узагалі знала, що я живий. Ти мусиш пообіцяти. Мусиш!

— Обіцяю, — промовив Ранд заспокійливо. — Але вам нема чого її боятися. Ходімо зі мною. Принаймні хоч поїсте, як годиться.

— Можливо. Можливо. — Фейн нерішуче потер підборіддя. — Ти кажеш, завтра? Тоді... Ти не забудеш, що ти мені пообіцяв? Ти не дозволиш їй...

— Я не дозволю їй вас скривдити, — сказав Ранд, і гадки не маючи, яким чином він міг би завадити Айз Седай зробити те, що вона вирішить.

— Вона мене не скривдить, — сказав Фейн. — Ні. Я їй не дозволю. — І він блискавично метнувся повз Ранда, розчинившись у натовпі.

— Майстре Фейне, — гукнув Ранд. — Зачекайте!

Стрілою вилетівши з провулка, хлопець устиг помітити, як щез за рогом будинку на сусідній вулиці подірявлений плащ. Продовжуючи гукати крамаря, Ранд побіг услід, стрімголов обігнув ріг, і коли побачив перед собою чиюсь спину, було вже запізно: з усього маху він врізався у незнайомця, і вони вдвох полетіли в багнюку.

— Ти хіба не бачиш, куди преш? — обурився чоловік, виборсуючись з-під Ранда.

Ранд підвівся на ноги вкрай здивований:

— Це ти, Мете?

Мет сів, криво посміхаючись, і взявся відчищувати руками плащ.

— Ну, ти вже перетворюєшся на справжнього міщука. Спиш цілісінький ранок, а тоді кидаєшся на людей. — Підвівшись, Мет подивився на брудні руки, тоді пробубонів собі під ніс якусь лайку і витер їх об поли плаща. — Послухай, ти ніколи не здогадаєшся, кого я щойно бачив.

— Падала Фейна, — озвався Ранд.

— Падала Фей... Звідки ти знаєш?

— Я щойно з ним розмовляв, проте він утік.

— Отже, тра... — Мет затнувся на півслові і підозріло роззирнувся, але натовп сунув повз, і ніхто навіть не завдав собі клопоту на них поглянути. Ранд був утішений, що Мет став хоч трохи обачнішим. — Отже, вони його не схопили. Не розумію, чому він утік з Емондового Лугу, нікому навіть слова не сказавши? Мабуть, як дременув тоді, так і не зупинявся, поки прибіг аж сюди. Але чого він зараз боїться?

Ранд помотав головою і відразу про це пошкодував. Відчуття було таке, наче голова ось-ось відірветься.

— Не знаю. Знаю лише, що він боїться Мор... майстрині Еліс. — Не так це просто весь час слідкувати за своїм язиком, подумав Ранд. — Він не хоче, аби вона знала, що він тут. Змусив мене пообіцяти, що я їй не скажу.

— Ну, від мене вона цього не дізнається, — відказав Мет. — Я б волів, щоби вона не знала навіть, де знаходжуся я.

— Мете? — Людський потік й надалі плив повз, так наче хлопців тут узагалі не було, але Ранд однаково стишив голос і нахилився до Мета ближче. — Мете, тобі вночі снилося жахіття? Про чоловіка, який убив щура?

Мет утупився на нього широко розплющеними очима.

— І тобі теж? — промовив він нарешті. — Гадаю, Перрин бачив такий само сон. Я його хотів запитати про це сьогодні вранці, але... Точно, бачив. Кров і попіл! Тепер хтось змушує нас бачити уві сні різну маячню. Ранде, я хотів би, щоб ніхто не знав, де я.

— Цього ранку в корчмі було повно мертвих щурів... скрізь. — Він не відчував вже того жаху, як відчував раніше. Зараз він узагалі мало що відчував. — У них були зламані спини. — Власний голос дзвенів йому у вухах. Якщо він захворіє, то змушений буде звернутися до Морейн. Його здивувало, що навіть думка про те, що вона застосує до нього Єдину Силу, не стривожила його по-справжньому.

Мет глибоко зітхнув, обсмикуючи на собі плащ, подивився навкруги, неначе шукаючи, куди б сховатися.

— Що це з нами робиться, Ранде? Що?

— Не знаю. Я збираюся порадитися з Томом. Про те, чи варто розповідати... комусь іще.

— Ні! Тільки не їй! Може, йому, але не їй.

Категоричність його відповіді здивувала Ранда.

— То йому ти повірив? — Не було потреби уточнювати, кого він має на увазі, кажучи «він»; з того, як скривилося обличчя Мета, було ясно, що він зрозумів.

— Ні, — помовчавши, відповів Мет. — Просто у нас ще є шанс. Якщо ми їй розповімо, і виявиться, що він бреше, тоді, можливо, нічого не станеться. Можливо. Але, можливо, його з’яви у наших снах достатньо, аби... Не знаю. — Він замовк і зглитнув клубок у горлі. — Якщо ми їй не скажемо, може статися, у нас ще будуть подібні сни. Щури чи не щури, а бачити сни краще, ніж... Пам’ятаєш пором? Ми повинні помовкувати, ось що я скажу.

— Добре. — Ранд пам’ятав і про пором, і про погрозу Морейн теж... але чомусь усе це здавалося дуже далеким. — Добре.

— А Перрин нічого не вибовкає, як гадаєш? — запитав Мет, розхитуючись на носках. — Треба піти до нього. Якщо він їй розповість, вона зрозуміє все і про нас. Можу закластися на що завгодно. Ходімо. — Він почав швидко пробиратися крізь натовп.

Ранд стояв нерухомо, дивлячись йому вслід, поки Мет не повернувся і не схопив його за рукав. Від доторку він закліпав очима і пішов за приятелем.

— Що з тобою таке? — поцікавився Мет. — Знову зібрався заснути, чи що?

— Здається, я застудився, — відказав Ранд. Голова у нього була, наче напнутий барабан, і майже така ж пустопорожня.

— Зараз прийдемо до корчми, вип’єш курячого бульйону, — сказав Мет.

Поки вони прокладали собі шлях перелюдненими вулицями, Мет не припиняв торохкотіти. Ранд докладав сили, щоби слухати і навіть час від часу щось відповідати, але це справді потребувало сил. Він не був втомленим, його не хилило на сон. Він просто почувався так, наче його несе течією. Трохи згодом він усвідомив, що розповідає Метові про Мін.

— Кинджал з рубіном... справді? — сказав Мет. — Це мені подобається. Про око щось сумніваюся. Ти впевнений, що вона це все не вигадує? Мені здається, вона мала би знати, що це все означає, якщо вона справдешня віщунка.

— Вона не казала, що віщунка, — заперечив Ранд. — Я вірю, що вона насправді бачить щось таке. Згадай, коли ми вийшли з лазні, Морейн розмовляла з нею. І вона знає, хто така Морейн.

— Здається, ми не повинні називати це ім’я, — невдоволено глянув на приятеля Мет.

— Так, — погодився Ранд. Він сильно потер скроні обома руками. Зосередитися на якійсь думці було напрочуд важко.

— Гадаю, ти й насправді міг захворіти, — сказав Мет занепокоєно, а за мить схопив Ранда за рукав, змушуючи зупинитися. — Поглянь на них.

Вулицею у напрямку Ранда та Мета крокувало троє чоловіків у ви-глянсуваних до срібного блиску кірасах та конічних сталевих шоломах. Навіть кольчуга, що прикривала їхні руки, горіла вогнем. їхні білосніжні довгополі плащі, з вишитою просто навпроти серця емблемою — сонячним диском в ореолі проміння, здавались просто неможливими посеред усього цього бруду і калюж. Руки чоловіків покоїлися на руків’ях мечів, а дивилися вони на всіх навколо, наче на гаспидів, що повиповзали з-під прогнилої колоди. На них ніхто не озирався. Здавалося, їх ніхто взагалі не помічає. Тому й проштовхуватися крізь натовп трійці не доводилося; людська ріка розступалася перед білоплащниками, наче ненавмисне залишаючи навколо них вільний простір, що рухався разом із ними.

— Як ти гадаєш, це Діти Світла? — голосно поцікавився Мет. Якийсь перехожий подивився на нього осудливо і пришвидшив ходу.

Ранд кивнув. Діти Світла. Білоплащники. Люди, які люто ненавидять Айз Седай. Люди, які вчать інших, як тим жити, і створюють неприємності для тих, хто не хоче до них дослухатися. Якщо лише спалені ферми та ще гірші речі можна назвати неприємностями. Я мав би відчути страх, подумав він. Або цікавість. Принаймні хоч щось. Натомість Ранд дивився на них байдуже.

— Щось мені вони не дуже до вподоби, — зауважив Мет. — Надто самозакохані, ти не вважаєш?

— Це не має значення, — відповів Ранд. — Корчма. Нам треба переговорити з Перрином.

— Скидаються на Еварда Конґара. Він теж завжди дере носа вгору. — Мет раптом вишкірився, а в його очах замиготіли бісики. — Пам’ятаєш, як він бехнувся з Фургонного мосту і плівся додому мокрий наче хлющ? Це збило з нього пиху на місяць, не менше.

— Яким боком це до Перрина?

— Бачиш це?—Мет показав на бідарку, що стояла з опущеними на землю голоблями у провулку, повз який ось-ось мали пройти Діти. Один-однісінь-кий кілок утримував з десяток покладених на неї діжок. — Дивися. — Він зі сміхом пірнув у скобову крамничку, що знаходилася з лівого боку вулиці.

Ранд дивився вслід Мету, розуміючи, що треба якось його зупинити. Такий вогник в його очах завжди передував якомусь фортелю. Але водночас Ранд піймав себе на думці, що заздалегідь смакує тим, що утне Мет. Щось нашіптувало йому, що так неправильно, небезпечно, але він однаково посміхався, передчуваючи кумедію.

За хвилину Мет визирнув з горішнього вікна, що знаходилось під черепичним дахом крамниці. В руках він уже розкручував свою пращу. Ранд знову перевів погляд на бідарку. І майже відразу почув різкий тріск — це зламався кілок, що тримав діжки. Тієї ж миті білоплащники порівнялися з провулком. Перехожі кинулися хто куди від діжок, що, наче з гори, з гуркотом покотилися по голоблях і далі вулицею, навсібіч розхлюпуючи грязюку та каламутну воду. Уся трійця Дітей заскакала та застрибала не згірш за всіх інших, а вираз зверхності на їхніх обличчях змінився отетерінням. Дехто з перехожих падав просто в калюжі, здіймаючи хвилю бризок, але трійця рухалася моторно, спритно ухиляючись від діжок. Утім, від багнюки, що шпарко розліталася навсебіч, ухилитися їм не поталанило, і за мить їхні білі шати були всіяні чорними плішинами.

З провулка виїулькнув бородань у довгому фартуху. Він вимахував руками та розлючено лементував, але один погляд на трьох Дітей, котрі марно намагалися обтрусити плащі від багна, — і він зник у провулку ще моторніше, ніж вискочив звідти. Ранд поглянув на дах крамнички: Мета там уже не було. Такий кидок — ніщо для будь-якого хлопчака з Межиріччя, але тут ефект перевершив усі сподівання. Ранд не міг стримати сміху: жарт був йолопський, але як як не крути — смішний. Коли Ранд знову розвернувся обличчям до вулиці, троє білоплащників дивилися просто на нього.

— Тобі щось здається смішним, га? — запитав той, хто стояв трохи попереду інших. Вираз його обличчя був пихатий, дивився він незворушно, а очі химерно поблискували, так наче він знав якусь важливу таємницю, щось таке, чого інші не знають. У Ранда сміх завмер на губах. Він і Діти стояли сам на сам серед багнюки та діжок. Люди, що досі роїлися навколо, раптом заспішили у важливих справах.

— Це страх перед Світлом зав’язав тобі язика? — Гнів ще більше загострив вузьке обличчя білоплащника. Він кинув зневажливий погляд на меч, руків’я якого виглядало з-під Рандового плаща. — А може, це твоїх рук справа, га? — На відміну від інших, під вишитим сонцем на його грудях був ще й золотий аксельбант.

Ранд узявся було за плащ, щоб прикрити меч, та натомість перекинув полу через плече. В його голові промайнуло страшенне здивування тому, що він робить, але думка ця туманіла десь на задвірках свідомості.

— Трапляється всяке, — відказав Ранд. — Навіть із Дітьми Світла.

Вузьколиций чоловік саркастично вигнув брову.

— То ти такий небезпечний, недолітку? — Білоплащник був не набагато старший за Ранда.

— Клеймо чаплі, лорде Борнголде, — застережливо промовив один із тих, що трималися позаду.

Вузьколиций ще раз кинув погляд на меч Ранда — бронзову фііурку чаплі було чітко видно, — й зіниці його на мить розширилися. Проте глянувши ще раз на обличчя хлопця, лише зневажливо чмихнув.

— Він занадто молодий. Ти не звідси, га? — холодно запитав він Ранда. — Ти приїжджий... Звідки ти?

— Я щойно прибув до Бейрлона. — На руках і ногах Ранда повиступали сироти, він відчув, що його кинуло в жар. — Не порадите, де тут можна зупинитися? Хорошу корчму, чи що?

— Ти не відповідаєш на мої питання, — рявкнув Борнголд. — Що за зло сидить у тобі і заважає відповісти? — Його супутники присунулися ближче до нього, на їхніх жорстких обличчях не відбивалося жодної емоції. Попри бруд на плащах, вони аж ніяк не виглядали комічно.

Дрож пробігав уже й по спині Ранда, а жар перейшов у справжню гарячку. Йому хотілося розсміятися, таке це було приємне відчуття. Щось у підсвідомості шепотіло йому, що відбувається щось не те, але він міг думати лише про те, як його наповнює енергія і вона ось-ось вирветься назовні. Посміхаючись, він погойдувався на закаблуках, чекаючи, що буде далі. Думка про те, чим це все може закінчитися, губилася в тумані.

Обличчя вожака Дітей потемніло. Один із його супутників узявся за меч, так що лезо зблиснуло десь на дюйм, і промовив голосом, що аж тремтів від люті:

— Коли Діти Світла запитують, чуєш ти, сіроокий мужлане, вони розраховують на відповідь. Інакше... — Він обірвав фразу, бо вузьколиций зупинив його, викинувши руку вбік і торкнувшись його кіраси. Борнголд мотнув головою в бік вулиці.

З’явилася міська варта — дюжина чоловіків у кругловерхих сталевих шоломах і шкіряних колетах зі сталевими заклепками. В руках вони тримали бойові палиці, і видно було, що вони вміють вправлятися з ними. Вартівники зупинилися кроків за десять і стояли мовчки, вичікуючи.

— Це місто втратило Світло, — прогарчав той, хто почав витягати меча. Він гукнув голосніше, так щоби його почула варта: — На Бейрлон упала тінь Морока! — Підкоряючись знаку Борнголда, він знехотя засунув меч назад у піхви.

Борнголд знову уважно подивився на Ранда. Очі його зблиснули здогадкою.

— Друзям Морока від нас не заховатися, недолітку, навіть якщо це місто лежить у тіні Морока. Ми ще зустрінемося. Можеш не сумніватися.

Він крутнувся на підборах і попростував геть, його супутники рушили за ним, навіть не глянувши на Ранда, так наче він для них перестав існувати. Принаймні наразі. Коли білоплащники дійшли до залюдненої частини вулиці, навкруги них одразу виникла та сама, здавалось би випадкова, порожнеча. Вартівники намить завагалися, окинувши поглядом Ранда, відтак закинули свої палиці на плече та й подалися за трійцею в білих плащах. Шлях крізь юрбу їм довелося прокладати вигуками: «Пропустіть варту!» Лише дехто давав їм дороіу, та й то неохоче.

Ранд усе ще погойдувався на підборах, наче чекав на щось. Збудження було таке сильне, що він ледь стримував дрож; хлопець відчував, що весь палає.

З крамниці вийшов Мет і втупився на нього:

— Ти не захворів, — заявив він. — Ти божевільний.

Ранд глибоко зітхнув, і нараз увесь його запал звіявся, так наче луснула бульбашка. Тепер, коли все минуло, він почувався приголомшеним від однієї думки про те, що ледь не вчинив. Хлопець провів язиком по пересохлих губах і подивився на Мета:

— Гадаю, нам краще повернутися до корчми.

— Так, — погодився Мет. — Так, гадаю, краще повернутися.

Вулиця навколо них знову почала заповнюватися людом, і багато хто з перехожих зацікавлено дивився на хлопців, щось нашіптуючи своїм супутникам. Ранд не сумнівався, що поголос про це стрімко пошириться. Якийсь шаленець намагався затіяти бійку з трьома Дітьми Світла. Тут є про що почесати язики. Може, це сни позбавляють мене глузду?

Хлопці кілька разів, заблукавши, тинялися випадковими вулицями, але трохи згодом вони зіткнулися з Томом Мерриліном, який велично прокладав собі шлях крізь натовп. Менестрель стверджував, що вийшов трохи розім’яти ноги та ковтнути свіжого повітря, однак кожного, хто двічі поглянув на його барвистий плащ, він сповіщав своїм лунким голосом:

— Я зупинився в «Олені і леві», і лише на цю ніч.

Мет перший почав плутано розповідати Тому про сновиддя, про те, що вони не знають, чи казати про це Морейн, а Ранд лише доповнював чи поправляв його, оскільки були певні розбіжності в тому, як цей сон їм запам’ятався. А може, це просто їхні сни трохи різняться, подумав він. Проте у найголовнішому все співпадало.

Вони лише трохи просунулись у своїй розповіді, а Том уже нашорошив вуха. Коли ж Ранд згадав Ба’алзамона, менестрель згріб їх за плечі та наказав притримати язики, відтак став навшпиньки й, оглянувши натовп поверх голів, випхав їх подалі від тисняви у глухий провулок, цілковито порожній, якщо не зважати на кілька порожніх кошиків та рудого собаку, що світив ребрами, згорнувшись клубком на холодній землі.

Том прискіпливо вдивлявся у натовп, що сунув вулицею, пильнуючи, чи, бува, не зупинився хтось підслухати їх, а тоді вже спрямував увагу на Ранда та Мета. Він свердлив поглядом хлопців, раз у раз позираючи у бік вулиці

— Ніколи не називайте імен, якщо вас можуть почути сторонні. Це надто небезпечне ім’я, навіть якщо повз не проходжуються Діти Світла.

— Можу вам розповісти про Дітей Світла, — пирхнув Мет, поглянувши скоса на Ранда.

Том його проігнорував.

— Якщо хоч один із вас бачив цей сон... — Він злісно смикнув себе за вуса. — Розкажіть мені все, що ви пам’ятаєте. Кожну дрібницю.—Він слухав хлопців, не припиняючи уважно спостерігати за всім навколо.

— ...він назвав тих чоловіків, які, як він казав, були використані, — сказав Ранд нарешті. Він намагався пригадати, чи все розповів. — Ґвер Амаласен. Раолін Губитель Темряви.

— Давіан, — встряв Мет, перш ніж Ранд продовжив. — І Юріан Праща.

— І Лоґейн, — завершив Ранд.

— Небезпечні імена, — пробурмотів Том. Очі його свердлили хлопців, здавалося, ще наполегливіше, ніж раніш. — Майже такі ж небезпечні, як і те, перше. Тепер усі вони вже мертві. Всі, крім Лоґейна. Деякі вже давно. Раолін Губитель Темряви мертвий уже майже дві тисячі років. Проте він не став від цього менш небезпечним. Краще вам не вимовляти ці імена вголос, коли хтось є поряд. Хоча більшості людей ці імена ні про що не кажуть, але якщо вас почує не той, хто треба...

— Але хто вони такі? — запитав Ранд.

— Чоловіки, — стиха проказав Том. — Чоловіки, які стрясли небесні стовпи та похитнули підвалини світу. — Він похитав головою. — Це неважливо. Забудьте про них. Тепер вони тлін.

— їх... використали, як він сказав? — запитав Мет. — І вбили?

— Можна сказати, що їх вбила Біла вежа. Можна сказати й так. — На мить губи Тома стиснулись, і він знову похитав головою. — Але сказати, що їх використали? Ні, так я цього не бачу. Одне Світло знає, скільки інтриг виплітає Престол Амерлін, але цього я не бачу.

Мет здригнувся.

— Він наговорив багато чого. Божевільні речі. Щось про Льюса Теріна Родичевбивцю та Артура Яструбине Крило. А ще про Око Світу. Що, заради Світла, це мало означати?

— Це легенда, — помовчавши, відповів менестрель. — Можливо, така ж велична легенда, як Ріг Валіра, принаймні в Порубіжних землях. Там юнаки вирушають на пошуки Ока Світу на подобу того, як юнаки з Ілліана полюють на Ріг. Можливо, що й легенда.

— Що нам робити, Томе? — запитав Ранд. — Чи потрібно нам їй розповісти? Я не хочу більше бачити таких снів. Може, вона зуміє зарадити цьому.

— А може, нам не сподобається те, що вона зробить, — буркнув Мет.

Том уважно подивився на них, про щось міркуючи і погладжуючи вуса.

— Я би порадив зберігати спокій, — сказав він нарешті. — Нічого нікому не кажіть, принаймні поки що. За потреби це завжди можна буде зробити, але коли ви розповісте, це буде завершено, і ви будете сильніше, ніж раніше, пов’язані... пов’язані з нею. — Раптом він випростався, так що його сутулість майже зникла. —А ще один ваш приятель! Ви кажете, що він бачив схожий сон... Гадаєте, йому вистачить клепки тримати язик за зубами?

— Гадаю, що так, — сказав Ранд, а Мет додав:

— Ми саме йшли до корчми його попередити.

— Хай милує нас Світло запізнитися! — Том припустив провулком — і тільки плащ виляскував об коліна, і латки майоріли на вітрі. Не зупиняючись, він озирнувся: — Ну! Вам хіба ноги до землі поприлипали?

Ранд із Метом поспішили за ним, але він не став чекати, коли вони його наздоженуть. Тепер менестрель не призупинявся привітатися з людьми, що чудувалися на його плащ чи просто вітали. Він нісся залюдненими вулицями так, ніби вони були порожні. Ранду й Мету доводилося бігти за ним по п’ятах. Незабаром, і значно швидше, ніж очікував Ранд, вони вже наближалися до «Оленя і лева».

На порозі корчми вони зіткнулися з Перрином, котрий саме ішов на вулицю, поспіхом накидаючи на плечі плащ. Хлопець ледь не впав, намагаючись не зіштовхнутися з ними.

— Я йшов шукати вас двох, — промовив він захекано, відновивши рівновагу.

Ранд схопив його за плече:

— Ти комусь розповідав про сон?

— Скажи, що не розповідав! — з притиском підхопив Мет.

— Це дуже важливо, — докинув Том.

Перрин подивився на них спантеличено.

— Нікому нічого я не розповідав. Я тільки годину тому підвівся з ліжка. — Він безсило опустив плечі. — Ледве з глузду не з’їхав, намагаючись про це не думати... нащо б я став про це комусь говорити? А навіщо ви йому розповіли? — кивнув він на менестреля.

— Ми мусіли з кимось поговорити, аби не збожеволіти, — сказав Ранд.

— Я поясню все пізніше, — додав Том, показавши очима на людей, що заходили чи виходили з корчми.

— Добре, — повільно протягнув Перрин з усе ще ошелешеним обличчям. Раптом він ляснув себе по лобі. — Через вас я ледве не забув, навіщо побіг вас шукати! Краще б мені цього не пам’ятати... Найнів сидить у корчмі.

— Кров і попіл! — випалив Мет. — Звідки вона тут взялася? Морейн... Пором...

Перрин тільки фиркнув:

— Ти гадаєш, така дрібничка, як потонулий пором, може її зупинити? Вона витягла Довгошпиля з його барлога... не знаю, яким чином він переправився назад через ріку, але вона сказала, що він ховався у себе в спальні й чути не хотів ні про яку ріку. Проте вона змусила його знайти човен, і то достатньо великий, аби вмістити ще й і її коня, і переправити їх на цей берег. Він власноруч веслував. Вона тільки погодилася зачекати, доки він розшукає одного зі своїх помічників та ще одну пару весел.

— Світло! — видихнув Мет.

— А що вона тут робить? — не міг уторопати Ранд.

Мет і Перрин поглянули на нього, як на недоумка.

— Вона приїхала по нас, — сказав Перрин. — Наразі вона розмовляє з е-е-е... майстринею Еліс, і там навколо такий холод, що ось-ось може початися заметіль.

— Може, нам кудись забратися на якусь часину? — запропонував Мет. —. Мій татусь завжди каже, що тільки дурень пхає руку в осине гніздо без доконечної потреби.

— Вона не може змусити нас повернутися, — перервав його Ранд. —. Невже вона нічого не зрозуміла після Ночі Зими? Якщо це так, то ми мусимо їй пояснити.

З кожним словом Ранда брови Мета повзли все вище і вище, а коли той договорив, Мет присвиснув.

— А ти колись пробував пояснити Найнів щось, чого вона не хоче розуміти? Я пробував. Я пропоную перебути десь до ночі, а тоді спробувати прослизнути до корчми.

— У мене склалося враження, — зауважив Том, — що ця молода жінка не зупиниться, поки не скаже все, що намислила сказати. Якщо ми не дамо їй змоги побачитися з нами найближчим часом, вона продовжуватиме свої спроби і зрештою може привернути до нас небажану увагу.

Це змусило всіх замовчати. Хлопці перезирнулися, важко зітхнули та поволоклися всередину корчми з такими обличчями, наче на них там чекали траллоки.