Око Світу

РОЗДІЛ 44

ТЕМРЯВА НА ШАЯХАХ

У досвітній пітьмі Ранд спустився вслід за Морейн у коридор в задній частині корчми, де на них чекали майстер Ґілл, а також решта їхнього загону. Найнів та Еґвейн виглядали такими само стривоженими, як Лоял, а Перрин — майже таким же спокійним, як Охоронець. Мет наступав на п’яти Ранду, наче тепер боявся залишитися на самоті навіть на коротку мить, відійти вбік хоча б на кілька кроків. Коли усі мовчки зайшли до яскраво освітленої кухні, кухарка та її помічники, що вже клопоталися зі сніданком, випросталися й здивовано витріщилися на них. Гості рідко коли підіймалися з ліжка та виїжджали о такій ранній порі. Почувши заспокійливу репліку від майстра Ґілла, куховарка голосно фиркнула й ляснула по тісту в діжці так, що аж луна пішла. Не встиг Ранд дістатися до дверей на кінний двір, а всі на кухні вже повернулися до сковорідок та горщиків — смажити, варити та вимішувати тісто.

Надворі ще стояла непроглядна ніч. Ранд розрізняв хіба що темні силуети навколо. Він тримався за корчмарем та Ланом, простуючи практично наосліп, сподіваючись на те, що майстер Ґілл добре орієнтується на власному кінному дворі, а ще на інтуїцію Охоронця, що загалом мало би дозволити їм усім дістатися до стайні, не зламавши собі ніг. Проте Лоял оступався, і не раз.

— Не розумію, чому нам не можна засвітити хоча б один ліхтар, — ремствував оґір. — Ми в стеддінгу не носимося в темряві як очманілі. Я оґір, а не кіт.

Ранд раптом ясно уявив собі, як у Лояла роздратовано посмикуються китички на вухах.

Зненацька крізь темряву перед Рандом неясно проступило громаддя конюшні. Відтак прочинилися двері, кинувши на темне подвір’я вузеньку смужку світла. Корчмар притримав їх, даючи змогу мандрівникам швиденько прошмигнути всередину, й одразу ж захряснув їх за Перрином, заледве не стукнувши того по п’ятах. Від яскравого світла Ранд зажмурився.

На відміну від кухарки та кухарчуків, конюхи не були спантеличені появою гостей. Вони вже встигли осідлати їхніх коней, і ті чекали на вершників. Мандарб гордо тримав голову, з усіх людей помічаючи одного лише Лана, а Альдіб витягнула шию, обнюхуючи руку Морейн. В стійлі чекав також в’ючний кінь; приторочені до його боків об’ємисті плетені кошики робили його ще більш неповоротким. Для Лояла підготували величезного ваговоза з волохатими борідками, що спускалися на копита, і він був значно вищий навіть за високого жеребця Охоронця. Цей велетень здавався досить могутнім, аби тягти важезний віз із сіном, але поряд з оґіром він радше скидався на поні.

Лоял підозріло оглянув коня та пробурмотів із сумнівом:

— Мене завжди влаштовували і мої власні ноги...

Майстер Ґілл підкликав Ранда і показав коня, що він йому позичав — гнідої, майже під колір золотавого волосся хлопця масті, високого, широкогрудого, але не такого жвавого та норовистого, як Хмара Це неабияк потішило Ранда. Майстер Ґілл сказав, що звати коня Гнідая.

Еґвейн попростувала до Бели, а Найнів до своєї довгоногої кобили. Мет підвів свого мишастого коника до Рандового коня.

— Перрин мене хвилює, — стиха промовив хлопець. — Він дивно поводиться. Адже ти теж це помітив? Присягаюся, це не просто моя уява чи... чи...

Ранд кивнув. ...Чи не кинджал знову бере над ним гору, дякувати Світлу.

— Так, Мете, я помітив, але не переймайся. Морейн знає про це, хай що воно таке. З Перрином усе гаразд.

Хотілося би йому в це вірити, але Мета його слова, схоже, заспокоїли, принаймні трохи.

— Звичайно, — поспішив погодитися Мет, не припиняючи косити на Перрина оком. — Я й не казав, що з ним щось не так.

Майстер Ґілл про щось тихенько радився зі старшим конюхом—чоловіком з видубленим обличчям, що робило конюха напрочуд схожим на одного з коней. За мить той стукнув себе по лобі кісточками пальців й квапливо побіг кудись углиб стайні. Корчмар обернувся до Морейн із задоволеною посмішкою й проказав:

— Ремі каже, що дорога вільна, Айз Седай.

Задня стіна стайні на вигляд здавалася одноцільною, і вздовж неї тягнися важкі полиці, захаращені реманентом. Ремі разом ще з одним конюхом відставив убік вила, граблі та грабарки, а тоді забрався за полиці та взявся орудувати прихованими клямками. Раптом частина стіни повернулася всередину на петлях, так добре замаскованих, що Ранд не був упевнений, чи знайшов би він їх навіть тоді, коли таємні двері стояли би розчинені. Світло зі стайні впало на цегляну стіну за кілька футів від дверей.

— Це лише вузький завулок між будівлями, — сказав корчмар, — але ніхто, крім конюхів, не знає, що в нього можна потрапити через стайню. Ані білоплащники, ні оті, з білими кокардами, тут на вас не чекатимуть.

Айз Седай кивнула.

— Запам’ятайте, добрий корчмарю, якщо вам загрожуватиме якась небезпека через те, що ви нам допомагаєте, напишіть Шеріам Седай з Блакитної Аджі, до Тар Балона, і вона вас захистить. Боюся, що ми з моїми сестрами вже багато завинили тим, хто мені допоміг.

Майстер Ґілл розсміявся, і це не був сміх стурбованої людини.

— Але ж, Айз Седай, ви вже зробили мене власником єдиної на весь Кеймлін корчми, вільної від щурів. Чи можу я бажати більшого? Тая лише завдяки цьому можу вдвічі збільшити свою клієнтуру! — Широка посмішка на його обличчі змінилася на серйозність. — Хай які у вас плани, а наша королева заодно із Тар Балоном, а я стою за королеву, тому бажаю вам успіху! Хай осяє вас Світло, Айз Седай! Хай Світло осяє вас усіх!

— Хай Світло осяє і вас, майстре Ґілле, — відповіла Морейн, кивнувши головою. — Але якщо ми хочемо, аби Світло осяяло нас, ми повинні поспішати. — Вона повернулася до Лояла: — Ви готові?

Оґір узявся за повіддя свого коня, недовірливо поглядаючи на його зуби. Намагаючись триматися далі від голови тварини, скільки вистачало довжини поводів, він повів коня до пройми в стіні стайні. Ремі аж підстрибував з нетерплячки, бажаючи якнайшвидше зачинити таємні двері. На якусь мить Лоял затримався, схиливши голову вбік, наче прислухався до вітерцю, що торкався його щоки.

— Сюди, — промовив він і повернув у вузький провулок.

Морейн йшла просто за конем Лояла, тоді Ранд, а потім уже й Мет. Ранду першому припало вести ще й в’ючного коня. Посередині загону йшли Найнів та Еґвейн, за ними Перрин, Лан йшов останнім. Щойно Мандарб ступив у брудний провулок, потаємні двері поспішно зачинилися. Клацання клямок, що ставали на свої місця, запираючи двері, здалося Ранду неприродно гучним.

Завулок, як назвав його майстер Ґілл, справді виявився дуже вузьким, і навіть ще темнішим, ніж кінний двір, хоч це і важко було собі уявити.

Обіруч тяглися високі глухі стіни, цегляні або дерев’яні, і лише вузька смуга чорного неба виднілася над головами мандрівників. Великі плетені кошелі по боках в’ючного коня зачіпали за стіни. Вони аж роздувалися від припасів, а, головне, від глиняних глеків з олією. Уздовж спини коня було приторочено цілу в’язку жердин з ліхтарями. Лоял сказав, що на Шляхах буде темніше, ніж найтемнішої ночі.

Олива із цих ліхтарів, хоч і напівпорожніх, вихлюпувалася, а самі ліхтарі подзенькували, стукаючись один до одного. Цей металевий дзенькіт був не дуже гучний, але у цю досвітню годину в Кеймліні було тихо. Навкруги панувала абсолютна тиша. Здавалося, що це приглушене металеве брязкання розноситься на милю навкруги.

Коли завулок вивів мандрівників на вулицю, Лоял без вагань обрав напрямок. Схоже, тепер він точно знав, куди рухатися, так неначе маршрут, якого він мав дотримуватися, ставав дедалі яснішим для нього. Ранд не міг зрозуміти, як оґір зможе знайти Шляхову браму, і Лоял теж не міг цього до пуття пояснити. Просто він знає, відповідав він; він може відчувати напрямок. Ще Лоял зауважив, що пояснити це було би наче пояснити, як треба дихати.

Коли вони вже рухалися вулицею, Ранд озирнувся туди, де зосталася корчма. За словами Ламґвіна, за рогом знаходилося близько дюжини бі-лоплащників. Вони не спускали очей з головних дверей «Благословення королеви», але шум легко міг спонукати їх зазирнути за ріг. Адже навряд чи можна було сподіватися, що хтось шастатиме вулицями о такій порі з доброю метою. Ранду здавалося, що копита, ступаючи по бруківці, гримлять на подобу дзвонів; ліхтарі видзенькували так, наче в’ючний кінь навмисне їх стрясав. Ранд озирався, доки вони не завернули за ріг. Позаду хлопець почув полегшене зітхання всіх межиріченців.

Лоял, очевидно, вів їх до Брами найкоротшим маршрутом, не звертаючи уваги на те, де цей маршрут проляже. Інколи вони швидко крокували широкими проспектами, цілковито порожніми, якщо не брати до уваги кільках гулящих псів, що скрадалися попід стінами. Іноді доводилося пробиратися провулками, не ширшими за завулок біля стайні, де треба було дивитися під ноги, аби не вляпатися в багнюку. Найнів тихенько нарікала на відлові дтгі аромати, проте ніхто через це не зупинявся.

Тим часом чорнота почала світлішати, блякнути до тьмяної сіризни. На сході на тлі перламутрових світанкових мазків почали промальовуватися вершечки дахів. На вулицях з’явилися перші перехожі, вони куталися від ранкового холоду, не підіймаючи голови, думками перебуваючи ще в теплих ліжках. Вони не роздивлялися навкруги. Мало хто ковзав поглядом по вервечці людей та коней з Лоялом на чолі, і лише один перехожий насправді побачив їхній загін.

Цей чоловік спочатку лише скинув на них оком, занурений у власні думки, як і решта стрічних, аж раптом він спотикнувся і заледве не впав, розвертаючись, аби подивитися їм услід. Передсвітанкового світла вистачало тільки, аби розрізняти неясні постаті, але й цього виявилося занадто. Побаченого здалеку оґіра ще можна було сприйняти за високого чоловіка, який веде звичайну конячку, чи за людину середнього зросту, яка крокує поряд з коником-недомірком. Коли ж за ним цепом виступали інші, дозволяючи оцінити масштаби, Лоял виглядав саме таким, яким він і був, — принаймні у півтора раза вищим за будь-якого чоловіка. Перехожий кинув на процесію ще один погляд і, здушено пискнувши, кинувся навтьоки, і плащ залопотів у нього за спиною.

Скоро, дуже скоро на вулицях значно побільшає народу. Ранду впала в очі жінка, що поспішала протилежним тротуаром, дивлячись собі під ноги. Незабаром на вулиці з’явиться багато людей. Східний небокрай потроху світлішав.

— Тут, — виголосив Лоял нарешті. — Мусимо спускатися.

Він показував на крамницю, ще зачинену на ніч. Ятки перед фасадом стояли порожні, навіси над ними були згорнені, вітрини закриті віконницями. Вікна на другому поверсі, де мешкав власник крамниці, ще не світилися.

— Спускатися? — з недовірою вигукнув Мет. — Як, заради Світла, ми можемо?..

Морейн підняла руку, спокійно його відсторонивши, і зробила всім знак іти за нею до провулка позаду крамниці. Коні й люди згромадились у проході між двома будинками. Тут, між високими стінами, було значно темніше, ніж на вулиці.

— Тут повинні бути двері до льоху, — пробурмотіла Морейн. — Так, зачекайте.

Раптом у темряві спалахнуло світло. Кулька, завбільшки як чоловічий кулак, зависла над долонею Айз Седай, випромінюючи холодне світло і рухаючись разом з її рукою. Ранд подумав, що ознакою того, через що їм уже довелося пройти, була абсолютна відсутність подиву з боку усіх присутніх: наче так і мало бути. Айз Седай наблизила руку до дверей, які їй вдалося відшукати — вони ледь виступали над землею, похилі, замкнені на товстезні клямки та навісний замок, більший за Рандову долоню і геть заіржавілий.

Лоял смикнув за замок:

— Я можу його зірвати, але разом із засувами, проте шуму буде стільки, що ми розбудимо всіх сусідів.

— Не варто псувати хазяйську власність, якщо цього можна уникнути, — зауважила Морейн, уважно вивчаючи замок. Мить — і вона легенько вдарила по іржавій залізячці жезлом. Дужка замка тихо відскочила вбік.

Не гаючи часу, Лоял скинув замок і зняв двері, звільнивши прохід. Морейн пішла пандусом униз, освітлюючи шлях сяйною кулькою. Альдіб граційно ступала позаду неї.

— Запалюйте ліхтарі та спускайтеся, — неголосно покликала вона. Місця тут вистачить. Покваптесь. Незабаром розвидниться.

Ранд узявся відв’язувати жердини з ліхтарями, але не встиг ще засвітити перший з них, як зрозумів, що розрізняє риси Метового обличчя. Ще кілька хвилин, і на вулицях з’являться юрби народу, а крамар спуститься відчиняти свою крамницю і, мабуть, здивується, побачивши, що провулок заповнений людьми та кіньми. Мет сумнівався, як це заводити коня до льоху, і щось бубонів невдоволено, але Ранд повів свого коня пандусом з полегшенням. Мет, не припиняючи ремствувати, попри те швидко пішов за ним.

Ліхтар розгойдувався на кінці жердини, і треба було поглядати, щоби не черкнути об стелю. Ані Рандові, ані в’ючному коневі не подобалося простувати похилим спуском льоху, але ось вони вже опинилися внизу і швиденько відступили вбік, аби звільнити місце для Мета. Морейн дала згаснути своєму летючому вогнику, а тим часом до льоху спустилася решта загону і на майданчику біля пандуса стало світло від ліхтарів.

Льох завширшки і завдовжки дорівнював усьому будинку, але багато місця займали цегляні колони, що починалися вузькими цоколями, а під стелею розширювалися чи не вп’ятеро. Здавалося, що все приміщення складається з великих арок. Місця тут було багато, проте Ранд однаково відчував тісноту. Лоял головою сягав стелі. Як можна було зрозуміти вже з того, наскільки взявся іржею замок, льохом цим давно не користувалися. Він був цілковито порожній, лише сям-там стояли поламані бочки з різним мотлохом. Підлогу вкривав товстий шар ПИЛЮКИ. Порошинки, здійняті в повітря цілим лісом ніг, іскрилися у світлі ліхтарів.

Останнім до підземелля спустився Лан. Він довів Мандарба до рівного місця, а сам знову піднявся пандусом, аби зачинити двері.

— Кров та попіл, — пробурчав Мет, — навіщо було робити одну з брам у такому місці, як це?

— Воно не завжди було таким, — заперечив Лоял. Розкотистий бас луною прокотився під арками. — Не завжди. Ні! — Вражений Ранд зрозумів, що оґір розлютився. — Колись тут стояли дерева. Тут росли різні дерева, усі, які тільки могли зростати в цьому місці, усі, які тільки оґіри змогли тут виплекати. Великі дерева, сто спанів заввишки. Гілля кидало густу тінь, прохолодний вітрець розносив аромат листя та квіту і навіював спогади про любий серцю спокій стеддіту. І все це занапастили заради ось цього! — Він вгатив кулаком по колоні.

Рандові здалося, що колона затряслася від цього удару і потріскала цегла. Зверху водоспадом ринуло сухе вапно.

— Сплетений Візерунок уже не переінакшити, — м’яко промовила Морейн. — Дерева не виростуть знову, якщо ви завалите будинок нам на голови. — Брови у Лояла впали, надавши його обличчю присоромленого вигляду, значно промовистішого, ніж можна побачити на обличчі людському. — 3 вашою допомогою, Лояле, ми, можливо, зуміємо зберегти ті гаї, що ще залишилися, і не дамо Тіні впасти на них. Ви привели нас туди, куди нам треба було потрапити.

Айз Седай попрямувала до однієї зі стін, і Ранд побачив, що стіна ця відрізняється від інших. Решту стін було викладено зі звичайної цегли, а цю побудовано з майстерно обробленого каменю, з вирізьбленим хитросплетінням листя та лоз. Навіть густо запорошений камінь світився шляхетною білизною. І цегла, і вапняний розчин здавалися старими, але щось у цьому камені ясно свідчило, що він стояв тут ще тоді, коли ця цегла ще не вийшла з печі, що будівничі, яких теж нема на світі вже багато сторіч, скористалися цим каменем для своєї споруди, а ще пізніше люди зробили цю стіну частиною льоху.

Різьблення в центрі стіни вирізнялося своєю майстерністю. Поряд із ним орнамент на інших частинах стіни, хай який хитромудрий, здавався примітивною його копією. А тут листя, вирізьблене у твердому камені, здавалося м’яким і ніжним, наче воно лише на мить завмерло, а зараз знову затріпотить від ласкавого подиху літнього вітерцю. І водночас ця частина стіни дихала давньою-предавньою старовиною; відчувалося, що вона настільки ж старіша за решту кам’яного мурування, як кам’яна стіна загалом старіша за стіни з цегли. Дуже, дуже стара. Лоял дивився на стіну з таким виглядом, наче бажав би опинитися деінде, лише не тут, хай би навіть і на вулицях міста в оточенні натовпу.

— Авендесора, — тихо промовила Морейн, поклавши руку на трилисник, вирізьблений в камені. Ранд швидко оббіг очима весь орнамент; більше такого листка ніде не було. — Цей листок Дерева Життя є ключем, — мовила далі Айз Седай, і раптом листок опинився у неї на долоні.

Ранд заблимав очима; за спиною він теж почув притишені зойки. Цей листок абсолютно нічим не відрізнявся від усіх інших прикрас на стіні. Так само просто Айз Седай приклала листок до візерунка приблизно на долоню нижче. Трійчастий листок підійшов до вільного проміжку так щільно, наче це місце і було призначене для нього. І щойно листок опинився там, центральна частина стіни змінилася.

Тепер Ранд був упевнений, що він бачить, як брижиться листя під нечутним вітром; він майже повірив, що під густою порохнявою листя зеленіє гобелен з рясного клечання — тут, посеред освітленого лише ліхтарями льоху. Спершу посеред старовинного різьблення проступила ледь помітна рисочка, відтак перетворилася на тріщину, розширюючись, аж доки дві стулки, повільно повертаючись, не розвернулися перпендикулярно решті стіни. Задня поверхня ворітниць була оброблена так само, як і передня: та ж розкішна плутанина з лози та листя, яке здавалося майже живим. За просвітом, де можна було очікувати побачити землю або ж льох сусіднього будинку, була тільки темрява — тремтлива, миготлива, і в ній тьмяно відбивалися силуети тих, хто наблизився до Брами.

— Я чув, — промовив Лоял голосом, у якому звучали сум і страх, — що колись Шляхові брами виблискували, наче справжні дзеркала. Колись ті, хто ступав на Шляхи, йшли крізь сонце та крізь небо. Колись.

— Ми не можемо зволікати, у нас нема часу, — промовила Морейн.

Лан пройшов повз неї наперед. Він вів Мандарба за повіддя, а в іншій руці тримав жердину з ліхтарем. Назустріч йому посунуло його примарне віддзеркалення. Воно вело за повід примарного коня. Чоловік та його відображення, здавалося, зустрілися одне з одним на мерехтливій поверхні, злилися докупи, а тоді разом зникли. Чорний жеребець затримався на мить, а повід з’єднав його з його тьмяною подобою. Потім повід натягнувся, і жеребець також зник.

Якусь мить усі стояли, наче вкопані, витріщаючись на Шляхову браму.

— Вперед, — поквапила всіх Морейн. — Я пройду останньою. Ми не можемо залишити Браму відчиненою, аби хтось не натрапив на неї виттад-ково. Покваптеся.

Тяжко зітхнувши, Лоял зробив великий крок і увійшов у мерехтіння. Його богатирський кінь струшував головою та задкував, тож його довелося тягти силою. Лоял та його кінь зникли так само безслідно, як і Лан з Ман-дарбом.

Ранд нерішуче виставив перед собою жердину з ліхтарем. Ліхтар торкнувся власного відбитка й занурився в нього. Обидва зникли. Ранд присилував себе не зупинятися. Він бачив, як зникає дюйм за дюймом жердина, а тоді, ступивши ще крок, пройшов крізь браму і сам. Він роззявив рота від подиву. Холод торкнувся ЙОГО обличчя, наче ВІН пройшов крізь крижаний водоспад. Час розтягнувся: холод волосина за волосиною обіймав його голову, нитка за ниткою проникав крізь одяг.

Раптом холод тріснув, наче бульбашка, і Ранд зупинився, переводячи дух. Він був усередині Шляхів. Просто перед ним Лоял та Лан терпляче чекали біля своїх коней на решту загону. Навкруги розливалася темрява.

Вона здавалася вічною та безмежною. Ліхтарі утворили навколо мандрівників озерце світла, непропорційно мале, бо на світло наче щось тиснуло, не даючи йому поширюватися, а може, його поглинало.

У раптовому нападі тривоги Ранд смикнув за повіддя. Гнідан та в’ючний кінь пройшли крізь Браму одним стрибком, ледь не збивши Ранда з ніг. Відновивши рівновагу, він поспішив до Охоронця та оґіра, тягнучи за собою знервованих коней. Ті тихенько заіржали, вступивши в коло світла. Навіть Мандарб, схоже, відчув себе спокійніше, коли коней навколо нього побільшало.

— Будь обережним, коли проходиш крізь Браму, Ранде, — зауважив Лоял. — Тут, на Шляхах, усе відбувається не так, як ззовні. Дивись...

Ранд обернувся у тому напрямку, куди показував оґір, гадаючи, що побачить те ж саме тьмяне миготіння. Натомість він побачив позаду себе льох, в чорноту якого наче хтось встромив велике димчасте скло. Виникало запаморочливе відчуття, наче це скло висить у порожнечі, наче навкруги нього нема нічого, лише сама пітьма. Нервово посміюючись, він так і сказав про це вголос, проте Лоял сприйняв його слова цілком серйозно.

— Ти міг би обійти Браму навколо, і нічого не побачити. Хоча я б не радив цього робити. В книжках про те, що лежить за Брамою, пишуть плутано. Гадаю, там можна заблукати й ніколи вже не знайти звідти виходу.

Ранд похитав головою і спробував сконцентруватися на самій Брамі, не намагаючись зрозуміти, що лежить за нею. Але від цього спокійніше на душі йому не стало. Якби в темряві було на що дивитися, крім самої Брами, він би краще дивився туди. Крізь димчасту імлу він досить ясно міг бачити Морейн та друзів, що ще лишалися в льоху, але вони рухалися, наче у сновидінні. Кожне кліпання повіками здавалося підкресленим жестом. Мет ще прямував до Брами, але рухався він так, наче плив крізь прозоре желе, старанно працюючи ногами.

— На Шляхах Колесо обертається швидше, — пояснив Лоял. Він подивився на темряву, що підступала з усіх боків, і втягнув голову в плечі. — Ніхто з тих, хто живе тепер, не знає нічого достеменно, лише уривками. Я боюся того, що мені невідомо про Шляхи, Ранде.

— Морока не побороти, — сказав Лан, — не ризикуючи. Але на цю мить ми живі, і маємо надію живими й лишатися. Не можна здаватися, поки вас не розбили, оґіре.

— Ви б не були таким упевненим, якби хоч раз подорожували Шляхами. — На такій відстані голос Лояла мав би басисто гуркотіти, але наразі він звучав притлумлено. Він дивився в чорноту, наче щось у ній бачив. — Я теж ніколи тут не бував, але я бачив оґірів, що заходили за Браму і повернулися. Якби ви теж їх бачили, ви б так не казали.

Мет переступив крізь мерехтливу завісу, і рухи в нього знову стали нормальними. Якусь мить він дивився на темряву, що видавалася безкінечною, тоді рвонув до Ранда й інших. Ліхтар хилитався на жердині, а вслід, заледве не збивши Мета з ніг, вистрибнув кінь. Один за одним перехід подолали Перрин, Еґвейн та Найнів, і кожний з мандрівників на мить ціпенів у шокованому мовчанні, а тоді поквапом приєднувався до загону. Кожний новий ліхтар трохи розширював коло світла, але не настільки, як мав би. Здавалося, що більше додавалося ліхтарів, то густішала темрява, наче опиралася, не бажаючи відступати перед світлом.

Ранду не хотілося розмірковувати в такому руслі. У цій темряві навіть перебувати було досить неприємно, а якщо ще припустити, що темрява наділена власною волею... Схоже, усіх охопили такі ж гнітючі відчуття. Мет утримувався від своїх звичних смішків, а Еґвейн, здавалося, охоче би переглянула своє рішення піти Шляхами, якби мала таку змогу. Всі мовчки дивилися на Шляхову браму, на це останнє вікно у звичний, знайомий світ.

Нарешті в льоху залишилася тільки Морейн; вони ледь бачили її у світлі єдиного ліхтаря, який вона мала з собою. Айз Седай теж рухалася як уві сні. Рука її повільно скрадалася стіною, доки в ній опинився трилисник Авендесора. З цього боку він також знаходився нижче, саме там, куди вона прилаштувала його з того боку. Витягти листок з орнаменту, вона перемістила його на те місце, де він знаходився спочатку. Ранду раптом стало цікаво, чи перемістився листок і з іншого боку воріт.

Айз Седай пройшла крізь Браму, ведучи Альдіб за поводи, а кам’яні ворітниці почали повільно-повільно зачинятися у неї за спиною. Вона попрямувала до них, і перш ніж стулки зійшлися, світло її ліхтаря полишило льох. Перспектива льоху, що ще проглядала крізь шпаринку, поринула в темряву. Темрява налягла на оболонку світла, якою оточили себе ман-дрівники, зусібіч, стискаючи її щосили.

Відчуття було таке, наче світло їхніх ліхтарів — єдине світло, що лишилося у світі. Ранд зрозумів, що стоїть плече в плече з Перрином та Еґвейн. Дівчина поглянула на нього переляканими очима і притислася ще ближче, а Перрин навіть не поворухнувся, аби посунутися. Тепер, коли весь світ поглинула темрява, дотик до іншої людини заспокоював. Навіть коні, схоже, відчували, що Шляхи збивають їх докупи, все щільніше та щільніше

Морейн та Лан, не виказуючи тривоги, всілися на коней, і Айз Седяй нахилилася вперед, тримаючи обидві руки на різьбленому жезлі, який вона поклала поперек луки сідла.

— Ми мусимо вирушати, Лояле.

Лоял стрепенувся й енергійно закивав:

— Так, так, Айз Седай. Ви маєте рацію. Не варто лишатися тут жодної зайвої хвилини.

Він показав рукою на широку білу смугу під їхніми ногами, що бігла кудись удалину, і Ранд поспішив ступити крок убік. Всі межиріченці зробили так само. Ранд подумав, що колись долівка була гладенькою, але тепер поверхню всівали невеличкі западинки, наче камінь перехворів на віспу. Біла лінія переривалася в декількох місцях.

— Ця смуга веде від Брами до першого дороговказу. А там... — Лоял невпевнено роззирнувся навкруги, тоді вліз на коня, не виказуючи небажання, як раніше. На коні було найбільше сідло, яке змогли відшукати в стайні, але Лоял заповнив собою його цілком — від передньої луки до задньої. Ноги звисали по боках на рівні колін тварини. — Жодної зайвої хвилини, — пробурмотів він.

Решта теж пригнічено розсілися по сідлах.

Морейн і Лан трималися праворуч та ліворуч від оґіра, орієнтуючись на лінію, що біліла крізь темряву. Решта згромадилися позаду, збившись якомога тісніше докупи, а ліхтарі похитувались у них над головами. їхнього світла вистачило б на величенький будинок, але воно зникало за десять кроків від мандрівників. Чорнота зупиняла його, наче воно наштовхувалося на стіну. Порипування сідел та тупіт копит по каменю, здавалося, уривався на краю світла.

Рандова рука раз по раз тяглася до меча. Ні, він не думав, що тут може зустрітися щось таке, від чого він може захиститися своїм мечем; навряд чи тут знайшлося б місце аби для чого. Бульбашка світла навколо них цілком могла виявитися печерою в камені, де камінь був з усіх боків, без будь-якого виходу. Коні могли бігти уздовж білої смути, наче біговою доріжкою, по колу, судячи з того, що нічого не мінялося навкруги. Він стискав руків’я меча, наче міг цим відштовхнути камінь, бо відчував, як той гнітить його. Торкаючись меча, він міг згадувати те, чого його навчав Тем. На короткий час йому вдавалося знаходити покій безодні. Але гніт завжди повертався, стискаючи безодню, перетворюючи її лише на невеличку западину в глибинах його свідомості, і йому доводилося розпочинати все знову і знову, торкаючись Темового меча, аби пригадати, як це робиться.

І коли нарешті щось і насправді змінилося, він відчув неабияке полегшення. Хай навіть це була лише висока кам’яна плита, поставлена сторчма. Біла лінія добігла до віхи та вперлася в неї. Поверхня плити була інкрустована металом, звивисті лінії візерунка нагадували лозу та листя. І камінь, і метал були поцятковані віспинами.

— Дороговказ, — промовив Лоял, нахиляючись у сідлі та, наморщивши лоба, роздивляючись металеву в’язь.

— Це оґірське письмо, — сказала Морейн, — але напис так пошкоджено, що я ледь можу його розібрати.

— Я теж не все розбираю, — зауважив Лоял, — але достатньо, аби зрозуміти: нам — туди. — Він повернув коня вбік від дороговказу.

На краю плями світла від ліхтарів забовваніла кам’яна кладка — зведені з каменю мости, арки яких тяглися в далечінь, зникаючи в темряві, положисті неогороджені пандуси, що похило підіймалися вгору чи йшли під уклін. А от між мостами й пандусами йшла балюстрада, заввишки людині по груди, наче запобігаючи раптовому падінню. Білий камінь балюстради, гладкий, без жодних архітектурних деталей, утворював вигини та кола, складаючись у хитромудрі візерунки. Щось це нагадувало Ранду, проте він казав собі, що це його уява намагається вибудувати знайомі образи з дивних, ніколи небачених речей.

Біля в’їзду на один із мостів Лоял зупинився, аби прочитати єдиний рядок на вузькій колоні, що височіла поряд. Кивнувши, він спрямував коня на міст.

— Ось перший міст на нашому маршруті, — кинув він через плече.

Ранд не розумів, на чому тримається цей міст. Кінські копита звучали так, наче занурювались у пісок, наче при кожному кроці викрешувалися дрібненькі скалки. Все, що він бачив навкруги, було вкрито неглибокими вибоїнами — іноді крихітними, наче укол вістрям голки, а іноді широкими, у крок завбільшки. Все це разом справляло враження, наче тут пройшов кислотний дощ або ж струхлявів сам камінь. На захисній стіні теж помітні були тріщини та заглибини. Інколи траплялися пробоїни чи не в спай завбільшки. Ранд розумів, що цей міст може бути зроблено зі скельної породи, що тяглася вглиб, може, аж до центра землі. Але те, що бачили його очі, змушували його лише сподіватися, що міст протримається ще хоча би стільки, щоби вони встигли дістатися його протилежного кінця. Де б цей кінець не був.

Урешті-решт міст закінчився в місці, яке виглядало точнісінько так само, як місце, де він починався. Ранд міг бачити лише невеличке озерце світла від їхніх ліхтарів, але він мав відчуття, що вони знаходяться у просторому місці, схожому на плато на верхівці пагорба, звідки навсібіч тягнуться мости та положисті спуски. Острів — так назвав це місце Лоял. Тут знайшовся наступний дороговказ — Ранд подумки уявив, що той стоїть посередині острова. Перевірити, правий він чи помиляється, хлопець не мав змоги. Лоял розібрав напис, тоді повів загін одним із пандусів, що весь час за-кручувався вгору.

Після нескінченно довгого підйому пандус вивів їх на ще один острів, точнісінько такий, як той, звідки вони розпочали підйом. Ранд спробував

уявити собі, в якому напрямку вони йдуть, і не зміг. Не може бути, щоби цей острів знаходився просто над попереднім. Цього просто не може бути.

Лоял вивчив інструкції ще на одній плиті, помережаній оґірським письмом, довів загін до ще однієї колони з позначкою, тоді ще на один міст. Ранд втратив будь-яке уявлення про те, куди вони рухаються.

Зсередини невеличкого згортка світла, що рухався крізь пітьму, усі мости здавалися абсолютно однаковими, за винятком того, що деякі з них мали пролами в захисних стінках, а інші таких проламів не мали. Острови різнилися лише тим, наскільки пошкодженими були написи на дороговказах. Тепер Ранд утратив і відчуття часу. Він навіть не міг уже точно сказати, скільки мостів та пандусів вони подолали. Утім, в Охоронця в голові, схоже, цокав годинник. Саме тоді, коли Ранд відчув перші ознаки того, що він зголоднів, Лан спокійно оголосив, що настав час обідати, і зліз зі свого жеребця, аби взяти з поклажі, яку тягнув в’ючний кінь, пакунок з хлібом, сиром та в’яленим м’ясом. На ту мить в’ючного коня вів уже Перрин. Вони знаходилися на черговому острові, і Лоял старанно розшифровував вказівки на тутешньому дороговказі.

Мет хотів і собі було спішитися, але Морейн сказала:

— Час на Шляхах надто цінний, ми не можемо його марнувати. Для нас же час безцінний. Зупинимося, коли прийде час ставати на ночівлю.

Лан уже знову сидів верхи на Мандарбі. Вже від самої думки, що їм доведеться спати тут, на Шляхах, у Ранда пропав апетит. Тут завжди панувала ніч, але це не була ніч, що годиться для спання. Утім, він, як і всі решта, поїв просто в сідлі. Непросто було водночас жонглювати їжею, ліхтарем на жердині та повідцями, але, попри гадану відсутність апетиту, Ранд злизав з пальців останні крихти хліба та сиру і пошкодував, що нема прибавки. Йому навіть почало здаватися, що ці Шляхи не такі вже й погані, принаймні не такі погані, як розписував Лоял. Так, вони навіювали гнітюче відчуття, змушували згадувати про затишшя перед бурею. Але тут нічого не змінювалося. Нічого не траплялося. Шляхи були просто нудними.

І нараз тишу порушив наляканий зойк Лояла. Ранд підвівся на стременах, аби роздивитися, що там таке побачив оґір, і йому перехопило подих. Вони знаходилися посеред мосту, і лише за кілька футів від копит Лоялового коня міст уривався зубчастим проваллям.