Око Світу

РОЗДІЛ 47

НАСТУПНІ ОПОВІДІ КОЛЕСА

Ранд наче неприкаяний міряв кроками кімнату, тиняючись туди й сюди вздовж обіднього столу. Двадцять кроків. Стіл мав точно двадцять кроків завдовжки, хоч скільки біля нього не крокуй. Роздратовано він осмикнув себе. Дурість отак рахувати. Мені наплювати, який цей клятий стіл завдовжки. За кілька хвилин він спіймав себе на тому, що веде рахунок, скільки разів він проходить уздовж стола з кінця в кінець. Що він зараз каже Морейн та Лану¹? Чи знає він, навіщо ми Мороку? Чи знає він, хто з нас потрібний Мороку?

Він кинув погляд на приятелів. Перрин розкришив скибку хліба і бездумно ганяв крихти по столу пальцем. Жовті очі незмигно дивилися на крихти, але бачили, здавалося, щось дуже далеке. Мет горбився на стільці, мружачись, на вустах — непевна посмішка. Нервова, а не весела. Зовні він виглядав як колись: такий собі стариган Мет, але раз у раз мимохіть мацав через куртку кинджал з Шадар Лоґота. Що каже їй Фейн? Що він знає?

Добре, що хоч Лоял не видавався стурбованим. Оґір розглядав стіни. Спочатку він стояв посередині кімнати й озирався, повільно обертаючись навколо себе, а наразі майже притискав свій птирокий ніс до кам’яної кладки, водночас час від часу обережно проводячи вказівним пальцем, завтовшки як великий палець звичайної людини, по тому чи іншому шву чи стику. Інколи він заплющував очі, так наче дотик важливіший за зір. Вуха у нього посмикувалися, і він мугикав щось собі під ніс оґірською, наче забувши, що в кімнаті він не один.

Лорд Аґельмар стояв перед довгим каміном в кінці кімнати, тихо розмовляючи з Найнів та Еґвейн. Добрий господар, він знав, як змусити гостей забути про свої тривоги; деякі його історії змушували Еґвейн пирскати сміхом. Одного разу навіть Найнів, відкинувши голову, голосно засміялася. Ранд аж смикнувся з несподіванки, і підскочив ще раз, коли Мет примудрився перекинути свій стілець

— Кров і попіл! — гаркнув Мет, не звертаючи уваги на те, як стиснула губи Найнів на такі його слова. — Чого вона так довго? — Він поставив стілець на місце й усівся на нього, ні на кого не глянувши. Рука його пірнула під куртку.

Володар Фал Дари кинув несхвальний погляд на Мета, не надто прихильніше зиркнув на Ранда та Перрина, а тоді знову повернувся до жінок. Вимірюючи кроками кімнату, Ранд опинився неподалік них.

— Мілорде, — казала Еґвейн так невимушено, наче вона все життя тільки й оперувала титулами у своїх розмовах, — я гадала, він — Охоронець, але ви назвали його Дай Шаном, а ще згадували прапор із золотим журавлем. А ще раніше інші казали те ж саме. Інколи здавалося, що ви говорите ледь не з королем. Пригадую, одного разу Морейн назвала його Останнім Володарем Сімох Веж. Хто ж він насправді?

Найнів раптом дуже зацікавилася вмістом своєї чашки, та Ранд помітив, що вона вся перетворилася на слух і чекає на відповідь чи не з більшою увагою, ніж Еґвейн. Ранд зупинився і спробував почути відповідь, але так, аби не помітили, що він підслуховує.

— Лорд Сімох Веж, — мовив Аґельмар, нахмуривши брови. — Старовинний титул, леді Еґвейн. Навіть титули Великих лордів Тіра не старіші за цей титул. Хіба що титул королеви Андору сягає такої давнини. — Він сумно зітхнув і похитав головою. — Сам він про це не скаже, але тут, у Порубіжних землях, про це знають усі. Він і є король, чи мав ним бути, аль’Лан Мандраґоран, Володар Сімох Веж, лорд Озер, некоронований король малкі-рійців. —Аґельмар високо підвів голомозу голову, очі у нього засвітилися, наче у батька, що пишається своїм сином. Голос залунав гучніше і був сповнений справжньої гордості. Тепер усі в кімнаті могли почути його. — Ми в Шайнарі звемо себе порубіжанами, але менш ніж п’ятдесят років тому Шайнар не був ніяким Порубіжжям. На північ від нас і від Арафела також лежала Малкір. Воїни Шайнара билися на півночі, але Гнилолісся стримувала саме Малкір. Хай буде мир її пам’яті, хай Світло осяє її ім’я.

— То Лан з Малкір, — неголосно промовила Мудриня, дивлячись на Аґельмара. Вона здавалася стурбованою.

Це не було запитанням, проте Аґельмар кивнув.

— Так, леді Найнів, він син аль’Акіра Мандраґорана, останнього коронованого короля Малкір. Як сталося, що він тепер той, ким є зараз? Усе почалося, напевно, з Лайна. Аби довести щось усім і собі, Лайн Мандраґоран, брат короля, повів своїх воїнів Гнилоліссям, і далі, до Звироднілих земель, а, може, й до самого Шайол Гулу. На цей відчайдушний набіг його спровокувала дружина, Бреян, через заздрість, що пожирала її душу — адже трон посів не її чоловік, а його брат, аль’Акір. Король та Лайн були дуже близькими, як і мають бути брати, такими близькими, як можуть бути близнюки, і після того, як аль’Акір став королем, такими і залишалися. Але заздрощі зруйнували душу Бреян. Лайн був уславлений за свої діяння, і цілком заслужено, та затьмарити аль’Акіра і він не міг. Адже той був людиною та королем, котрі трапляються хіба раз на сто років, а, може, і ще рідше. Мир мав ласку до нього, і до ел’Ліанни.

Лайн загинув у Звироднілих землях, а разом з ним і майже все його військо, і Малкір не могла примиритися із цією втратою. А Бреян звинуватила в цьому короля, стверджуючи, що, якби аль’Акір повів решту війська Малкір на північ разом з її чоловіком, то перед ними впав би навіть і Шайол Гул. Заради помсти вона замислила разом із Ковіном Ґемалланом на прізвисько Ковін Чесне Серце захопити трон для її сина Ізама. Цей тип, Чесне Серце, був воїном, популярним не менш за самого короля, одним із Великих лордів; але коли Великі лорди кидали жезли, обираючи короля, у нього було лише на два жезли менше, ніж в Акіра. Він не зміг забути, що якби лише дві людини поклали інший колір на коронаційний Камінь, на троні міг би бути він, а не Акір. Змовившись, Ковін і Бреян повели своїх воїнів з Гнилолісся, аби захопити Сім Веж, і тим самим оголили порубіжні форти — там лишалися лише самі гарнізони.

Та заздрість Ковіна на цьому не зупинилася. — У голосі Аґельмара почулася огида. — Чесне Серце, цей герой, чиї подвиги у Гнилоліссі оспівувалися в усіх Порубіжних землях, насправді був Другом Морока. Коли порубіжні форти послабились, траллоки ринули в Малкір, наче повінь. Король аль’Акір та Лайн разом могли би врятувати країну; вони й раніше це робили. Але загибель Лайна у Звироднілих землях тяжко вразила народ, а через навалу траллоків люди занепали духом і втратили волю до опору. І це відбувалося з багатьма. Значно більші сили ворога відтіснили військо вглиб країни.

Бреян утекла разом із сином Ізмаром на південь і потрапила до траллоків. Ніхто не знає напевно, яка доля її спіткала, але здогадуватися ми можемо. Мені шкода хіба що її хлопчика. Коли зраду Ковіна Чесного Серця було викрито, його захопив юний Джеїн Чарін — люди тоді вже називали його Джеїн Обходисвіт, — коли його притягли до Сімох Веж, закутого в кайдани, Великі лорди вимагали від короля, щоб йому відрубали голову і виставили її на списі. Але оскільки в серцях людей він поступався хіба що аль’Акіру та Лайну, король викликав його на герць і вбив. Аль’Акір заплакав, коли убив Ковіна. Дехто сказав, що він оплакує друга, який перейшов на бік Тіні, а дехто — що він оплакує Малкір. — Володар Фал Дари сумно похитав головою. — Так доля вперше ударила в дзвони по Сімох Вежах. Не було часу чекати на допомогу від Шайнари чи Арафела, не було надії, що Малкір вистоїть сама, коли п’ять тисяч її воїнів полягли у Звироднілих землях, а її порубіжні форти розбиті.

Аль’Алкіру та його королеві, ел’Ліанні, принесли Лана в його колисці. Вони вклали меч королів Малкір у руки немовляти, і цей меч він носить і сьогодні. Цю зброю зробили Айз Седай під час Війни Сили, Війни Тіні, яка поклала край Епосі Легенд. Вони помазали голову немовляті миром, нарекли його Дай Шан, лорд, Коронований у Борні, оголосили його наступним королем Малкір, і від його імені проказали старовинну клятву малкірських королів та королев. — Обличчя Аґельмара враз посуворішало, і він промовив так, наче й сам виголошував колись цю клятву, чи дуже на неї схожу: — Стояти проти Тіні, доки криця тверда, доки камінь міцний. Боронити Малкір до останньої краплі крові. Помститися за те, що не вдасться відстояти.

Слова задзвеніли у сповненій тиші кімнаті.

Ел’Ліанна надягла медальйон на шию синові, і немовля, власноруч сповите королевою, було віддано двадцятьом воїнам, відібраним з королівської Охорони, кращим у битві на мечах, кращим в усьому. Вони отримали наказ доправити дитину до Фал Морана.

А після цього аль’Акір та ел’Ліанна повели малкірців дати відсіч Тіні — востаннє. Там вони загинули, на Гератській переправі, загинула і Малкір, і Сім Веж були зруйновані. ІПайнар, і Арафел, і Кандор зустріли напів-людків і траллоків на Сходах Джехаана та відкинули їх назад, але не так далеко, як вони мають бути відкинуті. Більша частина Малкір залишилася в лапах траллоків, і рік за роком та миля за милею Гнилолісся поглинуло цю країну. —Аґельмар важко зітхнув. Коли він заговорив знову, сум і гордість були в очах його і голосі. — Лише п’ять охоронців дісталися до Фал Морана живими, і всі вони були зранені, але дитину вони вберегли від усіх небезпек. Вони почали навчати його всього, що знали самі, ще в колисці. Він навчився орудувати зброєю ще тоді, коли інші діти вчаться бавитися іграшками, а Гнилолісся вивчив, наче матусин садочок. Клятва, що пролунала над його колискою, закарбувалася в його свідомості. Не лишилося нічого, що можна було би захищати, але мститися він міг. Він відмовився від своїх титулів, але в Порубіжних землях його кличуть Некоронований, і якщо він колись підійме знамено із золотим журавлем Малкір, за ним піде ціле військо. Та він не поведе людей назустріч їхній загибелі. У Гнилоліссі він ходить навколо смерті, так само як залицяльник ходить навколо молодої дівчини, але інших на зустріч зі смертю він не поведе.

Якщо вам потрібно проникнути у Гнилолісся, ще й із невеличким загоном, ви не знайдете людини, яка краще би завела вас туди і безпечніше звідти вивела. Він — найкращий з Охоронців, а це значить, що він найкращий з найкращих. Ви можете спокійно залишити цих хлопців тут, хай трохи загартуються, і покластися на одного Лана. Гнилолісся не місце для ненавчених юнаків.

Мет відкрив було рота, але зиркнув на Ранда і промовчав. Сподіваюся, у нього вистачить клепки мовчати й надалі.

Найнів, як і Еґвейн, слухала цю оповідь з широко розплющеними очима, але зараз вона знову вперлася поглядом у своє горнятко. Вона зблідла, і Еґвейн співчутливо поклала руку їй на плече.

У дверях з’явилася Морейн, а за нею йшов Лан. Найнів повернулася до них спиною.

— Що він сказав? — нетерпляче запитав Ранд.

Мет скочив зі стільця, підвівся й Перрин.

— Сільські неотеси, — буркнув собі під ніс Аґельмар, тоді запитав голосніше: — То вам вдалося щось дізнатися, Айз Седай, чи він просто божевільний?

— Він божевільний, — відповіла Морейн, — чи близький до божевілля, але нічого простого в Падані Фейні немає.

Один із прислужників у чорній та золотій лівреї з поклоном вніс до кім-нати глек для вмивання, блакитну миску і срібну тацю з бруском жовтого мила та невеличким рушником. Він стривожено поглянув на Аґельмара. Морейн наказала поставити все це на стіл.

— Пробачте, що я дозволила собі наказувати вашим слугам, лорде Аґель-маре, — промовила вона. — Я мала сміливість попросити принести це мені.

Аґельмар кивнув прислужнику, той поставив тацю на стіл і поспішно пішов.

— Усі мої люди у вашому розпорядженні, Айз Седай.

Морейн налила води у миску. Від води підіймалася пара, наче її щойно скип’ятили. Вона закачала рукави і взялася енергійно мити руки, незважаючи на те, що вода була гарячою.

— Я сказала, що він гірший за мерзотника, та це все одно, що не сказати нічого. Гадаю, я ще ніколи не зустрічала людини настільки жалюгідної та приниженої, і водночас настільки брудної. Торкнувшись до нього, я почуваюся забрудненою, і я не маю на увазі бруд на руках. Забрудненою отут, — вона торкнулася грудей. — Душа в ньому настільки деградувала, що я навіть сумніваюся, чи він її має. В ньому є щось, що робить його гіршим за Друга Морока.

— Він виглядає так жахливо, — стиха промовила Еґвейн. — А я пам’ятаю, як він приїздив до Емондового Лугу щороку, на початку весни, як він завжди сміявся й переповідав новини звідусіль. Невже для нього немає жодної надії? «Жодна людина не може перебувати в Тіні аж так довго, щоб вона знову не могла знайти шлях до Світла», — процитувала вона.

Айз Седай насухо витерла руки.

— Я завжди в це вірила, — мовила вона. — Можливо, Падана Фейна ще можна повернути на правильний шлях. Але він був Другом Морока понад сорок років, і якби ви почули, крізь що він пройшов для цього, про всю цю кров, цей біль, ці смерті, у вас заледеніли б серця. Ось одне із найменших його діянь — хоч вам, гадаю, воно не здасться таким уже незначним: це він привів траллоків до Емондового Лугу.

— Так, — стиха проказав Ранд. Він почув, як охнула Еґвейн. Я мав здогадатися. Мав, щойно його побачив.

— Він і сюди привів траллоків? — запитав Мет.

Він кинув погляд на кам’яні стіни й здригнувся. Ранд подумав, що приятель пригадав радше навіть не траллоків, а мердцраалів; стіни не зупинили щезника ні в Бейрлоні, ні в Відомості.

— Якщо привів, — розсміявся Аґельмар, — вони обламають зуби об стіни Фал Дари. Як багато хто до них. — Він звертався до всіх, але в першу чергу його слова призначалися Еґвейн та Найнів, судячи з того, як він на них подивився. — І через напівлюдків теж не варто перейматися. — Мет почервонів. — В Фал Дарі вночі освітлюються всі вулиці та провулки. І всередині міських стін жодному чоловікові не дозволено ховати обличчя.

— Чому майстер Фейн пішов на це? — запитала Еґвейн.

— Три роки тому... — Морейн опустилася на стілець і, важко зітхнувши, відкинулася на спинку. Схоже було, що маніпуляції з Фейном виснажили її. — Влітку буде три роки. Аж три роки. Світло, без сумніву, має до нас ласку, інакше Батько Брехні вже святкував би перемогу, доки я так і сиділа б собі у Тар Балоні, вибудовуючи плани. Три роки Фейн полює на вас за наказом Морока.

— Але це ж маячня! — заперечив Ранд. — Він з’являвся в Межиріччі кожної весни, точно як за годинником. Три роки? Ми увесь час були у нього на очах, але він ніколи й не помічав нас аж до минулого року.

Айз Седай наставила на нього палець, запрошуючи слухати далі.

— Фейн розповів мені все, Ранде. Чи майже все. Гадаю, щось йому вдалося приховати, щось важливе, попри всі мої зусилля, але сказав він достатньо. Три роки тому в одному з міст королівства М’юранді його знайшов мерддраал.

Звісно, Фейн був нажаханий, але серед Друзів Морока дуже великою честю вважається бути поміченим на такому рівні. Фейн вирішив, що його обрали для великих справ. І так і сталося, хоча геть не так він це собі уявляв. Його доправили до Гнилолісся, тоді до Звироднілих земель, до Шайол Гулу, де на нього чекав чоловік з вогняними очима, який назвався Ба’алзамоном.

Мет неспокійно засовався на стільці, а Ранд ледве зміг зглитнути клубок у горлі. Звісно, так воно і мало бути, та сприйняти це було все одно непросто. Лише Перрин дивився на Айз Седай так, наче його вже більш нічого не могло здивувати.

— Бережи нас Світло! — ревно вимовив Аґельмар.

— Фейнові не сподобалося те, що з ним робили в Шайол Гулі, — незворушно вела Морейн далі. — Під час нашого спілкування він раз у раз скаржився на вогонь та опіки. Необхідність витягти назовні те, що він так глибоко заховав, ледь його не вбила. Навіть після мого зцілення він залишається зруйнованим ущент. Хоч я й докладу ще зусиль, хоча би для того, аби дізнатися, що він ще приховує. Його обрали через те, де саме він займається гендлюванням. Ні, — швидко додала вона, побачивши, як стрепенулися межиріченці, — тоді їх цікавило не лише Межиріччя. Батько Брехні знав приблизно, де шукати те, що йому потрібно, але не набагато точніше, ніж ми у Тар Балоні.

Фейн сказав, що з нього зробили мисливського собаку Морока, і в певному сенсі він має рацію. Батько Брехні вирядив Фейна полювати, спочатку змінивши його так, аби він міг упоратися з цим полюванням. Це саме про те, як робилися ці зміни, Фейн боїться згадувати. Через них він ненавидить свого господаря майже так само сильно, як і боїться. Отже, Фейна відіслали винюхувати та нишпорити по селищах навкруги Бейрлона, і до Імлистих гір, і вниз по Тарену, і всім Межиріччям.

— Три весни тому? — задумливо озвався Перрин. — Я пам’ятаю ту весну. Фейн з’явився пізніше, ніж зазвичай, а найдивиіптим було, що він затримався у нас. Він тинявся в селищі чи не тиждень, бив байдики і тільки зубами скреготав, що доводиться викладати гроші за кімнату в «Винному джерелі». Фейн любить свої грошенята.

— Тепер і я пригадую, — підхопив Мет. — Усі ще перешіптувалися. Чи він, бува, не захворів, а чи не впадає за якоюсь місцевою жінкою? Звісно, ніхто б із наших жінок не пішов за гендляра. Це однаково, що побратися з кимось із Мандрівного народу.

Еґвейн подивилася на нього, вигнувши брову, і він замовк.

— Потім Фейна знову забрали до Шайол Гулу, і мізки його... прочистили. — У Ранда все в животі перевернулося від того, яким тоном Айз Седай це вимовила. Голос її сказав більше, ніж гримаса, що пробігла П обличчям. — Усі його відчуття були сконцентровані й вкладені назад до його свідомості. Коли наступного року він знову з’явився в Межиріччі, то був спроможний точніше обирати цілі. Навіть значно точніше, ніж сподівався від нього Морок. Тепер Фейн точно знав, що той, кого він шукає, — один із трьох юнаків з Емондового Лугу.

Перрин крякнув, а Мет почав лаятися, неголосно, але безперестанку, і навіть суворий погляд, який кинула на нього Найнів, не зміг його зупинити. Аґельмар дивився на них з цікавістю. Ранд відчув лише легенький холодок, і сам цьому здивувався. Три роки Морок полює на нього... на них. Він гадав, що, почувши це, мав би принаймні зацокотіти зубами.

Морейн не стала перериватися через Мета. Вона просто заговорила голосніше, аби він не заважав іншим її розчути.

— Коли Фейн повернувся до Луґарда, Ба’алзамон з’явився в його сні. Фейн уклонився йому і виконав принизливі ритуали, почувши хоча б про половину з-поміж яких, ви поглухли би. Це ще міцніше прив’язало його до Морока. Те, що робиться уві сні, може бути небезпечнішим за те, що відбувається увіч. — Ранд засовався під пильним застережливим поглядом Айз Седай, але вона вже вела далі: — Після перемоги Ба’алзамона йому пообіцяли великі винагороди, цілі королівства, і наказали позначити в Емондовому Лузі тих трьох, яких він відшукав. Там повинен був чекати на нього і мерддраал разом із траллоками. Ми знаємо тепер, як траллоки потрапили до Межиріччя. У Манетерені повинні бути оґірський гай та Брама, що вела до Шляхів.

— Цей гай був найпрекрасніший серед усіх, — промовив Лоял. — Гарніший був лише в Тар Балоні. — Він слухав так само уважно, як і всі решта. — Оґіри згадують Манетерен з любов’ю.

Аґельмар про себе повторив цю назву, брови у нього здивовано знялися. Манетерен.

— Лорде Аґельмаре, — звернулася до нього Морейн, — я розповім вам, як знайти Браму Мафал Дадаранелла. Треба обнести її стіною, виставити вартових і нікого не підпускати близько. Напівлюдки ще не дослідили всі Шляхи, але ця Шляхова брама лежить на південь звідси й лише за кілька годин від Фал Дари.

Володар Фал Дари стрепенувся, наче виходячи з трансу.

— На південь? Мире, цього нам ще не вистачало, хай буде з нами Світло! Буде зроблено.

— То це Фейн ішов за нами Шляхами? — запитав Перрин. — Це мав бути він.

Морейн кивнула.

— Фейн за вами трьома спустився б і до могили, бо він мусить. Коли мерддраал зазнав поразки в Емондовому Лузі, він пустив по нашому сліду Фейна з траллоками. Щезник не дозволив Фейну їхати верхи поряд із ним; Хоч Фейн сподівався, що йому дадуть найкращого коня в Межиріччі і він очолить зграю, Мерддраал змусив його бігти разом із траллоками, а коли ноги йому відмовляли, траллоки його несли. Вони розмовляли між собою, так що він міг їх зрозуміти — сперечалися щодо того, як його краще приготувати та зжерти, коли він стане непотрібний. Фейн стверджує, що став вороже ставитися до Морока, перш ніж вони дісталися Тарена. Проте час від часу в ньому прохоплюється жадоба до обіцяних винагород.

Коли ми втекли від них, переправившись через Тарен, мерддраал повів траллоків до найближчої Брами, розташованої в Імлистих горах, а Фейна змусив гнатися за нами наодинці. Тоді йому здалося, що він звільнився, але перш ніж він дістався Бейрлона, його знайшов інший щезник, і цей був не дуже люб’язний. Ночувати він змусив Фейна в казані у траллоків, аби той не забував, чого вартуватиме йому невдача. Цей використовував Фейна до Шадар Лоґота. Доки вони туди дісталися, крамар був радий віддати мерддраалу рідну матір, якби це допомогло йому звільнитися. Але Морок ніколи не послаблює свого хвату.

Те, що я зробила, коли ми переправилися через Тарен, пославши наші примарні сліди та запахи у напрямку гір, обдурило мерддраала, але не Фейна, Мерддраал не повірив йому; далі вони тягли його за собою на шнурку. Лите коли виявилось, що ми, здавалося, завжди залишаємося попереду, хай як би вони не піддавали бігу, деякі почали вважати, що він має рацію, і дослухову-ватися до нього. Так четверо з напівлюдків повернулися до ПТядар Лоґота. Фейн стверджує, що там мерддраалів очолював сам Ба’алзамон.

Аґельмар осудливо похитав головою:

— Морок? Пхе! Цей тип бреше чи марить. Якби Отруйник Сердець звільнився, усі б ми наразі були уже мертві, чи ще гірше.

— Фейн каже правду так, як він її бачить, — відповіла Морейн — Брехати мені він не може, хоч і багато що приховує. Ось його слова: «Ба’алзамон являвся наче миготливе полум’я свічі; зникав і з’являвся знову, уже на інптому місці, його очі обпікали мерддраалів, а слова падали на нас вогняним батогом».

— Щось,—докинув Лан, — змусило чотирьох мерддраалів піти туди, куди вони бояться заходити, до місця, яке лякає їх майже так само, як гнів Морока.

Аґельмар видав такий звук, ніби його ось-ось знудить, та й виглядав він не краще.

— У руїнах Шадар Лоґота, — продовжувала Морейн, — зло зіткнулося зі злом, брудне зійшлося у битві з мерзенним. Коли Фейн розповідав про це, у нього торохкотіли зуби й він підвивав. Багато траллоків загинуло: їх поглинув Машадар та інші потвори. Це ж сталося і з траллоком, що тягнув на мотузці Фейна. Він так тікав з того міста, наче то була Безодня Фатуму в Шайол Гулі.

Фейн повірив, що нарешті звільнився. Він збирався втікати, якщо треба, то й на край світу, аби Ба’алзамон ніколи не міг відшукати його знову. Уявіть собі його жах, коли він зрозумів, що непоборний потяг іти по сліду нікуди не подівся. Навпаки, він сильнішав та гострішав з кожним днем. Він не міг їсти, хіба що знаходив якісь покидьки, коли переслідував вас, хапав на бігу жуків та ящірок чи вночі викопував на смітниках якісь зогнилі недоїдки; він не міг і зупинитися, доки не падав від виснаження, як порожній мішок. Коли дістався Кеймліна, він міг відчувати дичину, на яку полював, навіть на відстані милі. Тут, у камері, глибоко під землею, він увесь час підсвідомо підводить голову, сам того не помічаючи. Він дивиться у напрямку цієї кімнати.

Ранда раптом наче мороз продрав між лопатками; він наче відчув на собі погляд Фейнових очей, що проникав крізь кам’яну товщу. Айз Седай помітила, як він пересмикнувся, але незворушно вела далі:

— Якщо в Кеймлін Фейн дістався наполовину божевільним, то він поринув у безум ще сильніше, коли зрозумів, що там присутні лише двоє з тих, кого він розшукує. Він знаходився під примусом знайти вас усіх, але йому нічого не лишалося, крім як іти за тими двома, що були там. Відчиняючи Браму в Кеймліні, за його словами, він криком кричав. Він знав, як це робиться, знав, сам не розуміючи, звідки взялося це знання в його голові. Руки його рухалися самі собою, а коли він спробував їх зупинити, запекли Ба’алзамоновим вогнем. Власника крамниці, котрий прийшов подивитися, що то за шум, Фейн убив. Не тому, що мусив, а через заздрощі — адже ця людина була вільна вийти з льоху, у той час як його власні ноги невблаганно несли його на Шляхи.

— То це Фейна ви відчули, коли сказали, що хтось іде за нами, — промовила Еґвейн.

Лан кивнув.

— А як він уникнув... Чорного Вітру? — Голос у дівчини затремтів, вона мусила зупинитися, аби зглитнути клубок у горлі. — Адже вітер теж ішов за нами аж до самої Брами.

— Він і уникнув, і ні, — відказала Морейн. — Чорний Вітер огорнув його, і він каже, що розчув голоси. Деякі з них вітали його, наче свого, деякі його злякалися. Вітер огорнув його і забрався геть.

— Бережи нас Світло, — видихнув Лоял шепотом, що пролунав, немов бриніння джмеля.

— Молімося, щоб так і було, — мовила Морейн. — Падан Фейн ще багато чого в собі ховає, багато про що я ще мушу дізнатися. Я ще не бачила людини, у якій би зло вкоренилося глибше та сильніше. Можливо, Морок, маніпулюючи Фейном, передав йому, сам того не знаючи, частину себе, принаймні частину зосередженості на своїй меті. Коли я згадала Око Світу, фейн замкнув рота на замок, але я відчула щось за його мовчанням. Якби ж тільки у мене був час! Але ми не можемо чекати.

— Якщо цей мерзотник щось знає, — сказав Аґельмар, — я можу це з нього витягти. — На його обличчі не проглядало ні краплі милосердя до Друзів Морока; в голосі не чулося ні нотки жалю до Фейна. — Якщо він знає хоч щось із того, що може допомогти вам у Гнилоліссі, варто затриматися на день. Іноді необізнаність з планами ворога може коштувати поразки в битві.

Морейн зітхнула і з жалем похитала головою:

— Мілорде, якби ми могли обійтися хоч би без однієї спокійної ночі перед Гнилоліссям, я би вирушила вже за годину, попри ризик зіткнутися з роз’їздом траллоків на дорозі. Зважте, що я дізналася від Фейна. Три роки тому Мороку знадобилося, аби Фейна доправили до Шайол Гулу, і тільки там він зміг його торкнутися, попри навіть те, що Фейн уже був Другом Морока, відданим йому до мозку кісток. Минулого року Морок міг від давати накази Фейну, Другу Морока, через його сни. Цього року Ба’алзамон приходить у сни тих, хто живе у Світлі, і фактично з’являється, хоч і з труднощами, у Шадар Лоґоті. Не у власному тілі, зрозуміло, проте навіть проекція його свідомості, проекція Морока, що спалахує та гасне і не може триматися на одному місці, являє більшу небезпеку для світу, ніж усі орди траллоків, разом узяті. Печатки на Шайол Гулі страшенно ослабли, лорде Аґельмаре, і слабнуть й надалі. Часу не лишилося.

Аґельмар уклонився на знак того, що вимушений погодитися, але коли підвів голову, рот його залишався уперто стиснутим:

— Айз Седай, я можу прийняти те, що коли я поведу своїх воїнів до Тар-вінової ущелини, це буде лише удавана атака або незначне зіткнення на периферії справжньої битви. Обов’язок веде людину туди, де вона мусить бути, так само, як це робить Візерунок, хай навіть ніщо не обіцяє величі нашим потугам. Але і наша сутичка буде марною, навіть у разі нашої перемоги, якщо ви програєте битву. Ви кажете, що ваш загін має бути невеличким, і я мушу з цим погодитися, але я благаю вас подумати, чи все ви робите для того, аби мати змогу перемогти. Залиште тут цих юнаків, Айз Седай. Присягаюся, я можу знайти замість них трьох досвідчених воїнів, що не Думатимуть про славу, неперевершених звитяжців, які будуть в Гнилоліссі майже такими ж корисними, як Лан. Зробіть це, аби я міг поскакати до Ущелини, усвідомлюючи, що зробив все, аби допомогти вашій перемозі.

— Я мушу взяти їх, а не когось іншого, лорде Аґельмаре, — м’яко відказала Морейн. — Саме вони мають битися біля Ока Світу. — В Аґельмара аж щелепа відпала, і він в усі очі витріщився на Ранда, Мета й Перрина. Зненацька володар Фал Дари ступив крок уперед, підсвідомо намацуючи на поясі меч, котрого ніколи не носив усередині фортеці. — Вони ж не... Ви не з Червоної Аджі, Морейн Седай, але не може бути, щоб навіть ви... — Рясний піт блискучими краплями виступив на голеній голові Аґельмара.

— Вони — та’верени, — поквапилася заспокоїти його Морейн. — Навколо них сплітається Візерунок. Морок уже намагався багато разів вбити кожного з них. Три та’верени в одному місці — цього достатньо, аби життя навколо них змінювалося так само невідворотно, як нурт змінює шлях соломинки, що пливе рікою. А коли цим місцем є Око Світу, Візерунок може вплести в себе навіть Батька Брехні й знову зробити його безсилим.

Аґельмар припинив мацати відсутній меч, але все ще дивився на Ранда з приятелями з великим сумнівом:

— Морейн Седай, якщо ви кажете, що вони ті, ким вони є, то так воно і є. Але я цього не бачу. Хлопці з ферм. Ви впевнені, Айз Седай?

— Давня кров, — промовила Морейн, — розходиться так, наче ріка розпадається на тисячі тисяч струмків; проте інколи струмки сходяться, аби знову утворити ріку. Давня кров Манетерену могутньо й чисто вирує в жилах майже всіх цих юнаків. Ви ж не станете сумніватися в силі крові Манетерену, лорде Аґельмаре?

Ранд скоса поглянув на Айз Седай. Майже в усіх. Він насмілився кинути погляд і на Найнів: та розвернулася, аби краще бачити і чути, хоч все ще зникала дивитися на Лана. Він зустрівся очима з Мудринею. Вона похитала головою: ні, вона не казала Айз Седай, що він народився не в Межиріччі. Що відомо Морейн?

— Манетерен, — з промовистою паузою повторив Агельмар, кивнувши. — Ні, в цій крові я не сумніватимусь. — І додав уже звичайним голосом: — Колесо обертається і приносить дивні часи. Хлопці з ферм несуть честь Манетерену до Гнилолісся, але якщо якась кров і може завдати жорстокого удару Мороку, то це кров Манетерену. Воля ваша, Айз Седай.

— Тоді дозвольте нам піти по наших кімнатах, — сказала Морейн. — Ми мусимо вирушати на світанку, бо часу обмаль. Юнаки мають ночувати неподалік від мене. Напередодні битви не можна дозволити Мороку ще раз замахнутися на них. Битва вже не за горами.

Ранд відчув на собі її погляд, відчув, як вона запитливо дивиться на нього і на його друзів теж, і здригнувся. Незабаром битва.