Око Світу

РОЗДІЛ 28

СЛІДИ У ПОВІТРІ

Найнів зачудовано дивилася на краєвид, що відкривався попереду річки.

Білий міст мерехтів у сонячному світлі молочним сяйвом. Ось і ще одна легенда, спало їй на думку, поглянувши на Охоронця та Айз Седай, що скакали попереду. Ще одна легенда, а вони наче цього й не помічають. Вона вирішила не виказувати свого захоплення. Вони сміятимуться з мене, якщо я витріщатимуся, наче темна селючка. Усі троє мовчки наближалися до легендарного Білого мосту.

З того самого ранку після ночі в Шадар Лоґот, коли Найнів натрапила на Морейн та Лана на березі Арінелле, вони з Айз Седай не розмовляли по-справжньому. Звісно, час від часу перемовлялися, але нічого суттєвого — так, як це розуміла Найнів. Так, наприклад, вони не поверталися до спроб Морейн умовити її йти до Тар Балона. Тар Балон. Вона піде туди, якщо буде потрібно, і навчиться там, чого треба, але з інших причин. Не з тих, про які думає ця Айз Седай. Якщо Морейн заподіяла якусь шкоду Еґвейн чи хлопцям...

Найнів помічала, що іноді мимоволі розмірковує про те, що б змогла зробити будь-яка Мудриня, опанувавши Єдину Силу, і що могла б зробити вона. І коли вона ловила себе на таких думках, їх відразу змивало хвилею гніву. Сила — брудна річ. Вона не матиме з нею нічого спільного. Якщо тільки її не змусять.

Ця клята жінка тільки сказала їй, що вона має піти з нею до Тар Балона і там навчатися. Це все одно, що не сказати нічого! Хоч вона, звісно, не дуже й цікавиться такими речами.

Найнів пригадувала, як запитала її:

— Як ви збираєтеся їх відшукати?

— Як я уже вам казала, — відповіла Морейн, навіть не озирнувшись, — я знатиму, коли буду неподалік тих двох, що втратили свої монети.

Наннів питала про це не вперше, але голос Айз Седан був наче недвижна гладінь ставка, що не хоче брижитись, скільки би камінців не жбурляла туди Найнів; і щоразу це призводило до того, що в Найнів просто-таки кров закипала в жилах. Морейн спокійно їхала далі, наче не відчувала, як Найнів пропікає очима їй спину. А Найнів знала, що вона мала би це відчувати.

— Що більше часу мине, то ближче мені треба буде до них знаходитися, але я знатиму. А щодо того хлопця з моїм талісманом, то поки він у нього, я за потреби можу йти за ним хоч на край світу.

— А потім? Що ви плануєте робити, коли знайдете їх, Айз Седай?

Вона ні на мить не могла припустити, що Айз Седай так наполегливо прагнутиме знайти їх, якщо не матиме щодо них своїх планів.

— Тар Вал он, Мудрине.

— Тар Валон, Тар Валон. Ви завжди тільки це й повторюєте, і я вже починаю...

— Частиною тієї науки, яку ви здобудете в Тар Балоні, Мудрине, стане вміння володіти собою. Ви не зможете скористатися Єдиною Силою, якщо емоції братимуть гору над вашим розумом. — Найнів розкрила було рота, але Айз Седай вже зверталась до Охоронця: — Лане, мені треба поговорити з тобою.

Ці двоє нахилили голови одне до одного, а Найнів залишилась самотою з тим похмурим виразом обличчя, за який сама себе ненавиділа. Надто часто він з’являвся, коли Айз Седай у відповідь на її питання майстерно переводила розмову на інше, легко уникала словесних тенет, ігнорувала її вигуки, доки ті не замовкали. Власний похмурий погляд змушував її почуватися дівчинкою, яку спіймав на якійсь дурниці хтось із Жіночого Кола. Найнів не звикла так почуватися, а від спокійної посмішки на обличчі Морейн їй ставало ще гірше.

Якби ж тільки був якийсь спосіб позбутися цієї жінки. Лан сам по собі був би не такий нестерпний: Охоронець міг би й сам упоратися з чим треба, я тільки це маю на увазі, квапливо сказала вона собі, відчуваючи, як раптом зашарілася. Тільки це, нічого більше — та одне означало й інше!

І попри те Лан дратував її ще сильніше, ніж Морейн. Вона не могла зрозуміти, яким чином йому вдається так легко допікати її до живих печінок. Він говорив украй рідко — десяток слів на день, не більше, і ніколи не брав участі в їхніх з Морейн... диспутах. Здебільшого його взагалі не було біля двох жінок — він їздив на розвідки; але навіть коли він був поруч, то

не приймав нічиєї сторони, а лише спостерігав за ними. Як спостерігав би за поєдинком. Найнів не хотіла, щоби він так поводився. Якщо це і були поєдинки, то їй ніколи не щастило у них перемогти, а Морейн, схоже, навіть не усвідомлювала, що бере в них участь. Найнів краще би почувалася, якби за нею не спостерігали ці спокійні сині очі, не потрібна їй була хай навіть мовчазна аудиторія.

Переважно такою була їхня подорож. Тихою, якщо не брати до уваги тих випадків, коли Найнів втрачала самовладання: інколи, коли вона зривалася на крик, звук її голосу лунав посеред тиші, наче хрускіт битого скла. Навкруги ж стояла така тиша, наче світ зупинився перевести подих. Лише вітер стогнав у верхівках дерев, а поза тим панувало безгоміння. Та й вітер, здавалося, гуляв не тут, а десь удалині, навіть коли його холодні повіви притискали їй плащ до спини, а то й пробирали до кісток.

Спершу після всіх отих пригод безмовність заспокоювала. Найнів здавалося, що це перші хвилини тиші після Ночі Зими. Але вже наприкінці першого дня перебування наодинці з Айз Седай та Охоронцем вона все частіше озиралася через плече, совалася у сідлі, немовби свербіла спина, а вона не могла туди дістати. Мовчання було наче кришталеве скло, приречене розлетітися на друзки, і вона аж зубами скрипіла, очікуючи на першу тріщину.

Тиша пригнічувала також і Морейн, і Лана, хай якими незворушними вони здавалися на сторонній погляд. Незабаром Найнів зрозуміла, що попри вдаваний спокій нерви у них напинаються все сильніше й сильніше, так наче хтось пружинку в годиннику накручує, і крутить її доти, аж доки вона трісне. Морейн дивилася відсутнім поглядом кудись у далечінь, наче прислуховувалася до чогось дуже далекого, і те, що вона чула, змушувало її морщити чоло. Лан витріщався на ліс та ріку, так наче у безлистих деревах та розлогих, повільних водах чаїлися пастки та засідки.

Найнів і раділа з того, що не в неї одної таке відчуття, наче світ стоїть край безодні, а його поділяють і ці двоє, і водночас їй страшенно хотілося, щоби воно було лише виплодом її уяви. Щось легенько торкалося краєчка її свідомості, як траплялося, коли вона слухала вітер, але тепер Мудриня знала, що це пов’язано з Єдиною Силою, і вона не могла змусити себе прийняти ці легенькі брижі на краєчку своїх думок.

— Нічого страшного, — спокійно відказав Лан, коли вона його запитала. Він навіть не глянув на неї, коли відповідав, бо ні на мить не припиняв оглядати довколишню місцевість. А тоді усупереч щойно сказаному додав: — Коли ми дістанемося Білого мосту та Кеймлінського тракту, вам варто вирушити назад, до вашого Межиріччя. Тут надто небезпечно. А шлях туди буде для вас відкритий.

Це була найдовша промова, на яку він спромігся за весь день.

— Вона — частина Візерунка, Лане, — докірливо промовила Морени. Очима вона теж блукала бозна-де. — Це Морок, Найнів. Буря нас оминула... принаймні цього разу. — Вона піднесла руку догори, немов обмацуючи повітря, тоді мимоволі витерла пальці об сукню, наче торкнулася чогось брудного. — Утім, він продовжує вистежувати, — вона зітхнула, — і його погляд тепер уважніший. Він дивиться не на нас, а на світ. Скільки у нас часу, доки він зміцніє настільки, що зможе...

Найнів зіщулилась, бо раптом майже відчула на спині чийсь погляд. Краще б їй не чути цього пояснення від Айз Седай.

Лан пішов розвідати шлях униз за течією ріки, але якщо раніше він самотужки обирав дорогу, то тепер це робила Морейн, і робила так упевнено, наче йшла по невидимих слідах, бачила сліди у повітрі, вчувала запах спогадів. Лан лише перевіряв той маршрут, який вона обирала. Найнів здавалося, що навіть якби Лан сказав, що попереду небезпека, Морейн однаково наполягла б рухатися саме цим шляхом. І він пішов би, не сумнівалася Найнів. Просто вниз рікою до...

Здригнувшись, Найнів виринула з плину своїх думок. Вони були вже біля підніжжя Білого мосту. Бліда арка світилася у променях сонця. Незрозуміло було, як може триматися це неймовірно тонке молочно-біле павутиння, що широко розкинулося над Арінелле. Здавалося, воно ось-ось розсиплеться під вагою людини, не кажучи вже про коня. Та й, мабуть, воно і від власної ваги може зруйнуватися у будь-яку хвилину.

Лан та Морейн спокійно їхали попереду: ось коні їхні ступили на мерехтливий білий в’їзд до мосту, що забирав вгору, а ось вони вже на мості. Копита видзвонювали, але не так, як дзвенить сталь об скло, а як сталь об сталь. Поверхня мосту виглядала ковзкою, наче скло, мокре скло, але слугувала копитам твердою і надійною опорою.

Найнів змусила себе в’їхати на міст услід за Морейн, підсвідомо очікуючи з першого кроку, що вся конструкція розсиплеться під ними на друзки. Якщо сплести мереживо зі скла, подумала вона, воно матиме точнісінько такий вигляд.

І лише коли вони вже майже перетнули ріку, вона відчула в повітрі смолистий запах згарища. Ще мить — і вона побачила.

Навколо площі, якою закінчувався виїзд з Білого мосту, замість будинків чорніло з пів дюжини куп обгорілих колод, що й досі курилися цівками диму. Чоловіи в мішкуватих червоних одностроях та потьмянілих обладунках патрулювали вулиці. Вони поспішно крокували згарищем, наче боялися щось виявити, і весь час озиралися. Нечисленні місцеві мешканці, що наважилися вийти на вулицю, майже бігли, втягнувши голову в плечі, наче за ними хтось гнався. Обличчя Лана ще більш посуворішало, і всі зустрічні трималися осторонь трьох вершників, навіть солдати. Охоронець понюхав повітря і скривився, щось буркнувши собі під носа. Це не здивувало Найнів, адже у повітрі страшенно смерділо паленим.

— Колесо плете так, як воно хоче, — стиха проказала Морейн. — Жодне око не може бачити Візерунок, доки його не сплетено.

Наступної миті Айз Седай уже спішилася з Альдіб і затіяла розмову з місцевими. Вона їх не розпитувала; вона співчувала, і на подив Найнів, співчуття її здавалося щирим. Люди, котрі сахалися не тільки Лана, а й ладні були бігти геть від будь-якого чужинця, зупинялися й розмовляли з Морейн. Здавалося, вони самі дивувалися з того. Але так чи інакше, вони ставали відвертими під дією ясного погляду Морейн та її заспокійливого голосу. Очі Айз Седай наче брали на себе частину людського болю, співпереживали їхньому переляку, і людські язики розв’язувалися.

Проте люди однаково брехали. Більшість з них. Деякі взагалі заперечували, що з ними сталося щось лихе. Все нормально, казали вони. Морейн питала про згорілі будинки навколо площі. Та ні, все в порядку, казали вони, вперто дивлячись кудись у безвість, а не на те, чого вони бачити не хотіли.

Один товстун говорив щиро і відверто, але щока у нього смикалася на будь-який шум у нього за спиною. З усмішкою, яка весь час намагалася сповзти з його обличчя, він стверджував, що пожежа виникла через перекинуту лампу. А тоді вітер так швидко роздув полум’я, що вже нічого не можна було вдіяти. Найнів достатньо було одного погляду, аби побачити, що всі будинки стояли на значній відстані один від одного.

Різних історій було майже стільки, скільки людей. Кілька жінок змовницька перейшли на шепіт. Насправді все сталося через те, що десь у місті перебував чоловік, котрий приплутався до Єдиної Сили. Треба було б, щоб до міста увійшли Айз Седай, бо колись саме вони залагоджували такі справи, хай там що чоловіки патякають про Тар Балон. В таких справах без Червоної Аджі не обійтися.

Один чоловік стверджував, що на місто напали розбійники, а інший — що стався заколот Друзів Морока.

— Ті, хто зібрався йти дивитися на Лжедракона, ви ж розумієте... — зауважив він похмуро. — Вони скрізь. Друзі Морока, куди не кинь оком.

Інші повідали про якусь халепу — яку саме, вони не могли пояснити, — але вона, на їхню думку, прибула до міста кораблем, що йшов униз рікою.

— Ми їм показали, де раки зимують, — бубонів якийсь вузьколиций тип, нервово тручи долоню об долоню. — Хай не тягнуть сюди всяке з Порубіжних земель, де йому місце. Ми пішли на пристань і... — Він замовкнув

так раптово, що аж зуби клацнули. Відтак не промовивши більше ні слова, рвонув геть, озираючись, наче за ним хтось гнався.

Корабель покинув пристань — принаймні це вдалося зрозуміти зі слів інших містян. Обрубавши швартови, він поплив униз за течією, коли натовп увірвався на причал... це трапилося вчора. Найнів аж стрепенулася: чи, бува. не було на тому кораблі Еґвейн і хлопців? Одна жінка пригадала, що на борту був менестрель. Якщо це був Том Меррилін...

Найнів вирішила поділитися з Морейн припущенням, що на кораблі міг перебувати і хтось із Емондового Лугу. Айз Седай терпляче слухала і лише кивала головою, поки Найнів не договорила.

— Це можливо, — сказала вона, хоча в голосі її пролунав сумнів.

Корчма, що стояла на площі, вціліла, її загальна зала була розділена перегородкою навпіл. Морейн зупинилася на вході, промацуючи повітря рукою. Вона усміхнулася своїм відчуттям, проте нічого про це не сказала.

Подорожани їли мовчки. Тихо було не лише за їхнім столом, тиша панувала в усій залі. Жменька присутніх зосередилася на тарілках у себе перед носом і на власних думках. Корчмар, протираючи столи краєчком фартуха, постійно бурмотів щось собі під ніс, але надто тихо, щоб його можна було розчути. Найнів подумала, як неприємно було би залишитися тут на ніч: навіть саме повітря, здавалося, просякло страхом.

Коли мандрівники вже відсунули тарілки, дочиста витерши їх останніми скоринками хліба, у дверях намалювався один із солдатів у червоній уніформі. Він здався Найнів просто блискучим — на голові гостроконечний шолом, на плечах кіраса з надраєним нагрудником, — аж поки не прибрав бундючну позу просто на порозі, поклавши руку на руків’я меча, напустивши на обличчя суворий вигляд, а палець іншої руки підсунувши під затісний комірець, аби його послабити. Це відразу нагадало їй Кенна Буйє, коли той намагався поводитись, як, на його думку, годилося сільському раднику.

Лан кинув на нього один погляд і гмикнув:

— Ополченець. Ні до чого непридатний.

Солдат оглянув залу, а відтак його погляд зупинився на їхній компанії. Повагавшись, він набрав повні груди повітря і, тупаючи, промаршував до їхнього столу поцікавитися — без пауз між питаннями, — хто вони такі, які у них справи в Відомості і скільки вони збираються тут пробути.

— Ми йдемо, щойно я доп’ю мій ель, — сказав Лан. Він зробив ще один неспішний ковток і підвів очі на вояка: — Хай Світло осяє добру королеву Морґейз.

Солдат у червоному мундирі розкрив було рота щось іще сказати, проте коли краще роздивився Ланові очі, то позадкував. Щоправда, за мить опанував себе і глянув на Найнів та Морейн. Мудриня подумала, що він може зараз утнути якусь дурість, аби не видатися боягузом в очах двох жінок. її досвід підказував, що чоловікам загалом притаманна така ідіотська поведінка. Але надто багато чого сталося в Відомості, надто багато такого, що не вкладалося в голови пересічних чоловіків. Ополченець поглянув ще раз на Лана і ще раз передумав. Обличчя Охоронця, жорстке, наче карбоване з каменю, було абсолютно незворушним, але солдат бачив його холодні блакитні очі. Неймовірно холодні.

Ополченець зважився коротко кивнути:

— Оті добре. Тут останнім часом надто багато чужинців, а це не на благо спокою королеви.

Він розвернувся на підборах і вийшов з корчми, на ходу напускаючи на себе суворість. Ніхто з місцевих, що були в залі, не звернув на нього жодної уваги.

— Куди ми рушаємо? — зажадала Найнів відповіді від Охоронця. Через понуру тишу в залі їй довелося теж стишити голос, але вона гадала, що їй вдалося спитати це твердо. — Доганяти корабель?

Лан глянув на Морейн, а вона у відповідь легенько похитала головою й мовила:

— Перш за все я маю знайти того, кого напевне можу знайти, а він наразі десь північніше від нас. У будь-якому разі я не думаю, що інші двоє відплили звідси на цьому кораблі. — Легка, але задоволена посмішка торкнулася її губ. — Вони були в цій залі, можливо, день тому, можливо, два, але не раніше. Вони налякані, але пішли звідси живі. Якби не такі сильні емоції, сліди не збереглися б так добре.

— Двоє? Хто саме? — Найнів перехилилася через стіл, вимагаючи відповіді. — Вам це відомо?

Айз Седай ледь помітно похитала головою, і Найнів відкинулась назад.

— Якщо вони були тут лише день чи два тому, чому б нам не поїхати спершу за ними?

— Я знаю, що вони тут були, — відказала Морейн, як завжди нестерпно спокійним голосом, — але це все, що я знаю. Я не можу сказати, куди вони вирушили звідси: на схід, на захід чи на південь. Сподіваюся, що в них вистачило розуму рухатися на схід, у напрямку Кеймліна. Оскільки у них тепер нема талісманів, я не знатиму, де вони, аж поки не наближуся до них на пів милі. За два дні вони могли подолати двадцять миль, а могли й сорок, і це в будь-якому напрямку, якщо їх підганяв страх. А вони, без сумніву, були налякані, коли залишили цю корчму.

— Але ж...

— Мудріше, хоч які вони були налякані, в якому б напрямку вони не втікали, рано чи пізно вони згадають про Кеймлін, і саме там я їх знайду. Але тепер я спершу допоможу тому, кого можу знайти.

Найнів було знову хотіла щось сказати, але не встигла, бо заговорив Лан, спокійно й неголосно.

— У них були підстави злякатися. — Він подивився навколо і продовжив ще тихіше: — Тут був мерддраал. — Він скривився так само, як і раніше на площі. — Я й досі скрізь відчуваю його запах.

Морейн зітхнула.

— Я буду сподіватися, поки не вмре остання надія. Я відмовляюсь вірити, що Морок може перемогти так легко. Я знайду всіх трьох живими та здоровими. Я мушу в це вірити.

— Я теж хочу знайти хлопців, — сказала Найнів, — але як щодо Еґвейн? Ви ніколи навіть її не згадуєте, і не відповідаєте мені, коли я питаю про неї. Я гадала, ви збирались забрати її до... — Вона кинула погляд на інші столи й заговорила тихіше: — До Тар Валона.

Якусь мить Айз Седан мовчки розглядала стільницю, не підводячи очей, а коли підвела та подивилася на Найнів, та аж відсахнулася. Очі Морейн горіли таким гнівом, що, здавалося, світилися вогнем. Найнів випросталася на стільці, відчуваючи, як теж скипає гнівом, але не встигла вона вимовити й слова, як Айз Седай холодно заговорила:

— Я сподіваюся знайти й Еґвейн живою і здоровою. Я не відмовляюся легко від молодих жінок з такими здібностями, якщо мені вдалося їх виявити. Але все буде так, як плете Колесо.

Найнів відчула, як все у неї всередині скрутилося в холодний клубок. А я теж одна з тих молодих жінок, від яких ти не відмовишся ? Ми ще побачимо, що з того вийде, Айз Седай. Спопели тебе Світло, ми ще побачимо!

Вони закінчили трапезувати в мовчанні, і так само мовчки троє вершників виїхали за міську браму й рушили Кеймлінським трактом. Морейн не відривала очей від північно-східного небокраю. За їхніми спинами, віддаляючись, зменшувалося в цятку пропахле димом Біломостя.