Око Світу

РОЗДІЛ 27

СХОВОК ВІД БУРІ

Перрина турбувало, що вони вже багато днів разом з туатга’анами неквапливо мандрують на південний схід. Мандрівний народ не бачив сенсу у поспіху, тому вони ніколи й не поспішали. Вранці кольорові буди не полишали табір, доки сонце не підіймалося високо над обрієм, а зупинялися задовго до його заходу, як тільки вдавалося натрапити на придатну місцину. Собаки легко бігли поряд з будами, а часто і діти разом із ними. Не відставати було неважко. Будь-яку пропозицію проїхати ще трохи чи їхати швидше бляхарі зустрічали сміхом чи запитанням: «Та невже ви хочете примусити бідолашних коників так знемагати?»

Хлопець із дивуванням побачив, що Ілайс не поділяє його занепокоєння. Ілайс не їхав у буді, він волів пересуватися пішки, іноді роблячи пробіжку, щоб опинитися в голові валки, але не пропонував полишити туатга’анів і не квапив їх.

Дивний бородань у дивному одязі зі шкур так різнився від мирних та лагідних бляхарів, що його було видно звідусюди, де би він не знаходився у таборі. Навіть з іншого кінця табору ніхто б не повважав Ілайса одним із чоловіків Народу, і не тільки через химерний одяг. Ілайс рухався з лінивою грацією вовка, а шкури та хутряна шапка лише підкреслювали його схожість з могутнім звіром. Він випромінював загрозу так само, як вогнище випромінює тепло, гостро контрастуючи з Мандрівним народом. Бляхарі — що молоді, що старі — рухалися, випромінюючи радість. В їхній грації не було загрози, а сама тільки чарівність. Нічого дивного не було в тому, що їхні діти носилися між возами, переповнені нестримною радістю руху, але і старі туатга’ани — і сивобороді діди, і сиві бабусі — ступали легко, наче рухаючись у величному танці, і їхня життєрадісність не применшувала їхньої гідності. Скрипки та сопілки, цимбали, цитри, барабани повсякчас снували мелодії: щойно хтось один виводив мотив, як його підхоплювали інші інструменти, і ось уже злагоджено вигравав цілий оркестр. Під час таборування, як і під час руху, завжди лунали пісні — ліричні, радісні, жартівливі, тужливі. Якщо в таборі хтось не спав, то зазвичай лунала й музика.

Ілайса зустрічали привітними посмішками та жестами з кожної буди, яку він проминав. З ним заводили дружню розмову біля кожного вогнища, повз яке він проходив. Мабуть, саме це завжди демонстрували бляхарі чужинцям — відкриті, усміхнені обличчя. Але Перрин навчився розпізнавати й те, що криється за посмішками, — нашорошеність наполовину прирученого оленя. І до Перрина з Еґвейн туатга’ани ставилися схожим чином: посмішки та гостинність приховували побоювання і бажання зрозуміти, чи безпечні ці чужинці, і таке ставлення лише трохи пом’якшилося з часом. А от щодо Ілайса острах був значно сильніший, він висів у повітрі, наче гаряче марево в спекотний літній день, і з часом він не зменшувався. Інколи бляхарі потай спостерігали за ним, наче були невпевнені, чого від нього слід очікувати наступної миті. А коли Ілайс проходив табором, їхні ноги, що завжди виказували готовність затанцювати, здавалось, були ладні кинутися навтьоки.

Перрин не сумнівався, що Ілайс почувається серед послідовників Шляху Листка не комфортніше, ніж вони поруч із ним. Коли він спілкувався з туатга’анами, губи його завжди ледь помітно кривилися. Це не був вираз зверхності і точно не вираз презирства; це радше виглядало так, наче він волів би опинитися будь-де, аби не тут. Утім, варто було Перрину прохопитися хоч словом про те, що час залишити табір, Ілайс стримував його, стверджуючи, що слід залишитися ще хоча б на кілька днів.

— Вам було непереливки, перш ніж ви зустрілися зі мною, — відказав Ілайс, коли Перрин звернувся до нього втретє чи вчетверте, — а попереду чекають ще важчі часи, якщо врахувати, що на вас полюють оці траллоки, а в друзі набиваються Айз Седай. — Він посміхнувся, одночасно жуючи пиріг з яблучною сушнею, що його спекла їла. Перрина й досі бентежив погляд жовтих очей Ілайса, навіть коли той посміхався. Ще й більш од того: коли той посміхався, бентежив найдужче; посмішка нечасто з’являлась в очах мисливця. Ілайс сидів на землі, біля вогнища Раена, як завжди відмовляючись сісти на одну зі спеціально присунутих до вогню колод. — Не треба так по-дурному поспішати потрапити до рук Айз Седай.

— А якщо щезники нас знайдуть? Що їм завадить, якщо ми просто сидимо тут і чекаємо? Три вовки з ними не впораються, і від Мандрівного народу не буде допомоги. Вони й себе не захистять. Траллоки їх пошматують, і це ми будемо винні в цьому. Хоч там як, але нам раніше чи пізніше доведеться розпрощатися. То краще хай це станеться раніше.

— Щось підказує мені, що варто зачекати. Лише кілька днів,

— Щось!

— Розслабся, хлопче. Приймай життя таким, яке воно е. Біжи, коли маєш бігти, бийся, коли мусиш битися, відпочивай, коли є така нагода.

— Що ви маєте на увазі, коли кажете «щось»?

— Візьми собі ще пирога. Ілі я не подобаюсь, але коли я у них гостюю, вона пригощає мене якнайкраще. В таборах Народу завжди смачно готують.

— Що це за «щось» таке? — невгавав Перрин. — Якщо ви щось знаєте, а нам не кажете...

Ілайс похмуро втупився на кусень пирога, що тримав у руці, тоді відклав ного і струсив з рук крихти.

— Щось, — нарешті сказав він, знизавши плечем, так наче й сам не до кінця розумів, що воно таке, — щось підказує мені, що зараз важливо зачекати. Ще кілька днів. У мене не так часто з’являються подібні відчуття, але коли з’являються, я навчився їм довіряти. Вони рятували мені житгя в минулому. Цього разу відчуття трохи інше, але теж важливе. Воно не викликає сумнівів. Якщо ти хочеш бігти, біжи. Але без мене.

Більше він нічого не хотів сказати, хоча Перрин питав ще та ще. Ілайс вилежувався десь поблизу, теревенив з Раеном, їв, дрімав, прикривши очі шапкою, і не хотів чути про те, щоби покинути табір і йти далі самим. Щось підказувало йому зачекати. Щось підказувало йому, що це важливо. Візьми ще пирога, хлопче. Не метушись. Спробуй це рагу. Розслабся.

Перрин не міг змусити себе розслабитися. До пізньої ночі він блукав між строкатими халабудами, мордуючись тривожними думками — і через те, що ніхто, крім нього, не бачив жодних підстав для тривоги, і через безліч інших речей. Туатга’ани співали, танцювали, куховарили, їли навколо багать фрукти та горіхи, ягоди та овочі — вони не вживали м’яса — і займалися сотнею буденних справ, так наче нічого у світі їх не хвилювало. Діти бігали та бавилися скрізь, гралися між будами в схованки, лазили по деревах, разом із собаками реготали та качалися по землі. Всі поводилися так, наче у світі не було нічого, через що варто перейматися.

Перрин дивився на них, і бажання залишити їх зростало. Піти, доки ми не привели сюди тих, що на нас полюють. Вони прийняли нас до себе, ами відплачуємо тим, що накликаємо на них небезпеку. Вони можуть собі дозволити бути безтурботними. За ними ніхто не женеться. А от ми...

З Еґвейн було непросто перекинутися хоча б словом. Вона або перешіптувалася з Ілою, сидячи біля неї і нахиливши голову, що явно показувало, що чоловікам до їхньої розмови зась, або ж танцювала з Арамом, кружляючи й кружляючи під звуки флейт, сопілок та барабанів, під пісні, які туатга’ани назбирали по всьому світові, або ж під чуттєві, пронизлипі мелодії, що належали самим туатга’анам, чуттєві незалежно від того, були це мелодії для швидкого чи повільного танцю. Пісень вони знали безліч, деякі він впізнавав, бо їх співали й у них вдома, хоча називалися не так, яку Межиріччі. Наприклад, пісню «Три дівчини на моріжку» бляхарі йме-нували «Танцюють гарненькі дівчата», а ще вони казали, що пісню «Вітер з півночі» в деяких краях називають «Злива періщить», а в інших — «Відступ Берріна». Коли він без жодної потайної думки попросив заграти «Мої каструлі взяв бляхар», вони зайшлися сміхом. Вони знали цю пісню, але як «Підкинь пір’я».

Перрин міг погодитися, що під співи Народу хочеться танцювати. Вдома, в Емондовому Лузі, він вважався посереднім танцюристом, але під ці пісні ноги наче самі просилися до танцю, і він, здається, ніколи ще не танцював так довго, так завзято і так добре. Ці пісні наче зачаровували, вони змушували кров стугоніти в одному ритмі з барабанами.

На другий день свого перебування Перрин уперше побачив, як танцюють жінки під повільну мелодію. Тьмаво горіли багаття, і ніч обступила буди, а пальці музик вистукували на барабанах повільний ритм. Спочатку один барабан, за ним другий, і ще, і ще, доки всі барабани в таборі підхопили той напрочуд повільний, але невідступний ритм. Жодних інших інструментів, лише барабани. Дівчиня в червоній сукні гойднулася з темряви в коло світла, спускаючи шаль із пліч. Низки намиста виблискували у неї в волоссі, вона легким рухом скинула з ніг черевики. Флейта повела мелодію, заквилила тихенько, і дівчина пішла у танок. Розпростерши руки, вона розгорнула шаль за спиною; її стегна ходили хвилями, а босі ноги рухалися в такт барабанам. Погляд темних дівочих очей зупинився на Перрині, і вона посміхнулася, так само повільно, як і танцювала. Вона пливла по неширокому колу і посміхалася, посміхалася йому через плече.

Він ледь зглитнув клубок у горлі. Обличчя його палало, і не від жару, що йшов від вогнища. До першої дівчини приєдналася ще одна, торочки на їхніх шалях тремтіли в такт із гуркотом барабанів та повільним обертанням стегон. Вони посміхалися Перрину, і юнак хрипко відкашлявся. Він боявся подивитися навколо. Обличчя у нього побуряковіло, і всі, хто дивилися на танець, напевно, потішалися з нього. Він був у цьому впевнений.

Намагаючись не привертати до себе уваги, він зісковзнув з колоди, на якій сидів, наче влаштовуючись зручніше, і сів так, аби дивитися в інший бік від багаття, не бачити танцівниць. В Емондовому Лузі не було нічого подібного. Танці з дівчатами на Галявині святкового дня годі було й порівнювати. Ось коли йому захотілося, аби зараз знявся холодний вітер й остудив його.

Ось танцівниці знову опинилися в полі його зору, тільки тепер їх було трос. Одна повільно йому підморгнула. Він поспіхом відвів очі. Світло, думав він. Що я маю робити¹? Що зробив би Ранд? Ранд вмів поводитися з дівчатами.

Дівчата, що танцювали, неголосно розсміялися; тихенько постукувало намисто, коли вони струшували довгим волоссям, що розсипалося їм по плечах. Перрин спломенів, наче жаром обсипаний. Згодом до дівчат до-сдналася трохи старша жінка, показуючи їм, як треба танцювати. Хлопець важко перевів дух. А тоді просто заплющив очі. Але навіть зі стуленими повіками він чув їхній сміх, і той сміх дражнив його, наче лоскотав. Навіть зажмурившись, він усе ще бачив, як танцюють дівчата. Намистини поту проступили в нього на чолі, і він подумки не припиняв прикликати вітер.

Якщо вірити Раену, дівчата рідко танцюють цей танець, а жінки — майже ніколи, проте Ілайс стверджував, що це Перрин своїми рум’янцями надихає їх відтепер танцювати щовечора.

— Маю тобі подякувати, — сказав йому Ілайс серйозним і стриманим тоном. — У вас, молодих парубків, усе по-іншому, а мені в моєму віці потрібно щось більше, ніж просто вогнище, аби зігріти кістки.

Перрин похмуро зиркнув йому вслід. Щось було таке в спині бороданя, коли він ішов геть, що показувало, що він у душі реготав, хоч і не подавав знаку.

Невдовзі Перрин призвичаївся і вже не відвертався від дівчат і жінок, коли ті танцювали, хоча й залюбки втік би від їхніх підморгувань та посмішок. Може, якби так робила одна дівчина, все було б нормально... але п’ять чи шість... і всі дивляться, як він це сприйме... Йому так і не вдалося дати раду своєму збентеженню.

А тоді Еґвейн взялася навчатися цьому танцю. Її вчили ті дві дівчини, що танцювали у той перший вечір. Вони відбивали ритм, ляскаючи в долоні, поки Еґвейн відпрацьовувала плавні кроки, і тільки позичена шаль майоріла у неї за спиною. Коли дівчата додали ще рухи стегнами, Еґвейн почала сміятися, і три дівчини обійнялися, заходячись у хихотінні. Насміявшись, Еґвейн продовжила навчання: очі — блищать, на щоках—рум’янець.

Арам спостерігав жадібним, палаючим поглядом, як вона танцює. Молодий красень-туатга’ан подарував їй разок блакитного намиста, і вона з ним не розлучалася. Обличчя їли тепер не розпливалося в посмішці, як раніше, коли вона побачила, що її внук симпатизує Еґвейн; тепер вона стурбовано хмурилася. Перрин вирішив ока не спускати з молодого майстра Арама.

Якось йому вдалося заскочити Еґвейн наодинці, поблизу розфарбованої зеленим і жовтим буди.

— Добре розважаєшся, еге ж? — поцікавився він.

— А чого б і ні? — Вона з усмішкою пробігла пальцями по блакитних намистинах, що обвивали її шию. — Не всім же зі шкіри лізти, аби бути нещасним, як ти це робиш. Хіба ми не заслуговуємо иа дрібку веселощів?

Арам стояв неподалік — він ніколи далеко від Еґвейп не відходив, — склавши руки на грудях, посміхаючись кутиком рота, а на його обличчі читалося і самозадоволення, і виклик водночас. Перрин заговорив тихіше:

— Я гадав, ти хотіла йти до Тар Балона. Тут ти не навчишся, як стати Айз Седай.

Еґвейн відкинула голову назад.

— А я гадала, ти не схвалював моє бажання стати Айз Седай, — відказала вона медоточивим голосом.

— Кров та попіл, невже ти віриш, що тут ми в безпеці? А цим людям хіба безпечно бути поряд з нами? Щезники можуть знайти нас будь-якої миті.

Пальці, що гладили намисто, затремтіли. Вона випустила низку з рук і глибоко вдихнула.

— Що має статися, те станеться, незалежно від того, полишимо ми цих людей сьогодні чи наступного тижня. Так я вважаю. Розважайся, Перрине. Можливо, це наш останній шанс.

Вона сумно провела пальцями по його щоці, а тоді Арам простягнув їй руку, і вона полетіла до нього, уже знову сміючись. Коли вони вже бігли туди, де грали скрипки, Арам кинув через плече переможний погляд на Перрина, наче кажучи: вона не твоя, але буде моєю.

Ми всі надто піддаємося чарам Народу, думав Перрин. Ілайс мав рацію, їм нема потреби намагатися навернути тебе на Шлях Листка. Шлях сам проникає в тебе.

їла подивилася, як він кулиться від пронизливого вітру, тоді витягла зі своєї буди товстий вовняний плащ. Плащ був темно-зеленого кольору. Перрину приємно було на нього дивитися після всіх відтінків червоного та жовтого, що панували навкруги. Коли він накинув його собі на плечі, дивуючись, що той якраз на нього, їла стримано сказала:

— Він міг би пасувати краще. — Вона подивилася на сокиру у нього на поясі, а коли підвела очі й зустрілася з ним поглядом, в очах був сум, хоч вона й посміхалася. — Він міг би пасувати значно краще.

Так поводились чи не всі бляхарі. Вони ніколи не припиняли посміхатися, вони ніколи не вагалися, запрошуючи його випити з ними чи послухати з ними музику, але очі їхні завжди натикалися на сокиру, і хлопець, здавалося, відчував, що вони думають. Знаряддя насилля. Немає жодного виправдання насиллю над іншою людською істотою. Шлях Листка.

Іноді йому хотілося на них накричати. У світі існували траллоки та щезники. Існували ті, що зірвуть усе листя. Існував Морок, і Шлях Листка спопеліє під поглядом Ба’алзамона. Перрин уперто носив сокиру й надалі. Він стан підкидати полу плаща за спину, навіть якщо день був вітряний, так аби півмісяць леза завжди залишався на видноті. Інколи Ілайс насмішкувато поглядав на зброю, що важко висіла у юнака на поясі, й глузливо йому посміхався; здавалося, його жовті очі читали найпотаємніїпі думки Перрина. Ось тоді він був майже готовий прикрити зброю плащем. Майже.

Якщо табір туатга’анів і став для Перрина джерелом постійного роздратування, то принаймні його сни тут були в нормі. Іноді він прокидався увесь в поту, бо йому наснилося, що траллоки та щезники увірвалися до табору, закидали смолоскипами веселкові халабуди, і ті спалахнули, наче святкові вогнища; скрізь падають люди, скрізь кров, кудись біжать, волаючи, чоловіки, жінки та діти, а тоді помирають. Але не роблять жодної спроби захиститися від убивчих мечів, схожих на косу женця. Ніч за ніччю він зривався в темряві й хапався за сокиру, перш ніж розумів, що буди не охоплені вогнем і що потвори із закривавленими мордами не гарчать над пошматованими тілами, що всіяли землю. Та все ж це були звичайні нічні жахіття, і це його дивним чином заспокоювало. Якщо Морок і мав би з’являтися в його сновидіннях, то, здавалося би, саме в цих він неодмінно повинен бути, проте його в них не було. Не було й Ба’алзамона. Були звичайнісінькі собі кошмари.

Утім, коли Перрин прокидався, він відчував присутність вовків. Вони не наближалися до табору ні коли той зупинявся на ночівлю, ні коли буди рухалися караваном, проте він завжди знав, де вони. Він міг відчувати їхню зневагу до собак, які охороняли туатга’анів. Шумні тварини, які забули, для чого мають ікла, забули смак гарячої крові; вони можуть налякати людських істот, але зустрівшись з вовчою зграєю, поплазують геть. І з кожним новим днем це відчуття Перрина чіткішало і яснішало.

Ряба ж з кожним новим заходом сонця ставала все нетерплячішою. Якщо Ілайс бажає відвести цих людських істот на південь, значить, так треба. Але якщо це має бути зроблено, хай буде зроблено. Хай закінчиться ця повільна мандрівка. Вовки повинні блукати; до того ж їй не подобалося так довго знаходитися окремо від зграї. Вітру теж нетерпеливилося. Полювання тут було геть нікудишнє, а харчуватися мишвою він вважав негідним ділом; це годиться хіба для вовченят, що тільки вчаться вистежувати здобич, чи для старих вовків, нездатних завалити оленя чи перегризти сухожилля дикому бику. Іноді Вітер схилявся до того, що Смалений мав рацію: хай людські проблеми залишаються людям. Але він обачно уникав таких думок, коли Ряба була неподалік, а надто в присутності Стрибуна. Стрибун був досвідчений боєць, багатий на шрами та сивину. Йому була притаманна незворушність, що дається лише багатьма роками досвіду, а ще підступність, яка з лишком надолужувала те, чого міг позбавити його немалий вік. До людей йому було байдуже, але Ряба хотіла, щоби ця справа вдалася, і Стрибун чекатиме, доки чекає вона, і бігтиме, доки вона біжить. Вовк чи людина, буйвіл чи ведмідь, хай хто кине виклик Рябій, зустрінеться з щелепами Стрибуна, і вони відправлять його у довгий сон. У цьому полягало для Стрибуна все життя, і це змушувало Вітра бути обачним. Ряба ж вочевидь нехтувала думками обох вовків.

І все це було відкрито для розуму Перрина. Він палко бажав опинитися в Кеймліні, знайти Морейн, дістатися Тар Балона. Навіть якщо там не буде відповідей, там може скінчитися вся ця пригода. Ілайс подивився на нього, і юнак відчув, що цей жовтоокий чоловік усе знає. Будь ласка, хай цс скінчиться.

Цей сон спершу був приємніший за більшість того, що снилося йому останнім часом. Він сидів за столом у кухні Елсбет Лугган і гострив сокиру каменем. Майстриня Лугган ніколи не дозволяла приносити до свого будинку роботу з кузні чи навіть щось таке, що на неї скидалося. Майстру Луггану навіть ножі доводилося точити надворі. Але наразі вона була заклопотана своїм куховарством і ні словом не заперечила проти сокири. Вона навіть словом не прохопилася і тоді, коли з глибини будинку вийшов вовк і влігся на підлозі між Перрином та задніми дверима. Перрин продовжував працювати точилом: сокира йому незабаром знадобиться.

Раптом вовк схопився на ноги. Низький рик зародився у нього в горлянці, а жорстка шерсть на загривку стала сторчма. З двору до кухні ступив Ба’алзамон. Майстриня Лугган і далі поралася біля пічки.

Перрин підвівся, піднімаючи сокиру, але Ба’алзамон не звернув уваги на його зброю, натомість сконцентрувавшись на вовкові. Там, де мали би бути очі, на обличчі Ба’алзамона палахкотіли омахи полум’я.

— Цим ти хочеш від мене захиститися? Я бачив це раніше. Багато разів.

Він зігнув палець, і вовк завив, коли йому з очей, із вух, з горлянки, крізь саму шкіру вихопилося полум’я. Сморід паленого м’яса та шерсті заповнив кухню. Елсбет Лугган підняла накривку на каструлі й помішала вариво дерев’яною ложкою.

Перрин відкинув сокиру й стрибнув уперед, намагаючись збити полум’я долонями. Вовк розсипався у нього під руками на чорний попіл. Не зводячи очей з безформної купи праху на чисто вимитій підлозі майстрині Лугган, Перрин позадкував. Йому хотілося витерти масну сажу з долонь, але на саму думку про те, щоби витерти руки до одягу, його ледь не знудило. Він підхопив сокиру, стиснувши руків’я так, що хруснули щиколотки.

— Дай мені спокій! — закричав він.

Майстриня Лугган постукала ложкою по краю каструлі й повернула накривку па місце, гцось мугикаючи собі під ніс.

— Тобі не втекти від мене, — промовив Ба’алзамон. — Якщо ти — той самий, то в такому разі ти мій. — Жар від полум’я, що жбухало з його обличчя, відтіснив Перрина, і він уперся спиною в стіну. Майстриня Лугган відкрила духовку перевірити, як печеться хліб. — Око Світу поглине тебе, — продовжував Ба’алзамон. — Ставлю на тебе тавро: ти мій! — Він викинув уперед руку зі стиснутим кулаком; коли ж пальці його розтиснулися, в обличчя Перрину кинувся ворон.

Чорний дзьоб увіп’явся йому в ліве око, він скрикнув і... сів, схопившись за обличчя. Навкруги у темряві бовваніли буди Мандрівного народу, загорнуті в сон. Він повільно відвів руки. Болю не було, не було й крові. Але він пам’ятав, пам’ятав гостре, пекуче відчуття.

Перрин здригнувся, і раптом біля нього у досвітній сіряві присів навпочіпки Ілайс, простягнувши руку, наче збираючись роззбудити. Десь за деревами, під якими притулилися буди, завивали вовки — одне пронизливе виття з трьох горлянок. Перрин відчув те ж саме, що й вони: Вогонь. Біль. Вогонь. Ненависть. Ненавидіти! Вбити!

— Так, — тихо промовив Ілайс. —Час. Вставай, хлопче. Нам пора в дорогу.

Перрин вибрався з-під ковдр. Він ще поспішно згортав скруток, коли з буди вийшов Раен, протираючи заспані очі. Шукач подивився на небо і завмер на середній сходинці, не відводячи рук від обличчя, причому рухалися тільки його очі, хоча на що там було дивитися, Перрин так і не дотямив. Над східним небокраєм зависло кілька хмаринок, розмальованих зісподу рожевими смугами від світанкового сонця, але більше на небі нічого не виднілося. Схоже, Раен ще й прислухався і нюшив повітря, проте жодних звуків, крім шарудіння вітру в гіллі, не було, а повітря тільки ледь віддавало димом від учорашніх вогнищ.

Повернувся Ілайс із власною скромною поклажею, і Раен спустився сходинами до нього.

— Ми мусимо змінити напрямок нашої подорожі, мій давній друже. — Шукач знову стурбовано подивився на небо. — Сьогодні ми підемо в інший бік. Ви підете з нами? — Ілайс похитав головою, а Раен кивнув, наче йому це й без того було відомо. — Що ж, будь обережним, давній друже. Сьогодні день такий... — Він хотів було знову поглянути на небо, але опустив очі раніше, ніж погляд його сягнув вище дахів буд. — Гадаю наші буди поїдуть на схід. Може, аж до Хребта Світу. Можливо, ми знайдемо стеддінґ і перебудемо там трохи.

— У стеддіюу ніколи не може трапитися лихо, — погодився Ілайс. — Але ж оіірн зазвичай не надто гостинні до ч>окинців.

— Мандрівний народ приймають скрізь, — відповів Раен і посміхнувся. — До того ж навіть оґірн мають начиння й інше знаряддя, яке треба лагодити. Ходімо, поснідаємо швиденько та поговоримо про це.

— Часу нема, — відказав Ілайс. — Ми сьогодні теж ідемо. І якнайскоріше. Схоже, сьогодні день для доріг.

Раен намагався вмовити Ілайса хоча б поїсти перш ніж іти, а коли з буди вийшли їла й Еґвейн, жінка теж стала його вмовляти, хоч і не так енергійно, як її чоловік. Вона сказала все, чого вимагала від неї гостинність, але трималася хоч і ґречно, проте напружено, і зрозуміло було, що вона рада буде розпрощатися з Ілайсом. А от з Еґвейн — справа інша.

Еґвейн не помічала, що їла скоса кидає на неї довгі, жалісливі погляди. Дівчина спитала, що відбувається, і Перрин уже був готовий почути від неї, що вона воліє залишитися з туатга’анами, але коли Ілайс відповів, вона лише кивнула головою і поспішила до буди збирати свої речі.

Зрештою Раен був змушений лише розвести руками.

— Добре. Не знаю, чи було таке колись, аби я відпустив гостя без прощального бенкету, але... — Він знову невпевнено подивився на небо. — Гадаю, ми теж сьогодні вирушимо раніше, ніж звичайно. Можливо, ми поїмо дорогою. Але принаймні дозвольте всім попрощатися з вами.

Ілайс хотів було протестувати, проте Раен уже швидко обходив буду за будою, гупаючи в двері, якщо всередині ще не прокинулися. Коли підійшов один із бляхарів, ведучи за повід Белу, весь табір висипав на галявину в найкращому і найяскравішому своєму одязі, утворивши таке різнобарв’я, що червона з жовтим халабуда Раена й їли були на цьому тлі майже непримітними. Величезні собацюри із висолопленими язиками тинялися між людьми, сподіваючись, що хтось хоч почухає їх за вухами, а Перрин із супутниками тим часом без кінця потискали руки й обіймалися. Дівчата, котрі щовечора бентежили Перрина своїм танком, не обмежились лише ручканням, і, обіймаючись з ними, Перрин раптом відчув, що бажав би нікуди не йти... але нараз він пригадав, скільки очей дивляться на нього, і обличчя у нього майже прибрало колір халабуди Шукача.

Арам відвів Еґвейн трохи вбік. За гомоном прощальних вигуків та побажань Перрин не міг розчути, що саме каже їй хлопець, але бачив, як вона хитає головою — спершу повільно, а потім, коли Арам вдався до благальної жестикуляції, все твердіше. З обличчя Арама було видно, що на зміну благанням прийшли аргументи, але Еґвейн лише вперто мотала й мотала головою, аж поки їй на допомогу прийшла їла, сказавши онуку кілька різких слів. Роздратований Арам пропхався крізь натовп і зник з очей, більше не з’явившись до кінця церемонії прощання. їла подивилася йому вслід, вочевидь бажаючи гукнути його, але не гукнула. Вона теж радіє, подумав Перрин. Радіє, що він не захотів піти з нами. З Е/вейн.

Коли Перрин поручкався з усіма в таборі, а з деякими по кілька разів, і принаймні двічі обійнявся з кожною дівчиною, натовп трохи розступився, і посередині залишилися Раен, їла і троє їхніх гостей.

— Ви прийшли з миром, — наспівно промовив Раен, церемонно кланяючись, приклавши руки до грудей. — Тепер ідіть з миром. Наші ватри завжди чекатимуть на вас, із миром. Шлях Листка — це мир.

— Хай мир буде з тобою на віки вічні, — відповів Ілайс, — з тобою, і з усім Народом. — Трохи провагавшись, він додав: — Чия знайду пісню, чи знайде пісню хтось інший, але пісня пролунає цього року або одного з наступних років. Як було колись, так буде знову, світ не має кінця.

Раен здивовано кліпнув очима, а в їли на обличчі з’явився вираз неабиякого здивування, проте решта туатга’анів речитативом підхопили:

— Світ не має кінця. Світ і час не мають кінця.

Раен із дружиною швиденько повторили ці слова.

Уже був час вирушати в дорогу. Останні побажання щасливої дороги, останні напучення бути обережними, останні посмішки та підморгування, і ось мандрівники вже покидають місце таборування. Раен провів їх до узлісся, поряд із ним пустувала пара собак.

— Давній мій друже, тобі насправді треба бути дуже обережним. Сьогодні такий день... Боюся, зло вийшло на волю у світі, і хоч як ти не прикидайся, а ти не такий бравий, аби воно було безпечним для тебе.

— Мир з тобою, — промовив Ілайс.

— Із тобою, — сумно відказав Раен.

Коли Раен пішов, Ілайс спохмурнів, побачивши, що його молоді супутники дивляться на нього.

— Так, я не вірю в їхні дурні казочки про пісню, — буркнув він. — Але чи треба через це їх ображати і псувати їм їхню церемонію, га? Я ж вам казав, що вони інколи дуже дражливі щодо цього і таке інше.

— Звісно, — ввічливо промовила Еґвейн. — Не варто.

Ряба, Вітер та Стрибун прийшли привітатися з Ілайсом—не пустотливо, як це робили собаки, а з гідністю. Як рівня з рівнею. Перрин чув, чим вони обмінюються між собою. Вогняні очі. Біль. Кат Сердець. Смерть. Кат Сердець. Перрин знав, про що вони. Морок. Вони переповідали його сон. їхній сон.

Вовки побігли вперед розвідувати дорогу, а він відчув, що тремтить. Була черга Еґвейн їхати верхи, і юнак пішов поруч із Белою. Ілайс, як завжди, ішов попереду розміреною ходою.

Перрнн не хотів пригадувати свій сон. Він гадав, що з вовками вони в безпеці. Не цілковито. Визнай це. Усім серцем. Усім розумом. Ти все іце опираєшся. Визнай до кінця.

Він виштовхав вовків з голови, і закліпав очима від подиву. Він не знав, що може це зробити. Він вирішив не пускати їх назад. Навіть у снах? Пер-рин не знав напевне, чия це думка — його чи їхня.

На шиї Еґвейн усе ще пишався разок блакитного намиста, подарунок Арама, а у волоссі — маленька гілочка невідомої йому рослини з крихітними яскраво-червоними листочками. їх теж подарував молодий туатга’ан. Пер-рин навіть не сумнівався, що Арам намагався умовити дівчину залишитися з Мандрівним народом, і був радий, що вона не піддалася, але йому також хотілось би, аби вона не торкалася намистин аж так ніжно.

Урешті-решт він заговорив:

— Про що ти так довго розмовляла з Ілою? Коли ти не танцювала з тим довгоногим молодиком, ви з нею обговорювали щось із таким виглядом, наче говорили про якісь секрети.

— їла давала мені поради щодо того, як бути жінкою, — байдуже відповіла Еґвейн.

Перрин розреготався, і вона настільки грізно глянула на нього, як уже давно не дивилася.

— Поради! Ніхто не радить нам, як бути чоловіками. Ми просто ними є, та й по всьому.

— Може, саме тому, — відрізала Еґвейн, — ти так кепсько даєш собі з цим раду.

Ілайс, котрий ішов попереду, голосно реготнув.