Око Світу

РОЗДІЛ 51

СУПРОТИ ТІНІ

Ранд біг схилом, усе вгору і вгору, але страх надавав йому сили, і земля лягала йому під ноги, він не розбирав дороги, підминаючи квітучі чагарники, прокладаючи стежку крізь зарості шипшини, спричиняючи зливу з пелюсток, не помічаючи шипів, що шматували його одяг чи навіть тіло. Крики Морейн затихли. Здавалося, що ці пронизливі крики лунали вічність, раз у раз відчайдушніші, але він розумів, що чує їх лише кілька секунд. Кілька секунд, а тепер Аґінор кинувся за ним. Ранд знав, що Аґінор переслідуватиме саме його. Він бачив це в порожніх очах Відступника, в ту останню секунду до того, як жах зірвав його у несамовитий біг.

Схил ставав усе крутішим, проте він дерся вгору, чіпляючись руками за бадилля та поріст, а сухе листя, камінці та грудки землі осипалися в нього я-під ніг. Незабаром схил став таким стрімким, що йому довелося лізти навкарачки, обдираючи долоні та коліна. Попереду було наче рівніше місце. Хапаючи повітря, він повзком подолав кілька останніх спанів, підвівся й зупинився, ледь не завивши вголос.

За десять кроків попереду плато прямовисно уривалося. Він знав наперед, що саме побачить, та однаково зробив ці кроки, і кожний давався йому важче, ніж попередній; він усе ще плекав надію, що там може знайтися якась стежина, тасьма, козячий лаз — хоч щось. З краю обриву він поглянув униз і побачив стромовину, урвище сто футів завглибшки, кам’яну стіну, гладеньку, наче гембльована дошка.

Має бути якийсь вихід. Я повернуся і знайду кружний шлях.

Коли він повернувся, там уже був Аґінор, який щойно зійшов на гребінь. Відступник подолав схил легко, він наближався так, наче пересувався рівною поверхнею. Хоча запалі очі горіли вогнем на пергаментному обличчі, але дивним чином воно здавалося вже не таким поморщеним, під шкірою з’явилося більше плоті, так наче Аґінор встигнув добре перекусити. Його пломеніючі очі невідступно дивилися на Ранда, а коли він заговорив, то, здавалося, наче говорив із собою:

— Ба’алзамон нагородить того, хто притягне тебе до Шайол Гулу, понад усе, про що може мріяти смертний. Але мої мрії завжди були вищі за мрії інших, і я полишив коло смертних тисячу років тому. Яка різниця — служити Великому Володарю Темряви живим чи мертвим? Якщо дивитися з безміру Тіні — жодної. Чому я мав би ділити могутність із тобою? Чому я мав би впасти перед тобою на коліна? Я, котрий зустрічався віч-на-віч з Льюсом Теріном Теламоном у Залі Слуг? Я, котрий кинув свою міць проти Володаря Ранку і відповів йому ударом на удар? Ні, я не повинен цього робити.

У Ранда в роті пересохло, наче у пустелі, та й і його язик, здається, висох не менше, ніж обличчя Аґінора. Край обриву рипів та кришився під підборами. Він не наважувався озирнутися, але чув, як, зірвавшись, камінчик б’ється об стіни, відскакує та б’ється знову. Так само буде і з його тілом, якщо він позадкує ще хоча б на дюйм. До цього він навіть не усвідомлював, що задкує, відступаючи від Аґінора. По шкірі Ранда ходили дрижаки, і йому здавалося, що якщо він погляне собі на руки, то побачить, що вони стали такими ж поморщеними, як в Аґінора. Але він не міг відвести очей від Відступника. Повинен бути якийсь спосіб утекти від нього. Повинен бути якийсь шлях для порятунку! Повинен бути! Будь-який!

Раптом він відчув щось, побачив, хоча знав, що тут не може нічого бути. Палаючий шнур тягнувся за Аґінором, білий, наче сонце, що просвічує крізь легку хмарину, масивний, наче рука коваля, і водночас легший за повітря; він з’єднував Відступника із чимось, що було неуявно далеко і водночас на відстані руки від Ранда. Шнур пульсував, і з кожним биттям Аґінор дужчав, набирав плоті, стаючи таким високим і міцним, як сам Ранд, нещаднішим за Охоронця, більш вбивчим, ніж само Гнилолісся. Але без цього сяйного шнура Відступника наче не існувало. Шнур був усім. Він гудів. Він співав. Він кликав Рандову душу. Одна нитка відокремилася від шнура, яскрава, як палець завтовшки, попливла повітрям, торкнулася Ранда, і в нього перехопило подих. Його наповнило світло, а жар, який мав би його спопелити, лише зігрів його, наче вигнавши з кісток могильну студінь. Пасмо потовщало. Я мушу звідси вибратися!

— Ні! — заволав Аґінор. — Тобі цього не отримати! Це моє!

Ранд не рухався, не рухався і Відступник, але вони змагалися, билися один з одним, не менш завзято, ніж урукопаш. Піт виступив Аґінорові на обличчі, тепер уже не зморшкуватому, не старому, на обличчі дужого чоловіка в розквіті літ. Ранд відчував у собі пульсацію шнура, наче в ньому бився увесь світ. Світло заповнювало його свідомість, залишаючи лише куточок для нього самого. Він обернув порожнечу навколо цього куточка, знайшов притулок у порожнечі. Вибратися звідси!

— Це моє! — горлав Аґінор. — Моє!

Тепло розливалося всередині Ранда, тепло сонця, сяйво сонця, виривалося назовні, безмірне світло сонця, Світло. Вибратися!

— Моє! — полум’я жбухнуло з рота Аґінора, вилетіло йому з очей вогняними списами, і він несамовито заволав.

Звідсіль!

Ранд уже не був на тій кручі. Він пульсував разом із Світлом, що залило його. Розум відмовився працювати; натомість було світло та жар. Світло. Посеред порожнечі Світло засліпило йому розум, приголомшило благоговійним трепетом.

Він стояв на гірському перевалі, посеред широкої улоговини, а з усіх боків підступали зазублені чорні піки, наче зуби Морока. Це було наяву; він був тут. Він відчував каміння під ногами, крижаний вітер дихав йому в обличчя.

Навколо нього точилася битва — чи фінал битви. Люди в латах, верхи на конях у латних обладунках, блискуча сталь припала порохнявою, але це не заважало їй рубати та колоти, схрещуючись із зубчастими сокирами та кривими мечами траллоків під їхнє дике гарчання. Деякі люди билися як піхотинці, бо коней їхніх було вбито, а інші коні, без вершників, носилися полем битви, волочачи за собою повіддя. У цій каші сям і там виринали щезники, і чорні, наче ніч, плащі звисали нерухомо попри шалений галоп їхніх коней, і в тому місці, куди вдаряли вони своїми мечами, що жерли світло, люди падали мертвими. Шум битви накрив Ранда, ударив йому в груди й вихопив юнака з того дивного стану, в якому він перебував. Дзенькали мечі об мечі, хрипіли воїни, рохкали траллоки, стогнали, конаючи, люди та траллоки. Над цією какофонією крізь завісу пилу майоріли прапори. Чорний яструб Фал Дари, білий олень Шайнару, й інші. І ганчірки траллоків. Майже поруч із собою він побачив рогатий череп да’волів, криваво-червоні вила-трійчатки ко’балів, залізний кулак дай’монів.

Та це й насправді був кінець битви, а радше пауза, бо і люди, і траллоки відступали, аби перегрупуватися. Схоже, ніхто не помічав Ранда. Супротивники завдавали останніх ударів і розходилися: хто галопував на конях, хто біг, накульгуючи, — але війська відкочувалися до протилежних кінців ущелини.

Ранд стояв обличчям до того краю ущелини, де люди намагалися перегрупуватися. Він бачив вимпели, що тріпотіли на кінцях списів. Поранені похитувалися в сідлах, ревіли й безладно метушилися осиротілі коні. Зрозуміло було, що люди не вистоять у ще одній сутичці, і так само зрозуміло було, що вони готуються востаннє зустріти ворога. Тепер дехто з людей побачив Ранда; вершники підводилися в стременах та вказували на нього, їхні вигуки долинали до нього, наче слабкі посвисти.

Похитуючись, він обернувся. Орди Морока заполонили протилежний кінець ущелини. Вони їжачилися чорними вістрями списів та дротиків, змусивши почорніти ще більше темні схили гір. У порівнянні з морем траллоків військо Шайнару здавалося іграшковим. Сотні щезників гарцювали вздовж передніх лав орди, і люті морди траллоків відверталися нажахано, коли ті до них наближалися. Гігантські тіла подавалися назад, звільняючи шлях. Над ними шугали драгкари на шкірястих крилах, і пронизливі крики протинали повітря, перекриваючи собою ревіння вітру. Тепер Ранда помітили й мерддраали, тицяючи в його бік руками, і драгкари почали знижуватися, пікіруючи просто на нього. Два. Три. Шестеро потвор з пронизливим криком стрімко падали на нього.

Ранд дивився на них. Жар наповнював його, спопеляючий жар божевільного сонця. Він ясно бачив драгкарів — бездушні очі на блідих людських обличчях та крилаті тіла, що не мали в собі нічого людського. Жахливий жар. Тріскотливий жар.

З чистого неба вдарили блискавки, кожна стріла, гостра, різка, обпалювала йому очі, і кожна прохромила чорний крилатий силует. Вигуки мисливців перетворилися на смертні крики, обвуглені рештки впали на землю, і небо знову стало чистим.

Жар. Жахливий жар Світла.

Він упав на коліна; йому здавалося, що він відчуває, як сльози шиплять у нього на щоках.

— Ні! — Він вчепився у пучки жорсткої трави, аби відчути хоч щось реальне. Трава спалахнула у нього під пальцями. — Благаю, ні-і-і-і-і!

Від його голосу знявся вітер, вітер завив його голосом, заревів його голосом, понісся ущелиною, підганяючи омахи полум’я, здіймаючи стіну вогню, що понеслася на траллоків швидше, ніж міг би мчати ошалілий кінь. Полум’я обрушилося на траллоків, і гори затрусилися від їхнього лементу, майже такого ж гучного, як вітер, як його голос.

— Цьому має настати край!

Він ударив по землі кулаком, і земля загула, наче гонг. Він гамселив по твердому кам’янистому ґрунту, збиваючи руки до крові, і земля затремтіла. Брижі побігли від нього, перетворюючись на хвилі, а ті ставали все вищими, все могутнішими, накочуючись на траллоків та щезників величезними валами, засипаючи їх землею та кам’яними брилами, а гори в цей час розчахувалися у них під ратицями. Вируючий клубок горілої та розчавленої плоті й уламків скель прокотився траллоцькою ордою. Те, що від неї вціліло, було ще сильним військом, але тепер це військо лише вдвічі перевершувало чисельно військо людей, і в ньому панували бедлам і паніка.

Вітер ущух. Лемент замовк. Земля припинила труситися. Пил та дим клубочилися ущелиною, оповиваючи Ранда.

— Світло тебе осліпи, Ба’алзамоне! Цьому має настати край!

— ЙОГО ТУТ НЕМА.

Ця думка не належала Рандові. Вона віддалася йому в черепі потужною вібрацією.

— Я НЕ ВТРУЧАТИМУСЬ. ТІЛЬКИ ОБРАНИЙ МОЖЕ ЗРОБИТИ ТЕ, ЩО МАЄ БУТИ ЗРОБЛЕНО. ЯКЩО ЗАБАЖАЄ.

— Де? — Він не хотів цього казати, але не міг змусити себе зупинитися. — Де?

Туман, що окутував його, розділився, в ньому з’явився просвіт чистого повітря, заввишки спанів з десять, а навкруги клубочилися дим та пил. Перед ним були завислі у повітрі сходинки, що вели вгору. Він бачив лише кілька сходинок, бо решта губилися в мороці, що затьмарював сонце.

— НЕ ТУТ.

Крізь туман, здалеку, наче з краю світу, долинув голос: «Цього бажає Світло!» Земля загула від грому копит — військо людей кинулося в останній бій.

Попри те, що він перебував у порожнечі, Ранд на мить жахнувся. Вершники в запалі атаки могли його не помітити, а коні їхні неслися прямо на нього. Але більша частина його єства ігнорувала здригання землі під копитами коней як не варту уваги дрібницю. Сліпий гнів рухав Рандом, коли він ступив на першу сходинку. Цьому треба покласти край!

Його оточила темрява, абсолютна темрява абсолютного небуття. Але сходинки залишалися, вони висіли у темряві у нього під ногами, як і над головою. Він озирнувся і побачив, що сходинки позаду зникли, теж перетворившись на ніщо, злившись із небуттям навколо. Проте шнур залишався, тягнувся позаду нього — сяйна смуга, що зменшувалася та щезала в далечині. Він був не такий товстий, як раніше, але не припиняв пульсувати, нагнітаючи в нього силу, з’єднуючи його з життям, наповнюючи його Світлом. Він пішов сходами вгору.

Здавалося, він підіймався цілу вічність. Вічність або хвилини. Час у небутті завмер. Час плинув швидше. Він підіймався сходами, доки перед ним постали двері — старі, шорсткі та потріскані. Він добре пам’ятав ці двері.

Він торкнувся їх — і вони розсипалися на друзки. Уламки ще падали, а він уже проходив крізь отвір, і скалки та порохня сипалися йому з плечей.

Кімната теж була такою, як він пам’ятав, — божевільне, смугасте небо за балконом, стіни з оплавленого каменю, полірований стіл, жахливий камін з ревким полум’ям, що не давало тепла. Камін складався з облич, що корчилися від мук і мовчки волали, і деякі з них зачепили щось у Рандовій пам’яті, так наче він знав їх колись, але він міцно тримав власну безодню закритою, плаваючи в порожнечі всередині себе. Він був сам. Коли він глянув у дзеркало на стіні, то побачив там своє обличчя так ясно, наче це й насправді був він. У порожнечі лише спокій.

— Так, — мовив Ба’алзамон, стоячи біля каміна, — так я й гадав. Жадібність Аґінора взяла над ним гору. Та зрештою це не має значення. Пошук був довгий, але тепер він позаду. Ти тут, і я тебе знаю.

Посеред Світла вільно плавала порожнеча, а посеред порожнечі плавав Ранд. Він дотягнувся до землі своєї домівки, і вона була наче камінь, суха й непорушна, вона була безжальною скелею, де можуть вижити лише сильні, лише ті, що тверді, наче камінь, з якого складаються гори.

— Мені набридло тікати. — Він не міг повірити, що голос у нього такий спокійний. — Набридло, що ти загрожуєш моїм друзям. Більше я не тікатиму.

Він бачив, що Ба’алзамон теж має шнур позаду. Чорний, товстіший за його власний, такий об’ємистий, що кожна людина поруч з ним здалася би карликом, та наразі карликом поруч з ним здавався Ба’алзамон. Кожне здригання цієї чорної жили поглинало світло.

— А ти гадаєш, є різниця — тікатимеш ти чи зупинишся? — зареготало полум’я, що вирвалося з рота Ба’алзамона. Веселощі господаря змусили обличчя в каміні зайтися в риданнях. — Ти втікав від мене багато разів, і щоразу я наздоганяв тебе й змушував проковтнути свої гордощі, присмачивши власними ж рюмсами. Багато разів ти зупинявся й бився, а тоді, зазнавши поразки, плазував, благаючи про пощаду. Але, черв’яче, ти маєш вибір, але один-єдиний: впасти на коліна до моїх ніг і служити мені добре, і тоді я дам тобі владу, вищу за всі трони, або ж стати дурною маріонеткою Тар Балона і вищати, доки тебе не зітре на порох часу.

Ранд ворухнувся, кинув погляд крізь двері, наче шукаючи шляхи до втечі. Хай Морок так подумає. За дверима чорніло ніщо, протяте сяйною ниткою, що бігла від його тіла. Шнур, що тягнувся від Ба’алзамона, теж був там, такий чорний, що вирізнявся в темряві, наче лежав на снігу. Обидва шнури пульсували, наче серцеві судини у протифазі, один проти одного, світло ледь утримувало хвилі темряви.

— Це не єдиний вибір, — мовив Ранд. — Колесо плете Візерунок, а не ти. Я уникнув усіх пасток, що ти розставляв на мене. Мене не схопили твої щезники і траллоки, не спіймали Друзі Морока. Я вистежив тебе тут, а за одним махом знищив твоє військо. Не ти плетеш Візерунок.

Полум’я в очах Ба’алзамона заревло, наче в печі. Губи його не рухалися, та Ранду здалося, що він розчув прокляття, адресоване Аґінорові. Тоді полум’я вляглося, і Рандові усміхнулося звичайне людське обличчя. Всміхнулося посмішкою, що проймала крижаним холодом навіть крізь тепло Світла.

— Дурню, можна набрати нові армії. Армії, про можливість існування яких ти навіть не підозрюєш. І ти кажеш, ти мене вистежив? Ти, слизню, що сидить під грудкою землі, ти вистежив мене? Я почав прокладати стежку, яка мала привести тебе до мене, того дня, коли ти народився; стежку, що мала привести тебе до могили або ж сюди. Аїльцям я дозволив утекти, одній з них я дозволив жити, доки вона прокаже слова, що будуть відлунювати роками. Джеїн Обходисвіт, герой, — він так вимовив це слово, що воно пролунало знущанням, — якого я обвів круг пальця і послав до оґірів, дозволивши йому думати, ніби він звільнився від мене. Чорні Аджа, що повзають усім світом, наче черв’яки, розшукуючи тебе. Я смикаю за мотузки, а Престол Амерлін танцює, гадаючи, що керує подіями.

Порожнеча здригнулася; Ранд поспіхом зміцнив її. Йому все відомо. Він міг це зробити. Це могло бути так, як він каже. Порожнечу зігріло Світло. Сумнів, що було подав голос, було притлумлено. Залишилося лише крихітне зернятко. Ранд боровся з собою, не знаючи, чи хоче він заховати це зернятко, а чи дати йому прорости. Порожнеча віднайшла рівновагу, хоч і поменшала, і він спокійно плавав у ній.

Ба’алзамон, здавалося, нічого не помітив:

— Неважливо, дістанешся ти мені живим чи мертвим. Це має значення лише для тебе, бо від цього залежить, яку владу ти отримаєш. Ти служитимеш мені, або ж служитиме твоя душа. Але я волів, щоб ти впав на коліна переді мною живий, а не мертвий. Я послав до твого селища один кулак траллоків, а міг послати тисячу. Ти зустрічався з Друзями Морока поодинці, хоча на тебе, поки ти спав, могли напасти сотні. А ти, бовдуре, навіть не знаєш, хто вони — ні ті, що чекали на тебе попереду, ні ті, що йшли за тобою, ні ті, хто був поряд з тобою. Ти мій, ти завжди був мій, мій пес на мотузку, і я привів тебе сюди, щоби ти встав на коліна перед своїм господарем або помер, і тоді на коліна стане твоя душа.

— Я зрікаюсь тебе. Ти не маєш влади наді мною, і я не стану перед тобою на коліна — ні живий, ані мертвий. ¹

— Дивись, — промовив Ба’алзамон. — Дивись. — Мимоволі Ранд повернув голову. Там стояли Еґвейн і Найнів, бліді та нажахані, з квітами у волоссі. Там була і ще одна жінка, трохи старша за Мудриню, з сірими очима, дуже вродлива, одягнена так, як одягаються жінки в Межиріччі — у сукню з барвистими вишитими квітками навколо коміра.

— Матусю? — видихнув він, і вона посміхнулася безнадійною посмішкою. Посмішкою його матері. — Ні! Моя мати мертва, а дві інші знаходяться в безпеці, далеко звідси. Я зрікаюся тебе! — Еґвейн і Найнів зникли, випарувались, наче туман, а Карі аль’Тор залишилася стояти, де була, з широко розплющеними, сповненими жаху очима.

— Принаймні вона — моя, — сказав Ба’алзамон, — і з нею я можу робити, що хочу. — Ранд похитав головою.

— Я зрікаюся тебе. — Йому довелося зібратися з силами, щоби вичавити з себе ці слова. — Вона мертва і врятована від тебе у Світлі.

Губи у матері затремтіли. Сльози потекли їй по щоках, і кожна сльозинка пекла Ранда, наче кислотою.

— Володар Могил сильніший, ніж він був колись, синку мій, — сказала вона. — Він сягає далі, ніж раніше. Батько Брехні має мед на язиці, згубний для довірливих душ. Синку мій, мій єдиний коханий сину, я би вберегла тебе від цього, якби могла, але зараз він — мій господар, і його примхи — закон мого існування. Я можу лише підкорятися йому й плазувати перед ним, як він того забажає. Тільки ти можеш мене звільнити. Будь ласка, синку. Будь ласка, допоможи мені. Допоможи мені. Допоможи. ДОПОМОЖИ!

її слова перетворилися на відчайдушне голосіння, коли щезники, з відкритими обличчями, бліді та безокі, обступили її. Безкровні руки зірвали одяг, і в цих руках опинилися кліщі, і лещата, і залізо, що мордували, пекли та шмагали беззахисне тіло. Пронизливі крики лунали безперестану.

Луною її крику озвався крик Ранда. Порожнеча закипіла в ньому. В руках у юнака опинився його меч. Але не меч з тавром чаплі, а меч зі світла, меч Світла. Щойно він здійняв меч, біла вогняна блискавка зірвалася з вістря, наче продовження самого леза. Вона торкнулася найближчого щезника, і біле розжарене полум’я наповнило кімнату, сяючи крізь напівлюдків, як сяє свіча крізь аркуш паперу, пропікаючи їх, осліпляючи очі Ранда цим видовищем.

З самого серця цього сяйва він розчув шепіт:

— Дякую, сину мій. Світло! Благословенне Світло.

Спалах згаснув, і Ранд опинився в кімнаті сам на сам з Ба’алзамоном. Очі у того горіли, наче Безодня Фатуму, але він відстрибнув від меча так, наче той і насправді був самим Світлом.

— Дурню! Ти знищиш сам себе! Ти ще не можеш цим керувати! Не можеш, доки я тебе не навчу!

— Все скінчено, — мовив Ранд і змахнув мечем над чорним шнуром Ба’алзамона.

Меч опустився, Ба’алзамон заволав. Він волав, і волав, доки затрусилися кам’яні стіни, а коли лезо Світла перетяло шнур, неугавне виття злетіло з подвоєною силою. Розрубані кінці розлетілися з силою, так, наче вони були туго напнуті. Той кінець, що йшов у ніщо, відскочивши, почав танути. Інший кінець хльоснув по Ба’алзамону, змусивши його відлетіти до каміна. Обличчя, спотворені гримасами болю, зайшлися беззвучним сміхом. Стіни заходили ходором й тріснули, підлога пішла хвилями, і зі стелі посипалися кам’яні брили. І в цей час, коли все навколо розпадалося, Ранд направив вістря меча Ба’алзамону просто в серце.

— Все скінчено!

Світло порснуло з вістря, гостре, наче спис, струмінь вогняних іскор, схожих на краплі розжареного до білого, розплавленого металу. Виючи, Ба’алзамон виставив уперед руки в марній спробі захиститися. Полум’я в його очах волало, зливаючись з іншими вогняними язиками — це зайнявся камінь, запалали, розтріскуючись, стіни, загорілася здиблена підлога. Спалахнули уламки, що падали згори. Ранд відчував, що та сяйлива нитка, яка йшла до нього, тоншає... ось залишилося лише жевріння... Але він зібрав усі сили, не розуміючи, що робить чи як він це робить, усвідомлюючи одне: цьому має настати край. Цьому має настати край!

Вогонь заполонив усю кімнату, перетворивши все на суцільне полум’я. Він бачив, як Ба’алзамон усихає, наче листок, чув, як він волає. Його пронизливі крики віддавалися хлопцеві в кістках. Тоді полум’я стало чисто білим — біле світло, що блиском перевершувало Сонце. А потім згасло останнє мерехтіння його шнура, і він почав падати, падати крізь безкінечну чорноту, крізь виття Ба’алзамона, що стихало вдалині.

Згодом щось ударило Ранда зі страшенною силою, перетворивши його в желе, в желе, що здригається та скрикує через вогонь, який лютує у нього всередині, через той спраглий холод, що пече й пече його, пече безнастанно.