Око Світу

ПРОЛОГ

ДРАКОНОВА ГОРА

Палац час від часу здригався, наче сама земля жахалася спогадів та глухо стогнала, не вірячи тому, що сталося. Смуги сонячного світла падали крізь тріщини у стінах, змушуючи мінитися та зблискувати міріади танцюючих у повітрі порошинок. Стіни, підлога, стеля чорніли випаленими плямами. Фарба та позолота взялися пузирями на колись яскравих фресках, покреслених широкими чорними мазками, шар кіптяви ліг на розкришені фризи — зображені на них люди і тварини, здавалося, намагалися вибігти з палацу і перечекати веремію деінде. Мертві лежали скрізь — чоловіки, жінки, діти. Вони намагалися врятуватися втечею, але падали, вражені блискавками, що били уздовж всіх коридорів, чи охоплені вогнем, що підкрадався зненацька, чи поглинуті розтопленим камінням, що хижо струменіло у пошуках жертв, і так чинилося доти, доки знову не запанували безгоміння та спокій. І, химерно контрастуючи з довкіллям, пишалися барвисті гобелени та шедеври живопису—висіли так, наче нічого й не трапилось, хіба що подекуди перекособочилися, коли під ними випиналися стіни. Меблі з вибагливою різьбою, інкрустовані слоновою кісткою та золотом, стояли цілі-цілісінькі, і лише де-не-де поперекидалися, коли під ними брижилася підлога. Навіженство стинало все під корінь, залишаючи без уваги речі другорядні.

Льюс Терін Теламон блукав палацом, легко утримуючи рівновагу, коли підлога під ним хиталася.

— Іліено! Кохана, де ти? — Він заплямив кров’ю край свого ясно-сірого плаща, коли переступав через тіло золотоволосої жінки, риси прекрасного обличчя якої спотворив жах смертної миті, а в розплющених очах застигло нерозуміння. — Де ти, моя дружино? Куди ви всі заховалися?

На очі йому потрапило власне відображення у перехнябленому дзеркалі на мармурі стіни, що взявся бульбашками. Пишні королівські шати — сірі, пурпурні та золоті — з виїмкової тканини, привезеної купцями аж з-поза Світового моря, наразі були подерті та брудні, і товстий шар пилу вкривав їх так само, як і його обличчя та волосся. Він торкнувся емблеми на плащі — чорно-білого кола, розділеного хвилястою лінією, і на мить затримав на ньому руку. Щось він означав, цей символ. Проте вишите коло не могло надовго затримати його уваги. От на своє віддзеркалення він утупився зі здивуванням. Звідти на нього дивився високий чоловік середнього віку, він навіть зараз виглядав ще доволі вродливим, хоча сивина густо запорошила темне каштанове волосся, невпокій та втома порізьбили обличчя глибокими зморшками і додали темряви очам, яким, здавалося, судилося побачити надто багато. Льюс Терін розсміявся — спочатку тихо, а відтак, закинувши голову, на все горло. Його сміх луною прокотився безживними залами.

— Іліено, кохана! Йди ж сюди, дружино моя. Ти маєш це побачити!

Повітря у нього за спиною затремтіло, вкрилося ряботинням. За мить брижі затверділи, явивши постать чоловіка: незнайомець роззирнувся, і побачене викликало на його обличчі гримасу відрази. Він був нижчий за Льюса Теріна і вдягнений з голови до п’ят у чорне, якщо не зважати на смужку білосніжного мережива на комірі та гаптовані сріблом закоти високих, до стегна, чобіт. Прибулець пішов уперед, ступаючи обережно, підхопивши поли плаща, аби не забруднити його об безживні тіла. Підлога затремтіла від післяпоштовхів, але він не звернув на це уваги, вп’явшись очима у чоловіка, котрий реготав, утупившись у дзеркало.

— Володарю Ранку, — сказав він, — я прийшов по тебе.

Сміх наче ножем відтяло, і Льюс Терін повернувся, не виказуючи жодного здивування.

— Еге ж, гість! Чи маєш ти Голос, незнайомцю? Незабаром настане час Співів, і всі запрошені взяти участь. Іліено, кохана, у нас гість. Іліено, де ти?

Очі чоловіка в чорному розширилися, погляд метнувся до тіла золотоволосої жінки, а тоді знову до Льюса Теріна.

— Забери тебе Шей’тан, невже гниль проникла в тебе аж так глибоко?

— Це ім’я, Шей’... — Льюс Терін здригнувся і підніс руку, наче відганяючи щось від себе. — Не варто його вимовляти. Воно небезпечне.

— Отже, ти хоча б це пам’ятаєш. Небезпечно для тебе, дурню, не для мене. Що ще ти пам’ятаєш? Пригадуй, ти, засліплений Світлом ідіоте! Я маю покінчити з тобою, але не хочу, щоби ти в цей час спокійнісінько перебував у непам’яті! Згадуй усе!

Якусь мить Льюс Терін витріщався на власну підняту руку, здивований тим, як примхливо розписав її бруд. Відтак витер її об одіж, не помічаючи, що та ще брудніша, а тоді його увагу знову привернув співрозмовник.

— Хто ви такий? Чого вам треба?

Чоловік у чорному пихато випнув груди:

— Колись мене звали Елан Морін Тендронай, але тепер...

— Зрадник Надії... — прошепотів Льюс Терін. Спогади ворухнулися, проте він мотнув головою, відганяючи їх.

— То ти все ж таки щось пригадуєш?! Так, Зрадник Надії. Так прозвали мене люди, так само, як тебе вони назвали Драконом, але, на відміну від тебе, я прийняв це ім’я. Вони дали мені його, повважавши за проклін, але я ще змушу їх колінкувати перед цим ім’ям зі святобливим трепетом. А що ти зробиш зі своїм ім’ям? Відсьогодні люди називатимуть тебе Родичевбивцею. Що ти збираєшся з цим робити?

Льюс Терін, суплячи брови, обводив поглядом руїни залу.

— Іліена мала би бути тут і привітати гостя, — неуважно пробурмотів він, а тоді гукнув: — Іліено, де ти?

Підлога заходила ходором; тіло золотоволосої жінки затремтіло, так наче вона збиралася відповісти на його поклик. Його очі її не бачили.

Елан Морін скривився.

— Поглянь на себе, — промовив він зневажливо. — Колись ти був першим у Залі Слуг. Колись ти носив Перстень Тамирліна і пишався на Високому Троні. Колись на твій заклик збиралися Дев’ять Скіпетрів Влади. А подивися зараз на себе! Жалюгідне калічне створіння. Проте цього не досить. Ти принизив мене в Залі Слуг. Ти завдав мені поразки перед Воротами до Пааран Дізена. Але тепер я сильніший за тебе. Ти помреш з думкою про свою остаточну поразку, сповна усвідомивши, якою вона є абсолютною та нищівною. Втім, якщо я взагалі дозволю тобі померти.

— Не розумію, чому Іліена так забарилася. Вона мене не похвалить, якщо помислить, начебто я приховую від неї гостя. Сподіваюся, ви охочі до бесіди? Бо Іліена охоча. Я вас попередив. Іліена запитуватиме вас про тисячу речей, і може таке трапитися, що ви розповісте їй усе, що знаєте.

Відкинувши назад чорний плащ, Елан Морін випростав руки перед собою.

А ще гірше для тебе те, — прошипів він, — що тут немає жодної із твоїх Сестер. Я ніколи не був майстром Зцілення, а наразі визнаю іншу силу. Втім, будь-яка з них змогла би дати тобі просвітлення хіба що на кілька хвилин, якби, звісно, ти її не встиг знищити раніше. Те, що можу зробити я, подіє не гірше. Принаймні мене це влаштовує. — Він раптом посміхнувся, і ця посмішка була жорстокою. — Хоча, маю таку думку, Шей’тан зцілює не так, як ти звик. Зцілися, Льюсе Теріне! — Він простягнув руки, і світло потьмяніло, так наче тінь лягла на сонце.

Біль вибухнув у Льюсі Теріні, і він закричав; крик цей ішов із глибин його єства, і він не міг його зупинити. Вогонь обпалив його до самих кісток, у жилах заструмила кислота. Він повалився назад, гепнувшись головою об кам’яну підлогу, і голова відбилася від неї на подобу м’яча. Серце викалату-вало, намагаючись вирватися з грудей, і з кожним його ударом нова хвиля полум’я проходила крізь тіло.

Він безпомічно бився у конвульсіях; біль перетворив його череп на агонізуючу сферу, яка, здавалось, ось-ось вибухне. Хрипкі крики стократ відлунювали палацом.

Повільно, дуже повільно біль почав відступати. Цей відплив, здавалося, тривав тисячі років, а коли завершився, Льюс Терін залишився лежати, сіпаючись, намагаючись ковтнути повітря пошерхлим горлом. Здавалося, минуло ще тисячоліття, доки він спробував підвестися, відчуваючи, що м’язи перетворилися на драглі, і спромігся нарешті стати навкарачки. Погляд його впав на золотоволосу жінку, і з грудей його вирвався крик, тисячо-крат несамовитіший за ті крики, що лунали раніше. Хитаючись, ледь не падаючи долілиць, він поповз до неї. Він схопив тіло в обійми, і на це були потрачені всі його сили. Руки у нього тремтіли, коли він відкинув золоте волосся з обличчя і глянув у її широко розплющені очі.

— Іліено! Світло, допоможи мені... Іліено! — Він припав до неї, намагаючись захистити її своїм тілом, ридаючи ридма, як людина, якій більше нема що втрачати в цьому житті. — Іліено, ні! Ні!

— Ти можеш повернути її, Родичевбивце. Великий Володар Темряви може повернути її до життя, якщо ти служитимеш йому. Якщо ти служитимеш мені.

Льюс Терін підвів голову, і чоловік у чорному мимоволі позадкував на крок від його погляду.

— Десять років, Зраднику, — шелеснув Льюс Терін, так іще шовково шелестить клинок, коли його вихоплюють із піхов. — Десять років твій хазяїн занапащає світ. А тепер ось це. Я...

— Десять років! Ти, жалюгідний недоумку! Ця війна триває не десять років, а як світ світом. Ми з тобою билися тисячу разів, з кожним обертом Колеса, тисячу тисяч разів, і битимемося доти, доки час помре і востор-жествує Тінь! — останні слова він прокричав, піднісши стиснуту в кулак руку, і тепер прийшла черга Льюса Теріна відсахнутися, важко дихаючи, від вогняного спалаху в очах Зрадника.

Льюс Терін обережно опустив Іліену долу, ніжно пестячи кінчиками пальців її волосся. Коли ж він підвівся, то хоча сльози і застилали йому очі, у крижаному голосі лунав метал:

— За те, що ти скоїв раніше, Зраднику, тобі немає прощення; але за смерть Іліени я знищу тебе, знищу так, що тобі не допоможе твій хазяїн. Готуйся до...

— Та пригадай же, дурню! Пригадай свій марний напад на Великого Володаря Темряви! Пригадай його удар у відповідь! Просто зараз Сто Спо-борників шматують світ, і з кожним днем до них доєднується ще сотня. Чия рука вбила Іліену Сонячноволосу, Родичевбивце? Не моя. Не моя. Чия рука забрала життя у кожного, в кому була хоча б краплина твоєї крові, у кожного, хто любив тебе, у кожного, кого любив ти? Не моя, Родичевбивце. Не моя. Згадай, і знай, яка ціна опору Шей’тану!

Піт, що стікав обличчям Льюса Теріна, проклав борозни крізь пил та бруд. Він згадав, і спогад цей був туманний, наче сон уві сні, але він знав, що це є правдою.

Несамовитий рик відбився луною від стін — рик чоловіка, який дізнався, що він знищив власну душу своєю ж рукою. Він учепився нігтями в щоки, наче бажаючи вирвати очі, аби не бачити того, що накоїв. Хоч куди він зводив їх, лицезрів лише мертвих. Пошматованих, переламаних, спалених, наполовину поглинутих каменем. Скрізь покоїлися мертві обличчя тих, кого він знав, кого любив. Старі слуги, друзі з дитинства, вірні товариші, котрі стояли з ним пліч-о-пліч у битвах, яким несть числа. І його діти. Його власні сини та дочки, мовби поламані ляльки, що ніколи більше не оживуть, не засміються, бавлячись у щось своє, діточе. Усі вони полягли від його власної руки. Обличчя дітей винуватили його, порожні очі запитували: «Чому?», і його сльози не могли бути відповіддю. Сміх Зрадника підхльостував, заглушаючи його власні стогони. Він більше не міг дивитися на ці обличчя, терпіти цей біль. Він не міг тут більше залишатися. У відчаї він потягнувся до Істинного Джерела, до заплямованого саїдін, і — Перемістився.

Він опинився посеред рівнинної та порожньої місцини. Неподалік котила хвилі ріка, широка та пряма, але він відчував, що на сотні ліг навкруги немає жодної людини. Він був тут один як палець, такий самотній, яким тільки може бути людина, поки вона ще жива; але втекти від спогадів було годі. Очі загиблих переслідували його, вони чаїлися в кожному з незліченних закамарків його свідомості. Від них йому було не сховатися. Очі його дітей. Очі Іліени. Сльози блищали йому на щоках, коли він тгід-вів обличчя до неба.

Світло, прости мені! — Він не вірив, що може отримати прощення. За те, що він накоїв, не прощають. Але він усе одно волав, звертаючись до неба, благаючи про те, чого, як він знав, не може бути йому дано. — Світло, прости мені!

Він усе ще торкався саїдін — чоловічої половини тієї сили, яка керує Всесвітом, яка обертає Колесо Часу, і відчував маслянисту пляму, що бруднила поверхню цієї половини сили, — пляму, завдану Тінню у відповідь на його удар. Пляма з’явилася через нього. Тому що у сліпій гордині він утокмачив собі в голову, що люди можуть дорівнятися до Творця, можуть виправити те, що створив Творець, а вони власноруч сплюндрували. Він повірив у це в своїй гордині.

Льюс Терін усе глибше й глибше заходив у Істинне Джерело, черпаючи з нього, як ото гинучий від спраги. Поспіхом він зачерпнув Єдиної Сили стільки, що не зміг її всю направити самотужки, відтак шкіру наче обпалило вогнем. Напружившись, він змусив себе черпати ще, намагаючись узяти на себе всю Силу.

— Світло, прости! Іліено!

Повітря перетворилося на полум’я, полум’я — на рідке світло. Блискавка, що вдарила з небес, випалила б очі будь-кому, хто вздрів би її хоч на мить, осліпила б його навіки. Зірвавшись із небозводу, блискавка пройшла крізь Льюса Теріна Теламона, досягши земних надр. Там, де вона торкнулася каменя, той перетворився на пару. Земля заходила ходором, затремтіла, наче жива істота в агонії. Вогняний стрижень, що з’єднав небо і землю, проіснував хіба якусь мить; він згаснув, та земля все ще здіймалася хвилями, наче море під час шторму. В повітря вдарив фонтан розплавленої скельної породи заввишки п’ять сотень футів, а земля зі стогоном набрякла, штовхаючи вогняний струмінь вище, і ще вище. З півночі й півдня, зі сходу та заходу налетіли вітри, ревучи, ламаючи дерева, наче лозинки, завиваючи пронизливо, налітаючи поривами, наче покликані допомогти новоявленій горі рости вище й досягти неба.

Урешті-решт вітри вляглися, земля вже не трусилася, а тільки глухо гуркотіла. Й знаку не лишилося від Льюса Теріна Теламона. Там, де він стояв, височіла гора, здіймаючись на милі до неба, і розплавлена лава ще вивергалася потоком із її надщербленого верхів’я. Широка і пряма ріка вигнулася дугою, подалі від гори, і розділилася на два рукави, утворивши посередині довгастий острів. Тінь від гори майже сягала острова; вона чорніла на землі, неначе зловісне клеймо пророцтва. Якийсь час нічого не було чутно навколо, хіба земля гуркотіла глухо, наче протестуючи.

Повітря над островом замерехтіло, загуснуло. Чоловік у чорному стояв, дивлячись на вогнедишну гору, що випнулася посеред рівнини. Лють і презирство викривили його обличчя:

— Тобі не втекти так просто, Драконе. Між нами ще нічого не скінчено. І не скінчиться довіку.

Відтак чоловік зник, а гора й острів зосталися самотувати. Зосталися чекати.

І Тінь укрила Землю, і Світ розколовся на каміння. Океани відступили, і гори розсипалися. Народи розсіялися по вісьмох краях Світу. Місяць обернувся на кров, а сонце — на попіл. Моря кипіли, і живі заздрили мертвим. Все було розтрощене, і все було втрачене, окрім пам’яті, а надто одного спогаду, що панував над усіма. Залишилася пам’ять про того, хто приніс Тінь і Світотрощу. И ім’я йому було Дракон.

(З «Алет нін Таерін алта Камора, Світотроща». Автор невідомий, Четверта Епоха)

І прийшло це тоді, аби минути, так, як приходило раніш і прийде знову: Морок важко вкрив землю і згнітив серця людей, і зелене листя зачахло, а надія вмерла. І люди заволали до Творця, промовляючи: «О Світло Небес, Світло Світу, дозволь Обіцяному народитися з гори, як сказано у Пророцтвах, як це було у віки, що давно минули, і буде знов у віки, що прийдуть. Дозволь Князеві Ранку заспівати до землі, аби вона зазеленіла, а долини сповнилися ягнятами. Хай рука Володаря Світанку захищає нас від Темряви, хай величний меч справедливості боронить нас. Нехай Дракон знову осідлає вітри часів».

(З «Чарал Дріанаан те Каламон, Цикл Дракона». Автор невідомий, Четверта Епоха)