Око Світу

РОЗДІЛ 4

МЕНЕСТРЕЛЬ

Двері корчми із гучним тріском захряснулися за білоголовим чоловіком, і він жваво крутнувся на місці, аби подивитися на них. Чоловік був худорлявий і високий, хоч і здавався нижчим, оскільки пригорблював плечі. Попри немолодий вже вік рухався він легко та стрімко. Плащ чоловіка радше нагадував клаптикову ковдру, зшиту з латок усіх можливих кольорів та форм. Пістряве клаптя тріпотіло на вітрі, перелискуючи сотнями веселкових плям. Ранд помітив, що попри все плащ у чоловіка був достатньо добротний, хай би що там не казав майстер аль’Вір, а барвисті латки головно його прикрашали.

— Менестрель! — захоплено прошепотіла Еґвейн.

Сивий чоловік знову крутнувся, розвернувшись обличчям до хлопців та Еґвейн. Плащ яскраво спалахнув, поли розлетілися, відкривши довіу куртку з незвично широкими рукавами та великими кишенями. Затремтіли густі довгі вуса, що білосніжною підковою обрамляли обличчя, темне й обшерхле, наче старе дерево. Він владно махнув у бік Ранда з компанією рукою із затиснутою люлькою з довгим різьбленим чубуком. Над люлькою курився димок. Сині очі блиснули з-під кошлатих сивих брів, просвердливши поглядом кожного.

Ранд з цікавістю роздивлявся незнайомця, а надто задивився на його очі. Усі мешканці Межиріччя мали очі темні, так само як і більшість купців разом зі своєю охороною, та й взагалі як усі, кого він колись бачив. Кон-ґари та Копліни постійно глузували з Ранда за його сірі очі, доки одного дня він урешті-решт сунув кулаком у носа Івелу Копліну, за що, звісно, отримав на горіхи від Мудрині. Іноді він розмірковував собі, а чи бувають такі землі, де не зустрінеш людину з темними очима? А може, Лан із таких земель ?

— Що це у вас тут за місце таке? — запитав менестрель глибоким голосом, лункішим за голос більшості людей. Навіть просто неба відчувалося що голос цей здатний заповнювати великі зали, відлунюючи від стін. — Оті недотямки, з того селища, що на пагорбі, запевнили мене, що я дістануся сюди засвітла; от тільки забули попередити, що для цього треба виїхати вдосвіта. Коли ж я нарешті сюди допхався, промерзлий до кісток, мріючи про тепле ліжко, ваш корчмар годину вичитував мені, наче я мандрівний свинопас і це не ваша Рада Селища запросила мене продемонструвати моє мистецтво. І він навіть і не подумав сказати мені, що він і є мер. — Він замовк, аби перевести подих, обводячи усіх поглядом, але за мить вибухнув знову: — А коли я спустився до зали викурити люльку біля каміна та випити кухоль елю, усі присутні в залі витріщилися на мене так, наче я їхній родич десятого коліна і приперся сюди, аби позичити у них грошенят. Один старезний дідуган узявся торочити, які історії мені можна розповідати, а які ні, а якесь шмаркате дівча загорлало, аби я вимітався, а коли вирішило, що я не надто поспішаю, стало замахуватися на мене дрючком! Де це чувано, аби так зустрічали менестреля?

Еґвейн дивилася на чоловіка широко розплющеними очима, і захват від того, що вона вперше в житті бачить увіч живого менестреля, боровся в ній із бажанням захистити Найнів.

— Не переймайтеся, майстре Менестрелю, — промовив Ранд. Він і сам відчував на своєму обличчі дурнувату посмішку від вуха до вуха. — Це була наша Мудриня, і вона...

— Ота крихітка, ота гарнюня, — вигукнув менестрель, — Мудриня вашого селища? Нічого собі! У її віці їй радше личило би кокетувати з молодими хлопцями, ніж пророкувати погоду та зціляти хворих.

Ранд ніяково засовався. Він сподівався, що Найнів ніколи не почує, якої думки про неї цей чоловік. Принаймні до того, як відбудеться його виступ. Перрин здвигнув брови на ці слова менестреля, а Мет беззвучно присвиснув; схоже було, що їм усім водночас сяйнула одна й та сама думка.

— Ви заскочили засідання Ради Селища, — продовжував Ранд. — Я впевнений, що вони не хотіли вас образити. Бачте, вони щойно довідалися, що в Ґелдані йде війна, а ще там об’явився чоловік, який стверджує, що він Відроджений Дракон. Лжедракон. Туди мчать Айз Седай з Тар Валона. Рада обговорює, чи не загрожує небезпека і нам усім.

— Старі новини, навіть для Бейрлона, — зневажливо відказав менестрель, — а це місце, де про все дізнаються останніми. — Він помовчав, обвів очима будинки селища і додав: —Чи майже останніми. — Тоді погляд його впав на розпряжений фургон перед корчмою, навколо якого наразі не було ані душі. — Ага. Мені так і здалося, що в корчмі я впізнав Падана Фейна. — Голос його залишався таким само глибоким, але тепер він лунав не урочисто, а презирливо. — Фейн завжди поспішає принести погані новини, і чим вони гірші, тим хутчіше. В ньому більше від ворона, ніж від людини.

— Майстер Фейн часто буває у нас в Емондовому Лузі, майстре Менестрелю, — промовила Еґвейн. Крізь її захоплення пробилася й несхвальна нотка. — Він завжди радий посміятися і частіше приносить добрі новини, ніж погані.

Менестрель якусь мить роздивлявся дівчину, а тоді широко посміхнувся:

— Ви дуже гарненька дівчина. Вам би личило прикрашати волосся бутонами троянд. На жаль, я не можу дістати троянди з повітря. Не цього року. Та чи не погодитеся ви постояти поруч зі мною завтра під час мого виступу? Подати флейту, коли вона мені знадобиться, та інший реквізит? Я завжди обираю на роль асистентки найвродливішу дівчину.

Перрин хихикнув, а Мет, який почав хихикати ще раніше, голосно розреготався. Ранд здивовано закліпав очима. Еґвейн обпекла його поглядом, без тіні усмішки. Відтак випрямилася і підкреслено спокійно відповіла:

— Дякую, майстре Менестрелю. Я з радістю вам допоможу.

— Том Меррилін, — промовив менестрель, і всі нерозуміюче втупились на нього. — Мене звати Том Меррилін, а не майстер Менестрель. — Він підтягнув вище свого барвистого плаща, і раптом голос у нього знову змінився, наче став відлунювати від стін великої зали. — В минулому я був придворним бардом, а тепер справді піднявся до рангу майстра Менестреля, і все ж моє ім’я просто Том Меррилін, а Менестрель — це лише титул, яким я пишаюся. — І він уклонився, змахнувши полами плаща так вишукано, що Мет заплескав у долоні, а Еґвейн промуркотіла щось у захваті.

— Майстре... м-м-м... майстре Меррилін, — промовив Мет, не дуже зрозумівши із почутого, як саме слід звертатися до менестреля, — а що насправді відбувається в Ґелдані? Чи вам відомо щось про Лжедракона? Чи про Айз Седай?

— Хіба я схожий на дрібноношу, хлопче? — буркнув менестрель, вибиваючи люльку об долоню. Раз — і люлька зникла в його плащі, а може, в куртці; Ранд не був упевнений, куди саме вона поділася і яким чином. — Я — менестрель, а не пліткар. І я взяв собі за правило нічого не знати про Айз Седай. Так воно значно безпечніше.

— Але ж війна... — схвильовано розпочав Мет, проте майстер Меррилін не дав йому і слова сказати.

— На війнах, хлопче, одні бовдури вбивають інших бовдурів, і все це заради цілковито бовдурської мети. Ось і все, що треба знати про війну... будь-кому. — Зненацька він націлився пальцем в Ранда. — Ти, хлопче, ти, довганю, ти ще не припинив рости, але я сумніваюся, що в цій місцевості знайдеться хтось твого зросту. І, готовий укласти парі, у вашому селищі нема ще когось з очима такого кольору. Плечі у тебе завширшки, як топорище сокири, і на зріст ти наче аїлець. Як твоє ім’я, хлопче?

Ранд неохоче назвався, не впевнений, чи не глузує з нього цей чоловік, але менестрель уже переніс увагу на Перрина.

— А ось ти завбільшки чи не як оґір. Хіба трохи не доріс. А ти як звешся?

— Ну, в цьому випадку мені би довелося забратися собі самому на плечі, — розсміявся Перрин. — Боюся, ми з Рандом звичайні люди, а не вигадані створіння з ваших оповідок. Моє ім’я Перрин Айбара.

Том Меррилін посмикав себе за довгого вуса,

— Ну-ну. Вигадані істоти з моїх оповідок. Але чи такі вже вони вигадані? Схоже, ви, хлопці, багато мандрували, побували в усіх усюдах.

Ранд мовчав, упевнений тепер, що менестрель над ними сміється, але Перрин заговорив знову:

— Всі ми їздили аж до Сторожового Пагорба та до Девен Райда. Тут мало хто мандрував так далеко. — Перрин не нахвалявся, він рідко так робив. Він просто говорив, як воно є.

— Ми всі бачили також Мочарі, — встряв Мет, і ось він уже точно цим пишався. — Це болото аж з того боку Заплавного лісу. Туди взагалі ніхто не ходить, бо там непрохідне трясовиння й бездонна моква. Тільки ми там були. І до Імлистих гір ніхто не ходить, а ми якось і туди дійшли. Принаймні до підніжжя.

— Аж так далеко? — протягнув менестрель, не припиняючи розгладжувати вуса.

Ранду здалося, що він це робить, аби приховати посмішку, а Перрин насупив брови.

— Не можна далеко заходити в ці гори, бо вони приносять нещастя, — сказав Мет, наче виправдовуючись, що вони не пішли далі. — Це всі знають.

— Це просто забобони, Метриме Коутон, — сердито втрутилася Еґвейн. — Найнів каже... — Вона замовкла на півслові, зашарівшись, і кинула на Тома Мерриліна вже не такий дружній погляд. — І не варто робити з них... це недобре! — Вона розчервонілася ще сильніше і замовкла.

Мет закліпав очима, наче до нього почало доходити, що з нього сміялися.

— Ти права, дівчинко, — промовив менестрель, і в голосі його пролунало розкаяння. — Сто разів перепрошую. Я тут для того, аби звеселяти. Ох, мій язик — мій ворог!

— Може, ми й не мандрували так багато, як ви, — рішуче сказав Перрин, — але до чого тут, який Ранд на зріст?

— Та хоча б до того, юначе, що трохи пізніше я запропоную вам спробувати підняти мене. Але вам не вдасться відірвати мої ноги від землі, ані тобі, ні твоєму височезному приятелю, Ранду, — так його звуть, я не помиляюся? — ані будь-якому чоловіку в селищі. Ну, що ти про це думаєш?

Перрин пирхнув зневажливо.

— Гадаю, я можу вас підняти просто зараз. — Він ступив крок уперед, але Том Меррилін відмахнувся від нього.

— Трохи пізніше, хлопче. Пізніше. Коли збереться більше народу. Актор потребує аудиторії.

Тимчасом до них уже підтягнулася невеличка юрба, людей з десятеро: хлопці, жінки. Малеча, з круглими від цікавості очима, визирала з-за спин дорослих. І всі дивилися так, наче чекали від менестреля дива. Біловолосий чоловік обвів усіх поглядом, наче перерахував подумки, тоді легенько похитав головою і зітхнув:

— Гадаю, треба вам дещо показати. Аби ви могли побігти й розповісти решті. Га? Лише натяк на те, що ви побачите завтра на Святі.

Він ступив крок назад і раптом високо підстрибнув, зробивши сальто з розворотом, й опинився на старому кам’яному підмурівку, обличчям до глядачів. І це ще не все: щойно він звівся на ноги, у нього в руках не знати звідки взялися три кульки — червона, біла та чорна — і замерехтіли, затанцювали у повітрі.

Юрбою глядачів пролетів тихий подих, у якому змішалися здивування та задоволення. Навіть Ранд забув про своє роздратування. Він радісно усміхнувся до Еґвейн, і та відповіла йому захопленою усмішкою, а відтак обоє вони розвернулися й прикипіли очима до менестреля.

— Ви хочете почути легенду? — продекламував Том Меррилін.—Я знаю їх безліч і переповім вам. Ви побачите все наче на власні очі. — 3 нізвідки взялася блакитна кулька і приєдналася до решти, за мить — ще зелена, і жовта. — Легенду про великі війни та славетних героїв — для чоловіків і хлопчаків. Для жінок та дівчат — увесь цикл «Аптеріджин». Історії про Ар-тура Пейндраґа Танріалла, Артура Яструбине Крило, Артура Короля Королів, того, котрий колись правив усіма землями від Аїльської пустелі до Аритського океану і далі. Дивні історії про незвичайних людей і незвичайні країни, про Зеленого Чоловіка, про Охоронців і траллоків, про оґірів та аїльців. «Тисяча оповідок про Анлу, мудру радницю», «Джем, переможець велетнів», «Як Сьюза вгамувала Дже'їна Обходисвіта», «Мара та три пришелепкуваті королі».

— Розкажіть нам про Ленна, — вигукнула Еґвейн. — Як він літав на місяць у череві вогняного орла. Про його дочку Салію, котра блукає між зір!

Ранд покосив оком на Еґвейн, але вона нічого не помічала, дивлячись лише на менестреля. Раніше дівчина ніколи не цікавилась оповідками про пригоди та тривалі мандри. Полюбляла кумедні історії про жінок котрі примудрялися обкрутити довкола пальця всесвітніх розумників. Він не сумнівався, що вона замовила історії про Ленна та Салію, аби допекти його до живого. Не могла вона не розуміти, що великий світ — не місце для мешканців Межиріччя. Одна справа слухати про пригоди і навіть мріяти про них, і геть інша — вплутуватися в ці пригоди.

— А... це старі історії, — промовив Том Меррилін, і раптом уже по три кольорових кульки застрибали над кожною його рукою. — Дехто каже, що вони походять ще з тієї Епохи, котра передувала Епосі Легенд. А може, вони й ще старіші. Але, скажу я вам, я знаю всі історії з проминулих Епох, і Епох, які ще мають настати. Епох, коли люди панували над небом і зірками, і Епох, коли людина і всякий звір жили в мирі та злагоді. Епох див і Епох жахів. Епох, що закінчувалися вогнем, який падав з небес, та Епох, фатальний кінець яких приходив зі снігом та кригою, що сковувала землю та води. Я знаю всі ці історії, і я розповім вам їх усі. Легенди про велетня Моска з його Вогняним Списом, що може дістатися зворотного боку світу, та про його війни з Елсбет, Королевою Всього Сущого. Легенду про Матерезу Цілительницю, Матір з Дивного Інду. — Тепер кульки літали між руками Тома, описуючи взаємоперехресні кола. Він промовляв так, наче наспівував, а ще повільно розвертався на всі боки, ніби хотів бачити, який ефект справляють на глядачів його слова. — Я розповім вам про кінець Епохи Легенд, про Дракона і його спробу випустити Морока у світ людей. Я розповім вам про часи Безуму, коли Айз Седай розтрощили світ; про Траллоцькі війни, коли люди та траллоки билися за володіння світом; про Столітню війну, коли люди билися з людьми, створюючи держави, що існують і донині. Я розповім про пригоди чоловіків та жінок, багатих і бідних, великих і малих, пихатих та смиренних. «Облога Стовпів Неба», «Як чесна дружина Карл зцілила свого чоловіка від хропіння», «Король Дріт і падіння Дому...»

Потік слів раптово увірвався, так само як і жонглювання. Том просто вихопив кульки з повітря й замовк. Ранд не помітив, як до слухачів приєдналася Морейн. Лан тримався поряд з нею, але Ранду довелося добряче приглянутися, перш ніж він його помітив. Якусь мить Том дивився зизом на Морейн, не змінюючи ні виразу обличчя, ні пози, лише дозволяючи кулькам ховатися в просторих рукавах своєї куртки, але потім він уклонився їй, широко розгорнувши поли плаща.

— Прошу мені пробачити, але ви, бачу, нетутешня?

— Леді! — несамовито зашипів Евін. — Леді Морейн.

Том кліпнув очима, тоді вклонився ще раз, ще нижче.

— Ще раз перепрошую... леді. Я не хотів бути грубим.

Морейн легенько махнула рукою, відкидаючи вибачення.

— Вам нема за що вибачатися, майстре Бард. А звати мене просто Морейн. Я й насправді чужинка. Мандрівниця, як і ви, яка знаходиться далеко від дому й рідних. Світ може бути небезпечним для чужинців.

— Леді Морейн збирає перекази, — втрутився Евін. — Перекази про події, що відбувалися в Межиріччі. Хоч я і не знаю, що тут могло колись статися варте того, щоби про це склали історію.

— Гадаю, вам теж сподобаються мої історії... Морейн. — Том придивлявся до жінки з видимою осторогою. Здавалося, йому не дуже до вподоби бачити її тут. Раптом Ранд подумав про те, які видовища така леді, як вона, могла бачити в Бейрлоні, Кеймліні та інших великих містах. Навряд чи вони можуть конкурувати з виступом менестреля.

— У кожного свій смак, майстре Бард, — відказала Морейн. — Деякі оповідки мені подобаються, деякі ні.

Том уклонився навіть іще нижче, зігнувшись так, що його довгий тулуб витягся паралельно землі.

— Запевняю вас, жодна з моїх історій не може не подобатися. Усі тільки тішать і розважають. Але ви перебільшуєте значення моєї скромної персони. Я — звичайнісінький менестрель, та й усе.

Морейн відповіла на його поклін граційним кивком. На якусь мить вона здалася високородною леді, саме такою, як сказав Евін, котра відповідає на поклоніння з боку одного зі своїх підданих. Відтак вона розвернулася і пішла геть, а Лан ковзнув за нею, наче вовк, що йде слід у слід за лебідкою. Том стежив за ними очима, насупивши кущисті брови, розгладжуючи довгі вуса кісточками пальців, стежив аж до середини Галявини. Його все це не радує, подумав Ранд.

Пожонглюйте ще, будь ласка, — наполегливо попрохав Евін.

А ковтніть вогонь! — вигукнув Мет. — Хочеться подивитися, як ви ковтаєте вогонь.

— А де арфа? — пролунав голос із натовпу. — Заграйте на арфі!

Хтось іще замовив флейту.

Цієї миті двері корчми розчинилися, і звідти повалили всі члени Ряди, і Найнів посеред них. Ранд помітив, що серед товариства нема Падана Фейна; мабуть, крамар вирішив залишитися в теплій залі з кухлем підігрітого виня.

Пробурмотівши щось про міцний бренді, Том Меррилін швидко зіскочив з імпровізованої сцени. Не звертаючи уваги на вигуки публіки, він пробився між членами ради всередину корчми, перш ніж усі вони вийшли за поріг.

— Цей менестрель, мабуть, вважає себе королем? — роздратовано поцікавився Кенн Буйє. — Марна трата грошей, якщо хочете знати мою думку.

Бран аль’Вір повернувся і подивився услід менестрелю, а тоді похитав головою:

— Від цього чолов’яги можуть бути ще ті неприємності.

Найнів, старанно закутуючись у плащ, голосно хмикнула:

— Можете турбуватися через менестреля, якщо хочете, Бранделвіне аль’Віре. Принаймні він зараз тут, в Емондовому Лузі, чого не можна сказати про цього Лжедракона. Але майте на увазі, що коли ви витрачаєте час турбуючись через нього, є інші проблеми, які дійсно мають вас турбувати.

— Якщо ваша ласка, Мудрине, — холодно відказав Бран, — залиште мені самому вирішувати, хто чи що має мене турбувати. Майстриня Морейн та майстер Лан — мої постояльці, порядні, поважні люди, ось що я скажу. Ніхто з них не називав мене дурнем перед усією Радою. І ніхто з них не заявляв членам Ради, що серед них нема жодної людини сповна розуму.

— Схоже, я завищила свою оцінку вдвічі, не менше, — кинула Найнів у відповідь. Рішучою ходою вона пішла геть, не озираючись, а Бран тільки безпорадно ворушив іубами, підшукуючи гідну відповідь.

Еґвейн поглянула на Ранда так, наче хотіла щось сказати, але не сказала, натомість метнулась наздоганяти Мудриню. Ранд знав, що повинен бути якийсь спосіб не дати їй залишити Межиріччя, але на думку не спадало нічого, крім того, єдиного кроку, який він був не готовий зробити. Навіть якби вона цього хотіла. А вона майже сказала, що взагалі цього не бажає, і через те він почувався ще гірше.

— Цій молодій особі треба йти заміж, — пробурчав Кенн Буйє, погойдуючись на носаках. Обличчя у нього побагровіло. — їй не вистачає вміння поважати чоловіків. Ми в Раді Селища не якісь юнаки, котрі кружляють навколо її подвір’я, і ми...

Мер важко відсапнувся, випустивши повітря через ніс, і раптом накинувся на старого покрівельника:

— Замовкни, Кенне! Не поводься, наче аїлець під чорним серпанком! — Кістлявий стариган ошелешено закляк на носаках. Мер ніколи не давав гніву брати верх над собою. Бран же втупився в нього лютим поглядом: • Горіти мені на вогні, але у нас є серйозніші справи, ніж ці дурощі! Чи ти хочеш довести, що Найнів має рацію? — 3 цими словами він прогупав назад до корчми та захряснув за собою двері.

Члени Ради, змірявши Кенна поглядами, розійшлися хто куди. Усі, крім Гарала Лутгана. Той пішов поряд із покрівельником, стиха з ним перемовляючись. Тільки ковалю іноді вдавалося щось пояснити Кеннові.

Ранд посунув назустріч батькові, а друзі пішли за ним.

_Ніколи я ще не бачив майстра аль’Віра таким розлюченим, — одразу сказав Ранд, а Мет подивився на нього докірливо.

— Мер і Мудриня рідко однаково думають, — відповів Тем, — а сьогодні вони розійшлися в поглядах ще сильніше, ніж зазвичай. Ось і все. Таке відбувається майже в кожному селищі.

— А що дізналися про Лжедракона? — поцікавився Мет, а Перрин підтримав його нерозбірливим мугиканням. — І про Айз Се дай?

Том повільно похитав головою.

— Майстру Фейну мало що відомо, крім того, про що він устиг розповісти. Принаймні такого, що могло би нас зацікавити. Хтось виграє битви, хтось їх програє. Міста переходять з рук у руки. Усе це, дякувати Світлу, не виходить за межі Ґелдана. Далі війна не поширилася; принаймні наскільки знає майстер Фейн.

— А мене цікавлять битви, — сказав Мет.

— Що він казав про них? — встряв Перрин.

— Але битви не цікавлять мене, Метриме, — промовив Тем. — Утім, впевнений, він пізніше з радістю розповість тобі про них. Для мене цікаво те, що нам тут не треба хвилюватися через ці події. До такого висновку дійшла Рада. Ми не бачимо підстав, аби Айз Седай, котрі наразі рухаються на південь, завернули до нас. Та й на зворотному шляху вони навряд чи захочуть перетинати Ліс Тіней та перепливати Білу ріку.

Ранд з приятелями тільки хмикнули на це. Існувало три причини того, що всі прибували до Межиріччя лише з Півночі, через Таренський Перевіз. На заході стіною стояли Імлисті гори, а шлях зі сходу не менш ефективно перетинали Мочарі. З півдня кордоном слугувала Біла ріка, названа так через те, як пінилися її бистрі води на суцільних скелях та грядах. А далі за Білою рікою лежав Ліс Тіней. Лише поодинокі мешканці Межиріччя наважувалися колись переправитися через Білу, а з тих, хто наважився, додому не повернувся майже ніхто. Але всі погоджувалися, що Ліс Тіней має тягнутися на південь принаймні на сто миль, чи навіть більше, і в ньому не знайти жодної стежини або поселення, а от вовків та ведмедів там водиться без ліку.

— Отже, для нас на цьому все і закінчилося, — мовив Мет. І пролунало це так, наче він трохи розчарований.

— Не зовсім так, — заперечив Тем. — Завтра або післязавтра ми вирядимо людей до Девен Райда, і до Сторожового Пагорба, і до Таренського Перевозу теж, аби домовитися про вартування. Роз’їзди вершників уздовж Білої та Тарена, і патрулі між ними. Це треба було би зробити вже сьогодні, але на таку мою думку пристав лише мер. Решта навіть уявити собі не може, як це звернутися до когось з проханням провести Свято, чагуючи верхи усім Межиріччям.

— Але мені здалося, наче ви сказали, що нам не треба перейматися, — здивувався Перрин.

Тем тільки головою похитав.

— Я сказав «не варто», хлопче, а «не треба» я не казав. Я бачив, як люди гинули лише через те, що були впевнені: того, що не має статися, не станеться. А до того ж, війна зворухне купу різного народу. Більшість людей зрушать з місця лише для того, аби знайти безпечне місце, але будуть і такі, хто намагатиметься скористатися з заворушень. Ми мусимо простягти першими руку допомоги, і мусимо бути готовими не пустити інших далі нашого порога.

— А ми можемо взяти в цьому участь? — раптом випалив Мет. — Я б із задоволенням. Ви знаєте, що я тримаюся в сідлі не гірше за будь-кого в селищі.

— Тобі заманулося кілька тижнів поспіль мерзнути, нудьгувати й не висипатися? — посміхнувся Тем. — Найімовірніше, до цього чатування й зведеться. Принаймні я на це сподіваюся. На щастя, навіть біженці мусять обминати стороною наш закуток. Але якщо ти не передумаєш, можеш поговорити про це з майстром аль’Віром. Ранде, нам час вирушати на ферму.

Ранд здивовано лупнув очима.

— Я гадав, ми залишимося на Ніч Зими.

— На фермі є невідкладні справи, і ти мені потрібен удома.

— Але ми ж однаково збиралися пробути тут ще кілька годин. І я теж хотів зголоситися чатувати.

— Ми вирушаємо зараз, — відповів батько тоном, що не залишав місця для заперечень. І додав, уже м’якіше: — Завтра повернемося, і ти матимеш купу часу переговорити з мером. І на Свято у тебе часу вистачить. А тепер — через п’ять хвилин чекаю тебе у стайні.

— А не хочеш приєднатися до мене і Ранда й зголоситися на чатування? — звернувся Мет до Перрина, коли Тем пішов. — Можу побитися об заклад, що в Межиріччі такого ще ніколи не відбувалося. Це ж якщо ми піднімемося аж до Тарена, можемо навіть побачити солдатів чи бозна-що. Навіть бляхарів.

— Я не проти, — замислено відповів Перрин, — якщо тільки майстер Лугган мене відпустить.

— Війна йде в Ґелдані, — раптом вибухнув Ранд й одразу ж, із зусиллям себе опанувавши, стишив голос: — Війна йде в Ґелдані, і де знаходяться Айз Седай, лише Світло знає, але не тут, і це факт. Натомість тут є чоловік у чорному плащі, чи ви вже про нього забули? — Приятелі обмінялися присоромленими поглядами.

— Не сердься, Ранде, — пробубонів Мет, — але шанс узятися за щось інше натомість доїти щодня корів мого татуся випадає не кожного дня. —-Він став прямо під здивованими поглядами приятелів. — Так, я їх дою, ще й кожного дня.

— Чорний вершник, — нагадав йому Ранд. —А якщо він нападе на когось? — Може, він утікає від війни, — невпевнено висловив здогадку Перрин. — Хай хто він такий, — промовив Мет, — вартові його знайдуть.

— Може, і так, — сказав Ранд, — але, схоже, він щезає, коли забажає. Може, краще їх попередити? Щоб вони знали, за ким їм слід пильнувати.

— Скажемо майстру аль’Віру, коли викликатимемося в роз’їзди, — підсумував Мет, — він повідомить Раду, а вони попередять вартових.

— Раду! — скептично промовив Перрин.—Добре, якщо Мер не розрегочеться уголос. Майстер Лугган та батько Ранда подумали, що ми злякалися власної тіні.

— Якщо ми збираємося про це розповісти, — зітхнув Ранд, — можемо зробити це просто зараз. Сьогодні він реготатиме не голосніше, ніж завтра.

— А може, — запропонував Перрин, зизо позирнувши на Мета, — нам варто пошукати, чи не зустрічав його ще хтось. Сьогодні ввечері ми побачимо майже всіх людей селища. — Мет насупився ще сильніше, але поки що мовчав. Усі розуміли, на що натякає Перрин, — треба знайти свідка, якому повірять скоріше, ніж Метові. — Завтра він теж реготатиме не голосніше, ніж сьогодні, — додав Перрин, помітивши, що Ранд вагається. — А ще б я прихопив когось, коли ми підемо з ним розмовляти. Та хоч кого. Пів селища підійде для цього.

Ранд кивнув, хоч і неохоче. Він уже уявляв, як реготатиме майстер аль’Вір. Звісно, ще свідки не були б зайвими. А якщо вони, усі троє, бачили вершника, інші могли бачити його також. Мусили бачити.

— Домовилися. Завтра. Ви пошукайте сьогодні ввечері, хто ще його бачив, а завтра ми поговоримо з мером.

Приятелі дивилися на нього мовчки, не питаючи, як бути, якщо вони не знайдуть більше таких, хто бачив на власні очі вершника у чорному плащі. Питання ясно читалося в їхніх очах, але Ранд не мав на нього відповіді. Він сумно зітхнув.

— Мабуть, краще я піду. Батько подумає, що я крізь землю запався.

Попрощавшись із хлопцями, Ранд швидко припустив до кінного двору, де на них чекала розпряжена бідарка.

Стайня була довгою вузькою будівлею під гостроверхою стріхою. Всередині панувала напівтемрява, світло падало лише через широкі подвійні двері в кожному кінці проходу, а ліворуч і праворуч тяглися два ряди стійл, устелених соломою. Запряг крамаря у восьми загородах знай хрумав собі овес, наступні стійла були відведені для ваговозів-дгурранів майстра аль’Віра. Цих коней він зазвичай орендував місцевим селянам, коли тим треба було перевезти вантаж, що був понад силу для їхніх власних коней. Зараз три стійла з шістьох стояли порожнем. Ранд подумав, що він легко може здогадатися, якому вершникові який кінь підходить із решти стійл. Високий, крутогрудий чорний жеребець, що несамовито крутив головою, мав бути Лановим. Пещена біла кобила з шиєю, вигнутою, наче у лебідки, що навіть у загороді переступала ногами так граційно, наче дівчина в танці, могла належати тільки Морейн. А третій незнайомий кінь, довгоногий буланий мерин з крутими боками, щонайкраще пасував Тому Мерриліну.

Тем стояв у глибині стайні, тримаючи Белу за повід, і неголосно перемовлявся з Гу та Тедом. Щойно Ранд вигулькнув на порозі конюшні, його батько кивнув конюхам і вивів Белу надвір. Ранд мовчки пішов поряд.

Так само мовчки вони запрягли кошлату конячку. Тем здавався заглибленим у роздуми, тож Ранд не хотів йому заважати. Він навіть не мріяв, що йому вдасться переконати батька, що чорний вершник йому не примарився. Це виявилося б складнішим, ніж переконати мера. Завтра на це буде достатньо часу, коли Мет та Перрин знайдуть людей, що теж бачили того чоловіка. Якщо знайдуть.

Щойно бідарка зрушила з місця, Ранд узяв лук та сагайдак, що лежали на задку, на ходу насилу причепив сагайдак до пояса. Біля останніх будинків селища хлопець наклав стрілу на лук, трохи його піднявши, і в півсили натягнув тятиву. Навкруги нічого підозрілого не було помітно — самі дерева, майже безлисті, але плечі юнака напружилися. Чорний вершник може напасти на них раніше, ніж хтось із них його помітить. Може статися так, що він не встигне натягнути тятиву, якщо не приготується заздалегідь.

Ранд розумів, що довго тримати лук натягнутим він не зможе. Хлопець змайстрував його власноруч, і Тему, одному з небагатьох на кілька сіл, вдавалося натягти його тятиву повністю, аж до щоки. Юнак подивився навсібіч, бажаючи викинути чорного вершника з голови, але це виявилося не так просто зробити: ліс обступав подорожніх стіною, вітер шарпав плащі та виляскував ними.

— Батьку, — промовив хлопець трохи згодом, — я не розумію, чому Раді знадобилося розпитувати Падана Фейна. — Ранд зусиллям волі відірвав погляд від лісу і подивився поверх спини Бели на Тема. — Мені здається, рішення можна було ухвалити просто на місці. Мер ледь не довів усіх до сказу своїми балачками про Айз Седай та Лжедракона тут, у Межиріччі.

— Люди — дивні істоти, Ранде. Навіть найкращі з них. Візьми, наприклад, Гарала Луггана. Майстер Лугган — сильна людина, але він не може дивитися, як білують тушу. Він тоді біліє, наче простирадло.

— І що це доводить? Всі знають, що майстер Лугган не може бачити крові, і ніхто не надає цьому особливого значення, крім хіба що Коплінів та Конґарів.

— А те й доводить, хлопче. Люди не завжди міркують або поводяться так, як ти від них очікуєш. Оті люди, там, у селищі. Град може вибити їхнє збіжжя, вітер позривати дахи з їхніх осель, а вовки вгробити їхню худобу, а вони лише засукають рукави й розпочнуть все з нічого. Вони нарікатимуть, але часу на нарікання не гаятимуть. Проте варто їм почути одне слово про Айз Седай та Лжедракона в Ґелдані, і в їхніх головах почнуть снуватися думки, що Ґелдан лежить не так уже й далеко, позаду Лісу Тіней, а якщо провести пряму лінію з Тар Балона до Ґелдана, то вона проляже лише трохи на схід від наших місць. Так наче Айз Седай не можуть обрати шлях через Кеймлін та Луґард замість скакати крізь усю країну по бездоріжжю! І завтра вранці половина селища була б упевнена, що війна ось-ось звалиться просто на нас! Переконати їх, що це не так, — справа не одного тижня. Гарний Бел-Тайн ми б отримали! Тому Бран і висловив їм думки, до яких вони ще самі не домізкували.

І вони побачили, що Рада взяла цю проблему до уваги, а зараз уже й почули нашу ухвалу. Вони обрали нас до Ради Селища, бо вірять, що ми можемо діяти в найкращий для всіх мешканців селища спосіб. Вони довіряють нашим рішенцям. Навіть Кенну, хоча решті з нас це не робить багато честі. Хай там як, але вони почують, що нема через що тривожитися, і повірять в це. Може, вони і самі би дійшли такого ж висновку згодом, усе добре обдумавши, але тоді все святкування пішло би кобилі під хвіст. А так — Свято відбудеться, і народ не буде тижнями хвилюватися через щось таке, що, найвірогідніше, не станеться. А якщо попри все станеться, що ж... роз’їзди попередять нас вчасно, аби ми зробили все, що можемо. Хоча, на моє переконання, до цього не дійде.

Ранд тільки присвиснув. Схоже, засідати в Раді — справа трохи складніша, ніж він собі уявляв. Бідарка гуркотіла Кар’єрним путівцем.

— Ще хтось, крім Перрина, бачив цього чужинського вершника? — запитав Тем.

— Мет бачив, але ж... — Ранд зморгнув, тоді подивився здивовано на батька поверх спини Бели: — То ти мені віриш? Мені треба повернутися. Я маю розповісти про це хлопцям.

— Зачекай, хлопче, зачекай! Невже ти гадаєш, що я просто так не казав тобі цього досі?

Ранд неохоче продовжував йти поряд із бідаркою, що поскрипувала позаду незворушної Бели.

— Чому ти змінив свою думку? І чому я не можу розповісти про це іншим?

— Вони незабаром про це дізнаються. Принаймні Перрин. Щодо Мета, я не впевнений. Звістку про це негайно донесуть до всіх ферм, а в Емон-довому Лузі вже за годину не буде жодної людини старшої шістнадцяти,

відповідальної людини, яка не знала би, що десь поблизу кружляє чужак, та ще й такий, якого б не хотілося запросити на Свято. А менших лякати не варто; ця зима і без того була досить жахливою.

— Запросити на Свято? — повторив Ранд. — Якби ж ти його бачив, то не захотів би його підпустити ближче, ніж на десять миль! А то й на всі сто.

— Може, й так, — не став сперечатися Тем. — Проте він може бути просто біженцем з Ґелдана, а, може, він просто злодій, який сподівається, що поцупити щось тут легше, ніж у Бейрлоні або Таренському Перевозі. Але народ навкруги не має зайвого і не може дозволити себе пограбувати. Якщо це людина, котра втікає від війни... що ж, це теж не причина, аби збурювати народ. Оскільки ми запроваджуємо патрулювання, роз’їзди або виявлять його, або відлякають.

— Сподіваюся, що відлякають. Але чому ти віриш мені тепер, а вранці не повірив?

— Хлопче, я маю вірити власним очам, а я тоді нічого не побачив. — Тем помотав гривастою головою. — Схоже, цього типа бачать тільки юнаки. Коли Гарал Лугган розповів, як Перрину примарилось бозна-що, все стало на свої місця. Старший син Иона Тена бачив його теж, і хлопець Сеймела Крейва, Бандрі, теж. Що ж, якщо вже четверо кажуть, що бачили щось таке, і всі вони — хлопці, котрим можна вірити, ми теж схилилися до думки, що цей вершник насправді існує, незалежно від того, бачили ми його самі чи ні. Коли я кажу «ми», це значить всі, крім Кенна Буйє, звісно. Власне, через це ми й повертаємось додому. Якщо залишити ферму без нагляду, цей чужинець може наробити там будь-якого лиха. Якби не свято, я і завтра лишився б на фермі. Але ми не можемо ув’язнити себе у чотирьох стінах тільки через те, що навкруги шастає якась непевна людина.

— Я не знав про Бена та Лема, — сказав Ранд. — А ми троє збиралися піти завтра до мера, тільки от боялися, що він нам теж не повірить.

— Сивина на голові ще не означає, що мізки під нею звурдилися, — сухо зауважив Тем. — А ти пильнуй. Може, я теж зможу його помітити, якщо він покажеться знову.

Ранд узявся пильнувати, як було сказано. Він із подивом помітив, що йому стало наче легше йти. Плечі не зводило судомами. Він і досі був наляканий, але не так сильно, як раніше. Вони з батьком простували Кар’єрним путівцем у цілковитій самоті, так само як і вранці, але тепер він наче відчував поряд із собою все селище. Те, що інші дізналися про вершника і повірили в його існування, все змінило. Хай до чого вдався би вершник у чорному плащі, мешканці Емондового Лугу зможуть разом дати йому відсіч.