Око Світу

РОЗДІЛ 23

ВОВЧИЙ БРАТ

Перрин з самого початку знав, що подорож до Кеймліна не буде приємною проіулянкою. Почати хоча б з наполегливої вимоги Еґвейн їхати верхи на Белі по черзі. Вони не знають, скільки їм їхати, казала вона, але подорож точно буде надто довгою, аби тільки вона їхала верхи. Вона рішуче випнула підборіддя й утупилася на нього непорушним поглядом.

— Я надто важкий, аби сідати на Белу, — заперечив юнак. — Я звик ходити пішки, мені так буде краще.

— А я не звикла ходити пішки? — гостро запитала Еґвейн.

— Я інше хотів...

— Тобто я одна мушу натирати собі сідниці сідлом, так? А коли ти находишся до того, що в тебе ноги відпадатимуть, я маю про тебе дбати?

Він бачив, що вона не зупиниться, тому пробурмотів:

— Добре, хай буде так. Але твоя черга їхати верхи — перша. — Обличчя у дівчини стало ще впертішим, але він не дав їй і слова сказати всупереч. — Якщо ти не сядеш у сідло сама, я тебе туди закину.

Вона подивилася на хлопця ошелешено, але тоді вигнула губи в легенькій усмішці.

— Ну що ж, у такому разі...

Висновуючи з голосу, дівчина ладна була розсміятися, але на коня все ж таки сіла.

Пробурмотівши щось собі у ніс, Перрин повернув убік від ріки. Герої з легенд ніколи не стикалися з такими проблемами.

Еґвейн не забувала наполягати, щоби вони їхали верхи по черзі, силою заганяючи хлопця в сідло, як би він не впирався. Ковальська справа не передбачає тендітної статури, а Бела була не дуже великою як на верхову конячку. Щоразу коли Перрин ставив ногу у стремено, йому здавалося, що кошлата кобила дивиться на нього з непідробним докором. Може, це були і дрібниці, але вони його дратували. За якийсь час він почав здригатися щоразу, коли чув від Еґвейн:

— Твоя черга, Перрине.

В легендах герої ніколи не здригалися і ніхто й ні до чого їх не міг примусити. Але, міркував він собі, їм ніколи не доводилося мати справу з Еґвейн.

Спочатку вони час від часу потрохи перекушували сиром та хлібом, але запаси закінчилися вже наприкінці першого дня. Поки Еґвейн розкладала багаття, Перрин узявся наставляти сільця на здогадних кролячих стежках — схоже було, що ними ніхто вже давно не бігав, але якийсь шанс усе-таки був. Закінчивши, він уже перед сутінками вирішив перевірити свої призабуті вміння в орудуванні пращею. Хоча їм на очі не траплялося нічого живого, але хтозна... На його подив, він майже одразу сполохав худого кроля. Хлопець був настільки ошелешений, коли тваринка вигулькнула з-під куща, що ледь її не упустив, але все ж таки примудрився вцілити в неї з відстані сорок спанів саме тоді, коли кролик майже встиг забігти за дерево.

Коли Перрин повернувся до табору з кроликом у руках, Еґвейн уже склала купкою наламаний сухостій, але тепер чомусь колінкувала біля нього із заплющеними очима.

— Що ти робиш? Щоби вогонь запалився, одного бажання замало!

Почувши його, Еґвейн зірвалася на ноги, різко обернувшись до нього обличчям і притискаючи долоню до горла:

— Ти... Ти налякав мене.

— Мені пощастило, — промовив він, показуючи їй кролика. — Де твої кремінь та кресало? Сьогодні ввечері ми нарешті поїмо по-людськи.

— У мене нема кременя, — повільно проказала дівчина. — Він був у мене в кишені і загубився в ріці.

— Тоді як?..

— Там, на березі ріки, це було геть нескладно, Перрине. Я просто робила все, як навчила мене Морейн Седай. Просто тяглася туди, і...—Вона зробила жест, наче хапаючи щось у повітрі, а тоді її рука безсило упала. — А тепер я нічого не знаходжу.

Збентежений Перрин провів язиком по враз пересохлих іубах:

— Це... це Сила? — Дівчина кивнула, і він витріщився на неї: — Ти з глузду з’їхала? Це ж треба... Єдина Сила! Не можна бавитися з такими речами!

— Але ж, Перрине, це було так легко. Я можу це робити. Я можу на-прявляти Силу.

Перрин глибоко вдихнув.

— Еґвейн, зараз я змайструю подобу лука і добуду вогонь. Пообіцяй мені, що ти не намагатимешся застосувати... цю... цю... річ знову.

— Не стану я обіцяти. — Вона знову стиснула губи, і йому залишалося лише замовкнути. — Ти б відмовився від своєї сокири, Перрине Айбара? Ти погодився б, щоб тобі прив’язали одну руку до тулуба? Не буду я такого обіцяти!

— Я пішов робити лук, — відказав він утомлено. — Принаймні пообіцяй мені, що сьогодні ввечері ти більше не намагатимешся робити... це. Будь ласка.

Вона погодилася неохоче, і навіть коли кролик вже обсмажувався на рожні над вогнищем, юнаку здавалося, що вона ось-ось заявить, що могла би зробити це краще. Від своїх спроб Еґвейн не відмовилась, і робила це щовечора, проте найкращим її досягненням була тонесенька цівка диму, що одного разу з’явилася серед гілок і негайно розтанула. Еґвейн виклично зблиснула очима на Перрина, і той визнав за краще промовчати.

Отак повечерявши одного разу гарячою стравою, надалі мандрівники харчувалися сирими дикими бульбаками рослин та молодими паростками, що почасти їм траплялися. Оскільки весна ще не давала про себе знати, поживок цей був і мізерний, і несмачний. Ніхто з них не нарікав, але жодна трапеза не обходилася без зітхання, і вони обоє знали, що сумують за сиром чи навіть запахом хліба. Знахідка ж грибів, та ще й найкращих — Корони королеви, на які вони натрапили у тінистій лісовій іущавині, перетворилась у справжній бенкет. Наминаючи їх, вони сміялися та розповідали історії ще з Емондового Лугу, історії, що починалися «А пам’ятаєш, як...», проте гриби закінчились, а з ними урвався і сміх. Голодному не до сміху.

Той, хто йшов пішки, ніс пращу напоготові, надіючись натрапити на кроля чи білку, але камінь вилітав з пращі лише через розчарування. Щовечора вони ретельно розставляли сильця, проте вранці знаходили їх порожніми, а зостатися ще на один день на тому самому місці не наважувалися. Жоден з них не знав, як задалеко до Кеймліна, і жоден не почувався в безпеці, доки туди не прийде. Перрин почав замислюватися, чи не стиснеться, бува, його шлунок настільки, що натомість нього зяятиме діра.

Йому здавалося, що рухаються вони досить швидко, але що більше мандрівники віддалялися від Арінелле, не зустрічаючи жодного села чи навіть ферми, де вони могли би запитати дорогу, сумніви Перрина щодо правильності їхнього плану зростали. Еґвейн виглядала такою ж самовпевненою, як і в перший день їхньої подорожі, але він був переконаний, що рано чи пізно вона скаже, що краще було би ризикнути зустрітися з траллоками, ніж кружляти манівцями решту свого життя. Дівчина нічого такого не казала, але він однаково на це чекав.

Через два дні після того, як вони від’їхали від ріки, місцевість змінилася густо залісненими пагорбами, котрі, як і все довкола, ще перебували в обіймах зими, а ще через день пагорби знову вирівнялися, у густій стіні лісу почали з’являтися прогалини, іноді з милю і більше завширшки. У прихованих від сонця низинах ще лежав сніг, і вранці повітря було по-зимовому холодним, а щодо вітру, то він повсякчас дихав холодом. І ніде не було видно ні дороги, ні зораного поля, ні диму з коминів — жодної ознаки того, що десь поблизу замешкують люди.

Якось вони натрапили на руїни високого кам’яного валу, що оточував вершину пагорба. Всередині зруйнованого валу виднілися рештки кам’яних будівель без дахів. Ліс давно усе поглинув: дерева попроростали навіть крізь камінь, а павутиння старих витких рослин вкрило чи не кожну кам’яну брилу. Іншим разом мандрівники натрапили на кам’яну вежу, безголову, вкриту темно-бурою ковдрою старого моху і зіперту на величезний дуб, могутнє коріння якого помалу розвалювало її. Але ніде не траплялися їм місця, де ще відчувалося б живе людське дихання. Пам’ять про Шадар Лоґот змушувала їх сторонитися румовищ, і вони пришвидшували ходу, щоби чимскоріш покинути ті місця, що, здавалося, ніколи не чули людських кроків.

Ночами Перрина мучили страхітні сновиддя. У них його переслідував Ба’алзамон, женучись за ним лабіринтами, але Перрин ніколи не зустрічався з ним лицем в лице, принаймні не пам’ятав про це. Втім, для лиховісних снів достатньо було вже самої їхньої подорожі. Еґвейн скаржилася на нічні кошмари, пов’язані з Шадар Лоґотом, а надто після того, як вони знайшли зруйновану фортецю та покинуту везку. Перрин своїх снів не переповідав, навіть коли прокидався в темряві, обливаючись холодним потом і не в змозі вгамувати дрож. Еґвейн очікувала від нього, що він без пригод приведе їх до Кеймліна, а не ділитиметься страхами, з якими нічого не можна було вдіяти.

Він ішов біля голови Бели, роздумуючи, чи пощастить їм сьогодні ввечері чимось поживитися, коли нараз відчув запах. Наступної миті кобила роздула ніздрі і мотнула головою. Перш ніж вона встигла заіржати, він ухопив її за вуздечку.

— Пахне димом, — схвильовано сказала Еґвейн. Вона нахилилася вперед у сідлі і глибоко вдихнула. — Багаття, і на ньому щось готують. Смаженина. Кролик.

— Можливо, — стримано відповів Перрин, і радісна посмішка на обличчі дівчини згасла. Замість пращі хлопець узяв до рук сокиру, і та зловісно зблиснула півмісяцем леза. Він нерішуче розтиснув пальці й обхопив грубезне топорище. Так, це була справжня зброя, проте ні його потаємні тренування біля ковальського горна, ні уроки Лана не підготували його до її застосування. Навіть битва перед Шадар Лоґотом уявлялася надто туманно, щоби додати йому впевненості. Він так і не зміг дати собі раду з тією порожнечею, про яку говорили Ранд і Охоронець.

Скісні пасма сонячного проміння пронизували ліс з-за їхніх спин, перетворюючи його на нерухому стіну плямистих тіней. Слабкий запах спалюваної деревини плив повз них, ледь віддаючи смаженим м’ясом. Це може бути кролик, подумав хлопець, і в його шлунку забурчало. Але це може бути й щось інше, нагадав він собі. Перрин поглянув на Еґвейн: вона спостерігала за ним. Бути ватажком означає бути відповідальним...

— Зачекай тут, — тихо мовив він. Вона насупилася, але він перервав її раніше, ніж вона встигла розтулити рота. — І сиди тихо! Ми ще не знаємо, хто це. — Вона кивнула. Неохоче, але кивнула. Перрин не розумів, чому це не працювало, коли він намагався вмовити її проїхатися поза чергою верхи. Набравши повні груди повітря, він вирушив на запах диму.

Перрин не провів стільки часу в лісах навколо Емондового Лугу, як Ранд чи Мет, але все ж таки і йому доводилося полювати на кроликів. Скрадаючись, хлопець перебігав від дерева до дерева так, що не хруснула жодна гілочка. Невдовзі він уже визирав з-за стовбура високого дуба з розлогими зміїстими гілками, що нагнулися, майже торкаючись землі, а тоді знову тяглися вгору. Перед собою хлопець бачив похідне багаття, а біля нього худорляву, засмаглу до чорноти людину, що притулилася спиною до товстої гілки дуба.

Принаймні він не був траллоком, зате був найдивнішим чоловіком, якого будь-коли доводилося бачити Перрину. По-перше, весь його одяг, схоже, був зшитий із звіриних шкур, навіть взуття та чудернацька, округла, але з пласким верхом шапка на голові. Плащ був химерною мішаниною з кролячих та білячих шкурок, а штани, здавалося, були зшиті із шкури довгошерстої кози біло-коричневої масті. Схоплене на потилиці шнурком, каштанове із сивизною волосся спадало до пояса. Густа борода віялом лежала на грудях. На поясі висів довгий ніж, майже меч, а поряд, зіперті на гілку дерева, стояли лук і сагайдак.

Чоловік сидів, відкинувшись назад, із заплющеними очима і, схоже, спав, проте Перрин не поспішав вийти зі своєї схованки. Над вогнищем незнайомця на шістьох встромлених під нахилом палицях було нанизано шість кроликів, вже запечених до золотаво-коричневої шкурочки. Час від часу жир із шипінням скрапував у вогонь. Зблизька аромат печеного м’яса був такий відчутний, що у Перрина аж слина на язик набігла.

— Що, слинка котиться? — Чоловік розплющив одне око й подивився просто туди, де ховався Перрин. — Можеш зі своєю приятелькою присісти і перекусити. Я не помітив, щоб ви за пару останніх днів багато їли.

Перрин, на мить завагавшись, підвівся на ноги, стискаючи в руці сокиру.

— Ви спостерігаєте за мною два дні?

Незнайомець видав здушений смішок.

— Так, спостерігав за тобою. І за тією гарненькою дівчиною. Попихає тобою, наче півником-недомірком, еге ж? Чув вас, здебільшого. З усієї вашої компанії тільки конячка не тупотить так, що чути на п’ять миль. То ти її покличеш чи збираєшся з’їсти кролика сам?

Перрин образився: він знав, що не надто шумить. Він не міг би підкрастися до кролика в Заплавному лісі із пращею, якби шумів. Але запах кролика змусив його згадати, що Еґвейн теж голодна, а крім того, ще не знає, чи це, бува, не вогнище траллоків.

Він просунув сокирище у петлю на поясі і гукнув:

— Еґвейн! Усе гаразд! Це справді кролик! — Простягнувши незнайомцю руку, він додав уже звичайним тоном: — Мене звуть Перрин. Перрин Ай-бара.

Чоловік якусь мить мовчки дивився на руку, в тоді незграбно взяв її у свою. Схоже, він був не дуже звичний ручкатися.

— Мене звати Ілайс, — сказав він, зводячи очі на Перрина. — Ілайс Мачира.

Перрин роззявив рота і ледь не випустив руку Ілайса. Очі чоловіка були жовтими, немовби відшліфоване до блиску золото. Якийсь невиразний спогад ворухнувся в глибині його свідомості, але відразу зник. Тієї миті він подумав лише про те, що у всіх траллоків, яких йому довелося бачити, очі майже чорні.

З’явилася Еґвейн, обережно ведучи Белу. Вона прив’язала кобилу до однієї з менших гілок дуба і, коли Перрин познайомив її з Ілайсом, щось ввічливо пробурмотіла, при цьому весь час поглядаючи на кроликів. Схоже, вона не помітила очей незнайомця. Коли Ілайс зробив жест, запрошуючи гостей пригощатися, її не треба було вмовляти. Перрин завагався на якусь мить довше, перш ніж приєднався до неї.

Доки вони їли, Ілайс не відволікав їх розмовами. Перрин був такий голодний, що, відриваючи великі шматки гарячого м’яса, спершу мусив жонглювати ними з руки на руку, аби не обпекти рота. Навіть Еґвейн не виявляла звичної для себе охайності: жирний сік стікав їй по підборіддю.

Денне світло померкло, перейшовши у сутінки, перш ніж вони вже трохи вгамували голод, а заговорив Ілайс тільки тоді, коли безмісячна темрява обступила багаття.

— Що ви тут робите? Тут на п’ятдесят миль у будь-який бік нема жодної оселі.

— Ми прямуємо до Кеймліна, — відповіла Еґвейн. — Чи не могли б ви...

Вона ображено вигнула брову, коли Ілайс, відкинувши голову, зайшовся іучним реготом.

Перрин з недонесеною до рота кролячою ніжкою подивився на нього.

— Кеймлін? — нарешті спромігся вимовити крізь сміх Ілайс. — Якщо ви рухатиметесь у тому напрямку, якого дотримуєтесь останні два дні, Кеймлін залишиться за сто миль південніше. Може, й більше.

— Ми хотіли спитати у когось дорогу, — промовила Еґвейн, виправдовуючись. — Але досі не бачили жодного села чи ферми.

— І не побачите, — реготнув Ілайс. — Цим шляхом, що ви йдете, можете дійти аж до Хребта Світу і не зустрінете жодної живої душі. Звісно, якщо ви зійдете на Хребет — а це можна зробити в деяких місцях, — то в Аїльскій пустелі ви людей знайдете, але вам там не сподобається. Вдень у пустелі можна спектися, вночі замерзнути, і в будь-якому випадку померти від спраги. Тільки аїльці можуть знайти воду в пустелі, а вони не надто полюбляють чужинців. Зовсім не полюбляють, я би сказав. — Він знову вибухнув сміхом, ще несамовитішим, цього разу буквально качаючись від нього по землі. — Тобто взагалі не люблять, — зумів нарешті промовити він.

Перрин неспокійно засовався на місці. Чи не вечеряємо ми з божевільним?

Еґвейн насупилася, але дочекалася, поки веселощі Ілайса трохи вгамуються, і лише тоді промовила:

— Може, ви показали б нам дорогу? Схоже, ви значно краще обізнані з місцевістю, ніж ми.

Ілайс припинив сміятися. Підвівши голову, він надів округлу хутряну шапку, що було впала, коли він качався по землі, і втупився на дівчину з-під насуплених брів.

— Я не дуже люблю людей, — зауважив він байдужим голосом. — У містах достолиха людей. Я рідко наближаюся до сіл чи навіть ферм. Ні селяни, ні фермери не люблять моїх друзів. Я б і вам не допоміг, якби ви не блукали навколо такі безпорадні і безневинні, наче щойно народжені цуценята.

— Але ви принаймні можете сказати нам, в який бік рухатися, — наполягала дівчина. — Якщо ви спрямуєте нас на найближче село, хай воно буде навіть за п’ятдесят миль звідси, його мешканці, звісно, зможуть показати нам дорогу на Кеймлін.

— Сидіть тихо, — промовив Ілайс. — Наближаються мої друзі.

Раптом Бела налякано форкнула та почала рватися з поводів. Перрин припіднявся, коли в темніючому лісі поміж них забовваніли неясні постаті. Бела засмикалась і з відчайдушним іржанням звилася дибки.

— Заспокій кобилу, — сказав Ілайс. — Вони її не зачеплять. І вас теж, якщо поводитиметеся тихо.

Чотири вовки вийшли в коло світла від багаття — кудлаті, заввишки до пояса людині, з щелепами, здатними перекусити людині ногу. Так наче тут жодної живої душі не було, вони наблизилися до багаття і вляглися між людьми. У темряві між деревами, відбиваючи світло вогнища, зусібіч виблискували інші вовчі очі... багато очей.

Жовті очі, подумав Перрин. Як в Ілайса. Ось що він не міг пригадати, поки не побачив їх. Сторожко слідкуючи за вовками, що вляглися біля багаття, він потягнувся по сокиру.

— Я не радив би цього робити, — промовив Ілайс. — Якщо вони вирішать, що ти їм загрожуєш, то не будуть такими лагідними.

Вони дивляться на нього, ті чотири вовки, зауважив Перрин. У нього виникло відчуття, наче всі вовки, і ті, що між деревами, теж дивляться на нього. Від цього аж мороз пішов поза плечима. Хлопець обережно прибрав руку від сокири. Йому здалося, що він відчув, як вовки розслабилися. Перрин повільно опустився на землю; руки у нього тремтіли, і йому довелося обхопити коліна, аби вгамувати дрож. Еґвейн була наче напнута струна, що ось-ось затремтить. Один із вовків, майже чорний із світлішою сірою плямою на морді, лежав поруч із нею, ледь її не торкаючись.

Бела припинила форкати та кидатися. Натомість дрож хвилями пробігав її крупом. Вона косила оком, наче намагаючись бачити всіх вовків одразу, і водночас переступала з ноги на ногу, час від часу хвицаючись, аби показати вовкам, що продасть своє життя дорого. Вовки, здавалося, не звертали уваги ні на неї, ні на всіх інших. Висолопивши довгі язики, вони спокійно чекали.

— Ось так, — проказав Ілайс. — Так краще.

— Вони приручені? — ледь чутно, але з надією в голосі запитала Еґвейн. — Вони... домашні?

Ілайс фиркнув.

— Вовків не приручають, дівчино, навіть ще менше, ніж чоловіків. Вони — мої друзі. Ми з ними одна компанія, разом полюємо, спілкуємося на свій лад. Все, як водиться між друзями. Хіба ні, Ряба?

Вовчиця, шерсть якої мінилася безліччю відтінків сірого, від майже чорного до сріблястого, повернула голову і подивилася на нього.

— Ви розмовляєте з ними? — здивувався Перрин.

— Це не зовсім розмова, — повільно відказав Ілайс. — Слова тут не мають значення, і вони не дуже й правильні. Її ім’я не Ряба. Її ім’я — це щось на подобу мерехтіння тіней на поверхні лісового озерцяти на світанку у розповні зими, коли вода рябіє під вітром, і холодний присмак льоду, якщо спробувати цю воду на язик, і натяк на снігопад у сутінковому повітрі. Але і це не воно. Цього не можна передати словами. Це радше відчуття. Отак розмовляють вовки. Інші — це Смалений, Стрибун і Вітер.

У Смаленого на плечі виднівся старий шрам, який міг слугувати поясненням для його імені, але жодний з двох інших вовків не мав ознак, що відповідали б їхнім іменам.

Попри відлюдкуватість чоловіка, Перрину здавалося, що Ілайс радий був поговорити з іншими людьми. Принаймні говорив він охоче. Хлопець дивився, як блищать у світлі багаття вовчі ікла, і думав, що, можливо, провадити розмову з Ілайсом не така вже й погана думка.

— Як ви навчилися розмовляти з вовками, Ілайсе?

— Це була їхня ідея, — відповів Ілайс, — не моя. Не я розпочав. Гадаю, це завжди так і відбувається. Вовки знаходять тебе, а не ти їх. Деякі люди вважають, що мене торкнувся Морок; це через те, що хай куди я йду, там з’являються вовки. Інколи я й сам так вважаю. Добропорядні люди здебільшого почали уникати мене, а ті, хто шукав мого товариства, з різних причин не годилися мені в приятелі. А потім я помітив, що інколи вовки наче знають, що у мене на думці, і відповідають на те, що у мене в голові. Ось тоді все й розпочалося по-справжньому. Я їх цікавив. Вовки взагалі вміють відчувати людей, але на свій лад. Вони тішилися, що їм пощастило мене відшукати. Вони кажуть, що минуло багато часу відтоді, коли вони востаннє полювали разом з людиною, а коли вони кажуть «минуло багато часу», я відчуваю, наче дме холодний вітер, і дме він, починаючи з Першого Дня.

— Я ніколи не чула про людей, які б полювали разом з вовками, — сказала Еґвейн. Голос у неї трохи тремтів, але те, що вовки просто спокійно лежали поруч, схоже, додавало їй духу.

Якщо Ілайс і розчув її, то й знаку не подав.

— Вовки пам’ятають усе не так, як люди, — сказав він. Його неймовірні очі дивилися кудись у безвість, наче й він сам уже плив кудись далеко на хвилях спогадів. — Кожний вовк пам’ятає історію всього вовчого племені, принаймні в загальних рисах. Як я вже казав, словами це важко пояснити. Вони пам’ятають, як переслідували здобич пліч-о-пліч з людиною, але це було так давно, що тепер це радше тінь тіні, а не власне пам’ять.

— Це дуже цікаво, — промовила Еґвейн, і Ілайс кинув на неї гострий погляд. — Ні, правда, я так вважаю. — Вона провела язиком по пересохлих губах. —А... могли б ви... могли б ви навчити нас розмовляти з ними?

Ілайс знову хмикнув.

— Цього неможливо навчити. Хтось може це робити, хтось ні. Вони кажуть, що він може. — Ілайс показав на Перрина.

Перрин дивився на палець Ілайса такими очима, наче той наставив на нього ножа. Він і насправді божевільний. Вовки знову втупилися на Перрина. Він засовався на місці.

— Ви кажете, що прямуєте до Кеймліна, — сказав Ілайс, — але це однаково не пояснює, що ви робите тут. Адже звідси до будь-якого людського житла треба йти багато днів.

Він скинув на землю свій плащ із клаптиків хутра, влігся на бік, спершись на лікоть, і став чекати на відповідь.

Перрин поглянув на Еґвейн. Вони вже давно скомпонували історію для сторонніх — коли вдасться на них натрапити — куди і навіщо йдуть, яка би могла вибавити їх від можливих неприємностей. Таку історію, з якої годі було дізнатися, звідки вони і яка насправді мета їхньої подорожі. Хто знає, чиє необачне слово може долетіти до вух щезника? Вони працювали над своєю історією щодня, зшиваючи її докупи і приховуючи шви. Вони вирішили, що розповідати історію буде Еґвейн. Вона була спритніша на язик, ніж Перрин: а ще вона стверджувала, що завжди знає, коли він бреше — мовляв, на його обличчі це й сліпий може побачити.

І Еґвейн почала, як по писаному. Начебто вони зі Салдеї, з ферм біля одного крихітного сільця. Ніхто з них у своєму житті не подорожував далі як за двадцять миль від дому. Але вони наслухалися казок менестрелів, байок купців, і їм закортіло побачити світ широкий. Побачити Кеймлін та Ілліан. Море Штормів, а може, навіть легендарні острови, де живе Морський народ.

Перрин слухав її залюбки. Навіть Том Меррилін не зміг би навернути таких ахіней з дещиці того, що вони знали про світ за межами Межиріччя, аби ті щонайкраще відповідали їхнім цілям.

— То ви з Салдеї, еге ж? — промовив Ілайс, коли дівчина закінчила розповідати.

Перрин кивнув:

— Звідти. Ми подумували спочатку податися до Марадона. Я б залюбки подивився на короля. Але наші батьки перш за все кинулись би шукати нас саме у столиці.

Так вони домовилися: одразу дати зрозуміти, що в Марадоні вони не бували, тож у такому разі ніхто не чекатиме від них, що їм щось відомо про місто — це на той випадок, якщо вони натраплять на когось, хто там справді бував. Емондів Луг та події Ночі Зими залишилися далеко позаду. Отже, тим, хто слухатиме їхню побрехеньку, і на гадку не спаде Тар Балон чи Айз Седай.

— Е, та тут ціла історія, — кивнув Ілайс. — Так, нічогенька така історія. Щоправда, дещо не тримається купи, проте найголовніше, що Ряба стверджує, що це брехня на брехні, ще й брехнею поганяє. Від першого до останнього слова.

— Брехня! — вигукнула Еґвейн. — Навіщо нам брехати?

Четвірка вовків не поворухнулася, але тепер не схоже було, що вони просто лежать біля вогнища. Здавалося, що тварини припали до землі перед стрибком. Жовті очі незмигно стежили за хлопцем і дівчиною.

Перрин не сказав нічого, але правиця його тихо ковзнула до сокири на поясі. Проте коли четверо вовків підвелися одним стрімким рухом, ЙОГО рука завмерла на півдорозі. Вовки не видавали ні звуку, але шерсть на їхніх загривках стала сторчма. Один із вовків між деревами розкотисто завив у ніч. Інші відгукнулися, п’ятеро, десятеро, двадцятеро, розриваючи на клоччя морок ночі. Виття припинилося так само різко, як і почалося. Холодний піт стікав обличчям Перрина.

— Якщо ви вважаєте... — закінчити фразу дівчині завадив клубок у горлі. Попри нічний холод її обличчя теж вкрилося потом. — Якщо ви вважаєте, що ми брешемо, тоді, мабуть, ви забажаєте, щоб ми зупинилися на ночівлю десь подалі.

— Зазвичай я так і роблю, дівчино. Але зараз хочу почути про траллоків. І напівлюдка.

Перрин намагався прибрати емоції зі свого обличчя, сподіваючись, що це вдасться йому краще, ніж Еґвейн. А Ілайс буденним тоном вів далі:

— Ряба каже, що занюхала напівлюдка і траллоків у ваших головах, коли ви сплітали свої побрехеньки. Всі вони занюхали. Ви якимось чином мали справу з траллоками та безокими. Вовки ненавидять траллоків і на-півлюдків сильніше за лісову пожежу, сильніше за все, і я також. Смалений хоче вас прикінчити. Це траллоки залишили йому цю зазначку, коли йому ще й року не виповнилося. Він каже, дичини тепер недостатньо, а ви відгодовані краще за тих оленів, що траплялися йому впродовж багатьох місяців. Але Смалений завжди був нетерплячий. Чому б вам не розповісти мені все, як є? Сподіваюся, що ви не Друзі Морока. Не подобається мені вбивати людей після того, як я їх нагодував. Лише пам’ятайте, вони знатимуть, якщо ви збрешете, і навіть Ряба вже роздратована майже так само, як Смалений. — Він дивився на них жовтими, наче у вовків, очима, дивився незмигно. Як і вовки.

Це й насправді вовчі очі, подумав Перрин.

Еґвейн глянула на нього, і хлопець зрозумів, що вона чекає, що він вирішить. Світло, ось я й знову головний. Вони домовилися, що розповісти будь-кому правду про те, що з ними сталося, було би надто ризиковано, але наразі він не бачив іншого виходу. Навіть якби він встиг вихопити сокиру...

Гарчання ворухнулося глибоко в горлі Рябої, його підхопила трійця вовків круг багаття, а тоді вовки у темряві. Ніч сповнилася загрозливим гарчанням.

— Добре, — квапливо сказав Перрин. — Добре!

Гарчання урвалося як ножем відтяте. Еґвейн розтиснула кулаки й кивнула.

— Усе це почалося за кілька днів до Ночі Зими, — почав розповідати Перрин, — коли наш приятель Мет побачив чоловіка в чорному плащі...

Ілайс з байдужим виразом обличчя так і залишився лежати на боці, але щось у нахилі його голови свідчило про те, що він слухає, нашорошивши вуха. Перрин продовжив, і четвірка вовків сіла. Складалося дивне враження, що вони теж уважно слухають. Історія вийшла довга, і Перрин розповів її майже цілком. Він не згадав лише про сон, який він і решта хлопців бачили у Бейрлоні. Хлопець чекав, що вовки подадуть знак, що вони помітили його недомовку, але вони тільки дивилися на нього. Ряба видавалася сумирною, а Смалений чомусь сердився. Коли Перрин закінчив, він трохи захрип.

■ — ...а якщо вона не відшукає нас у Кеймліні, ми підемо до Тар Балона. Нам нема більше на що сподіватися — тільки на допомогу Айз Седай.

— Траллоки та напівлюдки так далеко на півдні, — задумливо проказав Ілайс. — Тут є над чим поміркувати.

Він понишпорив у себе за спиною і кинув Перринові шкіряний бурдюк з водою, навіть не поглянувши на хлопця. Здавалося, чоловік поринув у роздуми. Зачекавши, поки Перрин нап’ється, Ілайс заткнув бурдюк затичкою. І тільки після цього заговорив знову:

— Я не маю справ з Айз Седай. Червоні Аджа — ті, хто полюбляють відловлювати чоловіків, котрі плутаються з Єдиною Силою, якось хотіли мене приручити. Я сказав їм просто в обличчя, що вони — Чорні Аджа; ви на службі у Морока, сказав я їм, і їм це не сподобалося. їм не вдалося зловити мене, звісна річ, бо я був у лісі. Але вони намагалися. Так, намагалися. Якщо вже про це зайшла мова, то гадаю, жодні Айз Седай не поставляться до мене добре. Мені довелося вбити парочку Охоронців. Кепська це справа — вбивати Охоронців. Не подобається мені це.

— А ваші розмови з вовками, — ніяково запитав Перрин. — Вони якось пов’язані з Силою?

— Звісно ж, ні, — буркнув Ілайс. — Мені до їхнього приручення було байдуже, але те, що вони намагалися спробувати це зі мною, мене розлютило. Це все вікодавні штуки, хлопче. Давніші за Айз Седай. Давніші за будь-кого, хто намагається скористатися Єдиною Силою. Давні як людство. Давні як вовки. І це їм теж не подобається, цим Айз Седай. Повертається те, що було колись. Є інші речі, інші люди. І це змушує Айз Седай нервувати, і вони починають торочити, ніби слабшають давні бар’єри. Світ розвалюється, кажуть вони. Вони бояться, що якщо так триватиме, Морока буде звільнено. Якби ти бачив, як вони на мене дивилися, ти б подумав, що це станеться через мене. Не всі, але деякі. Червоні Аджа — це точно, але й ще дехто.

Престол Амерлін... А, хай їм! Зазвичай я уникаю їх. І тих, хто приятелює з Айз Седай, теж. І вам раджу, якщо у вас є хоч дрібка здорового глузду.

— Я понад усе у світі хотів би триматися подалі від Айз Седай, — сказав Перрин.

Еґвейн обдарувала хлопця нищівним поглядом. Він міг лише сподіватися, що вона не брякне зараз, що хоче стати Айз Седай. Але дівчина, стиснувши губи, промовчала, тож Перрин повів далі:

— Але у нас нема іншого вибору. За нами женуться траллоки, і щезники, і ще драгкар. Усі, крім Друзів Морока. Ми не можемо сховатися, і ми не можемо битися, адже залишилися самі. Отож, хто нам допоможе? Хто ще достатньо могутній для цього, крім Айз Седай?

Ілайс помовчав трохи, дивлячись на вовків, головно на Рябу і на Смаленого. Перрин нервово совався і намагався не дивитися на них, бо коли він дивився, то в нього було відчуття, ніби він майже здогадується, що Ілайс та вовки кажуть одне одному. Хай це навіть не мало жодного стосунку до Сили, він не хотів бути частиною цього. Це просто божевільний жарт, не більше. Я не можу розмовляти з вовками. Один із вовків — здається, це був Стрибун — поглянув на Перрина, і хлопцю здалося, що той вищирився в посмішці. Цікаво, звідки він узяв, що цього вовка звати саме так?

— Ви можете залишитися зі мною, — нарешті мовив Ілайс. — 3 нами. — Брови Еґвейн злетіли вгору, а в Перрина ледь не відпала щелепа. — А що може бути безпечніше? — з викликом запитав Ілайс. — Траллоки залюбки вб’ють самотнього вовка, якщо натраплять на такого, але вони загнуть гака на багато миль, аби не зустрітися зі зграєю. І про Айз Седай вам не доведеться турбуватися. їх не часто заносить до цих лісів.

— Навіть не знаю, — Перрин уникав дивитися на вовків, що сиділи обабіч нього, тим паче, що він відчував на собі погляд очей Рябої. — По-перше, за нами женуться не лише траллоки.

Ілайс реготнув холодним смішком.

— Я бачив, як зграя розібралася із безоким. Полягла половина зграї, але вовки не відступляться, варто їм лише занюхати запах напівлюдка. Траллоки чи мерддраали — вовкам це байдуже. Насправді, їм потрібний ти, хлопче. Вони чули, що десь є інші люди, котрі можуть розмовляти з вовками, але вони ще ніколи не зустрічали нікого такого, крім мене. А тобі буде тут безпечніше, ніж в будь-якому місті. В містах є Друзі Морока.

— Послухайте, — квапливо заперечив Перрин, — не кажіть такого, будь ласка. Я не можу... не можу робити того, що ви робите, хай що б ви не казали.

— Як знаєш, хлопче. Клей дурня, якщо хочеш. То ти не хочеш бути в безпеці?

— Я себе не обманюю. Мені нема в чому себе обманювати. Все, чого ми хочемо...

— Ми йдемо до Кеймліна, — твердо промовила Еґвейн. — А звідти до Тар Балона.

Стуливши рота, Перрин зустрівся поглядом зі зловісними очима дівчини. Він знав, що вона дозволяє йому ватажкувати, коли хоче, а коли не хоче, не дозволяє, але принаймні вона могла дати йому самому відповісти за себе.

— А ти як, Перрине? — промовив він і сам за себе відповів:—Я? Зачекай, дай мені подумати. Так. Так, я гадаю, я піду далі. — Він стримано їй посміхнувся. — Отже, Еґвейн, ми обоє так вирішили. Тобто я, схоже, йду разом з тобою. Як це добре — спершу все обговорити, а тоді вже вирішувати, правда?

Вона побагровіла, але губи її так і залишилися стиснутими в нитку.

Ілайс хмикнув.

— Ряба знала, що ви так вирішите. Вона каже, що дівчина вкорінена у світ людей, а ось ти... — Він кивнув на Перрина. — Ти стоїш десь посередині. За цих обставин, гадаю, краще нам піти на південь разом із вами. Бо інакше ви або помрете з голоду, або заблукаєте, або...

Смалений раптом звівся на лапи, й Ілайс глянув на нього. За мить підвелася і Ряба. Вона присунулася ближче до Ілайса, так аби теж дивитися в очі Смаленому. Ця жива картина застигла на кілька довгих хвилин, а тоді Смалений розвернувся і зник у темряві. Ряба струснулася, тоді повернулася на своє місце і плюхнулася на живіт, наче нічого не сталося.

Ілайс побачив запитальний погляд Перрина.

— У цій зграї головна Ряба, — пояснив він. — Дехто із самців може подолати її у двобої, але вона розумніша за всіх, і вони це знають. Вона багато разів рятувала всю зграю. Але Смалений вважає, що зграя марнує з вами трьома час. Тут його цікавить лише ненависть до траллоків, і, якщо траллоки з’явилися тут, далеко на півдні, він хоче вирушити їх убивати.

— Ми його добре розуміємо, — промовила Еґвейн.—Ми справді можемо самі знайти дорогу... нам треба тільки знати, в якому напрямку рухатися... якщо, звісно, буде ваша ласка нам цей напрямок показати.

Ілайс змахнув рукою:

— Я сказав, що зграю веде Ряба, адже так? Вранці я вирушу на південь разом із вами, і вони підуть з нами.

Висновуючи з виразу обличчя Еґвейн, ця новина жодним чином не була доброю.

Перрин сидів, відгородившись від усіх стіною мовчання. Він відчував, як віддаляється Смалений. Вовк зі шрамом пішов не сам: ще з десяток вовків, молодих самців, побігли за ним. Перрин хотів вірити, що все це — лише виплід його уяви, розбурханої словами Ілайса, але не міг. Останньої миті, коли подаленілі вовки вже майже зникли з його свідомості, Перрин відчув думку, яка, як він зрозумів, прийшла від Смаленого, думку таку ясну й чітку, наче це була його власна думка. Ненависть. Ненависть і смак крові.