Око Світу

РОЗДІЛ 42

СПОГАД ПРО СНИ

Коли Ранд повів друзів сходами униз, усі вони перебували у досить пригніченому настрої. Ніхто не виказував бажання розмовляти ні з ним, ні одне з одним. Він теж не виказував до цього охоти.

Сонце було вже на вечірньому прузі, і на чорних сходах панувала напівтемрява — лампи ще не запалювали. Промені й тіні посмугували сходинки. Перрин виглядав таким же замкненим, як і всі решта, але на його чоло не лягли тривожні зморшки. Покірність долі — ось що, на думку Ранда, читалося на обличчі приятеля. Це здалося йому дивним, і він хотів поговорити з Перрином, та помітив, що коли той потрапляв у смугу глибокого затінку, очі його наче фокусували в собі всі залишки світла й світилися тьмяно, як відполірований бурштин.

Ранд зітхнув і постарався сконцентруватися на тому, що бачить довкола — на стінах, обшитих горіховими панелями, дубових поручнях сходів, на надійних, повсякденних речах. Кілька разів він витирав долоні об куртку, але вони знову й знову вкривалися потом. Тепер усе буде добре. Ми знову разом. Отже... Світло, Мет!

Ранд привів новоприбулих до бібліотеки кружним шляхом — через коридор позаду кухні, обминаючи головну залу. Мало хто із пожильців заходив до бібліотеки; грамотний люд частіше зупинявся у більш вишуканих місцях, десь У середмісті. Майстер Ґілл тримав цю бібліотеку радше для власного задоволення, аніж для тих нечисленних гостей, яким раптом могло би забагнутися почитати книжку. Ранд не хотів роздумувати над тим, чому Морейн наказала їм триматися далі від чужих очей, але він не забув, що офіцер білоплащників

пообіцяв ще повернутися. Пам’ятав він і те, який погляд кинула на нього на прощання Елайда. Йому було достатньо і цього, крім побажання Морейн.

Ранд зробив кроків п’ять углиб бібліотеки, перш ніж утямив, що всі інші згромадилися у дверях, роззявивши рота та вибалушивши очі. У каміні весело потріскував вогонь, Лоял розтягнувся на довгенькій канапці з книжкою в руках, а на животі у нього, згорнувшись клубочком, дрімала чорна кішечка з білими лапками. Побачивши Ранда та всю компанію, він згорнув книжку, заклавши потрібну сторінку товстим пальцем, і обережно спустив кішечку на підлогу. Після цього підвівся і церемонно вклонився.

Ранд так звик до огіра, що лише за хвилину зрозумів, що його друзі витріщаються саме на Лояла.

— Це друзі, на яких я чекав, Лояле, — мовив він. — Це Найнів, Мудриня нашого селища. І Перрин. І Еґвейн.

— То це Еґвейн, — прогудів Лоял. — Ранд багато розповідав про вас, так. А я — Лоял.

— Він оґір, — пояснив Ранд і побачив, як на зміну переляку на обличчях друзів з’являється зачудування. Навіть після того, як їм довелося на власні очі побачити траллоків та щезників, зустрітися лицем до лиця з живою легендою здавалося дивовижним. Пригадавши, як він сам відреагував на Лояла під час першої їхньої зустрічі, Ранд сумно посміхнувся. Друзі його поводилися достойніше.

Лоял не образився на те, що на нього дивляться в усі очі. Мабуть, спало на думку Рандові, той не вбачає в цьому чогось екстраординарного, якщо порівнювати з натовпом, що біг за ним із вигуками «Траллок».

— А де ж Айз Седай, Ранде? — поцікавився Лоял.

— Вона нагорі, з Метом.

Оґір запитливо вигнув кошлату брову:

— Тоді він і насправді хворий. Може, ми всі присядемо? Вона збирається до нас приєднатися? Так? Тоді нам залишається тільки чекати.

Коли мешканці Емондового Лугу зручно повсідалися в крісла побіля каміна, в якому тріщав вогонь, а неподалік муркотіла кішечка, вони стали почуватися так, наче повернулися до рідного дому, і, відповідно, тугі шнурки, що стягували їхні душі, порозв’язувалися. Вони взялися закидати Лояла запитаннями. Ранда здивувало, що першим почав Перрин.

— Розкажіть про стеддін/и, Лояле. Вони насправді є прихистками, як про це йдеться в оповідках? — запитав він настійливо, так наче мав для цього особливі підстави.

Лоял радий був розповісти про стеддін/и, і про те, як сталося, що він знаходиться в «Благословенні королеви», а ще про те, що він бачив під час своїх мандрів. Невдовзі Ранд відкинувся на спинку стільця, але слухав неуважно. Він чув усе це раніше, з усіма подробицями. Лоял любив поговорити і просторікував за найменшої змоги, хоч і дотримувався думки, що кожна розповідь потребує викладення передісторії, приблизно років так на двісті чи триста. Він мав досить незвичне відчуття часу: для нього триста років здавалися розумним проміжком часу, аби пояснити важливі обставини подій, про які він розповідав. Наприклад, він завжди розповідав про стеддін/ так, наче пішов з нього десь кілька місяців тому; але урешті-решт з’ясовувалося, що відтоді минуло вже три роки.

Думки Ранда повернулися до Мета. Кинджал. Мерзенний ножака, котрий міг убити його вже тим, що той мав його на собі. Світло, не хочу я більше жодних пригод. Якщо вона зможе його зцілити, ми всі підемо... не додому. Нам неможна додому. Підемо деінде. Туди, де люди ніколи не чули ні про Айз Седай, ні про Морока. Підемо світ за очі.

Двері відчинилися, й на мить Ранд злякався, що це йому лише мариться. У дверях стояв Мет, кліпаючи очима, у куртці, застебнутій на всі ґудзики, і в темному шарфі, обмотаному круг голови й низько насунутому на лоба. А тоді Ранд помітив Морейн, що стояла поруч із Метом, і рука її лежала у того на плечі, а ще Лана, котрий тримався позаду. Айз Седай уважно спостерігала за Метом, як спостерігають за хворим, який щойно вперше залишив ліжко. А Лан, як і зазвичай, уважно спостерігав за усім навкруги, хоч це й не впадало в очі.

Мет мав такий вигляд, наче він жодного дня не хворів. Він посміхнувся всім одразу, хоч і трохи невпевнено, а коли його погляд упав на Лояла, посмішка перетворилася на широко роззявлений рот, так наче він побачив оґіра вперше.

— Я... е-е-е... тобто... — Він перевів подих. — Боюся... е-е-е... що я поводився.... ну... трохи дивно. Насправді я майже нічого з того не пам’ятаю. — Він стурбовано подивився на Морейн. Вона відповіла йому підбадьорливою посмішкою, і хлопець повів далі. — Після Біломостя все наче в тумані. Том, і'** — Він здригнувся і квапливо продовжив: — Чимдалі від Біломостя, то більше туману. Я взагалі не пам’ятаю, як ми заходили до Кеймліна. — Він скоса поглянув на Лояла. — Чесно, не пам’ятаю. — Він посміхнувся, і раптом став колишнім Метом, таким як завжди. — Ви ж не можете винуватити людину в тому, що вона коїла, коли була божевільна, адже так?

— Та ти і без того завжди був божевільний, — сказав Перрин, і на мить він теж здався таким, як завжди.

— Ні, — сказала Найнів. Очі у неї блищали від сліз, але вона посміхалася. — Ніхто з нас ні в чому тебе не винить.

Ранд і Еґвейн заговорили водночас, кажучи Метові, які ж вони раді бачити його здоровим і як він добре виглядає. Вони припускали, сміючись, що тепер, коли він став жертвою такого злого розіграшу, то напевне облишить свої витівки. Мет відповідав жартом на жарт, з колишнім своїм нахабством

вибираючи собі м’якше крісло. Усівшись зручно, він неуважно торкнувся куртки, наче перевіряючи, чи на місці якась річ у нього за поясом. У Ранда похололо на душі.

— Так, — тихо підтвердила Морейн, — кинджал і досі у нього. — Решта межиріченців й надалі перекидалися жартами та дружніми репліками, але вона помітила, як Рандові перехопило подих, і зрозуміла, чим це спричинено. Вона присунула свій стілець до його стільця, аби її міг чути лише він. — Я не можу забрати у нього цю штуку, не вбивши його. Вони були пов’язані надто довго, і зв’язок дуже посилився. Цей вузол можна буде розплутати лише в Тар Балоні; із цим не впоратися ні мені, ні будь-якій іншій Айз Седай, якщо ми діятимемо поодинці. Навіть ангріал тут не допоможе.

— Але він виглядає цілком здоровим. — Щось спало йому на думку, і він подивився просто в очі Айз Седай. — Доки цей кинджал буде у нього, щезники знатимуть, де ми. І Друзі Морока також. Ви самі це сказали.

— Мені вдалося певним чином це послабити. Тепер аби відчути його, їм треба підібратися дуже близько — а тоді вони нас у будь-якому разі виявлять. Я вибавила його від згубного впливу, Ранде, і зробила все, що тільки могла, аби уповільнити його повернення, але з часом той вплив повернеться, якщо йому не допоможуть у Тар Балоні.

— Добре, що ми саме туди й прямуємо, правда?

Він подумав, чи не приреченість разом із надією на якийсь іншій вихід пролунали в його голосі, бо вона, перш ніж відвернутися, гостро глянула на нього.

Лоял підвівся зі стільця і вже кланявся Морейн.

— Я Лоял, син Арента, сина Галана, шановна Айз Седай. Стеддінг пропонує притулок тим, хто служить Світлу.

— Дякую, Лояле, сину Арента, — сухо відказала Морейн, — але на вашому місці я була б обережнішою з таким зверненням. Наразі в Кеймліні знаходиться десь з двадцятеро Айз Седай, і всі вони, крім мене, з Червоної Аджі. — Лоял кивнув глибокодумно, наче він її зрозумів. Ранд у сум’ятті думок міг лише труснути головою: побий його Світло, якщо він розумів, що вона має на увазі. — Я здивована побачити вас тут, — вела Айз Седай далі. — Останнім часом мало хто з оґірів залишає стеддінґ.

— Старі легенди заволоділи мною, Айз Седай. Старі книжки сповнили мою порожню голову яскравими картинами. Я хотів побачити гаї. І міста, що ми збудували, звісно, теж. Здається, і тих, і інших залишилося не так багато, але хай навіть будівлі є нікчемною заміною деревам, на них теж варто подивитися. Старійшини завжди вважали мене дивним за моє бажання мандрувати. Я завжди хотів, а вони завжди вважали. Всі вони переконані, що за межами стеддінгу нема нічого, на що варто було би подивитися.

Можливо, коли я повернуся, коли розповім їм, що бачив, вони змінять свою думку. Я сподіваюся на це. Інколи.

— Може, і змінять, — промовила рівним голосом Айз Седай. — Послухайте, Лояле, ви повинні вибачити мені мою прямоту. Я знаю, ми, люди, маємо таку ваду. Ми з супутниками мусимо терміново обговорити нашу подальшу подорож. Чи не могли б ви залишити нас самих?

Тепер прийшла черга збентежитися Лоялу. Ранд поспішив йому на допомогу.

— Він іде з нами. Я сказав йому, що він може піти.

Морейн дивилася на оґіра так, наче не розчула Ранда, але нарешті вона кивнула.

— Колесо плете, як воно хоче, — пробурмотіла вона собі під ніс. — Лане, простеж, аби нас не заскочили зненацька.

Охоронець безшумно зник із кімнати, лише двері пристукнули за ним. Відхід Лана подіяв, наче сигнал: усі замовкли. Морейн перейшла до каміна, а коли вона повернулася, всі погляди були звернені на неї. Попри тендітну фігуру вона домінувала над усіма.

— Ми не можемо довго залишатися в Кеймліні, і тут, у «Благословенні королеви», ми не знаходимося в безпеці. Морок уже має свої очі в місті. Вони не знайшли те, що шукають, інакше би не продовжували пошуки. В цьому полягає наша перевага. Я виставила вартових, і вони їх сюди не підпускають, а коли Морок збагне, що в Кеймліні є місце, куди не може пробратися жодний щур, ми вже звідси підемо. Хоча будь-який вартовий, що не пропустить людину, стане для мерддраала сигнальним вогнем. А в Кеймліні знаходяться Діти Світла, і вони розшукують Перрина та Еґвейн.

Ранд присвиснув, і Морейн, здійнявши брову, подивилася на нього.

— Я гадав, що вони розшукують нас із Метом, — пояснив він.

Від такого пояснення в Айз Седай вгору поповзла і друга брова:

— Чому ти вирішив, що білоплащники полюють на вас?

— Я почув, що вони шукають когось із Межиріччя. Наче ці межирі-ченці — Друзі Морока. Що ще я мав подумати? Після всього, що сталося, мені ще пощастило, що я взагалі здатний думати...

— Розумію, наскільки все це приголомшливо для вас, Ранде, — докинув Лоял, — але ти мав би подумати краще. Діти ненавидять Айз Седай. Елайда ніколи б...

— Елайда? — різко втрутилася Морейн. — До чого тут Елайда?

Вона вперлася в Ранда таким важким поглядом, що йому захотілося за щось ухопитися, аби не впасти.

— Вона збиралася кинути мене до тюрми, — знехотя проказав він. — А я лише хотів подивитися на Лоґейна... Та вона не вірила, що я опинився У палацовому саду разом з Елейн та Ґавіном випадково. — Всі дивилися на нього так, ніби у нього на лобі раптом прорізалося третє око; усі, крім Ло-яла. — Королева Морґейз мене відпустила. Вона сказала, що немає свідчень тому, наче я замишляв щось лихе, і вона збирається вчинити за законом, хоч що би там підозрювала Елайда. — Він похитав головою, бо перед його очима знову постала Морґейз в усьому своєму блиску, змусивши забути про спрямовані на нього з усіх боків погляди. — Можете собі уявити, як це — зустрітися з королевою? Вона прекрасна, наче королеви з казок. І Елейн теж красуня. А Ґавін... Перрине, він тобі сподобався би. Перрине? Мете? — Вони не відповідали, мовчки втупившись на нього. — Кров та попіл, та я лише видряпався на ту стіну, аби побачити Лжедракона. Я не зробив нічого поганого.

— Я теж так завжди кажу, — ущипливо промовив Мет, розпливаючись в хитрій посмішці, а Еґвейн поцікавилася підкреслено байдужим тоном:

— А хто така Елейн?

Морейн роздратовано буркнула щось собі під ніс.

— Королева, — проказав Перрин, хитаючи головою. — Дійсно, оце пригоди так пригоди. А ми зустріли лише бляхарів та ще кількох білоплащ-ників. — Він так явно уникав дивитися на Морейн, що Ранд це помітив. Перрин торкнувся синців на своєму обличчі. — Якщо у двох словах, то співати з бляхарями було веселіше, ніж з білоплащниками.

— Мандрівний народ живе заради своїх пісень, — зауважив Лоял. — Я маю на увазі, заради всіх пісень. Вони мандрують у пошуках пісень. Кілька років тому мені довелося зустрітися з туатга’анами, і вони забажали вивчити ті пісні, які ми співаємо деревам. Насправді дерева тепер не завжди хочуть слухати пісні, і тому мало хто з оґірів їх вивчає. Я маю дрібку хисту до цього, тому старійшина Арент наполіг, щоб я їх вивчав. Я навчив туатга’анів тому, що вони могли вивчити, але дерева ніколи не слухають людей. Для Мандрівного народу це просто пісні, і саме так вони їх і сприймають, бо це ж не та пісня, яку вони шукають. Так вони й називають ватажка свого табору, Шукач. Інколи вони приходять до стеддінґу Шанґтай. Мало хто з людей до нас приходить.

— З вашого дозволу, Лояле, — почала була Морейн, але той раптом відкашлявся і швидко-швидко забасив, наче побоюючись, що вона не дасть йому договорити:

— Я щойно пригадав дещо, Айз Седай. Я збирався розпитати про це будь-яку Айз Седай, якщо мені доведеться десь її зустріти... бо у вас у Тар Балоні чудові бібліотеки... і от тепер я маю вам це розповісти... звісно, якщо ви дозволите. Можна мені розповісти?

— Якщо ви розповідатимете коротко, — сухо відповіла вона.

— Коротко, — повторив він, наче пригадуючи, що б це могло означати. — Так. Добре. Коротко. Нещодавно до стеддінґу Шанґтай прийшов один чоловік. У цьому не було нічого незвичного, бо до Хребта Світу приходило багато біженців, що рятувалися від того, що ви, люди, звете Аїль-ською війною. — Ранд вишкірив зуби. «Нещодавно». Майже двадцять років тому. — Він був при смерті, хоча на ньому не помітно було жодних ран. Старійшини подумали, що це з ним могли зробити Айз Седай, — Лоял подивився на Морейн вибачливо, — бо, опинившись у стпеддін/у, він став швидко поправлятися. Він пробув у стеддін/у кілька місяців і однієї ночі пішов, не сказавши нікому ні слова. Просто зник, коли на небі не було місяця. — Поглянувши на обличчя Морейн, він знову відкашлявся. — Так. Коротко. Перед своїм зникненням він розповів загадкову історію — казав, що має повідомити про це у Тар Балоні. Він сказав, що Морок має намір осліпити Око Світу та вбити Великого Змія, вбити сам час. Старійшини вважали, що з головою у нього не все добре, як і з тілом; але він таке казав. Отож я і хотів запитати: чи може Морок таке зробити? Вбити сам час? А Око Світу? Чи може він осліпити Око Великого Змія? Що це означає?

Ранд міг очікувати від Морейн будь-якої реакції, лише не такої, що він побачив. Замість відповісти Лоялу чи сказати йому, що наразі вона не має на це часу, вона застигла, дивлячись кудись удалину, крізь оґіра, замислено суплячи брови.

— Це те, про що нам розповідали бляхарі, — сказав Перрин.

— Так, — погодилася Еґвейн, — це те, що вони почули від аїльської жінки. Морейн повільно повернула до них голову, утім, залишаючись закам’яніло стояти на місці.

— Що за історія?

Вона дивилася на них незворушно, як завжди, проте під її поглядом Перрин мусив набрати повні груди повітря, перш ніж почати говорити. Втім, розповідав він виважено та ясно.

— Якийсь табір бляхарів, перетинаючи Пустелю — кажуть, що вони можуть це робити і їм нічого не загрожує, — знайшли загін аїльців, що загинули від лап траллоків. Один із воїнів був ще живий... Він, а точніше — вона, бо ці воїни всі були жінками, повідала бляхарям те ж саме, що зараз розповів Лоял. Морок — вони називали його Той, хто позбавляє зору, — має намір осліпити Око Світу. І це було лише три роки тому, не двадцять. Це все щось означає?

— Можливо, це значить усе, — відповіла Морейн. Обличчя її залишалося непорушним, але у Ранда склалося враження, що за цими темними очима думки несуться вчвал.

— Ба’алзамон, — зненацька промовив Перрин. У кімнаті запала тиша. Усі затамували подих. Перрин поглянув на Ранда, тоді на Мета напрочуд спокійними і жовтими очима. — Я ще тоді подумав, де я міг чути цю назву — Око Світу. Тепер я пригадав. А ви?

— Нічого я не хочу пригадувати, — буркнув Мет.

— Ми повинні їй розповісти, — вів далі Перрин. — Це важливо. Ми не можемо й далі тримати це в секреті. Адже ти розумієш це, Ранде?

— Розповісти мені що? — лиховісно запитала Морейн, і вигляд у неї був такий, наче вона готується вдарити. Вона не спускала очей з Ранда.

Він не хотів відповідати. Йому хотілося згадувати про це не більше, ніж Метові, але він пам’ятав. І розумів, що Перрин правий.

— У мене були... — Він обвів приятелів поглядом. Мет знехотя кивнув, Перрин кивнув рішуче, отже, вони згодилися. Йому не доведеться брати все на себе. — У нас були сни. — Він потер вколений колись шипом палець, пригадавши, як, прокинувшись, побачив кров. Нудотне відчуття обпеченої плоті на своєму лиці. — Тільки, можливо, це були не зовсім сни. І в них був Ба’алзамон. — Він розумів, чому Перрин вжив це ім’я; вимовити його було легше, ніж визнати, що у твоїх снах, у твоїй голові буває Морок. — Він казав... він багато чого казав, але якось він сказав, що Око Світу ніколи мені не служитиме.

На мить хлопець відчув, що у роті у нього пересохло, наче він наївся піску.

— Мені він казав те ж саме, — промовив Перрин, а Мет важко зітхнув і лише потім кивнув. Ранд відчув полегшення.

— Ви не гніваєтесь на нас? — запитав Перрин здивовано. І Ранд усвідомив, що Морейн, схоже, не гнівається. Вона вивчала їх, але очі у неї були ясні й спокійні, хоч і уважні.

— Більше на себе саму, ніж на вас. Але ж я питала вас, чи не бачите ви дивних снів. Я питала вас ще на початках. — Голос у неї залишався рівним, а от в очах проблиснув гнів, але лише на мить. — Якби я дізналася після першого ж такого сновидіння, я могла б... У Тар Балоні уже тисячу років не було Мандрівців снами, але я могла би спробувати. Тепер уже занадто пізно. Коли Мороку вдалося вас торкнутися, кожний наступний дотик дається йому легше. Можливо, моя присутність усе ще може вас певною мірою захищати, але навіть вона... Ви пам’ятаєте легенди, як Відступники прив’язували до себе людей — сильних чоловіків, чоловіків, які боролися з Мороком з першого дня? Ці легенди кажуть правду, а жодний із Відступників не мав навіть однієї десятої могутності свого володаря. Ні Еґінор, ані Ленфір, ані Балтамел, ані Деманлред, ані навіть сам Ішамаель, Зрадник Надії.

Ранд бачив, що Найнів та Еґвейн дивляться на нього, а ще на Мета та Перрина, на всю їхню трійцю. Помертвілі обличчя жінок виказували переляк, навіть жах. Вони бояться за нас чи бояться нас ?

— Що ж нам робити? — запитав він. — Адже можна ж щось удіяти?

— Тримайтеся біля мене, — відказала Морейн. — Це повинно допомогти. Почасти. Пам’ятайте, що навколо мене існує захист, спричинений спілкуванням з Єдиною Силою. Але ви не можете завжди залишатися біля мене. Ви можете самі себе захистити, якщо матимете для цього силу; але силу та волю ви маєте відшукати всередині себе самих. Я не можу вам їх дати.

— Схоже, я вже знайшов свій захист, — промовив Перрин, і це пролунало так, наче він радше змирився з цим, а не радий цьому.

— Так, — відказала Морейн, — гадаю, ти знайшов. — Вона дивилася на нього довгим поглядом, про щось роздумуючи, і він опустив очі. Нарешті вона повернулася до інших. — Сила Морока всередині вас не безмежна. Піддайтеся йому хоча б на мить, і він протягне нитку до вашої душі, нитку, яку вам уже ніколи не вдасться перетяти. Капітулюйте, і він вами заволодіє. Відмовляйтеся від нього, і його сила зменшуватиметься. Це нелегко зробити, коли він торкається ваших снів, проте це можливо. Він може скільки завгодно висилати проти вас напівлюдків, і траллоків, і драгкарів, і будь-яких потвор, але він не може заволодіти вами, якщо ви йому цього не дозволите.

— Вистачить і самих щезників, — сказав Перрин.

— Я не хочу, аби він знову залазив мені до голови, — буркнув Мет. — Невже не можна йому якимось чином завадити?

Морейн похитала головою.

— Лоялу нема чого боятися, так само як і Найнів та Еґвейн. У величезній масі людства Морок може торкнутися окремої душі лише випадково, якщо ця людина, звісно, сама не шукатиме зустрічі з ним. Але навколо вас трьох плететься Візерунок, принаймні на певний час. Плететься Павутиння Долі, і кожна з ниток веде просто до вас. Що ще Морок казав вам?

— Я не дуже добро пам’ятаю, — відповів Перрин. — Щось наче один з нас обраний, і таке різне. Я пам’ятаю, що він сміявся, — закінчив він похмуро, — з того, хто нас обрав. Він сказав, що я... ми повинні служити йому або померти. Але й тоді ми все одно слугуватимемо йому.

— Він казав, що Престол Амерлін намагатиметься нас використати, — додав Мет. Він згадав, кому він це каже, і голос його ослабнув. Він важко зглитнув і повів далі: — Він сказав, що саме так Тар Валон уже використав... він називав імена. Здається, якогось Давіана. Я теж не дуже добре пригадую.

— Раолін Губитель Темряви, — вставив Перрин.

— Так, — звівши брови докупи, підхопив Ранд. Він так намагався забути все, пов’язане з цими снами. Жахливо було витягати все це на світло. — Ще він називав Юріана Пращу та Ґвера Амаласена. — Зненацька Ранд затну вся. Він сподівався, що Морейн не помітила, наскільки зненацька. — Я не знаю, що то за імена.

Але тепер, коли він витяг ці імена з глибин пам’яті, він зрозумів, що серед них є ім’я, добре йому знайоме. І він ледь устиг зупинитися, аби не промовити його вголос. Лоґейн. Лжедракон. Світло! Том казав, що ці імена небезпечні. А чи це не те, що мав на увазі Ба’алзамон? Морейн хоче використати одного з нас як Лжедракона? Але ж Айз Седай ловлять та знешкоджують Лжедраконів, а не використовують. А чи це насправді так ? Світло, допоможи, чи це так насправді ?

Морейн дивилася просто на нього, але він нічого не міг прочитати в її очах.

— Вам знайомі ці імена? — запитав він у неї. — Вони щось значать?

— Морока недарма прозивають Батьком Брехні, — відказала вона. — Він завжди діє саме так. Шукає будь-якої нагоди посіяти зерно сумніву у душі людини. Там воно проростає і роз’їдає душу, наче рак. Повірити Батькові Брехні — це перший крок до того, аби йому піддатися. Пам’ятай, якщо ти відступиш перед Мороком, він заволодіє тобою.

Айз Седай ніколи не бреше, але правда, яку вона каже, може дуже різнитися від правди, яку ти чуєш. Так сказав йому Тем, а вона так і не відповіла на його питання. Ранд зосередився на тому, аби обличчя його нічого не виражало, а руки залишалися непорушно лежати на колінах. Насправді він хотів би витерти їх об штани, бо долоні геть спітніли.

Еґвейн тихенько плакала. Найнів обняла її, заспокоюючи, але вигляд у неї був такий, наче їй теж хотілося заплакати. Ранд теж заплакав би. Якби міг.

— Вони усі та’верени, —раптом проказав Лоял. Видно було, що він радіє перспективі подивитися зблизька, як Візерунок буде плестися навколо них. Ранд подивився на нього скептично, й оґір сконфужено знизав плечима, не втративши, втім, свого ентузіазму.

— Так і є, — підтвердила Морейн. — Усі троє, а я гадала, що хтось один з них. Багато речей відбувається не так, як я гадала. Ця новина щодо Ока Світу змінює усе. — Вона замовкла, напружено суплячи брови. — Наразі схоже на те, що Візерунок справді плететься навколо вас трьох, саме так, як сказав Лоял, і завиток ще зростатиме, доки піде на спад. Інколи буває так, що Візерунок змушений міняти напрямок, аби підланітуватися під та’верена, а інколи Візерунок змушує та’верена обрати ту чи іншу стежку. Павутиння може плестися так, а може інакше, і деякі з малюнків можуть призвести до великого лиха. Для вас, і для світу також.

Ми не можемо лишатися в Кеймліні, але яким би шляхом не пішли звідси, мерддраали і траллоки чекатимуть на нас і нападуть, не встигнемо ми пройти ще навіть десяти миль. І саме в цю мить ми дізнаємося, що Око Світу під загрозою, дізнаємося не з одного джерела, а з трьох, і кожне видасться непов’язаним з іншими. Візерунок скеровує наш шлях. Візерунок, як і раніше, закручується навколо вас трьох, але чия рука наразі снує основу і чия рука рухає човником? Чи послабшали стіни в’язниці Морока настільки, що він здатний тепер на такий вплив?

— Не варто все це обговорювати! — різко втрутилася Найнів. — Ви тільки налякаєте їх.

— Але не вас? — запитала Морейн. — Мене це лякає. Що ж, можливо, ви маєте рацію. Ми не можемо міняти свій маршрут через страх. Хай це пастка чи вчасне попередження, ми повинні робити те, що повинні, а саме швидко дістатися Ока Світу. Зелений Чоловік має дізнатися про цю загрозу.

Ранд стрепенувся. Зелений Чоловік¹? Інші теж нерозуміюче дивилися на неї, усі, крім Лояла. На його широкому обличчі читалася тривога.

— Я навіть не можу ризикнути зробити зупинку в Тар Балоні й звернутися по допомогу, — продовжувала Морейн. — Нам катастрофічно не вистачає часу. Навіть якщо ми зможемо залишити місто без перешкод, нам знадобляться тижні, аби дістатися Гнилолісся, а я боюся, що часу ми більше не маємо.

— Гнилолісся! — Ранд почув, що цей вигук вихопився не у нього одного, та Морейн не звернула на це жодної уваги.

— Візерунок створює кризову ситуацію, але водночас показує шляхи для її подолання. Я майже впевнена, що тут відчувається рука Творця. Ми маємо вихід. — Вона посміхнулася, наче це був жарт, зрозумілий лише їй, і звернулася до Лояла. — У Кеймліні колись був гай, насаджений оґірами, і була Шляхова брама. Там, де стояв колись гай, тепер розкинулося Нове місто, отже, Брама має бути всередині міських стін. Я знаю, що тепер небагато хто з оґірів вивчає Шляхи, але той, хто має дар і вивчає старі Зрос-тальні пісні, має бути втаємничений у ці знання, хай він навіть і гадав, що вони ніколи йому не знадобляться. Вам відомі Шляхи, Лояле?

Оґір неспокійно переступив з ноги на ногу:

— Так, Айз Седай, але...

— Ви можете знайти Шляхами стежку до Фал Дари?

— Ніколи не чув про Фал Дару, — відповів Лоял з помітним полегшенням.

— У дні Траллоцьких війн це місто було відоме як Мафал Дадаранелл. Ця назва вам відома?

— Відома, — знехотя промовив Лоял, — але...

— Тоді ви зможете знайти для нас стежку, — сказала Морейн.—Як дивно складаються події! Коли ми не можемо ні залишитися в місті, ні вийти з нього звичайним способом, я дізнаюся про загрозу, що нависла над Оком, і в тому ж місці опиняється особа, яка може доправити нас туди за лічені дні. Чи це Творець, чи доля, чи навіть Морок, але Візерунок зробив вибір за нас.

— Ні! — вигукнув Лоял, і бас його зарокотав, наче грім. Усі повернулися до нього, і він закліпав очима, засоромлений через таку увагу, але повторив так само впевнено: — Ні. Якщо ми зійдемо на Шляхи, ми всі загинемо — або нас поглине Тінь.