Око Світу

РОЗДІЛ 35

КЕЙМЛІН

Ранд повернувся і став на коліна позаду сидіння візника. Він не стримав радісного сміху.

— Мете, нам це вдалося! Я ж казав тобі, що ми...

Але нараз його погляд упав на Кеймлін, і слова присохли йому до язика. Після побаченого Бейрлона, а надто після руїн Шадар Лоґота, він гадав, що знає, як може виглядати велике місто, але це... це перевершувало будь-яку уяву.

За високою стіною тіснилися будинки, так наче всі міста, які він проминув на своєму шляху, зібрали тут докупи та ще й перемішали. Над черепичними дахами осель виступали вищі поверхи корчем та купецьких дворів, а численні крамниці, приземкуваті, розложисті, припадали до них своїми сліпими стінами. Скільки сягало око, і зліва, і справа тягнулася мозаїка з червоної цегли, сірого каменю та білої штукатурки. Бейрлон міг розчинитися тут безслідно, і двадцять Біломость потонули би в глибинах цього міста, не залишивши по собі й сліду.

А сама стіна! Прямовисне кам’яне громаддя, світло-сіре, посмуговане срібними та білими вставками, простяглося у неймовірну далечінь, вигинаючись на північ та південь, а наскільки далеко, цього Ранд навіть уявити собі не міг. Уздовж усієї стіни вивищувалися круглі башти, над вершечками яких тріпотіли червоно-білі прапори. З-поза стіни визирали вежі, стрункі, вищі за башти на стінах, і їхні куполи біліли й золотилися на сонці. Слухаючи тисячі історій, Ранд уявляв собі, якими мають бути міста, про які там ішлося, міста зі славетними королями та королевами, престолами та казковою могутністю, і Кеймлін просто влився в усі ці закарбовані в його свідомості картини так, як вода вливається у глечик зі всіма його опуклос-тями та заглибленнями.

Віз, поскрипуючи, тим часом наближався до міста, до широкої брами, захищеної баштами з обох боків. З брами викотився караван купецьких фургонів, проїхавши під склепінням кам’яної арки, крізь яку міг би пройти велетень, а чи навіть десять велетнів нараз. Обабіч дороги розкинувся базар просто неба, черепиця на дахах виблискувала червоним та пурпуровим, а в проміжках тулилися стайні та загони для худоби. Телята ревли, корови мукали, вівці бекали, кози помекували, гуси ґелґотіли. А люди торгувалися, перекрикуючи одне одного. Мандрівників затягнуло у вир звуків та і винесло до стін Кеймліна.

— А що я вам казав? — Банту довелося ледь не кричати, аби хлопці його розчули. — Найвеличніше місто у світі. Знаєте, його збудували ще оґіри. Принаймні середмістя та палац. Ось який він — древній Кеймлін. Кеймлін, де добра королева Морґейз, хай осяє її Світло, вершить закони та пильнує мир в Андорі. Найпрекрасніше місто у світі.

Ранд був готовий з ним погодитися. Він дивився навкруги з роззявленим ротом, а от вуха йому хотілося заткнути — такий навколо стояв гамір. Народ заполонив тракт так щільно, як мешканці Емондового Лугу свою Галявину під час Бел-Тайну. Хлопець пригадав, як він у Бейрлоні думав, що там неймовірно багато люду, і ледь не розреготався, а глянувши на Мета, усміхнувся. Мет й насправді затулив вуха долонями і так втягнув голову в плечі, наче хотів би ще й ними прикритися від галасу.

— І як ми збираємося тут заховатися? — голосно запитав він, коли піймав на собі погляд Ранда. — Як ми можемо зрозуміти, кому можна довіряти, якщо тут стільки народу? Прірва народу! Світло, ну і гармидер!

Перш ніж відповісти, Ранд подивився на Банта. Фермер захопився розгляданням міста; до того ж у такій товкотнечі та шарварку він навряд чи міг розчути їхню розмову. Втім, Ранд нахилився Метові до вуха:

— Як вони зможуть нас тут розшукати? Серед такого натовпу? Невже ти цього не розумієш, порожня твоя макітра! Тут ми в безпеці, якщо ти навчишся пильнувати свого клятого язика! — Він викинув руку вперед, обводячи все одразу: базари, місто, до стін якого вони ще не доїхали. — Подивися на це, Мете! Тут може статися будь-що! Усе, що завгодно! Можливо, тут на нас чекає Морейн, і Еґвейн, і всі інші.

— Якщо вони живі. А якщо ти хочеш знати мою думку, то всі вони мертві. Подібно як менестрель.

Усмішка зникла з обличчя Ранда, і він відвернувся, дивлячись на щоразу ближчу браму. У такому місті, як Кеймлін, може статися все, що завгодно. Він не хотів розлучатися з цією думкою.

Віз не міг рухатися швидше, хай як Бант поганяв свого коня: що ближче до брами, то тіснішала людська юрба, йдучи плечем до плеча, притискаючись до возів та фургонів, що прямували у місто. Ранд зрадів, побачивши у натовпі хтозна-скільки юнаків у просякнутому пилом одязі, піших, з пожитками за плечима чи навіть без них. Втім, та й чи не вся юрба, що, штовхаючись, посувалася до воріт, схоже, складалася з вимучених довгою дорогою мандрівників. Незалежно від віку, доволі багато людей з натовпу виглядали так, наче вони вже багато днів у дорозі; розхитані вози та змучені коні; пожмаканий після частих ночівель просто неба одяг, човгання ніг і втомлений погляд. Та попри все люди не відривали очей від брами, наче варто було лише пройти крізь неї, і втому як водою змиє.

З пів дюжини гвардійців королеви стояли на варті біля брами. їхні червоно-білі плащі та начищені до блиску обладунки з пластин та кілець разюче контрастували з людським потоком, що плинув під кам’яну арку. Вони стояли прямо, з високо піднятими головами і дивилися на людську ораву зневажливо й насторожено. Гвардійці б залюбки розвернули назад більшу частину тих прибульців. Утім, заходити вони нікому не перешкоджали, лише не давали перекривати шлях тим, хто виїжджав з міста, і суворо осаджували тих, хто намагався пролізти поперед інших.

— Один за одним. Не штовхатися. Не штовхайся, засліпи тебе Світло! Усім міста вистачить, дякувати Світлові. Один за одним.

Віз Банта повільно проминув браму, і людська ріка внесла його у Кеймлін.

Місто підіймалося вгору невисокими уступами, наче сходами, аж до найвищих пагорбів посередині. Ще одна стіна охоплювала центральне підвищення; всуціль біла, вона збігала на схили пагорбів. За стіною виднілося ще більше веж та бань — білих, золотих, пурпурових, і дивилися вони на місто зверхньо. Ранд подумав, що це і має бути те середмістя, про яке казав Бант.

Зайшовши за міські стіни, змінився і сам тракт, перетворившись на просторий бульвар з широкою смугою дерев та газонів посередині. Тут серед бурої трави не проглядало молодої зелені, дерева стояли безлисті, але люди поспішали повз, наче не бачачи в цьому нічого незвичного. Вони сміялися, розмовляли, сперечалися, як це звичайно роблять люди. Наче й гадки не мали, що цього року весна ще не настала, а, може, й не настане. Вони справді не бачили цього, зрозумів Ранд, не могли чи не хотіли. Люди просто відводили очі від голого віття, від мертвої трави. Якщо чогось не бачиш, на це можна не звертати уваги: чого не бачиш, того й не існує.

Задивившись на місто та його мешканців, Ранд не помітив, як віз повернув у бічну вулицю, вужчу за бульвар, але однаково вдвічі ширшу за будь-яку вулицю в Емондовому Лузі. Бант зупинив коня і, повернувшись до хлопців, нерішуче глянув на них. На цій вулиці було менше руху, і натовп вільно обминав бідарку, не натикаючись на неї.

— Ти насправді ховаєш під плащем ту штуку, що про неї згадував Ґолдвін?

Ранд саме перекидав через плече поклажу. Він навіть не сіпнувся.

— Про що це ви? — Голос у нього теж не тремтів. І хоча шлунок підступив до самісінького горла, говорив він спокійно.

Мет позіхнув, прикриваючи рота рукою, але іншу руку сунув під куртку — Ранд не сумнівався, що приятель уже вхопився за кинджал з Шадар Лоґота, — а очі його дивилися з-під намотаного на голові шарфа люто, як у зацькованого звіра. Бант уникав зустрічатися з Мегом поглядом, наче знав, що той схопився за зброю.

— Вважай, що ні про що. Але помізкуй трохи. Якщо ти чув, що я збираюся їхати до Кеймліна, ти мав розчути й інше. Якби мене цікавила винагорода, я би знайшов зачіпку зайти до «Гусака та корони» і побалакати з Ґолдвіном. Проте мені Ґолдвін не до душі, а цей його приятель і поготів. Здається, ви двоє йому потрібні понад усе на світі.

— Не знаю, що там йому потрібно, — сказав Ранд. — Ми його ніколи раніше не бачили. — Це могло бути і правдою, бо Ранд не міг відрізнити одного щезника від іншого.

— Еге ж. Гаразд, як я вже сказав, я нічого не знаю, і, мабуть, краще мені й не знати. Зараз і без того клопоту повна голова, тож іще одна халепа мені аж ніяк не потрібна.

Мет забарився, збираючи свої речі, і Ранд уже стояв на бруківці, коли той почав злазити з воза. Ранд нервово чекав на нього. Мет отерпло розвернувся до нього, притискаючи до грудей лук, сагайдак і ковдри. Він щось бурмотів собі під ніс. Під очима у нього проступили темні кола.

В животі у Ранда забурчало, а в горлі стояв кислий клубок. Він аж злякався, що його може знудити. Мет вичікувально дивився на нього. Куди йти ? Що тепер робити ?

Бант схилився зі свого сидіння й підізвав Ранда кивком голови. Він підійшов, сподіваючись отримати пораду, куди йти в Крим лі ні,

— Я б на твоєму місці це заховав... — Старий фермер замовк і сторожко роззирнувся навкруги. Люди проходили повз бідарку, обминаючи її майже впритул, деякі лаялися, що вона загородила дороіу, але ніхто не звертав уваги ні на Банта, ні на хлопців. — Не носи його, — продовжив фермер. — Заховай або продай. Це моя тобі порада. Такі речі привертають увагу, а мені здається, вона вам не потрібна.

Він випрямився на своєму сидінні, вйокнув на коня та повільно рушив залюдненою вулицею, не сказавши більше ні слова і не глянувши на хлопців востаннє. Просто на них сунув віз з горою діжок. Ранд відскочив убік і, похитнувшись, ледь не впав. А коли він знову подивився вздовж вулиці, віз Банта вже зник з очей.

— Що нам тепер робити? — тривожно запитав Мет. Він облизував губи, дивлячись вибалушеними очима на людське море, на будинки, що височіли обабіч вулиці, — поверхів шість, не менше. — Ми в Кеймліні, але що нам робити? — Він прибрав руки з вух, але вони знову судомно смикнулися, так наче він хотів знову затулити вуха. Глухий шум висів над містом, схожий на басовите безперервне дзижчання. Це працювали сотні крамниць та майстерень, це гомоніли між собою тисячі людей. Ранду здавалося, наче він потрапив усередину гігантського вулика, що іуде без угаву. — Навіть якщо вони тут, Ранде, як нам їх відшукати?

— Морейн нас знайде, — помовчавши, відповів Ранд. Він відчував, що безмежність цього міста тягарем лягла йому на плечі; йому хотілося втекти звідси, заховатися від усіх цих людей, від цього гамору. Попри Темову науку порожнеча втікала від нього: очі наповнювали її картинами міста, що він бачив перед собою. Він зосередився на тому, що було просто навкруги, намагаючись не думати про все інше. Якщо дивитися лише на цю вулицю, то це майже схоже на Бейрлон. Бейрлон, місце, де всі вони востаннє були разом, де всі були в безпеці. А тепер ніхто не в безпеці. Може бути, всі вони вже мертві. Що ти тоді робитимеш ?

— Вони живі! Еґвейн жива! — палко промовив він. Дехто з перехожих, що опинилися поряд, поглянули на нього з подивом.

— Може, й так, — озвався Мет. — Можливо. А що, як Морейн нас не знайде? Якщо ніхто не знайде, крім... крім... — Він здригнувся, не в змозі вимовити, хто саме.

— Коли так станеться, тоді про це і думатимемо, — рішуче відказав Ринд — Якщо так станеться. — Найгірше, якщо доведеться шукати цю Елайду, Айз Седай з Палацу. Він би радше вирушив до Тар Валона. Ранд не знав, чи пам’ятає Мет, що казав Том про Червону Аджу — і Чорну — але він точно нічого не забув. Йому знову закрутило в животі. — Том казав знайти корчму «Благословення королеви». Туди ми перш за все й підемо.

— Навіщо? У нас грошей і на один обід на двох не вистачить.

— З чогось треба починати. Том вважав, що там нам допоможуть.

— Я не можу... Ранде, вони скрізь. — Мет опустив очі на бруківку у себе під ногами. Він зіщулився, наче намагаючись сховатися від людей, яких на вулиці була сила-силенна. — Куди ми не йдемо, вони завжди просто у нас за спиною чи чекають на нас попереду. І в «Благословенні королеви» вони теж будуть. Я не можу... не можу... Щезника ніщо не зупинить.

Ранд схопив Мета за комір, намагаючись, аби у нього самого не тремтіла рука. Мет був йому потрібний. Може, інші десь живі — Світло, благаю! — але тут і зараз їх лише двоє: він і Мет. Він відчув гіркоту в роті: жовч стояла клубком у горлі.

Ранд швидко озирнувся навколо. Схоже, ніхто не почув, як Мет згадав щезника. Люди поспішали повз них у своїх справах, заглиблені у власні думки. Він наблизив обличчя впритул до Метового:

— Ми дісталися аж сюди, хіба ні? — просичав він пошепки. — І вони нас не спіймали. Ми зможемо дійти до кінця, якщо не здамося. А я не здамся. Не чекатиму, наче вівця на забій, коли вони прийдуть по мене. Ні! Ну? Ти що, збираєшся тут стовбичити, доки помреш з голоду? Чи доки вони схоплять тебе і запхають у мішок?

Він відпустив Мета і повернувся до нього спиною. Нігті його аж уп’ялися в долоні, та він однаково не міг зупинити дрож. Раптом Мет опинився поряд із ним, усе ще не підіймаючи очей, і Ранд видихнув з полегшенням.

— Ранде, я дурень, — буркнув Мет.

— Забудь, — відказав Ранд.

Мет лише інколи здіймав погляд, аби не врізатися в перехожих, і весь час безживним голосом скаржився на свою долю:

— Я весь час думаю, що більше не побачу дому. Я хочу додому. Смійся, якщо хочеш, мені байдуже. Душу би віддав за те, щоб моя матуся дала мені зараз прочухана, будь за що. У мене наче гирі в мізках, і то гарячі. Навкруги самі чужинці, і не можна зрозуміти, кому довіряти, якщо тільки можна довіряти бодай кому. Світло, наше Межиріччя так далеко, наче на іншому краю світу. Ми тут самі, і ми ніколи не повернемося додому. Ми помремо, Ранде.

— Ну, ще не зараз, — відказав Ранд. — Колись усі помруть. Колесо обертається. Але я не збираюся просто скулитися і чекати, коли це станеться.

— Ти говориш, як майстер аль’Вір, — пирхнув Мет, але в голосі його трохи додалося впевненості.

— От і добре, — відповів Ранд. — Добре. — Світло, зроби так, аби з іншими все було гаразд. Благаю, не залишай нас самих.

Він почав розпитувати дорогу до корчми «Благословення королеви». Перехожі відповідали, як кому заманеться: були і прокляття на адресу тих, кому не сидиться вдома, і знизування плечима, а найчастіше на Ранда просто нетямкувато дивилися. Дехто йшов собі далі, ледь позирнувши на хлопців, а то й узагалі на них навіть не глянувши.

А якийсь широкопикий чолов’яга, майже такий само кремезний, як Перрин, подивився на них задерикувато і сказав:

— «Благословення королеви», ось як? Ви, селюки, мабуть, вірні підданці королеви? — На його крислатому капелюсі пишалася біла кокарда, і на рукав довгого плаща він теж пов’язав довгу стрічку. — На жаль, ви запізнилися.

Він аж зайшовся від реготу і почимчикував геть, залишивши Мета та Ранда здивовано перезиратися. Ранд знизав плечима: тут, у Кеймліні, купа дивного народу, він таких ще ніколи не бачив.

Серед натовпу вирізнялися чоловіки з обличчями надто темношкірими, чи, навпаки, надто блідими, в камзолах дивного покрою чи занадто яскравих і капелюхах з гострим верхом чи прикрашених довгим пір’ям. Тут зустрічалися жінки, у котрих обличчя було повністю сховане за вуаллю; жінки в широчезних, майже як їхній зріст, і жорстких сукнях; жінки, які світили тілом у своїх розкішних сукнях більше за будь-яку подавальницю в шинку. Інколи натовп розступався, пропускаючи розфарбовану та роззолочену карету, запряжену четвериком, а то й шестериком коней з плюмажами на гривах. Носильники підтюпцем проносили портшези, безцеремонно розштовхуючи усіх.

Ранд бачив, як через це зчинилася бійка. Купка чоловіків хвацько розмахувала кулаками, а портшез опинився на землі, завалившись набік. Не встиг блідолиций пасажир у камзолі в червону смужку вилізти з нього і підвестися, як два перехожих у непримітному одязі, які, здавалося, тихо-мирно йшли собі повз, накинулися на нього. Юрба, яка до того лише витрішки купувала, раптом теж узялася лаятися та махати кулаками. Ранд смикнув Мета за рукав, поспішаючи забратися звідти. Мет не став упиратися. Приятелі хутко пішли далі, чуючи за спинами лемент раптового заворушення.

Кілька разів до хлопців зверталися якісь незнайомці, замість іти своєю дорогою. Запилений одяг свідчив, що хлопці щойно прибули до міста здалеку. І цей факт притягував до них, наче магнітом, певних суб’єктів. Злодійкувато озираючись, готові будь-якої миті кинутися навтьоки, вони пропонували юнакам придбати реліквії Лоґейна. Ранд прикинув, що тих клаптиків плаща Лжедракона та шматочків його меча, що йому пропонували, вистачило б на два мечі та пів десятка плащів. У Мета в очах спалахувала цікавість, принаймні спершу, та Ранд відшивав пройдисвітів коротким «ні». І вони не сперечалися, лише швидко кивали головою і щезали, пробурмотівши: «Хай Світло осяє королеву, шановний майстре». В багатьох крамничках на вітринах пишалися тарілки та келихи, прикрашені фантастичними сценами того, як Лжедракона в кайданах тягнуть перед очі королеви. А ще на вулицях траплялися білоплащники. І так само, як це було в Бейрлоні, кожного з них оточувало коло вільного простору, яке пересувалося разом із ними.

Ранд дбав про те, аби вони з Метом залишалися непомітними. Меч він старанно прикривав полою плаща, хоч це й не могло тривати довго. Рано чи пізно хтось та й поцікавиться, що він там ховає. Він не хотів — не міг — зробити так, як радив Бант, тобто позбутися меча, адже це було єдине, що пов’язувало його з Темом. З його батьком.

Серед натовпу зустрічалося багато чоловіків з мечами, але жодного з тавром чаплі він не помічав. До того ж усі місцеві й багато хто з гостей міста носили свої мечі загорнутими в смужки червоної чи білої тканини, та ще й неодмінно обв’язаними білим чи червоним шнуром відповідно. Під такою обгорткою можна було сховати хоч сотню емблем із чаплями, і ніхто би їх не побачив. Варто було перейняти цю моду, щоби стати ще непомітнішим у людській юрбі.

Перед багатьма крамницями Ранд помітив столи, завалені тканинами та шнурками, і зупинився біля одного такого. Червона тканина коштувала дешевше за білу, хоча, крім кольору, нічим від неї не відрізнялася, тому він купив шматок, а до неї ще й білий шнурок, хоча Мет і нарікав на те, як мало грошей у них залишилося. Вузькогубий крамар міряв хлопців поглядом з голови до п’ят, поки Ранд відраховував йому мідяки, а коли хлопець ще й попросив дозволу зайти всередину, аби обгорнути меча, відповів лайкою.

— Ми прийшли дивитися не на Лоґейна, — примирливо мовив Ранд, — ми просто прийшли побачити Кеймлін. — Він згадав Банта і додав: — Най-величніше місце у світі. — Кисла міна трималася на обличчі крамаря. —Хай осяє світло добру королеву Морґейз, — з надією закінчив Ранд.

— Тільки спробуйте щось утнути, — зловісно просичав крамар, — я закричу, і тут з’явиться сотня людей, готових з вами розправитися, навіть, якщо гвардійці цього не зроблять. — Він замовк і сплюнув, ледь не вціливши Рандові на ноги. — Геть звідси, повертайтеся до своїх брудних справ.

Ранд кивнув, наче почув від крамаря привітні прощальні слова, і швиденько відтягнув Мета від крамниці. Приятель озирався через плече, люто бурмочучи щось собі під ніс, аж доки Ранд втягнув його в безлюдний провулок. Хлопці розвернулися спинами до вулиці, аби сховатися від очей перехожих, Ранд скинув пояс з мечем і взявся обгортати піхви та ефес.

— Можу побитися об заклад, що він злупив з тебе за цю кляту ганчірку подвійну ціну, — буркнув Мет. — Якщо не потрійну.

Закріпити смужки тканини та шнурок так, аби вони трималися, виявилося не такою вже й простою задачкою.

— Вони всі намагатимуться надурити нас, Ранде. Гадають, що ми приперлися сюди витріщатися на Лжедракона, як і решта. Нам ще пощастить, якщо хтось не дасть нам по голові, коли ми спатимемо. Не подобається мені це місце. Надто багато тут народу. Може, вирушимо до Тар Балона просто зараз? Чи на південь, до Ілліана... Я б залюбки подивився, як там готуються до полювання на Ріг. Якщо вже нам не можна повернутися додому, ходімо звідси деінде.

— Я залишаюсь, — відказав Ранд. — Якщо наші ще не тут, вони прийдуть сюди рано чи пізно, бо шукатимуть нас.

Він не був упевнений, чи правильно обгорнув меч, але головне, що фігурки чаплі на піхвах та руків’ї тепер були заховані від стороннього ока, а отже, так тепер безпечніше з ним ходити. Виходячи з провулка на вулицю, він подумав, що тепер має на одну проблему менше. Мет плентався поруч з ним так неохоче, наче його тягли на мотузці.

Ранду довелося багато разів питати дорогу. Спочатку вказівки були розпливчасті, мовляв, десь у тому напрямку, і ось туди. Утім, що ближче вони були до цілі, то чіткішими ставали поради. І ось нарешті вони опинилися перед просторою кам’яною будівлею, над дверима якої порипувала вивіска: укляклий на одне коліно чоловік перед золотоволосою жінкою із золотою ж короною на голові, її рука покоїться на його схиленій голові. «Благословення королеви».

— Ти впевнений? — востаннє запитав Мет.

— Цілком, — відповів Ранд. Він набрав повні груди повітря й штовхнув двері.

Головна зала являла собою велику кімнату, обшиту панелями з темного дерева. Тут було тепло від вогню, що палав у двох великих камінах. Одна зі служниць підмітала підлогу, хоч та і так була чистою, а інша протирала канделябри в гутках. Обидві вони посміхнулися гостям, що стали на порозі, і знову повернулися до своєї роботи.

Тільки за небагатьма столами сиділи відвідувачі, але для першої половини дня і дюжина гостей — це немало. Хоча ніхто з них особливо не зрадів, побачивши Ранда і Мета, вони принаймні виглядали охайними і тверезими. З кухні линули аромати смаженини та гарячого хліба, і Ранд відчув, що у нього ось-ось потече слинка.

Він з радістю побачив, що корчмар — людина огрядна. Це був рожевощокий чоловік в накрохмаленому білому фартуху. Сиве волосся він зачісував назад, аби трохи прикрити лисину на маківці, утім, без успіху. Гострим оком він одразу роздивився клунки на плечах юнаків, їхній запорошений одяг та зношені чоботи, але посмішка його залишалася привітною. Звали його Базел Ґілл.

— Майстре Ґілле, — звернувся до нього Ранд, — нам сказав звернутися до вас наш друг, Том Меррилін. Він... — Посмішка зникла з обличчя корчмаря. Ранд кинув погляд на Мета, але той надто захопився ароматами, що линули з кухні, і все інше для нього перестало існувати. — Щось не так? Ви його не знаєте?

— Я його знаю, — коротко відповів Ґілл. — Здавалося, найбільше тієї хвилини його цікавив футляр із флейтою у Ранда на боці. — Ходіть за мною. — Він мотнув головою вглиб корчми. Ранду довелося смикнути Мета за руку, той підскочив і пішов услід, не розуміючи, що відбувається.

На кухні майстер Ґілл на мить зупинився переговорити з кухаркою, статечною жінкою з темним волоссям, зібраним у жмуток на потилиці. Жінка за зростом і статурою була до пари майстрові Ґіллу. Слухаючи його, вона не припиняла помішувати щось у численних горщиках. Пахло на кухні чудово. Звісно, дводенний голод може присмачити будь-яку страву, але тут і насправді пахло не гірше, ніж на кухні у майстрині аль’Вір. В животі у Ранда голосно забурчало. Мет узявся принюхуватися до горщиків, і Ранду довелося штовхнути його ліктем. Той поспіхом витер підборіддя, бо з його рота вже встигла покотитися слинка.

Корчмар швидко провів їх до задніх дверей і вивів на кінний двір. Озирнувшись навкруги та переконавшись, що поблизу нікого немає, він повернувся до хлопців, насамперед до Ранда.

— Що у тебе в цьому футлярі, хлопче?

— Флейта Тома, — відповів Ранд. Він відкрив футляр, наче прикрашена золотом і сріблом флейта могла чимось допомогти. Мет сунув руку під куртку. Майстер Ґілл не зводив очей із Ранда.

— Так, я її впізнаю. Я часто бачив, як він грав на ній, і, гадаю, за межами королівського палацу навряд чи знайдеться ще одна така. — Він більше не посміхався привітно, а його погляд раптом набув кинджальної гостроти. — Звідки вона в тебе? Том радше розпрощався би зі своєю рукою, ніж із цією флейтою.

— Мені дав її Том. — Ранд скинув зі спини на підлогу клунок з плащем Тома і почав його розгортати, достатньо для того, аби стало видно кольорові клаптики, а також краєчок футляра арфи. — Том мертвий, майстре Ґілле. Мені шкода казати вам про це, якщо він був вашим другом. Він був і моїм другом теж.

— Мертвий, ти кажеш... Як це сталося?

— Нас намагався вбити... один чоловік. Том сунув це мені до рук і велів нам тікати. — Клаптики затріпотіли під вітром, наче метелики. У Ранда перехопило дух. Він знову ретельно загорнув плащ. —Якби не він, ми були би вже мертві. Ми разом подорожували до Кеймліна. Він сказав, що ми маємо йти до вашої корчми.

— Я повірю, що він мертвий, — мовив корчмар, помовчавши, — коли побачу його тіло. — Він торкнувся носаком згорнутого плаща й хрипко відкашлявся. — Ні, я вірю, що ви бачили те, що бачили; я лише не вірю, що він мертвий. Його важче вбити, ніж ви можете собі уявити; він справжній зух, цей Том Меррилін.

Ранд поклав руку Метові на плече:

— Усе гаразд, Мете. Він друг.

Майстер Ґілл кинув погляд на Мета і зітхнув:

— Сподіваюся, що так воно і є.

Мет повільно випростався, склавши руки на грудях. Він напружено спостерігав за корчмарем, і при цьому щока у нього судомно сіпалася.

— Разом подорожували до Кеймліна, кажете? — Корчмар похитав головою. — На мою думку, це найостанніше місце у світі, куди міг би заявитися Том. Ну, може, крім ще Тар Балона. — Він почекав, поки конюх, котрий вів подвір’ям коня, відійде на значну відстань, і навіть тоді звернувся до хлопців притишеним голосом: — У вас проблеми з Айз Седай, наскільки я розумію?

— Так, — буркнув Мет, а Ранд водночас з ним запитав:

— Чому ви так гадаєте?

— Бо я знаю його, ось чому, — коротко пирхнув майстер Ґілл. — Він міг вскочити в таку халепу, а надто заради того, щоби допомогти юнакам такого от віку, як ви... — Тінь спогаду промайнула його обличчям і швидко зникла, він розправив плечі й подивився на хлопців запитливо: — Отже... е-е-е... я не хочу вас у чомусь підозрювати, але... ні, не думаю, щоби хтось з вас міг... але... тобто я хочу сказати... в чому саме полягають ваші непорозуміння з Тар Балоном, можу я поцікавитися?

Рандові аж морозом сипонуло за спиною, коли він зрозумів, чого саме боїться цей чоловік. Єдина Сила.

— Ні, ні, нічого подібного. Присягаюся. Нам навіть допомагала одна Айз Седай, Морейн. Вона... — Він замовк, але вираз обличчя крамаря не змінився.

— Радий це чути. Не те, щоби я дуже любив Айз Седай, але краще вже вони, ніж... оте, інше. — Він повільно похитав головою. — Зараз надто багато розмов про такі речі... через Лоґейна, якого мають сюди доправити. Я не хотів вас образити, ви повинні зрозуміти, але... Я мав переконатися, адже так?

— Жодних образ, — відказав Ранд.

Мет пробурмотів щось незрозуміле, але корчмар вирішив, що той погоджується з Рандом.

— Ви, хлопці, здаєтеся цілком нормальними, і я вірю, що ви були... що ви є друзями Тома, але часи зараз важкі. Темні часи. Гадаю, платити вам нема чим? Я так і зрозумів. Зараз не вистачає геть усього, а ціни на те, що є, захмарні, тому я дам вам ліжка, не найкращі, але теплі й сухі, і чимось та й нагодую. А більшого не можу пообіцяти, хай як хотів би.

— Дякуємо, — мовив Ранд, запитально поглянувши на Мета. — Це більше, ніж я сподівався. —А що ще могло бути? І чому він мав би пообіцяти більше?

— Том — мій добрий друг. Давній друг. Гаряча голова, може ляпнути жахливі речі єдиній людині, якій не варто було цього говорити... але попри це справжній друг. Якщо він не з’явиться, тоді... тоді ми щось будемо вирішувати. Але краще буде, якщо ви більше не згадуватиме про Айз Седай, яка вам допомагає. Я — вірний підданий королеви, але в Кеймліні саме зараз багато хто може це сприйняти не так, як треба. І я маю на увазі не самих тільки білоплащників.

Мет фиркнув:

— Мені начхати, якщо круки затягнуть хоч усіх Айз Седай прямісінько до Шайол Гулу!

— Вкороти свій язик! — обірвав його майстер Ґілл. — Я сказав, що я їх не люблю, але я не казав, що я дурень і вважаю, ніби це вони винні в усьому, що йде не так. Королева підтримує Елайду, а гвардійці стоять за королеву. Якщо буде воля Світла, хай би все так і залишалося, без змін. Але останнім часом дехто з гвардійців інколи не проявляє достатньо терпіння, коли почує, що хтось паплюжить Айз Седай. Поза службою, дякувати Світлу, але такі випадки були. А мені не треба, щоби гвардійці, хай і з власної ініціативи, висадили мені двері, аби вломилися до зали й дали вам науки. І мені також не треба, щоби білоплащники підбурили когось намазюкати мені Ікло Дракона на дверях; отже, якщо вам потрібна моя допомога, будь ласка, тримайте при собі свої думки про Айз Седай, хоч гарні, хоч погані. — Він замовк, про щось роздумуючи, а тоді додав: — Може, краще вам і про Тома вголос не згадувати. У декого з гвардійців може бути довга пам’ять, так само яків королеви. Не варто ризикувати.

— У Тома були непорозуміння з королевою? — недовірливо перепитав Ранд, і корчмар розсміявся.

— Отже, він вам не все про себе розповів. Та, власне, чого б він мав це робити? З іншого боку, не бачу, чому би вам про це й не знати. Це навіть і не секрет. Невже ви вважаєте, що всі менестрелі такої високої думки про себе, як Том? Звісно, якщо поміркувати, мабуть, так воно і є, але мені здавалося, що Том має для цього більше резонів, ніж інші. Він не завжди був менестрелем, щоб ви знали; не завжди мандрував від селища до селища, ночуючи й попідтинню, як доведеться. Свого часу Том Меррилін був придворним бардом тут, у Кеймліні, і його знали при кожному королівському дворі від Тіра до Марадона.

— Том? — не повірив власним вухам Мет.

Ранд задумливо кивнув. Він міг уявити Тома при дворі королеви — з його шляхетними манерами, з його величними жестами.

— Саме він, — підтвердив майстер Ґілл. — Минуло небагато часу після кончини Тарінґейла Дамодреда, коли зненацька сталася ця... неприємність з його небожем. Багато хто подейкував, що Том був, скажімо так, у ближчих стосунках з королевою, ніж годилося би. Але Морґейз була на той час молодою вдовою, а Том був у розквіті років, а до того ж королева може чинити, як забажає, так я на це дивлюся. От тільки вона завжди мала запальний характер, наша добра Морґейз, а він поїхав, і слова не сказавши, коли дізнався, в яку халепу вскочив хлопець. Королеві це не дуже сподобалося, їй не сподобалося і те, що він втручається в те, що роблять Айз Седай. До речі, я теж вважаю, що він був неправий, хоч небіж, хоч ні. У будь-якому випадку, коли Том повернувся, він сказав пару слів. Таких, які не кажуть королевам. Які не кажуть жодній жінці, якщо вона має таку вдачу, як ото Морґейз. Елайда мала зуб на нього за те, що він намагався захистити небожа, і, опинившись між гнівом королеви та ворожнечею Елайди, Том покинув Кеймлін останньої миті, перед тим як йому довелося би помандрувати до в’язниці, якщо не на плаху. Наскільки я знаю, вирок і досі чинний.

— Це було хтозна-коли, — зауважив Ранд. — Може, всі про це давно забули.

Майстер Ґілл похитав головою:

— Ґарет Брін — капітан-генерал гвардійців королеви. Він командував загоном гвардійців, яких Морґейз відрядила схопити Тома й привести назад у кайданах, і я сумніваюся, що він колись зможе забути, як повернувся з порожніми руками й дізнався, що Том сам приходив до палацу, і так само його полишив. А королева ніколи нічого не забуває. Та й яка жінка здатна таке забути? Але ж і розлютилася Морґейз! Присягаюся, усе місто місяць ходило навшпиньки й розмовляло пошепки. Та й багато хто з гвардійців це пам’ятає. Ні, краще вам не згадувати тут про Тома, так само як і про Айз Седай. Ходімо, знайду вам чогось попоїсти, бо виглядаєте так, наче у вас животи поприсихали до спин.