Око Світу

РОЗДІЛ 14

«ОЛЕНЬ І ЛЕВ»

В самій корчмі було ще більше народу, більше гамору та гармидеру, ніж це видалося спершу ззовні. Прибульці з Емондового Лугу пройшли крізь задвіркові двері за майстром Фітчем і опинилися у вирі чоловіків та жінок в довгих фартухах, що пробігали туди й сюди з великими тарелями, заставленими різноманітними наїдками, і з меншими тацями з напоями, котрі вони тримали високо над головою. Обслуга швидко проказувала короткі вибачення, коли ледь не зіштовхувалась із гістьми, але стрімкої своєї ходи не уповільнювала. Один із чоловіків вислухав вказівки майстра Фітча і метнувся їх виконувати.

— Потерпаю, бо корчма повнісінька, ніде й голці впасти, — сказав корчмар, звертаючись до Морейн. — Напхом напхана, під самісінькі крокви. І таке твориться по всьому місті. Цієї зими у нас... бачте, щойно в горах поменшало снігу, і стало можливим спуститися з верхогір’я, місто просто затопило... саме так, затопило, інакше це не назвеш... юрбами народу з копалень та плавилень, і всі повідають страхітні байки. Вовки, а то й ще гірше. Ну, знаєте, побрехеньки, що їх полюбляють повідати чоловіки, які всю зиму були відрізані від світу. Мабуть, там, у горах, жодної живої душі не залишилося, стільки звідти народу набилося до нас. Але не хвилюйтеся. Тут, може, і шарварок, але вас із майстром Андрою я влаштую якнайкраще. Звісно, і ваших друзів також. — Він раз у раз із цікавістю позирав на Ранда і решту мандрівників. Одяг усіх, крім Тома, переконливо свідчив, що це щонайсправжнісінькі селюки, та й Том у своєму плащі менестреля навряд чи був звичайним супутником для майстрині Елвіс та майстра Анді. — Не сумнівайтеся, я зроблю усе, що в мої силах.

Спантеличений незвичною метушнею, Ранд намагався ухилятися, аби на нього не налетіли, але заклопотана прислуга не звертала на його старання жодної уваги. Тепер він задумався про те, як примудряються майстер аль’Вір із дружиною давати лад у «Винному джерелі» — вдвох, ну, може, ще час від часу дочки їм трохи допоможуть.

Мет і Перрин, витягнувши шиї, кидали цікаві погляди в бік головної зали, звідки хвилями накочувалися сміх та спів, а інколи, коли хтось розчахував широкі двері в кінці коридору, лунали веселі вигуки. Пробурмотівши щось про те, що треба дізнатися новини, Лан зі стурбованим обличчям щез за цими дверми. Ранд хотів піти за ним, проте бажання добряче вимитися перемогло. Побачити людей, почути сміх — це, звісно, добре, але він відчував, що присутність його в загальній залі буде доречнішою, коли він змиє з себе бруд. Схоже, Мет і Перрин теж так вважали; Мет ще й крадькома почухувався.

— Майстре Фітче, — сказала Морейн, — наскільки я зрозуміла, Діти Світла наразі в Бейрлоні. Чи не слід чекати на можливі неприємності?

— Вам не варто через них непокоїтися, майстрине Еліс. Вони, як завжди, у своєму репертуарі: заявляють, що в місті є Айз Седай. — Морейн запитливо вигнула брову, а корчмар тільки розвів своїми пухкими руками. — Нема в Бейрлоні жодних Айз Седай, і губернаторові це відомо. А ці білоплащники гадають, що якщо вони зможуть показати когось Айз Седай, тобто першу-ліпшу жінку, яку вони повважали Айз Седай, то народ пустить у місто всю їхню зграю. Гадаю, дехто би так і вчинив. Так і вчинив би. Але більшість людей знає, до чого хилять ті білоплащники, і підтримують губернатора. Ніхто не хоче, щоби дісталося ні за що ні про що якійсь бідолашній старенькій через божевільні витівки Дітей.

— Рада це чути, — сухо відказала Морейн і поклала руку на рукав корчмаря. — А Мін усе ще тут? Якщо так, я хотіла би з нею поговорити.

Ранд не розчув відповіді, бо саме з’явилися прислужники, аби відвести їх до ванних кімнат. Морейн та Еґвейн пішли вслід за товстулею з широкою посмішкою та оберемком рушників. Менестрелю та Ранду з приятелями показував дорогу худорлявий темноволосий юнак на ім’я Ара.

Ранд намагався розпитати Ару про те, як воно тут, у Бейрлоні, але хлопець промимрив у відповідь хіба що два слова, зауваживши тільки, що вимова Ранда доволі кумедна, а коли Ранд побачив ванну кімнату, всі спроби щось випитати вилетіли йому з голови. У великій кімнаті попід кам’яними стінами стояла кружком дюжина високих мідних купелей. Викладена кахлями підлога для стоку води мала положистий схил до середини кімнати. Акуратно згорнуті товсті рушники та великі бруски жовтого мила чекали біля кожної купелі, а під однією стіною грілися на вогні величезні чавунні казани. На протилежній стіні у місткому каміні палахкотіли дрова, додаючи кімнаті тепла.

— Майже як удома, у «Винному джерелі», — промовив Перрин у нападі патріотизму, не дуже переймаючись тим, чи є це правдою.

Том хрипло реготнув, а Мет, хихотнувши, зауважив:

— Схоже, ми не помітили, що прихопили з собою одного з Коплінів.

Поки Ара наповнював чотири балії, Ранд скинув плащ та решту одягу. Інші теж не забарилися. Щойно весь одяг опинився на стільцях, Ара притягнув кожному по цебру гарячої води та черпаку. Виконавши свою роботу, він усівся на ослінчику біля дверей, притулився до стіни і, склавши руки на грудях, поринув у власні думки.

Поки мандрівники змивали гарячою водою та милом увесь бруд, що набрався за тиждень, їм було не до розмов. А тоді підійшла черга довгого відмокання у ваннах. Ара не пошкодував гарячої води, тож занурювалися вони у свої купелі повільно, зітхаючи від насолоди. Повітря в кімнаті, і раніше тепле, тепер стало гарячим, і тепер її заволокло туманом. Упродовж довгих хвилин не було чути жодного звуку, крім полегшених зітхань — це розслаблювалися напружені м’язи, і помалу відступав холод, який, здавалося мандрівникам, оселився в їхніх кістках чи не назавжди.

— Ще щось треба? — раптом запитав Ара. Не йому би казати людям, що в них кумедна вимова. Він, утім, як і майстер Фітч, говорив так, наче рот у нього напханий кашею. — Ще рушників? Гарячої води?

— Нічого не треба, — звучним голосом відказав Том. Він мляво махнув рукою. — Іди собі і насолоджуйся вечором. Пізніше я подбаю, щоби ти отримав належну винагороду за свої послуги, а може, навіть і більшу. — Він занурився у купіль так, що над водою залишилися тільки очі та ніс.

Ара окинув поглядом стільці, на яких мандрівники склали свої речі, глянув на лук, але ще довше його очі затрималися на Рандовому мечі та сокирі Перрина.

— Хіба там, у низовинах, теж неспокійно? — запитав він раптом. — У Заріччі, чи як там ви його називаєте?

— Межи-річчя, — відповів Мет, чітко вимовляючи кожну частину слова.—Наші землі звуться Межиріччям. А що стосується неспокою, то чому...

— А що ти маєш на увазі, коли кажеш «теж»? — поцікавився Ранд. — Хіба тут у вас не все спокійно?

Перрин, ніжачись у гарячій воді, лише муркотів сам до себе:

— Добре... От же ж добре...

Том трохи припіднявся з води і розплющив очі.

— Тут? — Ара пирхнув. — Неспокійно? Рудокопи на світанку помахали кулаками на вулиці, але хіба це неспокій? Чи... — Він зробив паузу і якусь мить дивився на них мовчки. — Ні, я мав на увазі неспокійно, як ото в Ґел-дані, — мовив він нарешті, — хоча... звісно, що цього не може бути. Там, у низовинах, самі вівці, адже так? Я не хочу нікого образити. Просто хочу сказати, що у вас там повинно бути тихо та любо. Проте це була незвична зима. В горах траплялися дивні речі. Нещодавно я чув, що в Салдеї бачили траллоків. Але Салдея — це ж Порубіжна земля, то воно й не дивно... — Він замовчав і так і залишився сидіти із розкритим ротом, а тоді — раз! — стулив його, наче й сам здивувався, що стільки наговорив.

Ранд напружився, почувши слово «траллоки», але спробував це приховати, витиснувши воду з мийки собі на голову. Коли Ара знову завів розмову, але вже про інше, Ранд трохи заспокоївся, проте не у всіх роти виявилися на замку.

— Траллоки? — радісно стрепенувся Мет. Ранд бризнув на нього водою, проте Мет лише змахнув бризки з обличчя, на якому вже розплилася широка посмішка. — Ось постривай, я розповім тобі про траллоків!

Тоді вперше відтоді, як заліз у ванни, заговорив Том:

— Ні, краще не треба. Мені трохи набридло вислуховувати від тебе одні й ті самі історії.

— Він менестрель, — пояснив Перрин, а Ара тільки хмикнув:

— Наче я не знаю! Я ж бачив плащ. Ви збираєтесь тут виступати?

— Зачекайте хвилинку, — запротестував Мет. — Що це за маячня про те, що я переказую Томові історії? Ви що, всі?..

— Річ у тому, що ти розповідаєш їх значно гірше за Тома, — поквапився перервати його Ранд, а Перрин одразу ж підхопив:

— Ти завжди вигадуєш щось від себе, бо вважаєш, що від цього оповідки покращають. А виходить навпаки.

— А крім того, вічно щось переплутаєш, — додав Ранд. — Краще хай Том розповідає.

Всі вони говорили водночас і так швидко, що Ара дивився на них, здивовано роззявивши рота. Мет також втупився на них так, наче вони раптом з’їхали з глузду. Ранд старався вигадати щось, аби змусити його замовкнути, бо ж не буде він накидатися на нього.

Нараз із грюкотом розчинилися двері, аби впустити Лана у накинутому на одне плече коричневому плащі, а разом із ним — і струмінь прохолодного повітря, від чого туман миттєво розсіявся.

— Так, — промовив Охоронець, потираючи руки, — ось чого мені не вистачало. — Ара схопився за цебро, проте Лан відмахнувся: — Не треба, я сам про себе подбаю. Скинувши плащ на лаву, він попри протести випровадив лазника з кімнати і твердою рукою зачинив за ним двері. Відтак кілька секунд зачекав біля дверей, нашорошивши вуха, а коли розвернувся до своїх супутників, голос у нього був крижаний, а погляд простромив Мета, наче кинджал.

— Це добре, що я прийшов вчасно, фермерський синку. Хіба тобі вуха позакладало і ти не чуєш, коли тобі щось кажуть?

— Та я нічого не зробив, — запротестував Мет. — Я лише хотів розповісти йому про траллоків, а не про... — Він затнувся, і під поглядом Охоронця подався назад, втискаючись у стінку купелі.

— Не згадуй про траллоків, — суворо проказав Лан. — Навіть думати про них не смій. — Зловісно пирхнувши, він заходився наповнювати свій чан. — Кров і попіл, маєш запам’ятати, що Морок має очі та вуха там, де ти ніколи би навіть не помислив. А якщо Діти Світла почують, що на тебе полюють траллоки, вони зі штанів виплигуватимуть, аби вхопити тебе у свої руки. Для них це все одно, що визнати тебе Другом Морока. Може, ти до такого і не звик, але доки ми не опинимося там, куди прямуємо, не довіряй нікому, якщо тільки майстриня Еліс або я не скажемо тобі, що цій людині ти можеш довіритися. — Він так підкреслив голосом те ім’я, яким Морейн себе тут називала, що Мета аж дрожем пройняло.

— Цей хлопець про щось не захотів нам розповісти, — сказав Ранд. — Він згадав про якусь халепу, але не став розповідати про неї.

— Може, мав на увазі Дітей Світла, — відповів Лан, наливаючи гарячої води у свій чан. — Більшість людей вважають їх неабиякою халепою. Проте не всі, а він недостатньо вас знає, аби ризикувати. Ви могли побігти й доповісти про нього білоплащникам, звідки йому знати?

Ранд тільки похитав головою: здається, це місце було ще паскудніше за Таренський Перевіз.

— Він сказав, ніби траллоки були в цій... як її... Салдеї. Це правда? — поцікавився Перрин.

Лан кинув порожнім цебром об підлогу так, що аж загуркотіло.

— Хіба вам нема більше про що теревенити?! У Порубіжних землях завжди бувають траллоки, ковалю. Просто зарубайте собі на носах, що ми повинні звертати на себе не більше уваги, ніж миша у коморі. Зосередьтеся на цьому. Морейн хоче доправити вас усіх до Тар Балона живими, і я зроблю для цього все, що можна зробити, але якщо ви зашкодите їй хоч чимось ..

Домивалися вони в цілковитому мовчанні й одягалися теж.

Вийшовши з лазні, вони побачили Морейн. Вона стояла в кінці коридору розмовляючи з тендітною дівчиною, лише трохи вищою від себе. Принаймні Ранду здалося, що це дівчина, хоча темне волосся її було коротко обтяте, та й вдіта вона була у чоловічу сорочку та штани. Морейн щось сказала дівчині, та гостро глянула на чоловіків і заквапилася геть.

— Оті добре, — мовила Морейн, коли вони підійшли до неї ближче. — Гадаю, ванна додала вам усім апетиту. Майстер Фітч надав нам окрему кімнату, де ми можемо поїсти.

Поки вони простували за нею, вона говорила про все і ні про що: про те, які їм відвели кімнати, про переповнене людом місто, про те, що корчмар сподівається, що Том зробить таку ласку і розважить гостей у загальній залі, а може, навіть розповість одну чи дві історії. А от про нещодавню співрозмовницю Морейн навіть словом не обмовилася, так наче її не було.

В окремому кабінеті на них чекав полірований дубовий стіл в оточенні дюжини стільців, підлогу встеляв товстий килим. У каміні затишно потріскував вогонь. Еґвейн з блискучим, щойно вимитим волоссям, що розсипалося їй по плечах і спині, гріла руки над полум’ям біля каміна. Вона озирнулась і мигцем глянула на прийшлих. Під час затяжної тиші у ванній кімнаті в Ранда було доволі часу для роздумів. Постійні нагадування Лана не довіряти нікому, а особливо страх Ари, котрий побоявся відвертості перед чужинцями, змусили його замислитися над тим, які ж вони насправді самотні. Схоже, вони не могли вірити нікому, крім себе, та й щодо того, наскільки варто довіряти Морейн та Лану, він також сумнівався. Отже, довіряти варто тільки своїм. А Еґвейн, хай там що, залишалась тією самою Еґвейн. Морейн сказала, що з нею в будь-якому разі трапилося б це: дотик до Єдиної Сили. Вона не мала над цим контролю, тож це була не її вина. І вона залишалася тією самою Еґвейн.

Він уже відкрив було рота, аби вибачитися перед дівчиною, але перш ніж він устиг щось сказати, вона холодно глянула на нього і відвернулася. Мовчки дивлячись їй у спину, він проковтнув те, що збирався сказати. Хай буде так. Якщо вона хоче бути такою, я нічого не можу з цим удіяти.

Тут до кімнати поспішно ввійшов майстер Фітч, а за ним четверо жіночок у фартухах, таких же довгих, як у нього. Він цурпелив велику таріль з трьома печеними курми, а жінки несли срібне начиння, і полив’яні тарілки, і великі миски під накривками. Жінки відразу ж заходилися накривати стіл, а господар вклонився Морейн:

— Сто разів перепрошую, майстрине Еліс, що змусив вас чекати, але коли в корчмі стільки народу, я взагалі дивуюся, що вдається всіх обслужити. І маю сумніви, що це саме така їжа, якою мала би бути. Це лише курчата, трохи турнепсу та бобів, а на додаток трохи сиру. Ні, не такими стравами я мав би вас пригощати. Ще раз прошу мене вибачити.

— Це справжній бенкет, майстре Фітче, — посміхнулася Морейн. — Та ще й у такі непевні часи.

Корчмар уклонився знову. Оскільки його пелехате волосся стирчало на голові навсібіч, так наче він постійно чухався, то поклін виглядав доволі кумедно, проте його посмішка була такою щирою та приємною, що будь-хто міг розсміятися разом із ним, але не з нього.

— Дякую, майстрине Еліс. Дякую. — Випроставшись, він насупив брови й змахнув кінчиком фартуха уявну порошинку зі столу. — Та все ж таки рік тому я накрив би вам інший стіл. Геть інший. Це все зима провинна. Так. Зима. Мої льохи потроху порожніють, а ринок мовби хто вимів. Але хіба можна винуватити в цьому фермерів, питаю я вас? Адже ніхто не скаже, коли вони зберуть наступний урожай. Ніхто. Вовки зжерли баранину та яловичину, що мала піти людям на поживу, і...

Раптом він збагнув, що це не та розмова, яка мусила би передувати приємній трапезі його гостей.

— Ой, щось я розбазікався. Старий дурень, ось хто я такий. Старий дурень. Марі, Сіндо, ану не заважайте нашим гостям спокійно поїсти. — Він замахав руками на прислугу, і коли жінки вискочили з кімнати, розвернувся, аби ще раз уклонитися Морейн. — Сподіваюся, вам сподобається вечеря, майстрине Еліс. Якщо ви ще чогось забажаєте, тільки скажіть, і я все зроблю. Тільки скажіть. Мені надзвичайно приємно бути корисним вам і майстру Андрі. Надзвичайно приємно. — Вкотре низько вклонившись, він вийшов з кімнати, обережно зачинивши за собою двері.

Лан, котрий до цієї миті байдуже стояв, обіпершись об стіну, наче куняючи, нараз зірвався з місця і за два стрибки опинився біля дверей. Приклавши вухо до дверей, він вслухався добрих пів хвилини, а тоді ривком відчинив двері й висунув голову в коридор.

— Пішли, — підсумував він, зачиняючи двері. — Можемо говорити, нас ніхто не почує.

— Я пам’ятаю ваше напучування нікому не довіряти, — сказала Еґвейн, — але якщо ви підозрюєте цього корчмаря, то навіщо було зупинятися в його корчмі?

— Я підозрюю його не більше за будь-кого іншого, — відповів Лан. — Доки ми не в Тар Балоні, я підозрюю всіх, а там я підозрюватиму тільки половину.

Ранд почав було усміхатися, гадаючи, що Охоронець жартує, а тоді усвідомив, що на обличчі Лана нема й натяку на жарт. Він справді підозрюватиме людей у Тар Балоні. А де ж тоді безпечне місце?

— Він перебільшує, — заспокійливо промовила Морейн. — Майстер Фітч — хороша людина, чесна й варта довіри. Але він любить поговорити і, навіть маючи найкращі у світі наміри, може обмовитися про щось, а це почують ворожі вуха. А ще мені ніколи не траплялося зупинитися в корчмі, де кожна друга служниця не підслуховувала би під дверима і не витрачала б часу на плітки більше, ніж на застилання ліжок.

Нарешті вони повсідалися, Морейн на чолі стола, Лан — навпроти неї, і якийсь час усі мовчали, позаяк були заклопотані наповненням своїх тарілок. Може, це й не надто нагадувало бенкетний стіл, але після цілотижневого споживання самих коржів і в’яленого м’яса ця вечеря здалася їм справжнісіньким бенкетом.

Трохи згодом Морейн запитала:

— Що ти дізнався в залі?

Після цих слів ножі та виделки завмерли у повітрі на півшляху до ротів, і всі погляди націлилися на Лана.

— Хорошого дізнався небагато, — озвався Лан. — Евін казав правду, принаймні висновуючи з балачок. У Ґелдані сталася битва, і переміг у ній Лоґейн. Про нього шириться з десяток різних історій, але на цьому сходяться всі.

Лоґейн? Мабуть, це і був Відроджений Дракон. Вперше Ранд почув, як того чоловіка називають на ймення, а Лан промовив його так, ніби він його знав.

— А що чути про Айз Седай? — тихо запитала Морейн.

У відповідь Лан похитав головою:

— Нічого певного. Дехто каже, що їх убито, дехто нічого не каже. — Він пирхнув сердито. — А дехто навіть стверджує, ніби вони пристали до Лоґейна. Цілком певного ніхто нічого не знає, а я не хотів виказувати зацікавленість.

— Так, — погодилася Морейн, — хорошого мало. — Глибоко зітхнувши, вона взялася за вечерю. — А щодо наших обставин щось чути?

— Тут новини кращі. Жодних дивних подій, жодних чужинців поблизу, таких, які могли би виявитися мерддраалом, і запевно жодних траллоків. Білоплащники намагаються зіпсувати життя губернатору Едану, бо він не хоче з ними співпрацювати. Нас вони не помітять, якщо тільки ми самі не привертатимемо до себе уваги.

— Добре, — озвалася Морейн, — це збігається з тим, що сказала прислуга у лазні. В кожній плітці є часточка правди. Отже, — звернулася вона до всіх присутніх, — перед нами ще лежить далека дорога, але останній тиждень видався нелегким, тому я пропоную залишитися тут не лише на цю ніч, а ще й на наступну, а вирушити післязавтра на світанку. — Хлопці радісно заусміхалися: вперше їм випав шанс побувати в місті. Морейн теж усміхнулася, але поцікавилася: — А якої думки про це майстер Андра?

Лан незворушним поглядом окинув захоплені обличчя і відказав:

— Я згоден, але за умови, якщо вони запам’ятають сказане мною.

Том чмихнув собі в вуса:

— Ото тепер село знаменито поіуляє в... місті.

Пір раз чмихнувши, він помотав головою.

Оскільки корчма була переповнена постояльцями, на все товариство знайшлося лише три кімнати: одна для Морейн та Еґвейн, а інші дві поділили між собою чоловіки. Ранду з Ланом і Томом випала кімната на четвертому поверсі, під самісіньким покотом даху, з однісіньким крихітним віконцем, що виходило на кінний двір. Поночіло, але на подвір’ї жовтіли латки світла, що падало з вікон корчми. Кімнатка була невелика, а коли для Тома поставили додаткове ліжко, вона ще поменшала. І це при тому, що ліжка були вузенькі. І тверді, як зауважив Ранд, коли з усього маху впав на своє. Нікому язик би не повернувся назвати цю кімнату найкращою.

Том залишався тут рівно стільки часу, скільки йому знадобилося, аби дістати з футлярів флейту та арфу, а тоді пішов, на ходу випробовуючи артистичні пози. Лан пішов за ним.

Дуже дивно, думав Ранд, умощуючись на незручному ліжку. Ще тиждень тому, щойно б до нього дійшли чутки про менестреля, він би скотився сходами, наче камінь з гори, аби тільки побачити його виступ. Але він чув Томові оповідки щовечора впродовж тижня, та й Том буде тут і завтра, і післязавтра, а гаряча ванна розніжила закляклі м’язи, хоча він уже було подумував, що вони ніколи не відклякнуть, і після тижневого біговища впроголодь гаряча їжа наче обкутала все його тіло дрімотою... І перш ніж його зморив сон, він ще встиг подумати, а чи насправді Лан знає того Лжедракона, Лоґейна. Знизу долинув приглушений шквал вигуків — це загальна зала вітала появу Тома, проте Ранд уже спав.

...У кам’яному коридорі поміж темряви клубочились тіні, але жодної живої душі, крім Ранда, тут не було. Звідки падає скупе світло, він не знав, адже на сірих стінах не було видно ні свічок, ані ламп, нічого такого, завдяки чому морок у коридорі був не настільки іустим. Непорушне повітря просякло холодною вологою, та й ще десь удалині із розміреними лункими вилясками скрапувала вода. Це місце було йому незнайоме, і аж ніяк не корчма. Він спохмурнів, потер лоба. Корчма? Серце калатало, думки розбігалися. Щось таке було пов’язане... з корчмою? Але що саме, пригадати він не міг.

Він облизав пересохлі губи. Пити хотілося страшенно, горло наче хтось посипав сухим піском. Саме звук крапель підштовхнув його. Вибирати не було між чим, тому спонукуваний лише спрагою, він побрів на оте розмірене: крап... крап... крап...

Коридор усе тягнувся й тягнувся, не перетинаючись з іншими, не ЯМІНЮ-ючись ані на йоту. В ньому не було взагалі нічого, крім непоказних дверей, що попарно знаходились через рівні проміжки. Попри вологість у повітрі, дерево було таке сухе, що аж порозтріскувалось. Тіні відступали від Ранда, не наближаючись ні на йоту; не ближчав і капіж. Так він ішов чималий час і нарешті вирішив глянути, що там, за дверима. Двері відчинилися легко, і він ступив у похмуре приміщення з голими кам’яними стінами.

Одна з них закінчувалася низкою арок, що вели на сірий кам’яний балкон. За балконом постало небо, і нічого подібного він ніколи не бачив. Посмуговані чорним, сірим, червоним та помаранчевим кольорами, небосхилом проносилися хмари; безкінечно сплітаючись і розплітаючись, вони мчали так стрімко, наче їх гнав ураган. Ніхто ніколи не бачив такого неба; воно просто не могло існувати.

Він із зусиллям відвів очі від балкона, але й сама кімната була не менш дивоглядна. Химерні криві, неймовірні кути, неначе ця кімната з примхи долі утворилася із розплавленого каменю, а колони, що підтримували стелю, здавалося, виросли з сірої підлоги. У містині каміна гуготіло полум’я, наче в ковальському горні, коли його щосили роздмухують міхами, але, дивна річ, воно не давало жодного тепла. Паливник був вимуруваний із дивного каменю, схожого за формою на гальковий; принаймні коли він дивився на те каміння, воно здавалося каменями, вологими, попри шаленіючі омахи полум’я, але варто йому було трохи перевести погляд, як він помічав краєчком ока, що воно перетворювалося на обличчя чоловіків і жінок. Ті обличчя судомились від страшенних мук, вони волали, але того волання не було чути. У центрі кімнати стояв стіл в оточенні крісел із високими спинками. І стіл, і крісла були звичайнісінькі, але це тільки підкреслювало нереальність довколишнього. Посеред однієї зі стін висіло дзеркало, але назвати його звичайним язик би не повернувся. Коли він дивився в нього, то бачив лише розпливчасту пляму на тому місці, де мало бути його віддзеркалення. Але все інше в кімнаті дзеркало відбивало правдиво.

Перед каміном стояв чоловік. Ранд лише зараз його помітив. Якби це не виглядало цілковитою маячнею, хлопець поклявся би, що поки він не поглянув на цього чоловіка, його там і не було. У темному, бездоганно скроєному одязі цей чоловік у розповні літ мав би здаватися жінкам вельми привабливим.

— І знову ми зустрічаємось лицем до лиця, — промовив чоловік, і відразу ж на коротку мить його очі й рот перетворилися на бездонні провалля, де бушувало полум’я.

Несамовито скрикнувши, Ранд безтямно кинувся геть із кімнати, а вилетівши в коридор, зашпортався і вгатився у двері навпроти так, що вони відчинилися. Викрутившись, він вчепився за клямку, аби не впасти, і зрозумів, що дивиться широко розплющеними очима в ту саму кам’яну кімнату, де крізь пройми арок, за якими починається балкон, відкривається неймовірне небо, а в стіні палає камін...

— Тобі не втекти від мене так просто, — промовив чоловік.

Ранд знову крутнувся, втікаючи геть із кімнати, і заледве втримався на ногах від падіння. Цього разу коридору не було. Зіщулившись, він завмер біля полірованого столу, обличчям до чоловіка, котрий стояв біля каміна. Втім, це було краще, ніж дивитися на каміння паливникачи на збожеволіле небо.

— Це лише сон, — сказав Ранд, випроставшись. Він почув, як двері за ним клацнули й зачинилися. — Нічне сновиддя. — Він заплющив очі, намагаючись прокинутися. Коли він був хлоп’ям, Мудриня казала, що варто зробити так уві сні — і сновиддя як вітром здмухне. Мудриня¹? Що... Якби тільки думки не вислизали... зникали. Якби його так не боліла голова, він би міг мислити розумно.

Він знову розплющив очі. Кімната не змінилася: той самий балкон, те саме небо. Чоловік біля каміна.

— То це сон? — спитав чоловік. — І що з того? — І знову на коротку мить його рот і очі перетворилися на вічка вогняної печі, яка здавалася бездонною. Голос чоловіка анітрохи не змінився, здавалося, він і не помітив, що сталося.

Ранд аж здригнувся від побаченого, проте пересилив себе і не закричав. Це сон. Мусить бути сном. Проте він усе одно позадкував до дверей, не зводячи очей з чоловіка перед каміном, аж поки не вхопився за клямку. Вона не поворухнулася; двері були замкнуті.

— Здається, тебе мучить спрага, — сказав чоловік біля каміна. — Пий.

Посеред столу стояв кубок, палахкочучи золотом, виблискуючи рубінами й аметистами. Раніше його там не було. Якби ж він тільки міг не перестрибувати з думки на думку! Це тільки сон. В горлі у нього пересохло.

— Справді, трохи мучить, — сказав він, підіймаючи кубок. Чоловік подався вперед, однією рукою тримаючись за спинку крісла, і втупився у Ранда. Аромат вина з прянощами нагадав хлопцеві про спрагу: здавалося, що він не пив уже багато днів. А хіба я не пив?

Кубок уже був біля вуст Ранда, коли він нараз затримав руку. З-під пальців чоловіка, що стискали спинку крісла, пробивалися цівки диму. А очі дивилися на Ранда пронизливо, раз у раз спалахуючи вогнем.

Ранд облизав губи й поставив на стіл кубок, не відпивши ані краплі. Не так уже й мені хотілося пити, як я гадав. Чоловік різко випростався, але на обличчі його не відбилося жодних емоцій. Утім, розчарування його було таким очевидним, наче він уголос вилаявся. Ранд подумав: Що ж там таке, у цьому вині ? Але, звісно ж, це безглузде питання. Адже все це лише сновиддя. Тоді чому воно не закінчується?

— Що вам треба? — запитав Ранд. — Хто ви такий?

Полум’я майнуло в очах та роті чоловіка. Рандові здалося, наче він чує, як воно гуготить:

— Дехто зове мене Ба’алзамоном.

Ранд сам не знав, як опинився біля дверей, несамовито смикаючи за клямку. Усі думки про сон як водою змило. Морок. Дверна ручка навіть не ворухнулася, проте Ранд продовжував щосили її смикати.

— Ти—той, кого я шукаю? — раптом пролунав голос Ба’алзамона. — Ти не можеш утікати від мене вічно. Тобі не сховатися від мене ні на найвищій вершині, ні у найглибшій печері. Я бачу тебе до останньої твоєї волосинки.

Ранд розвернувся обличчям до чоловіка. До Ба’алзамона. Він зглитнув клубок у горлі. Нічне сновиддя. Ще раз потягнувся до ручки і шарпнув двері, а відтак випростався.

— Ти шукаєш слави? — промовив Ба’алзамон. — Могутності? Вони сказали тобі, що тобі служитиме Око Світу? Яку славу чи силу може мати маріонетка? Шнурочки, за які тебе смикають, плелися віками. Твій батько, обранець Білої вежі, був загнузданий, наче жеребець, і приставлений до цієї справи. Твоя мати була лише племінною кобилою, що відповідала їхнім планам. А плани ці ведуть тебе до загибелі.

Ранд стиснув кулаки:

— Мій батько — чесна людина, і мати моя була добропорядною жінкою. Не смій так казати про них!

Омахи полум’я затремтіли від сміху.

— То ти все ж таки маєш таку-сяку силу духу. Може, ти й насправді той, хто мені потрібний. Добра тобі це не принесе. Престол Амерлін використовуватиме тебе, доки ти витратиш всі свої сили, як використали Давіана, Юріана Пращу, Ґвера Амаласена та Раоліна Губителя Темряви. Так само, як зараз використовують Лоґейна. Використовуватимуть, аж доки від тебе нічого не залишиться.

— Я не знаю... — Ранд помотав головою. Спалах ясного розуму, викликаний гнівом, минув. Він спробував знайти його знову, наосліп, напомацки, але вже не міг пригадати, через що розум був повернувся до нього. Думки його вирували. Він ухопився за одну з них, наче за рятівний пліт, що кружляє у водоверті. Він вичавив з себе перше слово, а з кожним наступним голос його міцнітпян —Тебе... ув’язнено... в Шайол Гулі. Тебе і всіх відступників... ув’язнив Творець... до кінця світу.

— До кінця світу? — глузливо передражнив його Ба’алзамон. — Ти наче слизняк, що ховається під каменем, і ти гадаєш, що слиз навколо тебе — це і є Всесвіт. Кінець світу принесе мені таку славу, яку ти й уявити не в змозі, хробаче!

— Тебе ув’язнено...

— Дурню, мене ніколи не було ув’язнено! — Полум’я спалахнуло таким жаром, що Ранд мусив відступити на крок та затулити обличчя руками. Піт на його долонях випарувався. — Я стояв за плечем Льюса Теріна Теламона, коли він чинив ті діяння, за які отримав своє ім’я. Це я сказав йому вбити дружину, дітей, всіх рідних, і всіх, кого він любив, і всіх, хто любив його. Це я на хвилину вибавив його від божевілля, щоби він зрозумів, що накоїв. Чи ти чув колись, як волає людина, бажаючи вилити свою душу? Тієї миті він міг накинутися на мене. Він не зміг би мене перемогти, але він міг спробувати. Натомість він викликав свою улюблену Єдину Силу, і викликав її стільки, що земля розчахнулась і вознесла до неба Драконову гору, яка й стала його могилою.

Минуло якесь тисячоліття, коли я послав траллоків спустошити південь, і вони три сторіччя плюндрували світ. Ці сліпі дурні в Тар Валоні нахвалялися, що мене розбили, але Другий Пакт, Пакт Десяти Націй, розпався так, що його не відновити, і хто ж тоді залишився, аби мені протистояти? Я шепнув Артуру Яструбине Крило, і по всій країні, від краю до краю, померли всі Айз Седай. Я шепнув ще, і Високий Король послав своє військо через Аритський океан, через Світове море, і тим самим прирік дві долі — свою мрію про одну країну й один народ та долю, яка ще мала відбутися. Я був біля його смертної постелі, коли радники казали йому, що його можуть урятувати лише Айз Седай. Одне слово з моїх вуст — і він відправив своїх радників на багаття. Ще одне моє слово, і останнім побажанням Високого Короля стало лише одне: Тар Валон мусить бути зруйнований. Якщо навіть такі люди, як він, не могли мені опиратися, то які шанси маєш ти, мале жабеня, що ховається в лісовому болоті? Ти або служитимеш мені, або танцюватимеш під дудку Айз Седай до загину. А відтак усе одно будеш мій, оскільки мертві належать мені!

— Ні, — вичавив з себе Ранд, — це сон. Це сон!

Ти гадаєш, що я не можу дістати тебе й уві сні? Дивись! — Ба’алзамон владно змахнув рукою, і голова Ранда проти його волі сама повернулася в той бік.

Кубок зник зі столу. Там, де він перед тим стояв, тепер сидів великий щур, кліпаючи очицями на світло і завзято принюхуючись. Ба’алзамон зігнув палець, і щур, верескнувши, вигнув спину. Його передні лапи піднялися вгору, а сам він незграбно балансував на задніх. Палець зігнувся сильніше, і щур перекинувся на спину, несамовито шкрябаючи повітря з пронизливим пищанням. Спина його вигиналася, вигиналася, вигиналася. Пролунав сухий тріск, наче переломилася гілочка, щур засіпався, затремтів і завмер, зігнутий ледь не вдвічі.

Ранд судомно зглитнув.

— Уві сні може приверзтися що завгодно, — пробурмотів хлопець. Не обертаючись, він стукнув кулаком по дверях; рука заболіла, але він не прокинувся.

— Тоді йди до Айз Седан. Йди до Білої вежі та все їм розкажи. Перекажи Престолу Амерлін цей свій... сон. — Чоловік розреготався. Ранд відчув жар на своєму обличчі. — Це єдина можливість звільнитися від них. Коли вони дізнаються, то не стануть тебе використовувати. Не стануть, якщо знатимуть, що я знаю. Та чи залишать вони тебе серед живих? Аби ти патякав скрізь про їхні справи? Ти настільки дурень, що можеш у це повірити? Попіл багатьох таких, як ти, розвіяний на схилах Драконової гори.

— Це сон, — повторив Ранд, важко дихаючи. — Це сон, і зараз я прокинусь.

— Прокинешся? — Краєчком ока він побачив, що чоловік наставив палець на нього. — Та невже? — Палець зігнувся, і Ранд зайшовся криком, бо спину його вигнуло дутою, а кожний м’яз у тілі прогинав і прогинав йому спину. — А чи прокинешся ти хоч колись?

***

Ранд конвульсивно смикнувся в темряві, вчепившись в якусь тканину. Ковдра. Крізь єдине віконце лилося бліде місячне світло. У напівтемряві чорніли абриси ще двох ліжок. З одного з них долинало хропіння — наче рвалося полотно. Том Меррилін. В каміні серед попелу ще миготіли червоним кілька вуглин.

Отже, це таки був сон. Сновиддя, як тоді, у ніч Бел-Тайну в корчмі «Винне джерело». Усе, що він колись чув, і все, що з ним сталося, тепер химерно перемішалося зі старими легендами та ще якоюсь маячнею. Ранд натягнув ковдру аж до підборіддя, але не холод змушував його тремтіти. Немилосердно боліла голова. Можливо, Морейн зможе допомогти, аби ці сни припини ітися, Вона казала, що в її силі вибавити від нічних сновидь.

Хмикнувши, Ранд відкинувся на спину. Але хіба ці сни настільки жахливі, щоби звертатися по допомогу аж до Айз Седай? З іншого боку, чи не втягне це його у ще більшу халепу? Він залишив Межиріччя, пішов у світи разом з Айз Седай. Але тоді він не мав вибору, і це факт. А тепер хіба нема іншого вибору, окрім як довіритися їй? Довіритися Айз Седай? Думати про це було не менш страшно, ніж бачити сновиддя. Він скрутився калачиком під ковдрою, намагаючись знайти спокій порожнечі, як учив його Том, але сон ще довго не приходив до нього.