Око Світу

РОЗДІЛ 9

РОЗПОВІДІ КОЛЕСА

Ранд біг серед голих пагорбів, дивлячись на них у відчаї, і серце у нього калатало. У цьому місці весна не просто запізнювалася — весна сюди ніколи не приходила. І ніколи не прийде. Під ногами похрускувала холодна земля, що ніколи не знала порослі — жодної, хай би навіть лишайників. Він пробирався між брил, заввишки у два людські зрости, на яких лежав шар пилу, так ніби вони ніколи не бачили ані краплини дощу. Сонце стояло на небі розбухлою, налитою кров’ю кулею, і було воно яскравіше, ніж буває у найспекотніший літній день, аж очі випікало; стояло недвижно, прилипнувши до денця перевернутого свинцевого казана небес, і лише видноколом кипіли, надималися і бубнявіли пронизливо-чорні та сизі хмари. Але як не дивно, у по-зимовому холодному — попри світіння зловісного сонця — повітрі не було навіть натяку на вітерець.

Біжучи, Ранд озирався, але переслідувачів не помічав. Лише пустельні пагорби та чорні зазубрені гори. З вершин тих гір там і сям здіймалися високі стовпи темного диму, тягнучись аж до клубовища хмар. Але хоча він і не бачив мисливців, що полювали на нього, зате їх чув — чув, як вони виють і ревуть десь позаду, чув гортанні виїуки, захмелілі від азарту погоні, захмелілі від передчуття крові. Траллоки. Вони наближаються, а сили у нього закінчуються.

У відчайдушному пориві він видряпався на самий гребінь гори, гострий, наче ніж, і з розпачливим стогоном упав на коліна: скельна стіна прямовисно обривалася у широченний каньйон в тисячу футів завглибшки. На споді долини клубочився туман, накочувався могутніми сірими хвилями на кам’яну стіну, розбиваючись на пасма, накочувався повільно, повільніше, ніж хвилі в океані. Подекуди клубовиська туману на коротку мить забарвлювалися червоним, наче під ними раптом спалахувало і згасало полум’я. У глибині провалля перекочувалися громовиці, і блискавки раз по раз протинали цю сірятину, інколи сягаючи аж неба.

Але не саме споглядання безодні позбавило його останніх сил, заповнивши внутрішню порожнечу відчуттям безпорадності. Із самісінького центру ущелини здіймалася гора, вища за найвищі вершини, які він бачив в Імлистих горах, чорна, наче остання втрачена надія. Саме цьому похмурому кам’яному вістрю, цьому кинджалу, що прохромлював небо, і завдячував він своїм відчаєм. Він ніколи не бачив цієї вершини, але впізнавав її. Спогад про неї вислизав з пам’яті, наче рухлива крапля ртуті, але геть не зникав. Він знав, що пам’ять ця з ним.

Невидимі пальці торкнулися Ранда, потягли за руки, за ноги, намагаючись перенести його до гори. Він здригнувся всім тілом, готовим підкоритися, його пальці напружилися, наче він міг встромити їх у скелю, зачепитися за неї. Примарні нитки оповили його серце, ухопили в тенета, тягнучи, ваблячи до шпиля гори. За мить його обличчям потекли сльози, і він безсило опустився на землю. Відчував, як воля полишає його, так наче вода витікає з дірявого цебра. Ще трохи, і він піде туди, куди його кличуть. Він підкориться, зробить, як йому наказують. Зненацька Ранд знайшов у собі ще одне почуття: злість. Його штовхають, його тягнуть, але ж він не вівця, яку можна заганяти до кошари. Злість зав’язалась у тугий вузол, і він вчепився за нього, як чіплявся би за рятівний пліт під час повені.

Служи мені, прошепотів голос серед німоти його розуму. Знайомий голос. Він був упевнений, що впізнає його, якщо прислухається. Служи мені. Він помотав головою, намагаючись викинути цей голос з голови. Служи мені! Він погрозив кулаком чорній горі: Хай тебе Світло поглине, ІПей’тане!

Раптом навколо нього зіустився сморід, сморід смерті. Відтак над ним примарою нависла постать у плащі кольору загуслої крові, постать з обличчям... Він не хотів бачити це обличчя, що дивилося на нього згори. Не хотів думати про це обличчя. Бачити його було боляче, спогади пропікали свідомість, наче жар. До нього потягнулася рука. Не зважаючи на те, що може зірватися у прірву, він кинувся геть. Він мусів утекти. Далеко. Він упав, перевертався в повітрі, хотів кричати, але повітря для крику не було, повітря взагалі не було.

І раптом він уже опинився не серед безплідної землі, і вже не падав. Толочив чобітьми руду, брунатну зимову траву, і вона здавалася йому квітами. Він ледь не сміявся, коли бачив розкидані горбастою рівниною дерева та кущі, хоч на них не було ані листочка. Десь удалині височіла поодинока гора, з обтятою та розколеною верхівкою, проте вона не викликала жаху чи відчаю. Це була звичайнісінька гора, хоч і здавалася вона тут, де більше не виднілося жодної гори, навдивовижу недоречною.

Неподалік гори котила води широка ріка, а посеред ріки, на острові, стояло місто — місто наче з оповідок менестреля, місто, обнесене високими мурами, що біліли та сяяли сріблом у променях теплого сонця. З полегшенням та радістю хлопець попрямував до тих мурів; він знав, що за ними на нього чекають безпека та спокій.

Наблизившись, він роздивився вежі, що, здавалося, злітали вгору, а їх дивовижним чином з’єднували між собою легкі висячі переходи. Від міста на острові до берегів високими арками перекинулися мости. Навіть здалеку він бачив мереживну кам’яну кладку цих арок, які здавалися аж надто ажурними та витонченими, адже під ними стрімко неслися могутні хвилі. За цими мостами була безпека. Прихисток.

Нараз йому аж морозом сипонуло поза шкірою, пройняло до кісток, кинуло у крижаний піт, а повітря засмерділо пліснявою та сірководнем. Навіть не озирнувшись, він кинувся бігти, бігти від переслідувача, котрий цупкими крижаними пальцями пройшовся його спиною, вчепився в плащ, бігти від постаті, що поглинала світ, постаті з обличчям, яке... Обличчя він не міг пригадати, а тільки жах, який воно викликало. Він не хотів пригадувати це обличчя. Він біг, і під його ногами миготіла земля, миготіли пагорби та рівнини... йому хотілося завити скаженим собакою. Місто, яке він бачив перед собою, віддалялося й віддалялося. Що швидше він намагався бігти, то все більше віддалялися від нього білі сяйливі стіни жаданого притулку. Вони зменшувалися та зменшувалися, доки перетворилися на бліду цятку на обрії. Холодна рука ворога вчепилася йому в комір. Він знав: якщо ці пальці торкнуться його, він збожеволіє. Чи ще гірше. Значно гірше. І щойно він усвідомив це напевне, як перечепився і почав падати...

— Ні-і-і! — залементував він...

...і зойкнув, коли удар об бруківку вибив з нього дух. Ранд ошелешено підвівся. Він стояв біля одного з дивовижних мостів, арки яких ще здалеку побачив над рікою. Повз нього йшли усміхнені люди, в таких барвистих одежах, що йому здалося, наче він стоїть серед розмаїття польових квітів. Дехто з них заговорював до нього, проте він не міг зрозуміти, що йому кажуть, хоча слова лунали так, наче мав би розуміти. З привітними обличчями люди жестами кликали його йти далі, ступити на кам’яне мереживо мосту, і ще далі, до сяйливих білих стін, оздоблених сріблом, до високих веж за цими стінами. Туди, де, як він знав, чекала на нього безпека.

Він влився в юрбу, що струменіла мостом, і вона понесла його за собою, над рікою, а тоді й до міста, крізь важку браму у древніх височезних мурах.

За ними відкрилася казкова країна, де найнезначніша будівля виглядала як справжній палац. Складалося враження, що перед тутешніми будівничими було поставлене завдання — взяти камінь, цеглу, черепицю та створити з них красу, від якої у смертної людини перехоплювало б дух. Не було жодного будинку, жодного монумента, на який він не витріщався б. Вулицями плинула музика — сотня різних мелодій, і всі вони зливалися з людським гомоном в одну величну та радісну гармонію. Запахи ніжних парфумів та гострих спецій, аромати невідомих страв і трунки міріад квітів наповнювали повітря, так наче тут зібралися воєдино всі найпринадніші пахощі світу.

Вулиця, якою він увійшов до міста, широка, вимощена сірою, гладкою бруківкою, вела його просто до середмістя. В її просвіті він побачив вежу, вищу й прекраснішу за решту веж у місті, вежу таку білу, наче перший сніг. Саме в цій вежі мав він знайти прихисток і відповіді, яких прагнув. Але це місто було дивовижнішим, ніж він міг собі уявити. Мабуть, йому можна трохи затриматися на вулицях, перш ніж рушити до вежі? Він звернув на вужчу вулицю, де на ятках пишалися екзотичні фрукти, а між ними вешталися жонглери, дивуючи людей усілякими штуками.

Попереду, в кінці вулиці, височіла сніжно-біла вежа. Та сама. Ще трохи, сказав він собі і знову завернув за ріг. В кінці цієї вулички теж вивищувалася біла вежа. Він уперто повернув на іншу вулицю, тоді ще на одну, і щоразу натикався поглядом на білосніжну вежу. Він розвернувся й побіг у протилежний бік... і завмер як у землю вкопаний. Перед ним височіла біла вежа. Він боявся озирнутися, щоби не наткнутися поглядом на вежу й позаду себе.

Обличчя людей навколо, як і раніше, були привітними, але наразі на них читалася і втрачена надія. Це через нього вони її втратили. Проте люди продовжували жестами вказувати йому шлях уперед, до вежі. В їхніх очах світилася нагальна потреба, і лише він міг ту потребу задовольнити. Лише він міг їх порятувати.

Добре, подумав він. Зрештою, саме ця вежа була його метою.

І щойно він ступив перший крок, розчарування зникло з людських облич, і вони натомість розквітли усмішками. Люди йшли за ним, а дітлахи посипали його шлях пелюстками квітів. Він спантеличено озирнувся, бажаючи зрозуміти, для кого такий пошанівок, але побачив тільки юрбу людей, котрі посміхалися йому і підбадьорювали жестами. Ці квіти, мабуть, для мене, подумав він і здивувався, чому раптом це припинило здаватися дивним. Але й здивування протрималося лише мить і зникло: все відбувалося так, як і слід йому бути.

Хтось із людей заспівав, пісню підхопили інші, а за якийсь час усі голоси злилися у піднесеному гімні. Слів він не міг розібрати, але в численних спів-звуччях, що примхливо перепліталися між собою, лунала радість спасіння.

Музиканти вистрибом пішли поміж юрби, що рухалася в одному напрямку, і до співу додалися звуки флейт, арф та барабанів, що без жодного дисонансу об’єднались із піснеспівами, які лунали раніше. Дівчата танцювали навкруг нього, уквітчуючи його плечі та шию духмяними гірляндами. Вони усміхалися йому, і їхній захват посилювався з кожним його кроком. Він не міг не усміхатися їм у відповідь. Його ноги самі просились у танок, і щойно він це усвідомив, як уже танцював, і так упевнено, наче робив це з народження. Він відкинув голову й розсміявся: він рухався впевненіше, ніж будь-коли, ніж тоді, коли він танцював з... Він не міг пригадати ім’я, але це не мало жодного значення.

Це твоя доля, прошепотів голос у його свідомості, і шепіт цей теж вплівся у тисячоголосий тріумфальний гімн.

Юрба, що несла Ранда так, наче він був тріскою на гребені хвилі, ринула на просторий майдан в центрі міста, і він уперше побачив, що підніжжям білої вежі є величний палац, який радше здавався вирізьбленим, ніж зведеним зі світлого мармуру. Його вигинисті стіни, округлі бані та витончені шпилі чітко вимальовувалися на тлі неба. Побачене видобуло благоговійне зітхання з його грудей. Широкі сходи з недоторканно білого каменю вели до палацу. Люди, що йшли разом з ним, зупинилися біля підніжжя сходів, але спів їхній залунав ще гучніше. Самозабутні голоси наче підштовхували його вперед. Твоя доля, прошепотів голос, цього разу завзято, наполегливо.

Танцювати він припинив, але не зупинився. Не вагаючись, він став підійматися сходами. Це те місце, де він має бути.

Важкі двері нагорі сходів вкривав рослинний орнамент, такий вибагливий, такий тонкий, що він навіть помислити не міг, де можна було знайти різець, здатний вирізьбити ці квіти і візерунки. Двері розчахнулися перед ним, і він увійшов. Із гучним гуркотом, схожим на розкотистий удар грому, двері зачинилися за ним.

— Ми чекали на тебе, — просичав мерддраал.

...Ранд смикнувся на стільці, випростався, важко дихаючи, тремтячи та дивлячись перед собою широко розплющеними очима. Тем лежав на ліжку і все ще спав. Помалу дихання у хлопця заспокоїлося. Наїгівзгорілі поліна потріскували у каміні, а поверх акуратної купки вугілля лежали щипці Хтось заходив сюди, поки він спав, і подбав про це. Ковдра лежала на підлозі біля його ніг — вона впала, коли він прокинувся. Саморобна волочня зникла, а його і Темів плащі висіли на гачках біля дверей.

Ранд змахнув з обличчя холодний піт, відчуваючи, що рука у нього ще тремтить. Цікаво, якщо назвати Морока на ім’я уві сні, чи не приверне це також його увагу?

За вікном уже добряче посутеніло; повновидий місяць стояв високо в небі, і над Імлистими горами починали мерехтіти перші зорі. Він проспав цілий день. Ранд потер бік, і той озвався нудним болем: коли він спав, руків’я меча впиралося йому в ребра. Якщо зважати на це, а ще на порожній шлунок і на минулу ніч, нема чого дивуватися, що йому наснилися такі сновиддя.

Він почувався таким голодним, що його живіт, здавалося, присох до спини, тож, підвівшись на затерплі ноги, він пошкандибав до столу, д_е майстриня аль’Вір залишила тацю. Відкинув білу серветку. Попри те, що він проспав стільки часу, бульйон був ще теплий, як і хліб із хрусткою скоринкою. Тут видно було руку майстрині аль’Вір: тацю вочевидь замінили. Якщо господиня вирішила, що ти маєш поїсти гарячого, вона не заспокоїться, поки гаряча їжа не опиниться у тебе в животі.

Він одним духом ковтнув бульйону, а далі терпіння у нього вистачило лише на те, аби покласти шматок сиру та шматок м’яса між двома скибками хліба і швиденько запхати в рот. Набивши рота, він повернувся до ліжка.

Майстриня аль’Вір подбала й про Тема. Він лежав роздягнутий, а одяг його, чистий та охайно складений, лежав поруч на столику, і був Тем дбайливо вкритий ковдрою аж до підборіддя. Ранд тихенько помацав батькові лоба, і Тем розплющив очі.

— Ось і ти, хлопче. Марін казала, що ти тут, але я не міг підвестися в ліжку і поглянути. Вона також сказала, що ти надто втомився і вона не хоче тебе будити лише для того, аби я міг на тебе подивитися. А Марін навіть Брав не може переперти, як вона щось забере собі в голову.

Попри кволий голос, погляд ясних очей Тема був твердим, як завжди. Айз Седай казала правду, подумав Ранд. Батькові треба лише відпочити, і з ним усе буде гаразд.

— Принести тобі щось поїсти? Майстриня аль’Вір залишила тацю з їжею.

— Вона мене вже погодувала... якщо можна це так назвати. Нічого не дозволила мені з’їсти... тільки бульйону попити. Як можна не бачити поганих снів, якщо у тебе в шлунку самий бульйон? — Тем незграбно випростав руку з-під ковдри й торкнувся меча на поясі Ранда. — То це був не сон. Коли Марін сказала мені, що я хворий, я подумав... Але з тобою все добре. А все інше не має значення. Що з фермою?

Ранд зітхнув.

— Траллоки перебили всіх овець. Схоже, і корову забрали. А будинок треба добряче вичистити. — Він спромігся на слабку посмішку. — Нам пощастило більше, ніж іншим. Вони спалили пів селища.

Він розповів Темові все, що трапилося, чи принаймні більшу частину того, що трапилося. Тем слухав уважно, ставлячи точні запитання, отже, Рандові довелося розповісти й про те, як він повернувся з лісу до будинку, а тоді і про вбитого траллока. Він змушений був також переказати слова Найнів щодо того, що Тем помирає — бо інакше як би він пояснив, чому його лікувала Айз Седай, а не Мудриня? Коли Тем почув про Айз Седай в Емондовому Лузі, очі у нього стали круглі, наче колеса. Але Ранд не по-вважав за необхідне переповідати все, що відбувалося на кожному кроці їхньої мандрівки з ферми, чи ділитися усіма своїми страхами, або згадувати про мерддраала на путівці. І тим паче не захотів розказувати Тему про сновиддя, бачені ним біля постелі батька. А надто не збирався він обговорювати гарячкове марення Тема. Це не на часі. Але про те, що сказала Морейн, він мусів згадати. Цього було не уникнути, жодним чином.

— Та це байка, якій позаздрить будь-який менестрель, — пробурмотів Тем, коли Ранд замовк. — Навіщо такі хлоп’ята, як ви, знадобилися б трал-локам? Чи Мороку, хай береже нас Світло...

— Ти гадаєш, вона брехала? Майстер аль’Вір підтвердив, що вона сказала правду: напали лише на дві ферми. Правда також і про будинки майстра Луггана та майстра Коутона.

Тем полежав мовчки якусь хвилину, а тоді промовив:

— Перекажи мені, що вона сказала. Тобто мене цікавлять точні слова.

Ранд узявся збиратися з думками. Хіба хтось колись пам’ятає точно почуті ним слова? Він пожував губами, почухав потилицю, і помалу, слово за словом зацитував її так точно, як міг.

— Наче це все, — сказав він нарешті. — Може, дещо з цього вона й сказала трохи іншими словами, але приблизно так вона й висловилася.

— Достатньо і цього. Так я і гадав. Бачиш, у чому справа, хлопче: Айз Седай не є прямодушними. Вони не брешуть, принаймні відверто. Але правда, яку скаже тобі Айз Седай, і правда, як ти її зрозумієш, часто дуже різняться. Треба бути дуже обачним, коли маєш справу з Айз Седай.

— Я знаю це з легенд, — відповів Ранд. — Я не дитина.

— Так, ти не дитина. — Тем важко зітхнув, а тоді роздратовано смикнув плечем. — Але як би там не було, а мені треба би піти з тобою. Світ поза Межиріччям має мало спільного з Емондовим Лугом.

Це був вдалий момент, щоби розпитати, коли і чому Тем ходив у світи, як і про все, що з цим пов’язане, але Ранд ним не скористався. Натомість він здивовано роззявив рота:

— Оце й усе? А я гадав, ти намагатимешся відмовити мене йти. Гадав, наведеш сто резонів, чому я не повинен цього робити.

— Ну, сто чи не сто, а деякі резони мені спали на гадку, — хмикнувши, відказав Тем. — От тільки вони нічого не варті. Якщо на тебе полюють траллоки, то в Тар Балоні ти будеш у безпеці, якої тут ніколи не матимеш.

Але не забувай, що ти мусиш бути насторожі. Айз Седай діють, покладаю-чись на власні інтереси, й інтереси ці не завжди співпадають із людськими.

— Менестрель казав щось схоже, — задумливо мовив Ранд.

— То він знає, про що говорить. Ти мусиш уважно слухати, добре міркувати та тримати язик на припоні. Це добра порада для будь-кого, хто має справи з чужинцями, а надто — з Айз Седай. І Охоронцями теж. Сказати щось Лану — однаково що сказати Морейн. Якщо він її Охоронець, він пов’язаний з нею непорушними путами, і це безсумнівно. Навряд чи він щось триматиме в таємниці від неї.

Ранд не дуже знався на природі зв’язку між Айз Седай та Охоронцями, хоча про це йшлося чи не в усіх легендах про Охоронців, які йому доводилося чути. Це якимось чином стосувалося Сили, тих здібностей, які надавалися Охоронцеві чи то в дар, чи то в обмін на щось. Якщо вірити тим легендам, Охоронці отримували велику кількість переваг: вони зцілювалися швидше за пересічних чоловіків, могли довше обходитися без води, їжі та сну. Вони начебто могли відчувати наближення траллоків, а також інших створінь Морока, і це пояснювало, чому Лан і Морейн намагалися попередити селище про напад траллоків. А про те, що отримує з цієї угоди Айз Седай, легенди мовчали. Однак Ранд не вірив, що ті не мали жодного зиску.

— Я буду обережний, — мовив Ранд. — Тільки я хотів би зрозуміти, що відбувається. В усьому цьому нема жодного сенсу. До чого тут я? До чого тут ми?

— Я теж хотів би знати, хлопче. Кров та попіл, хотів би, — відгукнувся Тем, важко зітхнувши. — Але розбите яйце в шкаралупу не збереш, хоч верть, хоч круть. Коли ти маєш йти? Я стану на ноги за день чи два, і ми зможемо пошукати собі нову отару. В Орена Довтрі знайдуться непогані зайві вівці, яких він не буде проти позбутися, якщо з пасовиськами туго, і в Иона Тена теж.

— Морейн... Айз Седай казала, що тобі не можна вставати з ліжка. Кілька тижніr — так вона сказала. — Тем відкрив було рота, щоби заперечити, проте Ранд продовжив: — І вона поговорила про це з майстринею аль’Вір.

— Ось як. Але, можливо, я зможу переконати Марін, — проказав Тем, хоч уже не так упевнено. — Ти не відповів на моє питання. А це означає, що ти маєш йти незабаром. Завтра? Чи сьогодні вночі?

— Сьогодні, — стиха промовив Ранд.

Тем кивнув.

— Так. Що ж, якщо так треба, то краще не зволікати. Але щодо цих балачок про тижні, то ми ще подивимося. Він смикнув за ковдру, але в поруху його було більше гніву, ніж сили. Може, за кілька днів мені вдасться вирушити вслід за тобою. Приєднаюся до тебе по дорозі. Подивимося, чи зможе Марій утримати мене в ліжку, якщо я надумаю встати.

У двері постукали, і до кімнати просунув голову Лан.

— Швидко прощайся, овечий пастуше, і ходімо. Насувається халепа.

— Халепа? — не зрозумів Ранд.

— Поквапся, чуєш? — нетерпляче гримнув на нього Охоронець.

Ранд поспіхом схопив свій плащ. Він заходився було розстібати пояс з мечем, але Тем зупинив його:

— Хай буде у тебе. Тобі він, можливо, швидше згодиться, ніж мені, а, якщо буде на те воля Світла, хай би краще він не знадобився жодному з нас. І бережи себе, хлопче. Чуєш?

Попри те, що Лан не припиняв на нього гримати, Ранд нахилився до батька й обійняв його.

— Я повернуся. Обіцяю.

— Звісно, повернешся, — розсміявся Тем. Він обійняв Ранда у відповідь, але обійми вийшли ще дуже слабкими, а тоді поплескав хлопця по спині. — Я знаю, що повернешся. А коли повернешся, у мене буде вдвічі більше овець, ніж раніше, тож для тебе знайдеться чимало роботи.

Ранд тягнув час, намагаючись знайти слова, аби запитати батька про те, про що не встиг запитати, але Лан уже заскочив до кімнати і, вхопивши його за рукав, потягнув у коридор. Охоронець був одягнений у сіро-зелену подобу сорочки із металевих лусочок. У голосі його лунало роздратування:

— Ми маємо поспішати. Ти хіба не розумієш слова халепа?

За дверима на них чекав Мет — у куртці, плащі і з припасованим луком. На поясі у нього висів сагайдак. Він знервовано переступав з ноги на ноту і з нетерпінням, змішаним із переляком, позирав у бік сходів.

— Не надто схоже на те, що твердять легенди, еге ж, Ранде? — хрипко промовив він.

— Що там за халепа? — зажадав відповіді Ранд, але Охоронець, не відповідаючи, побіг сходами, перестрибуючи через дві сходинки за раз. Мет кинувся за ним, махнувши Ранду не відставати.

На ходу натягуючи плащ, Ранд скотився сходами за ними. У залі було напівтемно: половина свічок догоріла, а решта обпливли і ледве миготіли. Крім їхньої трійці, тут не було нікого. Мет стояв біля одного з вікон, що виходили на Галявину, і крадькома визирав крізь нього. Лан трохи прочинив двері, що вели на вулицю, і вдивлявся через шпарину.

Не розуміючи, за чим вони спостерігають, Ранд підійшов ближче. Охоронець буркнув, аби він мався на бачності, та все ж таки прочинив двері трохи далі, аби й Ранд міг подивитися.

Спершу хлопець не зрозумів, що діється. Біля згорілого фургона крамаря згромадився натовп односельців — близько трьох дюжин. Вони бовваніла в острівці світла від смолоскипів, які дехто з них прихопив із собою. Обличчям до них, а спиною до корчми стояла Морейн, невимушено спираючись на свою дорожню патерицю. Гарі Коплін виперся з натовпу разом зі своїм братом Дарлом, і до них долучився ще й Білі Конґар. Неподалік від них тупцював і Кенн Буйє, вочевидь почуваючись ні в сих ні в тих. Ранд жахнувся, побачивши, як Гарі насварився на Морейн кулаком.

— Геть з Емондового Лугу! — верескнув один із фермерів, визвіряючись на Морейн.

Його підтримали кілька голосів з натовпу, але не дуже впевнено, та й наперед ніхто не висунувся. Вони були не від того, аби виступити проти Айз Седай усією зграєю, але назватися заводіякою ніхто не хотів. Принаймні не на очах в Айз Седай, яка мала усі підстави відчути себе ображеною.

— Це ти привела сюди цих чудовиськ! — загорлав Дарл. Він махнув смолоскипом високо у повітрі, і ззаду почулися вигуки: «Ти їх привела!» та «Це ти винна!». Голосніше за інших волав кузен Дарла, Білі.

Гарі підштовхнув ліктем Кенна Буйє, і старий покрівельник поглянув на нього скоса та пожував іубами.

— Цих істот... цих траллоків тут зроду-звіку не бувало, доки ви не заявилися, — промимрив Кенн собі під ніс, так що його ледь можна було розчути. Він похмуро покрутив голою, наче бажаючи опинитися якомога далі звідси та підшуковуючи шляхи для відступу. — Ви — Айз Седай. Нам у Межиріччі таких і близько не треба! За Айз Седай нещастя вслід ходять. Якщо залишитеся, буде нам знову лихо.

Його промова не знайшла відгуку серед селян, котрі зібралися перед корчмою, і це розлютило Гарі. Він ривком вихопив смолоскип Дарлові з рук і тицьнув ним у бік Морейн.

— Геть! — загорлав він. — Геть, або ми тебе спалимо!

По цих словах запала мертва тиша, якщо не брати до уваги човгання декого з чоловіків, котрі відступали на крок або два. Народ Межиріччя вмів битися, якщо на нього нападали, але насильство тут було не в пошані, як і залякування. Інколи могли помахати кулаками під носом одне одного, та й край. Кенн Буйє, Білі Конґар і Копліни залишились попереду самі. І Білі мав такий вигляд, наче він теж залюбки позадкував би.

Гарі сіпнувся було стривожено, коли зрозумів, що не має підтримки, проте швидко опанував себе.

— Забирайся звідси! — знову вигукнув він, і вигук його підхопив Дарл, і Білі теж, але не дуже голосно.

Гарі зиркнув на інших. Більшість людей у натовпі відводила очі, аби не зустрітися з ним поглядом.

Аж тут із темряви виступили Бран аль’Вір та Гарал Лугган. Вони зупинилися оддалік натовпу, не наближаючись і до Айз Седан. Мер наче ненавмисне погойдував важкою дерев’яною киянкою, котрою він зазвичай заганяв чопи у барила.

— Мені здалося чи хтось тут насправді хоче спалити мою корчму? — скрадливо поцікавився він.

Обидва Копліни позадкували, а Кенн Буйє відійшов убік, мовляв, я — не я, і хата не моя. Білі Конґар пірнув у натовп.

— Ні, — квапливо промовив Дарл. — Ми такого ніколи не казали, Бране... е-е-е... мере.

Бран кивнув.

— Тоді я насправді почув, що хтось тут погрожує моїм гостям, чи це мені здалося?

— Вона — Айз Седай, — запально почав був Гарі, але слова застрягли в його горлі, бо тут поворухнувся Гарал Лугган.

Коваль лише потягся, викинувши над головою моїутні руки та стиснувши кулаки так, що хруснули кісточки пальців, але Гарі дивився на велетня такими очима, наче той тицьнув йому під носа один із цих величезних кулаків. Гарал склав руки на грудях.

— Перепрошую, Гарі, не хотів тебе переривати. То що ти казав?

Але Гарі вже втягнув голову у плечі, так наче хотів зробитися неви-димцем, а ще краще — узагалі зникнути, і більше не виказував жодного бажання щось казати.

— Дивуюсь я з вас, люди, — прогуркотів Бран. — Пете аль’Каре, вчора у твого хлопця була зламана нога, але сьогодні я бачив, як він любенько ходить, так наче нічого й не трапилось. Хтось його зцілив. Еварде Кенд-віне, а ти валявся на землі горічерева, наче риба, яку почали патрати, аж доки вона поклала на тебе руки. А тепер твоя рана виглядає так, наче ти отримав її місяць тому, і якщо я не помиляюсь, там і рубця не залишиться. А ти, Кенне? — Покрівельник почав задкувати в напрямку людської юрби, але зупинився, ніяково щулячись під поглядом Брана. — Я був би прикро вражений побачити серед цих людей будь-кого з Селищної Ради, але ти, Кенне, здивував мене найбільше. Якби не вона, твоя рука й досі висіла б ганчіркою, пошматованою та обгорілою. Якщо ти не здатний на людську вдячність, то хоча б сором ти мусиш відчувати?

Кенн поворушив правицею, тоді відвів від неї похмурий погляд:

— Я не кажу, що вона цього не зробила, — буркнув він трохи присоромлено. — Вона допомогла і мені, й іншим, — голос його залунав майже благально, — але вона ж Айз Седай, Бране. Якщо ці траллоки завернули сюди не через неї, то яка причина їхньої з’яви саме тут? Ми не хочемо мати жодної справи з Айз Седай у нас в Межиріччі. Хай вони тримаються зі своїми неприємностями якомога далі від нас.

Ховаючись за спинами інших, дехто підхопив: «Нам не треба біди через Айз Седай!», «Вигнати її!», « Хай забирається!», «Звісна річ, вони приперлися сюди через неї!».

Обличчя Брана почервоніло від гніву, проте він не встиг мовити ані слова. Морейн зненацька піднесла патерицю з вирізьбленими на ній лозами та гронами й обома руками розкрутила її в себе над головою. Ранд зойкнув разом з усією юрбою, коли з обох кінців патериці з шипінням бурхнуло біле полум’я. Гострі омахи вогню цілились угору, ніби вістря списа. Бран і Гарал позадкували. Морейн різким рухом виставила руки перед собою, тримаючи посох паралельно землі, але омахи білого полум’я й надалі струменіли з його кінців, яскравіші за смолоскипи. Юрба сахнулася назад, люди затуляли очі руками, бо на такий блиск було боляче дивитися.

— То ось на що перевелася кров Аемона? — Айз Седай не підвищила голос, але він перекрив увесь довколишній галас. — На людців, що виборюють собі право ховатися, наче кролі? Ви забули, ким ви були, якими ви були, а я сподівалася, що у вас залишилася хоч часточка, хоч якась пам’ять у вашій плоті та крові. Що залишилися хоча би дрібочки та краплиночки, які допомогли би вам загартуватися напередодні довгої ночі, бо вона вже на порозі.

Ніхто не зронив ані слова. Обличчя обидвох Коплінів виглядали так, наче вони воліли ніколи більше не розтуляти рота.

— Забули, хто ми є? — озвався Бран. — Ми ті ж, що й були завжди. Добропорядні фермери, вівчарі та ремісники. Народ Межиріччя.

— На південь звідси, — мовила Морейн, — тече ріка, яку ви зовете Білою. Але далеко на сході люди й досі називають цю ріку її справжнім ім’ям — Манетерендрелле. Старою Мовою — Води Гірського Прихистку. Осяйний потік, що колись біг землею відваги й краси. Дві тисячі років тому Манетерендрелле омивала стіни міста такого прекрасного, що кам’яні майстри оґірів приходили дивуватися на нього. Ферми та села були скрізь і по ваших землях, і там, де тепер стоїть ліс, який ви називаєте Лісом Тіней, і ще далі. Але всі тамтешні мешканці вважали себе одним народом, народом Гірського Прихистку, народом Манетерен.

Королем у них був Аемон ал Каар аль Торін, Аемон син Каара сина То-ріна, а Елдрін ей Еліан ей Карлан була його Королевою. Аемон, муж такої відваги, що навіть вороги, коли хотіли відзначити когось за найвищу хоробрість, казали: «У нього серце Аемона». Елдрін була жінкою такої вроди, що, кажуть, квіти розкривалися, аби тільки побачити її усмішку. Хоробрість та краса, мудрість та кохання, яких навіть і смерть не змогла подолати. Плачте ж ті, хто має серце, плачте, що їх уже нема, що навіть пам’ять про них зітерлася. Плачте, що урвався їхній рід.

Вона замовкла, але ніхто не порушував мовчання. Ранд, як і всі інші, підпав під чари Морейн. Коли вона знову заговорила, він разом з усіма всотував кожне її слово.

— Майже два сторіччя Траллоцькі війни спустошували весь світ — від краю до краю, і там, де починалися найжорстокіші битви, завжди поперед славетного війська майоріло знамено Манетерену з червоним орлом. Мужі Манетерену були сіллю в оці Морока, зашморгом на його горлянці. Співайте хвалу Манетерену, який ніколи не ставав на коліна перед Тінню. Співайте хвалу Манетерену, меч якого неможливо було зламати.

Вони були далеко від рідних домівок, воїни Манетерену, на Полі Бек-кара, прозваного Полем Крові, коли дійшли страшні новини, що на їхню землю суне військо траллоків. Надто далеко, аби вдіяти щось. їм лишалося тільки чекати на звістку про загибель своєї країни, адже сили Морока мали на меті винищити їхній народ. Згубити могутній дуб, підтявши його корені. Надто далеко, так далеко, що залишалося тільки тужити. Але ж це були воїни Манетерену.

Не вагаючись, не зважаючи на віддаль, яку їм треба подолати, вони вирушили маршем просто з поля битви, над яким ще стояла курява, на якому ще не висохли кров і піт. Вони йшли день і ніч, тому що бачили, який жах сіє траллоцька орда, і ніхто з-поміж них не міг навіть повік стулити, поки чорні хмари нависли над Манетереном. Вони йшли так, наче на крилах летіли, просуваючись усе далі і швидше, ніж сподівалися друзі і боялися вороги. За інших часів цей перехід давно вже би оспівували у піснях. І коли орди Морока ринули на землі Манетерену, мужі Гірського Прихистку вже встали стіною на своїх кордонах, а за спиною у них котила хвилі Терендрелле.

Деякі селяни радісно загомоніли, але Морейн вела далі так, наче нічого не чула:

— Незліченні орди, що їм заступили шлях воїни Манетерену, здатні були нажахати навіть найхоробріші серця. Небо почорніло від воронячих крил, земля почорніла від траллоків. Поруч із траллоками йшли їхні посіпаки з-поміж людей, ішли Друзі Морока, і було їх десятки й сотні тисяч, а очолювали їх жаховладці. Вночі їхніх похідних багать було більше, ніж зірок у небі, а з першими ранковими променями попереду траллоцьких орд замайорів штандарт Ба’алзамона. Ба’алзамон, Серце Темряви. Передвічне ім’я Батька Брехні. Морок не міг звільнитися зі своєї в’язниці в Шайол Гулі, бо якби він звільнився, усі сили людства, зібрані докупи, не змогли би йому протистояти, проте могуть його була тут. Жаховладці та ще якесь зло, щ₀ здійняло цей штандарт, від якого тьмяніло світло й безнадія закрадалася до людських сердець.

Але люди знали, що вони мусять робити. Просто за рікою лежала їхня рідна країна. Вони мали зупинити цю орду і цю силу, що прийшла разом з нею, щоби не допустити її до Гірського Прихистку. Аемон розіслав своїх гінців по всіх усюдах. І їм пообіцяли допомогу, якщо вони ВИСТОЯТЬ три ДНІ на березі Тарендрелле. Три дні проти ворога, котрий міг розбити їх за годину. Але незбагненним чином, відбивши кривавий наступ і відчайдушно захищаючись, вони протрималися годину, і ще одну, і ще. Три дні билися вони, і хоча поле битви перетворилася на бійню, вони не здали жодної переправи через Тарендрелле. Настала третя ніч, але допомога не прийшла, не повернулись і гінці, тож вони билися самі. І шість днів. І дев’ять. А на десятий день Аемон пізнав гіркий смак поразки. Ніхто не прийшов до них на допомогу, а вони більше не могли утримувати переправи.

— Що ж вони вчинили? — вигукнув Гарі.

Нічний вітер метляв полум’ям смолоскипів, проймав холодом, але ніхто навіть не поворухнувся, аби щільніше загорнутися в плащ.

— Аемон перейшов Тарендрелле, — сказала їм Морейн, — і знищив мости за собою. І він послав гінця зі звісткою, щоби люди втікали, бо знав, що сили, які йдуть із траллоками, знайдуть спосіб переправитися через ріку. Щойно він відіслав попередження, траллоки почали переправлятися, і воїни Манетерену знову стали до бою, купуючи своїми життями години, необхідні їхньому народові для порятунку. А в місті Манетерен Елдрін відправляла свій народ у найнепролазніші хащі, на найнеприступніші вершини.

Проте дехто не хотів утікати. Спочатку тоненьким струмочком, тоді рікою, а тоді повінню пішли чоловіки, пішли не шукати безпеки, а приєднатися до війська, що билося за їхню країну. Пастухи з луками, фермери з вилами, лісоруби з сокирами. Йшли жінки, поклавши на плече ту зброю, яку змогли відшукати, крокуючи пліч-о-пліч зі своїми чоловіками. Серед тих, хто вирушив у цю дороіу, не було жодної людини, яка б не знала, що вона не повернеться додому. Але це була їхня земля. Це була земля їхніх батьків, і вона повинна зостатися землею їхніх дітей, і вони вирушили, аби сплатити ту ціну, яку їхня земля вартувала. Вони не віддавали ні п’яді, не напоївши її кров’ю, але зрештою воїнів Манетерену відтиснули аж сюди, до цього місця, що ви називаєте Емондовим Лугом. І тут орди траллоків оточили їх.

У голосі Морейн вчувалися затамовані сльози.

— Горами трупів траллоків та їхніх людських приспішників вкрилося все навкруги, але ті продовжували накочуватися новими вбивчими хвилями

на ці кургани, і не було тим хвилям краю. Кінець цієї битви був вирішений наперед. Коли на землю спала ніч, жодного чоловіка, жодної жінки, які стояли на світанку того дня під знаменом із червоним орлом, уже не зосталося серед живих. Меч, який не можна було зламати, було розтрощено.

А тим часом в Імлистих горах одна як перст у спорожнілому місті Елдрін відчула загибель Аемона, і серце її померло разом із ним. Натомість серця в її грудях забилася жага помсти, помсти за коханого, помсти за свій народ і за рідну землю. Біль змусив її вдатися до Істинного Джерела й обрушити на траллоцьку орду Єдину Силу. І тієї ж миті сконали жаховладщ, згинули, де стояли, на своїх таємних радах чи попереду своїх зграй. На змиг ока їх та інших полководців Морока обійняло полум’я. Воно пожерло їхні тіла, і жах охопив душі траллоків, жах, що прийшов на зміну тріумфові.

І тоді вони кинулися навтьоки, наче дикі звірі, що мчать від лісової пожежі, шукаючи єдиного лише порятунку. Вони кинулися на північ і на південь. Тисячі загинули, намагаючись перебратися через Тарендрелле самотужки, без допомоги жаховладців, і, страхаючись того, що може їх наздогнати, вони знищували за собою мости. Коли їм траплялися люди, вони їх убивали та спалювали їхні оселі, але одне справжнє бажання володіло ними — втекти й врятуватися. Жодного траллока не залишилося на землях Манетерену. Розметало їх, як ото вітер змітає пилюку з дороги. Відплата наздогнала й усіх інших — не миттєво, але наздогнала: їх винищили мешканці інших країн, воїни інших держав. Ніхто не залишився живий з тих, хто вбивав на Аемоновому полі.

Проте ціна для Манетерену була дуже високою. Елдрін викликала на себе більше Єдиної Сили, ніж може втримати одна людина. Загинули не тільки ворожі командувачі, загинула й вона, загинула в полум’ї, як і спорожніле місто Манетерен. Згоріло навіть каміння, аж до скельних порід, на яких стояло місто. Проте люди Гірського Прихистку врятувалися.

Нічого не залишалося від їхніх ферм, їхніх сіл, їхньої величної столиці. Хтось сказав би, що їм теж нічого не лишалося, крім як тікати на інші землі, де вони би могли розпочати все наново. Хтось, але не вони. Таку ціну сплатили вони — своєю кров’ю, своїми надіями, — яку ще ніколи ніхто не платив; і тепер їх пов’язали з цією землею узи, міцніші за крицю. Попереду на них чекали інші війни, руйнівні та нищівні, і так тривало, поки про їхній куточок світу забули, а згодом і вони забули про війни, і забули, як воювати. Ніколи вже не воскрес Манетерен. Верхівки башт, що торкалися неба, водограї, що розсипалися срібними бризками, перетворилися на сон, а тоді поволі зблякли в людській пам’яті. Але вони, і їхні діти, і діти їхніх дітей завжди трималися за землю, за свою землю. Вони трималися за неї і тоді, коли довга вервечка сторіч стерла з пам’яті навіть причини того, чому вони так тримаються за цю землю. Але вони тримаються за неї й сьогодні. Вони — це ви. То ж плачте, плачте за Манетереном. Тужіть за тим, що втрачено навіки.

Вогні на кінцях патериці Морейн згасли, й вона опустила її, так наче та важила сотні фунтів. Упродовж довгих хвилин тишу порушували лише стогони вітру. А тоді Пет аль’Каар виступив наперед, розштовхавши плечима Коплінів.

— Не знаю, що сказати про вашу оповідку, — промовив довгобразий фермер. — Я не сіль в оці Морока, та навіть ніколи й не мав бажання нею бути. Але Віл мій ходить завдяки вам, і тому мені соромно, що я тут. Не знаю, чи можете ви мені пробачити, але незалежно від цього, я звідси йду. Як на мене, ви можете залишатися в Емондовому Лузі, скільки вам забажається.

З коротким кивком, що більше скидався на уклін, він пробився крізь натовп і пішов геть. За ним і інші почали присоромлено бурмотіти слова вибачення, а тоді один за одним тихенько відходили від гурту. Копліни, обличчя яких знову стали кислими й насупленими, обвели поглядами народ навколо й зникли в темряві, навіть словом не обмовившись. Білі Конґар дременув ще раніше за своїх кузенів.

Лан відтягнув Ранда від шпарини й зачинив двері.

— Ходімо, хлопче. — Охоронець попрямував углиб корчми. — Ну ж бо, ходімо, ви, обидва. Та ворушіться!

Ранд завагався, обмінявшися з Метом здивованим поглядом. Поки Морейн говорила, його не зрушили би з місця й дгуррани майстра аль’Віра, а тепер щось інше утримувало його на місці. Ось він, справжній початок: залишити корчму і піти за Охоронцем у ніч... Він стріпнув головою, намагаючись зібратися з духом. Він мусив іти, бо вибору не було, але він повернеться до Емондового Лугу, хай яким далеким і тривалим не було би це повернення.

— Чого ви чекаєте? — гукнув Лан від дверей, що вели на задній двір.

Стрепенувшись, Мет поспішив до нього.

Переконуючи себе, що це початок чудової пригоди, Ранд пішов за ними через неосвітлену кухню на подвір’я, де була стайня.