Око Світу

РОЗДІЛ 40

ПАВУТИННЯ МІЦНІЄ

Ранду марилося, що він сидить за столом з Лоґейном та Морейн. Айз Седай і Лжедракон мовчки дивилися на нього, і, схоже, жодний із них не знав про присутність іншого. Раптом Ранд збагнув, що стіни кімнати стають нечіткими, розпливаються сірою мрякою. Він відчував, що щось має статися, і то просто зараз. Усе туманилося, розчинялося. Коли він знову поглянув на стіл, Морейн та Лоґейн зникли; натомість там сидів Ба’алзамон. Ранд відчував, що повинен негайно щось зробити; усе його тіло вібрувало від цієї нагальної потреби, у голові аж дзвеніло. Дзвін перейшов у калатання серця, він чув, як стугонить у нього в вухах.

Ранд різко сів прямо, але одразу застогнав, схопившись за голову і похитуючись вперед-назад. Голова просто розколювалася. Ліва рука торкнулася чогось липкого та вологого. Він сидів на землі, на зеленій траві. Це його стривожило, але неясно і невиразно, бо голова йшла обертом і все танцювало перед очима. Йому хотілося лише лягти навзнаки та чекати, поки це минеться.

Стіна! Дівочий голос!

Обіпершись рукою об траву, він повільно роззирнувся. Йому доводилося робити все повільно: коли він спробував повернути голову швидко, перед очима знову все попливло. Він знаходився у саду, навіть радше у парку; неподалік, футів за шість від нього, вимощена сланцевими плитами доріжка звивалася між розквітлими кущами, повз заплетену листям альтанку з білою кам’яною лавою всередині. Він звалився зі стіни просто в сад. А де дівчина?

Просто у себе за спиною він побачив дерево, а тоді і дівчину — вона саме злазила з цього дерева. Ставши на землю, вона обернулася обличчям до Ранда; він закліпав очима та знову застогнав. З пліч незнайомки спадав темно-синій оксамитовий плащ, підбитий світлим хутром, відкинутий каптур сягав аж до талії і був прикрашений на вершечку китицею зі срібних дзвіночків. Вони легенько дзенькали від кожного її поруху. Довгі кучері кольору червоного золота увінчувала срібна діадема філігранної роботи, у вухах виблискували тоненькі срібні кільця, а шию обвивав важкий срібний ланцюг з темно-зеленими каменями — певно, смарагдами. На блакитній сукні залишилися темні смуги від присталої кори — от що буває, якщо лазити по деревах, — але Ранд бачив, що сукня ця — шовкова, ще й розшита вибагливими візерунками. Талію незнайомки обвивав широкий пояс зі срібної тканини, а з-під пишної спідниці з кремовими вставками визирали оксамитові черевички.

Ранд у своєму житті бачив лише двох жінок, що носили схожий одяг, — Морейн та незнайомку з Друзів Морока, котра намагалася вбити Мета і його самого. Він навіть і уявити собі не міг, кому могло би спасти на думку лазити по деревах у такому одязі, але не сумнівався, що це має бути дуже важлива персона. Хлопець упевнився у своїх підозрах, побачивши, як ця дівчина дивиться на нього. Здавалося, її жодним чином не обходило, що до її саду вдерся незнайомець. Вона була такою холоднокровною, що нагадала йому Морейн або Найнів.

Ранд так поринув у тривожні роздуми щодо халепи, в яку потрапив, і в намагання зрозуміти, чи не збирається, бува, дівчина покликати на допомогу гвардійців королеви, хай навіть вони зараз і мають багато інших справ, що лише за кілька секунд звернув уваїу не на вишукану одіж незнайомки та її величні манери, а на неї саму. Дівчина була, мабуть, років на два чи три молодша за нього, мала високий, як на дівчину, зріст, а ще була напрочуд вродливою. Розкішні золоті кучерики, наче сонячне проміння, обрамляли точений овал вродливого личка з повними червоними вустами та неймовірно блакитними очима. Дівчина не була схожа на Егвейн ані зростом, ані обличчям, ані фігурою, і нагадала Рандові ту лише тим, що теж була справжньою красунею. Він відчув укол сумління, але сказав со^ нема жодного сенсу заперечувати те, що він бачить на класі допоможе Еґвейн зупинитися в Кеймліні ні на мить раніше.

Згори почувся шерхіт, посипалися шматочки кори, і з дер ще одна людина. Поряд із дівчиною легко приземлився хлої трохи вищий від неї, трохи старший, а волосся та риси облич-що вони з дівчиною — близькі родичі. На ньому був червоно-бідний камзол та плащ тих же кольорів. Того золотого вишиті' було дуже багато, може, навіть, надмірно як на чоловіка. Ранд стривожився ще дужче. Нормальний чоловік міг так вирядитися хіба що на свято, і то, звісно, одяг його не був би таким вишуканим. Схоже, це не був міський парк, відкритий для публіки. Ранд сподівався тільки, що гвардія сьогодні дуже заклопотана і не витрачатиме час на порушників приватного володіння.

Юнак дивився на Ранда поверх плеча дівчини, торкаючись пальцями кинджала на поясі. Ранд подумав, що це просто звичка, а не натяк на те, що він може задіяти зброю. Втім, він не міг бути в цьому до кінця впевненим. Цей хлопець виказував не менше самовладання, ніж дівчина, і вони обоє дивилася на незнайомця так, наче він був загадкою, котра потребує розв’язання. Ранд мав дивне відчуття, наче дівчина зауважує кожну дрібничку стосовно нього — від збитих чобіт і до поношеного плаща.

— Якщо матір про це дізнається, Елейн, ми не оберемося дорікань, — проказав юнак. — Вона наказала нам залишатися у своїх кімнатах, але тобі закортіло глянути на Лоґейна, адже так? І подивись тепер, що з цього вийшло.

— Не панікуй, Ґавіне. — Вона була точно молодшою з них двох, але говорила так, наче не сумнівалася, що він її послухається. Обличчям хлопця пробігла гримаса, наче він хотів щось сказати, але, на подив Ранда, той промовчав.

— З тобою все гаразд? — запитала вона раптом.

Рандові знадобилася хвилина, аби зрозуміти, що дівчина звертається до нього. Збагнувши це, він спробував звестися на ноги.

— Все добре. Просто я... — Ранд хитнувся. Ноги йому підкосилися. І за мить він знову важко осів на землю. Голова наморочилася. — Зараз я перелізу через стіну, — пробурмотів він, і хотів було знову спробувати встати, але дівчина поклала руку йому на плече, силою утримуючи на місці. Ранд почувався таким слабким, що навіть цього легкого тиску було доволі, аби хлопець підкорився і не рухався.

— Ти поранився. — Вона граційно опустилася на коліна поруч із Ран-дом. Її пальці обережно розсунули злипле від крові волосся над лівою скронею. — Мабуть, ти вдарився головою об гілку, коли падав. Добре, якщо не пошкодив собі ще щось, а тільки шкіру на голові. Мушу визнати, що я ніколи не бачила кращого за тебе верхолаза, але падаєш ти не так спритно.

— Ви забрудните собі руки кров’ю, — сказав він, відсторонюючись.

Вона владно притягнула його голову ближче до себе.

— Сиди спокійно. — Говорила вона не різко, але знову ж таки була в її голосі така нотка, наче вона не сумнівалася, що її послухаються. — Рана має не такий уже й поганий вигляд, дякувати Світлу. — 3 внутрішніх кишень плаща дівчина почала виймати цілу купу крихітних флакончиків, паперових пакуночків, а потім витягла ще й згорточок ватяних тампонів.

Ранд із подивом втупився на цю аптеку. Він міг би очікувати побачити такі речі у Мудрині, але не у дівчини в таких шатах. Вона й насправді перемазала пальці кров’ю, але, схоже, не звертала на це уваги.

— Дай мені твою флягу з водою, Ґавіне, — промовила вона. — Я повинна промити рану.

Хлопець, якого вона назвала Ґавіном, відстебнув від пояса шкіряну фляжку і подав дівчині, а тоді легко присів навпочіпки біля ніг Ранда, склавши руки на колінах. Елейн упевнено продовжувала свої маніпуляції. Він навіть не смикнувся, коли рану на голові обпік струмінь холодної води; але дівчина, очевидно, очікувала, що таке може статися, і заздалегідь притримала його за потилицю. Мазь, яку вона наклала з однієї з невеличких баночок на рану після промивання, пом’якшила біль майже так само дієво, як ті мазі, що їх накладала Найнів.

Ґавін усміхнувся Ранду, поки дівчина обробляла йому рану, усміхнувся заспокійливо, так наче він теж очікував, що Ранд відсмикуватиме голову, а може, навіть вирветься і втече.

— Вона завжди відшукує приблудних котів та птахів зі зламаними крилами. Ти — перша людська істота, на якій вона практикується. — Трохи помовчавши, він додав: — Не ображайся. Я не маю на увазі, що ти заблуда. — На вибачення це не було схоже; він просто констатував факт.

— Жодних образ, — силувано проказав Ранд. Хай там як, а ця парочка поводилася з ним так, наче він — полохливий кінь.

— Вона знає, що робить, — зауважив Ґавін. — У неї були найкращі вчителі. Тож не бійся, ти в надійних руках.

Елейн приклала Ранду до скроні тампон і витягла з-за пояса шовковий шалик, блакитно-кремовий із позолотою. Для будь-якої дівчини з Емондо-вого Лугу він був би скарбом, що прикрашав би її на святах. Елейн спритно взялася обмотувати шаликом голову Ранду, аби закріпити на місці тямили.

— Не треба цього робити, — запротестував він.

Вона не зупинялася.

— Я ж сказала тобі не ворушитися, — спокійно зауважила дівчина.

Ранд поглянув на Ґавіна:

— Вона завжди впевнена, що інші зроблять так, як вона їм каже?

Подив промайнув обличчям юнака, і він ледь стримав посмішку:

— Так, здебільшого вона в цьому впевнена. І здебільшого саме так вони й роблять.

— Притримай отут, — сказала Елейн, — поки я зав’яжу... — вона охнула, коли побачила його руки. — А це вже ти отримав не під час падіння. Скоріше, коли ліз туди, куди тобі не варто було лізти. — Спритно закріпивши вузол, вона повернула Рандові руки долонями догори, неголосно нарікаючи на те, що води у неї обмаль. Від води подряпини на руках запекли вогнем, але дотики її були напрочуд делікатними. — Хоч цього разу не смикайся.

Знову з’явився флакончик з маззю. Дівчина обережно нанесла її на подряпини, зосередивши усю уваїу на тому, аби не зробити Ранду боляче. По долонях розтеклася прохолода, наче дівчина стерла всі рани з його рук.

— Зазвичай вони роблять так, як вона каже, — вів Ґавін далі, приязно усміхаючись і дивлячись кудись поверх її голови. — Більшість людей. Звісно, не матуся. І не Елайда. І не Ліні. Ліні — так звали її няньку. Неможливо віддавати накази людині, котра, коли ти була малою, вчила тебе різкою, що красти фіги негоже. І навіть не такою вже малою. — Елейн підвела голову рівно настільки, аби кинути на нього погрозливий погляд. Хлопець відкашлявся і прибрав з обличчя недоречну посмішку. — Ну, й, звісно, ще Ґарет. Ґарету ніхто не може наказувати.

— Навіть мама, — докинула Елейн, нахилившись над Рандовими долонями. — Вона пропонує, і він завжди робить так, як вона пропонує. Але я ніколи не чула, щоб вона йому щось наказувала. — Вона похитала головою.

— Не знаю, чому це завжди тебе дивує, — відказав на це Ґавін. — Навіть ти не намагаєшся сказати Ґарету, що він має робити. Він служив трьом королевам, а у двох був капітан-генералом і Першим принцом Меча. Насмілюся сказати, що деякі вважають, ніби він більше символізує собою Трон Андору, ніж сама королева.

— Мамі варто було би нарешті наважитися з ним одружитися, — розсіяно відказала дівчина. Уся свою увагу вона приділяла Рандовим рукам. — Вона цього хоче, і від мене їй цього не приховати. До того ж це вирішило б купу проблем.

Ґавін похитав головою:

— Хтось із них першим має поступитися іншому. Мати не може, а Ґарет не хоче цього зробити.

— Але якщо вона йому накаже...

— Він підкориться, гадаю. Але вона цього не зробить. Ти знаєш, що вона цього не зробить.

Раптом вони повернулися й подивилися на Ранда. У нього виникло відчуття, наче вони забули, що він тут.

— Хто?.. — він облизнув пересохлі губи. — Хто ваша мати?

Очі Елейн широко розплющилися з подиву, а Ґавін промовив звичайнісіньким тоном, через що слова його пролунали ще разючіше:

— Морґейз, милістю Світла королева Андору, Захисниця королівства, Заступниця народу, Престол Дому Траканд.

— Королева, — пробелькотів Ранд, відчуваючи, що через потрясіння наче ціпеніє. Йому здалося навіть, що голова йому знову йде обертом. Не привертати до себе уваги. Лише звалитися просто в сад королеви і змусити дочку-спадкоємицю гоїти твої подряпини, наче вона якась знахарка. Його так і поривало розреготатися, і він розумів, що це через паніку.

Набравши повні груди повітря, Ранд швидко звівся на неслухняні ноги. Він намагався тримати себе в шорах і не кинутися навтьоки, проте бажання зникнути переповнювало його. Зникнути, доки ще хтось не заскочив його тут.

Елейн і Ґавін спокійно спостерігали за ним, і коли він скочив на ноги, теж підвелися, але неспішно. Він потягнувся до голови, щоби зняти й повернути шалик, проте Елейн схопила його за лікоть.

— Припини. Знову кровитиме. — Вона сказала це спокійно, бо була впевнена, що він зробить, як вона каже.

— Мені краще піти, — вичавив із себе Ранд. — Я просто вліз на стіну та...

— То ти справді не знав? — Вперше він побачив на її обличчі здивування. — Ти хочеш сказати, що видряпався на стіну, аби побачити Лоґейна, гадки не маючи, куди лізеш? Але ж із вулиць ти міг роздивитися все краще!

— Я... я не люблю натовпу, — промимрив він. Він віддав кожному щось на кшталт поклону. — 3 вашого дозволу... е-е-е... міледі. — В легендах розповідалося про королівські двори, де була сила-силенна людей, які зверталися одне до одного «мілорде», «міледі», «ваша королівська високосте» та «ваша-королівська величносте», але якщо йому і доводилося чути оповідку, з якої можна було довідатися, як правильно звертатися до дочки-спадкоємиці, наразі вона не спливала йому на гадку. Йому взагалі нічого не спливало на гадку, крім того, що треба забиратися звідси якнайшвидше. — 3 вашого дозволу, я піду. І... дякую за... — Він торкнувся пов’язки на голові. — Дякую.

— Навіть не сказавши нам свого імені? — здивувався Ґавін. — Оце така віддяка за піклування Елейн. А мені цікаво дізнатися, звідки ти. Твоя вимова каже, що ти з Андору, хоч і не з Кеймліна, але зовнішністю ти схожий на... Гаразд, наші імена тобі відомі. Проста ввічливість вимагає, аби ти назвав нам своє ім’я.

Нетерпляче дивлячись на стіну, Ранд назвав своє справжнє ім’я, не подумавши, що він робить, і навіть додав:

— З Емондового Лугу, що в Межиріччі.

— З заходу, — неголосно констатував Ґавен. — Здалеку.

Ранд уважно поглянув на нього. В голосі хлопця пролунав подив, і подив не зник з його обличчя, коли той до нього повернувся. Утім, Ґавін так швидко заховав свою здивованість за привітною усмішкою, що Ранд навіть засумнівався, чи не примарилася вона йому.

— Тютюн і вовна, — промовив Ґавін. — Я повинен знати, що виробляють у кожній з частин королівства. У кожній землі. Мене цього навчали. Головні товари, ремесла, а також, який народ там мешкає. Які має звичаї, які риси характеру — гарні, і не дуже. Мене навчали, що народ у Межиріччі відзначається впертістю. Вони можуть піти за людиною, яку вважатимуть гідною цього, але що сильніше на них тиснути, то сильніше вони опиратимуться. Елейн мала б обрати собі чоловіка з тих країв. Її чоловіку знадобиться воля наче криця, аби Елейн не тримала його під каблуком.

Ранд утупився на нього. Елейн також. Не схоже, аби Ґавін утратив звичне для себе самовладання, проте зараз він чомусь дозволив собі розбалакатися. Чому?

— Що тут діється?

Усі троє здригнулися з несподіванки, обертаючись на голос.

Такого вродливого хлопця, як той, що стояв неподалік на доріжці, Ранд ще ніколи не бачив. Можливо, він був навіть надто вродливим як на чоловіка. Високий, стрункий, а втім, рухи його свідчили про неабияку силу та спритність. Темноволосий, темноокий, він був одягнений в червоне та біле, і його вбрання лише трохи поступалося вбранню Ґавіна вишуканістю. Втім, здавалося, він не надавав жодного значення своєму одягу. Руку він тримав на ефесі меча, а очі не спускав з Ранда.

— Відійди від нього, Елейн, — промовив юнак. — Ти теж, Ґавіне.

Елейн ступила крок уперед, ставши між Рандом та новоприбульцем. Вона високо здійняла голову й ані на йоту не втратила звичної для себе самовпевненості.

— Він відданий моїй матері, а ще вірний підданий королеви. І він перебуває під моїм захистом, Ґаладе.

Ранд намагався пригадати, що він чув від майстра Кінча, а потім і від майстра Ґілла. Ґаладедрід Дамодред був напівкровним братом Елейн і Ґавіна, якщо пам’ять його не зраджувала; усі троє мали спільного батька. Майстер Кінч міг не надто любити Тарінґейла Дамодреда — йому не траплялося нікого, хто б його любив, — але до його сина ставилися прихильно і ті, хто мали на собі червоне, і ті, хто прикрасили себе білим, якщо тільки можна вірити чуткам, що ходили містом.

— Я наслуханий про твою любов для приблудних тваринок, Елейн, — розсудливо сказав хлопець, — але цей молодик озброєний, і він має підозрілий вигляд. Зараз такі часи, що треба бути дуже й дуже обачливим. Якщо він вірний підданець королеви, то що він робить тут, де йому не місце? Замінити тканину на мечі неважко, Елейн.

— Він мій гість, Ґаладе, і я ручаюся за нього. Чи ти призначив себе моєю нянькою і збираєшся вирішувати, з ким мені можна розмовляти і коли?

Її слова бриніли зневагою, та на Ґалада це, схоже, не справило враження.

— Ти знаєш, Елейн, що я не претендую на контроль за тобою, але цьому... твоєму гостеві тут не місце, і ти знаєш це не гірше за мене. Ґавіне, допоможи мені її переконати. Наша матуся буде...

— Досить! — обірвала його Елейн. — Це правда, що ти не можеш впливати на мої вчинки; правда і те, що ти не маєш жодного права їх оцінювати.

Ґалад сумно подивився на Ґавіна; цей погляд і звертався по допомогу, і водночас говорив, що Елейн надто вперта, щоб цьому можна було зарадити. Елейн потемніла обличчям, але щойно вона відкрила рот відповісти, хлопець уклонився за всіма вимогами етикету, але водночас з грацією дикого кота, позадкував на крок, тоді розвернувся і пішов геть вимощеною доріжкою так стрімко, як це дозволяли його довгі прудкі ноги. І щез за альтанкою.

— Ненавиджу його, — видихнула Елейн. — Він лихий і сповнений заздрощів.

— Ти перебільшуєш, Елейн, — промовив Ґавін. — Ґалад не знає, що таке заздрити. Він двічі рятував мені життя, і ніхто навіть не знає, що він доклав до цього руку. Якби він про це розпатякав, то наразі він був би твоїм Принцом Меча замість мене.

— Ніколи, Ґавіне. Я би радше обрала першого-ліпшого, але не Ґалада. Будь-кого. Упослідженого помічника конюха. — Раптом вона посміхнулася. — Ти кажеш, що я люблю наказувати. Так ось, я тобі наказую, щоби з тобою нічого не сталося. Я наказую тобі стати моїм Першим принцом Меча — Хай світло зробить так, аби цей день стався дуже нескоро! — й очолити військо Андору, здобуваючи таку славу, яка й не снилася Ґаладу.

— Як накажете, міледі, — розсміявся Ґавін і вклонився, пародіюючи Ґалада.

Елейн подивилася на Ранда, задумливо насупивши брови.

— Тепер нам треба швидко вивести тебе звідси.

— Ґалад завжди вчиняв правильно, — пояснив Ґавін, — навіть коли він не повинен цього робити. У цьому випадку, коли в саду знайдено сторонню людину, правильно буде повідомити охорону палацу. І я підозрюю, що цієї хвилини він саме це і робить.

— То, мабуть, мені час лізти назад через стіну, — сказав Ранд. Оце сьогодні залишився непоміченим! З тим же успіхом можна було би написати собі ім ’я на лобі! — Він розвернувся до стіни, проте Елейн схопила його за рукав.

— Тільки не після того, як я стільки промарудилася з твоїми руками! Ти додаси свіжих подряпин, а потім якась шарлатанка намастить тобі їх одне Світло знає чим. З іншого боку саду в стіні є невеличка хвіртка. Вона геть закущавіла, і ніхто, крім мене, про неї не пам’ятає.

Раптом Ранд почув тупіт чобіт по сланцевих плитах — доріжкою до них наближалися люди.

— Надто пізно, — пробурмотів Ґавін. — Мабуть, він припустив бігти, щойно зник з очей.

Елейн стиха вилаялася, і у Ранда брови полізли вгору. Цей прокльон він уже чув від одного конюха у «Благословенні королеви», і тоді був сильно шокований. Наступної миті дівчина опанувала себе і видавалася такою ж холоднокровною, як завжди.

Ґавін та Елейн невимушено залишалися стояти, як стояли, а от Ранду важко було зберігати спокій, чекаючи на гвардійців королеви. Він смикнувся до стіни, чудово усвідомлюючи, що йому через неї не перелізти, перш ніж з’являться вартові. Але й стояти на місці також не випадало.

Не встиг він ступити й трьох кроків, як на доріжці з’явилися вояки в червоних одностроях. Вони рухалися стрімко, їхні обладунки відбивали сонце. І з усіх напрямків, затоплюючи сад червоним кольором та блиском сталі, накочувалися нові й нові хвилі охоронців. Одні вже витягли мечі з піхов, інші на бііу підносили вгору луки з обпереними стрілами. Крізь заборона просто на Ранда дивилися суворі очі, і кожна стріла була націлена просто йому в серце.

Елейн та Ґавін водночас кинулися вперед, ставши між Рандом та лучниками, широко розкинувши руки, закриваючи його собою. Він закам’янів на місці, тримаючи руки на видноті, далеко від свого меча.

Ще тупотіли чоботи, ще тенькали тятиви луків, а один вояк із золотим офіцерським аксельбантом на плечі голосно гукнув:

— Міледі, мілорде! На землю, швидко!

Попри широко розкинуті руки, Елейн випросталася та здійняла по-королівськи голову:

— Ти посмів витягти меча в моїй присутності, Талланворе? За це Ґа-рет Брін запроторить тебе до стаєнь чистити гній разом із найпослідущим з конюхів, і то якщо тобі пощастить!

Вояки обмінялися розгубленими поглядами, дехто з лучників спантеличено опустив лука. Лише тоді Елейн теж опустила руки, наче вона тримала їх розкинутими просто з власної примхи. Ґавін завагався на мить, тоді за її прикладом зробив так само. Ранд бачив, що кілька лучників не опустили своїх луків. М’язи у нього на животі напружилися, наче для того, щоб зупинити стрілу з широким наконечником, пущену з двадцяти кроків.

Чоловік з офіцерським аксельбантом здавався найбільш збентеженим серед усіх.

— Міледі, вибачте, але лорд Ґаладедрід повідомив, що до саду вдерся брудний селянин, озброєний, і він загрожує міледі Елейн та мілорду Ґавіну. —

Погляд його упав на Ранда, і голос залунав упевненіше: — Якщо міледі та мілорд з їхньої ласки зроблять крок убік, я візьму цього злочинця під варту. Наразі містом вештається сила-силенна покидьків.

— Дуже сумніваюся, аби Ґалад міг сказати таке, — відповіла Елейн. — Ґалад ніколи не бреше.

— Інколи я хотів би, аби він збрехав, — тихо сказав Ґавін, але так, аби його міг розчути тільки Ранд. — Хоча б один раз. Тоді жити поруч з ним було би не так нестерпно.

— Ця людина — мій гість, Талланворе, — продовжувала Елейн, — і знаходиться під моєю протекцією. Можеш залишити нас, Талланворе.

— Мені дуже шкода, проте це неможливо, міледі. Як відомо міледі, королева, ваша матуся, видала накази, як вчиняти з тим, хто проникне на територію палацу без її дозволу, а її величність уже повідомили про цього порушника.

В голосі Талланвора ясно почулося задоволення. Ранд подумав, що цьому офіцеру вже доводилося виконувати накази Елейн, які він вважав неправильними; цього ж разу він не збирався виконувати її наказ, адже мав на це дуже поважну причину.

Елейн не зводила очей з Талланвора. На мить здалося, наче він зумів її збентежити.

Ранд кинув на Ґавіна запитальний погляд, і той його зрозумів.

— В’язниця, — ледь чутно відказав він. — Ранд пополотнів, і юнак швидко додав: — Лише на кілька днів, і тобі ніхто не заподіє шкоди. Тебе допитає Ґарет Брін, капітан-генерал, особисто, і тебе відпустять, щойно з’ясується, що ти не мав на думці нічого лихого. — Він затнувся, вочевидь щось обдумуючи.—Я дуже сподіваюся, що ти кажеш правду, Ранде аль’Торе з Межиріччя.

— Ти проведеш нас, усіх трьох, до моєї матері, — несподівано виголосила Елейн.

Ґавін розплився в посмішці.

Навіть крізь ґратчасте забороло було помітно, що Талланвор розгубився.

— Міледі, я... — затинаючись, розпочав він.

— Або ж проведеш нас усіх трьох до камери, — додала Елейн, — Ми залишимося разом. Чи ти накажеш застосувати силу проти моєї особи?

Обличчям дівчини пробігла переможна посмішка, і те, як озирнувся навкруги Талланвор, наче шукаючи допомогу у дерев, теж свідчило, що вона перемогла.

Перемогла в чому? Яким чином?

— До нашої матері зараз доправили Лоґейна, — неголосно промовив Ґавін, наче прочитавши Рандові думки, — та навіть якби вона й не була

так заклопотана, Талланвор не насмілився б увійти до неї з солдатами, так наче взяв під варту нас з Елейн. Матуся іноді буває трохи запальна.

Ранд пригадав, що майстер Ґілл розповідав про королеву Морґейз. Трохи запальна?

Ще один солдат у червоному однострої бігом наближався доріжкою. Він різко зупинився, ледь не впавши, і віддав честь, приклавши руку до грудей. Гонець тихо сказав щось Талланвору, і те, що він почув, повернуло на обличчя офіцера вираз задоволення.

— Міледі, королева, ваша мати, — відрапортував Талланвор, — наказує мені негайно припровадити порушника до неї. Королева також бажає бачити міледі Елейн і мілорда Ґавіна, і теж негайно.

Ґавін зморщив обличчя, Елейн зглитнула клубок у горлі. Обличчя її залишалося спокійним, але вона почала старанно обчищати сукню від гілочок та деревного пилу. їй вдалося струсити кілька шматочків кори, але загалом зусилля виявилися марними.

— З вашого дозволу, міледі? — зловтішно промовив Талланвор. — Мілорде?

Солдати вишикувалися в каре навколо дівчини та двох юнаків, і процесія вирушила по сланцевих плитах доріжки. Талланвор ішов попереду. Ґавін і Елейн йшли по обидва боки від Ранда, заглиблені в невеселі думки. Солдати вклали мечі в піхви та повернули стріли до сагайдаків, але стежили за Рандом не менш пильно, ніж тоді, коли наставляли на нього зброю. Вони не спускали з нього очей, наче очікували, що він може щомиті вихопити меча та спробувати прокласти собі шлях на волю.

Спробувати? Не буду я нічого пробувати. Непомітно? Еге ж!

Бачачи, як спостерігають за ним солдати, Ранд раптом звернув увагу на сад, до якого він потрапив. Він уперше після падіння отямився по-справжньому. Події сипалися, як з дощу та під ринву, струс йшов за струсом, і все навкруги він бачив як у тумані, за винятком хіба стіни та свого відчайдушного бажання опинитися по той бік. А тепер він побачив зелену траву — раніше вона лише трохи лоскотала краєчок його підсвідомості. Зелену! Сто відтінків зеленого. Дерева і кущі буяли листям і квітом, а на алеях віття схилялося до землі під вагою плодів. Альтанки вздовж доріжки тонули в плетінні виноградної лози. І квіти, квіти скрізь. Стобарвні бризки квітів по всьому саду. Деякі з них він впізнавав — ген ясніє золотий сон-цеквіт, рожевіють крихітні квіточки мильнянки, а далі малинові зірчаники, пурпурові суцвіття Емондової слави та троянди, троянди усіх відтінків — від сніжно-білих до темно-червоних, майже чорних, але більше було незнайомих, настільки неймовірних обрисів та дивовижних відтінків, що Ранд аж засумнівався, чи можуть вони бути справжніми.

— Зелений, — прошепотів він. — Сад зелений.

Солдати забубоніли собі щось під ніс. Талланвор, напівобернувшись, кинув на нього суворий погляд, і вони замовкли.

— Справа рук Елайди, — неуважно кинув Ґавін.

— Це неправильно, — мовила Елейн. — Вона запитувала, чи не хочу я обрати якусь ферму, де вона зробила б те саме, бо хліб не зійшов скрізь, але однаково я вважаю, що не годиться нам мати тут квіти, коли людям нема чого їсти.

Вона глибоко зітхнула й опанувала себе.

— Пам’ятай, — скоромовкою сказала вона за мить Ранду. — Відповідай чітко, коли тебе запитають, і не кажи зайвого. Дивись на мене, роби все так, як я робитиму. І все буде добре.

Ранд бажав би поділяти її впевненість. Це було б легше зробити, якби Ґавін теж її виказував. Коли Талланвор підвів свій загін до палацу, Ранд озирнувся на сад — зелений, квітучий, барвистий, — на всю цю красу, створену для королеви рукою Айз Седай. Схоже, його винесло у відкрите море, і рятівного берега й знаку не було.

В залах палацу було повно придворних — у червоних лівреях з білими вилогами та манжетами, в мундирах з білим левом на грудях ліворуч. Усі вони поспішали кудись, виконуючи незрозумілі обов’язки. Коли солдати стройовим кроком маршували анфіладою залів, оточивши Елейн, Ґавіна та Ранда, придворні зупинялися на півдорозі й завмирали, відкривши рота.

Крізь усі ці німі картини, обминаючи заціпенілу прислугу, безтурботно простував у своїх справах сірий смугастий котисько. Ранду здався дуже дивним цей самотній кіт. В Бейрлоні Ранд пробув недовго, але встиг звикнути до того, що навіть найубогіша крамничка має купу котів і кішок, які чатують у кожному кутку. А тут на весь палац він побачив поки що одного-однісінького кота.

— У вас що, нема щурів? — запитав він, не вірячи власним очам. Щури були скрізь.

— Елайда не любить щурів, — туманно відповів Ґавін. Він стурбовано вдивлявся в кінець довгого коридору, вочевидь уявляючи собі майбутню розмову з королевою. — У нас ніколи не буває щурів.

— Помовчте ви, обидва, — різко, але так само неуважно, як брат, кинула Елейн. — Я намагаюся зібрати думки докупи.

Ранд озирався на кота через плече, доки вартові не завернули за ріг і кіт зник з очей. Ранд почувався би краще, якби побачив тут цілу купу котів; добре було би, щоб у цьому палаці хоч щось було таким, як він звик бачити. Хай навіть це будуть лише щури.

Талланвор вів їх уперед, завертаючи знову і знову, і Ранд урешті-решт утратив будь-яке відчуття напрямку. Нарешті молодий офіцер зупинився перед високими подвійними дверима, відполірованими до блиску, не такими розкішними, як багато з тих, які вони проминули, але теж багато оздобленими цілими рядами чудово вигравіюваних левів. Обіч дверей стояли вартові в лівреях.

— Принаймні вона не у Великій залі, — невпевнено реготнув Ґавін. — Я ще не чув, щоби матуся наказала відрубати комусь голову, перебуваючи в цій кімнаті. — Він сказав це так, наче припускав можливість прецеденту.

Талланвор простягнув руку, аби забрати у Ранда меч, але Елейн ступила крок уперед і зупинила його.

— Він — мій гість, а за звичаєм та законом гості королівської родини можуть мати на собі зброю у присутності моєї матері. Чи ти хочеш не повірити моєму слову, коли я стверджую, що він мій гість?

Талланвор завагався, міряючись з Елейн поглядами, тоді кивнув:

— Дуже добре, міледі. — Талланвор відступив на крок, і Елейн усміхнулася Ранду. Але за мить пролунала команда Талланвора:

— Перший ряд, до мене! — Він звернувся до вартових біля дверей: — Повідомте: леді Елейн та лорд Ґавін до її величності. Також за наказом її величності лейтенант гвардії Талланвор із затриманим порушником.

Елейн кинула на Талланвора лиховісний погляд, але двері вже розчинялися. Почувся лункий голос, оголошуючи тих, хто прийшов.

Елейн велично попливла до дверей, але трохи відступила від етикету, зробивши жест Рандові триматися близько до неї. Ґавін розправив плечі та пішов збоку від Елейн, відстаючи від неї точно на один крок. Ранд теж посунув уперед, хоч і невпевнено, намагаючись іти нога в ногу з Ґавіном, але з іншого боку. Талланвор ішов за Рандом, майже впритул до нього, а за ним до зали зайшли ще десять солдатів. Двері беззвучно зачинилися за ними.

Раптом Елейн присіла у глибокому реверансі, водночас схилившись в уклоні, і залишилась так, широко розкинувши поділ сукні й притримуючи його. Ранд смикнувся, а тоді поспіхом змавпував Ґавіна та інших чоловіків, незграбно соваючись, доки не примудрився прибрати належної пози: опуститися на праве коліно, голову схилити, зігнутися, притиснути праву руку кісточками до підлоги, а ліву покласти на самий кінчик руків’я меча. Ґавін не мав при собі меча, лише кинджал, але поклав руку на його ефес таким точно чином.

Ранд тільки-но зітхнув полегшено, вітаючи себе з тим, що він упорався, коли помітив, що Талланвор, не підводячи голови, зиркає на нього крізь забороло. Невже я зробив щось не так? Раптом він розлютився на Талланвора: чому той вважає, що він мусить знати, як поводитися? Адже йому ніхто нічого не казав! Він розлютився і на себе — за те, що перелякався гвардійців. Він не зробив нічого поганого, тому йому нема чого боятися. Він не підводив голови, лише трохи повернув її, аби бачити, що робиться навколо. Талланвор подивився на нього ще сердитіше, але Ранд це проігнорував.

Усі стіни квадратної кімнати, що за розмірами приблизно дорівнювала загальній залі в «Благословенні королеви», прикрашали барельєфи, глибоко врізані в білосніжний камінь. Сцени полювання, зображені на барельєфах, перемежовувалися гобеленами з витканими ніжними квітами та пташками колібрі з яскравими довгими хвостами. На двох гобеленах, що висіли на дальній стіні, на червоному полі пишався величезний, понад людський зріст білий лев Андору. Ці гобелени обрамляли собою підвищення, на якому стояв позолочений різьблений трон, а на троні сиділа королева.

Праворуч від королеви стояв кремезний чоловік з відкритим обличчям, одягнений у червоний однострій гвардії королеви. Його плащ прикрашали чотири золоті аксельбанти, спускаючись з плеча, широкі золоті смуги перетинали білизну манжетів. Сивина густо вкривала його скроні, а втім, він здавався міцним та непохитним, наче скеля. Це мав бути капітан-генерал Ґарет Брін. По ліву руку і трохи позаду королеви на низенькому ослінчику сиділа жінка в темно-зеленому шовковому вбранні. Вона в’язала щось на спицях з темної, майже чорної вовни. Те, що вона в’язала, спочатку збило Ранду з пантелику, і він уже було подумав, що вона стара, але, придивив-шись, уже не міг взагалі сказати, якого вона віку, і взагалі — молода вона чи стара. Уся увага жінки, здавалося, була зосереджена на спицях і нитках, так наче королева не сиділа на відстані руки від неї. Це була вродлива жінка, і видавалася вона тихою та спокійною, але щось страшнувате було в її зосередженості. У кімнаті було тихо, і тишу цю порушував лише дзенькіт її спиць.

Ранд намагався побачити все навкруги, та погляд його мимоволі весь час повертався до жінки з блискучим вінцем із золотих троянд на чолі, Трояндовою короною Андору. Поверх сукні в білих та червоних складках був накинутий довгий червоний палантин, прикрашений на всю довжину левом Андору, а коли жінка торкнулася рукава капітан-генерала лівою рукою, на ній зблиснув перстень у вигляді Великого Змія, що кусає свій власний хвіст. Але не пишнота її вбрання чи прикрас, і навіть не велич її корони притягували знову й знову погляд Ранда: ні, він не міг відвести очей від жінки, яка мала їх на собі.

Морґейз була така ж вродлива, як і її дочка, лише розквітла та зріла, її обличчя, її постать, її присутність заповнювали кімнату, наче світло, затуманюючи тих двох, що знаходились біля неї. Якби вона була вдовою в Емондовому Лузі, біля її дверей вишикувалася би довга черга претендентів на її руку, навіть якщо вона була б найгіршою куховаркою та найледачішою господинею на все Межиріччя. Він відчув на собі її погляд і швидко нахилив голову, побоюючись, що вона прочитає його думки. Світло, це ж треба: думати про королеву так, наче вона проста селянка! Ну ти й дурень!

— Можете підвестися, — мовила Морґейз глибоким, багатим на відтінки голосом, у якому лунала беззаперечність, як і в Елейн, хіба що в сто разів переконливіша.

Ранд встав прямо, як і всі інші.

— Мамо, — почала Елейн, але Морґейз не дала їй договорити.

— Здається, ти лазила по деревах, дочко? — Елейн зняла з сукні шматочок кори і, побачивши, що його нема куди покласти, затиснула в кулаці. — Тобто, — спокійно вела Морґейз далі, — це значить, що попри мою заборону ти вирішила будь-що побачити цього Лоґейна. Ґавіне, я покладала на тебе більші надії. Ти маєш навчитися не тільки підкорятися своїй сестрі, але й утримувати її від хибних кроків. — Королева кинула погляд на кремезного чоловіка, котрий стояв поряд, і швидко відвела очі. Брін залишився байдужим, наче він цього не помітив, але Ранду здалося, що ці очі помічають усе. — Це, Ґавіне, такий само обов’язок Принца Меча, як і стояти на чолі військ Андору. Може, якщо тебе більше навантажити наукою, у тебе залишиться менше часу, аби дозволяти твоїй сестрі втягувати тебе в халепу. Я проситиму капітан-генерала подбати про те, щоб тобі не бракувало завдань, які ти муситимеш виконати під час твоєї подорожі на північ.

Ґавін переступив з ноги на ноіу, наче збираючись протестувати, але натомість схилив голову:

— Як накажете, матусю.

Елейн насупила брови:

— Мамо, Ґавін не може утримувати мене від небезпечних вчинків, якщо не знаходиться поряд. Він залишив свої апартаменти лише з цієї причини. Мамо, але ж не могло статися жодного лиха через те, що ми просто подивилися на Лоґейна. Майже кожний у цьому місті був до нього ближче, ніж ми.

— Не кожний у цьому місті є дочкою-спадкоємицею. — Сталь забриніла н голосі королеви. — Я бачила цього Лоґейна зблизька і можу сказати, що він небезпечний, дитино. Навіть у клітці, під пильною охороною Айз Седай, він залишався небезпечним, наче вовк. Я воліла би, щоб його ніколи не привозили до Кеймліна.

— З ним упораються в Тар Балоні, — заговорила жінка, яка сиділа на ослінчику. Очей від свого в’язання вона так і не підвела. — Народ побачив, що Світло знову перемогло Морока, ось що важливо. А ще побачив, що ти, Морґейз, — частина цієї перемоги.

— Мамо, — запротестувала Елейн, — я намагаюся бути слухняною дочкою. Правда.

— Намагаєшся? — саркастично перепитала Морґейз і сама посміхнулася. — Так, ти намагаєшся слухатися моїх наказів. Але ти не припиняєш перевіряти, як далеко можеш зайти у своєму непослуху. Я поводилася так само зі своєю матір’ю. Така вдача допоможе тобі, коли ти посядеш трон, але ти ще не королева, дитино. Ти мене не послухала і побачила Лоґейна. Вдовольнися цим. Під час подорожі на північ вас не підпустять до нього і на сто кроків — ні тебе, ні Ґавіна. Якби я не знала, що в Тар Балоні у тебе не буде часу на дурниці через важке навчання, я послала би Ліні тебе супроводжувати. Принаймні їй, схоже, вдається змусити тебе поводитися належним чином.

Елейн похмуро схилила голову на знак згоди.

Жінка біля трону, здавалося, заглибилася у рахування петель.

— За тиждень, — раптом промовила вона, — ти бажатимеш опинитися вдома, біля твоєї матусі. За місяць мріятимеш утекти разом з Мандрівним народом. Але від спілкування з невірним мої сестри тебе вбережуть. Це ще не для тебе, поки що. — Вона різко розвернулася, аби поглянути на Елейн, і спокійний вираз на її обличчі зник, наче його й не було. — Ти маєш у собі все, аби стати найславетнішою королевою, якої Андор ще не бачив, якої не бачив цілий світ уже тисячу років. І ми навчимо тебе, як цього д осях ти, якщо у тебе вистачить сили це витримати.

Ранд витріщився на неї. Це мала бути Елайда, та сама Айз Седай. Він відчув, що добре зробив, коли не пішов до неї по допомогу, хай до якої Аджі вона б не належала. Інколи він подумки порівнював Морейн з крицею, загорнутою в оксамит; але в Елайди оксамит був лише ілюзією.

— Досить, Елайдо, — промовила Морґейз, несхвально звівши брови. — Вона чула це вже багато разів. Колесо плете так, як воно бажає. — Королева помовчала, дивлячись на дочку. — А тепер маємо розібратися з цим юнаком, — вона вказала на Ранда, не зводячи очей з обличчя Елейн, — з тим, як і навіщо він тут опинився, і чому ти заявила твоєму братові, що він — твій гість.

— Ти дозволиш мені сказати, мамо? — Коли Морґейз кивнула на знак згоди, Елейн коротко розповіла, що сталося, починаючи з тієї миті, як вона вперше побачила Ранда, коли той залазив на стіну. Він гадав, що дівчина закінчить свою розповідь тим, що пояснить, що він не вчиняв нічого поганого, але вона натомість сказала: — Мамо, ти часто говорила мені, що я повинна знати наш народ від найвищих до найнижчих верств, але я бачу когось з народу тільки в присутності дюжини придворних. Як я можу дізнатися про щось справжнє за таких обставин? А поговоривши з цим юнаком, я дізналася про мешканців Межиріччя, про те, що вони за люди, більше, ніж могла би вичитати з книжок. Те, що він подолав такий шлях і позначив себе червоним, коли багато з тих, хто прийшов до столиці, злякалися та й начепили на себе біле, про щось та й говорить. Матусю, благаю тебе поставитися прихильно до свого вірного підданця, до людини, яка багато розповіла мені про людей, якими ти правиш.

— Вірний підданець з Межиріччя, — зітхнула Морґейз. — Дитино, тобі варто уважніше читати книжки. Межиріченці не бачили збирача податків у шістьох поколіннях, а гвардійців королеви і в усіх сімох. Насмілюся стверджувати, що вони й думати забули, що є частиною королівства. — Ранд ніяково повів плечима, пригадавши, як він здивувався, коли почув, що Межиріччя є частиною Андорського королівства. Королева помітила це й, посміхнувшись, мовила, звертаючись до доньки: — Ось бачиш, дитино!

Ранд примітив, що Елайда опустила своє в’язання на коліна і втупилася в нього поглядом. За мить вона підвелася з ослінчика і, повільно обійшовши трон, зупинилася перед ним.

— З Межиріччя? — промовила вона. Жінка простягнула руку до його голови; Ранд відсахнувся, і вона опустила руку. — 3 цією рудизною у волоссі та сірими очима? Межиріченці мають темне волосся й темні очі, і навряд чи хтось із них має такий зріст. — Вона стрімким рухом підсмикнула вгору рукав його куртки. Шкіра, там, де на неї не потрапляло сонце, була дуже світлою. — Чи таку шкіру, — констатувала вона.

Ранд мусив зробити над собою зусилля, аби не стиснути кулаки.

— Я народився в Емондовому Лузі, — вперто промовив він. — Моя мати була з чужих країв; ось чому я маю такі очі. Батько мій — Тем аль’Тор, вівчар і фермер. І я також.

Елайда повільно кивнула, не зводячи очей із його обличчя. Він спокійно дивився їй в очі, попри неприємний клубок у животі. Він бачив, що вона спостерігає за виразом його очей. Жінка знову повільно наблизила до Ранда руку, і він вирішив цього разу не смикатися.

Але вона торкнулася не його, а його меча, зімкнувши пальці на руків’ї, на самісінькій його верхівці. Очі у неї широко розкрилися з подиву.

— Пастух з Межиріччя, — тихо промовила вона, але так, що її шепіт почули всі в кімнаті, — який має меча з тавром чаплі.

Останні її слова справили такий ефект, наче вона виголосила, що перед ними Морок. Ранд почув, як у нього за спиною дзенькнула сталь, зарипіла шкіра. Краєм ока він помітив, як Талланвор та інші гвардійці позадкували від нього, аби мати місце для удару, та схопилися за зброю, готові її витягнути і, судячи з їхніх облич, готові померти. Зробивши два стрімкі кроки, Ґарет Брін опинився попереду трону, між Рандом та королевою. Навіть Ґавін ступив крок уперед, затуливши собою Елейн. Обличчя у нього посуворішало, руку він поклав на руків’я кинджала. Елейн і сама дивилася на Ранда так, наче побачила його вперше. Обличчя Морґейз залишилося незворушним, але руки міцніше стиснули золочені підлокітники трону.

Спокійнішою за королеву залишилася хіба що Елайда. Айз Седай і знаку не подавала, що сказала щось екстраординарне. Вона прибрала руку з Ран-дового меча, що змусило вояків ще більш напружитися. Жінка й надалі дивилася просто в очі Ранду, про щось розмірковуючи.

— Без сумніву, — розсудливо зауважила Морґейз, — він надто молодий, аби заробити клинок із тавром чаплі. Навряд чи він старший за Ґавіна.

— Це його меч, — промовив Ґарет Брін.

— Як таке може бути? — з подивом поглянула на нього королева.

— Не знаю, Морґейз, — повільно відказав Брін. — Він справді надто молодий, але хай там що, а меч цей належить йому, а він належить мечу. Подивись на його очі. Подивись, як він стоїть, як цей меч пасує йому, а він пасує мечу. Він надто молодий, але це його меч.

Коли капітан-генерал замовк, заговорила Елайда:

— Звідки у тебе цей меч, Ранде аль’Торе з Межиріччя? — Вона спитала це так, наче сумнівалася і в тому, що це його ім’я, і в тому, що він родом звідти, звідки каже.

— Мені дав його мій батько, — відповів Ранд. — Меч належав йому. Він подумав, що мені може знадобиться меч, якщо я йду у широкий світ.

— Знову пастух з Межиріччя, який має меч з тавром чаплі, — Елайда посміхнулася, а Ранд відчув, що у нього пересохло в роті. — Коли ти прибув до Кеймліна?

Ранд вирішив, що досить казати правду цій жінці. Вона лякала його не менше за якогось Друга Морока. Час починати знову таїтися.

— Сьогодні, — відповів він. — Сьогодні вранці.

— Саме вчасно, — пробурмотіла вона. — Де ти зупинився? Не кажи, що не знайшов кімнати. Вигляд у тебе дещо обірваний, але ти встиг трохи почиститися. То де?

— В «Короні та леві», — сказав Ранд. Він запам’ятав цю вивіску, коли розшукував «Благословення королеви». Вона була далеко від корчми майстра Ґілла, аж на іншому кінці Нового міста. — Зняв тям ліжко. На горищі. — У нього було таке відчуття, наче вона знає, що він бреше, але Елайда лише кивнула.

— То це випадковість? — зауважила вона. — Сьогодні невірного доправили до Кеймліна. За два дні його повезуть на північ, до Тар Балона, і туди ж вирушить і дочка-спадкоємиця на навчання. І саме у цей момент у палацовому саду з’являється молодик, який стверджує, що він є вірний підданець з Межиріччя...

— Я й насправді з Межиріччя.

Усі дивилися на нього, але ніхто не звертав на нього уваги. Ніхто, крім Талланвора та вартових: ті аж влипли в нього очима.

— ...з казочкою, яка має сподобатися Елейн, озброєний мечем з чаплею. Він не почепив собі шарф на руку або кокарду, щоби засвідчити свою лояльність; ні, він обгорнув свій меч, щоби приховати чаплю від допитливих очей. Чи бувають такі випадковості, як ти гадаєш, Морґейз?

Королева зробила знак капітан-генералові відступити вбік і, коли він послухався, стурбовано подивилася на Ранда. Але звернулася вона не до нього, а до Елайди:

— Як ти його назвала? Друг Морока? Один із прибічників Лоґейна?

— Морок заворушився в Шайол Гулі, — відповіла Айз Седай. — На Візерунок лягає тінь, і майбутнє балансує на вістрі голки. Цей юнак дуже небезпечний.

Раптом Елейн зірвалася з місця й упала на коліна перед матір’ю.

— Матусю, благаю тебе не робити йому нічого лихого. Він хотів піти негайно, і пішов би, якби я його не зупинила. Він хотів сам піти. Це я змусила його залишитися. Я не вірю, що він може бути Другом Морока.

Морґейз підняла руку, бажаючи заспокоїти доньку, але й надалі дивилася на Ранда.

— Це пророцтво, Елайдо? Ти зараз читаєш Візерунок? Ти казала, що це приходить до тебе геть несподівано і так само несподівано припиняється. Якщо зараз ти пророкуєш, Елайдо, я наказую тобі сказати правду, просто і чітко, не окутуючи її, як ти зазвичай це робиш, такою таємничістю, що ніхто не може зрозуміти, сказала ти «так» чи «ні». Кажи, що ти бачиш.

— Я пророкую, — промовила Елайда, — і присягаюся Світлом, що я не можу сказати ясніше. Починаючи з цього дня, Андор ступає на шлях, що приведе його до болю та розбрату. Тінь ще тільки починає темніти, вона ще не набрала найчорнішої чорноти, і я не бачу, чи є Світло після цього. Там, де світ зараз ронить одну сльозинку, він проллє море сліз. Ось що я пророкую.

У залі запало мовчання, і тишу порушив тільки важкий, наче останній, видих Морґейз.

Не відриваючи погляду від очей Ранда, Елайда заговорила знову, ледь ворушачи губами, заговорила так тихо, що він ледь міг її розчути на відстані витягнутої руки.

— І я пророкую ось що: біль та розбрат охоплять увесь світ, а цей юнак стоїть у самому серці цього. Я підкоряюся королеві, — прошепотіла вона, — і я кажу про це ясно.

Ранд відчував, наче ноги йому приросли до мармуру підлоги. Вони стали такими ж холодними, і холод пішов угору, по спині. Ніхто, крім нього, не чув слів Елайди. Але вона не відводила від нього погляду, і він її почув.

— Я пастух, — сказав він голосно, на весь зал. — 3 Межиріччя. Пастух.

— Колесо плете так, як бажає Колесо, — мовила Елайда вголос, і він не міг сказати, чи пролунали саркастичні нотки в її голосі, чи це йому здалося.

— Лорде Ґарете, — промовила Морґейз, — я хочу почути, що скаже мій капітан-генерал.

Кремезний чоловік похитав головою.

— Елайда каже, що цей хлопець небезпечний, моя королево. І якби вона могла сказати щось більше, я би вважав, що треба посилати по ката. Але те, що вона каже, кожний із нас і без того може бачити на власні очі. Будь-який фермер скаже вам без жодних пророцтв, що зараз усе погано, а стане ще гірше. На мою особисту думку, цей хлопець опинився тут лише через збіг несприятливих для нього обставин. Заради безпеки, моя королево, я пропоную засадити його до камери доти, допоки леді Елейн та лорд Ґавін не вирушать у подорож, а тоді я його випущу. Хіба що у вас, Айз Седай, є ще якісь пророцтва щодо нього?

— Я сказала все, що прочитала у Візерунку, капітан-генерале, — мовила Елайда. Вона посміхнулася Ранду, але суворою посмішкою, що ледь торкнулася кутиків її губ, вочевидь глузуючи з його неспроможності сказати, що вона не каже правди. — Кілька тижнів у в’язниці йому не зашкодять, а мені це може допомогти дізнатися більше. — Очі її спрагло зблиснули, і холод пробрав Ранда ще дужче. — Може, трапиться ще одне пророцтво.

Морґейз на мить поринула в роздуми, обіпершись ліктем на підлокітник трону і підперши підборіддя кулаком. Ранд не встояв би на місці під її суворим поглядом, якби він не скам’янів, утративши будь-яку здатність рухатися. Нарешті королева заговорила.

— Підозрілість — це те, від чого задихається Кеймлін, а можливо, і весь Андор. Страх і чорна недовіра. Жінки звинувачують своїх сусідів, стверджуючи, що ті — Друзі Морока. Чоловіки плямують Іклом Дракона двері тих, кого вони знають багато років. Я не братиму в цьому участі.

— Морґейз... — почала було Елайда, але королева не дала їй договорити.

— Я не братиму в цьому участі. Коли я посіла трон, я присяглася ттід-тримувати правосуддя для знаті і для простолюду, і я буду це робити, навіть якщо залишусь останньою в Андорі, хто пам’ятає, що таке правосуддя. Ранде аль’Торе, чи можеш ти поклястися Світлом, що меч з тавром чаплі тобі дав твій батько, вівчар із Межиріччя?

Ранд ледь міг ворухнути язиком, так пересохло у нього в роті:

— Так. — Раптом пригадавши, з ким він розмовляє, він квапливо додав: — Моя королево.

Важкі брови лорда Ґарета поповзли вгору, але Морґейз, схоже, не звернула на це уваги.

— Іти виліз на стіну саду лише для того, аби подивитися на Лжедракона?

— Так, моя королево.

— Ти замишляв лихе проти трону Андору, чи моєї доньки, чи мого сина? З її тону Ранд відчув, що за спробу зашкодити її дітям на нього чекатиме навіть ще коротша розправа.

— Я нікому не бажав лихого, моя королево. А вам і вашим дітям найменше за всіх.

— Тоді дарую тобі правосуддя, Ранде аль’Торе, — мовила вона. — По-перше, тому що я, на відміну від Елайди та Ґарета, замолоду чула межирі-ченську говірку. Зовнішністю ти не схожий на мешканця Межиріччя, але якщо неясні спогади мені не зраджують, твоє Межиріччя у тебе на язику. По-друге, жодна людина при своєму розумі не стала би стверджувати, що вона родом з Межиріччя, маючи таке волосся й такі очі, як у тебе, хіба що це так і було б; а те, що твій батько дав тобі клинок з тавром чаплі, надто абсурдно, аби бути вигадкою. І, по-третє, голос, що нашіптує мені, що найкращою брехнею може бути саме найабсурдніша брехня, не може слугувати доказом. Я дотримаюсь законів, які сама й ухвалила. Я повертаю тобі свободу, Ранде аль’Торе, але раджу надалі бути обережнішим і не порушувати володінь. Якщо тебе спіймають поблизу палацу ще раз, тобі це просто так не минеться.

— Дякую, моя королево, — хрипко вимовив юнак. Він відчував незадоволення Елайди; воно аж пекло йому обличчя.

— Талланворе, — звернулася Морґейз до офіцера, — проведи цього... проведи гостя моєї доньки з усією ввічливістю та повагою. Всі решта теж можуть іти. Ні, Елайдо, ти залитись. Прошу залишитися і вас, лорде Ґарете. Я повинна вирішити, що робити з цими білоплащниками у моєму місті.

Талланвор та гвардійці неохоче засунули мечі глибше до піхов, готові миттєво вихопити їх знову. Але Ранд був щасливий, коли гвардійці знову утворили каре навколо нього, він був радий піти до дверей услід за Тал-ланвором. Елайда лише краєм вуха слухала, що каже їй королева; він відчував її погляд у себе на спині. Що сіпалося б, якби Морґейз не наказала Айз Седай лишатися біля неї? Ця думка змусила його бажати, аби вояки рухалися швидше.

На його подив, Елейн та Ґавін, вийшовши до коридору, обмінялися кількома словами, а тоді пішли поряд з ним. Талланвор також був здивований.

Молодий офіцер кинув погляд на двері, які вартові саме зачиняли за його загоном.

— Моя мати, — проказала Елейн, — наказала провести його до виходу з палацу. З усією повагою, Талланворе. Якого наказу тобі ще потрібно? — Талланвор пропікав очима двері, за якими королева обговорювала щось зі своїми радниками.

— Я зрозумів наказ, міледі, — пригнічено відповів він і без будь-якої потреби скомандував гвардійцям іти вперед.

Ранд не помічав дивовиж палацу навколо себе. Почувався приголомшеним, уривчасті думки вирували йому в голові надто швидко, змінюючи одна одну, так що він не міг зупинитися на жодній. Ти не схожий намежи-річенця. В серці всіх подій стоїть ця людина.

Ескорт зупинився. Ранд здивовано закліпав очима, побачивши, що опинився на великому дворі. Просто перед ним сяяли на сонці високі позолочені ворота. Не могли ці ворота відчинитися заради однієї людини, а надто для порушника, хай навіть сама дочка-спадкоємиця оголосила його своїм гостем. Талланвор мовчки відімкнув невеличкі двері, врізані в одну зі стулок воріт, призначені для пересування вартових.

— За звичаєм, — сказала Елейн, — гостя проводжають до воріт, але не дивляться йому услід. Краще зберегти в пам’яті радість спілкування із гостем, ніж смуток розлуки.

— Дякую, міледі, — відповів Ранд. Він торкнувся своєї голови, перев’язаної шаликом, — дякую за все. У Межиріччі звичай вимагає, аби гість залишив господарям щось на пам’ять. На жаль, я не маю нічого, аби подарувати. Хіба що, — ніяково додав він, — ви дещо дізналися від мене про народ Межиріччя.

— Якби я сказала матусі, що вважаю тебе дуже привабливим, вона точно би наказала запроторити тебе до темниці. — Елейн обдарувала його сліпучою усмішкою. — Прощавай, Ранде аль’Торе!

Він дивився широко розплющеними очима, як вона йде, така ж прекрасна та велична, як Морґейз, тільки юна.

— Навіть не намагайся її переговорити, — посміхнувся Ґавін. — Останнє слово завжди залишиться за нею.

Ранд неуважно кивнув. Привабливий? Світло, дочка-спадкоємиця трону Андору! Він мусив труснути головою, аби зібрати думки докупи.

Ґавін, схоже, на щось чекав. Ранд подивився на нього й наважився:

— Мілорде, вас здивувало, коли я сказав вам, що з Межиріччя. І всі інші — ваша матуся, лорд Ґарет, Елайда Седай... — Він відчув, як йому мороз пробіг поза шкірою. — Всі вони... — Він не зміг договорити, навіть шкодував, що почав цю розмову. Я син Тема аль ’Тора, навіть якщо я й народився не в Межиріччі.

Ґавін кивнув, наче саме на це і чекав. Втім, він вагався. Ранд відкрив було рота, аби закінчити розмову, так і не висловивши запитання, але тут Ґавін промовив:

— Якщо тобі круг голови намотати шуфу, Ранде, ти будеш викапаний аїлець. Дивно, але матуся вважає, що ти принаймні розмовляєш як мешканець Межиріччя. Я хотів би познайомитися з тобою ближче, Ранде аль’Торе. Прощавай.

Аїлець.

Ранд стояв, дивлячись в спину Ґавінові, доки почув нетерпляче кахикання Талланвора і згадав, де він. Пригнувшись, він пірнув у хвіртку, і Талланвор захряснув її за ним, ледь не вгативши його по п’ятах. Засуви з грюкотом стали на місце з того боку воріт.

Овальний майдан перед палацом тепер був порожній. Усі вояки пішли, зникли юрби людей, фанфари та барабани замовкли. Нічого не лишилося, крім сміття, що його гнав тротуарами вітер, та небагатьох перехожих, які тепер, коли веремія була позаду, вирушили кудись у своїх справах. Він навіть не міг роздивитися, чи вони мають на собі червоне, а чи біле.

Аїлець.

Він здригнувся, коли втямив, що стовбичить просто перед воротами палацу, саме там, де Елайда зможе легко його відшукати, щойно закінчить розмовляти з королевою. Щільніше запнувшись плащем, він припустив іеть швидким кроком через майдан, а тоді вулицями середмістя. Він раз у раз озирався, аби пересвідчитися, що ніхто його не переслідує, але вулиці, що розгорталися серпантином, не давали змоги бачити на далеку відстань. Проте очі Елайди врізалися йому в пам’ять, і йому здавалося, що він відчуває їх на собі. Діставшись до воріт Нового міста, він припустив бігти.