Око Світу

РОЗДІЛ 52

НЕМА НІ ПОЧАТКУ, НІ КРАЮ

Перше, що діткнулося до його свідомості, було сонце. Воно рухалося безхмарним небом, кидаючи проміння в його розплющені, нерухомі очі. Здавалося, воно рухається уривчасто: то стоїть недвижно днями, то мчить стрілою до обрію, прокреслюючи небосхил смужкою світла, забираючи день із собою. Світло. Це мусить щось означати. Думка стала для нього чимось новим. Я можу думати. Я — це я. А тоді прийшов біль, згадка про шалену лють, тіло здалося одним великим синцем, а дригота підкидала його, наче ганчір’яну ляльку. І сморід. Жирний, гіркавий сморід наповнював ніздрі і голову.

Кожний м’яз болів, коли Ранд поворушився, спробував встати, спираючись на руки та коліна. Безтямним поглядом він утупився на масткий попіл, у якому лежав. Попіл всівав і плямив кам’янистий схил пагорба. Серед обвуглених решток траплялося темно-зелене шмаття, клаптики тканини з почорнілими краями, що вціліли у вогні.

Аґінор.

Шлунок зсудомило, клубок підкотив до горла. Намагаючись струсити чорні пластівці попелу з себе, Ранд порачкував від останків Відступника. Руки безсило підломлювалися, не дуже допомагаючи руху. Він спробував спиратися на обидві руки відразу, і впав уперед. Перед ним замаячив стрімкий обрив, прямовисна кам’яна стіна закружляла в шаленому танці. Прірва притягувала. Перед очима все поплило, і його знудило просто з краю стромовини.

Тремтячи всім тілом, він відповз на животі від обриву. Зупинився лише тоді, коли перед очима з’явилося стійке каміння. Тоді перевернувся на спину, хапаючи повітря розкритим ротом. З великим зусиллям йому вдалося витягти меч із піхов. Червона тканина геть спопеліла. Коли він підніс лезо, так аби воно опинилося навпроти його очей, руки йому тремтіли. На лезі він побачив клеймо чаплі.

— Лезо з клеймом чаплі? Так. Тем. Мій батько. Але поза тим це була звичайнісінька сталь. Там було ще щось. Чи там був інший меч.

— Мене звати, — прошепотів він трохи згодом, — Ранд аль’Тор.

Спогади, повертаючись, ударили його, наче обухом по голові, і він застогнав.

— Морок, — прошепотів він. — Морок мертвий. — Більше не треба було стерегтися. — Шей’тан мертвий. — Світ захитався навколо нього. Він затрусився у мовчазному нападі веселощів, сміявся, доки з очей полилися сльози. — Шей’тан мертвий! — Він сміявся просто в небо. Ще спогад. — Еґвейн! — Це ім’я означало щось важливе.

Відчуваючи біль в усьому тілі, він підвівся, хитаючись, наче вербове віття на сильному вітрі, і покульгав повз останки Аґінора, не звертаючи на них уваги. Тепер це неважливо. Спускаючись першою, стрімкою частиною схилу, він більше падав, ніж ішов, котився та ковзав від куща до куща. Коли дістався більш положистої частини схилу, болючих синців стало вдвічі більше, проте він знайшов у собі сили випростатися, ні за що не тримаючись. Е/вейн. Він пустився бігти, незграбно, невпевнено. Листя га пелюстки осипалися дощем, коли він навмання пробирався крізь густий підлісок. Повинен її знайти. Хто вона така?

Здавалося, руки та ноги гойдалися, наче бадилини, геть його не слухаючись. Похитнувшись, він упав просто на дерево, вдарившись до стовбура так сильно, що аж застогнав. Листя зливою спадало йому на голову, поки він стояв, припавши до шорсткуватої кори, вчепившись в неї, аби не впасти. Е/вейн. Він відірвав себе від дерева і поспішив далі. Майже відразу його знову хитнуло, але він змусив ноги рухатися швидше і, замість упасти, побіг схилом униз, щомиті дивом втримуючись на ногах, щомиті ризикуючи полетіти долілиць. Рухаючись, він сяк-так віднайшов контроль над своїми ногами. Поступово хлопець усвідомив, що біжить випроставшись — руки загрібають повітря, довгі ноги несуть його вниз схилом великими стрибками. Він вилетів на галявину, добру половину якої тепер заступав величезний дуб, позначаючи могилу Зеленого Чоловіка. Там біліла кам’яна арка з вибитими на ній старовинними символами Айз Седай та чорніло зяюче провалля, в якому вогонь та вітер намагалися утримати Аґінора, проте зазнали поразки.

— Еґвейн! Еґвейн, де ти? — Вродлива дівчина подивилася на нього широко розплющеними очима, стоячи на колінах попід віттям, що низько нависало над землею. Струнка, юна, налякана. Так, це вона. Звісно. — Еґвейн, дякувати Світлу, з тобою все добре.

Вона була з двома іншими жінками: одна мала змучені очі та довгу косу, все ще прикрашену білими квітками в’юнка, а друга жінка лежала на спині, а під голову їй підмостили згорнуті плащі. На ній був блакитний, наче небо, плащ, з-під якого визирала подерта на клапті й обвуглена сукня. Жінка була дуже бліда, але очі тримала розплющеними. Морейн. Так, це Айз Седай. І Мудриня. Найнів. Три жінки дивилися на нього напружено, незмигно.

— Адже з вами все добре? Еґвейн? Він тобі нічого не зробив?

Тепер він уже міг іти, не спотикаючись, бо, побачивши її, ладний був затанцювати, забувши про синці і все таке, але однаково дуже приємно було всістися поруч із ними, схрестивши ноги.

— Я не бачила тебе після того, як ти мене штовхнув... — Вона невпевнено дивилася на нього. — А як ти, Ранде?

— Зі мною все гаразд. — Він розсміявся, а тоді торкнувся її щоки, так і не зрозумівши, чи вона справді майже непомітно відсмикнула голову, чи йому це лише здалося. — Трохи відпочити, і буду як новенький. Найнів? Морейн Седай?

Імена, що злітали з його язика, мали для нього присмак новизни.

У Найнів були очі старої жінки, старі очі на молодому обличчі. Вона похитала головою.

— Трохи синців, і все, — мовила вона, і надалі не зводячи з нього очей. — Лише Морейн... Вона одна з нас усіх справді постраждала.

— Найбільше постраждала моя гордість, — роздратовано зауважила Айз Седай, обсмикуючи плащ, яким її було вкрито. Вона мала вигляд людини після тривалої виснажливої хвороби, але очі у неї, попри чорні кола під ними, дивилися гостро і владно. — Аґінора здивувало й розлютило, що я утримувала його довше, ніж він міг подумати, та, на щастя, йому було не до того, аби вихлюпнути свою лють на мене. Я й сама здивована, що мені вдалося затримати його на такий час. В Епоху Легенд Аґінор ненабагато поступався силою Родичевбивці та Ішамаелю.

— «Морок і всі Відступники, — процитувала Еґвейн слабким невпевненим голосом, — ув’язнені в Шайол Гулі Творцем...»

Вона судомно зітхнула й замовкла.

— Аґінора та Балтамеля, очевидно, було ув’язнено близько до поверхні. — Морейн промовила це так, наче вона вже це пояснювала і її дратувала необхідність пояснювати знову. — Печать на в’язниці Морока послабшала настільки, що вони змогли звільнитися. Будемо вдячні й за те, що не звільнилися інші відступники. Якби вони звільнилися, ми вже б їх побачили.

— Це не має значення, — промовив Ранд. — Аґінор та Балтамел мертві, отож, якщо Шей’...

— Морок, — зупинила його Айз Седай. Недужа чи ні, а голос її лунав твердо, а темні очі віддавали накази, як і раніше. — Краще буде, якщо ми й надалі називатимемо його Морок. Або принаймні Ба’алзамон.

Ранд знизав плечима.

— Воля ваша. Морок мертвий. Я вбив його. Я спалив його за допомогою... — Тут решта спогадів нахлинула на нього, і він завмер з розкритим ротом. Єдина сила. Я послуговувався Єдиною Силою. Жоден чоловік не може... Він облизав губи, бо вони раптом пересохли. Порив вітру закрутив у вихорі опале листя, обрушив зливу листя з гілок, але в серці його запанував холод, сильніший за крижаний вітер. Усі три жінки дивилися на нього. Спостерігали. Навіть не кліпаючи. Він простягнув руку до Еґвейн, і цього разу вона відсахнулася від нього насправді, а не в уяві, у цьому він був упевнений.

— Еґвейн? — Вона відвернула обличчя, і його рука впала безсило.

Раптом вона кинулася до нього, обійняла його шию руками, сховала обличчя у нього на грудях.

— Пробач, Ранде! Пробач! Мені однаково. Правда, мені однаково. — Плечі у дівчини затремтіли. Він подумав, що вона плаче. Незграбно пестячи її волосся, він подивився поверх її голови на двох інших жінок.

— Колесо плете так, як воно того бажає, — повільно промовила Найнів, — але ти залишаєшся Рандом аль’Тором з Емондового Лугу, як і раніше. Проте, допоможи мені Світло, допоможи Світло всім нам, ти надто небезпечний, Ранде.

Він здригнувся, подивившись в очі Мудрині — сумні, сповнені співчуття і примирення з утратою.

— Що сталося? — подала голос Морейн. — Розкажи мені все!

Відчуваючи на собі її погляд, якому не можна було опиратися, він почав говорити. Хотів уникнути цієї розповіді, розказати лише дещо, та очі Айз Седай витягли з нього все. Коли він згадав про Карі аль’Тор, сльози потекли йому з очей. Його мати. Він підкреслив це слово.

— У нього була моя мати. Моя мати! — На обличчі Найнів читалися співчуття та біль, але, підкоряючись очам Айз Седай, він розповідав далі. Сказав про меч зі світла, про те, як розрубав чорний шнур, про те, як Ба’алзамона поглинуло полум’я. Еґвейн обхопила його міцніше, наче вона могла захистити його від того, що сталося. — Та це зробив не я, — завершив він свою розповідь. — Світло... керувало мною. Сам я цього не робив. Хіба це нічого не змінює?

— Я мала підозри з самого початку, — промовила Морейн. — Але підозри — це ще не докази. Після того, як я дала тобі талісман — монету, і встановила зв’язок між вами та собою, ви повинні були погоджуватися зі мною у всьому, але ти чинив опір, ставив питання. Це про щось мені свідчило, але цього було недостатньо. У Манетерені завжди була вперта кров, а надто після того, як Аемон загинув, а серце Елдрін було розбите. А потім була Бела.

— Бела? — не зрозумів він. Вже нічого не змінити.

Айз Седай кивнула:

— На Сторожовому пагорбі мені не довелося знімати з Бели втому; хтось уже зробив це до мене. Тієї ночі вона могла бігти швидше за Мандарба. Я мала подумати про те, кого несла на собі Вела. Траллоки сиділи у нас на п’ятах, над головою ширяв драгкар, одному Світлу було відомо, якої миті може вигулькнути напівлюдок, і ти мусив страшенно боятися, що Еґвейн відстане. Ти бажав чогось так сильно, як нічого й ніколи в житті, і ти дотягнувся до єдиної речі, яка могла тобі допомогти. Саїдін.

Ранда пересмикнуло. Він відчував такий шалений холод, що у нього заболіли пальці.

— Якщо я більше ніколи не торкнуся цього, я не...

Він не міг виговорити. Збожеволію. І землю навкруги, і людей поряд приречу на безум. Вмиратиму та гнитиму ще за життя.

— Можливо, — відказала Морейн, — було би краще, якби хтось міг тебе навчити, але ти можеш досягти цього, якщо збереш усю свою волю.

— Ви можете мене навчити. Звісно, ви... — він замовк на півслові, бо Айз Седай похитала головою.

— Чи може кішка навчити собаку лазити по деревах? Чи може риба навчити птаха плавати? Я знаю саідар, але я не можу навчити тебе нічого з саїдін. А ті, хто могли б, мертві уже три тисячі років. Утім, може статися, у тебе знайдеться достатньо впертості. Можливо, ти маєш достатньо сильну волю.

Еґвейн відпустила Ранда, обтираючи почервонілі очі тильним боком долоні. Здавалося, вона хоче щось сказати, навіть відкрила рот, але не вимовила ні звуку. Принаймні вона не відсахується. Принаймні вона може подивитися на мене і не закричати від жаху.

— А інші? — запитав він.

— Лан повів їх до печери, — відповіла Найнів. — Око зникло, але посередині западини щось зосталося — кришталева колона та сходи, що ведуть до неї. Мет і Перрин рвалися спершу шукати тебе, і Лоял теж... але Морейн сказала... — Вона стурбовано поглянула на Айз Седай. Морейн відповіла їй спокійним поглядом. — Вона сказала, що ми не повинні турбувати тебе там, де ти є...

Йому так перехопило горло, що він ледь міг говорити. Вони теж відвернуть від мене свої обличчя, як Еґвейн? Може, вони заволають і кинуться тікати, наче я щезник? Морейн заговорила, наче не помічаючи, як він сполотнів:

— В Оці був величезний об’єм Єдиної Сили. Навіть в Епоху Легенд мало хто міг дати собі раду з такою Силою без сторонньої допомоги та залишитися неушкодженим. Дуже мало хто.

— Ви сказали їм? — запитав він хрипко. — Якщо всі знають...

— Тільки Лану, — м’яко промовила Морейн. — Він повинен знати. Повинні знати також Найнів і Еґвейн, зважаючи на те, ким вони є і ким стануть. Решті про це знати не треба, до часу.

— Чому не треба? — Його захриплий голос пролунав надто різко. — Ви захочете вгамувати мене, адже так? Хіба не так вчиняють Айз Седай з чоловіками, які можуть керувати Силою? Змінюють їх так, аби вони не могли? Роблять їх безпечними? Том казав, що чоловіки, яких угамували, вмирають, бо втрачають бажання жити. Чому ви не згадуєте про те, щоб забрати мене до Тар Валона та вгамувати?

— Ти — та’верен, — відповіла Морейн. — Можливо, Візерунок ще не скінчив плестися навколо тебе.

Ранд сів прямо.

— У снах Ба’алзамон казав, що Тар Валон та Престол Амерлін спробують використати мене. Він називав імена, і тепер я їх пригадав. Раолін Губитель Темряви та Ґвер Амаласен. Юріан Праща. Давіан. Лоґейн. — Останнє з імен вимовити було найважче. Найнів зблідла, а Еґвейн охнула, проте він гнівно вів далі: — Всі вони Лжедракони. Навіть не намагайтеся це заперечити. Так ось: я не хочу, аби мене використовували. Я не знаряддя, яке можна викинути на гору сміття, коли воно стане непотрібним.

— Якщо знаряддя, виготовлене з певною метою, використовують заради цієї мети, це не є для нього принизливим, — Морейн говорила так само різко, як і він, — але людина, яка повірить Батькові Брехні, принижує себе сама. Ти кажеш, що не дозволиш себе використовувати, а тоді дозволяєш Мороку направляти тебе, наче гончака по сліду кролика.

Стиснувши кулаки, він відвернув голову. Це було надто схоже на те, що казав йому Ба’алзамон.

— Я нічий гончак. Чуєте? Нічий!

З-під арки вийшли Лоял та решта чоловіків, і Ранд важко звівся на ноги, дивлячись на Морейн.

— Вони не дізнаються, — мовила Морейн, — доки цього не схоче Візерунок.

Друзі наближалися. Попереду йшов Лан, маючи такий само суворий вигляд, як і завжди, але помітні були й ознаки виснаженості. Чоло йому було обмотане однією з пов’язок Найнів, і спину він тримав неприродно прямо. За ним Лоял ніс велику золоту скриню, вкриту орнаментом та оздоблену сріблом. Ніхто, крім оґіра, не підняв би її самотужки. Перрин тягнув великий вузол, загорнутий в білу тканину, а Мет, склавши руки докупи, ніс у долонях щось схоже на уламки керамічного глечика.

— То ти все ж таки живий, попри все, — зареготав Мет. Обличчя його потемніло, і він смикнув головою в напрямку Морейн. — Вона не дала нам піти пошукати тебе. Сказала, ми мусимо знайти, що приховувало в собі Око. Я б її не послухав, але Найнів та Еґвейн стали на її бік і майже закинули мене крізь арку.

— Ну ось, ти тут, — промовив Перрин, — і навіть, здається, не дуже побитий. — Наразі очі у нього не горіли, але тепер уже вся райдужна оболонка набула чистого жовтого кольору. — Ось що важливо. Ти тут, і ми зробили те, заради чого сюди прийшли, хай що воно таке. Морейн Седай каже, що ми все зробили, і ми можемо йти. Додому, Ранде. Хай мене Світло спопелить, але я хочу піти додому.

— Радий бачити тебе живим, овечий пастуше, — буркнув Лан. — Бачу, ти міцно тримаєшся свого меча. Може, тепер ти нарешті навчишся з ним поводитися як слід.

Ранд раптом відчув, як його переповнює відчуття симпатії до Охоронця: Лан знав, але для нього, принаймні зовні, нічого не змінилося. Хлопець подумав, що, найімовірніше, для Лана і в душі нічого не змінилося.

— Мушу констатувати, — сказав Лоял, опускаючи скриню на землю, — що подорожувати разом з та’веренами виявилось ще цікавіше, ніж я очікував. — Вуха у нього швидко-швидко засмикалися. — Якщо ця подорож стане ще цікавішою, я негайно повернуся до стеддінґу Шанґтай, зізнаюся у всьому старійшині Гамену, і ніколи більше не покину свої книжки.

Раптом на обличчі оґіра засяяла широка посмішка, поділивши обличчя навпіл.

— Радий бачити тебе, Ранде аль’Торе. З цієї трійці лише Охоронець цікавиться книгами, але від нього такої заяви не дочекатися. Що з тобою сталося? Ми всі побігли геть і ховалися в лісі, доки Морейн Седай послала Лана нас розшукати. Але тебе вона нам не дозволила шукати. Чому тебе так довго не було, Ранде?

— Я біг і біг, — промовив Ранд повільно, — а тоді впав і забив голову об камінь. Та, гадаю, я бився об усе каміння, що траплялося мені дорогою. — Це мало пояснити його синці. Він кинув погляд на Айз Седай, а заразом і на Найнів та Еґвейн, але обличчя їхні залишилися непроникними — Коли прийшов до тями, побачив, що загубився, але нарешті мені вдалося дошкандибати сюди. Гадаю, Аґінор мертвий. Він згорів. Я бачив попіл та клапті з його плаща.

Ця брехня здалася йому самому просто сміховинною. Він не розумів, чому вони не регочуть і не вимагають, щоби він розповів правду, але приятелі лише закивали головами зі співчутливими вигуками, а тоді скупчилися навколо Айз Седай, щоби показати їй свої знахідки.

— Допоможіть мені підвестися, — мовила Морейн.

Найнів та Еґвейн підхопили її під руки і посадовили. їм довелося підтримувати її, бо сама вона сидіти не могла.

— Як могли ці речі бути всередині Ока, — запитав Мет, — і лишитися цілими, а не зруйнуватися, як ця скеля?

— їх поклали туди не для того, щоб їх було знищено, — відрізала Айз Седай. Подивившись на її насуплені брови, ніхто більше не став ні про що розпитувати, а вона взяла з рук Мета керамічні уламки — блискучі, чорні та білі.

Як на Ранда, це була лише жорства та й годі, але Морейн спритно виклала з них на землі правильне коло, завбільшки як чоловіча долоня. Старовинний символ Айз Седай, Пломінь Тар Балона та Ікло Дракона поряд, чорне і біле, що злилися в обіймах. Якусь мить Морейн просто дивилася на те, що вийшло з-під її рук, мовчки, з незворушним обличчям, а тоді дістала ніж у себе з-за пояса і простягнула його Ланові, кивнувши на коло.

Лан відклав убік найбільший уламок, тоді високо підняв ніж і метнув його щосили. Вилетіла іскра, фрагмент підскочив від удару, а лезо зламалося з різким тріском. Охоронець подивився на уламок леза, що залишився на руків’ї, тоді відкинув його.

— Найраща сталь із Тіра, — сухо зауважив він.

Мет підняв уламок та обдивився його, щось бурмочучи, тоді показав його усім навколо. На ньому не залишилося жодної подряпини.

— Квендіяр, — промовила Морейн. — Камінь Серця. Ніхто не зміг виготовити такий після Епохи Легенд, і навіть тоді його виготовляли лише заради найважливішої мети. Коли його вже зроблено, ніщо не може його зруйнувати. Навіть Єдина Сила, яку спрямовуватиме найвеличніша з Айз Седай, які тільки жили на світі, за допомогою наймогутнішого са'ангріала, що колись існував. Будь-яка сила, спрямована на те, щоби зруйнувати Камінь Серця, лише робить його міцнішим.

— Тоді як?.. — Уламком, що був у нього в руці, Мет показав на інші, з яких було викладене коло.

— Це була одна із сімох печатей на в’язниці Морока, — сказала Морейн.

Мет відкинув уламок, так наче той перетворився на розпечене залізо. На мить здалося, що очі у Перрина знову запалали. Айз Седай спокійно почала збирати фрагменти.

— Тепер це не має значення, — промовив Ранд.

Приятелі здивовано глипнули на нього, і він пошкодував, що не зміг промовчати.

— Звісно, — погодилася Морейн. Утім, вона ретельно склала всі уламки до своєї торбинки. — Принесіть сюди скриню.

Лоял присунув скриню ближче.

Золотий та срібний куб із закругленими краями справляв враження суцільного, але пальці Айз Седай пробігли хитросплетеним орнаментом, на щось натиснули, і, гучно клацнувши, віко відкинулося, наче на пружинах. Всередині скрині, як у гнізді, лежав закручений золотий ріг. Він виблискував на сонці, але здавався непримітним поряд зі скринею, що слугувала йому за сховок. На ньому не було жодних прикрас, лише один рядок, писаний сріблом, навкруги отвору розтруба. Морейн узяла ріг зі скрині так, наче брала на руки дитину.

— Це треба доправити до Ілліана, — промовила вона тихо.

— Ілліан! — пробурчав Перрин. — Та це ж майже на Морі Штормів, так само далеко на південь, як нас зараз занесло на північ.

— Це?.. — Лоял замовк, важко дихаючи. — Цього ж не може бути...

— Ви читаєте старою мовою? — запитала Морейн, і коли він кивнув у відповідь, передала йому ріг.

Оґір узяв його так само обережно, делікатно торкаючись напису широчезною пучкою. Очі у нього розкривалися все сильніше, а вуха стали сторчма.

— Тіа мі авен Морідін ісайнде вадін, — прочитав він пошепки. — Могила не перешкода для поклику мого.

— Ріг Валіра. — Охоронець уперше виглядав по-справжньому схвильованим. У голосі його пролунав благоговійний трепет.

Найнів і собі промовила тремтячим голосом:

— Цей Ріг викликає загиблих героїв з могил на бій проти Тіні

— Згоріти мені на місці! — видихнув Мет.

Лоял шанобливо поклав ріг назад у його золоте гніздо.

— Цікаво, — задумливо промовила Морейн. — Око Світу було створене, аби відповісти світові на його найбільшу потребу, з якою він лише може стикнутися, але чи створене воно для тієї потреби... з якою ми до нього звернулися, чи для того, аби зберігати ці речі? Швидко, покажіть мені останню річ, що була в ньому.

Коли на світ явилися перші дві речі, Ранд розумів, чому Перрин зволікає. Лан та оґір узяли у нього з рук згорток білої тканини й розгорнули його, тримаючи за протилежні кінці. Довге біле знамено розповилося, напнулося між ними, рвучись у повітря. Ранд дивився, не в змозі вимовити ані слова. Полотнище здавалося цільним, і воно не було ні ткане, ні фарбоване, ні розмальоване. Зображення істоти, схожої на змію, з пурпурною та золотою лускою, заповнювало весь прапор — від краю до краю. Але, на відміну від змії, істота мала лапи, теж вкриті лускою, п’ятипалі, з довгими, золотими пазурами, і велику голову з золотою гривою та очима, що сяяли, мов сонця. Прапор тріпотів на вітрі, і здавалося, що істота ворушиться, мов жива; кожна лусочка на ній виблискувала самоцвітами, золотом, сріблом та платиною. Ранду здалося, що він майже чує, як вона реве, викликаючи ворогів на бій.

— Що це таке? — запитав він.

Помовчавши, Морейн відповіла:

— Під цим знаменом Володар Ранку виступав на чолі військ Світла проти Тіні. Це Стяг Льюса Теріна Теламона. Стяг Дракона.

Лоял ледь не випустив свій кінець із рук.

— Згоріти на місці... — ледь чутно прошепотів Мет.

— Ми візьмемо ці речі з собою, коли поїдемо звідси, — сказала Морейн. — їх покладено сюди невипадково, проте я маю дізнатися більше. — Вона пробіглася пальцями по мішечку, куди поклала розламану печать. — Сьогодні нам уже пізно вирушати. Ми відпочинемо, поїмо, але відправимося рано-вранці. Навколо нас Гнилолісся, воно тут моїутніше за прикордонну смуту. Без Зеленого Чоловіка цьому оазису довго не встояти. Покладіть мене, — наказала вона Найнів та Еґвейн. — Мені треба відпочити.

Тепер Ранд помітив те, що давно вже бачив, але досі не помічав. З велетенського дуба осипалося мертве побуріле листя. Вітер шелестів опалим листям, що впереміж із пелюстками тисяч зів’ялих квітів вистилало землю. Все, що було створене тут Зеленим Чоловіком, нищилося на очах, нищилося Гнилоліссям, яке тепер не було кому стримувати.

— Все зроблено, адже так? — запитав він, звертаючись до Морейн. — Все скінчено.

Айз Седай повернула до нього голову, що покоїлася на подушці зі згорнутих плащів. Очі її здавалися такими ж глибокими, як Око Світу.

— Ми зробили те, заради чого сюди прийшли. Відтепер ти можеш жити тим життям, яке плете для тебе Візерунок. Поїж, тоді поспи, Ранде аль’Торе. Спи, і хай тобі насниться твій дім.