Око Світу

РОЗДІЛ 29

БЕЗЖАЛЬНІ ОЧІ

Ілайс так гнав своїх супутників рівниною, порослою бурою травою, наче хотів надолужити час, згаяний з Мандрівним народом. Вони рухались на південь у такому темпі, що навіть Бела була вдячна, коли загін зупинявся на ночівлю в загуслих сутінках. Проте попри поспіх, Ілайс вдавався до застережних заходів, раніше нечуваних. Вночі мандрівники розкладали багаття лише в тому разі, якщо на землі вже було сухе гілля. А з дерев він не дозволяв зламати навіть найменшої гілочки. Вогнища розкладав невисокі, та ще й заховані в заглиблення, яке він старанно викопував, знявши шматок дерену. Щойно їжа була готова, Ілайс закопував вуглини та повертав дерен на місце. Перш ніж вони в сірих досвітках вирушали в дорогу, він дюйм за дюймом оглядав місце ночівлі, аби переконатися, що вони не залишили жодних ознак свого тут перебування. Ілайс навіть камінці перевертав так, як вони лежали спершу, та розправляв прим’яту траву. Він робив це дуже спритно впродовж буквально кількох хвилин, але ніколи не вів загін, поки не був цілковито задоволений результатом огляду.

Перрин не думав, аби ці заходи могли убезпечити його від сновидінь, але якщо він починав міркувати над тим, від чого вони могли допомогти, йому одразу хотілося, аби небезпека приходила до них лише в снах. Еґвейн стривожено питала Ілайса, чи, бува, не траллоки їх переслідують, але він лише хитав головою і наказував поквапитися. Перрин нічого не розпитував. Він знав, що траллоків поблизу нема; вовки вчували лише траву та дерева, а ще дрібних тваринок. Ілайса гнав уперед не страх через траллоків, а щось інше, чого навіть він сам не міг до пуття назвати. Вовки ж не знали, що це таке, але відчували незвичну обережність Ілайса і починали шастати навкруги так, наче небезпека висіла у них на хвості або ж за наступним пагорбом таїлася засідка.

Місцевість тим часом змінилася, і тепер мандрівники простували безкінечною вервечкою горбовин, надто розлогих, аби називатися пагорбами, які увесь час перетинали їм шлях. Перед ними розстилався килим жорсткої трави, все ще по-зимовому мертвої, лише де-не-де поплямованої зеленню — переважно отруйними або колючими рослинами. Східний вітер, що розганявся тут, не маючи перед собою перешкод на сотні й сотні миль, брижив це похмуре море від краю до краю. Купки дерев порідшали. Скупе на тепло сонце наче знехочу викочувалося на небо.

Простуючи цими розгонистими перегірками, Ілайс намагався триматися улоговин і, де це тільки можливо, не підійматися схилами. Говорив він мало, але якщо вже починав...

— Ви хоч розумієте, скільки це забирає часу — огинати кожен клятий пагорб? Кров та попіл! Так я вас не позбудуся аж до літа. Ні, ми не можемо взяти й піти навпростець! Скільки разів вам повторювати? Ви можете собі хоч приблизно уявити, з якої відстані видно людину, яка стоїть на гребені горба на такій місцевості, як ця? Згоріти мені, ми ходимо сюди-туди не менше, ніж рухаємося вперед, петляємо, наче та гадюка! Я міг би рухатися швидше зі сплутаними ногами. Ну, ви так і будете витріщатися на мене чи нарешті зрушите з місця?

Перрин та Еґвейн перезирнулися. Дівчина за спиною в Ілайса показала йому язик. Але жодного слова у відповідь не було сказано. Якось Еґвейн заперечила Ілайсові, мовляв, це він хоче обминати пагорби, тому не варто винуватити їх з Перрином, відтак їм була прочитана нотація на тему, як тут поширюється звук, і отаке бурчання може бути почуте навіть за милю. Він вичитував її через плече, навіть не притишивши ходи.

Проте, зайнятий був Ілайс розмовою чи ні, він не припиняв сторожко роззиратися, так наче тут можна було щось побачити, крім жорсткої трави у них під ногами. Може, він щось і бачив, але Перрин не бачив нічого, і вовки теж не бачили. На чолі Ілайса прорізалися нові зморшки. Але він не збирався пояснювати, ні чому вони повинні поспішати, ні хто, на його думку, може їх переслідувати.

Іноді шлях їм перетинало пасмо довше, ніж інші, що тягнулося на багато миль на схід та захід. Навіть Ілайс погоджувався, що обхід заведе їх надто далеко вбік, але просто перейти кряж він не дозволяв. Залишивши їх біля підніжжя, він видирався на животі на гребінь, визираючи на той бік так сторожко, наче вовки не пробігли цією ж дорогою ще десять хвилин тому. Хвилини чекання біля підошви горба здавалися юнаку та дівчині годинами, а надто тиснула на них невідомість. Еґвейн покусувала губи й несвідомо перебирала намистини на разку, що подарував їй Арам. Перрин терпляче чекав. Відчував, як спирає груди, але примудрявся зберігати на обличчі спокій, не виказувати свого сум’яття.

Якщо там, попереду, небезпека, вовки попередили б. Чудово було б, якби вони пішли, просто зникли, але просто зараз.., зараз вони попередять. Що він виглядає? Що?

Після тривалого спостереження, яке він вів, висовуючи над гребінь лише самі очі, Ілайс махав їм рукою, наказуючи підійматися. Щоразу дорога попереду виявлялася вільною, доки шлях їм не перегороджував наступний кряж, який неможливо було обійти. На третьому такому пасмі шлунок Перрина збунтувався. Гіркота підступила до горла, і він знав, що виблює, якщо їм доведеться чекати ще п’ять хвилин.

— Я... — він важко зглитнув. — Я теж піду.

— Пригинайся, — мовив Ілайс.

Щойно він сказав це, Еґвейн теж зіскочила з Бели.

Загорнутий в хутро дивак насунув на лоба свою шапку і подивився на дівчину з-під неї.

— А кобилу свою ти також навчиш повзти? — поцікавився він.

Губи дівчини ворухнулися, але вона промовчала. Смикнула плечем, а Ілайс відвернувся і став мовчки підійматися пологим схилом. Перрин йшов за ним.

Задовго до гребеня Ілайс пригнувся, а наступної миті розтягнувся долічерева, долаючи останні кілька ярдів поповзом. Перрин теж плюхнувся на живіт.

На вершині Ілайс спочатку скинув капелюха і тільки потім обережно підвів голову. Визирнувши й собі крізь зарості колючої трави, Перрин побачив тільки ту ж саму горбкувату рівнину, що лежала й у них за спинами. Схил, яким вони мали спускатися, був абсолютно голий, а десь за пів милі на південь темніла невеличка, приблизно кроків сто завширшки западина, поросла деревами. Вовки вже пробігли її наскрізь, не винюхавши слідів траллоків чи мерддраалів.

Ця пагориста рівнина з поодинокими купами дерев розкинулася і на схід, і на захід, куди лише сягало око Перрина. На ній не помітно було жодного руху. Вовки відірвалися вже більш ніж на милю, їх не можна було роздивитися на такій відстані, тож він лише відчував їх. Пробігаючи тут, вони нічого не побачили. Що він виглядав? Тут нічого нема,

— Ми марнуємо час, — промовив Перрин і вже хотів було звестися на ноги, аж нараз з верхів’їв дерев унизу шугнула в повітря зграя круків, а тоді закружляла, вгвинчуючись в небо. Він закляк, припавши до землі. Очі Морока. Чи помітили вони мене? Піт стікав йому по обличчі.

Так наче одна думка на всіх раптом стукнула в сотню крихітних голівок, круки разом розвернулися в одному напрямку. Південь. Зграя зникла за наступним пагорбом, і помітно було, що вона знижується. На схід від них густий гайок вивергнув з себе ще одну зграю. Чорна пляма двічі крутнулася спіраллю й теж майнула в напрямку півдня.

Перрин повільно опустився на землю. Він увесь тремтів. Хотів заговорити, але в роті надто пересохло. За хвилину йому вдалося трохи зволожити губи та язик.

— Це те, чого ви боялись? Чому ви нам нічого не сказали? Чому вовки їх не бачили?

— Вовки не дуже роздивляються по деревах, — огризнувся Ілайс. — А щодо круків, то я не це шукав. Я вже казав вам, я не знаю, що... — Значно західніше ще одна чорна хмара знялася над байраком і потяглася на південь. Ця зграя була надто далеко, аби можна було розрізнити окремих птахів. — Дякувати Світлу, це не велике полювання. Вони не знають. Навіть після...

Він розвернувся подивитися в той бік, звідти вони прийшли.

Перрин зглитнув клубок у горлі. «Навіть після твого сну», — ось що мав на увазі Ілайс.

— Оце невелике? — перепитав він. — У нас удома стільки круків не побачиш за цілий рік.

— У Порубіжних землях я бачив зграї в тисячу круків і більше. Не дуже часто, але бачив. А там виплачують нагороду за голову вбитого крука. — Він усе ще дивився в бік півночі. — А тепер тихо!

Перрин відчув, що відбувається. Ілайс намагався дотягтися подумки до вовків, що були зараз далеко. Він хотів, щоби Ряба та її товариші облишили розвідувати шлях попереду, негайно повернули назад і перевірили, що робиться у мандрівників за спинами. Вовки були так далеко, що Перрин навіть не відчував їх. Покваптеся. Дивіться за небом. Покваптеся.

І ось до Перрина долинула ледь відчутна відповідь з півдня. Ми йдемо. В голові його блиснула картина — вовки біжать, їхні морди витягнуті в той бік, звідки їх кличуть, біжать так стрімко, наче за ними женеться лісова пожежа, біжать... — блиснула лише на мить і зникла.

Ілайс важко опустився на землю, переводячи дух. Він ще раз визирнув через гребінь, а тоді, звівши брови на переніссі, задивився на північ.

— Ви гадаєте, що позаду нас можуть бути ще круки? — запитав Перрин.

— Можливо, — не дав прямої відповіді Ілайс. — Іноді вони так роблять. Я знаю одне місце, нам лише треба дістатися туди засвітла. Однаково ми мусимо рухатися дотемна, навіть якщо ми туди не дістанемося, біда лише, що ми не можемо рухатися так швидко, як хотілось би, і не можемо надто наближатися до круків, що попереду. Але якщо вони є ще й позаду...

— Чому треба рухатися, доки не поночіє? — спитав Перрин. — Що це за місце? Там безпечно від круків?

— Від круків безпечно, — відказав Ілайс, — але надто багато людей знає... круки сідають на дерева на ночівлю. Тож у темряві нам не треба буде перейматися, що вони нас знайдуть. Світло, хай круки будуть єдиним, через що нам варто хвилюватися! — Ще раз кинувши погляд через гребінь, він підвівся й махнув рукою Еґвейн, щоби та заводила на пагорб Белу.—Але ніч ще не скоро. Нам треба рухатися. — Він побіг схилом униз, ковзаючись, наче на лижах, і ледь не падаючи на кожному кроці. — Ворушись, щоб тобі згоріти!

Перрин рушив за ним, то ковзаючи, то біжучи.

Еґвейн піднялася на верхівку, підганяючи Белу п’ятами. Коли дівчина побачила Перрина й Ілайса, посмішка розквітла на її обличчі.

— Що відбувається? — гукнула вона, приспішуючи кобилу. — Коли ви раптом зникли, я подумала, що... Що сталося?

Перрин не відповідав їй, аби не захекатися, аж поки вона їх не наздогнала. Тоді він пояснив їй про круків та безпечне місце, яке знає Ілайс, але оповідь вийшла безладною. Перелякано вигукнувши «Круки!», вона весь час переривала його питаннями, на які він здебільшого не мав відповідей. Отож, коли вони дісталися наступного пагорба, йому ще не вдалося розповісти все до кінця.

Зазвичай — якщо хоч щось в цій подорожі можна було вважати звичайним — такий пагорб вони б обійшли кругом, а не перевалювали через нього, але Ілайс наполіг на розвідці у будь-якому випа дку

— Хіба ти, хлопче, хочеш далі прогулюватися просто посеред їхньої зграї? — ущипливо поцікавився він.

Еґвейн дивилася на верхівку горба, нервово облизуючи сухі губи, наче цього разу вона воліла би і піти разом з Ілайсом, і водночас залишитися там, де була. Лише Ілайс не гаяв часу на сумніви.

Перрин замислився, а чи круки іноді не повертаються назад? Оце була б штука — опинитися на гребені кряжа водночас зі зграєю...

Діставшись вершини, він обережно, дюйм за дюймом підвів голову, поки не зміг подивитися вперед, і зітхнув з полегшенням: перед ними була лише рівнина з невеличким гайочком, трохи на захід від їхнього маршруту. Круків ніде не було видно. Раптом з-поміж дерев вихопився лис і помчав щодуху. Круки зливою шугнули з дерев униз. В гуркоті їхніх крил майже потонуло відчайдушне скавучання лиса. Чорний вихор упав згори й заклубочився навколо нього. Лис огризався, клацаючи щелепами, але неушкоджені круки чорними стрілами падали згори і стрілами шугали вгору, лише дзьоби блищали волого. Лис розвернувся назад до дерев, мабуть. шукаючи порятунку у своїй норі. Тепер він біг незграбно, опустивши голову, хутро на ньому потемніло від крові, але за мить круки, махаючи крилами, обліпили ного, їх усе більшало і більшало, колихлива маса все зростала, доки лис остаточно сховався за нею. Хвилина, і круки знялися вгору, так само раптово, як упали згори, і, зробивши коло чи два, зникли за наступним пагорбом в напрямку півдня. Безформна грудка пошматованого ххтра залишилася на згадку про те, що тільки-но було лисом.

Перрин зглитнув клубок, що застряг у горлі. Світло! Вони могли зробити це з нами. Сотня круків. Вони могли...

— Рухайся! — крикнув Ілайс, схоплюючись на ноги. Він махнув Еґвейн скакати вгору і, не чекаючи на неї, припустив бігом до купки дерев. — Во-рушись, спали тебе Світло! — волав він через плече. — Вперед!

Еґвейн галопом вихопилася на вершечок пагорба і наздогнала їх, коли вони ще спускалися протилежним схилом. Часу на розпити не було, але очі її помітили лиса й зупинилися на ньому. Обличчя дівчини побіліло як сніг.

Ілайс добіг до дерев і там, на узліссі, розвернувся до хлопця та дівчини обличчям, енергійними жестами закликаючи їх поквапитися. Перрин спробував прискоритися, але зашпортнувся. Махаючи руками, наче вітряк, він ледь не не зарився носом у землю. Кров та попіл! Я біжу скільки духу!

З хащі вихопився одинокий крук. Він гойднувся до людей, скрикнув і розвернувся в бік півдня. Розуміючи, що він уже запізнився, Перрин незграбно зірвав пращу з пояса. Він усе ще намагався видобути камінь з кишені, коли крук раптом склався і важко впав на землю. У Перрина відпала щелепа, і тут він побачив, що з руки Еґвейн звисає праща. Вона невпевнено посміхнулася Перрину.

— Годі там стояти, пальці на ногах рахувати! — гукнув Ілайс.

Наче прокинувшись, Перрин великими стрибками помчав під дерева, а тоді відскочив убік, аби не потрапити Белі під копита.

Далеко на захід, майже за межами зору, знялося в небо щось схоже на темний клуб туману. Перрин відчував вовків, що йдуть десь там, прямуючи на північ. Він відчув, як вони, не стишуючи бігу, помітили круків праворуч і ліворуч від себе. Темний туман, описуючи кола, поплив на північ, наче переслідуючи вовків, але раптом зупинився й швидко полетів на південь.

— Гадаєте, вони нас помітили? — запитала Еґвейн. — Ми були вже під деревами, адже так? Вони не могли побачити нас на такій відстані. Чи могли? Аж так далеко?

— Ми їх на такій відстані побачили, — сухо відказав Ілайс. Перрин стривожено сіпнувся, а Еґвейн перелякано зойкнула. — Якби вони нас помітили, — гаркнув Ілайс, — вони б налетіли на нас так, як на того лиса.

Думайте, якщо хочете залишитися живими. Страх вб’є вас, якщо ви його не контролюватимете. — На мить він затримав пронизливий погляд на кожному з них. За мить він кивнув. — Але тепер вони забралися, і нам теж час забиратися. Тримайте ці пращі напоготові. Можуть знову стати в пригоді.

Коли вони вийшли з затінку дерев, Ілайс повів їх трохи західніше того напрямку, якого вони притримувалися раніше. Перрин відчував, що йому перехоплює горло: усе виглядало так, наче вони женуться за тією зграєю, яку бачили останньою. Ілайс невтомно крокував уперед, і Перрину й Еґвейн нічого не лишалося, як поспішати за ним. Урешті-решт, Ілайс знав якесь безпечне місце. Десь. Так він сказав.

Вони прибігли до наступного горбка, зачекали, доки круки злетять і посунуть далі, тоді знову бігли вперед, знову чекали, і знову бігли. Цей постійний ритм утомлював, і скоро вони всі, крім Ілайса, були вже не в змозі бути такими пильними і зосередженими. Груди у Перрина ходили ходором, і коли йому випадало кілька хвилин полежати на вершині пагорка, він лежав пластом, залишаючи розвідку за Ілайсом. Бела на зупинках стояла, понуривши голову та роздуваючи ніздрі. Страх підхльостував їх, як і раніше, і Перрин не був упевнений, що він його контролює. Він тільки хотів, аби вовки сказали їм, що у них позаду, якщо там щось є, хай що воно таке.

А попереду були круки, більше круків, ніж Перрин сподівався колись побачити у своєму житті. Праворуч і ліворуч хмари птахів здіймалися в небо й мчали на південь. З десяток разів мандрівникам вдалося сховатися у гайку або під схилом, що давав хіба відносне укриття, лише за мить до того, як круки зривалися в небо. Одного разу, коли сонце вже почало скочуватися з полуденного піку, їм довелося закам’яніти статуями посеред відкритої місцевості, до найближчої можливої схованки залишалося близько пів милі. В той час як чи не сотня крилатих шпигунів Морока пронеслася лише за милю від них. Попри холодний вітер, піт котився обличчям Перрина, аж доки остання чорна пляма не перетворилася на цятку і не щезла. Він утратив лік запізнілим крукам, котрих вони з Еґвейн збили з пращ.

Уздовж курсу, яким летіли круки, йому траплялися на очі численні докази того, що страх його не взятий зі стелі. Відчуваючи нудоту, він усе ж таки не міг відірвати очей від кролика, розірваного на шматки. Безока голова стояла прямо, а інші рештки — лапки, нутрощі — було розкидано навкруги по колу. Бачив птахів, розтерзаних, перетворених на купки пір’я. І ще двох лисів.

Він пригадував слова Лана. Усі створіння Морока вбивають заради насолоди. Могутність Морока полягає в смерті. А якщо круки знайдуть їх? Безжальні очі, що блищать, наче скляні намистинки. Дзьоби, що б’ють зі всіх боків, наче кинджали. Гострі, як голка, дзьоби, що випускають з жертви кров. Сотня круків. А чи не можуть вони покликати інших? Може, всі вони пмюють разом? Нудотна картина виникла п його голові: купа круків заввишки як курган, роїться, наче мушва, б’ючись над жалюгідними кривавими рештками.

Раптом ця картина змінилася іншою. Кожна картинка ясно спалахувала на якусь мить, а тоді згорталася, тьмяніла, даючи місце наступній. На північ від мандрівників вовки знайшли круків. Птахи скрикували, пікірували донизу, кружляли та знову пікірували, і з кожною атакою дзьоби їхні все більше багрилися кров’ю. Вовки вишкірялися, ухилялися, підскакували вгору, перекручуючись у повітрі, клацаючи щелепами. Знову і знову Перрин відчував у роті пір’я та огидний смак круків, їхніх тріпотливих крил, їхніх кісток, що хрускотіли на зубах. Відчував на тілі болючі, заплилі кров’ю рани, відчував відчай від усвідомлення, що сил забракне. Втім, про те, щоби здатися, навіть не йшлося. Зненацька круки схлинули, ще раз наостанок зробивши коло над вовками й пронизливо каркаючи. Вовки не хотіли вмирати так легко, як лиси, а в круків було інше завдання. Заляскотіли чорні крила — і вони полетіли геть, лише кілька чорних пір’їн, кружляючи в повітрі, повільно опускалися на мертвих птахів. Вітер лизнув рану на лівій передній лапі. У Стрибуна було щось не так із оком. Не звертаючи уваги на власні рани, Ряба згуртувала вовків, і вони, відчуваючи біль на кожному кроці, побігли в тому напрямку, куди полетіли круки. Вовче хутро потьмяніло від крові. Ми йдемо. Небезпека йде попереду нас.

Рухаючись поспішними кроками, раз у раз шпортаючись, Перрин обмінявся поглядом з Ілайсом. Жовті очі бороданя дивилися незворушно, але він знав. Він не сказав нічого, лише дивився на Перрина та чекав, не стишуючи свого легкого напівбігу.

Чекає. Чекає, аби я визнав, що відчуваю вовків.

— Круки, — задихано й неохоче проказав Перрин. — Позаду нас.

— Він був правий, — видихнула Еґвейн. — Ти можеш розмовляти з ними.

Перрину здавалося, що натомість ніг у нього дерев’яні цурпалки, які закінчуються залізними виливанцями, але він намагався змусити їх пересуватися швидше. Якби ж тільки він міг обігнати їх, утекти від них — від їхніх очей, від круків, від вовків, але найперше від очей Еґвейн, яка тепер знала, хто він такий. Що ти таке? Заплямований, осліпи мене Світло! Проклятий!

В горлі Перрина пекло, як ніколи не пекло, коли він вдихав дим та жар від горна майстра Луггана. Він захитався й повис на стремені Бели. Дівчина спішилася й заштовхнула його в сідло, хоч як він запевняв, що може продовжувати йти. Але невдовзі й вона вже чіплялася за стремено на бігу, притримуючи спідниці іншою рукою. Побачивши це, він поквапився злізти, хоча коліна у нього псе ще тремтіли. Йому довелося підсаджувати її на Белу, а дівчина була надто втомлена, щоб з ним сперечатися.

Ілайс і не думав збавляти темп. Він підганяв їх, і лаяв їх, змушуючи триматися так близько до круків, що посувалися на південь, що Перрин з жахом думав, що варто лише одному птаху озирнутися, і їм кінець.

— Ворушіться, щоби вам згоріти! Гадаєте, що якщо вони нас доженуть, з вами не трапиться те ж саме, що з лисом? Хочете, щоби вам також кишки на голову намотали? — Еґвейн похитнулася в сідлі й голосно виблювала. — Так і знав, що ви його пам’ятаєте. Просто не зупиняйтеся ще трохи. Ось і все. Ще трохи. Щоби вам згоріти, я гадав, що молодь з ферм має хоч трохи витривалості. Працює весь день і танцює всю ніч. А тепер мені здається, що ви там спали цілий день і цілу ніч. Рухайте вашими клятими ногами!

Вони починали спускатися схилами, щойно останній крук зникав за наступним, а потім тоді, коли задні птахи ще махали крилами над вершиною. Варто лише одному птаху озирнутися. Вдалині, на захід і схід від них, зграї круків обшукували місцевість, коли трійця рухалася відкритою місцевістю між двома пагорбами. Один птах, лише один — і все.

Ті круки, що були позаду, стрімко наближалися. Ряба й інші вовки оббігали їх з боків і теж наближалися, не зупиняючись зализувати рани. Вовкам було достатньо здобутої науки, і тепер вони не забували стежити за небом. Як скоро? Як близько? Вовки не мають такого уявлення про час, як людина, їм непотрібно ділити день на години. Для них достатньо знати про пори року, а ще про світлу й темну частину добу. Решта зайве. Урешті-решт Перрин здогадався подумки намалювати картинку: де буде стояти сонце, коли круки наздоженуть їх ззаду? Він озирнувся через плече на сонце на вечірньому прузі та провів сухим язиком по сухих губах. Круки будуть над ними за годину, можливо, раніше. За годину, а до заходу сонця ще дві години. Принаймні до повної темряви.

Ми помремо, коли сонце сідатиме, подумав він, хитаючись на бігу. Нас заклюють дзьобами, як того лиса. Він провів пальцем по сокирі, потім узявся за пращу. Вони не допоможуть. Цього недостатньо. Не проти сотні круків, сотні цілей, що літають, наче стріли, не проти сотні кинджальних дзьобів.

— Твоя черга їхати, Перрине, — втомлено мовила Еґвейн.

— Ще трохи, — захекано відказав він. — Я можу бігти ще милі й милі.

Вона кивнула й залишилася в сідлі. Вона втомилася. Сказати їй? Чи хай гадає, що у нас є шанс урятуватися? Година відчайдушної надії чи година відчаю?

Ілайс знову кинув на нього погляд і знову промовчав. Він повинен знати, але він нічого не каже. Перрин знову подивився на Еґвейн і змигнув пекучі сльози. Він торкнувся сокири. Чи стане у нього духу? У ті останні хвилини, коли круки почнуть пікірувати на них, коли вмре остання надія, чи вистачить йому’ мужності вибавити її від такої смерті, якою помер той лис? Світло, дай мені сили!

Круки, що були попереду, раптом кудись зникли. Перрин усе ще бачив темні туманні хмари далеко на заході та на сході, але попереду... нічого. Куди вони поділися? Світло, якщо ми їх обігнали...

Раптом він відчув, як усе його тіло обдало холодним, чистим струменем, так наче він посеред зими пірнув у Винне джерело. Незабаром струмінь зник, забравши з собою частину втоми, болю в ногах, печіння в легенях, але щось і залишив по собі... щось. Юнак не міг сказати, що саме, але відчував, що щось у ньому змінилося. Ноги у нього зробилися наче з вати, він зупинився, налякано роззираючись.

Ілайс спостерігав за ним, спостерігав за ними обома з дивним блиском у жовтих очах. Він знав, що це таке, в цьому Перрин був упевнений, але він лише спостерігав.

Еґвейн зупинила Белу і невпевнено роззирнулася довкола, здивовано й боязко водночас.

— Якось... дивно, — прошепотіла вона. — Я почуваюся так, наче щось втратила.

Навіть кобила очікувально здійняла голову, роздуваючи ніздрі, наче до неї здалеку долинув аромат свіжого сіна.

— Що... що це було? — запитав Перрин.

Ілайс раптом зареготав. Він аж зігнувся, здригаючись плечима і впираючись долонями в коліна.

— Порятунок, ось що. Ми це зробили, телепні ви кляті. Жоден крук не перетне цю лінію... принаймні жодний, який слугує очима Мороку. Трал-лока сюди можна заштовхати лише силоміць, а щоби змусити мерддраала його сюди штовхати, знадобиться страшенно могутня сила. Тут нема місця і для Айз Седан також. Тут не працює Єдина Сила; звідси вони не можуть торкнутися Істинного Джерела. Не можуть навіть відчути Джерело — воно для них зникає. А від цього у них наче свербіж усередині робиться. їх так трясе, наче вони пиячили сім днів поспіль. Це — безпека.

Спершу Перрин не помітив, аби місцевість змінилася: ті самі розложисті пагорби, ті ж кряжі, що вони перетинали цілісінький день. А тоді він помітив зелені паростки серед сухої трави; їх було небагато, і їм було важко, але такого він цього року ще ніде не помічав. І бур’янів серед трави майже не було. Він не уявляв, що б це могло означати, але відчував... щось таке в цьому місці. І сказане Ілайсом наче нагадувало йому щось давно чуте...

— Що це за місце? — промовила Еґвейн. — Мені воно не подобається.

— Ta стеддінґ же! — заричав Ілайс. — Ви що, ніколи легенди не чули? — Звісно, оґіріп тут не бувало років десь так три тисячі з лишком, з часу самої Світотрощі, але ж це стеддінг створив оґірів, а не оґіри створили стеддінґ,

— Це ж лише легенда, — затинаючись, пробелькотів Перрин. — В легендах стеддінґ завжди слугував притулком — хоч від Айз Седай, хоч від створінь Батька Брехні.

Ілайс випростався; якщо він і не геть посвіжішав, то зараз ніхто не сказав би, що він біг майже весь день.

— Ходімо. Краще нам забратися трохи вглиб цієї легенди. Круки не можуть полетіти сюди за нами, але якщо ми будемо близько до межі, вони зуміють нас помітити, а їх може виявитися стільки, що вистачить, аби оточити всю цю місцевість. Нехай уже вони полюють деінде.

Перрин хотів би залишитися, де зараз стояв, у нього тремтіли ноги, вимагаючи, щоб він ліг на землю і полежав хоч би з тиждень. Миттєве полегшення вже закінчилося, втома та біль повернулися. Він змусив себе ступити один крок, тоді ще один. Легше не ставало, але він ішов далі. Еґвейн довелося хльоснути Белу поводами, щоби та зрушила з місця. Ілайс знову припустив уперед і перейшов на ходу тільки тоді, коли стало зрозуміло, що інші за ним не встигають. На швидку ходу.

— Чому б нам... не... залишитися тут? — задихано запитав Перрин. Він хапав повітря широко розкритим ротом, виштовхуючи слова у проміжках між глибокими нерівними вдихами та видихами — Якщо це насправді... стеддінґ. Тут ми будемо в безпеці. Траллоків... нема. Айз Седай... теж нема. Чому б нам... просто не залишитися тут... доки все закінчиться? Може, вовки теж не зможуть сюди увійти?

— А скільки треба часу, щоби це закінчилося? — Ілайс подивився через плече, звівши брову. — Що ви тут їстимете? Траву, як ця конячка? Крім того, про це місце відомо й іншим, а людям ніщо не завадить сюди зайти, навіть найлихішим. А тут є лише одна місцина, де можна знайти воду. — Стурбовано насупивши брови, він роззирнувся, уважно розглядаючи місцевість. Перрин відчув, що Ілайс кличе вовків. Покваптеся, Покваптеся, — Ми скористалися шансом обрати менше зло, а круки, звісно, належать до більшого. Ходімо. Залишилася миля чи дві.

Перрин застогнав би, якби не намагався берегти дихання.

На низьких пагорбах почали з’являтися великі валуни — сірі, неоковирні, порослі лишайником брили, іноді завбільшки як будинок. Вряди-годи їх обплутувала ожина, а зарості низькорослого чагарники часто майже ховали їх від людського ока. Де-не-де крізь сухе буре ожинове кущовиння пробивався зелений пагін, і це теж свідчило, що вони зайшли в особливе місце. Те, що вражало землю за його межами, вадило й тут також, але тут завдані землі рани були не такими глибокими.

Зрештою вони вибралися на ще один схил і побачили біля підошви пагорба озерце. Невеличке — будь-хто з них міг перейти його убрід за пару кроків, — воно було таке чисте, таке прозоре, що його піщане дно виднілося, наче крізь скляну шибку. Навіть Ілайс з ентузіазмом припустив схилом униз.

Діставшись озерця, Перрин розпластався долілиць і занурив голову у воду. За мить він уже відфоркувався, ошелешений холодом води, що підіймалася з глибин землі. Він затрусив головою, розбризкуючи краплі з довгого волосся. Егвейн розсміялася, хлюпнула на нього водою ще. Але в очах Перрина не було радості. Дівчина спохмурніла і хотіла вже щось сказати, та Перрин знову опустив обличчя в воду. Не треба питань. Не зараз. Жодних пояснень. Крихітний голосок глузливо озвався з глибин свідомості: Але ти би зробив це, хіба ні?

Трохи згодом Ілайс відірвав їх від ставка:

— Якщо хтось хоче їсти, то мені потрібна допомога!

Еґвейн була в доброму гуморі, сміялась та жартувала, готуючи сяку-таку вечерю. У них залишився лише сир та в’ялене м’ясо, а вполювати щось не було жодного шансу. Зрештою у них був ще чай. Перрин робив усе, що треба, але мовчки. Він відчував погляд дівчини, бачив, як її обличчя стає все тривожнішим, але намагався не зустрічатися з нею очима. Поступово вона припинила сміятися, а жарти зависали в повітрі, кожний наступний виходив силуванішим за попередній. Ілайс лише спостерігав, не кажучи ні слова. Потім усі спохмурніли і заходилися їсти у цілковитій тиші. Червоне сонце низько висіло над західним небокраєм, і їхні тіні стали довгими та тонкими.

Поночіє за годину, не більше. Якби не стеддінґ, ми всі були б зараз мертві. То ти врятував би її від такої смерті? Зрубав би її, наче молоде деревце? Але ж деревця не спливають кров'ю. Вони не скрикують, не дивляться тобі в очі, не питають: «Чому?»

Перрин усе більше заглиблювався в себе. Підсвідомо він відчував, наче хтось глузує з нього. Жорстоко. Не Морок, ні. Він майже бажав, щоби це було так. Але це був не Морок. Це був він сам.

Цього разу Ілайс порушив своє правило щодо вогнищ. Дерев тут не було, але він наламав сухого гілля з кущів і розпалив багаття біля величезної брили, що випиналася зі схилу. Товсті нашарування кіптяви на її кам’яному боці сказали Перрину, що це місце обирали для перепочинку цілі покоління мандрівників.

Та частина брили, що випиналася над її стопою, здавалася заокругле-нішою, а на одному з боків на шорсткуватій поверхні, напівзатягнутій старим побурілим мохом, чорніла глибока щілина. Жолобки та западини на округлій частині скелі видалися Перрину трохи дивними, але він надто поринув у похмурі роздуми, аби зацікавитися ними. А от Еґвейн, поки їла, уважно вивчала скелю.

— Це, — зауважила вона трохи згодом, — схоже на око.

Перрин зморгнув; це справді виглядало як око, попри всю сажу та кіптяву.

— Це і є око, — озвався Ілайс. Він сидів спиною до вогнища та скелі, оглядаючи навколишню місцевість і прожовуючи смужку сушеного м’яса, не набагато м’якішу за шкіряний ремінець. — Око Артура Яструбине Крило. Око Високого Короля. Це те, чим скінчилися його могутність та слава. — Він промовив це байдуже. Втім, він навіть жував неуважно: погляд і вся увага Ілайса були прикуті до навколишніх пагорбів.

— Артур Яструбине Крило! — вигукнула Еґвейн. — Ви жартуєте! Це ж взагалі не око. Навіщо комусь викарбовувати око Артура Яструбине Крило на цій скелі?

Ілайс озирнувся на дівчину через плече і пробурчав:

— І чого вас тільки навчають, сільську дрібноту? — Він пирхнув і повернувся до свого спостереження, втім, розповідь продовжив:—Артур Пейндраґ Танріалл, Високий Король, об’єднав усі землі від Великого Гнилолісся до Моря Штормів, від Аритського океану до Аїльської пустелі, і навіть деякі землі, що лежать за пустелею. Легенди кажуть, ніби він правив усім світом, але навіть і того, чим він насправді правив, вистачило би будь-кому і без легенд. І він приніс на ці землі мир та справедливість.

— Всі були рівні перед законом, — промовила Еґвейн,—і жодна людина не здіймала руку на іншу.

— Отже, легенди ви принаймні чули, — сухо хмикнув Ілайс. — Артур Яструбине Крило приніс мир та справедливість, але він зробив це вогнем і мечем. Дитина могла проїхати на коні наодинці від Аритського океану до Хребта Світу, маючи з собою мішок золота, і їй не було чого боятися, але суд Високого Короля був жорстким, як скеля, для тих, хто зважувався кидати виклик його владі, якщо навіть виклик полягав у самому їхньому існуванні або йшов від людей, які просто забрали собі в голову, ніби вони можуть кинути йому виклик. Простий люд мав і мир, і справедливий суд, і повні животи, але він двадцять років тримав в облозі Тар Балон і призначив винагороду в тисячу золотих крон за голову кожної Айз Седай.

— Я гадала, вам не до вподоби Айз Седай, — сказала Еґвейн.

Ілайс криво посміхнувся:

— Не має значення, що мені до вподоби чи не до вподоби, дівчинко. Артур Яструбине Крило був пихатим йолопом. Цілителька Айз Седай могла врятувати його, коли він захворів, чи його отруїли, як каже дехто, але всі Айз Седан, що залишилися живі, рятувалися за Сяйливими мурами, використовуючи всі свої сили, аби не впустити у місто військо, від багать якого, кажуть, ніч перетворювалась на день. Та й зрештою вій і не підпустив би до себе жодну Айз Седай. Він ненавидів Айз Седай не менше, ніж ненавидів Морока.

Еґвейн стиснула губи, але коли заговорила, то запитала лише:

— І як все це стосується того, око це Артура Яструбине Крило чи ні?

— А ось як, дівчино. Коли скрізь запанував мир, крім тих земель, що за океаном, коли всі люди вигукували йому хвалу, куди б він не пішов — а вони, бачте, насправді любили його; він був суворий, але тільки не з простим народом, — отож, коли він уже все мав, він вирішив, що пора збудувати собі столицю. Нове місто, яке не було би пов’язане в головах людей з будь-якими минулими подіями, постатями чи інтригами. Він вирішив збудувати його тут, у самому центрі земель, межами яких слугували моря, пустеля та Гнилолісся. Тут, де жодна Айз Седай ніколи не з’явиться з власної волі і ніколи не зможе застосувати Силу. Столицю, звідки одного дня на весь світ пошириться мир та справедливість. Коли народ почув відозви, озвучувані герольдами, люди почали збирати гроші на пам’ятник Артуру. Більшість з них вважала, що від нього до Творця лише один крок. Дуже малий крок. П’ять років пішло на те, щоби викарбувати статую та звести монумент. Статуя Артура Яструбине Крило була в сто разів вищою за будь-яку людину. Вони збудували монумент на цьому місці, а навколо нього повинно було постати місто.

— Тут ніколи не було міста, — недовірливо промовила Еґвейн. — Якби було, то хоч щось мусило би залишитися. Хоч щось.

Ілайс кивнув, не припиняючи своїх спостережень.

— Справді не було. Артур Яструбине Крило помер того ж дня, коли статуя була закінчена, а його сини та решта родаків розпочали боротьбу за трон Яструбиного Крила. Статуя стояла самотою серед цих пагорбів. Сини, небожі, кузени — всі вони померли, і навіть останні його нащадки зникли з лиця землі. Може, залишився хтось, хто переплив Аритський океан. Знайшлися такі, які хотіли би знищити навіть пам’ять про нього, якби їм це вдалося. Книги спалювали лише через те, що в них згадувалося його ім’я. Зрештою після нього нічого не залишилося, тільки згадки в легендах, та й вони переважно брехливі. Так закінчилася його слава.

Зрозуміло, боротьба не припинилася лише тому, що Яструбине Крило помер. Як і весь його рід. Залишався трон, який треба було вибороти, і кожний лорд, і кожна леді, котрі спромоглися набрати собі вояків, його домагалися. Так почалася Столітня війна. Насправді, вона тривала сто двадцять три роки, і події тих часів здебільшого звіялися разом із димом спалених міст.

Багатьом вдалося заволодіти якоюсь частиною цих земель, проте ніхто не міг захопити їх цілком, і саме в ці роки хтось скинув цю статую. Можливо, ті люди більше не могли стерпіти, коли подумки порівнювали себе з ним.

— Спочатку ви говорили так, наче ви його зневажаєте, — сказала Еґвейн, — а тепер так, наче ви ним захоплюєтесь.

Вона похитала головою.

Ілайс повернувся і глянув на неї спокійним незмигним поглядом.

— Якщо збираєтесь пити чай ще, то пийте зараз. Я загашу вогнище до потемків.

Тепер Перрин ясно розрізняв око, навіть попри те, що починало сутеніти. Воно було більше за людську голову, і тіні, що падали на нього, робили ного схожим на око крука — тверде, чорне, безжальне. Тепер він волів би заночувати десь в іншому місці.