Око Світу

РОЗДІЛ 19

ЗАСІДКА ТІНІ

Коли очолюваний Ланом загін в’їхав у місто, під копитами коней захрус-котіла розкришена бруківка. Все місто, куди би Ранд не кинув погляд, було суцільним румовищем, і в ньому не було ані живої душі, як це одразу помітив Перрин. Лише зрідка пурхав з-під ніг сполоханий голуб, та ще дикі рослини, переважно засохлі, витикалися з кожної тріщини в стінах та тротуарних плитах. Будинки з проваленими дахами траплялися частіше, ніж з уцілілими. Те, що колись було стінами, тепер, перетворившись у купи цегли та каміння, перегороджувало вулиці. Подекуди розчепірками стриміли на фоні неба обвалені вежі. Нерівні кам’яні пагорби, крізь які де-не-де проросли хирляві деревця, могли бути руїнами палаців чи цілих міських кварталів.

Але й того, що залишилося, вистачило, аби Рандові аж дух перехопило. Найбільша будівля Бейрлона легко би заіубилась у тінях, що відкидали тутешні руйновища. Куди б він не кинув оком, бачив палаци зі світлого мармуру під величезними куполами. На кожному будинку було не менше одного купола, а на деяких навіть чотири чи п’ять, і жодний не повторював інші. Довгі мощені доріжки, обрамлені колонами, тяглися на сотні кроків. Вони вели до веж, які, здавалося, сягали неба. Кожне перехрестя прикрашав або бронзовий водограй, або білосніжний обеліск, або статуя на п’єдесталі. І нехай у водограях давно не було води, обеліски часто-густо були розтрощені, а статуї скинуті з постаментів, те, що вціліло, вражало й зачаровувало Ранда своєю величною красою.

Аяжбо гадав, щоБейрлон — справжнє місто! Хай мені згоріти, а Том, мабуть, сміявся собі з-під вусів. Морейн і Лан теж, хочу них вусів і нема.

Ранд так захопився спогляданням усіх тих дивовиж, що був заскочений зненацька, коли Лан зупинився біля білої кам’яної будівлі, що колись мала бути вдвічі більшою за «Оленя і лева» в Бейрлоні. Тепер уже не можна було сказати, що містилося в цьому будинку, коли місто жило й процвітало — можливо, навіть корчма. Від верхніх поверхів залишилася лише оболонка, і крізь порожні пройми вікон, де не було вже ані шиб, ані рам, світило надвечірнє небо. Проте перший поверх, схоже, непогано зберігся.

Морейн, усе ще тримаючись за облук сідла, уважно придивилася до будинку і лише тоді ствердно кивнула головою.

— Це нам підійде.

Лан зістрибнув з коня і підхопив Айз Седай на руки.

— Заводьте коней усередину, — скомандував він. — Знайдіть приміщення, але десь подалі від вулиці, яке згодиться під конюшню. Ворушіться, фермерята. Це вам не сільська галявина. — Не опускаючи Айз Седай на землю, він зник усередині будинку разом із нею.

Найнів сповзла з коня і швидко пішла за ним, стискаючи в руках торбинку з зіллям та притираннями. Еґвейн поспішила за нею. Коней своїх вони залишили стояти.

— Заведімо коней всередину, — буркотливо передражнив Том, пирхаючи у вуса. Він важко й повільно зліз з сідла, переминаючись на затерплих ногах та розтираючи поперек, тоді взяв Альдіб за повіддя. — Чого ви чекаєте? — промовив він, повівши бровою у бік хлопців.

Вони квапливо спішилися і взяли за повіддя решту коней. Пройма того, що колись називалося дверми, була достатньо великою, аби провести крізь неї коней, навіть по два за раз. Всередині знайшлася величезна кімната, завширшки ледь не на весь будинок, з брудною кахельною підлогою, стінами в дрантивих залишках гобеленів, вицвілих до блякло-брунатного кольору. Здавалося, варто торкнутися цього клоччя, і воно порохнею осилиться додолу . Більше в залі нічого не було. Лан розклав у найближчому кутку плащі, свій та Морейн, і обережно всадовив її. Біля Айз Седай колінкувала Найнів, буркочучи щось про пилюку і порпаючись у своїй торбині, яку тримала перед нею Еґвейн.

— Вона може мені і не подобатися, це правда, — казала Найнів Охоронцю, саме тоді, коли Ранд, ведучи за повіддя Белу та Хмару, увійшов всередину вслід за Томом, — але я допомагаю кожному, хто потребує моєї допомоги, подобається мені ця людина чи ні.

— Я ні в чому не звинувачую вас, Мудрине. Я лише кажу: будьте обережніші з вашим зіллям.

Найнів позирнула на нього скоса.

— Річ у тому, що вона потребує моїх трав. Утім, як і ви. — Її тон, що був непривітний з самого початку, ставав усе уїдливішим. — Річ у тому, що вона може зробити стільки, скільки вона може зробити, навіть із цією її Єдиною Силою, і вона зробила все, що могла, а тепер просто валиться з ніг. Річ у тому, що зараз ваш меч їй не допоможе, Володарю Сімох Веж, а моє зілля може допомогти.

Морейн поклала руку на плече Лана.

— Заспокойся, Лане. Вона не хоче зашкодити. Просто вона не знає.

Охоронець насмішкувато пирхнув.

Найнів перестала порпатися в торбинці і з-під насуплених брів зиркнула на Охоронця, проте звернулася не до нього, а до Морейн.

— Є багато речей, котрих я не знаю. Про яку з-поміж них ідеться зараз?

— Перша річ, — відповіла Морейн, — полягає в тому, що все, чого я потребую, — це відпочинку. Але є й інша: я погоджуюсь з вами. Ваше мистецтво і ваші знання значно корисніші для мене, ніж я вважала. А тепер, якщо у вас є зілля, що допоможе мені міцно проспати якусь часинку і після цього я не почуватимуся ні в сих ні в тих...

— Слабенький чай з лисохвосту, марисіну та...

Останнього інгредієнта Ранд не розчув, бо пройшов за Томом в інше приміщення, розташоване за першим, таке ж за розміром, але ще більш порожнє. Тут повсюди лежав тільки шар пилу — товстий, гладенький, без жодних відбитків чи то пташиних, чи іншої дрібноти.

Ранд узявся розсідлувати Белу та Хмару, Том — Альдіб та свого мерина, Перрин — свого коня та Мандарба. Зайняті були всі. Крім Мета. Він кинув повіддя на підлогу посеред кімнати. Окрім тієї дверної пройми, крізь яку вони сюди потрапили, кімната мала ще два входи.

— Тут провулок, — повідомив Мет, зайшовши у перший. Утім, із того місця, де хлопці перебували, це і так було видно. Другий вхід у задній стіні просто зяяв чорним прямокутником. Тихо ступаючи, Мет зайшов туди, проте вискочив звідти значно жвавіше, обтрушуючи з волосся висохле павутиння.

— Нічого там немає, — сказав він, поглядаючи у бік провулка.

— Ти збираєшся подбати про свого коня? — поцікавився Перрин. Він уже розсідлав свого й взявся за Мандарба. Як не дивно, у нього не виникло жодних непорозумінь з цим жеребцем із вогняним поглядом. Той тільки косив оком на Перрина. — Ніхто не збирається робити це за тебе.

Мет востаннє кинув погляд на провулок і, зітхнувши, попрямував до коня.

Поклавши зняте з Бели сідло на підлогу, Ранд звернув уваїу на спохмурнілого Мета. Здавалося, його очі блукають десь за тисячі миль звідси, а рухи були якісь механічні.

— Мете, ти в нормі? — гукнув до нього Ранд. Той стояв заціпеніло зі знятим сідлом у руках. — Мете? Агов, Мете!

Мет сіпнувся і ледь не впустив сідло з рук.

— Га? Що? А-а-а... Я просто замислився.

— Замислився? — прогудів Перрин. Він саме міняв Мандарбу вузду на недоуздок. — Та ти заснув!

Мет сердито поглянув на приятелів.

— Я думав про... про все, що трапилося. Про ті слова, що я... — Всі присутні, а не тільки Ранд, розвернулися й дивилися на Мета, від чого він зніяковів. — Ви ж усі чули, що сказала Морейн. Це так наче якийсь стародавній покійник промовляв моїми вустами. Мені це не подобається.

Мет спохмурнів ще сильніше, коли Перрин, хихикнувши, промовив:

— Бойовий вигук Аемона, так вона сказала, еге ж? То, може, ти і є відроджений Аемон. Якщо згадати всі твої балачки про те, як нудно жити в Емондовому Лузі, гадаю, тобі це сподобається — бути новоявленим королем і героєм.

— Не треба так казати! — Том глибоко зітхнув, і всі поглянули на нього. — Це небезпечні балачки, дурні балачки! Мертві можуть відроджуватися, можуть вселятися в живі тіла, і про це не можна говорити зневажливо. — Він ще раз втягнув повітря, аби заспокоїтися, і повів далі: — Давня кров, каже вона. Кров, а не мрець. Я чув, що таке може траплятися. Інколи. Чув, хоча ніколи не думав, що насправді... Це твоє коріння, хлопче. Твій родовід, що йде від тебе до твого батька, до діда, і аж до Манетерену, а може, й ще далі. Отож, тепер ти знаєш, що твоя родина має дуже давнє коріння. Мусиш це прийняти й тішитися цим. Більшість людей знають хіба те, що в них був батько.

Деякі з нас і в цьому не можуть бути впевнені, з гіркотою подумав Ранд. Може, Мудриня мала рацію. Світло, сподіваюсь, що це так.

Мет кивнув на ці слова менестреля.

— Мабуть, так і є. Лише... чи не гадаєте ви, що це якимось чином пов’язане з тим, що з нами трапилося? З траллоками та всім іншим? Я хочу сказати... ні, я не знаю, що хочу сказати.

— Гадаю, тобі треба викинути це з голови і більше думати про те, як вибратися звідси живим. — Том видобув з глибин плаща люльку з довгим чубуком. — А мені, думаю, треба покурити.

Змахнувши люлькою в їхньому напрямку, менестрель зник у передній кімнаті.

— Ми всі в це вплутані, не ти один, — сказав Ранд Мету.

Мет стріпонувся і засміявся коротким нервовим смішком.

— Добре. Тоді, якщо ми всі в це вплутані, то тепер, коли з кіньми дали собі раду, чом би нам не роздивитися краще це місто? Справжнє місто, але без людської товкотнечі, і ніхто не смикає тебе за лікоть і не штурхає під ребра. Ніхто не витріщається на тебе. У нас ще є година чи дві, поки споночіє.

— Ти не забув про траллоків? — нагадав Перрин.

Мет зневажливо помотав головою:

— Лан сказав, що сюди вони ні ногою, пам’ятаєш? Треба уважніше слухати, що люди кажуть.

— Я пам’ятаю, — відказав Перрин. — І слухаю уважно. Це місто — Арід-гол, так? — було в союзі з Манетереном. Бачиш? Я слухаю.

— Арідгол, мабуть, був найважливішим містом під час Траллоцьких війн, — мовив Ранд, — якщо траллоки й зараз його бояться. Вони не побоялися припертися до Межиріччя, а Морейн казала, що Манетерен був — як же вона висловилася? — еге ж, сіллю в оці Морока.

— Не згадуй Пастиря Ночі, згода? — запротестував Перрин, здійнявши руки.

— Про що ти? — розреготався Мет. — Ходімо!

— Ми повинні запитати Морейн, — сказав Перрин, і тепер уже Мет здійняв руки:

— Запитати Морейн? Ти гадаєш, вона дозволить нам зостатися без її нагляду? А як щодо Найнів? Кров та попіл, Перрине, а у майстрині Лугган ги не хочеш спитати дозволу?

Перрин неохоче кивнув головою на знак згоди, і Мет, усміхаючись, повернувся до Ранда:

— А ти що скажеш? Справжнє місто! З палацами! — Він лукаво розсміявся. — І жодні білоплащники за нами не стежитимуть.

Рянд поглянув на нього сердито, але вагався недовго. Палаци в цьому місті справді наче з менестреливих казок.

— Добре.

Ступаючи тихо, аби їх не почули з сусідньої кімнати, приятелі шмигнули у провулок, а там уже перейшли на іншу вулицю, подалі від білого кам’яного будинку, де зупинився їхній загін. Рухалися хлопці швидко, а коли відійшли на цілий квартал, Мет раптом пустився у танок, викидаючи химерні колінця.

— Вільні. — Він голосно розсміявся. — Вільні!

Мет перестав вертітися дзиґою і, все ще радісно сміючись, глянув на друзів. Довгі вечірні тіні зубчастими смугами перетинали провулок, і в променях призахідного сонця безлюдні міські руїни взялися золотом.

— Чи ви колись мріяли побачити такі дива? Мріяли?

Перрин розсміявся йому у відповідь, а Ранд тривожно пересмикнув плечима. Нічого схожого на місто з його сну тут не було, та все ж таки...

— Якщо ми хочемо щось побачити, — сказав він, — краще нам із цим поквапитися. До настання сутінків залишилося не так уже й багато часу.

Мет, здавалося, намислив побачити все і тепер з ентузіазмом тягнув приятелів усе вперед і вперед. Вони залазили у занесені кушпелою чаші фонтанів — такі величезні, що в них могли би поміститися нараз усі мешканці Емондового Лугу, блукали навмання будівлями, обираючи лише найбільші з тих, що траплялися їм на очі. Зрозуміло, що палац є завжди палацом, але для чого могла слугувати гігантська кругла споруда з банею, не меншою за пагорб, біля якого вона стояла, та одним величезним приміщенням усередині? Чи обнесене місце просто неба, оточене крутосхилом з рядами кам’яних лав, і таке обширне, що тут міг розміститися весь Емондів Луг?

Мета почало дратувати, що вони не знаходять нічого, крім порохняви, кам’яних уламків та вицвілих клаптів на стінах, що колись були шпалерами чи килимами, а тепер розсипалися за найменшого дотику. В одному місці вздовж стіни стояли накидані одне на одне дерев’яні крісла: вони розвалилися на шматки, коли Перрин спробував підняти одне з них.

Ці палаци, з їхніми голими, величезними залами, в декотрих з яких за-ввиграшки помістилась би корчма «Винне джерело» та й ще б залишилась купа вільного місця як обабіч, так і зверху, змушували Ранда замислитися про тих людей, котрим вони колись слугували. Він було навіть подумав, що під цю круглу баню можна було зібрати всіх мешканців, а в те дивоглядне місце з рядами кам’яних лав і поготів... Він майже наяву бачив поміж тіней людей, бачив, як вони несхвально дивляться на трьох непроханих гостей — порушників їхнього спокою.

Зрештою Мет утомився від споглядання цих будівель, хай які величні вони були, і пригадав, що минулої ночі майже не спав. Те ж саме пригадали й інші. Позіхаючи, хлопці повсідалися на сходинках великої будівлі, попереду якої височів ряд колон, і взялися сперечатися, що робити далі.

— Вертаймося, — запропонував Ранд, — і трохи поспімо. — Він прикрив рота тильним боком долоні, а через якийсь час додав: — Спати. Це все, чого я хочу.

— Поспати ти завжди встигнеш, — рішуче заперечив Мет. — Поглянь, де ми. Руїни міста. Скарби.

— Скарби? — Перрин позіхнув так, що хруснули щелепи. — Нема тут жодних скарбів. Нічого нема — самий лише тлін.

Склавши долоні дашком, Ранд подивився на сонце. Червона куля майже торкалася дахів.

— Уже пізній час, Мете. Незабаром споночіє.

— Тут можуть бути скарби, — завзято вів своєї Мет. — І в будь-якому разі я хочу ще влізти хоч на одну вежу. Подивіться на ось цю... он там. Вона геть цілісінька. Можу побитися об заклад, що з неї видно на багато миль навкруги. Що скажете?

— Вежі небезпечні, — промовив чоловічий голос у них за спинами.

Ранд скочив на ноги і, схопившись за руків’я меча, стрімко обернувся. Решта не відстали від нього.

У густому затінку між колон, на вершечку сходів, стояв чоловік. Він ступив пів кроку вперед, прикрив рукою очі від сонця. А тоді знову позадкував.

— Перепрошую, — сказав він протяжно, — я надто довго пробув усередині, в темряві. Очі ще не звикли до світла.

— Хто ви такий? — Вимова цього чоловіка здалася Ранду досить дивною навіть після Бейрлона. Деякі слова він вимовляв інакше, і Ранд насилу міг його зрозуміти. — Що ви тут робите? Ми вважали, що в місті нікого немає.

— Я — Мордет. — Чоловік зробив паузу, наче чекаючи, що вони чули це ім’я. Коли ж ніхто з них навіть бровою не повів, він щось промимрив собі під ніс і продовжив: — Я міг би спитати те саме й у вас. Арідгол давно ніхто не відвідував. Дуже, дуже давно. Я не сподівався побачити, що його вулицями блукатимуть троє юнаків.

— Ми мандруємо до Кеймліна, — відповів Ранд. — Зупинилися тут на ночівлю.

— Кеймлін, — повільно вимовив Мордет, наче перекочуючи назву на язиці, а тоді похитав головою: — На ночівлю, кажете? То, може, ви приєднаєтесь до мене.

— Ви ще не сказали, що тут робите, — нагадав йому Перрин.

— Що роблю? Та звісно ж, шукаю скарби!

— І знайшли щось? — схвильовано запитав Мет.

Ранду здалося, що Мордет наче посміхнувся, але той стояв у густому затінку, тож хлопець не був упевнений.

— Знайшов, — відповів чоловік. — Більше, ніж сподівався. Значно більше. Більше, ніж я можу забрати з собою. От уже ніколи не думав, що мені пощастить зустріти тут трьох сильних, здорових юнаків. Якщо ви допоможете мені донести до моїх коней те, що я можу забрати, то все решта поділите між собою. Беріть, скільки зможете взяти. Однаково, те, що тут залишиться, пропаде — схованку знайде якийсь інший шукач скарбів, перш ніж я зможу сюди повернутися.

— Я ж казав вам, що в такому місці, як це, повинні бути скарби, — вигукнув Мет. Він помчав сходами вгору. — Ми допоможемо донести. Тільки відведіть нас туди.

Мордет разом з Метом зникли в ще густішому затінку між колонами.

Ранд поглянув на Перрина.

— Ми не можемо залишити його самого.

Перрин поглянув на сонце, що вже ховалося за обрій, і кивнув.

Хлопці підіймались сходами сторожко. Перрин вивільнив сокиру з петлі на поясі, а Ранд стискав руків’я меча. Але Мет с Мордетом чекали на них за колонами: Мордет склавши руки на грудях, а Мет нетерпляче зазираючи всередину будівлі.

— Ходімо, — покликав Мордет. — Я покажу вам скарби.

Він ковзнув усередину, а Мет поквапився услід. Хлопцям не залишалося нічого більше, як піти за ними.

Вони опинилися у напівтемному залі, але Мордет майже відразу звернув убік і почав спускатися вузенькими гвинтовими сходами у все глибшу і глибшу пітьму, доки хлопцям довелося навпомацки тягтися у чорній, наче смола, темряві. Ранд притримувався рукою за стіну, не знаючи, ступить його нога на наступну сходинку чи провалиться в порожнечу. Навіть Мет тепер почувався ні в сих ні в тих, висновуючи з того, яким тоном він сказав:

— Тут дуже темно.

— Так, так, — погодився Мордет, котрого темрява, схоже, нітрохи не турбувала. — Там, унизу, є ліхтарі. Ходімо.

І справді, гвинтові сходи вивели їх у коридор, який тьмяно освітлювали декілька курних смолоскипів, увіткнутих у залізні рогачі, що стирчали зі стін. У мерехтливому полум’ї, що відкидало рухливі тіні, Ранд зміг нарешті придивитися до Мордета — той ішов уперед, не зупиняючись, жестами кваплячи хлопців.

Є в ньому щось дивне, подумав Ранд, хоча він і не міг зрозуміти, що саме. Мордет мав вигляд випещеного, добре вгодованого чолов’яги. Важкі повіки прикривали його очі, через що здавалося, наче він приховує щось, водночас за усім пильно спостерігаючи. Куций, голомозий, він поводився так, ніби був вищий за них усіх. Та й одяг на ньому був дивоглядний. Чорні облиплі штани, м’які червоні чобітки з відворотами на щиколотках. Довгий червоний камзол, густо гаптований золотом, білосніжна сорочка з широкими рукавами та видовженими манжетами, що спадали майже до колін. Це точно був не той одяг, у якому зручно шукати скарби серед руїн покинутого міста. Але й не одяг надавав чоловікові дивного вигляду.

Коридор привів їх до кімнати зі стінами, викладеними кахлями, і химерність Мордета, хай у чому вона могла полягати, вилетіла Ранду з голови. Він охнув в унісон з обома своїми приятелями. Тут теж за джерело світла слугували кілька смолоскипів. Вони вкривали кіптявою стелю і змушували всіх присутніх відкидати по кілька тіней, але їхнє світло тисячі разів відбивалося від самоцвітів та золота, насипаних на підлозі. Тут були гори монет та золотих прикрас, золоті келихи, позолочені тарелі, інкрустовані самоцвітами мечі та кинджали, і все це абияк поскидуване у купи, що сягали хлопцям пояса.

Захоплено скрикнувши, Мет кинувся уперед і впав на коліна перед цим неуявним скарбом.

— Мішки, — задихаючись, вимовив він, запустивши руки по лікоть у золото. — Нам потрібні мішки, щоб усе це забрати звідси.

— Нам усього не забрати, — сказав Ранд. Він розгублено роззирнувся: все золото, яке купці привозили в Емондів Луг за рік, виглядало би піщинкою навіть в одній із цих кучугур. — Не зараз. Надворі майже смеркло.

Перрин витяг сокиру і ворушив нею коштовності, байдуже відкинувши вбік золоті ланцюжки, що заплутались довкола держака. Самоцвіти виблискували на чорному гладенькому сокирищі, подвійне лезо вкрилося золотим мереживом.

— Значить, завтра, — сказав він, широко посміхаючись і підіймаючи сокиру. — Коли ми їм це покажемо, Морейн і Лан зрозуміють нас.

— Хіба ви не самі? — запитав Мордет. Перед тим він пропустив хлопців повз себе до кімнати зі скарбами, і аж тепер підійшов до них. — Хто ще тут із вами?

Мет, усе ще із зануреними по зап’ястки у скарби руками, відповів неуважно:

— Морейн і Лан. А ще Найнів і Еґвейн, і Том. Він — менестрель. Ми подорожуємо до Тар Балона.

Ранд навіть дихати припинив. Мордет мовчав, і це змусило хлопця поглянути на нього.

Вишкірившись, чоловік завмер із перекошеним від люті і страху обличчям.

— Тар Балон! — Мордет потряс кулаками. — Тар Валон! Ви сказали, що прямуєте до цього... як його... Кеймліна! Ви збрехали мені!

— Якщо ви не передумали, — мовив Перрин, звертаючись до Мордета, — ми повернемося завтра і допоможемо вам. — Він обережно обіперся сокирою на купу прикрас та золотих чаш, інкрустованих самоцвітами. — Якщо вам все ще потрібна наша допомога.

— Ні. Тобто... — Важко дихаючи, Мордет помотав головою, наче не знаючи, як йому бути. — Забирайте, що хочете. Крім... Крім...

Раптом до Ранда дійшло, що йому муляло, коли він дивився на Мордета. Коли вони йшли коридором, безладно розкидані смолоскипи створювали навколо кожного з них ореол тіней, утім, як і тут. От лише... Ранд був настільки ошелешений, що, не роздумуючи, сказав уголос:

— Ви не маєте тіні.

З Метових рук із дзвоном випав кубок.

Мордет кивнув, і вперше його обвислі повіки піднялися повністю. Пещене обличчя зненацька набуло зголоднілого та спраглого вигляду.

— Отже, хай буде так. — Він випростався, і наче повищав. — Вирішено.

І раптом Мордет справді повищав. Він роздувся, наче куля, вся його постать деформувалася, голова вперлася в стелю, плечі сягнули стін, і зрештою він заповнив собою весь дальній кінець кімнати, відрізаючи хлопцям шлях до відступу. Щоки Мордета запали, зуби випнулися наперед, а тоді він простягнув до хлопців руки з такими широкими долонями, що в них могла би вміститися людська голова.

Пронизливо верескнувши, Ранд відстрибнув назад. Ноги заплутались у золотому ланцюгові, і він гепнувся на підлогу, аж дух йому забило. Намагаючись вдихнути хоч би ковток повітря, він водночас пробував витягнути свій меч, руків’я якого заплуталось у плащі. Кімната сповнилася криками його приятелів, а ще брязкотом золотих тарілок та келихів, що розкотилися підлогою. Раптом усе перекрив божевільний лемент, від якого у Ранда аж у вухах задзвеніло.

Ледь не задихнувшись, він усе ж таки примудрився вдихнути й видихнути, а тоді і вихопити клинок із піхов. Озираючись навсібіч, хлопець схопився на ноги, шукаючи очима, хто ж з його друзів так страшно кричав. З іншого кінця кімнати вибалушував очі Перрин. Напівприсівши, він зама-хувався сокирою, так наче збирався рубати дерево. Мет визирав з-за кучугури коштовностей, стискаючи в руках кинджал, прихоплений зі скарбниці.

Там, де тіні від смолоскипів були найтемнішими, щось ворухнулося. Хлопці ледь не підскочили. Це був Мордет. Зібгавшись жужмом, він забився у найдальший куток.

— Він нас одурив, — видихнув Мет. — Це якийсь фокус!

Мордет відкинув голову і завив так, що стіни затряслися і з них посипалася порохнява.

-— Усі ви мертві! — заволав він. — Мертві! — І, підстрибнувши у повітря, він полетів кімнатою.

У Ранда аж відвисла щелепа, і меч теж ледь не випав з рук. Пролітаючи кімнатою, Мордет видовжився і витончився, наче струмінь диму. Біля стіни він був уже не товщий за палець. Відтак ударившись об стіну і прослизнувши у шпарину між кахлями, він зник, але останній його викрик усе ще висів у повітрі, помалу згасаючи:

— Ви всі мертві!

— Ходімо звідси, — затинаючись, сказав Перрин, міцніше стискаючи сокиру і намагаючись дивитися одразу в усіх напрямках. На розсип золотих цяцьок у себе, під ногами він тепер не звертав жодної уваги.

— Але ж скарб! — запротестував Мет. — Адже ми не можемо просто так його покинути?

— Нічого я з цього не хочу, — відказав Перрин, і надалі роззираючись. — Це ваш скарб, чуєте? Ми нічого собі не візьмемо.

Ранд злостиво витріщився на Мета:

— Ти хочеш, щоби він від нас не відчепився? Збираєшся сидіти тут і напихати кишені, доки він повернеться ще з десятком таких, як сам?

Мет лише жестами вказав на золото та самоцвіти. Не чекаючи, доки він спроможеться щось сказати, Ранд з Перрином підхопили його під руки і витягли з кімнати, хоч як він пручався і репетував про скарби.

Проте не встигли вони пройти коридором і десяти кроків, як світло, і без того тьмяне, почало гаснути. Згасали і смолоскипи в кімнаті зі скарбами. Мет замовк. Хлопці пришвидшили кроки. Ось замиготів і згас один смолоскип у коридорі, за мить те саме трапилося з другим. Коли приятелі дісталися гвинтових сходів, тягти Мета не було потреби. Всі вони вже мчали стрімголов, а за ними змикався морок. Навіть непроглядна чорнота на сходах змусила їх завагатися лише на якусь долю секунди, а тоді вони помчали вгору, волаючи на все горло. Волали, аби налякати те, що могло чигати на них на сходах; волали, аби нагадати собі, що вони ще живі.

Хлопці влетіли в залу на першому поверсі, посковзуючись та падаючи на запорошеному мармурі, прокрались між колонами, скотилися зі сходів, набиваючи собі синці та іулі, і вивалилися на вулицю малою купою.

Ранд виліз із цієї колотні, піднявся і, підібравши з бруківки Темів меч, стривожено роззирнувся. Над дахами червонів лише краєчок сонця. Довжелезні тіні, наче темні ручиська, ще більше почорнівши у напівпомерклих променях, майже заполонили вулицю. Він здригнувся. Тіні нагадали йому те, як тягнувся до них Мордет.

— Принаймні ми вибралися, — промовив Мет, зводячись на ноги, обтрушуючись від пилу і марно намагаючись триматися як завжди, так наче нічого й не трапилось. — І я принаймні...

— Вибралися? — запитав Перрин.

Тепер Ранд був упевнений, що це не просто його уява. Він відчував, як невидимі голочки поколюють йому потилицю. Щось спостерігало за ними з мороку між колонами. Він крутнувся, глянув на будівлі з протилежного боку вулиці. Очі дивилися на них і звідти, він відчував це. Ранд міцніше стиснув руків’я меча, хоч і не знав, чи може він у цій ситуації знадобитися. Приятелі насторожено озиралися; Ранд зрозумів, що вони теж відчувають ці погляди.

— Тримаймося середини вулиці, — хрипко промовив він і, перехопивши їхні погляди, зрозумів, що вони налякані не менше. Він зглитнув і продовжив: — Тримаймося середини, уникатимемо тіней, наскільки це можливо, і підемо швидко.

— Підемо дуже швидко, — гарячково підхопив Мет.

Незримі спостерігачі не відставали. А, може, тут було безліч спостерігачів, безліч очей, що зирили на них з кожного будинку. Ранд не помічав жодного руку, хоч як пильно вдивлявся, проте погляди відчував — спраглі, зголоднілі. Він не знав, що гірше — тих кілька пар очей, що пильнують їх, чи тисячі очей у кожному будинку.

У місцях, куди ще сягали останні промені сонця, хлопці стишували кроки, трохи знервовано вглядаючись у темряву, що, як здавалося, невмолимо густішала попереду. Нікому не хотілося ступати в тінь, бо ніхто не був упевнений, що там щось не причаїлося. Там, де тіні лежали впоперек вулиці, перегороджуючи шлях, присутність зловорожих очей відчувалася майже зримо. Ці темні смуги приятелі пробігали стрімголов, кричучи мов на ґвалт. Рандові здавалося, що він навіть чує сміх — сухий, шелесткий.

Нарешті коли сутінки вже майже повністю огорнули місто, вони побачили білий кам’яний будинок, який покинули, здавалося, багато днів тому. І нараз очі, що стежили за ними, зникли. Ось вони щойно ще зирили, а вже за мить той липкий погляд щез, наче водою змитий. Ранд мовчки припустив підтюпцем, хлопці від нього не відставали, а в будинок вони вже влетіли прожогом, мов солоні зайці, і там, важко хекаючи, попадали без сил.

На кахельній підлозі, потріскуючи, палахкотіло невеличке багаття, а звивиста струминка диму виходила у діру посеред стелі, що змусило Ранда з жахом пригадати Мордета. Навколо вогню розташувався весь загін, крім Лана, і на появу зниклої трійці всі відреагували по-різному. Еґвейн, яка саме гріла руки над вогнем, здригнулася і вхопилася руками за горло, а коли роздивилася прибульців, то спершу полегшено зітхнула, а тоді ледь не спопелила їх поглядом. Том просто пробубонів щось собі під ніс, не випускаючи з рота люльки, і далі помішуючи гілкою жарке вугілля, але Ранд ясно розчув слово «недоумки».

— Ах ви телепні повстяноголові! — випалила Мудриня. Вона буквально визвірилася на них, очі її виблискували, обличчя побагровіло. — Чому, заради Світла, ви отак утекли? Ви при своєму розумі? Чи у ваших головах клепки бракує? Лан зараз бігає містом і шукає вас, і вам пощастить, хоча ви на це і не заслуговуєте, якщо він, повернувшись, не виб’є дурощі з ваших голів.

Обличчя Айз Седай не виказало жодного хвилювання, просто при появі хлопців вона випустила з рук край сукні, який стискала так, що побіліли суглоби на пальцях. Зілля Найнів, очевидно, допомогло їй, бо вона була на ногах.

— Вам не варто було вчиняти так, — мовила вона голосом чистим та незворушним, як вода у ставках Заплавного лісу. — Ми поговоримо про це пізніше. Я так розумію, що з вами щось трапилось у місті, інакше ви б не ввалилися сюди гамузом. Розповідайте.

— Ви сказали, тут безпечно, — жалібно промовив Мет, незграбно підіймаючись з підлоги. — Сказали, Арідгол був союзником Манетерену, і траллоки не пхатимуть носа в це місто, і...

Морейн ступила крок уперед, такий стрімкий, що Мет замовк із роззявленим ротом, а Ранд і Перрин, котрі саме зводилися, так і завмерли на напівзігнутих ногах.

— Траллоки? Ви бачили траллоків усередині міських стін?

— Не траллоків, — вичавив із себе Ранд, зглитнувши клубок у горлі.

І тоді вся трійця затеркотіла навперебій.

Кожний розповідав на свій лад. Мет розпочав з того, як вони знайшли скарби, причому складалося враження, що він це зробив ледь не самотужки, а Перрин узявся пояснювати, чому вони покинули будинок, нікого не попередивши. Ранд одразу перескочив до того, що вважав найважливішим, — як вони зустріли серед колон дивного незнайомця. Уся трійця була настільки схвильована, що ніхто з них не переповідав події послідовно; кожен, пригадавши щось, що здавалося йому важливим, випалював про це, не замислюючись, чи узгоджувалось воно як зі справдешніми подіями, так і з розповідями товаришів. Підглядачі. Вони всі наполягали на тому, що якісь очі підглядали за ними.

їхнє белькотіння майже неможливо було зрозуміти, хоча їхній страх поступово минав. Еґвейн тривожно позирала на вікна, що виходили на вулицю. За вікнами догорало останнє присмеркове світло, вогонь у кімнаті здавався крихітним і тьмяним. Спохмурнілий Том із затиснутою в зубах люлькою прислухався до чогось, витягнувши шию. В очах Морейн читався легкий неспокій. Легкий, аж доки... Айз Седай раптом різко видихнула, а тоді міцно схопила Ранда за лікоть.

— Мордет! Ти певний, що він так назвався? Усі пригадайте добре. Мордет?

Приятелі хором промимрили «так», спантеличені тим, як напружилася Айз Седай.

— Він вас торкався? — запитала вона. — Давав вам щось? А може, ви щось робили для нього? Я мушу це знати.

— Ні, — відповів за всіх Ранд. — Цього не було. З жодним із нас.

Ствердно кивнувши, Перрин додав:

— Він тільки те й робив, що намагався нас убити. Хіба цього не досить? Роздувся на пів кімнати, кричав, що ми всі мертві, а тоді зник. — Хлопець навіть махнув рукою, показуючи, як саме. — Наче дим.

Еґвейн придушено пискнула.

Мет спробував вивернутися:

__Ви ж сказали, тут безпечно! А ще про траллоків... ніби вони сюди ні ногою! Що ж нам залишалося думати?

_Впевнена, що ви взагалі ні про що не замислювалися, — промовила Морейн. Вона знову цілковито опанувала себе. — Кожен, хто взяв би на себе клопіт хоч на мить замислитися, поставився би з острахом до міста, у яке навіть траллоки бояться заходити.

_Тут без Мета не обійшлося, — упевнено заявила Найнів. — Він на такі штуки майстер, та ще й підмовляє до цього приятелів, а ті біля нього втрачають навіть ту краплинку глузду, з якою народилися на світ.

Морейн коротко кивнула, й надалі не відводячи очей від Ранда та двох його приятелів.

— Наприкінці Траллоцьких війн у цих руїнах стало табором військо — траллоки, Друзі Морока, мерддраали, жаховладці, і тисячі інших. Коли вони не вийшли з міста, сюди послали розвідників. Розвідники знайшли зброю, уламки лат і... криваві патьоки повсюди. А написи на стінах траллоцькою мовою благали Морока допомогти у їхню смертну годину. Люди, що прийшли сюди пізніше, не знайшли ні слідів крові, ні написів. їх стерли. На-півлюдки і траллоки й досі про це пам’ятають. Це й утримує їх на відстані від цього міста.

— І таке місце ви обрали для нашого прихистку? — недовірливо запитав Ранд. — Ми були б у більшій безпеці там, за стінами, намагаючись утекти від переслідувачів.

— Якби ви не звіялися, нічого не сказавши, — терпляче пояснила Морейн, — то знали би, що я виставила сторожу навколо будинку. Мердцраал навіть би її не помітив, бо це інший вид зла, який вона мала би зупинити, але те, що знаходиться в ПІадар Лоґоті, не перетнеться з нею і навіть близько до неї не підійде. Вранці ми зможемо безпечно забратися звідси; ці створіння не в силі терпіти сонячне світло. Вони заховаються глибоко в землю.

— І Па дар Лоґот? — невпевнено повторила Еґвейн.—Мені здалося, наче ви сказали, що це місто називається Арідгол.

— Колись воно звалося Арідгол, — відповіла Морейн, — і було одним із Десяти Держав — тих земель, що уклали Другий Пакт, тих земель, що стали супроти Морока з перших днів після Світотрощі. У ті дні, коли Торін аль’Торен аль’Бан владарював у Манетерені, королем Арідгола був Балвен Мейєл, або ж Балвен Залізна Рука. У сутінку відчаю безкінечних Траллоцьких війн, коли здавалося, що Батько Брехні ось-ось переможе, при дворі Бал вена з’явився незнайомець, який назвався Мордетом.

— Той самий? — вигукнув Ранд, а Мет додав:

— Цього не може бути!

Під поглядом Морейн хлопці замовкли. В кімнаті запала тиша, порушувана лише голосом Айз Седай.

— Мордет не так довго пробув у місті, а вже зробився нашіптувачем Балвена. Незабаром він нашептався так, що став другою людиною в королівстві. Мордет вливав отруту у вуха Балвена, і в Арідголі почалися зміни. Королівство відгородилося від усього світу, набралося зла. Твердили, що краще зустрітися з траллоками, ніж із мешканцями Арідгола. Перемога Світла — це все! Таке бойове гасло дав їм Мордет, і мешканці Арідгола вигукували його, хоча їхні вчинки суперечили Світлу.

Це надто довга історія, аби розповідати її повністю, і надто похмура, та й відомі нам, навіть у Тар Балоні, лише окремі її фрагменти. Як Каар, син Торіна, приїхав до Арідгола, щоби вмовити короля приєднатися знову до Другого Пакту, а Балвен сидів на своєму троні — висохла мумія з вогниками безуму в очах — і реготав, коли Мордет, що стояв поруч, з усмішечкою наказав стратити Каара та всіх послів як Друзів Морока. Як принца Каара почали прозивати Кааром Одноруким. Як йому вдалося вибратися з підземних темниць Арідгола і самотужки добігти до Порубіжних земель, коли йому на п’яти наступали жорстокі наймані вбивці Мордета. Як він зустрівся там з Ріа, яка не знала, хто він такий, і одружився з нею, і так переплутав нитки у Візерунку, що спричинивсь до власної загибелі від її руки, і до її загибелі від власної руки на порозі його мавзолею, і до падіння Алет-Лоріеля. Як війська Манетерену прийшли помститися за Каара і побачили, що ворота Арідгола розбиті і що всередині міських стін немає жодної живої душі, а зате є щось гірше за саму смерть. Не ворог звів зі світу Арідгола, а сам Арідгол. Підозрілість та ненависть породили щось таке, що зжерло своїх батьків, щось зачаєне в скелі, на якій стоїть місто. Машадар і досі чекає, голодний та спраглий. Люди більше не згадують Арідгол. Вони прозвали його Шадар Лоґот, тобто Місце, де чигає Тінь, або ж просто Засідка Тіней.

Машадар поглинув усіх, крім Мордета, але заманив того в пастку, і він теж чекає за цими стінами впродовж довгих століть. Його бачили не тільки ви. На деяких він вплинув через подарунки, що калічать розум і плямують душу, і ця зараза то сильнішає, то слабшає, поки не запанує людиною... чи не вб’є її. Якщо йому колись удасться вмовити когось піти з ним аж до міських стін, туди, де закінчується влада Машадара, він зможе поглинути душу цієї людини. І Мордет оселиться в тілі цієї людини, для якої незмірно краще було би загинути, і знову сіятиме зло по світу.

— Скарб, — пробурмотів Перрин, коли Айз Седай замовкла. — Він хотів, щоб ми допомогли йому донести скарб до коней. — Хлопець аж змарнів на лиці. — Можу об заклад побитися, що його коні виявилися би десь за містом.

Ранд здригнувся.

— Але ж ми зараз у безпеці, чи не так? — запитав Мет. — Він нам нічого не давав і не торкався нас. Ми ж у безпеці, з цією сторожою, що ви виставили, правда ж?

— Ми в безпеці, — погодилася Морейн. — Йому не перетнути пильнованих кордонів, як і іншим тутешнім мешканцям. А ще вони мусять ховатися від сонячного світла, отже, на світанку ми зможемо безпечно покинути це місце. Тепер спробуйте трохи поспати. Моя сторожа захистить нас, поки повернеться Лан.

— Щось його довго нема, — Найнів з острахом глянула на ніч за вікном. Там уже панувала безпросвітна темрява, чорна, наче смола.

— З Ланом нічого не станеться, — заспокійливо промовила Морейн, розкладаючи ковдру коло багаття. — Його посвятили на боротьбу з Мороком ще в колисці, коли вклали меч у дитинячі рученята. Крім того, я б одразу дізналася про його загибель, як і він про мою. Відпочиньте, Найнів. Все буде добре.

Але, загортаючись у ковдри, вона затрималася на мить, позираючи у нічну темряву, так наче теж хотіла би знати, чому забарився Охоронець.

Ранду здавалося, що його руки та ноги наче свинцем налиті, обважнілі повіки самі злипалися, але сон до нього довго не йшов, а коли прийшов, хлопець спав неспокійно, бурмочучи щось та хвицаючи ковдру. Прокинувся Ранд несподівано і не відразу зміг пригадати, де він і що з ним.

Місяць стояв високо в небі — останній тонюсінький серпик перед молодиком, безсилий побороти слабким посвітом темряву ночі. Всі ще спали, хоч і тривожним сном. Еґвейн та хлопці крутилися, щось при цьому бурмочучи. Хропіння Тома раз у раз переривалося нерозбірливими словами. Лана все ще не було.

Раптом Ранду здалося, наче сторожі взагалі нема. У темряві могло ховатися що завгодно. Кажучи собі, що це дурість, він вкинув кілька невеличких полін до майже згаслого жару в багатті. Здійнялося крихітне полум’я, багато тепла воно не додало, але стало видніше.

Він не знав, що пробудило його від тяжкого сну. Уві сні він знову був малим хлоп’ям. З Темовим мечем у руках і колискою, прив’язаною до спини, він біг безлюдними вулицями, а за ним гнався Мордет і кричав, що йому потрібна лише Рандова рука. А ще там був старий — він дивився на них і заходився невгамовним божевільним сміхом.

Загорнувшись у ковдру, Ранд ліг горілиць і втупився у стелю. Дуже хотілося спати, нехай навіть знову присниться сон на подобу останнього, але його очі ніяк не хотіли заплющуватись.

Раптом із темряви у кімнату безшумно прослизнув Охоронець. Морейн водномить прокинулась і сіла, так наче він дзеленькнув у дзвоник. Лан розтиснув кулак, і перед нею на плитку підлоги дзвякнули три невеликі штуковини. Три криваво-червоні значки у формі рогатих черепів.

— Усередині міста траллоки, — промовив Лан. — Будуть тут трохи більше ніж за годину, і дга’воли — найгірші з-поміж них.

Він узявся будити решту загону.

— Скільки їх? Вони знають, що ми тут? — запитала Морейн, акуратно згортаючи свою ковдру. Голос у неї був спокійний, наче поспішати не було жодної потреби.

— Гадаю, що не знають, — відповів Лан. — їх значно більше за сотню, вони перелякані й готові вбивати будь-що, що рухається, і один одного теж. Напівлюдкам доводиться гнати їх силою — і щоби впоратися з одним кулаком, їх потрібно аж четверо, і навіть мерддраали, здається, також прагнуть лише одного — пройти крізь місто і залишити його якнайскоріше. Вони навіть не відхиляються вбік, аби обшукати все місто, і настільки приголомшені, що якби не сунули просто на нас, я би сказав, що нам нема чого хвилюватися.

Лан завагався.

— Є ще щось?

— Лише ось що, — повільно проказав Лан. — Мерддраали змусили граллоків зайти у місто. Хто змушує мерддраалів?

Досі всі слухали мовчки. Тепер Том тихо вилаявся, а Еґвейн прошепотіла:

— Морок?

— Не будь дурепою, дівчино, — відрізала Найнів. — Морока ув’язнено в Шайол Гулі Творцем.

— Принаймні поки що, — погодилася Морейн. — Ні, Батька Брехні тут немає, але ми в будь-якому разі мусимо забиратися звідси.

Найнів прискіпливо глянула на неї:

— Вийти з-під захисту сторожі і вночі перетнути Шадар Лоґот?

— Або залишитися тут і зіткнутися з траллоками, — відказала Морейн. — Щоби стримати їх, доведеться вдаватися до Єдиної Сили. Це знищить нашу сторожу і приверне увагу саме тих, від кого вона нас охороняє. Крім того, це буде те саме, як запалити вогонь на одній із цих веж, сигналізуючи усім напівлюдкам в радіусі двадцяти миль. Я б не хотіла зараз їхати звідси, якби був інший вибір. Але наразі ми є зайцями, а гонитва йде за правилами гончаків.

— А якщо за стінами їх ще більше? — спитав Мет. — Що ми тоді будемо робити?

— Ми скористаємось моїм початковим планом, — відповіла Морейн. Лан поглянув на неї. Піднявши руку, вона додала: — Який я раніше не могла втілити через утому, але тепер завдячуючи Мудрині відпочила. Ми будемо рухатися до ріки. Там, коли наші спини захищатимете вода, я зможу виставити захист — хоч і не надто потужний, проте він утримає траллоків та напівлюдків, доки ми зробимо пліт і переправимося на той берег. А якщо нам пощастить, ми зможемо навіть зупинити купецьке судно, що йде з Салдеї.

Тих, хто був з Емондового Лугу, такий план збентежив. Помітивши це, Лан пояснив:

— Траллоки та мерддраали ненавидять глибоку воду. Траллоки її страшенно бояться. Ніхто з них не може плавати. Напівлюдок ніколи не піде вбрід, якщо вода сягатиме йому вище пояса, а тим паче — протічна вода. Те саме і з траллоками: якщо буде хоч найменша можливість уникнути води, вони в неї не полізуть.

— Отже, щойно ми переправимося через річку, будемо в безпеці, — промовив Ранд. Охоронець кивнув.

— Мерддраалам буде майже так само важко змусити траллоків майструвати плоти, як було загнати їх у Шадар Лоґот, і якщо вони спробують переправитися через Арінелле таким робом, то половина з них розбіжиться, а інша половина, найвірогідніше, потоне.

— Сідлайте коней, — промовила Морейн. — Ми ще не переправились через річку.