Око Світу

РОЗДІЛ 7

ЛІС ЗАЛИШИВСЯ ПОЗАДУ

Чорнота ночі помалу почала вицвітати, а Ранд усе ще пробирався крізь ліс. Він помітив це не одразу. А коли зауважив, витріщився на сірі досвітки, очам своїм не вірячи. Не міг він цілу ніч іти від ферми до Емондового Лугу. Звичайно, рухатися удень Кар’єрним путівцем, хай яким вибоїстим та кам’янистим, — це не те, що дертися лісом потемки. З іншого боку, йому здавалося, що минуло багато днів відтоді, коли він побачив на дорозі чорного вершника, і тижні, відколи вони з Темом зайшли до свого будинку вечеряти. Він не відчував, як ріже плечі лямка, зрештою він узагалі не відчував самих плечей. Ніг, до речі, теж. А от що робилося у нього всередині, він відчував, і ще й як. Кожен подих давався ціною величезних зусиль, горлянка та легені пекли вогнем, а шлунок від голоду скрутило і корчило аж до нудоти.

Тем більше не марив уголос. Ранд не міг би сказати точно, як довго він не чує батька, але не зважувався зупинитися і поглянути, як той почувається. Варто йому це зробити, і він ніколи не зможе зрушити з місця знову — це Ранд знав точно. І до того ж, хай яким важким був стан Тема, допомогти хлопець усе одно нічим не міг. Єдина надія була на те, аби дістатися селища. Він зробив кволу спробу піти швидше, але задерев’янілі ноги не слухалися. Ранд уже не помічав ані холоду, ні вітру.

За якийсь час до нього долинув слабкий запах диму. Це мав бути димок з коминів. Значить, село вже недалеко. Він спробував усміхнутися, але його обличчям ковзнула, щоб одразу зникнути, лише подоба усмішки. Нараз Ранд тривожно насупив брови. Дим стелився повітрям важкою хмарою. Надто важкою. Коли надворі так холодно, над кожним будинком може витися димок, проте цей дим був надто густий. Перед його очима промайнула траллоки, яких він бачив на дорозі. Траллоки, що бігли зі сходу, звідти, д_е лежав Емондів Луг. Ранд вдивлявся уперед, намагаючись розгледіти періщ будинки, готовий покликати на допомогу першого-ліпшого, хай навіть Кенна Буйє чи когось із Коплінів. Кволий голос підсвідомості змущу_Вав його сподіватися, що в селищі хтось таки зможе допомогти йому.

Коли у просвіті між останніми безлистими деревами Ранд побачив перший будинок, він змусив себе продовжувати рухатися уперед. Ледь тримаючись на ногах, він увійшов до селища, і тоді його надія перетворилася на відчай

Чи не половина будинків селища стояли руїною. Купи почорнілого каміння, обпалених балок, а серед них закіптюжені цегляні комини, що брудними пальцями стирчали з уламків. Тонкі цівки диму ще курилися над згарищами. Мешканці селища, з обличчями, вкритими кіптявою, деякі в нічній білизні, ворушили попіл довгими гілками, інколи витягуючи на світ вцілілу каструлю, а частіше без жодної надії на вціліле добро. Там і сям просто неба височіли безладні купки речей, що їх удалося врятувати від вогню: високі дзеркала, поліровані креденси та шафи стояли на голій землі, а до них тулилися стільці, столи, завалені матрацами та ковдрами, різнокаліберним посудом і тоненькими стосиками одягу.

Руйнування, схоже, прокотилося селищем хаотично. На одній вулиці п’ять будинків уряд стояли цілісінькими, а на іншій — серед суцільного румовища самотньо височіла однісінька вціліла будівля.

На тому боці Винного джерела палали аж ревли три величезні багаття, приготовані для святкування Бел-Тайну, а навколо них поралося кілька чоловіків. Над багаттями стовпом здіймався вгору густий чорний дим, поцяткований безтурботними іскрами, а вітер вигинав ці стовпи та гнав дим на схід. Один із могутніх дгурранів майстра аль’Віра тягнув щось по землі в бік Фургонного мосту, до багать, але що саме — Ранд не роздивився.

Юнак ще тільки-тільки відійшов від узлісся, а Гарал Лугган, з чорним від кіптяви обличчям, уже спішив йому назустріч, стискаючи в товстезних пальцях лісорубську сокиру. Коваль мав на собі лише нічну сорочку, чорну від бруду і згару, і та сорочка звисала йому аж до чобіт, а крізь діру на пілці багровою смугою палав свіжий опік. Ранд упав на коліно біля волочні. Тем лежав із заплющеними очима і дихав важко й нерівно.

— Траллоки, хлопче? — запитав майстер Лугган охриплим від диму голосом. — Тут теж. Тут теж. Що ж, мабуть, нам щастило надто довго і це мало колись закінчитися. Йому потрібна Мудриня. Заради Світла, куди вона поділася?! Еґвейн!

Еґвейн, пробігаючи повз з оберемком простирадл, порваних на перев’язки, ковзнула по ньому поглядом, навіть не призупинившись. Очі її наче заблукали десь у далечині, а чорні кола під ними робили їх ще більшими, ніж завжди. За мить вона побачила Ранда й зупинилася, судомно схлипнувши.

— Ні, Ранде! Це ж не твій батько?! Він не?.. Ходімо, я відведу тебе до Найнів.

Знесилений, приголомшений, Ранд не міг відповісти ні слова. Цілу ніч Емондів Луг був для нього омріяними небесами, де він і Тем почуватимуться у безпеці. І тепер він міг лише у відчаї дивитися на сукню дівчини, в чорних плямах згару. Зараз йому чомусь упадали в око випадкові дрібниці, так наче вони були дуже важливими. Ґудзики на спині Еґвейн застебнуті косо. А ще в неї чисті руки. Він не міг збагнути, чому руки чисті, хоча на її щоках кіптява лежала смугами.

Майстер Лугган, схоже, зрозумів, що коїться із хлопцем. Він опустив сокиру, примостив її на голоблях, тоді підняв нижню частину волочні і тихенько підштовхнув їх уперед, спонукаючи Ранда йти за Еґвейн. Ранд побрів за дівчиною наче уві сні. Він хотів було здивуватися, звідки майстер Лугган може знати, що ці потвори були траллоками, але ця думка лише мигнула йому в голові. Якщо Тем міг їх розпізнати, то чому цього не міг би зробити й Гарал Лугган...

— Всі легенди є правдою, — пробурмотів він.

— Схоже на те, хлопче, — відгукнувся коваль. — Схоже на те.

Ранд і чув його, і не чув. Усі його сили йшли на те, аби триматися за тоненькою постаттю Еґвейн. Він знайшов у собі досить духу, аби бажати, щоби вона йшла швидше, хоча дівчина навмисне намагалася йти так, аби два чоловіки з важкою ношею могли не відставати від неї. Вона вела їх уздовж Галявини до будинку Колдерів. Стріха там чорніла звугленим тороччям, білені стіни поплямувала кіптява. Лише кам’яні підмурівки залишились від будинків пообіч нього, та ще дві купи обгорілої деревини. Перша була раніше будинком Беріна Тейна, брата мірошника. Друга—будинком Абелла Коутона. Батька Мета. Навіть комини повалилися.

— Заждіть тут, — промовила Еґвейн і подивилася на чоловіків, наче чекаючи відповіді. Але вони лише стояли мовчки, і вона, прошепотівши щось нечутно, стрілою метнулася всередину.

— Мет, — вимовив Ранд. — Що...?

— Та живий він, — відповів коваль. Він поставив на землю свій кінець нош і випростав спину. — Я його нещодавно бачив. Це диво, що хоч хтось із нас зостався живий. Вони так зненацька налетіли на мій будинок і на кузню, ніби я ховаю там купу золота та самоцвітів. Елсбет проламала одному голову пательнею. А сьогодні вранці вона подивилася на згарище на місці нашого будинку, викопала з попелища, де була кузня, найбільший молот і взялася нишпорити селищем, чи не сховався, бува, хтось із них замість утекти. Мені майже шкода ту істоту, яка попадеться їй під руку. — Він кивнув на буди-нок Колдерів. — Майстриня Колдер та інші жінки, будинки котрих уціліли, взяли до себе поранених і тих, хто залишився без даху над головою. Коли Мудриня огляне Тема, ми знайдемо йому ліжко. Можливо, у корчмі. Мер уже пропонував перенести всіх туди, проте Найнів сказала, що поранені почуватимуться краще, якщо не збирати всіх в одному приміщенні.

Ранд опустився на коліна. Виплутуючись з лямки, він поправив ковдру і плащ, якими був накритий Тем. Той не ворушився, лежав мовчки, навіть коли Ранд зачепив його задерев’янілими пальцями. Але принаймні він ще дихав. Мій батько. А все інше — просто гарячкове маячіння.

— А якщо вони повернуться? — приголомшено запитав він.

— Колесо плете так, як воно хоче, — з тривогою в голосі відповів майстер Лугган. — Якщо повернуться... Ну, принаймні зараз вони забралися геть. Отож, ми зберемо, що залишилося, відбудуємо зруйноване. — Чоловік зітхнув, його обличчя стало в’ялим, і він розтирав собі поперек суглобами пальців. До Ранда вперше дійшло, що найсильніший чоловік селища втомився так само, як і він, а може, ще дужче. Коваль обвів поглядом селище й похитав головою. — Хоча це зовсім не схоже на свято Бел-Тайну, але ми це здужаємо. Ми ще й не таке здужували. — Він підхопив сокиру, і на його обличчі проступила рішучість. — На мене чекають справи. Не хвилюйся, хлопче. Мудриня добре подбає про твого батька, а Світло подбає про всіх нас. А якщо не Світло, то ми самі про себе подбаємо. Не забувай, ми — народ Межиріччя.

Коваль пішов. Усе ще колінкуючи, Ранд окинув поглядом селище, вперше усвідомлюючи, що він бачить. Майстер Лугган правий, подумав він, дивуючись тому, що побачене його не вражає.

Люди все ще порпалися на згарищах, але навіть за той короткий час, що він пробув тут, багато хто з них уже поводився розсудливіше. Він наче відчував, як зростає рішучість народу. Але одна думка не давала йому спокою. Вони бачили траллоків. А чи бачили вони чорного вершника? Чи відчули вони його ненависть?

На порозі будинку Колдерів з’явилися Найнів і Еґвейн, і він підхопився їм назустріч, чи радше спробував підхопитися. Насправді ж він зашпортався, захитався і заледве не простягся на землі.

Мудриня опустилася на коліна біля нош, навіть не глянувши на нього. Її обличчя та сукня були ще брудніші, ніж в Еґвейн, а під очима також залягли чорні кола, але при цьому руки і в неї теж були чисті. Вона приклала руку до Темового обличчя, тоді відтягнула йому повіку. Звівши брови, відвернула ковдру й послабила пов’язку, аби подивитися на рану. Ранд не встиг побачити, як наразі виглядає рана, а вона вже прикрила її. Зітхнувши, Мудриня повернула ковдру на місце, обережно підтягнувши її Темові під шию, наче вкутувала дитину, укладаючи її в ліжко.

— Тут я нічим не можу зарадити, — мовила вона. Аби звестися на ноги, їй довелося обіпертися руками об коліна. — Мені шкода, Ранде.

Якусь мить він безтямно стояв, і лише коли вона посунула до будинку, кинувся за нею і розвернув до себе обличчям.

— Він помирає! — заволав він.

— Я знаю, — просто відповіла вона, і так буденно це сказала, що в Ранда ноги підкосилися.

— Ви повинні щось зробити. Повинні! Адже ви — Мудриня.

Щокою Найнів пробігла судома болю, але це тривало якусь мить, не більше, а потім обличчя її із запалими очима знову стало незворушним, а голос пролунав твердо і беземоційно.

— Так, я — Мудриня. Я знаю, що можу зробити своїми ліками, і я знаю, коли вже пізно щось робити. Невже ти гадаєш, що я би не допомогла, якби можна було допомогти? Але я не можу. Не можу, Ранде. І на мене чекають інші. Люди, яким я можу допомогти.

— Я привіз його так швидко, як тільки міг, — пробурмотів Ранд.

Навіть побачивши, що селище лежить руїною, він знав, що десь у ньому є Мудриня, і сподівався, що вона допоможе. Коли цієї надії не стало, він відчув страшенну порожнечу.

— Я знаю, — м’яко промовила вона, торкнувшись його щоки рукою. — Це не твоя провина. Ніхто би не зміг зробити більше, ніж ти. Мені шкода, Ранде, але не мене чекають інші. Побоююся, що це лише початок наших нещасть.

Ранд спантеличено дивився услід Найнів, доки двері за нею не зачинилися. Він розумів лише одне: вона їм не допоможе. Раптом він відступив на крок, заледве не впавши: це Еґвейн кинулася до нього й охопила руками його шию. Іншим часом він зойкнув би від таких міцних обіймів, але зараз тільки мовчки дивився на двері, за якими зникла його надія.

— Мені так шкода, Ранде, — проказала дівчина, припавши йому до гру-Д^ей. — Світло, аби ж я тільки могла хоч щось зробити! — голос її затремтів, і вона ще міцніше пригорнулася до нього.

— Еґвейн! — долинув зсередини будинку голос Найнів, і дівчина стрепенулася. — Еґвейн! Ти мені потрібна. І не забудь вимити руки!

Дівчина відірвалася від Ранда.

— їй потрібна моя допомога, Ранде.

— Еґвейн!

Ранду здалося, що він почув ридання, коли дівчина крутнулася і побігла геть. Вона зникла в будинку, і він залишився біля нош один. Якусь мить Ранд дивився на Тема, не відчуваючи нічого, крім безнадійної безпомічності Раптом він рішуче випнув підборіддя.

— Мер знатиме, що робити, — промовив він, знову впрягаючись у ноші. — Мер знатиме. Бран аль’Вір завжди знав, що робити.

Стомлено, але вперто Ранд посунув до корчми «Винне джерело».

Повз нього протупав ще один із важкотягів-дгурранів, ремені його упряжі були обв’язані навколо щиколоток здоровезної постаті, прикритої брудною ковдрою. З-під ковдри висувалися та волочилися по землі товсті лапи, вкриті грубим волоссям, а з-під іншого її краю стирчав цапиний ріг. Межиріччя не таке місце, де жахітні легенди стають явою. Якщо траллоки десь і існують, то це в далеких світах, у тих краях, де є і Айз Седай, і Лже-дракони, і Світло знає хто ще з менестрелевих оповідок. Але не в Межиріччі. Не в Емондовому Лузі.

Коли юнак простував Галявиною, люди гукали до нього, дехто навіть зі згарищ власних домівок, і кожен пропонував свою допомогу. Він чув їх, але не розумів, що йому кажуть, навіть тоді, коли вони наближались і йшли поряд. Не усвідомлюючи до кінця власних слів, він повторював, що допомога не потрібна, що про все вже подбали. Він не помічав і того, як люди відходили від нього зі стривоженими обличчями, не чув, як багато хто казав, що Найнів має подивитися і на Ранда. Він не дозволяв собі відхилитися від мети, яку сам надумав. Бран аль’Вір знатиме, що робити, аби допомогти Темові. Він намагався не думати, на яку допомогу сподівається. Просто мер зможе щось зробити, чимось зарадити.

Корчма майже не зазнала руйнування, що прокотилося селищем. Подекуди кіптява заплямувала стіни, але ясно-червоний черепичний дах блищав^ як завжди, А от від фургона крамаря залишились лише почорнілі залізні ободи коліс. Вони попадали на обвуглене днище фургона, що лежало тепер на землі. А великі дуги, що підтримували парусиновий дах фургона, химерно повигиналися, кожна під своїм кутом.

Том Меррилін сидів на старому кам’яному підмурівку, підібгавши під себе ноги, та невеличкими ножицями ретельно обтинав на своєму плащі обпалені кінці латок. Коли Ранд наблизився до нього з ношами, він відклав убік і ножиці, і плащ. Не питаючи, чи потребує Ранд допомоги, він сплигнув на землю та підхопив ноші.

— Ти хочеш занести його всередину? Зараз, зараз. Спокійно, хлопчику. Ваша Мудриня про нього подбає. Я з минулого вечора спостерігаю, як вона працює, і бачу, що вона напрочуд спритна й майстерна. Могло бути значно гірше. Є загиблі. Не дуже багато, але для мене навіть однієї людини забагато. Старий Фейн просто зник, і це найгірше. Траллоки можуть зжерти що завгодно. Ти мусиш дякувати Світлу, що твій батько тут, і що він живий, і Мудриня може його зцілити.

Ранд не слухав, що він каже, — Він мій батько! — звертаючи на його слова не більше уваги, ніж на дзижчання мухи. Він не міг більше терпіти слова співчуття та розради. Не тепер. Не раніше, ніж Бран аль’Вір скаже, як допомогти Темові.

Ранд навіть не помітив, як опинився перед дверима корчми. Просто навпроти його очей пишався знак, намазюканий на дверях головнею: перевернута сльоза, що балансує на гострому кінці. Стільки всього трапилося, що він навіть не здивувався, побачивши Ікло Дракона на дверях корчми «Винне джерело». Він і гадки не мав, чому комусь забаглося звинуватити власника корчми чи його родину у прихильності до Зла чи накликати на корчму лихо; але ця ніч переконала його в одному. Все може статися. Все що завгодно.

Менестрель підштовхнув його ззаду, Ранд натиснув на клямку й увійшов.

Зала стояла порожнем — там не було нікого, крім Брана аль’Віра, — а ще у ній стояв псячий холод, бо ж ніхто не мав часу розпалити вогонь у каміні. Мер сидів за одним із столів, умочуючи перо у чорнильницю. Він зосереджено супив брови, в той час як його голова, оторочена сивим волоссям, була схилена над пергаментом. Погано заправлена нічна сорочка вибилася йому зі штанів і надималася довкола солідної талії, а сам мер розсіяно чухав одну босу ноіу пальцями іншої. Ноги його були брудні: схоже, що він уже не раз вибігав на вулицю, попри холоднечу не помисливши взути чоботи.

— В якій справі? — буркнув він, не піднімаючи голови. — Кажіть, але швидко. Мені треба зробити дві дюжини справ просто зараз, а ще більше треба було зробити годину тому. Часу і терпіння у мене обмаль. Ну, кажіть вже!

— Майстре аль’Віре, — промовив Ранд, — я приніс батька...

Мер швидко підвів голову.

— Ранде? Тем! — Він відкинув перо і зірвався на ноги, перекинувши стілець. — Може, Світло не геть від нас відвернулося. Я боявся, що вас обох уже нема, бо десь за годину після того, як траллоки шуснули геть, у селище примчала Бела — вся замилена, і харчала так, наче шпарила галопом від самої ферми, тож я подумав було... Але годі вже тих оповідок! Треба занести його наверх. — Він ухопився за ноші ззаду, відсунувши плечем менестреля. — Йдіть по Мудриню, майстре Меррилін. І скажіть їй, щоби вона поквапилася, бо у мене є на це причина. А ти не хвилюйся, Ранде. Ми й тебе скоро укладемо в добротне м’яке ліжко. Ну ж, менестрелю, не гайте часу!

Том Меррилін зник за дверима, перш ніж Ранд спромігся заговорити.

— Найнів нічим не допоможе. Вона сказала, що нічого тут не може вдіяти... Я знав... Я сподівався, що ви щось придумаєте.

Майстер аль’Вір уважніше глянув на Ранда, тоді похитав головою.

— Побачимо, хлопчику. Побачимо. —Але голос його втратив нещодавню впевненість. — Треба покласти його в ліжко. Там йому буде зручно і від зможе принаймні відпочити.

Ранд дався меру відвести себе до сходів у глибині зали. Він намагався зберегти віру в те, що з Темом усе буде гаразд, хоча тепер розумів, що д_Ля такої впевненості в нього із самого початку було обмаль підстав, а раптовий сумнів у голосі мера вразив його у саме серце.

На другому поверсі корчми, уздовж фронтону, розмістилися шість просторих, добре опоряджених кімнат, з вікон яких проглядалася вся Галявина. Найчастіше тут зупинялися крамарі чи діловиті гості зі Сторожового Пагорба або з Девен Райда, але навіть купці, які щороку навідувались в Емон-дів Луг, приємно дивувалися, бачачи такі зручні та затишні кімнати. Три з них були наразі зайняті пожильцями, і мер з допомогою Ранда хутко заніс ноші з Темом до однієї з вільних кімнат.

Бран моторно скинув з широкого ліжка пуховик та простирадла, відтак вони з Рандом перенесли Тема на пружний пір’яний матрац, а під голову підклали подушки з гусячого пуху. Коли Тема вкладали, він навіть не застогнав, лише ще хрипкіше задихав, проте мер не дав Рандові часу цим перейматися, наказавши розпалити вогонь у каміні, щоби нагріти кімнату. Поки хлопець витягав з ящика дрова та підпалку, Бран розсунув запони на вікнах, впустивши до кімнати ранкове світло, а після цього взявся обтирати Темове обличчя. Коли повернувся менестрель, вогонь у каміні вже аж гуготів, наповнюючи кімнату теплом.

— Вона не прийде, — оголосив Том Меррилін, увійшовши до кімнати, а тоді з-під суворо насуплених сивих брів глянув на Ранда. — Ти не сказав мені, що вона вже оглядала твого батька. Вона мені заледве голову не відірвала.

— Я гадав... не знаю... гадав, а раптом мер може щось зробити, зможе вмовити її... — У відчаї стиснувши кулаки, Ранд повернувся до Брана. ■ Майстре аль’Віре, скажіть, що мені робити? — Товстун розпачливо похитав головою. Уникаючи зустрітися з Рандом поглядом, він поклав Темові на чоло щойно змочений шмат тканини. — Не можу я просто дивитися, як він помирає, майстре аль’Віре! Я мушу чимось допомогти. — Менестрель зробив рух, наче хотів щось сказати. Ранд швидко розвернувся до нього обличчям. — Ви можете щось порадити? Я готовий зробити все, що завгодно.

_Я лише подумав,—промовив Том, набиваючи великим пальцем люльку з довгим чубуком, —чи не знає, бува, мер, хто намалював Ікло Дракона на його дверях. — Він зазирнув у чашку своєї люльки, тоді перевів очі на Ранда й із зітханням знову затиснув між зубами незапалену люльку. — Схоже, комусь він перестав бути до вподоби. А, може, не до вподоби його гості.

Ранд подивився на^ менестреля з обуренням, тоді знову втупився на вогонь. Думки стрибали у його голові, наче омахи полум’я, і, наче полум’я, кружляли навколо однієї точки. Він не відступиться. Він не може просто стояти тут і дивитися, як Тем помирає. Мій батько, гаряче повторював він подумки. Мій батько. Коли минеться ця страшна гарячка, вони все з’ясують. Але спершу треба збити її. Проте як?

Стиснувши губи в нитку, Бран аль’Вір зиркнув на Рандову спину, а погляд, який він кинув на менестреля, зупинив би й ведмедя, проте Том, неначе нічого не помічаючи, просто чекав на його відповідь.

— Це має бути справа рук одного з Конґарів чи Коплінів, — нарешті проказав мер, — і лише Світлу відомо, кого саме. їх уродило як маку, і якщо про когось знайдеться сказати щось погане, вони це скажуть. А якщо не знайдеться, теж скажуть. Поряд з ними навіть Кенн Буйє здається солодкого лосим.

— Оцей повний фургон пришелепків, які приперлися сюди на світанку? — уточнив менестрель. — Вони траллоків не заскочили, а лише допитувались, коли почнеться свято, наче й не бачили, що шв селища перетворилося на попелище.

Майстер аль’Вір похмуро кивнув.

— Одні із виплодків їхньої сімейки. Та вони там усі на один копил. Цей недотямок Дарл Коплін пів ночі вимагав від мене вигнати майстриню Мо-рейн та майстра Лана з корчми, і з селища теж, так наче без них у селищі взагалі хоч щось залишилося б.

Ранд не звертав уваги на їхню розмову, та останні слова мера змусили його стрепенутися:

— А що вони зробили?

— Ну, що сказати, — відгукнувся майстер аль’Вір. — Вона викликала блискавку, що була схожа на кулю, і викликала її з чистісінького нічного неба, а тоді жбурнула її просто на траллоків. Ти бачив колись розколошмачені вщент дерева, в які вцілила звичайна блискавка? І траллоки мали не кращий вигляд.

— Морейн? — недовірливо перепитав Ранд, а мер ствердно кивнув головою:

— Майстриня Морейн. А майстер Лан із цим своїм мечем радше нагадував вихор. Та й із яким мечем? Цей чоловік сам був мечем, і вражав він у десяти місцях водночас! Принаймні так здавалося. Горіти мені вогнем, але я ніколи б не повірив, що таке можливо, якби не знаходився там і не бачив усе у двоє очей... — Він почухав лисину на маківці. — Тоді щойно розпочиналася Ніч Зими, відвідини і все таке. У нас були повні руки дарунків та медяників, а в головах шуміло від вина, аж нараз загарчали собаки, а тоді зненацька ці двоє вихопилися з корчми та побігли селищем, сповіщаючи про траллоків. Я подумав було, що вони трохи перебрали з вином... Адже. Траллоки?! Тоді ж ніхто навіть на мислі не міг мати, що відбувається, як нараз ці... ці створіння виявилися серед нас, на вулицях, рубаючи людей своїми мечами, підпалюючи смолоскипами будинки, завиваючи так, що кров холонула в жилах. — Мер від огиди аж пирхнув. — Ми тільки шмигляли врізнобіч, наче ті курчата на пташні, коли туди завітала лисиця, аж поки майстер Лан сподвиг нас хоч на якусь подобу мужності.

— Не кажіть так, — заперечив Том. — Ви повелися достойно. Не всі дохлі траллоки, що валяються он там, упокоїлись завдяки лише тим двом.

— Ммм... так, хай так. — Майстер аль’Вір здригнувся. — І все ж таки в це і зараз важко повірити: одна з Айз Седай в Емондовому Лузі! А майстер Лан — Охоронець!

— Айз Седай? — прошепотів Ранд. — Як таке можливо?! Я ж розмовляв із нею. Вона не може... Вона не...

— А ти гадав, вони мають на собі якісь знаки? — сердито запитав мер. — Може, у них через всю спину написано: «Айз Седай», а може, ще написано: «Не наближатися! Небезпечно!»? — Раптом він ляснув себе по лобі. — Айз Седай. Я, старий дурень, геть на дитячий розум зійшов! Ось тобі шанс, Ранде, якщо ти тільки наважишся ним скористатися. Я не можу порадити тобі так вчинити і не знаю, чи вистачило б у мене духу, якби я був на твоєму місці.

— Шанс? — вимовив Ранд. — Я готовий на будь-що, аби допомогти батькові.

— Айз Седай можуть зцілювати, Ранде. Згоріти мені, хлопче, та ти ж чув ці легенди. Можуть зцілити, коли ліки не допомагають. Менестреле, та ви ж маєте знати про це краще за мене. У ваших оповідках повно Айз Седай. Чому ви самі про це не сказали, а дозволили мені блукати у темряві, поки я дотумкаю?

— Я тут чужинець, — відказав Том, нетерпляче дивлячись на свою люльку, — а добропорядний селянин Коплін не самотній у своєму небажанні не мати справи з Айз Седай. Краще, аби ця ідея виходила від вас.

— Вона—Айз Седай, — прошепотів Ранд, намагаючись подумки порівняти ту жінку, що усміхнулася йому, з персонажами оповідок. Звертатися по допомогу до Айз Седай інколи буває гірше, ніж не отримати допомоги взагалі, так твердили легенди. їхня допомога наче пиріжок з отрутою, а в їхніх дарах завжди знаходиться гачок, наче під час риболовлі на живця. Раптом монета, що лежала у нього в кишені куртки, монета, що її дала йому Морейн, обпекла його на подобу розжареної вуглини. Йому знадобилося зробити над собою зусилля, аби не вихопити її з кишені та й не жбурнути у вікно.

— Ніхто не хоче мати справ з Айз Седай, — трохи помовчавши, мовив мер. — Це єдина можливість, яку я бачу, але зважитися на таке непросто. Рішенець за тобою, хлопчику, але я повинен сказати, що не бачив нічого поганого від майстрині Морейн... Морейн Седай. Гадаю, так слід її називати. Інколи доводиться хапатися за єдиний шанс, навіть якщо він тобі не подобається. — Він промовисто глянув на Тема.

— Деякі історії трохи перебільшені, — додав Том так неохоче, наче ці слова тягли з нього обценьками. — Деякі. А назагал, хлопче, хіба у тебе є вибір?

— Нема, — зітхнув Ранд. Тем так і лежав, не ворухнувшись. Очі у нього запали, наче він хворів тиждень, не менше. — Я піду... піду по неї.

— Вона за мостом, — сказав менестрель, — там, де вони... вибавляються від мертвих траллоків. Але будь обережний, хлопчику: Айз Седай роблять те, що роблять, керуючись власними резонами, а резони ці не завжди таю, якими вони здаються іншим.

Останні слова він уже прокричав услід Ранду, перш ніж за хлопцем зачинилися двері. Ранду довелося притримувати меч за руків’я, аби на бігу піхви не плуталися у нього в ногах, а часу на те, щоби їх просто зняти, в нього не було. Він, забувши про свою втому, прогуркотів сходами і вискочив із корчми. Шанс урятувати батька, хай хоч який непевний, наразі переважив тривожну ніч. Він не хотів роздумувати над тим, що шанс цей залежить від Айз Седай, і над тим, якою може бути ціна. А от не думати про те, що він просто зараз побачить Айз Седай... Хлопець втягнув повітря в груди і спробував надати ходу.

Вдалині, за останніми хатами північного окраю селища, віддалік шляху на Сторожовий Пагорб, на узбіччі зі сторони Західного лісу палали багаття. Вітер, як і раніше, відносив від селища чорні стовпи жирного диму, але нудотний солодкавий сморід однаково висів у повітрі. Так може смердіти пригоріла смаженина, якщо її залишити на рожні на кілька зайвих годин. Рандові сперло дух, а коли він зрозумів, що саме смердить, то його заледве не знудило, і він кілька разів судомно зглитнув. Гіршого застосування для святкових багать годі було й придумати... Вогонь підтримувала групка чоловіків. Вони обв’язали роти й носи шматтям, але з їхніх перекривлртгиу облич було зрозуміло, що навіть оцет, яким була просочена тканина, не надто помічний: адже вони однаково знали, що смородом просякнуте все навкруги, і тямили, що їм доводиться робити.

Двоє чоловіків відв’язували ремінну упряж одного з гігантів-діурранів від щиколоток одного із траллоків. Присівши навпочіпки біля мертвого тіла, Лан відкинув ковдру настільки, що стало видно плечі та козлячу голову. Коли до нього підбіг Ранд, Охоронець саме відчепив від плеча чорної шпичастої кольчуги траллока металевий емальований значок: криваво-червоні вила* трійчаки.

— Ко’бал, — виголосив він. Охоронець підкинув значок у повітря і, хмикнувши, піймав його.—Тобто, маємо вже сьому зграю. І, може, це ще не кінець

Морейн стомлено похитала головою. Вона сиділа, схрестивши ноги, н_а голій землі трохи оддалік. На колінах у неї покоївся жезл, вкритий по всій довжині вибагливою різьбою: виткі лози та квіти. Сукня на ній була зім’ята наче вона бозна-відколи не перевдягалася.

— Сім загонів! Сім! З часів Траллоцьких війн вони ніколи не діяли в такій кількості. Я боюся, Лане. Я сподівалася, що ми випередимо події, але ми можемо запізнитися, як ніколи ще не запізнювалися.

Ранд втупився на неї. Йому наче заціпило. Айз Седай!.. Він намагався переконати себе, що тепер, коли він знає, на кого... на що він дивиться, вона виглядатиме так, як і раніше. На його здивування, так вона й виглядала. Ну, може, не настільки досконало, як раніше: із зачіски подекуди повилазили пасма, на носі можна було помітити чорну пляму кіптяви, але більше ні в чому вона не змінилася. Але ж повинна бути якась риса, якась ознака, яка би вказувала, що вона Айз Седай. А з іншого боку, якщо зовнішність відбиває внутрішню сутність, якщо легенди кажуть правду, то вона мала би радше скидатися на траллока, ніж на жінку, і жінку понад усяку міру привабливу, жінку, гідності якої не може зашкодити навіть сидіння на голій землі. І вона може допомогти Тему. Хай якою б не була ціна, це — найголовніше.

Ранд набрав повні груди повітря:

— Майстрине Морейн... Тобто я хотів сказати, Морейн Седай... — Вони обоє повернулися і подивилися на нього, і він аж закляк під її поглядом. Це був не той спокійний, насмішкуватий погляд, який запам’ятався йому з часу їхньої розмови на Галявині. Обличчя у неї було втомлене, проте погляд її темних очей видавався поглядом яструба. Так дивляться Айз Седай. Руитгі внитті світу. Ляльководи, що посмикують за ниточки, змушуючи трони й держави танцювати за сценарієм, знаним лише жінкам з Тар Валона.

— Ще трохи світла в темряві, — тихо, наче сама до себе промовила Айз Седай, а тоді сказала голосніше: — Як твої сни, Ранде аль’Торе?

— Мої сни? — ошелешено перепитав він.

— Така ніч, як оця, може принести людині погані сни, Ранде. Якщо ти бачиш нічні сновиддя, то мусиш мені їх переказати. Іноді я можу звільнити людину від них.

— З моїми снами все гаразд... Допомога потрібна моєму батькові. Його поранено. Це лише подряпина, але його спалює гарячка. Мудриня не може нічого зробити. Вона сказала, що не може. Але в легендах... — Вона вигнула брову, і він замовк, ледве зглитнувши клубок у горлі. Світло, чи існує хоч одна легенда, де Айз Седай не була б лиходійкою ? Він подивився на Охоронця, але Лана вочевидь значно більше цікавив мертвий траллок, ніж те, що може сказати Ранд. Намацуючи для себе шлях під її поглядом, юнак продовжив говорити: — Я... е-е-е... чув, що Айз Седай можуть зцілювати. Якщо ви можете йому допомогти... зробіть хоч щось... хай яка буде ціна... — Він знову глибоко зітхнув і квапливо завершив: — За будь-яку ціну, яка в моїх силах, якщо тільки ви йому допоможете. Зроблю все що завгодно.

— Будь-яку ціну... — задумливо промовила Морейн, наче сама до себе. — Про ціну ми поговоримо пізніше, Ранде, якщо буде така потреба. Я не можу нічого обіцяти. Ванта Мудриня знає свою справу. Я зроблю, що зможу, але зупинити Колесо, коли воно обертається, понад мої сили.

— Смерть приходить до кожного, раніше чи пізніше, — суворо сказав Охоронець, — якщо тільки він не служить Мороку, а на таку ціну може погодитися тільки дурень.

— Не будь таким похмурим, Лане,—хмикнула Морейн. — У нас є певний привід для святкування. Невеликий, але є. — Вона обіперлася на патерицю, аби підвестися. — Відведи мене до батька, Ранде. Я допоможу йому, наскільки зможу. Надто багато людей тут узагалі відмовилися від моєї допомоги. Мабуть, вони теж начулись усіляких небилиць, — сухо додала вона.

— Він у корчмі, — сказав Ранд. — Це там. І дякую. Дякую!

Вони рушили до корчми, але він одразу вирвався уперед. Зупинився і нетерпляче чекав, доки вони його наздоженуть, тоді знову далеко випередив їх, і знову мав чекати.

— Будь ласка, швидше, — не втримався він, перебуваючи у полоні одного бажання — допомогти Тему, і навіть не подумавши про те, як нерозсудливо квапити Айз Седай. — Гарячка його спопеляє.

Лан люто зиркнув на нього:

— Чи ти не бачиш, що вона втомлена? Навіть з анґріалом те, що вона зробила вночі, — це наче оббігти все селище з лантухом каменюк на спині. Не знаю, чи ти вартий цього, вівчарю, хай що б вона не казала.

Ранд замовк, закліпавши очима.

— Спокійніше, мій друже,—мовила Морейн. Не притишуючи ходи, вона поплескала Охоронця по плечі. Він височів над нею і тримався близько, наче намагаючись додати їй сил. — Ти намагаєшся повсякчас піклуватися про мене. Чому він не може так само ставитися до свого батька? — Лан насупив брови, але змовчав. — Я йду так швидко, як можу, Ранде, повір мені.

Ранд не знав, чому вірити більше — її невблаганним очам, чи її спокійному голосу, у жодному разі не лагідному, а владному... А може, не обманюють ані очі, ні голос. Айз Седай. Тепер він пропав. Він стишив кроки, аби не забігати вперед, намагаючись не думати, якою ж буде ціна, котру вони обговорять пізніше.