Око Світу

РОЗДІЛ 12

ПЕРЕПРАВА ЧЕРЕЗ ТАРЕН

Лан спустився сходами, наказавши усім спішитися і вести коней за ним крізь туман. Вони знову повинні були покладатися лише на Охоронця, надіючись, що він знає, куди їх веде. Туман закручувався навколо колін, Ранд узагалі не бачив, куди ступає, не бачив нічого навіть за ярд перед собою. Туман у місті був не такий густий, як на шляху, а попри те він ледь розрізняв силуети своїх супутників.

На вулицях, як і раніше, не було ні живої душі. Віконець з вогниками трохи побільшало, але крізь щільну імлу вони виглядали блідими латочками, а крім цих тьмавих плям напівсвітла в сірій товщі взагалі нічого не можна було розгледіти. Інколи якийсь будинок проступав з туману, наче випливав з буремного моря, або неочікувано вигулькував чорним велетнем, хоча сусідні доми залишалися зануреними в сіру млу, і тоді здавалося, що цей новоявлений дім стоїть самотою на милі й милі навкруги.

Ранд рухався наче дерев’яний, бо все тіло йому боліло від довгого сипіння на коні, і рухаючись, він питав себе, чи не можна подолати решту шляху до Тар Балона пішки. Йти пішки наразі теж було не набагато легше, ніж їхати, але хоч як, а ноги лишалися чи не єдиною частиною тіла, що не боліла нещадно. Та й ходити пішки він звик.

Лише одну фразу, мовлену голосніше за інші, ясно розчув Ранд:

— Ти повинен це владнати, — мовила Морейн, відповідаючи на Ланове питання, котрого Ранд не почув. — Надто багато він пам’ятатиме, якщо залишити все, як є. Якщо я залишуся в його спогадах...

Ранд сердито обсмикнув обважнілий від вологи плащ, намагаючись триматися ближче до гурту. Мет і Перрин бурмотіли щось собі під ніс, раз у раз натикаючись носаками чобіт на щось невидиме і вибухаючи притишеною лайкою. Том Меррилін теж щось мурмотів сам до себе, і до вух Ранда долетіло щось на кшталт «поїсти гарячого», «біля каміна» та «підігріте вино», проте ні Охоронець, ані Айз Седай не звертали на це уваги. Еґвейн крокувала мовчки, тримаючи спину прямою, а голову високо піднятою. Але попри рішучість, хода її теж виказувала ознаки болючої скутості, бо їздити верхи було для неї так само незвично, як і для решти.

Вона хотіла цієї пригоди, похмуро подумав він, і доки пригода триватиме, вона не помічатиме таких дрібниць, як густий туман, чи сирість, чи холод. Мабуть, речі бачаться трохи інакшими, думав він, залежно від того, шукав ти цієї пригоди чи її нав’язали тобі силою. Безперечно, в оповідках перегони крізь холодну мряку, коли на тебе полює драгкар і лише Світло знає хто ще, видаються ланцюжком подій, що лоскочуть нерви. Можливо, Еґвейн зараз і переживає незабутні хвилини; а ось він міг відчувати тільки холод та сльоту і був радий, що наразі простує селищем, навіть якщо це селище — Таренський Перевіз.

Зненацька Ранд наштовхнувся в імлі на щось велике та гаряче. Це був кінь Лана. Охоронець і Морейн зупинилися, а за ними й решта, огладжуючи коней, заспокоюючи їх, а заразом і себе. Тут туман трохи порідшав, і вони вперше за довгий час побачили одне одного трохи ясніше, але тільки трохи, їхні ноги й досі тонули в бурунах туману, наче в каламутних паводкових водах. Здавалося, повінь поглинула й усі будинки навколо.

Ранд обережно провів Хмару трохи вперед і з подивом відчув, що у нього під чобітьми порипують дошки. Поромна пристань. Він обачливо позадкував, відтягуючи за собою і сірого. Колись він чув, що пристань у Таренському Перевозі — міст, що веде в нікуди, якщо тільки за ним не стоїть пором. Казали, ніби Тарен — широка та глибока ріка, з підступними течіями, подолати які не завжди щастить навіть найкращому плавцеві. Мабуть, ця ріка значно ширша за Винну ріку, міркував він. А якщо довкола ще й непроглядний туман... Він зітхнув із полегшенням, коли знову відчув під ногами тверду землю.

— Готуйсь! — Несамовите шипіння Лана було не менш пронизливим, ніж туман. Охоронець махнув усім рукою, водночас ступивши крок до Перрина та відкинувши плащ на кремезному хлопцеві, так що стало видно величезну сокиру, якою той був озброєний. Ранд нічого не встиг зрозуміти, але слухняно закинув на плече полу плаща, демонструючи свій меч. Лан швидко відступив до свого коня, і нараз у тумані загойдалися тьмяні вогники і почулися приглушені кроки. Вони все ближчали.

За мить з імли вигулькнув майстер Довгошпиль у супроводі шістьох обшарпаних суб’єктів із вовкуватими фізіономіями. У руках вони тримали смоляники, що випалювали навколо діру в тумані. Зупинившись, вони висвітили загін, що вирушив з Емондового Лугу, а тепер стояв пліч-о-пліч на тлі сірої стіни мороку, яка здавалася ще непроникнішою у світлі смолоскипів. Поромник уважно вивчав своїх клієнтів, нахиливши довгасту голову, поводячи носом, наче тхір, що винюхує пастку.

Лан стояв, зумисне недбало обіпершись об сідло, але рука його промовисто відпочивала на довгому руків’ї меча. Він був наче стиснута пружина, готова будь-якої миті розпрямитися.

Ранд поквапливо спробував набути тієї ж пози, що й Охоронець: принаймні теж поклав руку на меча. А вбивчо загрозливий нахил пліч він навіть і не мріяв скопіювати. Якби я спробував, всі, мабуть, розреготалися б.

Перрин послабив шкіряну петлю, що утримувала сокиру в нього на поясі, та розставив ноги для кращої рівноваги. Мет узявся за сагайдак, хоча Ранд і сумнівався, що тятива буде в належному стані після цієї мандрівки крізь мокрінь. Том Меррилін поважно виступив наперед і витягнув перед собою руку, повільно її повертаючи. Ефектний змах — і нараз між пальцями у нього зблиснув кинджал, то ховаючись, то знову з’являючись. Менестрель спіймав кинджал за руків’я і взявся безтурботно підрівнювати собі нігті.

Морейн розсміялася — тихо, захоплено. Еґвейн заплескала в долоні, наче це був виступ на святі, тоді раптом опустила руки з присоромленим виглядом, але усмішка так і залишилася на її вустах.

А от Довгошпиль, здавалося, не був у захваті. Він утупився на Тома, а тоді голосно прокашлявся.

— Тут, здаєцця, хтось казав про більше золота. За перевіз. — Він обвів усіх і кожного похмурим, шельмуватим поглядом. — Те, що ви дали мені раніше, вже в надійному місці, зрозуміло? Там, де нікому з вас не дістати!

— Решту золота, — відказав Лан, — отримаєте, коли ми будемо на тому боці. — Із цими словами він легенько струснув шкіряний гаман на поясі, і той мелодійно дзенькнув.

Очі поромника стрілою метнулися до капшука, але за мить він ствердно хитнув головою.

— Ну, раз так, то так, — вичавив він із себе та пошкандибав на пристань, а за ним потяглися й шестеро його підручних. Туман, пропалений їхніми смоляниками, швидко змикався у них за плечима, його сірі волокна наче зацеровували пророблений прохід. Ранд поспіхом повів коня вслід за ними

Пором виявився дерев’яною баржею з високими бортами, що закінчувалась пандусом. Коли пандус підіймали, він перетворювався на борт з четвертого боку порома. Канати як рука завтовшки відходили від масивних стовпів на пристані та вели уздовж бортів порому, а далі губилися в нічній пітьмі за рікою. Помічники поромника встромили смолоскипи в залізні тримачі по боках порома і, коли коні та люди опинилися на баржі, підняли сходні. Палуба заскрипіла під копитами та ногами, і пором трохи осів під вагою тварин та людей.

Довгошпиль пробурмотів щось собі під ніс, тоді гримнув на пасажирів, щоби ті тримали коней, стояли посередині та не заважали перевізникам. Він горлав і на підручних, поки вони готували пором до відплиття, підганяючи їх, проте ті не звертали жодної уваги на його слова, рухаючись неквапливо і неохоче. Утім, поромник теж реагував на це без запалу, часто обриваючи сам себе на півслові, підіймаючи свій смолоскип високо вгору і вдивляючись у туман. Незабаром він узагалі облишив окрики, перейшов на ніс і завмер там, втупившись у мряку над рікою. Він стояв нерухомо, аж доки один із перевізників торкнувся його плеча, від чого Довгошпиль аж здригнувся:

— Га? Що? А, це ти... Готово? Давно вже пора! То чого ви чекаєте?! — Він змахнув рукою, забувши про затиснутий у ній смолоскип, змахнув так незграбно, що коні форкнули і сахнулися від нього. — То відчалюємо! До канатів! Ворушіться! — Команда попленталася виконувати наказ, а Дов-гошпиль знову втупився в морок, тривожно мацаючи куртку на грудях.

Коли віддали швартови, пором підхопила сильна течія і він накренився, а тоді знову накренився на інший бік — це натяглися напрямні канати. Перевізники, по троє з кожного борту, вхопилися за канати на носі порома і, щось стиха приказуючи, натужно покрокували до корми. Пором зрушив з місця й посунув загорнутою в морок рікою.

Пристань зникла в тумані, а його звивисті смуги попливли над палубою у мерехтливому світлі смолоскипів. Баржа повільно гойдалася на річкових хвилях. На те, що вона рухається, вказували хіба розмірені дії перевізників: на ніс, щоби вхопитися за канати, а відтак на корму, крок за кроком підтягуючи пором. Ніхто не зронив ані слова. Уродженці Емондового Лугу трималися якомога ближче до середини порому. Вони чули, що Тарен значно ширший за ті річечки та річки, що протікали в їхній місцевості, а в тумані ширина його здавалася їм безмежною.

Ранд присунувся ближче до Лана. Ріка, яку не можна перейти вбрід, чи переплисти, чи хоча би побачити цілком — досить гнітюче видовисько для людини, котра ніколи не бачила чогось ширшого чи глибшого за озерце в Заплавному лісі.

— Невже вони насправді можуть спробувати нас пограбувати? — стиха запитав він. — Поромник поводився так, наче він боїться, що це ми його пограбуємо.

Охоронець кинув уважний погляд на хазяїна порома та його помічників — _Чи не прислухається хтось із них? — і лише потім відповів, теж дуже тихо:

— Зважаючи на цей туман, за яким можна сховатися... Бачиш, коли люди гадають, що зуміють щось приховати, то цілком можливо, що вони поведуться із незнайомцями так, як ніколи би не повелися, знаючи про присутність чужих очей. Найвірогідніше, ошукати незнайомця спробує той, хто сам підозрює іншого в спробі себе ошукати. Цей чолов’яга... Гадаю, він і рідну матір продасть траллокам на обід, якщо йому запропонують хорошу ціну. Але мене дивує, що ти про це запитуєш. Я чув, якої думки ви в Емон-довому Лузі про мешканців Таренського Перевозу.

— Так, але... Це правда, що багато хто каже, ніби вони... Але я ніколи не припускав, що вони й насправді... — Ранд зрозумів, якою дурістю було вважати, ніби він може хоч щось знати про те, якими насправді є люди за межами його селища. — Він може видати нас щезнику, — промовив він нарешті. — Розповісти, що ми перебралися на той берег. Може пустити траллоків по нашому сліду.

Лан стримано хмикнув:

— Пограбувати чужинця — це одна річ, а мати справу з напівлюд-ком — геть інша. Невже ти можеш уявити, що він візьметься переправляти траллоків, та ще в такий туман, скільки б золота йому не запропонували? Або що він захоче з власної волі розмовляти з мерддраалом? Та він радше накиває п’ятами і місяць бігтиме не озираючись. Не думаю, що нам варто надто хвилюватися через Друзів Морока у Таренському Перевозі. Не тут. З цього боку нам нічого не загрожує... принаймні якийсь час. Тсс... тихо!

Довгошпиль перестав вдивлятися в імлу попереду і розвернувся до них. Витягнувши гостре обличчя на довгій шиї, високо піднявши смолоскип, він утупився на Лана та Ранда, ніби вперше їх побачив по-справжньому. Палубні дошки озивалися скрипом на кроки перевізників та на випадковий стукіт копит, коли якийсь кінь переступав з ноги на ногу. Поромник відсахнувся, коли второпав, що вони спостерігають за тим, як він спостерігає за ними. Він аж підскочив, різко розвернувся і знову почав вдивлятися в туман, шукаючи протилежний берег чи що там ще він хотів побачити.

— Нічого більше не кажи, — мовив Лан так тихо, що Ранд ледь розчув ці слова. — Зараз не найкращі часи, аби просторікувати про траллоків, чи Друзів Морока, чи Батька Брехні, якщо тебе можуть почути чужі вуха. Такі балачки можуть скінчитися до такої міри погано, що намальоване на дверях Ікло Дракона здасться забавкою.

Ранд і сам не бажав продовжувати розпити. Настрій у нього став ще пригніченіший, ніж був до цієї розмови. Друзі Морока! Так наче їм мало клопоту зі щезниками, траллоками та драгкаром. Траллока принаймні хоч можна побачити.

Раптом у сірій імлі перед ними забовваніли причальні палі. Пором важко тицьнувся у протилежний берег, перевізники квапливо кинулися його най-товити, а тоді з глухим стуком перекинули на берег сходні. Мет і Перрин негайно заявили, що Тарен і вполовину не такий широкий, як про нього кажуть. Лан повів жеребця вниз сходнями, за ним пішла Морейн, а тоді й решта мандрівників. Коли Ранд, який ішов останнім, повів Хмару вслід за Белою, майстер Довгошпиль розлючено заволав:

— Ану зачекайте! Стійте! Де моє золото?!

— Ви його отримаєте, — звідкись з туману долинув голос Морейн.

Ранд відчув, що під його ногами вже не сходні, а дошки причалу.

— І срібна марка кожній вашій людині, — додала Айз Седай, — за швидку переправу.

Поромник завагався, витягуючи носа, наче нюхом перевіряючи, де тут пастка, а от його помічників згадка про срібло неабияк підбадьорила. Швидко розібравши свої смолоскипи, вони затупотіли сходнями, перш ніж Довгошпиль устиг відкрити рота. Злісно скривившись, поромник пошкандибав за своєю командою.

Ранд обережно пробирався причалом, чуючи, як за спиною глухо вистукує копитами Хмара, якого він вів за повіддя. Сірий туман тут був не менш густим, як над рікою. Біля причалу у колі світла від смолоскипів в руках Довгошпиля та його хлопців стояв Лан, роздаючи монети. Усі інші, крім Морейн, нашорошено спостерігали за процедурою, юрблячись за самісінькою спиною Охоронця. Айз Седай стояла осібно й дивилася на ріку, хоча що вона могла там побачити, Рандові було невтямки. Здригнувшись, він запнув на собі плащ, попри те, що той геть просяк вологою. Тепер хлопець був уже не в Межиріччі, і йому здалося, що між ним і рідною землею пролягла значно більша відстань, ніж за цією рікою.

— Ось, маєте, — промовив Лан, поклавши останню монету на долоню Довгошпиля. —Як домовлялися. — Він не став прибирати гаман, і чоловік із тхорячим обличчям пожадливо вп’явся в нього.

Зненацька причал голосно скрипнув і заходив ходором. Довгошпиль смикнувся, голова його різко крутнулася в бік порома, що ховався за завісою туману. Світло двох смолоскипів, що залишались на палубі, здавалося звідси двома розпливчастими бляклими цятками. Причал затріщав, відтак пролунав оглушливий тріск—це ламалося дерево. Дві світлі плями захиталися, а тоді почали обертатися. Еґвейн голосно зойкнула, а Том вилаявся.

— Він відв’язався! — заволав Довгошпиль. Схопивши за в’язи найближчих помічників, він штовхнув їх до краю причалу. — Пором відв’язався, ви, бовдури! Хапайте його! Хапайте!

Під штурханами Д овгошпиля перевізники ступили кілька невпевнених кроків уперед і зупинились. Неясні вогники на поромі закружляли швидше... ще швидше... Туман над ними закрутився у вихорі, засмоктуючись у спіральну вікнину. Причал затрясся. Повітря сповнилося тріском і хряском розтрощуваного поромного дерева.

— Це вир, — вимовив один з перевізників із забобонним жахом у голосі.

— На Тарені не може бути жодних вирів! — мертвим голосом проказав Довгошпиль. — Зроду не було.

— Прикрий випадок, — глухо пролунав голос Морейн крізь туман.

Вона відвернулася від ріки, але імла ховала її за своєю завісою, перетворюючи на неясний силует.

— Не пощастило, — погодився Лан без жодної емоції в голосі. — Схоже, певний час вам не доведеться перевозити людей через ріку. Погано, що ви втратили свій пором саме тоді, коли перевозили нас.—Він знову подлубався у капшуку, який так і залишався під рукою. — Ось, це відшкодує вам збитки.

Якусь мить Довгошпиль витріщався на золото, що блищало на долоні Лана у мерехтінні смолоскипів, потім зіщулився, а очі його так і забігали по обличчях подорожан. Вихідці з Емондового Лугу, напівприховані завісою туману, стояли мовчки. Перелякано вигукнувши щось нерозбірливе, поромник вихопив монети у Лана і, крутнувшись дзиґою, чкурнув у туман. Його помічники відстали від нього хіба на пів кроку, і світло смоляників швидко розтануло в тумані, коли вся їхня компанія чкурнула берегом проти течії ріки.

— Тут нас більше нічого не затримує, — мовила Айз Седай, так наче нічого надзвичайного не сталося. Ведучи за повіддя свою білу кобилу, вона пішла геть від пристані, підіймаючись берегом вгору.

Ранд стояв, не в змозі відвести очей від прихованої мрякою ріки. Це може бути випадковістю. Не буває вирів, так він сказав, але ж... Раптом він усвідомив, що залишився один, і заквапився й собі пологим схилом.

Через три кроки густий туман закінчувався наче ножем відрізаний Ранд завмер на місці й озирнувся. Уздовж ріки йшла межа, з одного боку якої висіла щільна сіра завіса, а з іншого розкинулося чисте нічне небо, ще й досі темне, хоча місяць вимальовувався чітко, вказуючи на близький світанок.

Охоронець та Айз Седай обговорювали щось між собою поблизу кордону туману. Коні стояли поруч із ними. Решта загону купчилися трохи оддалік. Навіть у блідому місячному сяйві було ясно видно, що вони дуже стривожені. Всі дивилися на Лана та Морейн, трохи відкинувшись назад, наче розриваючись між бажанням не згубити цю пару з очей і страхом наблизитися до неї.

— Туман тягнеться рівно вздовж ріки наче олівцем накреслений, — сказала Морейн задоволено. — У Тар Балоні й десятеро жінок не набереться, здатних утнути таке самотужки. Не кажучи вже про те, що це зроблено з коня, який мчить щодуху.

— Я не хочу нарікати, Морейн Седай, — заговорив Том незвичним для себе невпевненим тоном, — але чи не краще було би приховати нас ще на якийсь час? Скажімо, до Бейрлона? Якщо цей драгкар гляне на цей бік ріки, ми втратимо все, що виграли.

— Драгкари не надто кмітливі, майстре Меррилін, — сухо відказала Айз Седай. — Моторошні, смертельно небезпечні, часто дуже гострозорі, але розуму у них обмаль. Він доповість мерддраалу, що на цьому боці ріки туману немає, але сама ріка вкрита щільною завісою на багато миль в обох напрямках. Мерддраал знатиме, яких зусиль це мені мало вартувати. Відтак припустить, що ми могли втекти і вниз рікою, і це його затримає. Йому доведеться розпорошити свої зусилля. Туман протримається достатньо довго, і він не зможе бути впевнений, що ми не вирушили рікою на човні, аби пройти таким побитом частину шляху. Я могла би натомість розширити смугу туману в напрямку Бейрлона, але драгкар зможе обшукати ріку за кілька годин, і тоді мерддраал точно знатиме, куди ми прямуємо.

Том перевів дух і похитав головою.

— Я перепрошую, Айз Седай. Сподіваюся, що ви не сприймете мої слова за образу.

— Е-е-е, Мор... е-е-е, Айз Седай, — Мет гучно проковтнув клубок у горлі. — Пором.... е-е-е... ви... тобто... я не розумію, чому... — Він розгублено замовк, і запала тиша, така цілковита, що найгучнішим, що міг чути Ранд, було його власне дихання.

Урешті-решт Морейн заговорила, і голос її різко розкраяв тишу.

— Ви всі хотіли би пояснень, але якщо я пояснюватиму вам кожну свою дію, у мене не залишиться часу ні на що інше. — У місячному світлі Айз Седай здавалася вищою, постать її наче нависала над ними. — Вам треба знати одне: я збираюся безпечно доправити вас до Тар Валона. Все інше не повинно вас обходити.

— Якщо ми тут будемо стовбичити, — зауважив Лан, — драгкару не доведеться обшукувати ріку. Коли пам’ять мене не зраджує... — Він повів коня вище схилом.

Ранд відчув, що з початком руху Охоронця у нього в грудях наче розв’язався якийсь вузол, і хлопець глибоко зітхнув. Він почув, що й інші переводять дух, навіть Том, і йому пригадалася давня приказка: «Краще плюнути вовку в око, ніж перечити Айз Седай». Але напруга спала. Морейн уже не здавалася такою високою — тепер голова її ледь сягала Рандові грудей.

— Схоже, навіть перепочити нам не вдасться, — безнадійно промовив Перрин, закінчивши фразу позіханням. Еґвейн, притулившись до Бели, втомлено зітхнула.

Це вперше Ранд почув від дівчини хоча б натяк на нарікання. Може, вона нарешті зрозуміла, що це не дивовижна пригода, а щось геть інше. А тоді він із соромом пригадав, що вона навіть не проспала цілий день, як він.

— Нам треба відпочити, Морейн Седай, — сказав Ранд. — Ми цілісіньку ніч мчали верхи.

— Тоді пропоную поглянути, що приготував для нас Лан, — відповіла Морейн. — Ходімо.

Усі пішли за нею берегом угору, у напрямку лісу. Там, під дахом голого гілля, тіні були ще густішими. За якусь сотню спанів від Тарена перед їхнім зором постав курган із широкою галявиною перед ним. Колись давно повінь підмила та повалила тут цілий лісок груболиста, перетворивши повалені дерева на величезний щільний клубок переплутаних стовбурів, гілок і коріння. Морейн зупинилася, і зненацька низько над землею з’явився вогник, що рухався назустріч подорожнім, пробираючись з-під одного із завалів.

З-під кургану, тримаючи перед собою уламок смолоскипа, виліз Лан і випростався.

— Непроханих гостей не було, — сказав він, звертаючись до Морейн. — І дрова, що я заготовив, залишились сухі, тож я розклав невеличке багаття. Відпочиватимемо в теплі.

— Ви знали, що ми тут зупинимося? — не повірила Еґвейн.

— Це місце здавалося зручним, — відказав Лан. —Я вважаю, що завжди краще підготуватися заздалегідь.

Морейн узяла смолоскип у нього з рук.

— Подбайте про коней, будь ласка. Після цього я займуся вашою втомою. А просто зараз хотіла би поговорити з Еґвейн. Еґвейн?

Ранд дивився услід двом жінкам, а ті, низько зігнувшись, зникли під великим звалищем стовбурів та гілляк. Там виявився невеликий отвір, такий вузький, що крізь нього ледь можна було пролізти. Світло смолоскипа зникло.

В поклажі Лана були і сакви з харчами, і не надто великі торби з вівсом. Він зупинив мандрівників, коли ті взялися було розсідлувати коней. Натомість дістав пута, які теж захопив із собою.

— Без сідел їм би краще відпочивалося, але, якщо нам доведеться швидко забиратися звідси, то в нас може не вистачити часу сідлати їх заново.

— Мені здається, що вони взагалі не потребують відпочинку, — зауважив Перрин, намагаючись підвісити шаньку з вівсом під морду своєму коневі. Кінь енергійно мотав і трусив головою, і хлопцю не відразу вдалося при-лаштувати поворозки. Ранду теж довелося повозитися з Хмарою, і тільки з третьої спроби йому вдалося підсунути під носа коневі полотняний мішок.

— Ні, потребують, — заперечив Лан, закінчивши триножити свого жеребця і розпрямляючи спину. — Бігти вони ще можуть. Вони й бігтимуть щодуху, якщо ми їм дозволимо, і бігтимуть так аж до тієї миті, коли впадуть мертвими від виснаження, якого навіть і не відчували. Краще б Морейн Седай не довелося робити те, що вона зробила, але це було необхідно. — Він погладив жеребця по шиї, і тварина здійняла голову, неначе відповідаючи вдячністю на дотик Охоронця. — Найближчими днями нам доведеться скакати повільно, аж доки вони оклигають. Набагато повільніше, ніж я хотів би. Проте якщо нам пощастить, цього буде достатньо.

— То ось що... — затнувся було Мет, а тоді продовжив: — То вона це мала на увазі, коли казала, що зробить щось із нашою втомою?

Ранд погладжував шию Хмари, втупившись в нікуди. Попри те, що вона зробила для Тома, він не мав жодного бажання, аби Айз Седай застосовувала Силу до нього. Світло, та вона ж майже визнала, що сама ж потопила пором.

— Щось таке, — несмішливо пирхнув Лан. — Але вам не треба перейматися тим, що ви можете загнати себе до смерті. Якщо тільки справи не підуть геть погано. Краще вважайте, що ви просто отримаєте ще один нічний відпочинок.

Раптом із вкритої густим туманом ріки долинув пронизливий крик драгкара. Навіть коні завмерли на місці. Крик пролунав знову, цього разу ближче, наче голками простромивши череп Рандові. Потім крики стали тихіші, і нарешті розтанули вдалині.

— Пощастило, — видихнув Лан. — Драгкар шукає нас на ріці, — Він лише знизав плечима, і голос у нього був абсолютно спокійний. — Ну, ходімо всередину. Я б не відмовився випити гарячого чаю і сяку-таку рісочку вкинути до рота.

Ранд першим порачкував крізь отвір у буреломі. За ним виявися коротенький тунель. Проповзши ним, він зупинився. Попереду відкрилося вільне місце — якась подоба печерки усередині цього лісового розгардіяшу, і печерки доволі великої, аби вони могли тут усі вміститися. Над головою нависало гілля та стовбури дерев, і нависало так низько, що тільки жінки могли випростатися. На основині з річкової гальки потріскувало невеличке вогнище, і дим від нього йшов нагору, проходячи крізь плутанину гілок; тяга була достатня, аби в печерці не залишалося диму, а природний дах водночас був таким товстим, що не пропускав ані найменшого проблиску вогню. Морейн та Еґвейн, скинувши плащі, сиділи біля вогню одна навпроти одної, підібгавши під себе ноги.

— Єдина Сила, — казала Морейн, — походить з Істинного Джерела і є рушійною силою Творіння. Це сила, якій Творець призначив обертати Колесо Часу. — Вона витягла руки перед собою і склала їх, долоня до долоні. — Саїдін, чоловіча половина Істинного Джерела, і саїдар, жіноча половина, працюють одна проти одної й водночас разом, утворюючи цю силу. Саїдін, — вона підняла одну руку, а тоді дозволила їй упасти, — заплямована Мороком, бо він її торкнувся. Це наче тонка плівка прогірклої оливи, що плаває на воді. Вода залишається чистою, але до неї не можна дістатися, не торкнувшись бруду. Тільки саїдар залишається чистою, і нею можна безпечно користуватися. — Еґвейн сиділа спиною до Ранда, і він не бачив її обличчя, але бачив, як вона у захваті подалася вперед.

Мет штовхнув Ранда в спину й пробурмотів щось, і Ранд змушений був пролізти далі до печерки. Морейн та Еґвейн не звернули на нього уваги. За Метом всередину прихистку забралися і решта чоловіків. Вони звільнялися від промоклих плащів, розсаджувалися навколо вогнища, протягували руки до вогню. Останнім з’явився Лан. Із заглиблення у стіні він витяг міхи з водою та шкіряні сакви, дістав звідти чайник і заходився робити чай. Його вочевидь не цікавило, про що розмовляють між собою жінки, а от приятелі Ранда полишили гріти над вогнем руки і з неприхованим зацікавленням втупилися на Морейн та Еґвейн. Проте ті поводилися так, наче, крім них, тут нікого не було.

— Ні, — промовила Морейн у відповідь на питання Еґвейн, якого Ранд не розчув. — Істинне Джерело неможливо вичерпати, так само як млин не може вичерпати колесом воду в річці. Джерело — це ріка; Айз Седай — це млинове колесо.

— І ви насправді гадаєте, що я можу навчитися? — запитала Еґвейн. Обличчя її сяяло від захвату. Ранд ще ніколи не бачив її такою вродливою і такою недосяжною. — Я можу стати Айз Седай?

Ранд підхопився з місця й тріснувся маківкою об низьку стелю. Том Меррилін схопив його за руку та потягнув долу.

— Не роби з себе дурня, — прошепотів Том. Він зиркнув на жінок: ті, здавалося, нічого не помітили. Менестрель перевів погляд, сповнений співчуття, на Ранда. — Тепер від тебе вже нічого не залежить, хлопче.

— Дитино, — м’яко проказала Морейн, — небагато є людей, здатних навчитися торкатися Істинного Джерела та використовувати Єдину Силу. Хтось із них може навчитися більшого, хтось — меншого. Ти — одна зі жменьки тих, кому не треба вчитися. Принаймні рано чи пізно, хотітимеш ти цього чи ні, а Джерела ти торкнешся. Але без знання, яке можна отримати лише у Тар Балоні, ти ніколи не зможеш спрямовувати Силу правильно, а в такому випадку цілком імовірно й загинути. Чоловіки, які мають природжену здібність торкатися саїдін, помирають, якщо, звісно, Червона Аджа не знайде їх вчасно і не вгамує...

У горлі Тома щось наче притлумлено захрипіло, а Ранд неспокійно за-совався на місці. Такі чоловіки, про яких казала Айз Седай, зустрічалися дуже рідко, він чув лише про трьох таких, та й ті були, дякувати Світлу, не з Межиріччя, але перш ніж їх знаходили Айз Седай, вони завжди встигали наробити стільки лиха, що звістки про їхні вчинки поширювалися наче звістки про війни чи руйнівні землетруси. Ранд ніколи не уявляв, що саме роблять Аджі. Якщо вірити оповідкам, це були спільноти Айз Седай, які здебільшого плели інтриги та боролися за першість одна з одною. Але всі оповідки сходилися в одному: головна мета Червоної Аджі полягає в тому, аби попередити нову Світотрощу, і заради цього Айз Седай з цієї Аджі вишукують чоловіків, які хоча би подумки намагаються опанувати Єдину Силу. У Мета і Перрина був такий вигляд, наче їм раптом захотілося опинитися вдома у власних ліжках.

— ...але деякі жінки теж помирають. Навчитися без керівництва важко. Жінки, яких ми не знаходимо, ті, які виживають, часто стають... ну, скажімо, в цій частині світу часто стають Мудринями свого селища. — Айз Седай задумливо помовчала. — Давня кров ще має силу в Емондовому Лузі, і давня кров співає. Я зрозуміла, ким ти є, щойно тебе побачила. Айз Седай не може знаходитися поряд із жінкою, яка може спрямовувати силу чи ось-ось перевтілиться, і не відчути цього. — Морейн пошаруділа в торбинці, що висіла в неї на поясі, і видобула звідти невеличкий блакитний самоцвіт на золотому ланцюжку, що раніше прикрашав її волосся. — А ти дуже близька до перевтілення, до свого першого дотику. Буде краще, якщо я проведу тебе крізь нього. Це дозволить тобі уникнути... неприємних наслідків, які чигають на тих, хто шукає шлях самотужки.

Коли Еґвейн побачила камінь, очі її розширилися, вона кілька разів провела язиком по пересохлих губах.

— Це... Він має в собі Силу?

— Звісно, ні, — різко відповіла Морейн. — Речі не можуть мати в собі Сили, дитино. Навіть акгріал — це лише знаряддя. Це просто гарний блакитний самоцвіт. Але він може випромінювати світло. Ось.

Морейн поклала камінь на кінчики пальців Еґвейн. Руки у дівчини тремтіли. Вона ледь не відсмикнула їх, але Морейн взяла обидві її руки у свою, а іншою торкнулася скроні дівчини.

— Дивися на камінь, — м’яко промовила Айз Седай. — Так буде краще, ніж самій тикати ся наосліп. Звільни свій розум від усього, залишивши тільки цей камінь. Звільни розум і віддайся течії. Є тільки цей камінь і порожнеча. Почну я. Пливи за течією, і дай мені тебе скерувати. Жодних думок. Пливи.

Ранд учепився нігтями собі в коліна, а його щелепи були стиснуті до болю. У неї мусить не вийти. Мусить.

Всередині камінця замиготів синій вогник, лише один синій спалах — загорівся і згас. Не яскравіший за світлячка... Але Ранд відсахнувся, наче він засліпив йому очі. Еґвейн та Морейн дивились у камінь з порожніми обличчями. Ще один спалах, тоді ще один, і нарешті камінь запульсував небесною синявою, так як б’ється серце. Це Айз Седай, подумав Ранд у відчаї. Це робить Морейн. Не Еґвейн.

Ще один проблиск, не такий яскравий, і камінець знову став просто прикрасою. Брязкальцем. Ранд затамував подих.

Ще якусь мить Еґвейн продовжувала дивитися на камінець, тоді підвела очі на Морейн.

— Мені здалося... Я наче... наче, щось відчула, але... Можливо, ви помилилися щодо мене. Мені шкода, що ви змарнували на мене свій час.

— Нічого я не змарнувала, дитино. — На вустах Морейн грала задоволена напівпосмішка. — Останній зблиск належав лише тобі.

— Це правда? — вигукнула Еґвейн, і враз знову зів’яла. — Але ж він був такий... ледь помітний.

— А ось тепер ти поводишся, наче дурне сільське дівча. Більшість тих, хто приходить до Тар Балону, мусять навчатися не один місяць, аби зробити те, що ти щойно зробила. Ти можеш багато чого досягти. Можливо, навіть стати колись Престол Амерлін, звичайно, якщо навчатимешся затято і завзято працюватимеш.

— Ви хочете сказати, що... — У захваті Еґвейн кинулася на птию Айз Седай. — Дякую! Ранде, ти чув? Я стану Айз Седай!