Око Світу

РОЗДІЛ 24

ВНИЗ ПО АРІНЕЛЛЕ

Десь далеко крапала вода, глухі сплески безупинно відлунювали від стін, і те відлуння наче жило своїм життям, назавжди полишивши первинне джерело. Зусібіч громадилися кам’яні мости та відкриті переходи. Вони, здавалося, виростали з широких кам’яних пілонів з пласкими верхівками, гладенькі, відполіровані, з прошарками червця та золота. Лабіринт ярус за ярусом тягнувся крізь пітьму вгору-вниз без видимого початку і кінця. Кожен міст вів до пілона, кожен перехід — ще до одного пілона, а тоді до інших мостів. Куди б не поглянув Ранд, скрізь, куди лише сягало око, крізь темряву неясно проступала одна й та сама картина — і зверху, і знизу. Щоби роздивитися краще, бракувало світла, та він цьому майже зрадів. Деякі переходи закінчувалися відкритими терасами, що нависали над ярусами та ярусами таких само терас. Жодних підпор не було видно. Він пришвидшив кроки, намагаючись вийти звідси, знаючи, що це лише ілюзія. Усе навколо було ілюзією.

Він знав цю ілюзію. Він надто часто перебував у ній, аби не впізнати. І скільки би він не пройшов угору чи вниз, чи будь-куди, повсюди був тільки блискучий камінь. І повітря, що відгйнило сирим духом глибоко розритої, щойно перевернутої землі, а ще нудотно-солодкавий сморід тління. Сморід могили. Він намагався не дихати, але огидний запах забивав ніздрі, прилипав до шкіри масною плівкою.

Око вловило якийсь рух, і він заціпенів, пригнувшись за відполірованою огорожею на верхівці однієї з колон. Але заховатися тут було неможливо. Його можна було побачити з тисячі різних місць. У повітрі була розлита тінь, але справжніх тіней, що приховали б його, тут не було. Тут не було ламп, чи ліхтарів, чи смолоскипів. Тьмяне освітлення просто було тут присутнє, так наче воно точилося з повітря. Напівсвітла було достатньо, аби бачити, певною мірою; достатньо, аби побачили його. Але нерухомість всього навколо давала хоч незначний захист.

Рух повторився, і тепер Ранд роздивився, що саме рухається. Вдалині по одному із переходів стрімко просувався чоловік, не звертаючи уваги на відсутність поручнів і прірву під ногами. Плащ, збрижений його швидкою ходою, тріпотів у нього за спиною, чоловік повсякчас вертів головою, когось шукаючи, випильновуючи. З такої відстані Ранд бачив лише обриси постаті, що рухалася крізь пітьму, але він і звідси міг сказати, що плащ цей був кольору свіжої крові, а зайняті пошуком очі горіли, наче дві печі.

Ранд спробував пробігтися лабіринтом очима, аби прикинути, скільки переходів треба подолати Ба’алзамону, перш ніж він дістанеться до нього, але зрозумів, що це марна справа. Відстані тут були оманливі, цю науку він теж засвоїв. Те, що здавалося далеким, могло вигулькнути раптово, варто було завернути за найближчий кут. А до здогадно близького можна було взагалі не дістатися. Єдине, що залишалося, — це йти вперед. Як він і робив з самого початку. Йти вперед і не думати. Думати було небезпечно, це він знав.

Проте коли він відвернувся від далекої постаті Ба’алзамона, то мимоволі згадав про Мета. Може, і Мет знаходиться десь у цьому лабіринті? Чи існують два лабіринти, два Ба'алзамони? Його свідомість ледь торкнулася цієї думки, наче риба наживки, і квапливо подалася геть. Думати про це було надто страшно. Тут як у Бейрлоні? Тоді чому він не може мене відшукати? Вже трохи краще. Хоч якась розрада. Розрада? Кров та попіл, яка в цьому може бути розрада?

Десь тут були два чи три кущі... хоча він і не пам’ятав цього чітко, але ж Ранд уже довго, дуже довго — як задовго? — біг, а Ба’алзамон марно його переслідував. Чи було це як у Бейрлоні, чи це тільки сновиддя, сон, що сниться іншим людям?

На якусь мить — саме стільки, щоби вдихнути, — він зрозумів, чому думати небезпечно... про що небезпечно думати. Як і раніше, щойно він дозволяв собі подумати про довколишнє як про сон, повітря починало мерехтіти, затьмарюючи очі, загусало, наче желе, знерухомлюючи його. Лише на мить.

Від жароти саднила шкіра, і в горлі уже давно пересохло, а він усе біг лабіринтом уздовж тернистого живоплоту. Як давно він так біжить? Піт випаровувався швидше, ніж встигав зібратися в краплі, очі пекло вогнем. Над головою — і не надто високо над головою — вирувало шалене клубовиння сталево-сірих хмар, посмугованих чорним, але жодного повіву вітру в лабіринті не відчувалося. На якусь мить він подумав, що це якось дивно, але гадка розтанула в жару. Він був тут уже дуже довго. Думати було небезпечно, це він знав.

Під ногами тепер була ненадійна бруківка, складена з бляклих, ковзких кругляків, наполовину засипаних сухою, наче кісткове борошно, порохнею, що здіймалася хмарками від найлегшого кроку. Від неї свербіло у носі, і він міг будь-якої миті чхнути, тим самим виказавши себе; хлопець намагався дихати ротом, але тоді пил забивав йому горло так, що він не міг дихати.

Це було небезпечне місце; це він знав також. Попереду Ранд побачив три прогалини у високій стіні з тернини, а далі шлях губився за поворотом. Просто зараз Ба’алзамон міг уже йти назустріч по будь-якій із цих прогалин. Два чи три рази таке вже траплялося... хоча він і не міг пригадати нічого напевне, і йому вдалося врятуватися... якимось чином. Надто розмірковувати — небезпечно.

Задихаючись від спеки, він зупинився роздивитися живопліт. Щільно переплетені кущі терня, мертвотно коричневі на вигляд, з міцними чорними шипами, схожими на гачки завдовжки у дюйм. Надто високий, аби зазирнути поверх нього; надто іустий, аби щось розгледіти крізь нього. Він боязко торкнувся стіни і зойкнув. Хоч який був обережний, а шип проштрикнув йому палець, наче розпеченою голкою. Він відсахнувся, перечепившись підборами за брук, труснув рукою — і надовкола розлетілися краплі густої крові. За якийсь час пекло вже не так сильно, але вся його рука пульсувала.

І раптом Ранд забув про біль. Зачепившись підбором, хлопець викопирсав з порохняви кругляк. Він дивився на нього, а порожні очниці у відповідь зяяли на нього. Череп. Людський череп. Ранд поглянув на доріжку, всю вимощену гладенькими, абсолютно однаковими, блідими кругляками. Він поспішно взявся переступати, але ж не міг би просуватися, не наступаючи на них, і не міг зоставатися на місці, не стоячи на них. Краєм свідомості промайнула розпливчаста думка, що речі можуть бути не тими, чим здаються, але він безжально притлумив її. Думати тут небезпечно.

Він заледве отямився. Стояти на одному місці теж небезпечно. Це була одна з тих істин, про які він хоч і туманно, але знав. Кров із пальця вже тільки скрапувала, і пульсуючий біль майже втишився. Посмоктуючи пальця, він рушив стежкою в тому напрямку, що був просто перед очима. Жодний шлях не був тут кращий за інші.

Він пригадував тепер, наче колись чув, що можна вибратися з лабіринту, якщо завжди повертати в один бік. Щойно в живоплоті з’явився просвіт, він повернув праворуч, біля наступної прогалини ще раз праворуч. І опинився лицем до лиця з Ба’алзамоном.

На обличчі Ба’алзамона промайнуло здивування, і коли він зупинився, його криваво-червоний плащ обвис. Полум’я палахкотіло в його очах, але у спеці лабіринту Ранд майже не відчув їхнього жару.

— Як довго ти збираєшся втікати від мене, хлопче? Як довго ти збираєшся втікати від своєї долі? Ти мій!

Задкуючи, Ранд сам здивувався, чому він нишпорить у себе за поясом, так наче шукає меч.

— Допоможи мені, Світло, — пробурмотів він.—Допоможи мені, Світло.

Він ніяк не міг пригадати, що означають ці слова.

— Світло не допоможе тобі, хлопче, й Око Світу нічим тобі не зарадить. Ти мій пес, і якщо ти не коритимешся моїм наказам, я задушу тебе мертвим Великим Змієм!

Ба’алзамон простягнув руку, і раптом Ранд зрозумів, як йому врятуватися. Це був туманний, уривчастий спогад, який аж волав про небезпеку, але не може бути небезпеки жахливішої, ніж дозволити Мороку тебе торкнутися.

— Це сон! — заволав Ранд. — Це сон!

Очі Ба’алзамона почали розширюватися — чи то від подиву, чи то від гніву, чи то всього разом, а тоді повітря замерехтіло, і риси його обличчя розплилися і зникли.

Ранд розвернувся на місці і сторопів. Він дивився на тисячу разів відображеного самого себе. На десять тисяч разів. Вгорі була чорнота, і внизу була чорнота, а довкола нього стояли дзеркала, дзеркала, повернуті під усіма можливими кутами, безліч дзеркал, і в кожному з цих дзеркал він бачив себе, бачив, як він щулиться і повертається, як дивиться на себе широко розплющеними очима на переляканому обличчі.

Раптом на дзеркалах з’явилася червона розмита пляма. Ранд крутнувся на місці, намагаючись відстежити її рух, але в кожному дзеркалі він бачив лише, як вона пропливає за його власним віддзеркаленням і зникає. А тоді пляма повернулася. Але це вже була не пляма. Дзеркалами крокував Ба’алзамон, десять тисяч Ба’алзамонів — і всі вони у пошуках Ранда знову і знову переходили із дзеркала в дзеркало.

Ранд усвідомив, що дивиться на віддзеркалення власного обличчя. Блідого і тремтячого від обпікаючого холоду. За спиною у нього виріс Ба’алзамон: він дивився на Ранда — не бачив, але однаково дивився. І в кожному дзеркалі полум’я, що бурхало з очей Ба’алзамона, лютувало позаду Ранда, огортаючи, поглинаючи його, змикаючись навколо нього. Він хотів закричати, але крик застряг у горлі. У цих незчисленних дзеркалах було лише одне обличчя. Його власне обличчя. Обличчя Ба’алзамона. Одне і те саме обличчя.

Ранд смикнувся і розплющив очі. Його оточувала темінь, трохи розбавлена блідим світлом. Хлопець ледь дихав і міг поворухнути хіба що очима. Шорстка вовняна ковдра вкривала його по плечі, а потилицею він відчував закладені за голову руки. Пальцями хлопець відчував гладенькі дерев’яні дошки. Палубні дошки. Крізь ніч порипував такелаж. Ранд полегшено видихнув. Він був на «Спреї». Все залишилося позаду... принаймні до наступної ночі.

Машинально він сунув пальця до рота. І йому перехопило подих — він відчув присмак крові. Повільно піднісши руку до обличчя, аби краще роздивитися у блідому світлі місяця, побачив, як на кінчику пальця виступає крапелька крові. Кров від вколотого шипом пальця.

«Спрей» повільно простував вниз по Арінелле. Вітер задував сильний, але з такого боку, що напинати вітрила було би марною справою. Попри те що капітан Домон раз у раз вимагав додати швидкості, корабель ледве повз. Вночі матрос на носі кидав за борт змащену лоєм линву, присвічуючи собі ліхтарем, і викрикував виміри стерновому, а течія несла корабель із прибраними веслами проти вітру. Посеред Арінелле не було скельних виступів, зате тут не бракувало піщаних кіс, банок, мілин, тому судно легко могло наскочити на мілину, все глибше занурюючись у намул, поки не поспіє допомога. Якщо взагалі прийде. Вдень весла працювали від світанку і до смеркання, але вітер противився веслярам так завзято, наче поставив собі на меті відігнати корабель по ріці.

Вони не приставали до берега ні вдень, ані вночі. Бейл Домон правував кораблем і ганяв команду однаково жорстко, нарікаючи на несприятливі вітри та кленучи повільний хід. Він прозивав веслярів ледацюгами, шпетив матросів за кожний недбало прив’язаний лінь, змальовуючи своїм низьким, тучним голосом жахливу картину, як траллоки, кожен з десять футів заввишки, вдираються на палубу і перегризають усім горлянки. Упродовж двох діб цього було достатньо, аби змусити всіх крутитися як мухи в окропі. Відтак шок від нападу траллоків проминув, і матроси почали ремствувати, що, мовляв, непогано було би розім’яти ноги на березі, та й узагалі нічна плавба рікою — річ украй небезпечна.

Команда вголос не протестувала, матроси перемовлялися нишком, позираючи скоса, чи нема, бува, поблизу капітана Домона. Але він, схоже, чув кожне слово, що лунало на його судні. Відтак щойно помічав, що ремствування наростають, мовчки виносив зі своєї каюти довгого, схожого на косу меча та сокиру з хижо вигнутим лезом, що її загубили на палубі траллоки під час нападу. Він вивішував їх на щоглі десь на годинку, а ті матроси, яких було поранено під час атаки, починали обмацувати свої пов’язки, і ворохобня вщухала... на день чи два, доки іншому молодику з команди не спадало раптом на гадку, що вони вже далеко відірвалися від траллоків, і все починалося знову.

Ранд помітив, що Том Меррилін тримається осторонь матросів, коли ті починають перешіптуватися та хмуритися, хоч зазвичай він охоче поплескував по спині всіх і кожного, сипав жартами та примовками, змушуючи посміхатися навіть тих, котрі були по горло зайняті роботою. Коли ж команда починала щось таємно обговорювати, Том пильно спостерігав за цим здаля, вдаючи, що всю його увагу забирає розпалювання люльки з довгим чубуком чи настроювання арфи, та будь-що, лише не те, про що перешіптуються матроси. Ранд не розумів, чому він так чинить. Адже команда, схоже, звинувачувала у всіх нещастях не їхню трійцю, що потрапила на корабель, рятуючись від траллоків, а радше Флорина Ґелба.

Упродовж перших днів після нападу траллоків Ґелб намагався викласти чи не кожному матросу, котрого йому вдавалося приперти до стінки, свою версію подій тієї ночі, коли Ранд з компанією з’явилися на судні. Ґелб бив себе кулаком у груди, сипав прокльонами та жалівся на кривди, яких він зазнав, і губи його завжди кривилися, коли він тицяв здалеку пальцем на Тома чи Мета, а найбільше на Ранда, звалюючи на них провину за те, що сталося.

— Вони чужинці, — товкмачив Ґелб, тишком-нишком озираючись, чи нема поблизу капітана. — Що ми про них знаємо? Знаємо, що вони з’явилися разом із траллоками, ось і все! Вони — їхні спільники!

— Заради Фортуни, Ґелбе, стули пельку, — гаркнув матрос із зібраним у косичку волоссям та витатуюваною на щоці невеличкою блакитною зіркою. Він і не глянув на Ґелба, спритно вкладаючи линву у кільця на палубі, причому робив це босими ногами. Всі матроси попри холод ходили босоніж, бо чоботи ковзалися на мокрих дошках. — Ти й рідну матір запишеш до Друзів Морока, аби тільки побайдикувати. Ану геть від мене!

Він плюнув Ґелбові на ноги та знову взявся до роботи.

Вся команда пам’ятала, що це Ґелб проспав свою вахту, і всі матроси давали йому такого відкоша, що відповідь матроса з косичкою була ще доволі люб’язною. Ґелбу довелося працювати на самоті, і роботи йому залишали найбрудніші, як-от віддраювати масні казани в камбузі або повзати на пузі в трюмі у багаторічному слизькому мулі, відшукуючи проточини. Невдовзі він припинив спроби заговорити до когось. Зацьковано горблячись, ображено мовчав, і що більше очей відчував на собі Ґелб, то ображеніший вигляд на себе напускав, хоч матроси реаіували на це тільки хмиканням. Проте коли на очі Ґелбу траплялися Ранд, Мет чи Том, на його довгоносому обличчі читалася вбивча ненависть.

Коли Ранд поділився з Метом думкою, що Ґелб рано чи пізно влаштує їм якесь паскудство, Мет окинув поглядом палубу і промовив:

— А хіба ми можемо довіряти комусь з них? Хоча б одній людині?

З цими словами він пішов шукати закут, де би міг побути на самоті, якщо можна знайти таке місце на судні менш ніж тридцять кроків завдовжки, починаючи від трохи задертого носа і до ахерштевеня зі стерновими веслами. Як здавалося Рандові, з тієї ночі у Шадар Лоґоті Мет увесь час намагався усамітнитися.

Том сказав:

— Якщо ми і матимемо клопіт, хлопці, то не через Ґелба. Принаймні не зараз. Ніхто з команди його не підтримує, а затівати щось самому у нього духу не стане. А ось інші... Домон, схоже, підозрює, що траллоки переслідують його особисто; решта ж починає схилятися до думки, що небезпека залишилася позаду. Вони можуть вирішити, що з них досить. їхньому терпінню приходить край. — Том поправив на собі свого пістрявого плаща, і Рандові здалося, що він перевіряє, чи на місці його ножі — той комплект, що віднедавна вважався кращим. — Якщо вони збунтуються, хлопче, то не залишать очевидців того, що тут сталося. Так далеко від Кеймліна королівський суд, може, і не має такої сили, але в цьому випадку навіть сільський староста мусив би вжити якихось заходів.

Після цієї розмови Ранд теж спостерігав за матросами лише потайки.

Том докидав свою лепту до відволікання команди від бунту. Він щоранку і щовечора якомога пишномовніше розповідав всілякі історії і виконував будь-які пісні, які просили. Аби підтримати версію, що Ранд та Мет бажають стати учнями менестреля, він щодня приділяв певний час їхній науці, і це видовище також неабияк тішило матросів. Звісно, він не дозволяв хлопцям торкатися своєї арфи, а їхні спроби грати на флейті змушували усіх лише страдницьки кривитися, принаймні на початках. Проте навіть затуляючи вуха долонями, команда дружно реготала, спостерігаючи за невмійками.

Менестрель навчав хлопців розповідати деякі найпростіші історії, виконувати нескладні кульбіти і, звісно ж, жонглюванню. Мет скаржився, що Том вимагає від них забагато, але менестрель лише роздував вуса та міряв того поглядом.

— Я не знаю, як удавати навчання, хлопче. Я або вчу чомусь, або не вчу. Не лінуйся! Навіть сільське вайло здатне зробити просту стійку на руках. Ану-бо, підводься!

Вільні від роботи матроси збиралися колом навколо цієї трійці і, повсі-давшись навпочіпки, зацікавлено дивились. Дехто навіть і собі пробував робити штуки, що їх показував Том, сміючись з власної незграбності. Ґелб із похмурим виглядом лише стояв осторонь, ненавидячи усіх і все.

Добрих пів дня Ранд проводив біля борту, обіпершись на поручні і блукаючи поглядом по березі. Справа була не в тому, що він справді очікував, що Еґвейн чи ще хтось із їхнього товариства раптом з’явиться на березі, хоч корабель і посувався уперед так повільно, що у нього інколи і жевріла така надія. Вони могли би наздогнати корабель, навіть якби не надто гнали коней. Якщо їм вдалося врятуватися. Якщо вони ще живі.

Ріка котила й котила свої хвилі, але жодних ознак життя, жодного судна, крім «Спрея», не було видно. Втім, це не означало, що на ріці не було на що дивитися і чому дивуватися. Десь у полудень першого дня їхньої подорожі Арінелле текла між високими крутосхилами. Вони тяглися вздовж обох берегів на пів милі. І на всю їхню довжину у скелі були були витесані статуї чоловіків та жінок сто футів заввишки, у коронах, що свідчило про те, що це королі та королеви. Жодна із цих королівських статуй не повторювала іншу, і помітно було, що першу від останньої відділяла тьма років. Ті фігури, що відкривали процесію з півночі, були сильніше понищені: вітри та дощі згладили обличчя, майже позбавивши їх індивідуальних рис, але чим далі на південь, то обличчя виразнішали, а деталі проступали рельєфніше. Хвилі розбивалися об підніжжя статуй, обкруглюючи ноги до гладеньких, невиразних потовщень, а інколи геть їх сточивши. Скільки вони вже тут стоять, з подивом запитував себе Ранд. Скільки часу працювала ріка, аби забрати з собою стільки каменю? Ніхто з команди не облишив своєї роботи, адже вони вже бачили ці стародавні статуї багато-багато разів.

Іншого разу, коли східний берег знову перетворився на заплавні луки, лише де-не-де помережані плямами чагарів, щось удалині зблиснуло.

— Що це може бути? — поцікавився Ранд уголос. — Виглядає наче щось металеве.

Капітан Домон, котрий саме проходив повз, зупинився і краєм ока глянув на далекий відблиск.

— Це і є метал, — зауважив він. Слова й надалі вилітали йому з рота суцільним потоком, але Ранд уже навчився їх розрізняти, не сушачи собі голову над змістом. — Металева башта. Я бачив її зблизька, то вже знаю. Суднам, що йдуть рікою, вона слуїує за віху. Ми за десять днів ходу від Біломостя, якщо рухатимемося з тією ж швидкістю, що зараз.

— Металева башта? — перепитав Ранд, і Мет, що сидів і про щось роздумував, підібгавши під себе ноги та опираючись спиною об діжку, стрепенувся й прислухався.

— Так воно і є, — ствердно кивнув капітан. — На вигляд сталева, блищить як відполірована, і на дотик теж сталева. Але жодної цятки іржі на ній немає. Двісті футів заввишки, завширшки як добрий будинок, і жодної на ній відмітини. І жодного отвору теж немає.

— Можу побитися об заклад, що в ній заховані скарби, — сказав Мет. Він звівся на ноги і поїдав очима башту, а ріка несла «Спрей» далі і далі. —.. Таку штуку могли збудувати лише для того, аби заховати всередині щось дуже цінне.

— Можливо, парубче, — прогуркотів капітан. — Проте у світі бувають речі й дивніші за цю башту. На острові Тремалкіні — а це один із островів Морського народу — кам’яна рука п’ятдесят футів заввишки витикається просто з верхівки пагорба, і тримає вона кришталеву кулю, завбільшки як цей корабель. Якщо десь і заховані скарби, то це під цим пагорбом, це як пити дати. От тільки місцеві не хочуть, щоби там рилися якісь чужинці, а Морському народу до всього байдуже: вони хочуть лише гасати морями на своїх вітрильниках та шукати Корамура, свого Обраного.

— А я би порився... — сказав Мет. — А як далеко до цього... Тремалкіна?

Блискучу башту затулив гайок, але Мет продовжував дивитися вдалечінь, так наче він її усе ще бачив.

Капітан Домон похитав головою.

— Ні, хлопче, це не скарби змушують людину мандрувати світом. Ну, знайдеш ти жменю золота або якісь камінці давно впокоєних королів... це, звісно, непогано, але тебе вабить до нових горизонтів не через них, а через нові дива, що відкриваються і відкриваються перед тобою. В Тенчико — це такий порт в Аритському океані — частина Палацу Панарха, кажуть, була збудована ще в Епоху Легенд. Там є стіна із фризом, на якому зображені такі тварини, яких жодна жива людина ніколи й в очі не бачила.

— Будь-яка дитина може намалювати тварин, яких ніхто ніколи не бачив, — сказав Ранд, але капітан лише фиркнув.

— Саме так, хлопче, може. А ось чи може вона виготовити кістки цих тварин? В Тенчико є такі кістки, всі зібрані докупи, ну от точнісінько, як вони були у цій тварині. Стоять в тій частині Палацу Панарха, куди кожен може зайти й подивитися. Після Світотрощі залишилося багато різних дивовиж, а з того часу існувало ще з пів дюжини імперій, і деякі з них не поступалися моїугтю навіть імперії Артура Яструбине Крило, і кожна з них залишала по собі щось дивовижне й незбагненне. Світляні жезли, гостре мереживо, камінь відваги. Кришталева решітка вкриває весь острів, а коли над нею сходить місяць, вона гуде. Гора, що має заглиблення таке, як чаша, а зсередини чаші стирчить срібна голка сто спанів заввишки, і той, хто підходить до неї ближче, ніж на милю, вмирає. Поржавілі руїни, і знайдені на морському дні речі, про призначення яких мовчать навіть найстаріші книги. У мене теж назбиралося трохи таких дивовиж. Речі, про які ти навіть не мріяв, і зі стількох різних місць, що ти і за десять життів не побачиш. Ось ця дивовижність і кличе тебе вперед і вперед.

— У Піщаних пагорбах нам якось пощастило викопати кістки, — задумливо промовив Ранд. — Дивні кістки. Частину риб’ячого скелета — принаймні я припускаю, що це була риба, — такого величезного, як цей корабель. Дехто казав, що копати у пагорбах — це накликати на себе нещастя.

Капітан окинув хлопця пронизливим поглядом.

— Ти вже згадуєш домівку, хлопче, хоча тільки вчора випурхнув з гнізда. Світ ще спіймає тебе на гачок. Ти ще підеш за обрій доганяти сонце, ось побачиш... а якщо ти колись повернешся додому, твоє селище буде для тебе затісним і не зможе тебе втримати.

— Ні! — Він здригнувся. Коли він востаннє згадував свій дім, Емондів Луг? А Тема? Вже кілька днів не згадував... А відчуття таке, наче не згадував багато місяців. — Я повернуся додому колись. Коли зможу. Розводитиму вівці, як... як мій батько, і більше ніколи не захочу кудись мандрувати. Скажи, Мете? Як тільки зможемо, ми повернемося додому і забудемо, що все це десь існує.

Було помітно, що Метові нелегко перестати дивитися туди, де вони бачили башту, хоч та вже й зникла з очей.

— Що? А-а-а... Так, звісно. Ми повернемося додому. Обов’язково. — Мет розвернувся спиною до борту, і Ранд почув його бурмотіння: — Б’юся об заклад. Він просто не хоче, щоби ще хтось вирушив по скарби.

Схоже, Мет не зауважив, що промовляє вголос.

Четвертий день плавання вниз рікою застав Ранда на вершечку щогли, де він сидів, зачепившись ногами за леєри. «Спрей» повільно котився рікою, але навіть цей плавний рух змушував вершечок щогли розгойдуватися вперед-назад широкими махами, адже до води звідси було п’ятдесят футів. Ранд відкинув голову і розсміявся назустріч вітру, що бив у обличчя.

Весла були занурені в воду, і згори корабель уявлявся павуком з дванадцятьма ніжками, що повзе вниз по Арінелле. Йому доводилося бувати на такій висоті, на верхівках дерев у Межиріччі, але тепер гілля не затуляло йому кругозір. Всі на палубі, матроси, що займалися прибиранням: чи навколішках драїли палубу камінцями-кругляками, чи поралися біля ліней та люків, — виглядали так кумедно, якщо дивитися на них згори, — всі якісь наче курдуплі, — що Ранд чи не з годину просто дивився на них, похихочуючи.

Він усе ще хихикав, коли час від часу поглядав на палубу, але тепер його увагу привернули береги річки, що пропливали повз. Здавалося, якщо, звичайно, не брати до уваги погойдування туди-сюди, наче він сидить собі непорушно, а береги повільно ковзають назад, захоплюючи за собою довколишні дерева та пагорби. Він сидів непорушно, а весь світ кудись собі поспішав. Зненацька, скоряючись якомусь імпульсу, він підвівся, простягнувши в сторони руки і розставивши ноги, і забалансував. Щогла встигла описати три дуги, коли він нараз зник. Вимахуючи руками і ногами, Ранд полетів уперед, але встиг ухопитися за фока-штаг. Ноги ковзнули уздовж щогли, і тепер Ранда нічого не тримало на хиткому сідалі, крім рук, якими він міцно вчепився у штат. Він засміявся. Жадібно ковтаючи свіжий, прохолодний вітер, він сміявся, відчуваючи п’янку радість.

— Хлопче, — почув він хрипкий голос Тома. — Хлопче, якщо ти зібрався зламати свою дурну шию, то падай де хочеш, лише не на мене.

Ранд поглянув униз. Том вчепився у ванти просто під ним і суворо дивився на хлопця з відстані кількох останніх футів, що лишалися між ними. Менестрель, як і Ранд, залишив плащ на палубі.

— Томе, — промовив Ранд у захопленні, — Томе, коли ти заліз сюди?

— Коли ти пропустив повз вуха все, що тобі кричали з палуби. Згоріти мені, хлопче, всі подумали, що ти збожеволів.

Ранд зиркнув на палубу і з подивом побачив, що всі витріщаються на нього. Тільки Мет, який сидів на носі, схрестивши ноги, спиною до щогли, не звертав на нього уваги. Навіть веслярі звели очі на щоглу, безладно хляпаючи веслами. І ніхто їх за це не лаяв. Ранд викрутив шию, аби подивитися з-під руки на корму. Капітан Домон стояв біля стернового весла, вперши в боки важезні кулаки, та сердито дивився на верхівку щогли, що хилиталася разом із ним. Ранд, посміхаючись, повернувся до Тома:

— То ти хочеш, щоб я спустився?

Том енергійно кивнув:

— Був би дуже вдячний.

— Добре.

Перемістивши хват рук, хлопець спурхнув з верхівки щогли. Він почув, як Томові з язика зірвався прокльон, а юнак, пролетівши трохи, вже знову висів на фока-штагу. Менестрель уже простягнув руку, готуючись вхопити юнака, і тепер дивився на нього розлючено. Ранд знову посміхнувся Тому:

— Бувай! Я пішов униз!

Розгойдавшись, він перекинув одну ногу через товстий канат, що йшов від щогли аж до самісінького носа судна, пропустивши його під коліном і згином руки, а тоді розтиснув долоні. Спочатку повільно, а тоді все швидше й швидше юнак поковзом посунув донизу. Не долетівши до носа лише трішечки, він сплигнув на палубу просто перед Метом, ступив один крок уперед, аби впіймати рівновагу, і розвернувся обличчям до глядачів на палубі, широко розкинувши руки, як це робив Том після акробатичного трюку.

Команда нагородила його безладними оплесками, та він уже не чув їх, ошелешений тим, що побачив у Мета в руках. Обернувшись до всіх спиною, той тримав на колінах вигнутий кинджал у золотих піхвах, прикрашених химерними знаками. Витончене золоте плетиво прикрашало руків’я, увінчане рубіном завбільшки як ніготь великого пальця, а гарду утворювали вкриті золотою лускою дві змії із люто роззявленими пащеками.

Мет сидів, заглиблений у нехитру гру: вкладав кинджал у піхви й знову його витягував. Він підвів голову, але дивився перед собою відсутнім поглядом. Раптом його очі сфокусувалися на Ранді, він здригнувся й сунув кинджал під куртку.

Ранд присів навпочіпки, обпершись руками об коліна.

— Де ти його взяв? — Той нічого не відповів, лише квапливо озирнувся, чи нема когось поблизу. Як не дивно, ніхто до них не підійшов. — Невже ти взяв його в Шадар Лоґоті?

Мет зиркнув на нього.

— Це ви винуваті. Ти і Перрин. Схопили мене й потягли від скарбів, а я тримав його в руді. Мордет мені його не давав. Я сам його взяв, отже, те, що казала Морейн про дарунки, тут ні до чого. Пообіцяй, що ти нікому не скажеш, Ранде. Вони можуть спробувати його вкрасти.

— Нікому я не скажу, — відповів Ранд. — Гадаю, капітан Домон—чесна людина, але за інших я не поручився б, а надто за Ґелба.

— Нікому не кажи, — наполегливо повторив Мет. — Ні Домову, ні Тому, нікому. Ми тільки вдвох залишилися з Емондового Лугу, Ранде. Ми не можемо довіряти ще комусь.

— Вони живі, Мете! Еґвейн і Перрин. Я знаю, вони живі. — Мет знітився. — Але я збережу твою таємницю. Принаймні нам тепер не треба турбуватися про гроші. Ми можемо продати його і подорожувати до Тар Балона так, наче ми королі.

— Звісно, — відказав Мет, помовчавши хвилину. — Якщо доведеться. Але нікому не кажи про це, поки я не дозволю.

— Я вже пообіцяв, що не скажу. Послухай, а ти бачив ще сни тут, на кораблі? Такі, як в Бейрлоні? Вперше маю можливість спитати, бо завжди навколо крутиться з пів десятка людей.

Мет відвернувся, скоса позирнувши на Ранда.

— Можливо, й бачив.

— Що ти маєш на увазі? Як це — можливо? Ти або бачив, або ні!

— Ну, добре, добре. Бачив. Я не хочу про це говорити. Навіть думати про це не хочу. Це до добра не доведе.

Перш ніж вони встигли перекинутися ще хоч словом, до них розмашисто наблизився Том. Його плащ був перекинутий через руку, сиве волосся розвівав вітер, а довгі вуса, здавалося, сердито наїжачилися.

— Мені вдалося вмовити капітана не вважати тебе божевільним, — проголосив він. — Сказав йому, що це входить у твоє навчання. — Він узявся за форшлаг й посмикав за нього. — Ця твоя витівка — з’їхати вниз канатом — допомогла, але, хлопче, тобі пощастило, що ти не зламав свою дурну шию.

Ранд провів поглядом уздовж форшлагу до самої верхівки щогли і аж рота роззявив. Оцим він з’їхав з самої гори? А ще він сидів на...

Раптом Ранд наче побачив себе на вершечку щогли, як він сидить, розкинувши руки та ноги. Він важко опустився на палубу, борючись з бажанням розтягтися на ній навзнак. Том задумливо дивився на хлопця.

— Не знав, що ти не боїшся висоти, хлопче. З таким трюком ми могли би виступати в Ілліані чи в Абу Дарі, чи навіть в Тірі. У великих містах люблять дивитися на канатохідців.

— Ми ж прямуємо до... — в останню мить Ранд згадав, що варто подивитися, чи хтось їх, бува, не чує. Кілька матросів дивилися на них, і Ґелб серед них — той, як завжди, поглядав вовком. Проте всі вони були надто далеко, аби розчути хоч щось. — До Тар Балона, — договорив він.

Мет смикнув плечем, наче йому було однаково, куди вони прямують.

— Наразі так, хлопче, — проказав Том, сідаючи поряд з ним, — але завтра... хто його знає? Таке вже життя менестреля. — Він витяг кілька кольорових кульок зі свого широкого рукава. — Якщо я вже спустив тебе з неба на землю, можна попрацювати над потрійним обміном.

Ранд знову ковзнув поглядом по щоглі аж до верхівки і відчув, як його кинуло в дрож.

«Що зі мною робиться? Світло, що?!» Він мусить з’ясувати це. Він повинен дістатися до Тар Балона, перш ніж насправді збожеволіє.