Око Світу

РОЗДІЛ 22

ШЛЯХ ОБРАНО

У невеличкому переліску під купою грубо нарубаних у темряві кедрових гілок спав Перрин, хоча сонце вже давно зійшло. Голки кедра кололи хлопця крізь усе ще вологий одяг і нарешті таки пробилися крізь його сон і виснаження. Йому снився Емондів Луг, праця у кузні майстра Лутгана, і коли він розплющив очі, то здивовано втупився у плетиво пахнючих гілок над його обличчям, крізь які цідилося сонячне світло.

Більшість гілок розлетілася, коли він у здивуванні сів, але деякі так і залишились звисати йому з плечей і навіть з голови, і тому він і сам скидався на дерево. Сон про Емондів Луг миттєво побляк під навалою спогадів, таких яскравих, що на якусь мить події минулої ночі здалися йому реальнішими за те, що оточувало його наразі.

Важко дихаючи від шалених зусиль, Перрин висмикнув свою сокиру з купи віття. Міцно вхопивши її обома руками і намагаючись не дихати, він почав сторожко роззиратися навколо. Ніде жодного руху. Ранок стояв холодний і тихий. Якщо траллоки і були на східному березі Арінелле, вони жодним чином себе не виявляли, принаймні поблизу. Глибоко і заспокійливо вдихнувши, він поклав сокиру на коліна і завмер на хвилину, аби вгамувати серцебиття.

Невеличкий бір вічнозелених дерев, серед яких сидів Перрин, став першим притулком, який він знайшов минулої ночі. Дерева тут були такими рідкими, що якби він підвівся, то вони навряд чи сховали б його від ворожих очей. Скинувши гілки з голови і плечей, хлопець відсунув решту колючої ковдри і порачкував до краю переліска. Там він заліг, вивчаючи річковий берег та чухаючи поколені місця.

Кинджальний вітер минулої ночі змінився на тихий вітерець, що ледве брижив водну поверхню. Ріка спокійно і самотньо несла свої води. Ріка була широка. Безсумнівно, надто широка і надто глибока, аби щезники змогли її перетнути. Протилежний берег здавався суцільним скупченням дерев, наскільки він міг розгледіти, дивлячись угору і вниз за течією річки. Нічого і ніде не рухалось.

Хлопець навряд чи міг сказати, що він наразі відчуває. Звісно, він може чудово обійтися без щезників і траллоків, особливо тут, на іншому березі ріки. Але з появою Айз Седай, або Охоронця, або, ще краще, когось із його друзів, могло би зникнути чимало тривог. Якщо би бажання мали крила, то вівці би літали. Так любила примовляти майстриня Лугган.

Відтоді, як вони зістрибнули зі стрімкого берега, він не бачив свого коня, але сподівався, що той безпечно вибрався з води. Хай там як, а сам він більше звик ходити пішки, ніж скакати верхи, та й чоботи в нього міцні, з гарними підошвами. Він не мав що їсти, але праща досі обмотана навколо пояса, тож вона або та мотузка для сильця, що лежить у нього в кишені, мусять незабаром допомогти йому вполювати зайця. Всі речі, за допомогою яких можна розпалити вогнище, зникли разом із в’юками. Але деревина кедра може послужити за трут, отже, якщо прикласти трохи зусиль, можна здобути вогонь.

Він затремтів, коли до сховку увірвався вітерець. Плащ загубився десь у річці, а куртка і решта одягу були все ще мокрі, тож липнули до тіла й холодили. Минулої ночі він був надто втомлений, аби турбуватись через холоднечу і вологість, але наразі вже остаточно прокинувся і легко міг застудитися. Саме тому він вирішив не вивішувати та не сушити на гілках одяг. Може, день був не зовсім холодний, але й теплим його назвати було важко.

Найбільша проблема — це час, подумав хлопець, зітхнувши. Як за короткий час висушити одяг? На те, аби розпалити багаття і підсмажити кроля, теж потрібно трохи часу. Його шлунок забурчав, і він спробував викинути з голови думки про їжу. Наразі існували значно важливіші справи, і треба було присвятити час їм. Одна справа за раз, і починати слід із найважливішої. Саме так він зазвичай і чинив.

Хлопець простежив поглядом униз за потужною течією Арінелле. Він сильніший за Еґвейн плавець. Якщо їй пощастило переплисти... Ні, жодних якщо. Місце, де це трапилось, має бути десь нижче за течією. Він барабанив пальцями по землі, зважуючи все та обдумуючи.

Прийнявши рішення, він без зволікань підхопив сокиру і рушив униз по річці.

На цій стороні Арінелле не було такого густого лісу, як на західному березі. Невеличкі жменьки дерев були розкидані місциною, що з настанням весни можна було би назвати прилуками. Деякі гайки були настільки великими, що їх можна було назвати хащами — з яскравими плямами вічнозелених дерев поміж голих стовбурів вільхи, ясеня та глей-дерева. Нижче за течією гайки меншали та рідшали. Вони вже не могли надійно захистити, але наразі це був єдиний захист.

Перрин пересувався короткими перебіжками від гайка до гайка, падаючи долілиць, щоразу як опинявся поміж дерев, аби роздивитися береги річки — і не лише протилежний, а й свій. Охоронець запевняв, що річка становить перепону для щезників і траллоків, але чи це справді так? А чи не може трапитися, що для них буде достатньо лише побачити його, аби забути про нелюбов до води? Тому хлопець спершу обережно оглядав з-поза дерев місцевість, а тоді, швидко і низько пригинаючись, перебігав від укриття до укриття.

Подібними короткими ривками Перрин подолав кілька миль, коли раптом на півдорозі до уподобаної схованки у верболозах він гмукнув і закляк на місці, втупившись у землю. На бурому дерні торішньої трави темніли латки голої землі, і всередині однієї з таких латок просто у нього під носом чорнів чіткий відбиток копита.

Його обличчям повільно розпливлася щаслива усмішка. Звісно, деякі траллоки мали копита, але ж він був упевнений, що жоден з них не був підвитий, а надто підковами з подвійною поперечиною, що її майстер Лугган зазвичай додавав для більшої міцності. Забувши про те, що його можуть помітити з того боку річки, хлопець узявся шукати наступні відбитки. Виплетений з пожовклої трави килим не залишив на собі помітних слідів, але гострі очі хлопця все ж таки знайшли їх. Ледь помітні сліди вели просто від ріки до суцільної стіни лісу, до густих заростей груболиста та кедра, що пропонували надійний захист від вітру та допитливих очей. Понад усім цим височіла розлога крона самотньої тсуґи.

Все ще посміхаючись, хлопець продирався крізь сплетені гілки, не звертаючи уваги на хрускіт і тріск. Раптом він опинився на галявинці під тсуґою і завмер. За невеличким багаттям, притиснувшись спиною до Бели і стискаючи в руках, наче зброю, товстезну гілку, причаїлась Еґвейн. її обличчя випромінювало сувору рішучість.

— Мабуть, мені слід було окликнути, — промовив Перрин, зніяковіло знизавши плечима.

Відкинувши палицю, Еґвейн кинулась до хлопця і міцно обійняла його.

— Я боялася, що ти потонув. Та ти ж усе ще мокрий. Ось, сідай біля вогню і зігрійся. А коня ти загубив?

Він дозволив їй посадити себе біля багаття і, радіючи теплу, почав розтирати руки над полум’ям. Еґвейн витягла з сумки згорток у промасленому папері і простягнула йому хліб із сиром. їжа була загорнута настільки ретельно, що навіть після занурення у воду залишилася сухою. Ось ти хвилювався за неї, а вона впоралась з усім краще за тебе.

— Мене переправила Бела, — сказала Еґвейн, погладжуючи кошлату кобилу. — Вона чкурнула від траллоків і мене з собою забрала. — Трохи помовчавши, дівчина продовжила: — Перрине, я нікого більше не бачила.

Він відчув приховане запитання. Спостерігаючи з жалем за рештками їжі, які вона загортала на потім, хлопець злизав з пальців останні крихти, а тоді промовив:

— Від минулої ночі я нікого з наших не бачив, окрім тебе. Щезників і траллоків теж. Ось так.

— З Рандом усе буде добре, — мовила Еґвейн і швидко додала: — 3 ними усіма. Мусить бути. Вони, напевне, зараз нас розшукують. Тепер вони можуть натрапити на нас будь-якої миті. Зрештою Морейн — Айз Седай.

— Вона ніяк не сходить мені з думки, — сказав він. — Згоріти б мені, так кортить забути про неї.

— Щось я не пригадую, щоби ти жалівся, коли вона завадила траллокам схопити нас, — проказала вона в’їдливо.

— Мені просто хочеться, аби ми могли обходитись без неї. — Він ніяково стенув плечима під пильним поглядом дівчини. — Хоча я розумію, що це неможливо. Я розмірковував над цим. — її брови поповзли вгору, але хлопець звик до того, що його думки дивували всіх, щойно він брався їх висловлювати. Навіть коли його ідеї були такі ж розумні, як і їхні, друзі завжди пам’ятали, наскільки ретельно він їх обмислював. — Ми можемо зачекати, доки Лан і Морейн знайдуть нас.

— Звичайно, — втрутилась вона. — Морейн Седай казала, що знайде нас, якщо ми розділимося.

Він дав їй висловитись і продовжив:

— Або траллоки знайдуть нас першими. До того ж, цілком можливо, що Морейн загинула. Всі вони могли загинути. Ні, Еґвейн, вибач, але таке могло статися. Я сподіваюсь, що всі вони у безпеці. Я надіюся, що вони будь-якої миті з’являться біля цього багаття. Але надія — це як мотузка, коли ти тонеш, і щоби витягнути самого себе з води, її недостатньо.

Еґвейн закрила рота. Вона здивовано дивилась на Перрина, випнувши підборіддя. Зрештою дівчина промовила:

— Ти пропонуєш йти рікою униз, до Біломостя? Якщо Морейн Седай не знайде нас тут, вона шукатиме нас там.

— Я вважаю, — сказав він спокійно, — що Біломостя — це те місце, куди нам слід було би рухатись. Але щезники теж це знають. Отже, саме там вони нас шукатимуть, і цього разу з нами не буде ні Айз Седай, ані Охоронця щоби нас захистити.

— Я правильно зрозуміла, що ти пропонуєш утекти кудись, як це хотів зробити Мет? Десь сховатись так, аби нас не знайшли щезники і траллоки? Чи навіть Морейн Седай?

— Не думай, що я цього не обмірковував, — розсудливо сказав він. — Але щоразу, коли ми впевнені, що небезпека позаду, траллоки знаходять нас знову. Я не знаю, чи існує взагалі таке місце, де ми могли би від них сховатись. Тож хоч мені це і не надто подобається, але Морейн нам потрібна.

— Тоді я взагалі не розумію, Перрине, куди ж нам рухатись.

Перрин здивовано закліпав очима. Вона чекала відповіді від нього. Чекала, що він скаже їй, що їм слід робити. Ніколи раніше ще не траплялося такого, щоби вона сподівалась, що він візьме керівництво на себе. Еґвейн ніколи не любила виконувати чиїсь плани і ніколи нікому не дозволяла себе повчати. За винятком хіба що Мудрині, але іноді йому здавалось, що вона і тут подеколи пручається. Перрин пригладив рукою землю перед собою і голосно відкашлявся.

— Якщо зараз ми знаходимося тут, а Біломостя ось тут, — хлопець двічі тицьнув пальцем у землю, — в такому разі Кеймлін має бути десь тут. — Він зробив третю позначку, трохи осторонь.

Хлопець замовк, розглядаючи три цятки на землі. Увесь його план базувався на тому, що йому запам’яталося зі старої карти її батька. Майстер аль’Вір казав, що карта ця не надто точна, та й Перрин не проводив над нею стільки часу, як Ранд і Мет. Проте Еґвейн нічого не казала. Він підняв голову і побачив, що вона все ще дивиться на нього, стискаючи руками коліна.

— Кеймлін? — голос її лунав приголомшено.

— Кеймлін. — Перрин накреслив на землі лінію між двома точками. — Подалі від ріки, і навпростець. Таке нікому не спаде на гадку. Ми чекатимемо на них у Кеймліні. — Він обтрусив руки і чекав. Хлопець вважав, що це був гарний план, але Еґвейн, безсумнівно, миттєво вибухне запереченнями. Він передчував, що вона може перебрати керівництво на себе. Дівчина завжди заїдалася до нього, намагаючись навернути на своє, але він ніколи на це не ображався.

На його подив, Еґвейн кивнула.

— Там мають бути селища. Ми зможемо розпитати дорогу.

— Що мене найбільше непокоїть, — мовив Перрин, — а раптом Айз Седай нас там не знайде. Світло, хто міг колись припустити, що я буду таким перейматись? А якщо вона взагалі не з’явиться у Кеймліні? Може, вона вважає нас загиблими й одразу поведе Ранда і Мета до Тар Валлона.

— Морейн Седай казала, що може нас знайти, — нагадала йому Еґвейн упевнено. — Якщо вона здатна відшукати нас тут, то зможе знайти і в Кеймліні. І вона це зробить.

Помовчавши, Перрин кивнув.

— Коли вже ти так кажеш... але якщо через кілька днів вона не з’явиться в Кеймліні, то ми підемо до Тар Валлона і викладемо все перед Престолом Амерлін. — Хлопець глибоко зітхнув. Два тижні тому ти ще навіть ніколи не бачив Айз Седай, а наразі патякаєш про Престол Амерлін. О Світло! — Як твердив Лан, з Кеймліна веде добра дорога. — Він глянув на згорток у промасленому папері, що лежав біля Еґвейн, і кахикнув.—А чи не можна ще трохи хліба та сиру?

— Треба, щоби цього вистачило надовго, — сказала дівчина, — аж доки тобі не пощастить зі сильцем більше, ніж мені минулої ночі. Добре, що хоч із багаттям не було проблем.

Ховаючи пакет у сідельну сумку, вона розсміялась, так наче це був жарт.

Мабуть, існували межі, до яких вона була здатна поступитись лідерством. У животі хлопця забурчало.

— У такому разі, — сказав він, підводячись, — нам краще вирушати негайно.

— Але ж ти ще мокрий, — заперечила дівчина.

— Висохну, поки йтиму, — сказав він рішуче і почав закидати багаття, нагрібаючи на нього землю. Якщо він лідер, то настав час починати керувати. Вітер від ріки усе сильнішав.