БІСНУВАТИЙ

46

«Мерседес» був запаркований на під’їзній доріжці «Чорного В’яза». Алекс довго не могла добрати побаченого. Вона досі стояла на підвальних сходах і дивилася вниз, на братську могилу. Коли вогонь згаснув, стіни були закіптюжені й не залишилося нічого — ні коробок, ні старого краму, ні тіл, ні кісток. Усе, що горіло з такою температурою, мало б зжерти і їх. Але то був не звичайний вогонь.　

Коли Дарлінґтон промовив слова на згадку про батьків, Алекс замислилася, чи не мала б сказати щось на згадку про Ітана. Вона знала доречну молитву своєї бабці. «Зіхроно лібраха». Нехай згадка буде благословінням. Але, як сказав би Дарлінґтон, вона сюди не пасувала.　

— Mors irrumat omnia, — прошепотіла дівчина вогню. Це було все, що вона могла запропонувати чоловікові, який охоче посилав її на смерть заради трохи більшого навару.　

Машини не мало там бути. Вона здавалася щойно помитою, бордовий лак блищав у променях надвечірнього сонця. Райтер. Серце Алекс зайшлося в грудях.　

— Ти залишила його в Олд-Ґринвічі? — прошепотіла Доус.　

— Зараз день, — спромоглася відповісти Стерн. — На небі сонце. Як він привіз її сюди? — І чому тепер? Невже він спостерігав за ними? Стежив за ними?　

— У нього є вірний друг, — підказав Дарлінґтон. — А може, і не один.　

Алекс пригадала особу, яка йшла поруч із Райтером подвір’ям ДжЕ, тримаючи його білу парасольку, опікуючись його безпекою. Вона оглянула дерева, безхмарне небо й зраділа суворому зимовому сонцю.　

— Нам слід податися в якесь захищене місце, — зауважила Доус. — Перегрупуватися.　

Алекс понад усе цього кортіло. Її тіло вкрилося холодним потом, а дихання давалося з неабиякими зусиллями. Але вони ще не закінчили.　

Вона змусила себе піти до машини.　

— Алекс, ні! — скрикнула Доус і схопила її за руку. — Це може бути пастка.　

Алекс вирвалася.　

Водійські дверцята були незачинені, а всередині автівка аж блищала.　

Він залишив ключі в бардачку. Вони важко лягли в долоню Алекс.　

— Дай їх мені, — попросив Дарлінґтон.　

Дівчині хотілося б наважитися на суперечку, та вона була занадто налякана. Тож кинула ключі йому в руку.　

Вони зібралися навколо багажника, і Дарлінґтон вставив ключ до замка. Кришка із зітханням відімкнулася. Хлопець підштовхнув її вгору.　

Доус тоненько безпомічно скрикнула.　

Мішель Аламеддін лежала, скрутившись калачиком, на боці; складені долоні під підборіддям, наче вона молилася й заснула.　

Алекс на крок позадкувала. Чергова смерть, яку можна покласти до її ніг. Мішель Аламеддін, яка застерігала їх від використання Рукавички, яка для цього вирвалася з обіймів смерті.　

— Мені шкода, — промовила Алекс, судомно ковтаючи повітря. — Мені так, трясця, шкода.　

Вона втратила рівновагу й важко гупнулася на гравій.　

«Мені шкода». Ці самі слова вона сказала Мерсі того ранку, прощаючись із нею біля воріт ДжЕ. Подрузі кортіло змити із себе нічний сморід сірки, знову загорнутися в плетиво й вельвет. Вона ще раз згадала про свої плани на День подяки.　

— З тобою все гаразд? — запитала Алекс біля воріт, а коли Мерсі лише опустила погляд на черевики, додала: — Минулої ночі ти врятувала мені життя.　

— Ти врятувала мене. Я врятувала тебе, — відповіла Мерсі.　

Але на Стерн вона не дивилася.　

Мерсі хотілося пригод, нагоди зазирнути за межі звичного світу. А Алекс зробила з неї вбивцю.　

— Я думала, це буде інакше, — зізналася Мерсі, і дівчина помітила, що вона змагається зі слізьми.　

— Мені шкода.　

— Справді?　

— Ні, — визнала Алекс. їй потрібен був шлях на волю, і вона знайшла його. — Та я вдячна.　

— Дякую, — кинула Мерсі, заходячи у ворота.　

— За що?　

— За те, що не збрехала мені.　

У Мерсі було сумління. Вона вірила в єдиного Господа. їй не вдасться забратися подалі від смерті, не дозволивши тій залишити пляму на своєму серці. Та це не завадило Алекс скористатися нею. І ніколи не заважало. А тепер Мішель Аламеддін була мертва.　

Алекс відчула на плечі Дарлінгтонову руку.　

— Опусти голову між коліна. Намагайся дихати.　

Алекс затиснула очі долонями.　

— Це я притягнула його сюди.　

— Райтер уже був тут, — заперечив Дарлінґтон. — А його вірним другом була Мішель.　

— Що? — жахнулася Доус.　

Алекс витріщилася на нього.　

— Ти про що взагалі?　

— Гадаю, він найняв її, коли вона навчалася в аспірантурі. Я склав два і два, коли читав її щоденник часів Лети. Напевно, до неї були інші.　

— Вона знала, де розташована Рукавичка? — перепитала Доус.　

— Цього я не знаю, — відповів хлопець. — Не знаю, чим саме він поділився з нею. Райтер знав про товариства. Він украв життя Кістяника. Він знав про Лету. Але не міг заходити до захищених приміщень, тож мусив знайти когось, хто наглядатиме за Рукавичкою.　

Алекс подумала про Мішель, яка сиділа у вітальні, завжди розмовляла по телефону, трималася подалі від їхніх пошуків інформації, та ніколи не виходила з гри остаточно. Пригадала　шок Мішелі, коли розповіла їй, що вони знайшли Рукавичку, як та наполягала, що їм не слід нею користуватися. Це вона так застерігала Алекс чи виступала від імені Райтера? Мішель, яка збрехала про причину свого перебування в кампусі, яка пішла за Алекс і Мерсі до аудиторії. Мішель із чепурним шаликом на шиї, у светрі з високим комірцем. Невже він живився нею?　

— Вона б цього не зробила, — не йняла віри Доус. — Вона б не працювала на демона.　

Але ж могла. За гарну ціну. Мішель побувала на іншому боці, коли намагалася вкоротити собі віку. Вона досить чітко сказала Алекс: «Я ніколи не повернуся назад».　

Алекс зрозуміла таку присягу.　

— Він пообіцяв їй безсмертя.　

— Це не має жодного сенсу! — Тепер Доус майже кричала, на щоках у неї блищали сльози. — Він демон. Він мав би з’їсти її душу. Він…　

— Пеммі, — лагідно урвав її Дарлінґтон, — їй хотілося вірити, що вона може жити вічно, і саме це він їй сказав. Іноді історія має значення.　

— Ми не пхатимемо її до підвалу, — сказала Алекс, піднявшись на ноги. — І не закопуватимемо.　

Вона не збиралася ховати Мішель Аламеддін так, як Райтер ховав інших жертв. Як він поховав би саму Алекс, якби вона не втекла достатньо швидко й далеко тієї жахливої ночі.　

Стерн змусила себе повернутися до багажника й подивитися на тіло, на пунктирні сліди на шиї, на татуювання на зап’ястку. Вона сподівалася, що Мішель знайшла бодай якийсь спокій за Серпанком, що її душа ціла й у безпеці.　

— Він припустився помилки, — озвалася дівчина. Відчувала, як страх змінює форму, відрощує пазурі й зуби та перетворюється на гнів. Яка бажана алхімія. — Якби він був мудрий, то залишив би Мішель живою, аби вона шпигувала для нього.　

— Гонор, — пояснив Дарлінґтон. — Райтерові так кортіло зачепити нас, змусити нас відчути його могутність.　

— Хитро, але не розумно, — сказала Алекс, і Доус кивнула, витираючи з очей сльози.　

Дарлінґтон подивився на тіло Мішелі.　

— Ти заслуговувала кращого, — тихо сказав він.　

Як Мерсі. І Геллі. І Тріпп. І кролик Беббіт та всі інші нещасні створіння, котрі припустилися помилки, зустрівши на своєму шляху Алекс. Боляче було знати, що Райтер живився не лише кров’ю Мішелі, а ще її болем. Він насичувався її розпачем, її муками, її мріями про життя, що ніколи не закінчиться.　

«Я покараю його», — пообіцяла собі Алекс, коли вони поклали Мішель між в’язами, а Дарлінґтон промовив над тілом слова зі старого вірша, і вона знов закликала вогонь. «Я зроблю йому так само боляче, як він зробив тобі».　

— «Ось ліс первозданний, — процитував Дарлінґтон. — Шепочуть тут сосни і тсуги. Мохом порослі, у шатах зелених і присмерковім тумані, стоять, наче давні друїди, що сумно віщують…»　

Вона навчить Райтера, як смакує справжній біль. Це було все, що Алекс могла запропонувати дівчині, котру ледве знала. Розплату, що надійшла занадто пізно, і промовлені у вогні молитви.