БІСНУВАТИЙ

14

Тернер не міг просто піти з місця злочину, де саме активно працювало слідство, але погодився перехопити Алекс наступного ранку після заняття з курсу «Сучасні поети». Чутки про смерть декана Бікмена поширилися швидко, і в кампусі запанував стурбований настрій. Життя тривало, люди поспішали, справи потрібно було зробити, проте Стерн бачила групки студентів, котрі обіймалися зі сльозами на очах. Бачила флаєри, які запрошували на всеношну на подвір’ї Морзе. Вона не могла відігнати думки про ранок після того, як знайшли Тарине тіло, нещирі істерики, дзижчання пліток, що кружляли університетом, наче рій шершнів. Алекс розуміла, що Бікі був улюбленцем, батьківською постаттю й персоною, яка вплетена в тканину Єлю. Але пам’ятала збудження після Тариної смерті, небезпеку, що причаїлася за крок, нову родзинку, яку можна було скуштувати без жодного ризику.　

Скорбота й страх були щирими. Професорка на занятті в Алекс розпочала лекцію з історії про те, як декан Бікмен із дружиною приймали її в себе вдома на День подяки й що ніхто зі знайомих Бікі не почувався в Єлі самотнім. Кабінет декана в Морзе опечатали, а біля дверей виставили представників служби безпеки — поліції Єлю, а не міської.　

Президент університету того ж вечора влаштував екстрену нараду зі стурбованими студентами у Вулсі-голлі. Газета «Єль дейлі ньюз» надрукувала коротке повідомлення про вбивство — підозрювали розбійний напад, і поліція вже вивчала переконливий слід, що вів за межі нью-гейвенської спільноти. Це трохи відгонило вивертом: «Не турбуйтеся, шановні батьки, цей злочин не має жодного стосунку до Єлю, навіть до Нью-Гейвена не має. Нема сенсу пхати ваших діточок до Кембриджу». Якщо смерть професорки Стівен заледве збурила якісь брижі — вбивство декана Бікмена стало роялем, який хтось жбурнув до озера.　

Тернер підібрав Алекс перед одним із нових готелів на Чепел- стріт, достатньо далеко від місця злочину й кампусу, аби нікому з них не доводилося хвилюватися, що його помітять. Дорогою до «Чорного В’яза» дівчина намагалася підготувати його, однак доки стисло викладала свою теорію щодо Дарлінґтона й те, як попри всі шанси таки мала рацію, детектив не прохопився жодним словом. Тернер просто дозволив їй говорити, заклякнувши в холодному мовчанні, наче був манекеном, якого всадовили за кермо, щоб продемонструвати безпечну їзду. Лише вчора Стерн виступала зі схожою промовою перед Мерсі, але подруга всотала почуте й повернулася спраглою більшого. А Тернер мав такий вигляд, наче ладен був скинути їх обох зі стрімчака.　

Алекс надіслала Доус повідомлення, що вони їдуть до «Чорного В’яза», бо це здавалося правильним, утім пошкодувала, помітивши перед вхідними дверима дівчину, вбрану в безформний спортивний костюм, із затягнутим у звичний скособочений пучечок яскраво-рудим волоссям: вона скидалася на розталу свічку, що несподівано зайнялася вогнем. Губи Памели стиснулися в осудливу лінію.　

— Вона здається щасливою, — насмішкувато зауважив Тернер. — А хтось здається щасливим, коли бачить наближення копів?　

— Так, міс Стерн, люди, у яких хтось поцупив їхнє лайно, або ті, хто намагається залишитися незарізаним, зазвичай здаються досить щасливими, коли нас бачать.　

Принаймні вона дізналася, що дорогою Тернер її слухав. Лише розмови про магію та окультні штуки навіювали на нього такий настрій.　

— Центуріоне, — привітала його Доус, і Алекс скривилася.　

— Мене звуть детектив Авель Тернер, і тобі це чудово відомо. Вигляд у тебе виснажений, Доус. Тобі недостатньо платять.　

Памела здивовано витріщилася на нього, а тоді погодилася:　

— Напевно, ваша правда.　

— Я відклав нерозкриту справу, щоб приїхати сюди. Можемо перейти до суті?　

Доус повела їх усередину, утім, доки вони йшли за детективом нагору сходами, прошепотіла до Стерн:　

— Це погана ідея.　

Алекс погоджувалася, проте не бачила, які в них іще є варіанти.　

— Він розповість Ансельмові, — не вгавала Доус, ідучи за детективом до бальної зали. — Новому Преторові. Поліції!　

— Ні, не розповість. — Принаймні Алекс на це сподівалася. — Нам потрібна його допомога, а це означає, що доведеться показати, із чим ми маємо справу.　

— А саме? Просто зізнайся, що ти все на ходу вигадуєш.　

Так і було. Утім щось усередині тягло її назад до «Чорного В’яза», а вона смикнула за собою ще й Тернера.　

— Якщо в тебе є інші ідеї, просто скажи, Доус. Ти знайома з якимись убивцями?　

— Окрім тебе?　

— Він може нам допомогти. Йому теж потрібна допомога. Декана Бікмена вбили.　

Доус заклякла як укопана.　

— Що?　

— Ти його знала?　

— Авжеж, я його знала. Його всі знали. Я ходила до нього на заняття на старших курсах. Він…　

— Просто тобі Ісус на велосипеді.　

Тернер завмер на порозі бальної зали, і не скидалося на те, що він збирався заходити всередину. Чоловік позадкував на крок, витягнув одну руку, наче збирався відігнати видіння, а другу поклав на револьвер.　

— Ви не можете його застрелити, — якомога спокійніше попередила Алекс. — Принаймні я так не думаю.　

Доус кинулася до дверей і протиснулася між Тернером та золотавим колом, наче якийсь живий щит.　

— Я казала тобі, що це жахлива ідея.　

— Що це таке? — закортіло довідатися детективові. Щелепи в нього були стиснуті, чоло — насуплене, але в очах причаївся страх. — Що це я бачу?　

Алекс спромоглася лише вичавити із себе:　

— Я вам казала, що він змінився.　

— Змінюєшся, коли худнеш на кілька кіло. Коли робиш нову стрижку. А не… оце.　

Тієї миті Дарлінґтонові очі, яскраво-золотаві, розмружилися.　

— Де ти була? — Тернер здригнувся від звуку Дарлінґтонового голосу: той був людським, але його супроводжувала якась холодна луна. — Ти тхнеш смертю.　

Алекс застогнала.　

— Ти не допомагаєш.　

— Навіщо ти привела мене сюди? — розгублено запитав Тернер. — Я попросив допомогти зі справою. Думав, я чітко пояснив, що й знати нічого не хочу про це божевільне лайно, пов’язане з культами.　

— Ходімо вниз, — запропонувала Доус.　

— Залиштеся, — промовив Дарлінґтон, і Алекс не могла зрозуміти: прозвучало це як благання чи як наказ.　

— Гадаю, Дарлінґтон здатен допомогти вам, — повідомила вона. — Думаю, він єдиний із нас, хто здатен.　

— Оте створіння? Послухай, Стерн, я не знаю, наскільки все це реально, а наскільки… дурня з фокусами-покусами, але якщо я бачу чудовисько, то впізнаю, що це чудовисько.　

— Невже? — Алекс відчула, як розгорається її лють. — А ви знали, що декан Сендоу був убивцею? Знали, що Блейк Кілі був ґвалтівником? Я показала вам те, що сховано за дверима. І ви не можете просто зачинити їх і вдати, буцімто нічого не було.　

Тернер потер долонею очі.　

— Мені до дідька цього хотілося б.　

— То ходімо.　

Алекс ступила до кімнати, сподіваючись, що детектив рушить за нею. Повітря було аж вогким від спеки. Усюди висів той солодкавий аромат, запах вогнища, сморід негоди, яка вже мчить повним ходом, тієї негоди, що змушує койотів спускатися з пагорбів і шукати прихистку на задніх подвір’ях передмість, де можна скрутитися біля басейну й скавчати собі.　

— Детективе, — озвалося створіння за золотавою стіною.　

Тернер заклякнув на порозі.　

— Це справжній ти?　

Дарлінґтон помовчав, обмірковуючи запитання.　

— Достеменно не впевнений.　

— Дідько, так і є, — пробурмотів Тернер, адже попри роги й мерехтливі символи Дарлінґтон скидався на звичайну людину. — Що з ним сталось? Що все це таке? Якого хріна він голий?　

— Він у пастці, — якомога простіше пояснила Стерн, — і нам потрібна ваша допомога, щоб витягнути його.　

— Ти ж маєш на увазі не складання звіту про зниклого безвісти, еге ж?　

— Боюся, що ні.　

Тернер здригнувся, наче досі розмірковував чи навіть сподівався, що все це йому просто сниться.　

— Ні, — озвався він нарешті. — Ні. Я не… Це не моя робота, і я не хочу, щоб так було. І не кажіть мені, що це якось пов’язано з нашим керівництвом із Лети, тому що я знаю цей дивакуватий вираз обличчя Доус. Вона боїться, що я на вас донесу.　

— Ваша справа…　

— Не починай зі мною ці штучки, Стерн. Мені подобається моя робота — ні, я люблю свою роботу, — і хай би чим це було… Воно не варте всіх грошей із диявольських кишень. Я розплутаю цю справу самотужки за допомогою старої доброї детективної роботи. «Сховай вигнаних» і все це лайно…　

— «Біженця не видавай», — закінчив цитату Дарлінґтон.　

Алекс майже готова була почути грім і побачити блискавки: космос мусив якось відповісти на те, що напівдемон, а може, і більш ніж наполовину демон цитував Біблію.　

— Це воно, — стривожено зауважив Тернер.　

— Я ж казала, — прошепотіла Алекс.　

— Ви прийшли з місця злочину, — збагнув Дарлінґтон. — Ось чому ви вбрані в смерть, наче в саван.　

Чоловік скоса зиркнув на Алекс, і їй закортіло, щоб Дарлінґтон просто базікав, як типовий Дарлінґтон. Але Тернер був детективом і нічого не міг із собою вдіяти.　

— Ця цитата тобі відома?　

— Кого вбили?　

— Професорку й декана Коледжу Морзе.　

— Два тіла, — замислився Дарлінґтон; аж раптом на його обличчі з’явилася ледь помітна усмішка — пустотлива, майже голодна радість, у ній не було нічого людського. — І буде третє.　

— Що в біса це означає?　

— Саме це й означає.　

— Поясни, — наполягав Тернер.　

— Я завжди захоплювався доброчесністю, — пробурмотів Дарлінґтон. — Але мені вона ніколи не давалася.　

Тернер сплеснув руками.　

— Він цілковито клепку втратив?　

Десь далеко внизу озвався дверний дзвінок, і одночасно завібрував телефон Доус.　

Усі підстрибнули — усі, крім Дарлінґтона.　

Доус рвучко ковтнула повітря. Витріщалася на телефон.　

— О Господи. О Господи.　

— Хто це? — запитала Алекс, подивившись на екран, де вишукано вбрана пара намагалася зазирнути у вікна біля вхідних дверей.　

— Скидаються на маклерів, — припустив Тернер.　

Проте Доус була нажаханіша, ніж того дня, коли вони відкрили портал до пекла.　

— Це Дарлінґтонові батьки.