БІСНУВАТИЙ

32

Усі вони запакувалися до Тернерового «доджа», схожі на похмурих, укритих попелом попутників на «блаблакарі»: Доус попереду, а Тріпп, Алекс і Мерсі втиснулися на заднє сидіння. Сьогодні ввечері ніхто не повертався додому сам.　

Спершу вони висадили Доус біля її квартири неподалік від теологічної школи. Тернер з Алекс провели її до дверей і захистили цілий будинок соляними вузлами.　

— Зустрінемося завтра, — сказала Стерн, перш ніж Доус зачинила двері. — Відзначайся в чаті щогодини.　

Наступним був Тріпп, і він нахилився в проміжок між передніми сидіннями, щоб спрямувати Тернера у великому спальному районі неподалік від парку.　

Будинок був гарненький. Гола цегла, тепле освітлення в промисловому стилі. Може, Тріппів батько й позбавив його коштів, та він мусив випливати на якомусь трастовому фонді чи чомусь такому. Для Гельмута скрутні часи були геть інакшими.　

Вони захистили все навколо й зав’язали соляний вузол на Тріпповому килимку біля дверей, щоб закріпити результат.　

— Ви, е-е-е, хочете зайти? — запропонував хлопець.　

Увесь його захват відступив, і знову став підкрадатися страх.　

— Можеш завалитися до нас, — запропонувала Алекс. — У нас у вітальні є канапа.　

— Ні, усе гаразд. У мене є моя морська пташка, еге ж?　

— Відзначайся в чаті, — нагадав Тернер. — І не виходь без потреби.　

Тріпп кивнув і простягнув руку, пропонуючи стукнутися кулаками. Навіть детектив його послухався.　

Спускаючись сходами, Тернер сказав:　

— Коли закінчимо, я поїду до «Чорного В’яза». Хочу пересвідчитися, що Дарлінґтон досі сидить у своєму манежі.　

Алекс мало не затнулася.　

— Чому?　

— Не вдавай переді мною дурепу. Ти бачила Марджорі Стівен. З неї висмоктали життя. У цьому не було нічого природного.　

— Це не означає, що Дарлінґтон якось із цим пов’язаний.　

— Ні, але він може знати, якщо це вчинив хтось із йому подібних. Якщо десь на волі бігає щось, натягнувши подобу Марджорі Стівен.　

— Він не демон, — розлючено кинула дівчина. — Не такий, як вони.　

— Тоді називай це візитом ввічливості. Я лише хочу знати, що він ув’язнений усередині.　

Вони мовчки повернулися до кампусу, де Алекс і Мерсі попрощалися з детективом на Йорк-стріт.　

— Упевнені, що не потрібна допомога із сіллю та всіляким таким? — перепитав він.　

— Так, упевнені, — відповіла Алекс. — Наша кімната захищена. Ми захистимо ще й вхідні двері, але я залишу подвір’я відчиненим. Мені потрібен доступ до Сірих. Ви знаєте візерунок вузла?　

— Ага.　

Тернер сказав, що самотужки впорається з облаштуванням захисту в себе вдома. Алекс відчувала, що він не хоче бачити її у своєму домі, квартирі чи де там він жив. Чоловік не хотів, щоб Лета й усе неприродне просочилися до його справжнього життя. Наче можна було згорнути цю книжку, прочитавши огидний розділ.　

— Якщо з’явиться Кармайкл, не слухайте його. Не дозволяйте йому засісти у вас у голові.　

— Не повчай мене, Стерн.　

— Тернере, дивіться не пожмакайте той модний костюм.　

Він запустив двигун.　

— Побачимося завтра ввечері.　

Дівчата не дочекалися, доки зникнуть його задні фари. Не хотіли залишатися на вулиці довше, ніж треба.　

Гуртожиток здавався навдивовижу нормальним, кожну спальню заливало золотисте світло, до подвір’я линули музика й балачки.　

— Як так, що життя тут досі вирує? — запитала Мерсі, коли вони минали загорнутих у шарфи людей із горнятками гарячого чаю чи кави в одягнутих у рукавиці долонях.　

Здавалося, дерева скинули літню зелень за ніч, жовте листя закручувалося, наче шкірка, зчищена з місяця.　

Зазвичай Алекс подобалося відчуття нормального світу, розуміння, що тут було до чого повертатися, що існувало щось більше за Лету, магію і привидів, що після дивної роботи на неї, можливо, чекатиме життя. Але сьогодні вона могла думати лише про те, що всі ці люди — легка здобич. Повсюди причаїлася небезпека, а вони її не бачили. Сміялися, сперечалися та складали плани на світ, якого навіть не розуміли, гадки не маючи, що на них полює.　

Лорін була у вітальні, де скрутилася на кріслі зі збіркою задач і «Джой дивіжн» на програвачі.　

— Де вас, трясця, носило? — поцікавилася вона. — І чому від вас пахне лісовим вогнищем?　

Стомлені мізки Алекс узялися шукати якусь побрехеньку, але відповіла Мерсі:　

— Ми мусили допомогти закінчити з обміном цукерок, а на Орандж зайнявся якийсь будинок.　

— Знову церква? Народ, ви збираєтеся всі вуха мені продзижчати Ісусиком?　

— Мені там подобається безкоштовне вино, — докинула Алекс. — У нас закінчилися «Поп-Тартси»?　

— На холодильнику лежать «Тістікейкс». Мама надіслала. Народ, ви мене неабияк налякали, ясно? Якщо просто збираєтеся зникнути, краще повідомте мене. У кампусі сталося вбивство, а ви просто розгулюєте серед ночі, наче нічого не сталося.　

— Вибач, — перепросила Мерсі. — Ми не простежили за часом і були вдвох, тож не подумали про це.　

Лорін сьорбнула води з великої пляшки, яку повсюди тягала із собою.　

— Нам слід подумати про те, де ми хочемо жити наступного року.　

— Зараз? — перепитала Алекс, закидаючи до рота «Крімпет».　

Вона не була готова просто цієї хвилини обмірковувати, що не має майбутнього. Хай там як, друзів у неї було небагато й думка про те, що Лорін насправді хоче провести з нею ще рік, була приємною, і скидалося на те, що їй, можливо, необов’язково носити свої рани як попереджувальний знак.　

— Ми хочемо жити в кампусі чи за межами кампусу? — не вгавала Лорін. — Можемо вмаслити когось зі старшаків і дізнатися, які квартири мають гарний вигляд.　

— Можливо, я поїду на семестр за кордон, — бовкнула Мерсі.　

«Відколи це?» — здивувалась Алекс.　

А може, подруга просто шукає відмовку, аби забратися подалі від неї та Лети?　

— Куди? — не здавалася Лорін.　

— До Франції, — непереконливо озвалася Мерсі.　

— О Господи, до біса ту Францію. Там у всіх венеричні хвороби.　

— Ні, не у всіх, Лорін.　

Алекс узяла ще один «Крімпет» і сіла біля Мерсі на канапу.　

— Хочеш сказати, що ти сама обрала б не Париж, а Нью- Гейвен?　

— Угу, — відповіла Лорін. — І це називається відданістю.　

Розпитати Мерсі про Францію вдалося, лише коли вони вже збиралися вкладатися.　

— Ти справді їдеш закордон?　

— Тепер, коли я дізналася, що магія справді існує? — Мерсі вдягнула вінтажну піжаму й мастила обличчя кремом. — Нізащо. Та хіба не зручніше буде приходити і йти на всі ці завдання Лети, якщо не доведеться турбуватися про розпитування Лорін?　

— Я більше не в Леті, — нагадала їй Алекс. — Ти теж. І на нас полюють демони.　

— Я знаю, але… я не можу просто забути те, що дізналася.　

«Це більше від нас не залежить». Алекс не промовила цього вголос, але довго лежала без сну, вдивляючись у темряву. Вона жила з магією все своє життя, хай навіть ніколи так її не називала. Тож не мала права голосу в таких справах. Єдине, що вона змогла вдіяти, — пристати на пропозицію Сендоу, коли він з’явився біля її лікарняного ліжка й запросив до Лети. А тепер у неї забрали й цей вибір. Як довго вона бігатиме від чоловіків на кшталт Ітана? Від демонів на кшталт Лінуса Райтера? Від чудовиськ у минулому, котрі стали такими сучасними?　

Алекс не пам’ятала, як заснула, але це, мабуть, сталося, адже телефонний дзвінок вирвав її зі сну.　

Доус.　

— З тобою все гаразд? — запитала Стерн, намагаючись отямитися.　

Вона знову проспала. Уже була дев’ята ранку.　

— Щойно телефонував Претор. Він хоче зустрітися з тобою сьогодні.　

Що це було? Офіційне відрахування? Формальне «йди в дупу»? — Що він сказав? — натиснула Алекс.　

— Лише те, що, зважаючи на події минулої ночі, Преторові знадобиться Вергілієва присутність у його приймальні години.　

Не в «Іль-Бастоне» чи Халупці.　

— Він досі називає мене Вергілієм?　

— Так, назвав. — Доус утомлено зітхнула. — А мене назвав Окулусом. Можливо, існує якийсь процес, що його ми маємо пройти, перш ніж… Не знаю. Звільнити свої робочі місця.　

Алекс визирнула з вікна на подвір’я. Ранкове небо було темним, хідник — вологим. Хмари сланцевого кольору віщували новий дощ. Для сидіння надворі було занадто холодно, але на лавиці внизу зіщулилася дівчина в самій лише футболці та джинсах. Не- Геллі подивилася вгору на Алекс і вишкірилася — покручена посмішка, зуби занадто довгі. Як у вовків, з якими вони боролися в пеклі. Так, наче що довше вона залишалася голодною, то важче їй було зберігати людську подобу. Утім Алекс протнув жах, коли вона побачила чоловіка біля дівчини. Волосся в нього було довге й біляве, костюм білий, а витончене обличчя — майже лагідне в сірому осінньому світлі. Лінус Райтер витріщився на неї, вираз　обличчя в нього був зачудований, наче хтось розповів анекдот, який йому не надто сподобався.　

Алекс засмикнула завіси. К бісу доступ до Сірих. їй треба захистити подвір’я. А може, і цілий кампус.　

— Алекс?　

Доус досі була на зв’язку.　

— Він тут, — вдалося витиснути із себе Алекс напруженим шепотом. — Він…　

— Хто?　

Стерн гупнулася поруч із ліжком, коліна задерлися, серце несамовито гупало. Вона не могла вдихнути на повні груди.　

— Лінус Райтер, — прохрипіла вона. — Вампір. На подвір’ї. Я не… я не можу…　

Вона чула, як стукотить у вухах кров.　

— Здається, я зараз зомлію.　

— Алекс, назви п’ять речей, які ти бачиш у кімнаті.　

— Що?　

— Просто назви.　

— Я… мій стіл. Стілець. Блакитний тюль на ліжку Мерсі. Мій постер із «Палаючим червнем»[69]. Ті клейкі зірочки, які хтось почепив на стелю.　

— Гаразд, тепер п’ять речей, яких ти можеш торкнутися.　

— Доус.　

— Роби, що кажу.　

— Нам слід попередити решту…　

— Просто роби, Вергілію.　

Доус ніколи її так не називала. Алекс удалося уривисто вдихнути.　

— Гаразд… рама ліжка. Вона гладенька. Холодне дерево. Килимок… типу м’який і грудкуватий. На ньому блискітки. Напевно, з Гелловіну.　

— Ще що?　

— Моя майка — бавовна, думаю. — Вона потягнулася вгору й торкнулася висушених троянд на тумбочці Мерсі. — Сухі квіти, схожі на цигарковий папір.　

— А тепер три речі, які ти чуєш.　

— Я знаю, що ти робиш.　

— Ну, то кажи.　

Алекс глибоко вдихнула повітря носом.　

— Квіти шелестять, коли я торкаюся їх. У коридорі хтось співає. Моє власне грьобане серце гупає в грудях. — Вона потерла обличчя рукою, відчуваючи, як потрохи відступає жах. — Дякую, Доус.　

— Я напишу в групу, попереджу їх про Райтера. Пам’ятай, твій соляний дух має спрацювати й проти нього.　

— Як ти можеш так спокійно розмовляти?　

— На мене не нападав вампір.　

— Зараз день. Як…　

— Припускаю, він не сидить під прямим сонячним промінням. Триматиметься затінку й точно не зможе полювати, доки не спадуть сутінки.　

Це не надто заспокоювало.　

— Алекс, — наполегливо повела далі Доус, — ти мусиш залишатися спокійною. Він просто черговий демон і не може міняти форму або залізти тобі в голову.　

— Він швидкий, Доус. І такий сильний.　

Вона була йому не рівня, навіть із силою Сірого всередині. їй ледве вдалося втекти від нього одного разу, і дівчина не була певна, що їй так само пощастить іще раз.　

— Гаразд, але в усіх книжках, котрі я прочитала, стверджуть, що він не залишатиметься довго далеко від свого гнізда. Не зможе.　

Його дорогоцінного гніздечка, повного коштовних предметів і білих квітів. Яке Алекс підпалила.　

Алекс змусила себе підвестися й розсунути завіси. Не-Геллі зникла. Вона побачила, як Райтер іде подвір’ям до воріт, які мали вивести його з ДжЕ і, хотілося сподіватися, подалі від кампусу. Хтось у темному одязі й куртці з каптуром біля Райтера тримав над його головою парасольку.　

— А що, як Райтер зголодніє дорогою додому? — озвалася Алекс. — Це я його сюди привела. Показала йому всіх цих людей.　

— Припини. Райтер знав про Єль задовго до тебе. Гадаю… гадаю, він там, щоб налякати тебе. А може, через те що ми скористалися Рукавичкою.　

Тепер голос Доус затремтів. Якщо теорія Алекс — чи то пак теорія Рудольфа Кітчера — була правильною, Райтер насправді був демоном, котрий вийшов із пекла за справжнім Лайонелем Райтером, прибрав його подобу й заволодів ним. Раніше він живився Райтеровою душею, а тепер підтримував форму за допомогою крові. Невже демони, які вийшли за ними через портал, якимось чином гукнули його? Чи займало його те, що Рукавичка прокинулася, а може, він просто хотів помститися Алекс за зіпсовані модні штучки?　

Це не мало значення. Дати собі з ним раду можна було одним- єдиним способом.　

— Додай його до списку, Доус. Ми позбудемося демонів, і Райтера теж позбудемося.　

— Це буде непросто, — відповіла Памела. Тепер, коли з піклуванням про Алекс було покінчено, вона здавалася менш упевненою. — Те, що вони знають…　

Алекс опустила погляд на порожню лавицю.　

— Хочеш розповісти мені, що сказав Блейк?　

Запала довга пауза.　

— Зранку він був у мене під вікном. Стояв на снігу. І шепотів.　

Алекс чекала.　

— Сказав, що він був невинний. Що ніколи нікому не нашкодив. А його мати щоночі засинає в сльозах. Він сказав… — Голос Доус зірвався.　

Алекс знала, що дівчина не хоче говорити далі. Але демони їли сором — плід вирощених у темряві зерен.　

— Геллі сказала мені, що я вкрала її життя, — зізналася Стерн. — Що це я мала померти, а не вона.　

— Це неправда!　

— А хіба це має значення?　

— Може, і ні. Ні, якщо це здається правдою. Він сказав… Блейк сказав, що я вбила його, тому що він ніколи не завдав би собі клопоту трахнути таку, як я. Він сказав… сказав, що знає, який вигляд має моя… який вигляд я маю там, унизу. Що я потворна.　

— Господи, це точно схоже на Блейка.　

З якого тіста були ці демони? Зі смутку Геллі. Блейкової жорстокості. Сорому Алекс. Почуття провини Доус. Але із чого ще? Що відрізняло амбіції від апетиту? Ці створіння хотіли вижити. Хотіли, щоб їх годували. Алекс знала, що таке голод і на що він може тебе штовхнути.　

— Це неправда, Доус. Ми мусимо повторювати це собі, доки не повірили їм.　

Так легко було дозволити їхнім словам укорінитися.　

— Він зараз там? — запитала Алекс.　

— Лорі його вкусив. — Доус захихотіла. — Він просто виліз із вікна й вкусив його за щоки. Блейк як заверещить: «Моє лице! Моє лице!».　

Алекс засміялася, але пригадала, що змії теж кинулися на щоку Геллі. Наче соляним духам не подобалася демонова брехня, удавані людські маски, які вони носили.　

Дзенькнув телефон. Повідомлення: «Зателефонуй мені», — від Тернера. Чому він ніколи просто не набере її сам?　

Закінчивши розмову з Доус, Стерн перевірила груповий чат: усі відзначилися, а Доус розповіла про свої побоювання стосовно Райтера. Усі були озброєні сіллю, а зустрітися мали в «Іль- Бастоне» до настання темряви. Коли вони опиняться під захистом разом, усім буде безпечніше.　

Алекс зателефонувала Тернерові, очікуючи почути, що він помітив біля відділку Великого Кара.　

— З вами все гаразд? — запитала вона.　

— Що? Нормально. — Авжеж, у Тернера все було нормально. Він був могутнім дубом. — Ми взяли сина Еда Лембтона.　

Алекс не одразу згадала, хто такий Лембтон. Професор у справі розслідування подвійного вбивства.　

— Я гадала, він в Арізоні.　

— Енді Лембтон у Нью-Гейвені. Ми затримали його біля квартири одного з батькових друзів.　

— Одного з тих, хто сфальсифікував дані?　

— Саме так. Ми приставимо охорону до інших членів факультету, котрі тоді засудили його, і до народу, який працював у лабораторії.　

Отже, слід Карла II був правильний: син помстився за батька.　

Але все це здавалося таким театральним, таким химерним.　

— Він справді вбив двох людей, тому що вважав, буцімто батько постраждав від них?　

— Скидається на те. Я хочу, щоб ти зустрілася з ним.　

— Це найгірше сліпе побачення у світі.　

— Стерн.　

— Але чому, Тернере?　

Детектив охоче залучав її до периферії справи: подивитися на місце злочину, побазікати про теорії', але знайомство з підозрюваним було чимось геть іншим. А тепер, коли Алекс, можливо, назавжди вижбурнуть з Лети та Єлю, вона не була певна, що їй стане сміливості чи бажання пірнати стрімголов у загадкове вбивство.　

— Раніше ви ніколи не хотіли залучати мене до своєї справи.　

— Тут щось не так, і, схоже, решта не погоджується зі мною.　

— У нього є алібі?　

— Його алібі не тримається купи. І він зізнався.　

— То в чому проблема?　

— Ти хочеш побачити цього типа чи ні?　

Вона хотіла. їй подобалося, що навіть після того, як вона впала в немилість Лети, Тернерові було не начхати на її думку. До того ж, якщо Тернер гадав, наче щось не так, то так і було. Алекс побувала в нього в голові, подивилася його очима. Вона побачила світ таким, яким його бачив він, у всіх деталях, усі знаки та сигнали, які решта людей не помічала або ігнорувала. Вона відчула свербіж на потилиці.　

— Сьогодні по обіді я мушу зустрітися з Претором, — повідомила дівчина. — Після цього можу прийти. Але вам доведеться підкинути мене до в’язниці.　

— Він не у в’язниці, — заперечив Тернер. — Він у Єльській лікарні Нью-Гейвена.　

— У лікарні?　

— У психіатричній палаті.　

Алекс не знала, як на це відповісти. Вона достатньо часу провела на реабілітації, у програмах виховання страхом та цілодобових спостереженнях, тож не хотіла навіть носа потикати знову в ті палати. Але так само не хотіла розповідати про все це Тернерові.　

А може, і не мусила. Він бачив її життя очима Геллі.　

— Мені потрібно знати, що ви сказали копам і Преторові про пожежу, — сказала дівчина.　

— Вандалізм, — відповів Тернер. — Видати все за випадковість неможливо. Каталізатора не знайшли, і вогонь не розгорівся, а просто зайнявся. Це загадка, розгадати яку не вдасться.　

Пекельний вогонь? Чи щось інше? Яку саме зброю мали у своєму арсеналі демони? Може, Тернер міг би просто заарештувати Лінуса Райтера та врятувати їх усіх від купи проблем?　

Одягаючись, Алекс намагалася думати про що завгодно, крім Претора й того, що могло статися далі. їй хотілося повернутися до «Іль-Бастоне». Хотілося, щоб Тернер виставив навколо будинку охорону, аби вбезпечити його. Хотілося почути якусь обіцянку безпеки для матері, для друзів, для неї самої. Алекс вважала «Іль-Бастоне» такою собі фортецею, яка захищена магією, історією й традиціями. Вона замислилася, чи не-Геллі знала, наскільки пожежа вибила в неї землю з-під ніг.　

Дівчина торкнулася зап’ястя в тому місці, де навколо шкіри обернулася соляна змія. Вона більше не безпомічна. Принаймні наступного разу, коли зіштовхнеться з тією штукою, яка не була Геллі, або чудовиськом, яке не було справжнім Лайонелем чи Лінусом Райтером, це більше буде схоже на чесний бій.　

Алекс ледве відсиділа ранкові заняття, намагаючись відігнати страх, який надійно влаштувався в шлунку. Невже це її остання лекція? Останній сніданок поспіхом між парами? Вона востаннє сидить в аудиторії Вільям-Ел-Гаркнесс-голлу й намагається вигадати, що такого розумного сказати перед групою?　

Приймальні години професора Велша-Вітлі тривали від другої до четвертої по обіді, й Алекс подумала, що дочекається останньої хвилини зі своїм візитом, але занепокоєння її здолало. Краще покінчити із цим і дізнатися, як низько вона впала, щоб розпочати дряпатися назад у височінь.　

Стерн зазирнула до «Синього штату» за кавою і бубликом, щоб трохи підбадьоритися. Там перед порожньою будівлею за стіною завжди тинявся молодий Сірий, убраний у картату фланелеву сорочку; іноді він зависав біля вікна, за яким колись стояв музичний автомат, коли там була піцерія. Час від часу Алекс здавалося, наче вона чує, як він наспівує рядки з «Готелю “Каліфорнії'”». Але сьогодні Сірий сидів на сходах, наче чекав, доки двері відчинять, щоб купити собі піци. Алекс відвела від Сірого погляд і затнулася, коли щось несподівано штурхнуло її ззаду.　

Вона ледве втримала рівновагу й розлила на пальто каву.　

— Якого дідька? — поцікавилася Алекс, розвертаючись.　

Якусь мить вона не впізнавала Цві, не могла осягнути присутність Ітанового тілоохоронця тут, у Нью-Гейвені, але сплутати його жилаве тіло, охайну борідку та кам’яний вираз обличчя було неможливо.　

— Привіт, Алекс.　

Ітан стояв позаду Цві в потворному шкіряному пальті, волосся було коротко підстрижене й пахло дорогим лосьйоном після　гоління. На шиї зблискував золотий кулон у формі чай[70].　

Перша думка була «біжи». Друга — «убий їх обох». Ніщо із цього не було слушним варіантом. Якщо побіжить, вони її

знайдуть. А вбивство двох людей серед білого дня на вулицях Нью-Гейвена не здавалося стратегічним ходом.　

Вони стояли й витріщалися одне на одного на залюдненому хіднику, перехожі проштовхувалися повз них, поспішаючи на заняття чи зустрічі.　

— Ходімо, — озвалася Алекс.　

Не хотіла, щоб її бачили з кимось із них. Вони виділялися — пальта, волосся. Річ була не в тім, що вони злочинці, а в тім, що вони лос-анджелеські злочинці. Занадто гладенькі й блискучі, як на Нью-Гейвен. Дівчина повела їх до під’їзної доріжки, що звивалася між музичною школою та Єлизаветинським клубом.　

— Тут добре місце, — зупинив її Ітан, і Алекс із сумішшю засмученості та гордості збагнула, що він не хоче покидати людну вулицю.　

Дівчина не знала, чи Ітан і Цві бояться її, але вони були насторожені. Такою завжди була проблема з Ітаном. Він чудово вмів виживати.　

— Ти бувала в Єлизаветинському клубі?　

Алекс похитала головою.　

— Тобі слід оформити членство. У них є Шекспірове перше…　

— Видання, — не роздумуючи, підказала Алекс. — І першодрук «Утраченого раю».　

Усі можливі літературні скарби заховано в підземеллі. До того ж найважливіше — вони подавали по обіді розкішний чай. Дарлінґтон був членом клубу, але ніколи не брав її із собою.　

— Так! Видання, — погодився Ітан. — Ідеш на заняття?　

Алекс поміркувала, чи не збрехати. Достатньо просто було запевнити його, що вона працює в їдальні. Вона казала Ітанові, що переїжджає на схід із вигаданим хлопцем. Якось він навіть запропонував їй халтурку в одному з місцевих казино. Алекс сподівалася, що Ітан дасть їй спокій, та натомість на Східному узбережжі трапилася саме та робота, яку вона покинула на Західному. В Ітана всюди були бізнес і друзі, яким він залюбки робив щедрі послуги.　

Хай там як, якщо Ітан був тут, це означало, що він знав більше, ніж слід було. Напевно, уже доручив комусь розкопати про неї все, що вийде, і якщо йому вдалося знайти її посеред повного студентів кампусу, то він, мабуть, довгенько вже тут чекав.　

— Ні, — відповіла вона. — На сьогодні я закінчила. Поверталася до гуртожитку.　

— Ми підемо з тобою.　

Це вже було трохи занадто. Вона за жодних умов не приведе цих мудаків до Мерсі та Лорін.　

— Чого тобі треба, Ітане?　

— Залишаймося милими, Алекс. Будь ввічливою.　

— Ти мало не вбив мене. Це якось зіпсувало мої манери.　

— Мені прикро. Ти це знаєш. Ти мені подобаєшся. І гарно працюєш на мене. Райтер був складним випадком.　

Його слова не здавалися щирими. Так шкодував би хтось, з’ївши останній шматок пирога чи запізнившись на вечерю.　

— Ти хоч здогадуєшся, що він таке? — поцікавилась Алекс.　

— Мені не потрібно знати, — відповів Ітан. — Він проблема. Ти рішення.　

— Ти хочеш, щоб я туди повернулася?　

Нізащо. Достатньо вже того, що вона бачила, як Райтер тиняється подвір’ям, і, якщо Доус мала рацію, Райтер слабшав, ховаючись від сонячного світла й залишаючись далеко від свого гніздечка. У своєму кублі він мав перевагу. Від самої лише думки про той великий білий будинок легені стискалися, дух перехоплювало й немов швидко накручувало на шпульку. Як там сказала Сіра-вчителька? Він убив сотні, а може, і більше.　

— Ти тут щаслива, — зауважив Ітан.　

Алекс достеменно не знала, який саме вигляд має щастя. Але ж була переконана, що до його ознак не належать перегони з демонами й втрата стипендії.　

— Досить щаслива.　

— Розберися з Райтером для мене — і ми зможемо попрощатися. Ти здобудеш нове життя. І не муситимеш непокоїтися, що Цві з’явиться в тебе на порозі.　

— Ось для чого ти приїхав сюди? Щоб відправити мене на смерть?　

— У мене справи в місті. І тут гарний ринок. Чимало молоді. Чимало тиску. Усі намагаются розважитися.　

Це скидалося на погрозу. Невже Ітан збирався тиснути на неї, аби вона торгувала в кампусі? Десь мала існувати межа. Усе це мусило колись закінчитися. Алекс занадто переймалася людьми довкола, їхньою вразливістю, їхньою слабкістю. Легка здобич для демонів і чоловіків на кшталт Ітана. Йому тут було не місце так само, як їй. Вони були зміями в Райському саду.　

Алекс оцінила варіанти.　

— Я попіклуюся про Райтера, і ми квити. Згода. Більше жодних завдань. Жодних угод.　

Ітан усміхнувся й поплескав її по плечу.　

— Так.　

— І якщо я не повернуся… — Алекс увіп’ялася нігтями в долоню, пригадуючи відчуття, коли Райтерові ікла увійшли в її тіло. — Якщо я не повернуся, скинеш трохи грошей моїй мамі. Попіклуйся, щоб із нею все було гаразд.　

— Не кажи такого, Алекс. З тобою все буде добре. Я бачу, на що ти здатна.　

Алекс витримала його погляд.　

— Ти й гадки не маєш, що я можу.　

Він й оком не змигнув. Ітан не збирався дозволяти їй залишитися з ним наодинці, але й не боявся. Може, вона давала раду мертвим, але живими рулив він.　

Ітан знову поплескав її по плечу, ніби підбадьорював дитину.　

— Закінчи цю роботу — і ми попрощаємося, добре?　

— Добре, — відповіла Алекс.　

— Це справедливо. Ти компенсуєш збитки. Усі щасливі.　

Вона сумнівалася, що він має рацію щодо цього, та сказала лише:　

— Авжеж.　

— Хороша дівчинка, — похвалив Ітан.　

Щодо цього він теж помилявся.