БІСНУВАТИЙ

ПАДІННЯ

Алекс не пригадувала падіння, але раптом виявилося, що вона лежить горілиць у воді, швидко тонучи, і води річки змикаються над нею. Вона спробувала проштовхнутися до поверхні, але щось схопило її за зап’ястя, якась рука обвилася навколо талії. Дівчина закричала, відчуваючи, як ковтає воду. Чиїсь пальці залізли їй у рота, спробували увіп’ятися в очниці, вчепилися в шкіру на руках і ногах холодними й невблаганними лещатами.　

«Похована заживо». Це мало бути не так. Це повинно бути схожим на падіння, політ. Алекс спробувала гукнути Доус, Мерсі, Тернера, але їй у горло лізли ті пальці, викликаючи блювотні потяги. Вони були у вухах, проштовхувалися між ноги.　

А що, як Доус із рештою досі нагорі? Від цієї думки Алекс протнуло новою блискавкою жаху. Вона стрімголов кинулася в пекло, та що, як вони досі стояли на подвір’ї? Або злетіли вгору до якогось кращого світу, доки її шматували. Адже вона була проблемою. Вона завжди була проблемою. Єдиною справжньою грішницею в їхній компанії. Тернер що там накоїв? Підстрелив якогось поганця, виконуючи свій обов’язок, і це досі не давало спокою його свідомості скаута-орла[53]? Доус убила Блейка, щоб урятувати життя Алекс. Дурбелик Тріпп, поза всяким сумнівом, ускочив у якусь халепу, з якої не зміг виплутатись.　

А от Алекс була ще тією штучкою. Вона взяла битку проти Лена, проти Аріеля, проти решти, і накоєне ніколи не позбавило її жодної хвилини сну. З протилежного боку щось уже чекало, щоб заявити на неї свої права. Воно довго чекало, а тепер учепилося в неї і не збиралося відпускати. Ті руки були голодними. Дівчина відчувала той самий апетит, що тягнув її через усе місто до «Чорного В’яза». Вона запевняла себе, буцімто це пов’язано з тим, що вона особлива, Колесоходка, але, можливо, справжня причина того, що Алекс була спроможна перетнути захисне коло, крилася в тому, що її місце було не серед смертних, законослухняних жителів цього світу. Її ніколи не карали за злочини, вона ніколи не відчувала каяття, і ось зараз надійде розплата.　

Здавалося, наче пальці чавили її гаками, що вгризалися в шкіру та кістки. Вона смикнулася й ковтнула повітря, гарячого й смердючого від сірки. Алекс це не займало. Вона знову могла дихати. Вода зникла. Пальці більше не стискали їй горлянку. Розплющити очі було боляче, але, зробивши це, вона побачила чорну ніч, падіння зірок, вогняний дощ. Вона падала? Чи летіла? Мчала до чогось чи тонула в темряві? Цього дівчина не знала. Піт струменів шиєю, звідусюди пашіло жаром, наче її варили у власному соку. Алекс важко гупнулася об землю, і від несподіваного удару з грудей вирвалося коротке уривисте схлипування.　

Вона спробувала сісти. Повільно стала розрізняти силуети в темряві… сходи, висока стеля. Дівчина поклала руку на підлогу, щоб спробувати звестися на ноги, і відчула щось гаряче та звивисте. Усередині все стиснулося, проте, коли вона подивилася вниз, там не було нічого, лише килимок зі знайомим візерунком та відполіровані дошки, а над головою височіла кесонна стеля. Де це вона? Пригадати не вдавалося. Голова боліла. Вона пішла відчинити двері, і Алекс крикнула їй, наказала зупинитися. Ні, все було не так.　

Пем спробувала змусити ноги поворухнутися. Торкнулася пальцями потилиці, болючого місця, де відчувала власний пульс, і відсмикнула руку, задихнувшись від болю. Чому вона не в змозі думати?　

Вона мала замовити піцу. Може, натомість удасться щось приготувати. Алекс пішла нагору, у душ. Вони горювали. Разом.

Вона пригадала, як декан Сендоу промовив ті жахливі останні слова. «Тут ні на кого не чекатимуть». На очах набрякли сльози, їй не хотілося плакати. Не хотілося, щоб Алекс побачила, як вона ридає, — і ось тоді вона насправді зрозуміла, де опинилася: біля підніжжя сходів «Іль-Бастоне», а навколо неї були розкидані скляні друзки. Дівчина знову торкнулася потилиці, цього разу готова до болю.　

Коли вона відчинила двері, хтось гупнув її об стіну. Нещасний випадок. Вона була незграбною. Загородила дорогу. У невдалий час у невдалому місці. Та хіба ж вона не замкнула двері? І чому вони досі відчинені? Де Алекс?　

Грала музика. Знайома їй пісня гурту «Смітс». Вона почула десь у будинку голоси, кроки, хтось побіг. Пем змусила себе підвестися, ігноруючи хвилю нудоти, від якої рот наповнився слиною.　

Вона почула, як на вулиці хтось завив, а тоді крізь вхідні двері увірвалися волохаті тіла. «Шакали». Вона бачила їх лише одного разу, коли Дарлінґтон викликав тварин. Дівчина притиснулася до стіни, але вони промчали повз неї — зграя з хутра й зубного клацання, від якої хмарою підіймався дикий тваринний запах пилюки, екскрементів і масної шерсті.　

— Алекс? — ризикнула озватися вона.　

Хтось увірвався, протиснувся повз неї.　

З Алекс усе було гаразд, чи не так? Вона була з тих дівчат, з якими завжди все гаразд. «Уціліла, — сказав колись Дарлінґтон із захватом у голосі. — 3 гострими кутами, але ще побачимо, чи добули ми діамант, еге ж, Пеммі?»　

Пем доклала всіх зусиль, аби всміхнутися. їй ніколи не подобалася та фраза про неогранений діамант. Це означало лише, що тебе різатимуть знову й знову, щоб наповнити світлом.　

Вона достоту не знала, чи хотіла, щоб Алекс облажалася. Коли їхня нова Данте прибула й вона вперше подивилася на кощаву дівчину з ручками-патичками та запалими очима, відчула певну втіху. Новенька нітрохи не була схожа на тих випещених гідних дівчат, які з’являлися тут раніше. Першим бажанням Памели було

нагодувати її. Але так, як годуєш дику тварину: обережно, терпляче й у жодному разі не з рук. Дарлінґтон, схоже, не розумів, що Алекс небезпечна. Хай вона ніколи нічого не просила в Доус. Не віддавала наказів і не висувала вимог. Вона прибирала власний безлад і потайки скрадалася, наче пацюк, який боїться, що його помітять коти з клуні. Не було жодних тобі «Чи не могла б ти зробити мені послугу й швиденько приготувати щось, аби я здивувала сусідів?» чи «Можна я закину кілька речей у прання?». Пем почувалася тривожною, ні до чого не здатною і вдячною одночасно. Дарлінґтон бурмотів щось, жаліючись на дівчину, але тієї ночі, коли вони пішли до Байнеке, усе змінилося. Вони повернулися, розколотили половину посуду й набралися як свині, а Пем натягнула навушники, увімкнула музику «Флітвуд мак» і робила все можливе, аби не зважати на них. Наступного ранку знайшла їх безтямних у вітальні, але честь і хвала Алекс — вона залишилась і прибрала разом із Дарлінґтоном.　

А потім він зник, і Доус не вдавалося пробачити цій дівчині, котра мчала світом, наче непередбачений наслідок, катастрофа для всіх і кожного, хто опинився поряд із нею.　

«Я мушу поворухнутися, — сказала вона собі. — Щось відбувається, щось дуже погане». З’явилося те нудотне відчуття, що й під час батьківських сварок.　

Щось у будинку здавалося неправильним. «Усе гаразд, зайчику, — казала її мати, поправляючи вночі ковдру. — 3 нами все гаразд».　

На мить Пем здалося, що в неї галюцинації або вона ось-ось відрубиться, але ні, світло справді миготіло. Вона почула, як на кухні падає посуд, потім угорі пролунав крик.　

«Алекс».　

Пем схопилася за бильце й потягнула власне тіло вгору сходами. Від жаху ноги налилися свинцем. Вона щодня боялася сказати щось не те, поставити не те запитання, принизитися. Стоячи в черзі й шукаючи дрібні гроші, відчувала, як шаріється, як гупає в грудях серце, думала про всіх людей, які чекають позаду неї. Уже цього було достатньо, щоб тіло затопило жахом.

Вона мала б звикнути до страху. Але, Господи, як не хотілося дряпатися нагору цими сходами. Вона почула чоловічі голоси, потім голос Алекс. Він звучав розлючено й так налякано. Алекс ніколи не звучала налякано.　

Раптом повз неї промчали шакали, дзявкаючи та скавулячи, мало не збивши дівчину з ніг. Куди це вони? Чому вони взагалі з’явилися тут? Чому вона почувається в будинку, де провела не один рік, наче чужачка?　

Нарешті вона дісталася до сходового майданчика, але не могла охопити розумом побачене. Повсюди була кров. Повітря було густим від мускусного запаху тварин. Декан привалився до стіни, стегнова кістка стирчала з плоті, наче несподіваний білий знак оклику, який не знайшов свого речення. Доус заніміла. Що це таке? Що тут відбувається? Таке не трапляється в «Іль-Бастоне». Таке тут недозволено.　

Алекс розтягнулася горілиць на підлозі, а на неї навалився якийсь хлопець. Він був вродливий — янгол із золотавими кучерями й найчарівнішим личком з усіх, котрі Памелі доводилося бачити. Він схлипував і тремтів. Вони скидалися на коханців. Він стискав у руках волосся Алекс, наче збирався поцілувати її.　

І в руках Пем теж щось було, щось тепле, з м’якеньким хутром і звивисте, щось живе. Вона відчувала долонями його серцебиття. Ні. То була просто скульптура, холодна й позбавлена життя, погруддя Гайрама Бінґема III. Воно стояло в них на підставці для ціпків біля вхідних дверей. Дівчина не пам’ятала, як узяла його, але знала, що має з ним зробити.　

«Удар його».　

Але вона не могла.　

Вона могла викликати поліцію. Могла втекти. Але камінь у її руках був занадто важкий. Вона не знала, як завдати комусь болю, навіть комусь жахливому на кшталт Блейка Кілі, навіть після того, як він зробив боляче їй. Блейк увірвався до будинку й залишив її стікати кров’ю на підлозі. Він покалічив декана. Він збирався вбити Алекс.　

«Удар його».　

Вона була маленькою дівчинкою на гральному майданчику, занадто високою, із занадто пишними грудьми, сформованою не так, як слід. Одяг не пасував їй. Вона плуталася у власних ногах. Горбилася на автобусній зупинці, намагаючись не реагувати, коли старшокласники проїжджали повз і кричали: «Покажи цицьки». У будь-якому кабінеті вона сідала на ослячу лаву й затискалася в куток. Налякана. Налякана. Усе своє життя налякана.　

«Я не можу».　

Вона була не такою, як Алекс чи Дарлінґтон. Вона була вченою. Вона була кроликом, боязким і безпомічним, без пазурів чи зубів. Єдиний вибір — бігти. Та куди їй бігти, якщо Дарлінґтон зник, і декан, і Алекс? Ким вона буде, якщо нічого не вдіє?　

Вона стояла над ними, дивлячись униз на хлопця й Алекс. Вона бачила їх із неабиякої висоти й тепер була янголом, а може, гарпією, що мчала донизу з мечем у руці. Вона підняла погруддя й опустила його на голову вродливого хлопчини. Його череп піддався з вологим і м’яким звуком, наче був зроблений із пап’є- маше. Вона не хотіла так сильно вдарити його. Чи хотіла? «Маленький зайчику, що ти накоїв?» Вона дивилася, як хлопець завалився на бік. Власні ноги підкосилися, і тепер дівчина заплакала. Не могла дати собі раду. Сама не знала, плаче за Блейком, Дарлінґтоном, Алекс чи самою собою. Памела зігнулася й виблювала. Чому кімната далі крутиться?　

Пем підвела голову, відчула на щоках прохолодне повітря й солоні бризки. Підлога смикалася туди-сюди, човен стрибав на хвилях. Вона вчепилася в мотузки.　

— Намагайся не відставати, Тріппе.　

Шторм не мав стати великою проблемою. Вони перевірили погоду. Як завжди. Температуру. Тиск. Прогнозовану швидкість вітру. Та щоразу, опинившись на човні, Тріпп страждав від　сверблячого відчуття паніки. З хлопцем усе було гаразд, якщо, крім нього, там був лише тато чи інші кузени, але якщо до них приєднувався Спенсер, він робився дивним. Здавалося, наче мозок просто припиняв виконувати накази.　

Руки й ноги здавалися більшими. Він робився повільнішим. Несподівано доводилося замислюватися, по-справжньому замислюватися, де ліво, а де право, лівий борт і правий борт, що було, трясця, просто смішно. Він ходив у море з дитинства. Просто Спенсерові все так добре вдавалося. Він їздив верхи й на квадроциклах. Ганяв на мотоциклах і машинах. Умів стріляти, заробляв собі на життя, мав власні гроші й завжди обіймав найвродливішу дівчину. Якусь чарівну жінку. Усі вони були досконалими й блискучими, а Тріпп почувався поруч із ними хлопчиськом, попри те що сам учився в Єлі, а Спенсер був усього на кілька років старшим.　

Тріпп навіть не розумів, чому це Спеснсер узявся керувати. Вони обоє брали участь у змаганнях із вітрильного спорту, як і його батько, але Спенсер просто приміряв на себе цю роль із широченною білозубою усмішкою. Частково це сталося завдяки його зовнішньому вигляду. Кутастий, цибатий. У нього не було того дитячого личка Гельмутів. Він мав чітко виражену щелепу й вигляд людини, з якою не хочеться зачіпатися.　

Спенсер завжди називав Тріппового батька сером. «Приємно опинитися на борту, сер, керувати цим човником — справжня мрія». Після цього він повісився Тріппові на шию і каркнув: «Тріппе, мужик!» — а тоді нахилився ближче й прошепотів: «Як справи, шматку лайна?».　

Коли хлопець закляк, Спенсер лише розреготався й сказав:　

— Намагайся не відставати.　

І так тривало цілий день. «Хапай ту мотузку! Закидай на лебідку! Верхнє плавуче вітрило готове? Ну ж бо, Тріппе, намагайся не відставати!»　

Шторм, що налетів, не був потужним. Не був страшним. Принаймні він таким, схоже, нікому не здавався. Тріпп натягнув рятувальний жилет, повісив на шию тоненьку змійку тканини й

зав’язав навколо талії, стоячи на східному трапі. Жилет був майже непомітний — він не надується, доки не вдариться об воду, — тож що в цьому було такого?　

Та, щойно побачивши його, Спенсер мало живота не надірвав.　

— Що за фігня з тобою? Це просто дощик, придурку.　

Тріппів батько лише подивився на небо й засміявся, його волосся розвівалося на вітрі.　

— Ось нарешті приємна погодка!　

Тріпп ненавидів це. Сіра піна набрякала, наче згорблені плечі якоїсь великої тварини, кидаючи човен, бавлячись із ним. Море під ногами відчувалося по-справжньому: яке воно велике, як мало його щось займає, з якою легкістю воно може розчавити щоглу, роздушити корпус, потопити їх усіх, недбало здвигнувши плечима. Єдине, на що він був здатний, — міцно триматися (одна рука за себе, друга за корабель — таке було правило, так само, як рятівний жилет), змушувати себе посміхатися й молитися, щоб не виблювати, інакше доведеться слухати про це до кінця життя.　

Та обдурити Спенсера не вдалося.　

— Напудив у штанці, дівчиську? — вишкірився він. — Намагайся не відставати.　

Тріппові хотілося крикнути, аби він урешті відчепився від нього й дав спокій. Але це лише погіршило б ситуацію. «Хіба ти не розумієш жартів, Тріппе? Господи Ісусе».　

Єдиним варіантом було надалі вдавати, що він теж у справі, що він любить Спенсера так само, як решта, що все це класні приколи. Жалюгідно було лякатися такого дрібного шторму чи свого недоумкуватого, задиркуватого кузена. От тільки Тріпп мав повне право боятися їх обох. Принаймні шторм був просто штормом. Він не збирався йому нашкодити. А от Спенсер був чимось іншим.　

Коли Тріппові виповнилося вісім, усі зібралися в їхньому родинному домі, щоб відсвяткувати його день народження. Спенсер уже тоді був придурком, але того дня він не займав Тріппа. У нього був день народження, а це означало, що будуть його друзі, новенька «Плей стейшн» і морозиво, яке йому подобалося, хай навіть Спенсер відсунув свою мисочку з морозивом і печивом, кинувши: «Ненавиджу це гівно».　

Тріпп з’їв торт, розгорнув подарунки й грався в басейні, аж доки його друзі розійшлися по домівках і залишилися самі родичі. Він згорів на сонці. Того вечора вони замовили кухаря. Малий почувався ледачим і щасливим, а коли думав про те, що завтра не треба йти до школи, що попереду решта вихідних і можна бити байдики, здавалося, наче з кожним вдихом він ковтає сонячне світло.　

Він плавав собі на мілині з новою маскою, коли, випірнувши, побачив, що Спенсер стоїть біля басейну в довгих серферських шортах, а біляве волосся з вигорілими на сонці пасмами звисає на очі так, що вираз обличчя неможливо прочитати. Тріпп оглянув подвір’я. Він уже вивчив, що Спенсер рідше щипається й б’ється, коли поряд хтось є. Але Тріппів батько зі своїм молодшим братом вішали волейбольну сітку з протилежного боку газону. А мати з рештою кузенів, напевно, уже зайшли в будинок.　

— Як справи? — пискнув він, уже рушаючи до східців.　

Але Спенсер був швидший. Він завжди був швидший. Майже нечутно кинувся у воду й ляснув Тріппа по грудях, відштовхнувши його назад.　

— Гарний день? — запитав Спенсер.　

— Авжеж, — відповів Тріпп, сам не зрозумівши, чому раптом так налякався, і намагався не розплакатись.　

Не було жодних причин плакати.　

— Тобі потрібне святкове занурення. Двадцять секунд під водою. Це дрібниця. Навіть для такої маленької сучки, як ти.　

— Я готовий.　

— Серйозно? — недовірливо перепитав Спенсер. — Чуваче, тільки я подумав, що ти крутий. А ти кажеш мені, що не впораєшся з кількома секундами під водою?　

Тріпп знав, що це пастка, але… а що, як ні? Що, як він просто це зробить, і між ними зі Спенсером усе буде гаразд, вони потоваришують, як Спенсер товаришував з усіма навкруги. «Я подумав, що ти крутий». Він буде крутим.　

— Просто запхати голову під воду на двадцять секунд?　

— Ага, але якщо ти така ссиклива сучка…　

«Він не збирається мене втопити, — подумав Тріпп. — Він мудак і трохи протримає мене під водою, але насправді не збирається мене вбити. Хоче спробувати налякати, але я йому цього не дозволю». Тріппові неабияк сподобалася ця ідея.　

— Гаразд, — озвався він. — Двадцять повних секунд. Засікай.　

І він занурив голову.　

Спенсерові руки на плечах Тріпп відчув майже одразу. Він знав, що Спенсерові кортить, аби він борсався, тож не збирався цього робити. Він збирався заклякнути, затамувати дух, залишатися спокійним. Тріпп повільно подумки лічив секунди. Він знав, що Спенсер довше протримає його під водою, і до цього теж був готовий.　

Спенсер штовхнув його нижче й натиснув на груди ногою. «Не панікуй, залишайся спокійним». Друга хлопцева нога тиснула Тріппові на живіт, намагаючись вичавити повітря, і малому довелося трохи піддатися — на поверхні з’явилися бульбашки. Спенсерова права ноги помандрувала кудись, і Тріпп зрозумів, що той робить, за кілька секунд до того, як п’ятка увіп’ялася йому в пах, а пальці — в яєчка.　

Тепер Тріпп звивався, пришпилений до дна басейна, намагаючись скинути Спенсера. Він знав, що кузен насолоджується цим, і ненавидів себе за те, що реагує, ненавидів те, як свербіла шкіра від дотику ноги з пальцями-нишпорками. Свідомість відмовлялася співпрацювати. У грудях боліло. Він перелякався. Чому він узагалі вирішив, що впорається із цим? «Він відпустить мене. Мусить відпустити». Спенсер був жорстокий, але не психопат. Він не був убивцею. Він був просто придурком. Та що Тріпп насправді знав про те, як задалеко той може зайти? Спенсер полюбляв здіймати безлад. Він насипав чилі в собачу їжу і реготав аж до сліз, коли собака скавчала й плакала. А якось, коли Тріпп іще був дуже маленький, Спенсер не пускав його до вбиральні, знову й знову бив об стіну з криками: «Пінбол! Пінбол!» — аж доки він на намочив штанці. Тож, може, Спенсер був справжнім поганцем на кшталт тих, про яких пишуть у книжках і показують у кіно. Тепер він напевно сміявся, насолоджуючись тим, як Тріпп намагається скинути його.　

«Яка дурнувата смерть», — подумав хлопчик, здаючись, коли розтулив рота й вода потекла до горлянки, у носі різко віддало хлоркою, жах став абсолютним, коли він рвонув Спенсерові щиколотки, і запала суцільна темрява.　

Наступне, що він пам’ятав, — батькове засмагле обличчя. Тріпп кашляв і не міг зупинитися, біль у легенях був пекучий і тиснув, наче груди зайнялися вогнем і вигоріли всередині.　

— Він дихає! — крикнув батько.　

Тріпп лежав горілиць на траві, над ним було синє небо, маленькі й ідеально вишикувані, наче в мультику, хмарки. Материні стиснуті в кулаки руки притискалися до рота, щоками струменіли сльози. Над собою хлопчик побачив кузенів, свого дядька, Спенсерового батька, і самого Спенсера з примруженими очима.　

Він намагався показати на нього, промовити якісь слова, доки батько саджав його. «Спенсер навмисно це зробив». Але занадто заходився кашлем.　

— Усе позаду, друже, — сказав батько. — 3 тобою все гаразд. Просто дихай. Ковтай повітря повільно.　

«Він намагався вбити мене».　

Але холодний Спенсерів погляд прикипів до нього, і Тріппові здавалося, наче він досі пришпилений до дна басейну. Спенсер був не такий, як він, був не такий, як усі решта. Чого б він тільки не зробив?　

Наче у відповідь Спенсер розридався.　

— Я думав, він просто жартує, — сказав він, стримуючи схлипування. — Я не зрозумів, що він у халепі.　

— Гей, — озвався Тріппів батько, поклавши руку хлопцеві на плече, — це був нещасний випадок. Я просто вдячний, що ти кинувся до нього, коли зрозумів.　

Напевно, хтось подивився на басейн, виявив забагато цікавості. Спенсерові довелося діяти швидко, удати, наче він намагався

врятувати Тріппа. Та й хто б подумав інакше? Хто міг собі уявити?　

— Може, нам відвезти його до шпиталю? — запитала Тріппова мати.　

Спенсер злегка хитнув головою.　

Усі витріщалися на Тріппа, переживали за нього. Лише Спенсерова мати стояла поодаль від кола; лише вона спостерігала за сином. Очі в неї були занепокоєні. А може, налякані. «Вона знає, хто він такий».　

— Зі мною все гаразд, — хрипко промовив Тріпп, і Спенсерові губи розтягнулися в посмішці, яку він приховав за черговим схлипуванням.　

Після того нічого не змінилося. Але Тріпп обачно ніколи більше не залишався з кузеном наодинці.　

Навіть у восьмирічному віці Тріпп розумів, що він не такий кмітливий, чарівливий чи гарненький, як Спенсер. Він знав: якби того дня тицьнув пальцем і розповів правду, йому б ніхто не повірив. Сказали б, що він щось не так зрозумів, а може, навіть що з ним щось не так, якщо він про таке думає. Він став би чудовиськом. Тож, можливо, зрештою дещо таки змінилося, щось усередині Тріппа, адже тепер він зрозумів, що Спенсер завжди перемагатиме, та навіть гірше — він зрозумів чому. Спенсер перемагатиме, тому що більше подобається всім. Навіть Тріпповим батькам. Ось так просто. Це розуміння оселилося в грудях, повисло на серці тягарем, що залишався з малим іще довго після того, як припинили боліти легені й стихнув кашель. Від цього він зробився лякливим, незграбним і саме через це десять років по тому, потрапивши на човні в невеличкий шторм, Тріпп став єдиним, хто бачив, як Спенсер зник у морі.　

Це сталося швидко. Спенсер полюбляв підкрадатися до Тріппа, лякати його, намагався змусити впустити щось чи просто щосили садонути під ребра. Тому Тріпп завжди стежив за тим, де зараз його кузен, і бачив, як Спенсер упевненим кроком рушив на протилежний бік палуби й пригнувся під гіком. Його тіло ховалося за гротом, лише ноги виднілися, і Тріпп якусь секунду

не міг зрозуміти, що саме він робить. Решта була зосереджена на власних завданнях, на тому, щоб подолати шторм. Тріпп озирнувся на батька, який тепер став за стерно, прикипівши поглядом до горизонту.　

Тріпп побачив, як Спенсер потягнувся, перехилився через загорожу, щоб схопити мотузку, яка зіслизнула з палуби й тягнулася водою. Це було погано — не можна, щоб штерт засмоктало під човен, інакше він обплутає румпель чи кіль, — але Спенсерові варто було покликати на допомогу. Натомість він перевісився через загорожу, витягнувши обидві руки. Тріпп устиг подумати: «Одна рука за себе, друга за корабель», перш ніж ударила хвиля — сірий струмінь води, котяча лапка, що збиває іграшку, — і Спенсер зник.　

На коротесеньку мить Тріпп заклякнув. Навіть розтулив рота, щоб крикнути. А потім просто… не зробив цього. Роззирнувся, збагнув, що всі досі поглинуті своїми завданнями: люди напружено перекрикувалися, але раділи вітру й рясному дощу.　

Повільно, без поспіху Тріпп повторив Спенсерів шлях — пригнувся під гіком, потім випростався, захований від решти, як щойно був його кузен. Він бачив хлопця в сірих хвилях, його червона вітрівка нагадувала попереджувальний стяг, а голова зникала й виринала. І Спенсер його теж бачив. Тріпп у цьому не сумнівався. Він підвів руку, несамовито махаючи, і закричав, але вітер відніс слова геть. Тріпп був так близько, що бачив роззявлений рот, але не був певен, чи почуте було кузеновим плачем чи його власною вигадкою.　

Він знав, що кожна секунда важлива, що відстань між човном і Спенсером зростає щомиті. Загорожа під його долонею звивалася, наче гаряче тіло, вкрите м’якеньким хутром. Тріпп відсахнувся, притиснув руку до грудей, але там не було нічого, лише холодний метал.　

Ще було трохи часу, щоб виправити все. Він знав це. Пам’ятав вправу «людина за бортом». Його завданням було не відводити погляду від Спенсера й кликати на допомогу, тримаючись однією рукою за загорожу, а другою — показуючи на хлопця. Занадто просто було загубити людину серед усіх тих гребенів і западин між хвилями. Екіпаж підведе човен ближче. Вони кинуть мотузку й витягнуть Спенсера з води, а той штовхне його й захоче дізнатися, чому він не ворушився швидше, якого хріна з ним не так. Тріппів батько теж здивується. Спенсер не буде наляканий, тільки розлючений. Тому що Спенсер завжди перемагає.　

Тепер його ледве було видно. Рятівний жилет утримав би його на плаву. Якби він його надягнув. Тріппові довелося примружитися, щоб розгледіти у воді червону вітрівку.　

Він узявся за загорожу однією рукою й опустився, щоб сісти, адже так було безпечніше — так його навчали. А потім потягнувся й схопив мотузку, яка звісилася через край, ту, яку намагався затягнути назад Спенсер.　

Тріпп востаннє глипнув через плече на свинцеве море, повне голодних хвиль, що тільки й чекали свого часу.　

— Намагайся не відставати, — прошепотів він і взявся перетягати мотузку.　

Склав її охайно, відчув, як вона легко рухається в руках, його тіло наповнилося новою грацією, вузли нагадували про добре відому пісню.　

Хлопець відчув, як із його серця нарешті впав тягар. Дощ бризкав на щоки, але він не боявся.　

Це була лише негода. Море заспокоїлося. Він упевнено стояв на ногах.　

— Це лише дощик, — сказав Кармайкл. — Боїшся розтанути, солоденький?　

Тернер змусив себе засміятися, адже Кармайкл вважав себе кумедним, і, трясця йому, часом так і було.　

День був холодний, вулиці — гладенькі й чорні, наче волога шкіра вугра, підперезані кучугурами брудного снігу, що осідали під дощем. Це навіть не був справжній дощ, просто мжичка, від　якої Тернерові розпачливо хотілося до гарячого душу. Якби гівняні ранки Східного узбережжя продавалися на ринку, Нью- Гейвен вистрілив би до небес.　

Кармайкл розвалився поруч із ним, убраний в один зі своїх потріпаних костюмів із магазину «Менз вергауз», і вистукував пальцями ритм «Ві вілл рок ю», як робив завжди, коли йому кортіло закурити. Його дружина, Андреа, вимагала, аби він покинув, і Кар докладав усіх зусиль.　

— Вона навіть не цілувала мене, доки я не протримався місяць без курива, — жалівся він, закидаючи до рота жуйку. — Каже, це брудна звичка.　

Тернер погоджувався, і йому хотілося надіслати Андреа букет за те, що вона змусила Кармайкла покінчити із цим. Він навіть не був певен, чи вивітриться колись дим із його сидінь. Тернер міг би сказати «ні» того першого дня, коли підібрав Кармайкла перед його охайним жовтим будиночком із порослим дерном газоном. Йому просто забракло духу.　

Кріс Кармайкл був практично живою легендою. Він працював в органах двадцять п’ять років, став детективом у тридцять, а відсоток розкритих ним справ був такий високий, що рядові називали його Піщаною Людиною[54], адже, читаючи той перелік, можна було заснути. Кармайкл не ловив грьобаних ґав.　

Якщо він був твоїм «ребе», ти отримував гучні справи, підвищення, а може, навіть грамоти. Кар із друзяками повели Тернера випити, коли він заслужив своє місце в команді, і якоїсь миті тієї ночі, розпливчастої від алкоголю та бекання гурту, який погано переспівував «Джорні», Кармайкл гупнув Тернера по плечу, нахилився й наполегливо поцікавився:　

— Ти з хороших?　

Тернер не попросив пояснень, не сказав йому забиратися зі своїми нісенітницями подалі. Тільки всміхнувся й відповів:　

— Достобіса правильно, сер.　

Кармайкл — Великий Кар — розреготався, схопив Тернера за потилицю м’ясистою рукою і сказав:　

— Так я і думав. Тримайся біля мене, малий.　

Це був дружній жест. Так Кармайкл повідомив усіх, що Тернер заслужив його схвалення й протекцію. Це було добре, і Тернер казав собі, що має радіти. Але його не покидало бентежне відчуття, що світ роздвоївся, що в якійсь іншій реальності Великий Кар кладе руку йому на голову й штовхає на заднє сидіння поліційної автівки.　

Цього ранку він підібрав Кармайкла, і вони сходили за кавою до «Данкін». Тобто Тернер сходив. Він був молодшим детективом, а це означало лайняну роботу в лайняну погоду. Він завжди носив із собою парасольку, що завжди змушувало Кара хихотіти.　

— Це лише дощик, Тернере.　

— Це лише шовковий костюм, Каре.　

— Нагадай мені познайомити тебе з моїм кравцем, аби ми підшили твої завищені стандарти.　

Тернер усміхнувся й поспішив до крамниці з пундиками, де прихопив дві чорні кави й кілька сендвічів на сніданок.　

— Куди прямуємо? — поцікавився, знову прослизнувши до машини й віддавши напарникові каву.　

Кармайкл посовався на сидінні, намагаючись улаштуватися зручніше. У молоді роки він був боксером, і нікому досі не хотілося підставлятися під його правий хук, але кремезні плечі вже трохи похилилися, а черевце нависало над ременем.　

— Отримав наводку, що Тутанхамон може ховатися в дуплексі на Очед-стріт.　

— Знущаєшся? — перепитав Тернер, а серце вже скаженіло в грудях.　

Це пояснювало, чому Кар був сьогодні вранці такий дратівливий. Вони працювали над серією зломів і проникнень у районі Вустер-сквер та весь час поверталися з порожніми руками. Здавалося, наче вони б’ються головами об стінку, доки один із Кармайклових інформаторів не вказав їм на Делана Таттла, дрібного злодюжку, котрий вийшов з Осборну[55] за кілька тижнів до того, як розпочалися проникнення. Його стиль пасував до цих　крадіжок, але за адресою, де його зареєстрував наглядовий офіцер, нікого не було, а всі сліди давно захололи.　

Тепер Тернер принаймні міг трохи розслабитися. Кармайкл того ранку був заведений до межі, очі аж палали від збудження. Спочатку Тернер подумав, що Кар під кайфом. Так траплялося — не з Кармайклом і рідко з детективами, але коли працюєш патрульним декілька змін поспіль, нюхнути трохи адеролу (або коксу, якщо вдавалося роздобути) не було чимось нечуваним; лише так можна було протриматися й не тягнутися дванадцяту годину підряд, наче сновида.　

Тернер, звичайно, завжди був чистий. Йому й так доводилося викручуватися, без того щоб ще перейматися через аналіз сечі. І він ніколи не мав проблем із тим, щоб залишатися бадьорим на службі. Найкраще це описав його батько: «Якщо взяв собі за звичку піклуватися про щось, то вже ніколи її не втратиш». Еймон Тернер володів майстернею з ремонту електротехніки й кінець-кінцем помер перед рядком уживаних стереосистем і дівіді-програвачів — не від рук підлітків, котрі час від часу налітали на майстерню, сподіваючись знайти там плаский телевізор чи якісь приховані скарби, а від серцевого нападу, що підкосив його без зайвого галасу. Справи в майстерні вже давненько були не дуже, тож батькове тіло знайшли аж надвечір, коли Наомі Лашен прийшла забрати свій древній прес для паніні. Тернер казав собі, що це не аж така погана смерть, та насправді мучився думками про те, що його батько самотньо помирає в кімнатці, напхом напханій старим одороблом, долаючи шлях, який кінець-кінцем пройде кожна людина.　

А тепер Тернер зі скреготом вилетів із паркувального майданчика й помчав до Кенсінґтону.　

— Як ти хочеш це влаштувати?　

Кар відкусив від сендвіча чималий шматок.　

— Поїдьмо по Ельм, повз автомайстерню. Там зорієнтуємося. — Він скоса глипнув на напарника й усміхнувся; підборіддя було масне від жиру. — Твоя маленька грозова хмарка на сьогодні повернулася додому?　

— Ага-ага, — засміявся Тернер.　

Тернер був людиною настрою. Так було завжди. Він мусив стежити за цим. Якщо люди занадто часто піддаються поганому настрою, від них раптом починають триматися подалі, запрошення перехилити чарочку зникають, ніхто не кличе на поміч, коли потрібна додаткова пара рук. Цього достатньо, щоб покласти край кар’єрі. Тож Тернер намагався всміхатися, розслабити плечі та спростити життя всім навкруги. Але сьогодні він прокинувся, відчуваючи, як тисне той тягар, свербіж на потилиці, відчуття, що насуває щось лихе. Гівняна погода й слабенька кава теж не допомогли.　

Тернер ще з дитинства відчував наближення проблем. Він без жодних зусиль помічав людину під прикриттям, завжди знав, коли з-за рогу мав виїхати патруль. Його друзі вважали це моторошним, але батько казав, що це лише означає, що він природжений детектив. Тернерові подобалася ця думка. Він не мав особливих талантів до спорту, мистецтва чи навчання, але відчував людей та їхні наміри. Він знав, коли хтось хворів, наче міг відчути це нюхом. Знав, коли хтось брехав, хай навіть сам не розумів, звідки йому це відомо. Просто з’являвся той свербіж на потилиці, який підказував йому бути уважнішим. Тернер навчився прислухатися до того відчуття й знав: якщо продовжуватиме всміхатися, приховуючи темні закутки серця, людям подобатиметься базікати з ним. Він міг витягнути з мами, брата чи друзів або навіть учителів трохи більше, ніж вони збиралися розповісти.　

А ще Тернер дізнався, що варто очікувати присоромленого виразу на їхніх обличчях, коли вони збагнуть, як багато розповіли. Тож тренувався не виявляти забагато симпатії чи й узагалі забагато цікавості. Так люди могли переконати себе, що не сказали нічого такого, чого варто соромитись. Не почувалися слабкими чи приниженими й не мали причин уникати його. І ніхто не підозрював, що Тернер запам’ятав кожнісіньке слово.　

В органах його називали Чарівним Принцем, зводячи всю його роботу зі свідками та інформаторами лише до зовнішнього вигляду. Але колеги не розуміли, що чари, які змушували злочинця розповідати про свою маму, про собаку, про допомогу другові, який щойно вийшов із тюрми, були тими самими чарами, через які поліціянти базікали про життя й проблеми за чарчиною в «Джеронімо».　

Свербіж зазвичай з’являвся перед тим, як дзвонив телефон і надходили погані новини або хтось неприємний стукав у двері. Але відколи Тернер почав службу в органах, він постійно залишався на сторожі, наче завжди був певний, що ось-ось станеться щось погане. Він не знав, як відрізнити таку параною від справжньої небезпеки.　

— Передовсім, — сказала його мати, коли він повідомив, що вступає до академії, — навіщо просити турботи залишитися надовше?　

Вона хотіла, щоб він став правником, лікарем, дідько забирай, хай навіть власником похоронного бюро. Що завгодно, тільки не поліція. Друзі його висміювали. Але він завжди був відособленим, розумником, черговим.　

— Наглядач, — якось сказав йому брат. — Що не кажи, але видно, що тобі подобаються той жетон і пушка.　

Тернер не думав, що це правда. Здебільшого. Він чимало балакав про потребу змінити систему зсередини, про те, що служить добру, і говорив щиро. Він любив свою родину, любив свій народ. Він міг бути їхнім мечем і їхнім захисником. Мусив вірити, що міг би. Дошка пошани в академії просто таки мріяла про нього, аби ще дужче покращити статистику. На ній було достатньо чорних та коричневих облич, і кожен поводився взірцево. Але поведінка змінювалася, щойно вдягаєш форму. Тоді все перетворювалося на «нас проти них», Тернер відчував постійних жах, щоразу перетинаючи невидиму лінію між роботою і своїм рідним районом. Коли він став детективом, ситуація ще погіршилася — змінилася на постійне відчуття застереження, ніколи не доведеного та не спростованого.　

І чимало халеп таки сталося, але Тернер заповзявся не дозволити їм допекти собі. «Це тривала гра», — казав він собі,

потерпаючи від грубощів «дідів». Переживи кепські завдання заради видатної кар’єри, заради того, щоб дістатися вершечка гори, звідки насправді буде видно, що саме слід зробити, де він матиме владу для цього. Тернер знав, що зможе стати легендою, як Великий Кар, навіть кращим за Великого Кара. Але для цього доведеться страждати. Йому в черевики клали лайно, і він вступав простісінько в нього й тинявся роздягальнею, удаючи, наче не помітив, і змушуючи всіх реготати. Якось найняли шльондру, котра задерла сукню й трахалася з кийком на капоті його машини, а він сміявся, викрикував щось підбадьорливе й удавав, наче насолоджується ситуацією. Він гратиме в їхню гру, доки їм не набридне. Таку угоду Тернер уклав із самим собою.　

Йому вернулося сторицею, коли напарник Кармайкла пішов на пенсію, а Тернер отримав його місце. То була робота Великого Кара. Тернерові хотілося вірити, що він заслужив місце, ретельно ставлячись до своїх обов’язків, або тому, що був по-справжньому видатним детективом, або через те, що Кар поважав його амбіції. І все це могло бути правдою, але водночас хлопець знав, що завдячує тому, що Кармайклові хотілося, аби люди бачили, як він товаришує з Чорношкірим. Кар старішав, наближався до пенсійного віку, а його особова справа не була бездоганною. Там був запис про сумнівний постріл — малий був озброєний, але однаково дитина, — і кілька скарг від підозрюваних, котрі звинувачували детектива в грубості. Усе це було в минулому, але такі штуки мають звичку повертатися й кусати тебе за дупу, якщо не поводитимешся обережно. Тернер був прикриттям. І це було нормально. Якщо партнерство з Кармайклом допоможе піднятися вгору кар’єрними щаблями, він залюбки гратиме роль його коричневого щита.　

Коли вони вже були за кілька кварталів від дуплекса, Тернер насупився.　

— Ти впевнений, що це надійний слід? — поцікавився він.　

— Думаєш, мій інформатор грає мені мізки?　

Тернер кивнув убік занепалої будівлі, де на вкритому багнюкою подвір’ї лежали повалені смітники, під’їзна доріжка була вкрита　

снігом, а на ґанку височіли купи поштової реклами.　

— Скидається на попередження.　

— Курва, — озвався Кармайкл.　

Іноді інформатори викликали копів, коли хотіли вижити з будинку сквотерів. Стовідсотково не було схоже, наче в дуплексі хтось живе. Принаймні хтось, хто платить за оренду.　

Дощ змінився туманом, і вони посиділи, насолоджуючись теплом у машині, доки двигун працював ухолосту.　

— Ходімо, — вирішив Кармайкл. — Побачимо, що побачимо. Постав машину біля заднього входу.　

Коли вони запаркувалися на паралельній до Орчед вуличці, Кар вивалив із пасажирського сидіння своє огрядне тіло.　

— Я постукаю. Ти залишатимешся позаду про той випадок, якщо він дремене.　

Тернер мало не розреготався. Може, Тутанхамон сидів там, нагорі, на купі крадених на Вустер-сквер ноутбуків та прикрас, а може, там облаштувала табір купка дітлахів, які курили на матрацах травичку й читали комікси. Та коли Великий Кар гупне в ті двері, вони неодмінно дадуть драпака, і тоді Тернерові доведеться загнати того, хто спуститься цими задніми сходами. Кар не ганьбитиметься, намагаючись бігати вулицями Нью- Гейвена.　

Тернер подивився, як напарник прослизнув до провулка за будинком, і став на свою позицію біля задніх сходів. Зазирнув крізь брудне вікно на першому поверсі — порожній коридор, жодних меблів, крім килимка, кращі дні якого залишилися позаду; біля дверей лежало ще більше пошти.　

За хвилину він побачив, як перед дверима з’явилася Карова тінь, і почув гучне «гуп-гуп-гуп» кулаком. Пауза. У будинку не пролунало жодного звуку. А тоді знову «гуп-гуп-гуп».　

— Поліція Нью-Гейвена! — проревів Кар.　

Нічого. Ні човгання ніг, ні відчиненого вікна нагорі.　

Тоді Кар копнув двері.　

— Поліція Нью-Гейвена! — знову крикнув він.　

Тернер витріщався на напарника крізь вікно. Якого дідька він коїть? Власник житла їх сюди не кликав. Не було причин уриватися всередину.　

Кар жестом наказав йому йти слідом.　

— Ну, дідька лисого, — промовив Тернер.　

Що ще вони збиралися робити сьогодні вранці? Тутанхамон був їхнім єдиним слідом, а Великий Кар нізащо у світі не підставлятиметься нелегальним обшуком. Тернер витягнув револьвер, позадкував на кілька кроків, а тоді гупнувся плечем у двері, відчуваючи, як вони піддалися.　

Він навіть не встиг запитати Кара, що їм робити, як той притиснув палець до губ і показав нагору.　

— Там хтось є. Я чув.　

— Що чув? — прошепотів Тернер.　

— Може, кішка. Або дівчинка. Або й нічого.　

У Тернера засвербіла потилиця. Не нічого.　

— Прочісуй перший поверх, — вирішив Кар. — А я піду нагору.　

Тернер зробив те, що йому сказали, але площа там була невелика. Вітальня з поплямованим матрацом і брудним одягом на ньому, порожня кухонька, де майже всі шафки були відкриті, наче їх хтось обшукав. Дві порожні спальні, ванна з гнилою підлогою на тому місці, де, схоже, прорвало трубу.　

— Чисто, — крикнув він. — Іду нагору!　

Він уже поставив ногу на нижню сходинку, коли почув Карів крик. Пролунав постріл, потім — ще один.　

Тернер помчав нагору сходами зі зброєю наготові. Він відчув, як вона звивається в руці, опустив погляд, але не побачив нічого, крім твердого чорного блиску револьвера.　

Страх сплутував свідомість. Не страх за себе. Страх за те, що він може зробити, кому може нашкодити, у голові пролунав братів голос: «Тобі подобаються той жетон і пушка». Тернер завжди молився однаково: «Будь ласка, Господи. Нехай це буде не дитина. Нехай це буде один із нас».　

— Кармайкле? — гукнув він.　

Жодної відповіді. Жодного звуку. Планування другого поверху було майже ідентичним із першим.　

Тернер передав по рації:　

— Детектив Авель Тернер. Я на Орчед. Постріли, викликаю підкріплення й медиків.　

Відповіді він не чекав, прочісував першу спальню й ванну. Увійшовши до другої, побачив на підлозі тіло.　

Не Кармайклове. Його мізкам знадобилася хвилина, щоб осягнути все. На підлозі лежав чоловік, насправді хлопець, йому не могло бути більше двадцяти, у грудях дірка, у підлозі поруч із ним дірка. Над ним стояв Кармайкл.　

Тернер упізнав Делана Таттла з фотографії в справі. Тутанхамон. Той стікав кров’ю на підлозі.　

— От лайно, — озвався він, уклякаючи поруч із хлопцем. — Ти поранений? — запитав у Кара, адже мусив це зробити.　

Але й так знав, що Кар не поранений, так само як знав, що малий неозброєний. Його погляд облетів кімнату, сповнений надії, що матеріалізується якась зброя.　

— Я викликав машину, — відповів Кармайкл.　

Принаймні щось. Але швидка не могла допомогти Таттлові. У хлопчини не було пульсу. Не було серцебиття. Не було зброї.　

— Що сталося? — спитав Тернер.　

— Він заскочив мене зненацька. У нього щось було в руці.　

— Гаразд, — відповів Тернер.　

Але з ним не все було гаразд. Серце в грудях скаженіло. Тіло було ще досі тепле. Таттла застрелили майже впритул у центр грудей, наче він завмер, чекаючи цього. Він був убраний у футболку й джинси. «Мабуть, йому було холодно», — подумав Тернер. Опалення було вимкнене. І меблів не було. Ще два дні тому йшов сніг. І кімната була порожньою — ані старих цигарок, ні обгорток від їжі, навіть ковдри не було. Не було жодного сліду, що тут бував ще хтось зі сквотерів.　

Він прийшов сюди, аби зустрітися з кимось. Можливо, з Кармайклом.　

— Часу в нас небагато, — озвався Кар. Він був спокійний, але Кар завжди був спокійний. — Потрібно узгодити наші версії.　

Які це версії потрібно було узгоджувати? І що такого загадкового Таттл буцімто тримав у руці.　

— Ось, — сказав напарник.　

Він підняв за шкірку білого кролика. Той звивався в кулаці, м’якеньке хутро тремтіло в повітрі, очі вирячені так, що видно майже самі білки. Тернер бачив, як гупає в пухнастих грудях сердечко.　

А тоді він кліпнув, і ось уже Кар простягає йому револьвер.　

— Витри його, — наказав він.　

Тернер збирався залишатися суворим, але помітив, що обличчям розпливається нервова посмішка.　

— Ти що, серйозно?　

— Швидка незабаром приїде. Щури з відділу внутрішніх розслідувань і решта. Не здіймай хвилі, Тернере.　

Чоловік подивився на револьвер у Кармайкловій руці.　

— Де ти його взяв?　

— Знайшов на місці злочину нещодавно. Називай це гарантією.　

Гарантія. Пушка, яку вони можуть підкинути Таттлові.　

— Ми не мусимо…　

— Тернере, — увірвав його Кармайкл, — ти знаєш, що я гарний поліціянт, і знаєш, як легко мене можуть витурити. Мені потрібно, щоб ти мене прикрив. Малий кинувся на мене. Я розрядив у нього свою зброю. Ось і все. Гарний чистий постріл.　

Гарний. Чистий.　

Але все це здавалося неправильним. Не лише постріл. Не лише тіло, що охололо на підлозі в нього під ногами.　

— Що він тут робив, Каре?　

— Звідки мені в дідька знати. Я отримав підказку й прислухався до неї.　

Але все це не трималося купи. Чому вони тижнями ганялися за власним хвостом, якщо це мало бути рутинне розслідування серії крадіжок? І де весь той крам, який буцімто накрав Таттл? Чому　він не втік, коли почув, як Кармайкл гупає у двері? Тому що чекав на нього. Тому що Кармайкл його підставив.　

— Ти зустрічався з ним тут. Він тебе знав.　

— Не починай удавати із себе розумника, Тернере.　

Тернер подумав про нову веранду, яку Кармайкл звів біля будинку минулого літа. Вони сиділи там, влаштовували барбекю, пили пиво з пляшок по 0,33, теревенили про Тернерову кар’єру. Кар казав, що його зять — підрядник, і запропонував йому гарну ціну. Тернер знав, що він бреше, але це його не займало. Більшість поліціянтів, котрі давно були в справі, не відмовлялися від невеличких хабарів, але це не робило їх злодіями. І він уже бачив, що Карова дружина носить кращий одяг, ніж могла собі дозволити дружина будь-якого детектива. Тернер розумівся на брендах, полюбляв гарне вбрання, а жінки, з якими він зустрічався, цінували його вміння розмовляти цією мовою. Він міг відрізнити справжню сумку «Шанель» від підробки, а Карова дружина завжди мала в руках лише справжні речі.　

Хабарник, але не злодій. Та, може, Тернер помилявся щодо цього. Десь віддалік заскавчала сирена. Машина була за хвилину чи дві від них.　

— Тернере, — сказав Кармайкл. Його погляд був спокійний. — Ти знаєш, який тут вибір. Якщо я піду на дно, ти підеш зі мною. Якщо виникнуть запитання щодо мене, щодо тебе вони теж будуть. — Він простягнув зброю. — Це все для нас виправить. Ти занадто хороший, аби все втратити через мій провал.　

Щодо цього він мав рацію. Тернер помітив, що тягнеться до пістолета, побачив зброю в себе в руках.　

— А що, як я скажу «ні»? — поцікавився він, коли Кар більше не міг дотягнутися до пушки. — Що, як я скажу, що в Таттловій справі не було жодних ознак того, що він достатньо слизький, аби численні зломи з проникненням зійшли йому з рук без сторонньої допомоги.　

— Ти притягуєш за вуха, Тернере.　

Так і було. Він не знав, який зв’язок Кар мав із грабіжками. Можливо, лише брав трохи грошенят або запасний ноутбук, щоб　прикрити очі. Але той свербіж підказував Тернерові, що помилки не було. То не був провал. То була схема. Тутанхамон був лише коліщатком.　

Кармайкл здвигнув плечима.　

— Твої відбитки на тій штуці, малий. Твоє слово проти мого. У тебе світле майбутнє. Я зрозумів це, коли вперше тебе побачив. Але неможливо тягнути все самотужки. Кожному потрібні друзі, люди, яким можна довіряти. Я можу тобі довіряти, Тернере?　

Свербіж розповзався черепом, перетворюючись на гуркіт лісової пожежі. Якщо Кар плутався з Таттлом і крадіжками, чому не прибрати його тихенько? Навіщо приводити Тернера, аби він став свідком пострілу?　

І тоді він усе збагнув. Кар обрав його своїм прикриттям не через те, що Тернер темношкірий. Він зробив це через те, що Тернер мав амбіції — так спрагло рухався вперед, що його можна було злегка підштовхнути. Використати. Таттлове мертве тіло було Кармайкловим шансом приборкати Тернера. Убити двох зайців одним пострілом. Щойно Тернер витре пушку й притисне до гачка Таттлів палець, щойно повторить Кармайклову брехню — і він належатиме Великому Карові.　

— Ти все влаштував. Ти підставив мене.　

Вигляд у Кармайкла був майже вражений.　

— Я піклуюся про тебе, малий. Завжди піклувався. Це не якесь видатне рішення. Вчини правильно — і пройдеш поза чергою, незабаром станеш моїм наступником. Ніщо не заважатиме тобі на шляху. А можеш спробувати вдати із себе героя і подивишся, куди це тебе заведе. У мене чимало друзів, Тернере. І обпечешся не лише ти. Подумай про свою маму, про свого дідуся, котрі так тобою пишаються.　

Тернер спробував зрозуміти, як саме втрапив у таку велетенську купу лайна. Чому цього разу проґавив наближення проблем? А може, просто був занадто самовдоволеним? Він так довго чекав катастрофи, так звик до страху. Його сигналізація спрацьовувала так часто, що він став ігнорувати її. А тепер зігнувся над мерцем, і йому погрожує чоловік, який може знищити його кар’єру, прошепотівши одне-єдине слово, який, недовго думаючи, завдасть болю людям, яких Тернер любить, якщо той його підведе. Він ось-ось перетне межу земель, знати яких не хотів. І вже ніколи не повернеться додому.　

— Я не хочу цього робити, — сказав Тернер. — Я… я не злочинець.　

— І я теж. Я чоловік, який у скрутній ситуації докладає всіх зусиль так само, як ти. Погані вчинки не роблять тебе поганою людиною.　

Але ж могли зробити. Тернер не був настільки тупим, щоб повірити, що це буде остання послуга, остання брехня. Це лише початок. Кар завжди матиме більше друзів та кращі зв’язки. Він завжди буде загрозою для Тернерової родини й кар’єри. Якщо вчинити неправильно, він стабільно ростиме, доки берегтиме Карові секрети й виконуватиме його команди. А якщо вчинити правильно, кар’єрі кінець, а родина опиниться в Кармайкла під прицілом. Ось такі були варіанти.　

— Малий, якого ти вбив, — озвався Тернер, — це був невдалий постріл, еге ж?　

— Він не був малим. Він був злочинцем.　

— Отже, ти знаєш, як виплутатися. І не дозволиш нам ускочити в халепу з якимось непрофесійним лайном.　

— Тож ти зі мною.　

Отака була Тернерова відповідь вустами Кара, голосна й чітка. Щойно він був на боці закону, аж раптом міцно вкорінився на протилежному. Скільки часу це забрало? Тридцять секунд? Хвилину?　

— Ти з хороших, — нагадав Кар, і погляд у нього був добрий. — І ще отямишся від цього.　

— Твоя правда, — погодився Тернер, ступаючи перші кроки подалі від правил, які завжди розумів і які його підтримували.　

Він не знав, чи отямиться після такого. А от Кар уже точно ні.　

Тернер підвівся й двічі вистрілив Крісові Кармайклові в груди.　

Великий Кар навіть на здивувався. Здавалося, наче він завжди це знав, наче чекав так само, як Тернер, що станеться щось погане. Навіть не впав, а радше сів, а тоді завалився на бік.　

Тернер витер зброю, як Кар його й просив. Вклав її Таттлові в руку, вистрілив ще раз, аби сліди від пороху принаймні здавалися правдоподібними, хоча на місці злочину літало стільки всього, що криміналісти однаково плюватимуться жовчю.　

Він чув, як верещать сирени, скреготять шини, перегукуються, оточуючи будинок, поліціянти.　

— Вибач, — прошепотів Тернер Деланові Таттлу. — Він стане героєм.　

Побороти сльози не вдалося. Це було нормально; щойно прибулі поліціянти думатимуть, що він оплакує Великого Кара, свого напарника й наставника. Кріса Кармайкла, легенду.　

«Я гратиму в їхню гру, доки їм не набридне», — таку обіцянку дав він собі колись. Тернер був гарним детективом, і ніхто не заперечить цього. Байдуже, скільки лайна йому доведеться пережити, байдуже, скільки крові залишиться в нього на руках.　

Лише тоді Авель помітив, що погане передчуття зникло. Ні свербежу. Ні страху. З ним уже зробили все, що могли.　

Тернер заплющив очі й порахував до десяти, прислухаючись до гупання черевиків на сходах. Сирени стихли, і залишився тільки звук його власного дихання — вдих, видих. Дощ припинився.　

Вона більше не дихала. Саме тому зрозуміла, що все пішло не так.　

Геллі хотілося залишитися там, лежати на боці й спостерігати, як спить Алекс. Коли чоловіки спали, здавалося, з них випаровується вся жорстокість, усі амбіції, усі спроби. їхні обличчя робилися м’якими та лагідними. Але не в Алекс. Навіть уві сні між її бровами пролягала зморшка. Щелепи міцно зчеплені.　

«Нема нечестивцям спочинку», — хотіла сказати Геллі. Але слова померли, ще навіть не зірвавшись із язика. Вона знала, що　їй хочеться засміятися, але, здавалося, сміх не має місця, де можна було б укорінитися. Ні живота, щоб там назріти, ні легень, щоб ковтнути повітря.　

Тепер, не маючи більше тіла, за яке можна було вчепитися, Геллі відчувала, як розпадається на шматки. Сама достеменно не знала, коли це сталося.　

«Недостатньо швидко». Недостатньо хутко, аби позбавити її всього минулого болю. Минула ніч була однією із цілої низки поганих ночей.　

Вона звідкись знала, що спогади стануть вицвітати, щойно вона покине цей світ. Вона не муситиме думати про Аріеля, Лена чи взагалі все це. Сором зникне, як і печаль. Усе, що їй було потрібно зробити, — піти. Вона спорожніє, наче перевернуте горнятко. Розкішна порожнеча, обіцянка забуття вабили так, що майже неможливо було протистояти. Вона скине шкіру. Стане світлом.　

Але вона не могла. Наразі. Геллі потрібно було ще раз побачити свою дівчинку.　

Алекс розплющила очі. Швидко повіки не затріпотіли, шлях зі сну не був простий.　

Вона подивилася на Геллі й усміхнулася. Здалося, наче квітка зацвіла, — настороженість ураз зникла, лишивши по собі саму радість. І Геллі зрозуміла, що припустилася жахливої помилки, зоставшись, затримавшись, аби востаннє сказати «прощавай», адже, господи, як це було складно. Значно гірше, ніж дізнатися, що ти померла. Хотілося вірити, що вона не сумуватиме за жодною частиною свого сумного, змарнованого життя, але сумуватиме за цим; вона сумуватиме за Алекс. Жага побачити Алекс, отримати ще одну мить тепла, ще один видих завдавала такого болю, якого Геллі не знала за життя.　

Алекс наморщила носа. Геллі любила те, якою милою вона була, і те, що нескінченний потік лайна, яким було її життя з Леном, не зіпсував цього.　

— Доброго ранку, Геллі-З-Підземелля.　

Геллі туманно збагнула, що виблювала вночі. Мабуть, так вона й задихнулася. Вона точно не знала. У крові було забагато фентанилу. Вона потребувала його. Хотіла знищити себе. Гадала, що почуватиметься чистою, але тепер, коли все скінчилося, однаково страждала від тягаря смутку.　

— Ушиваймося звідси, до сраки все, — запропонувала Алекс. — Назавжди. Ми покінчили із цим місцем.　

Геллі кивнула, і біль перетворився на хвилю, яка насуває, погрожуючи здійнятися ще вище. Адже Алекс говорила щиро. Алекс досі вірила, що щось хороше просто мусить статися, неодмінно станеться з ними. І, можливо, Геллі теж вірила — не в схиблені мрії про заняття в коледжі й роботу на неповний день, у яких так любила губитися подруга. Але… невже Геллі сподівалася, що це лайно не причепиться до неї? Принаймні не назавжди. Уся ця трагедія аж ніяк її не стосувалася. Це була халепа, яку вона випадково прихопила, але вона могла б знову відкласти її, повернутися до справжнього завдання — бути людиною, — до життя, яке їй судилося мати. Це помешкання, ці люди, Лен, Полюбе, Ітан, Аріель і навіть Алекс — усі вони були паузою, транзитною станцією.　

Проте не вдалося, еге ж?　

Алекс потягнулася до неї, потягнулася крізь неї. Тепер вона схлипувала, вигукувала її ім’я, і Геллі теж плакала, але відчуття були геть інші, ніж за життя. Обличчя не палало, дихання не робилося уривчастим, здавалося, наче вона розчинилася в дощі. Щоразу, коли Алекс намагалася торкнутися її, вона бачила яскраві уламки подружчиного життя. Стіл у її дитячій спальні, ретельно прикрашений засушеними квітами, і шпильки для волосся з бабками. Он вона сидить на паркувальному майданчику зі старшими підлітками й передає по колу бульбулятор. На вогких кахлях лежить розтоптане крило метелика. Щоразу здавалося, наче заходиш із сонця до прохолодної темної кімнати, наче пірнаєш під воду.　

Лен увірвався до їхньої кімнати, від нього не відставав Полюбе. Тепер, побачивши їх віддалік, Геллі відчула ніжність. У Полюбе　

футболка натягнулася на животі. У Лена на чолі розсип вугрів. А тоді Лен заграбастав Алекс, затиснувши їй долонею рота.　

Усе розвивалося, як завжди: від поганого до ще гіршого. Вони радилися, що робити з її тілом, і Лен дав Алекс ляпаса, а Геллі подумала: «Гаразд, цього досить». Досить цього життя. Там більше не було чого бачити. Жодних щасливих спогадів, які можна залишити. Вона відчула, як попливла, і це було неприємно, але краще за все, що було досі.　

Геллі прослизнула крізь стіну й дісталася коридором до вітальні. Побачила Аріеля в самих лише трусах на канапі. Але їй не хотілося думати про нього чи те, що він із нею скоїв. Сором здавався далеким, наче належав комусь іншому. І це було нормально. їй це подобалося.　

Чого вона чекала? Ніхто не збирався стати на її захист, нічого не могло змінитися. Не буде справжнього прощання, навіть знаку не буде, що колись вона жила на цьому світі. Її батьки. Господи. Батьки прокинуться від дзвінка з поліції чи моргу, і їх повідомлять, що її знайшли в провулку. Їй було так прикро, так страшенно прикро, але почуття провини теж скоро минеться, наче єдине, що від неї залишилося, — посмик плеча.　

Лен і Полюбе копирсалися з дверима квартири, доки Алекс кричала, а Аріель щось сказав. Він засміявся, захихотів верескливо, і Геллі немов заштовхнули назад у тіло, вона чула цей сміх, коли він силоміць брав її. Усе не мало так закінчитись.　

Алекс витріщилася на неї. Вона досі могла бачити Геллі, нехай більше ніхто не міг. Хіба ж це не завжди було так із ними?　

Та чи бачила Геллі колись справжню Алекс?　

Адже тепер вона дивилася на неї, дивилася по-справжньому й бачила, що Алекс — не просто дівчисько з теплою шкірою, гострим язичком і блискучим, як дзеркало, волоссям. Навколо неї сяяло кільце синього вогню. Алекс була дверима, і крізь неї Геллі бачила зорі.　

«Впусти мене». Ця думка взялася нізвідки, але здавалася природною: вона побачила двері й захотіла пройти крізь них.　

Алекс чує її. Геллі це знає, адже подруга каже: «Не йди».　

«Впусти мене». Це вимога?　

Алекс простягла руку.　

Геллі готова. Вона пірнула в Алекс. Пройшла хрещення синім вогнем. Печаль зникла, і єдина думка про те, як приємно тримати битку в руці.　

Дівчина виходить на поле, а члени команди скандують: «Задай їм жару, Геллі!». Її батьки на трибунах, вони такі вродливі, бронзові й добрі. Це остання мить, яку вона пригадує до того, як усе пішло не так і далі йшло не так, мить, коли Геллі ще знала, хто вона така.　

Вона стоїть на базі в променях сонця. Знає власну силу. Не відчуває ні збентеження, ні болю. Геллі стискає пальці в рукавичці на руків’ї битки, перевіряючи її вагу. Пітчерка намагається пускати їй бісиків, роздратувати її, а дівчина сміється, адже вона вправна, адже ніхто й ніщо не можуть її зупинити.　

— А ти нервуєш? — запитала якось її молодша сестра.　

— Ніколи, — відповіла Геллі. — Чого мені нервувати?　

Вона не хотіла помирати. Не хотіла по-справжньому. Просто хотілося більше нічого не відчувати, тому що відчуття такі жахливі. Хочеться знайти шлях назад, до цієї миті, до сонця й натовпу, до мрії про власний потенціал. Можна не хвилюватися про коледж, оцінки чи майбутнє. Усе дасться їй легко, як було завжди.　

Геллі топчеться на базі, перевіряє свій розмах, вагу битки, дивиться на пітчерку, бачить піт у неї на чолі, знає, що та її боїться.　

Бачить відап, кидок. Вона замахується. Хрускіт, з яким битка влучає Ленові в череп, просто ідеальний. Вона уявляє собі, як його голова перелітає паркан. «Летить. Летить. Зникає».　

Вона могла б розмахувати биткою цілий день. Без жалю й смутку.　

Вони замахуються биткою. Вони замахуються ще раз. Так вони прощаються, і лише промовивши всі останні слова, Геллі помічає　посеред кімнати кролика, що сидить на просоченому кров’ю килимі.　

— Кролик Беббіт, — шепоче Геллі. Вона підіймає його, бачить червоні плями, які її руки залишають на м’якенькому білому хутрі. — Я думала, ти помер.　

— Ми всі мертві.　

Якусь мить Геллі переконана, що це кролик озвався до неї, але, підвівши погляд, бачить Алекс. Стара вітальня в «Ґраунд-Зіро» зникла, кров, шматочки мізків, зламана битка. Алекс стоїть посеред саду чорних дерев. Геллі хочеться застерегти подругу, аби та не їла тих фруктів, але вона вже відлітає, розчиняється вдалині.　

Тепер вона — навіть не посмик плеча. Зникає. Зникає.