БІСНУВАТИЙ

2

Шлях назад у кампус був довгий, а спека твариною плуталася під ногами й вогко дихала в потилицю. Проте Алекс не сповільнювала крок. їй хотілося збільшити відстань між собою і тим Сірим. Що там узагалі сталося? І як їй уберегтися від таких випадків? Спиною струменів піт. Вона шкодувала, що не вдягнула шорти, але піти вибивати гроші в обрізаних джинсах здавалося неправильним.　

Дівчина йшла паралельно течії каналу, рахуючи свої довгі кроки й намагаючись прояснити голову, перш ніж повертатися до кампусу. Частину цього шляху вона пройшла минулого року разом із Мерсі, щоб подивитися, як змінило колір листя, перетворившись на червоно-золотаву повінь, на застиглі в повені феєрверки. Тоді вона думала про те, як це місце відрізняється від річки Лос-Анджелес із її бетонними берегами, і пригадувала, як плавала в тих брудних водах, коли її несла сила Геллі, і хотілося, аби вони вдвох випливли до відкритого моря й стали своїм власним островом. Алекс замислилася про те, де поховали Геллі, і сподівалася, що це якесь гарне місце, геть не таке сумне, як та річка, що ледве пробивала собі шлях, мов та забита артерія.　

Нині канал мав бути зеленим, пишним від літнього буяння, але його полюбляли Сірі, а Алекс не хотілося знову опинятися поруч із ними, тож вона трималася похмурих паркувальних майданчиків і позбавлених індивідуальності офісних будівель Пагорба науки, поспішала повз промислові лофти, аж доки вийшла на Проспект-стріт. Тут на неї полював лише Дарлінґтонів привид. Його голос розповідав історії про родину Вінчестерів і те, як їхні нащадки змішалися й поодружувалися з єльською елітою, або про величний склеп Сари Вінчестер, що височів над протилежним боком містечка: шматок грубо витесаного каменю два з половиною метри завбільшки, з притиснутим до поверхні, як у дитячому шкільному проєкті, хрестом. Алекс розмірковувала, чи пані Вінчестер сама обрала Еверґрін замість цвинтаря на Ґроув-стріт, бо знала, що не зможе мирно спочивати через дорогу від фабрики, на якій її чоловік виробляв ствол за стволом, револьвер за револьвером.　

Дівчина не гальмувала, аж доки минула нові коледжі й перетнула Трамбалл-стріт. Приємно було знову опинитися біля кампусу, де над вулицями тінистими дашками висилися дерева. Як вона стала людиною, котра почувається вдома радше тут, ніж на вулицях поза стінами «Тельця»? Комфорт був наркотиком, та Алекс цього не розуміла, аж доки не стало занадто пізно, а вона вже підсіла на горнятка з чаєм, полиці з книжками, ночі, які не перериває завивання сирен і невтомне дзижчання гелікоптерів над головою. Її образ Тома Бреді вмить злетів, коли вона впустила Сірого, тож принаймні можна було не хвилюватися, що в кампусі здійметься метушня.　

Студенти насолоджувалися теплим вечором надворі, тягали канапи, узявшись за їх краї, роздавали флаєри із запрошенням на вечірки. Якась дівчина на роликах безстрашно мчала посеред дороги в ліфчику від купальника й крихітних шортиках, а її шкіра мерехтіла в нічній синяві. Це був час мрій, чарівні перші дні осіннього семестру, щасливий туман від нової зустрічі; давня дружба знову займалася іскрами світлячків, доки ще не розпочалася справжня робота в навчальному році. Алекс теж кортіло пірнути в цю атмосферу, пригадати, що вона в безпеці, що з нею все гаразд. Проте на це не було часу.　

Халупка була всього за кілька кварталів звідти, і дівчина зупинилася, намагаючись зібрати думки докупи, та обіперлася на пристінок навпроти Бібліотеки Стерлінга. Як тому Сірому вдалося заволодіти нею? Алекс знала: те, що вона зробила з Белбалм, поглибило її зв’язок із мерцями. Вона гукнула їх до себе й запропонувала своє ім’я. Вони відповіли. Вони врятували її. І порятунок, звичайно, мав свою ціну. Алекс бачила Сірих усе своє життя, а тепер могла ще й чути їх. Тепер вони стали значно ближчими, і не зважати на них стало значно складніше.　

Утім, можливо, вона не до кінця розуміла, чого їй коштуватиме спасіння. У Букмекеровому будинку сталося щось дуже погане,

щось, чого вона не могла пояснити. Це Алекс мала контролювати мертвих, використовувати їх. А не навпаки.　

Вона витягнула телефон і побачила два повідомлення від Доус, обидва надіслано з чвертьгодинним проміжком і написано великими літерами.　

«ТЕРМІНОВО ЗАТЕЛЕФОНУЙ».　

Алекс проігнорувала повідомлення й погортала екран, а потім швиденько наклацала: «Готово».　

Відповідь була негайною: «Коли я отримаю гроші?».　

Вона справді сподівалася, що Букмекер наведе лад. Алекс видалила Ітанові повідомлення, а тоді зателефонувала Доус.　

— Ти де? — захекано відповіла та.　

Отже, сталося щось видатне, якщо Доус ігнорує протокол. Алекс могла уявити, як вона тиняється туди-сюди вітальнею «Чорного В’яза», вузол рудого волосся сповз набік, на шиї висять навушники.　

— Стерлінг. Іду до Халупки.　

— Ти запізнишся на…　

— Якщо стовбичитиму тут і балакатиму з тобою, запізнюся. Що там?　

— Обрали нового Претора.　

— Щоб йому. Уже?　

Претор був контактною персоною між факультетом і Летою, він виконував роль посередника з адміністрацією університету. Лише президент Єлю та декан знали про справжні заняття таємних товариств, і завданням Лети було попіклуватися про те, щоб усе так і залишилось. Претор був таким собі наставником. Відповідальним дорослим у кімнаті. Принаймні мав бути. Декан Сендоу виявився вбивцею.　

Алекс знала, що Претор Лети повинен бути колишнім її представником, а також членом якогось факультету Єлю або принаймні мав мешкати в Нью-Гейвені. Знайти такого було складно. Алекс і Доус припускали, що правлінню знадобиться щонайменше семестр, аби знайти наступника дуже мертвого декана Сендоу. Вони розраховували на це.　

— Хто він? — запитала Алекс.　

— Це може бути жінка.　

— Тобто це жінка?　

— Ні. Проте Ансельм не назвав імені.　

— А ти запитувала? — натиснула Алекс.　

Довга пауза.　

— Не те щоб.　

Витягувати щось із Доус не було сенсу. Як і Алекс, вона не любила людей, але, на відміну від Алекс, уникала конфліктів. І, щиро кажучи, це не була її робота. Окулус забезпечував надійну роботу Лети — достатньо запасів у холодильнику й арсеналі, ритуали за розкладом, усі приміщення в порядку. Вона була дослідницькою рукою Лети, а не рукою переслідувача членів правління.　

Алекс зітхнула.　

— Коли його представлять?　

— У суботу. Ансельм хоче влаштувати зустріч, можливо, чаювання.　

— Та ні. У жодному разі. Мені потрібно більше часу, щоб підготуватися.　

Стерн відвернулася від студентів, що проминули їх, і втупилася поглядом у кам’яні написи, які охороняли двері Бібліотеки Стерлінга. Дарлінґтон був тут із нею, копирсався в таємницях Єлю.　

— Єгипетська, мая, іврит, китайська, арабська, копії печерного живопису з Гроту-де-Комбарель[8]. Там усе підніжжя ними вкрите.　

— І що вони означають? — поцікавилася тоді Алекс.　

— Цитати з бібліотек, священні тексти. Китайську цитату взято з мавзолею покійного судді. Мовою мая — з Храму Хреста, але вибрали її навмання, адже перекласти змогли лише за двадцять років.　

Дівчина засміялася.　

— Як п’яний чувак, у якого татуха з ієрогліфами.

— Якщо скористатися одним із твоїх висловів, то зроблено через сраку. Але вигляд точно має приголомшливий, чи не так, Стерн?　

Так, це приголомшувало. Приголомшувало її досі.　

Тепер Алекс згорбилася над телефоном і зашепотіла Доус, знаючи, що напевно скидається на дівчину, з якою просто зараз пориває хлопець.　

— Нам потрібна затримка.　

— І чим вона допоможе?　

Відповіді на це запитання Стерн не мала. Вони ціле літо шукали Рукавичку, але нічого не знайшли.　

— Я ходила до Першої Пресвітерської.　

— І?　

— Нічого. Принаймні наскільки я можу сказати. Надішлю тобі фотки.　

— Портали до пекла не розташовують абиде, щоб люди не могли ними тинятися.　

Мішель Аламеддін попереджала їх, коли всі разом сиділи в «Синьому штаті» після похорону декана Сендоу:　

— Це було б занадто небезпечно. Вважайте Рукавичку таємним проходом, який з’являється, якщо промовити чарівні слова. Але в цьому випадку магічні слова — це набір кроків, шлях, яким потрібно пройти. Ступаєш кілька перших кроків лабіринтом, і лише тоді шлях стає відомим.　

— Отже, ми полюємо на щось, чого навіть побачити не можемо? — перепитала Алекс.　

— Будуть знаки, символи. — Мішель здвигнула плечима. — Принаймні це одна з теорій. Ось що таке пекло й потойбіччя. Теорії. Адже люди, котрим удалося побачити той світ, не повертаються, щоб розповісти нам про нього.　

Вона мала рацію. Алекс довелося лише побувати на межі, коли вона уклала свою угоду з Нареченим, і вона це ледве пережила. Люди не мали тинятися туди-сюди між світами. Але саме це вони мусили зробити, аби повернути Дарлінґтона додому.　

— Подейкують, що існує Рукавичка, розташована на Станційному острові на озері Лох-Дерґ, — вела далі Мішель. — Ще одна могла бути в Імператорській бібліотеці Константинополя, доки її не зруйнували. А якщо вірити Дарлінґтонові, купка хлопчиськів із товариства створили Рукавичку просто тут.　

Доус мало чаєм не вдавилася.　

— Дарлінґтон так сказав?　

Мішель зачудовано подивилася на неї.　

— Його маленьким улюбленим проектом було створення магічної мапи Нью-Гейвена — усіх місць, де брала свій початок і текла сила. Він казав, що хтось із членів товариств наважився створити її, і збирався знайти.　

— І?..　

— Я сказала йому, що він ідіот, що йому слід більше часу витрачати на турботи про власне майбутнє й менше — на копирсання в минулому Лети.　

Алекс помітила, що всміхається.　

— І чим усе скінчилося?　

— А ти як гадаєш?　

— Власне, я не знаю, — відповіла вона тоді, занадто стомлена й розбурхана, аби вдавати щось. — Дарлінґтон любив Лету, але йому б хотілося послухати свого Вергілія. Він серйозно до цього ставився.　

Мішель роздивлялася недогризену булочку.　

— Мені це в ньому подобалося. Він сприймав мене серйозно. Навіть коли я такою не була.　

— Так, — тихо погодилася Доус.　

Але за літо Мішель лише одного разу повернулася до Нью- Гейвена. Упродовж червня та липня Доус шукала інформацію, гостюючи в сестри у Вестпорті, та виряджала Алекс до домашньої бібліотеки Лети із запитами на книжки й трактати. Вони намагалися знайти потрібну послідовність слів, аби оформити запити в Книзі Албемарля, утім отримували лише старі звіти про містиків і мучеників, котрим являлося пекло: Карл

Товстий, дві вежі Болоньї в Данте[9], печери у Гватемалі та Белізі, що буцімто вели до Шибальби[10].　

Кілька разів Доус приїжджала потягом із Вестпорта, тож вони могли посидіти разом і спробувати знайти, з чого почати. Дівчата завжди запрошували Мішель, однак вона приєдналася до них лише того разу, у вихідні, коли не працювала у відділі подарунків та комплектування фондів у Бібліотеці Батлера. Вони цілий день нишпорили в записах товариств і книгах ченця з Івшема[11], потім пообідали у вітальні. Доус зробила курячий салат і лимонні батончики, загорнуті в картаті серветки, але Мішель лише поклювала їжу й весь час перевіряла телефон, поспішаючи швидше забратися звідти.　

— Вона не хоче допомагати, — зауважила Доус, коли дівчина пішла й двері «Іль-Бастоне» рішуче за нею зачинилися.　

— Хоче, — заперечила Алекс, — але боїться.　

Стерн не могла звинувачувати Мішель. Правління Лети чітко повідомило, що вони вважають Дарлінґтона мертвим, і їх не цікавили жодні інші чутки. Минулого року й так було забагато гармидеру, забагато галасу. їм хотілося перегорнути цю сторінку. Але за два тижні після візиту Мішелі Алекс і Доус зробили великий прорив — єдиний самотній параграф у щоденнику часів Лети за 1938 рік.　

Тепер Алекс відштовхнулася від стіни під Бібліотекою Стерлінга й поспіхом рушила по Ельм-стріт до Йорк-стріт.　

— Скажи їм, що я не можу зустрітися в суботу. Скажи, що в мене… інструктаж чи ще щось.　

Доус застогнала.　

— Ти знаєш, я жахливо брешу.　

— І як ти збираєшся покращити цю навичку, якщо не тренуватимешся?　

Алекс пірнула в провулок і увійшла до Халупки — гостинна прохолодна темрява задніх сходів, той солодкий осінній аромат гвоздики й смородини. Кімнати були чистісінькі, але самотні, потерті картаті канапи й краєвиди з вівчарями, що заганяли свої отари в морок. Дівчині не подобалося гаяти справжній час у Халупці. Не хотілося згадувати про ті змарновані дні, коли вона ховалася в цих таємних кімнатах, поранена й без жодної краплі надії. Жалюгідна. Цього року вона не дозволить цьому статися. Алекс збиралася знайти спосіб не втрачати контроль. Вона підхопила рюкзак із запасами, який спакувала раніше: грязюка з кладовища, крейда з кісткового пилу й щось з етикеткою «Фантомна петля», якась вигадлива ключка для лакросу, яку вона поцупила з арсеналу Лети.　

Хоч раз Алекс зробила домашнє завдання.　

Вона любила гробницю «Книги та змії», адже та була розташована навпроти цвинтаря на Ґроув-стріт, а це означало, що не доведеться зустріти багатьох Сірих, надто вночі. Іноді їх притягували туди похорони, якщо небіжчика запекло ненавиділи або палко любили; якось Алекс пощастило побачити Сірого, котрий намагався облизати щоку заплаканої жінки. Але вночі на цвинтарі не було нічого, крім холодного каменю й розпаду, — це було місце, де Сірим найменше кортіло опинитися, адже просто за рогом містився кампус, повний студентів, які фліртують і пітніють, п’ють забагато кави й живуть на самих лише нервах та егоїзмі.　

Власне гробниця скидалася на щось середнє між грецьким храмом і гігантським мавзолеєм: без вікон, без дверей, суцільний білий мармур і височезні колони на фасаді.　

— Вона мала бути схожа на Ерехтейон, — розповідав їй Дарлінґтон. — В Акрополі. А дехто каже, що на храм Ніки.　

— То на який із них? — перепитала Алекс.　

Вона відчувала, що опинилася на відносно безпечній території. Пригадала, що вчила про Акрополь та Агору і як їй подобались історії про грецьких богів.　

— Ні той ні той. Її збудували як некромантейон — будинок, де зустрічаються та спілкуються з померлими.　

Алекс засміялася, адже знала, як Сірі ненавидять усяке нагадування про смерть.　

— То вони збудували великий мавзолей? їм слід було збудувати казино й повісити табличку «Безкоштовні напої для дівчат».　

— Жорстоко, Стерн. Але ти не помиляєшся.　

Та розмова відбулася майже день у день рік тому. Сьогодні вона була сама.　

Алекс піднялася сходами й постукала в масивні бронзові двері. Цього семестру це був другий ритуал, за яким вона стежила. Перший — обряд відновлення в «Рукописі» — виявився досить простим. Члени нової делегації роздягнулися й покотили сивого ведучого новин до канави, наповненої розмарином і розпеченими вуглинами. За дві години він з’явився звідти розпашілий, спітнілий і років на десять молодший на вигляд.　

Двері розчахнула дівчина в чорних шатах, її обличчя затуляла густа вуаль, вишита чорними зміями. Вона підняла її з чола.　

— Вергілій?　

Алекс кивнула. Товариства більше не запитували про Дарлінґтона. Для нових членів делегацій вона була Вергілієм — фахівцем, авторитетом. Вони ніколи не зустрічали джентльмена з Лети. Не знали, що отримали наполовину освічену самозванку. Наскільки вони знали, Алекс — представниця Лети й завжди нею була.　

— Ти Каліста?　

Дівчина розпливлася в усмішці.　

— Президентка делегації. — Вона була старшокурсницею, напевно, на рік старша за Алекс, але здавалася людиною іншого сорту: гладенька шкіра, яскраві очі, м’яка копиця кучерів. — Ми майже готові розпочинати. Я так нервую!　

— Не треба, — заспокоїла Алекс.　

Тому що мала так сказати. Вергілій була спокійною, тямущою; вона вже все це бачила раніше.　

Вони пройшли під каменем, над яким було вирізьблено: «Отпіа тиіапtиr, пihil іпtеrіt». Усе змінюється, ніщо не зникає.　

Дарлінґтон завів очі під лоба, коли перекладав для Алекс фразу під час одного з їхніх візитів.　

— Не запитуй мене, чому товариство, яке зросло на фундаменті грецької некромантїї, вважає доречним цитувати римського поета. Отпіа dісta fоrtiоrі sі dісіа Lаtіпа.　

— Я знаю, що тобі кортить, аби я запитала, що це означає, тому не робитиму цього.　

Він аж усміхнувся.　

— Будь-що звучить ефектніше латиною.　

Тоді вони гарно розумілися, і Алекс відчувала щось на кшталт надії, таку собі легкість між ними, яка могла перерости в довіру.　

Якби вона не залишила його помирати.　

Усередині гробниця була холодною, освітленою смолоскипами, дим зникав у невеличких вентиляційних отворах високо вгорі. Кімнати здебільшого були звичними, але центральний храм мав ідеально круглу форму й був прикрашений яскравими фресками із зображенням оголених чоловіків у лаврових вінках.　

— Чому вони вилазять на драбини? — поцікавилась Алекс, уперше побачивши ці настінні розписи.　

— Ти не запитуєш, чому всі вони голі? Це символізм, Стерн. Вони підіймаються до вищого знання. На спинах мерців. Подивися на підніжжя.　

Драбини стояли на зігнутих спинах укляклих скелетів.　

У центрі кімнати височіли дві статуї жінок у вуалях із кам’яними зміями біля ніг. Вони трималися за руки, стискаючи лампу, у якій горіло блакитне полум’я. Під ними бесідували двійко літніх чоловіків. Один був убраний у чорне із золотим — випускник, який мав найвищий церковний сан. Другий скидався на чийогось дуже строгого татка, його сиве волосся було підстрижене коротким боксом, а застібнута на всі ґудзики сорочка охайно заправлена в захисного кольору штани.　

Увійшли ще дві постаті в мантіях, несучи великий ящик. Алекс сумнівалася, що це канапа з «Ікеї». Вони опустили ношу між двома латунними символами на підлозі — грецькими літерами, що спіраллю розтягнулися на мармурових плитках.　

— Чому ви так завзято лобіювали проведення ритуалу цього тижня? — поцікавилася в Калісти Алекс, кидаючи погляди на ящик, поки Буквоїди відкривали кришку за допомогою лома.　

Товариства здебільшого використовували час, відведений їм у календарі, або подавали прохання щодо невідкладного дозволу, що неодмінно перевертало з ніг на голову весь розклад. Утім Буквоїди чітко дали зрозуміти, що «Книзі та змії» для ритуалу вкрай потрібен вечір цього четверга.　

— Це був єдиний день… — Каліста завагалася, розриваючись між гордістю та потребою зберегти конфіденційність. — У певного генерала найвищого рангу дуже щільний графік.　

— Зрозуміло, — відповіла Стерн, кинувши погляд на чоловіка зі стрижкою бокс і суворим обличчям.　

Вона дістала крейду й свої нотатки та взялася малювати захисне коло обережно, точно. Дівчина й сама не помічала, як міцно стискає крейду, аж доки та розламалася навпіл, і довелося користуватися огризком. Вона нервувала, однак не мала того сповненого паніки відчуття ніколи не готового до контрольної студента. Переглянула нотатки й знову та знову малювала символи в затишному затінку вітальні «Іль-Бастоне», спираючись на крихітну акустичну систему «Нью-Ордер». Здавалося, будинок схвалював її щойно віднайдену старанність, його двері були зачинені й замкнені, а важкі запнуті завіси захищали від сонця.　

— Ми готові? — Верховний жрець наблизився, потираючи долоні. — Мусимо дотримуватися розкладу.　

Алекс не могла пригадати його імені, вона вже зустрічала цього випускника минулого року. Він стежив за ритуалом із новою делегацією. Дівчина побачила, як позаду нього Буквоїди дістали з ящика тіло. Голого блідого небіжчика поклали на підлогу.　

Повітря наповнилося ароматом троянд, а жрець, мабуть, помітив подив Алекс, позаяк сказав:　

— Ми так готуємо тіло.　

Вона не вважала себе гидливою; ціле життя була занадто близько до смерті, щоб сахатися потрощених кінцівок або вогнепальних ран — принаймні, коли йшлося про Сірих. Але зі справжнім тілом усе завжди було інакше: застигле й нерухоме, воно у своїй закляклості здавалося більш чужим за будь-якого привида. Алекс немов відчувала пустку на тому місці, де колись була людина.　

— Хто він? — запитала вона.　

— Більше ніхто. Він був Джейкобом Єшевським, улюбленцем Кремнієвої долини й другом усіх російських хакерів. Помер на яхті менш ніж двадцять чотири години тому.　

— Двадцять чотири години, — луною відгукнулась Алекс.　

«Книга та змія» зробили запит для ритуалу на сьогоднішній вечір ще в серпні.　

— У нас є власні джерела. — Чоловік смикнув головою в бік кладовища. — Мерці знали, що невдовзі надійде його час.　

— І передбачили точну дату. Як розсудливо з їхнього боку.　

Джейкоба Єшевського вбили. Алекс була в цьому впевнена. І навіть якщо «Книга та змія» не планували цього вбивства, їм було про нього відомо. Утім вона тут не для того, щоб створювати проблеми, і вже не могла допомогти Джейкобові Єшевському.　

— Коло готове, — повідомила Алекс.　

Ритуал повинно було захищати коло, але вона встановила ворота на кожній стороні світу, одні з яких залишаться відчиненими, аби всередину могла потекти магія. Саме там дівчина стоятиме на варті на той випадок, якщо хтось із Сірих спробує зіпсувати вечірку, приваблений жагою, жадібністю й потужними емоціями. Утім Алекс сумнівалася, що Сірим захочеться наближатися до щойно померлого і всієї цієї атмосфери пишного похорону, якщо тільки не станеться чогось надзвичайного.　

— Ти значно миліша за ту дівчину, з якою вештався Дарлінґтон, — зауважив жрець.　

Алекс не всміхнулася навзаєм.　

— Мішель Аламеддін грає геть не у вашій лізі.　

Чоловік лише дужче вишкірився.　

— Не існує абсолютно нікого, хто грав би не в моїй лізі.　

— Припини намагатися трахнути помічницю й починаймо, — гавкнув генерал.　

Жрець подався геть із черговою посмішкою.　

Алекс достеменно не знала, буде нахабно чи моторошно, якщо вона вдарить людину, котра стовбичить поруч із мертвим тілом, але мала намір забратися подалі від «Книги та змії» якомога швидше. Вона мусила залишатися гарною дівчинкою. Виконуй роботу. Виконуй як слід. їм із Доус не потрібні були неприємності, вони не хотіли давати Леті підстави розділити їх або втрутитися в заплановане. Досить уже того, що на їхньому шляху з’явився новий Претор.　

Пролунав низький звук гонга. Буквоїди стояли за межами кола, опустивши на обличчя вуалі, — плакальники, вбрані в чорне, а в центрі залишилися тільки генерал, верховний жрець і мрець.　

— «Там мудреці дозволили мені присісти, — взявся виводити жрець, і його голос луною розлетівся в приміщенні, — й гречно побесідувати з поважним мерцем».　

— Хай там як, у цій цитаті йдеться про бібліотеки, а не про некромантію, — якось прошепотів їй Дарлінґтон. Із цієї фрази розпочинався кожний ритуал «Книги та змії». — Її висічено в камені в Бібліотеці Стерлінга.　

Алекс не хотіла зізнаватися, що здебільшого гаяла час у Бібліотеці Стерлінга, дрімаючи в одному з читальних залів із закинутими на батарею ногами.　

Жрець кинув щось у лампу над ними, і синюватий дим вистрілив угору над полум’ям, а тоді, схоже, заспокоївся й опустився до босих ніг статуй. Одна з кам’яних змій поворухнулася, її біла луска веселкою заграла у відблисках вогню. Змія поповзла до тіла, майже не помітна на тлі мармурової підлоги, а тоді заклякла, наче обнюхувала мерця. Алекс мало не вдавилася, коли вона стрибнула, широко роззявивши щелепи, і вчепилася небіжчикові в щиколотку.　

Тіло стало звиватися, м’язи судомно стиснулися, і мрець застрибав металевою підлогою, як вуж на сковорідці. Змія розтиснула щелепи, і тіло Єшевського, підстрибнувши, всілося навпочіпки, широко розставивши ноги й упершись руками в коліна; воно чеберяло, наче краб, але з такою швидкістю, що в Алекс шкіра засвербіла. Обличчя мерця — чоловікове обличчя — розтягнулося в гримасі, очі нажахано вибалушилися, рот витягнувся донизу, як у театральної маски в трагедії.　

— Мені потрібні паролі, — сказав генерал, коли тіло підстрибом рушило храмом, — надійні розвіддані, а не… — він змахнув рукою в повітрі, проклинаючи одним жестом склеп під куполом, студентів у мантіях і бідолашного мертвого Джейкоба Єшевського, — ворожіння на кавовій гущі.　

— Ми дамо те, що вам потрібно, — люб’язно відповів жрець, — але якщо вас попросять розповісти про свої джерела…　

— Гадаєте, я хочу, аби хтось узявся рознюхувати цю ілюмінатську дурню?　

Алекс не бачила жерцеве обличчя під вуаллю, але його гнів ніщо не приховувало.　

— Ми не ілюмінати.　

— Позери, — зневажливо пробурмотів один із Буквоїдів біля Алекс.　

«Це лише фасад», — подумала дівчина. Ці безцеремонні, буркотливі, страшенно ділові манери були просто прикриттям. Генерал не знав, на що погоджується, коли уклав угоду з «Книгою та змією», маючи серед знайомих когось із високопоставлених випускників. Що він собі уявляв? Що голос із потойбіччя пробурмоче якісь слова? Невже він гадав, що все відбуватиметься з гідністю? Але справжня магія мала ось такий вигляд — непристойний, занедбаний, збочений. «Ласкаво просимо до Єлю. Сер, так, сер».　

Джейкоб Єшевський заціпенів. Глибоко й неприродно опустившись навпочіпки, він повільно розхитувався з боку в бік і злегка посмикував пальцями ніг; з рота тягнулася цівка слини, очі закотилися — він нагадував якусь гротескну гаргулію.　

— Писар готовий? — запитав жрець.　

— Готовий, — відповів один із Буквоїдів у вуалі, котрий влаштувався на маленькому балкончику нагорі.　

— Отже, говори, — гиркнув жрець, — доки можеш. Відповідай на наші запитання й повертайся до спочинку.　

Він кивнув генералові, і той відкашлявся.　

— Хто був твоїм безпосереднім контактом в ФСБ?　

Тіло Єшевського з бентежною швидкістю по-краб’ячому попрямувало ліворуч, праворуч, знову ліворуч. Алекс минулого року трохи читала про големів та ґлумів, але й гадки не мала, як дати тій штуці відсіч, якщо вона нападе. Єшевський бігав підлогою від однієї латунної літери до іншої, наче вся кімната перетворилася на магічну дошку віджа, а небіжчик мчав нею, мов планшетом, і писар нагорі задокументовував кожну зупинку.　

Час від часу тіло гальмувало, і жрець кидав щось у вогонь, видобуваючи той самий синій дим. Змія підводилася, ковзала підлогою і знову кусала Єшевського, накачуючи його допінгом дивної отрути, яку мала в зубах.　

«Це лише тіло», — нагадала собі Алекс. Але це було не зовсім так. Якусь частину свідомості Єшевського повернули до тіла, аби він міг відповісти на запитання несамовитого генерала. Чи зникне вона за Серпанком, коли із цією нездоровою справою буде покінчено? І чи буде цілісною, а може, повернеться до потойбіччя понівеченою від жаху, якого зазнала, коли її запхали назад до бездиханного тіла?　

Саме тому Сірі трималися подалі від «Книги та змії». Не через те, що їхня гробниця скидалася на мавзолей, а тому, що з мерцями не слід було так поводитись.　

Алекс розглядала похилені голови Буквоїдів і писаря під вуалями. «Ви не даремно ховаєте свої обличчя, — подумала вона. — Коли настане час, на тому боці на вас чекатиме розплата».