БІСНУВАТИЙ

13

Побачивши тіло Марджорі Стівен, Алекс замислилася, чи не перекручує Тернер, чи не бачить усюди вбивства, бо вбивства — його робота. Професорка мала майже вмиротворений вигляд, її незворотна смерть була лише тріщинкою. Будівля й світ навколо залишилися незворушними.　

Але цього не скажеш про декана Бікмена. Перехрестя навпроти Морзе — те саме місце, де торік знайшли тіло Тари Гатчинc, — було заставлене поліційними автівками, їхні вогні змигували ледачими колами. Навколо звели загорожі, а копи, вбрані у форми, перевіряли студентські, перш ніж пустити когось на подвір’я. Тернер уже чекав на неї, коли Алекс прибула на місце, і без жодного слова повів усередину.　

— Як ви збираєтеся пояснити, що я тут роблю? — поцікавилася дівчина, натягаючи на черевики сині бахіли.　

— Скажу всім, що ти моя інформаторка.　

— Чудово, тепер я донощиця.　

— Тобі доводилося й дещо гірше робити. Іди всередину.　

Двері до кабінету декана Бікмена висіли косо, а біля входу натоптали багнюкою. Важкий стіл перекинули набік, усю підлогу вкривали розкидані книжки, поряд лежала розлита пляшка вина. Професор розтягнувся горілиць, наче сидів у кріслі та просто беркицьнувся на спину. Ноги досі звисали із сидіння. Один із черевиків злетів із ноги, а лампа, що стояла неподалік, перевернулася.　

Невже декан задрімав, читаючи біля каміну, і нападник заскочив його зненацька? А може, він відбивався, але його штовхнули на крісло? З отак задертими вгору ногами вигляд у нього був дурнуватий, майже як із мультика, і Алекс пошкодувала, що навколо стільки людей, які це побачать. Дурня якась. Декана Бікмена це більше не займало. Він ніколи нічого в неї не вів, вона навіть не певна була, що саме він викладав, проте чоловік був одним із тих професорів, яких знають усі. Він носив твідову панаму й фірмовий шарф Морзе, їздив студмістечком на велосипеді, радісно дзеленькав і махав студентам. Позаочі його називали Бікі, на його лекціях завжди було повно народу, а семінари стали просто легендарними. Здавалося, наче професор знайомий з усіма цікавими людьми, котрі навчалися в Єлі, і він запрошував на чаювання в Морзе чимало відомих акторок та акторів.　

Відколи Марджорі Стівен знайшли мертвою, ніхто про неї і словом не прохопився. Алекс сумнівалася, чи комусь, окрім її студентів і колег із кафедри психології, відомо, що жінки не стало. Але тут усе мало бути геть інакше.　

Дивитися на тіло занадто уважно Алекс не хотілося, однак вона змусила себе глипнути на деканове обличчя. Очі широко розплющені, але тієї молочної плівки, яку вона пам’ятала з першого місця злочину, не було. Складно було сказати, чи здавався декан старшим, ніж був насправді. Рот у нього був розтулений, вираз обличчя — наляканий, утім привітний, наче він вітав друга, котрий несподівано з’явився в нього на порозі.　

— Шия зламана, — повідомив Тернер. — Патологоанатом скаже, це сталося, коли крісло впало чи ще до того.　

— Отже, не отрута, — підсумувала дівчина. — Але ви вважаєте це пов’язаним зі смертю Марджорі Стівен?　

— Це було на його столі. — Тернер жестом указав на місце, де на промокальному папері лежала друкована записка: «Біженця не видавай».　

— Знову Ісая?　

— Правильно. Це доповнює фразу, яку ми знайшли біля тіла професорки Стівен: «Сховай вигнаних, біженця не видавай». Ти знайшла щось про це в Леті?　

Алекс похитала головою.　

— У мене не було нагоди покопирсатися в цьому. — Була занадто зайнята, намагаючись дізнатися, як прорватися до пекла. — Мені нічого не відомо про Ісаю.　

— Він був пророком, який передбачив пришестя Христа, але я не розумію, як це пов’язано з двома мертвими професорами.　

Алекс оглянула книжкові полиці, захаращений стіл, заклякле тіло.　

— А хіба це… Це здається неправильним. Якимось занадто видовищним. Біблійні цитати. Тіло на підлозі. Є в цьому щось…　

— Театральне? — Тернер кивнув. — Наче комусь це здається кумедним.　

Наче хтось грався. А демони любили ігри й загадки, утім єдиний їхній домашній демон просто зараз застряг у захисному колі. Невже хтось із товариств бавився з ними?　

— А професорка Стівен знала Бікмена?　

— Якщо вони були пов’язані, ми про це довідаємося. Але вони працювали на різних кафедрах. Навіть у різних галузях. Декан Бікмен викладав американістику. Він не мав жодного стосунку до кафедри психології.　

— А як щодо отрути, яка вбила професорку Стівен?　

— Досі чекаємо на токсикологічну експертизу.　

Товариства не любили, коли до них була прикута увага, але це не означало, що хтось не міг оскаженіти. Та навіть якщо так, ніщо із цього не трималося купи.　

— Це докази, — озвалася Алекс, обмірковуючи все. — Ці біблійні цитати не в’яжуться. Якби хтось скористався магією, щоб… не знаю, помститися професорам, він би не залишив доказів. Це здається неврівноваженим.　

— Або хтось вдає із себе неврівноваженого.　

А це було б значно гірше. Хоча Стерн не хотілося, щоб ці вбивства стали її проблемою, вона не могла вдавати, наче тут не спрацювало щось неприродне. Магія була відхиленням, розмиттям межі між неможливим і можливим. У порушенні цієї межі було щось, що мовби підривало моральні засади й табу, котрі всі сприймали як належне. Якщо тобі все підвладне, стає значно складніше пригадати, чому саме не варто цього торкатися: грошей, влади, омріяної роботи, омріяного сексу, життя.　

— Скажи мені, що я полюю за тінями, Стерн, і можеш повертатися до того населеного привидами будинку на Орандж.　

«Іль-Бастоне» був одним із найменш населених привидами місць у Нью-Гейвені, утім Алекс не бачила сенсу порушувати цю тему.　

— Не можу, — зізналася вона.　

— А ти не могла б… поспілкуватися зі своїми контактами з протилежного боку?　

— У мене немає привидів-інформаторів, Тернере.　

— То, може, спробуй потоваришувати з кимось.　

Алекс знову здалося, що вона щось проґавила, що Дарлінґтон знав би, чого шукати, якби був тут; він упорався б із цією роботою. То, може, саме Дарлінґтон був їм потрібен. Тернер хотів відповідей і міг запропонувати їм дещо навзаєм. Чотирьох прочан. Чотирьох убивць. Алекс не була певна, що довіряти Тернерові — мудра ідея, але довіряла й хотіла, аби він грав на їхньому боці.　

— Тернере, — запитала вона, — ви колись убивали?　

— Це ще що за запитання?　

— Отже, так.　

— Не твоє собаче діло.　

Але могло бути.　

— Як довго ви мусите тут залишатися?　

Чоловік роздратовано рохнув.　

— Чому питаєш?　

— Тому що хочу вам дещо показати.