БІСНУВАТИЙ

10 ЖОВТЕНЬ

Алекс викликала машину, щоб повернутися з місця злочину до гуртожитків. Напевно, могла б пройтися пішки, але навколо медичного факультету було небезпечно, а вона занадто втомилася для бійок.　

Доки вона помилася й уляглася, була вже третя ранку. Мерсі майже спала, і Алекс тішилася, що не доведеться відповідати на якісь запитання. Заснувши, вона бачила сон, як підіймається сходами «Чорного В’яза». Увійшла до бальної зали та прослизнула крізь бар’єр золотавого кільця — його тепло було заспокійливим, наче гаряча ванна.　

Дарлінґтон чекав на неї.　

Алекс не пам’ятала, як прокинулась. Ось щойно вона спала й стояла в захисному колі разом із Дарлінґтоном, аж раптом опинилася сама під осіннім небом біля дверей «Чорного В’яза». Спершу подумала, що досі бачить сон. Будинок був темний, тільки із забитих дошками вікон на другому поверсі сочилося золотаве світло. Дівчина чула, як вітер шарудить листям на деревах, застережливо нашіптуючи: «Літо скінчилось, літо скінчилось».　

Вона опустила погляд на власні ступні. Вони були вкриті брудом і кров’ю.　

«Я тут чи просто бачу сон?» Вона повернулася до своєї кімнати в гуртожитку, попрощавшись із Тернером на кафедрі психології, почистила зуби й залізла до ліжка. Мабуть, вона й досі була там.　

Але ступні боліли. Руки вкрилися сиротами. Алекс була вбрана в шорти й майку, у яких спала.　

Потихеньку вона усвідомлювала реальність. Замерзла й самотня в темряві. Прийшла сюди. Боса. Без телефона. Без грошей.　

Вона ніколи в житті не ходила уві сні.　

Алекс поклала руку на двері кухні. Бачила власне відображення в склі — біла, як кістка, на темному тлі. Заходити не хотілося. Не хотілося підійматися тими сходами. То була брехня. Вона відчувала, як її притягує сон. Вона стояла з Дарлінґтоном у золотавому колі. І тепер їй хотілося бути тут.　

Дівчина підвела погляд на вікна. Чи знав він, що вона тут? Чи хотів, аби вона прийшла?　

— Якого хріна? — промовила Алекс, голос був занадто гучним і занадто рвучко стих між дерев, що оточували будинок, наче жодному звуку не дозволено прорватися до навколишнього світу.　

їй потрібно було повертатися до гуртожитків. Вона могла спробувати знайти якогось Сірого й скористатися його силою, аби дістатися додому, але ступні вже й так пекельно боліли. До того ж після невеличкої пригоди в Букмекера вона не була певна, що хоче запрошувати всередину чергового Сірого. Можна спробувати докульгати до заправки. Або розбити вікно й зателефонувати з домашнього Доус. Це якщо припустити, що домашній телефон працюватиме.　

Аж тоді вона пригадала: камери. Доус мала б отримати сповіщення, що хтось з’явився біля дверей. Дівчина несамовито замахала в бік дверного дзвінка, почуваючись дурепою.　

— Доус, — сказала вона, — ти там?　

— Алекс?　

Вона притиснулася головою до холодного каменю. Ще ніколи так не раділа, почувши голос Доус.　

— Думаю, я ходила уві сні. Можеш приїхати й забрати мене?　

— Ти дійшла до «Чорного В’яза»?　

— Я знаю. І я напівгола, і вже дупу собі відморозила.　

— Під горщиком із гортензією є ключ. Заходь усередину й зігрійся. Я якомога швидше приїду туди.　

— Гаразд, — погодилась Алекс. — Дякую.　

Вона нахилила горщик і витягнула ключ. І опинилася в їдальні.　

Алекс не пригадувала, щоб відчиняла двері чи минала кухню. Вона навіть світло не ввімкнула. Обідній стіл накрили старим простирадлом, щоб захистити від пилюки. Дівчина зірвала його й загорнулася, розпачливо потребуючи бодай якогось тепла.　

«Почекай на Доус». Вона так і збиралася вчинити, проте ще збиралася залишатися в кухні, біля грубки.　

Алекс здавалося, наче вона досі спить, досі бачить сон, наче не було жодного ключа, жодних розмов із Доус. Ступням кортіло ворушитися.　

Будинок відчинився перед нею, тому що він чекав.　

«Трясця, Дарлінґтоне». Алекс стиснула бильце. Вона стояла біля підніжжя сходів. Озирнулася й побачила простору темну вітальню, вікна в садок поза будинком. Спробувала вчепитися в бильце обома руками, але перетворилася на кепську маріонетку, яку хтось смикав за нитки. Вона мусила піднятися. Нагору сходами, а потім коридором до бальної зали. На підлозі не було килимів, які могли приглушити її кроки.　

Вона знала лише про одного Сірого, котрий частенько навідувався до «Чорного В’яза». Літній чоловік у напіврозчахнутому халаті, із цигаркою, що звисала з рота. Він приходив і йшов, наче не міг вирішити — залишатися чи ні, утім просто зараз його ніде не було видно. В Алекс у кишенях не було ні солі, ні кладовищної грязюки — жодного захисту.　

Вона наказала собі не штовхати двері, але однаково штовхнула.　

Учепилася пальцями в одвірок.　

— Доус! — крикнула вона.　

Але Доус ще не доїхала до «Чорного В’яза». У старому будинку не було нікого, крім Алекс і демона, який колись був Дарлінґтоном, а тепер витріщався на неї із центру кола яскраво- золотавими очима.　

Він досі сидів, підібгавши ноги й поклавши руки долонями вниз на коліна. Але очі тепер були розплющені й сяяли тим самим золотавим світлом, що й плями на шкірі.　

— Стерн.　

Шоку від почутого було достатньо, щоб вона відпустила двері. Але не поперлася вперед. Сила, яку він використовував, щоб контролювати її, відступила.　

— Що це в біса було?　

— І тобі добридень, Стерн. Чи зараз ранок? Тут важко сказати.　

Алекс доводилося силоміць примушувати себе стояти спокійно, не дременути, не розревітися.　

Той голос. То був Дарлінґтон. Абсолютно людський, абсолютно справжній. Лише легеньке відлуння створювало враження, що він звертається до неї з глибокої печери.　

— Зараз глибока ніч, — удалося витиснути із себе Алекс хрипким голосом. — Точно не знаю, котра година.　

— Я хотів би, щоб ти принесла мені книжки, якщо твоя ласка.　

— Книжки?　

— Так, мені нудно. Я знаю, що це мовить ледачий розум, але…　

— Він злегка здвигнув плечима — і плями на тілі замерехтіли.　

— Дарлінґтоне… ти ж знаєш, що ти голий, еге ж?　

Наче якась збочена статуя: руки на колінах, роги палають, прутень настовбурчився й світиться.　

— Я демон, а не йолоп, Стерн. Але моя гідність уже давно перетворилася на лахміття. Та й ти теж не вдягнулася відповідно до нагоди.　

Алекс міцніше загорнулася в простирадло.　

— Які книжки ти хочеш?　

— Сама обирай.　

— Саме для цього ти притягнув мене сюди?　

— Нікуди я тебе не тягнув.　

— Я не ходжу босоніж на протилежний бік Нью-Гейвена серед ночі, бо це прикольно. Мене зачарували.　

Але це було не зовсім так. Не було схоже на монетку примусу, чи Аструмсалінас, чи якусь іншу дивну магію, з якою їй доводилося мати справу. Це здавалося чимось глибшим.　

— Цікаво, — озвався він таким тоном, у якому не чулося жодної цікавості.　

Алекс позадкувала, щомиті розмірковуючи, чи не припинять ноги слухатися її і вона буде змушена зупинитися. Опинившись у коридорі, вона витратила хвилинку, щоб перевести дух.　

«Це він. Живий».　

І він не сердився. Якщо то не був якийсь фокус. Він не повернувся націлений на помсту чи готовий покарати Алекс за те, що підвела його.　

Але що це було? Що привело її сюди?　

Алекс розмірковувала, чи не втекти їй. Доус незабаром буде тут.　

Можливо, вона вже повертала на цю вулицю. Та що вона скаже, вибігши з будинку? «Чудовисько вимагало, щоб я виконувала його накази! Домагалося, щоб я підібрала йому щось почитати!»　

Щиро кажучи, іти їй не хотілося. Не хотілося залишати його. Хотілося дізнатися, що буде далі.　

Вона піднялася нагору, на третій поверх, до Дарлінґтонової крихітної круглої кімнатки у вежі. Алекс не бувала там від ночі ритуалу під місяцем-молодиком, коли шукала інформацію про смерть Нареченого.　

Визирнула у вікно. Під’їзна доріжка звивалася між деревами, а дороги звідси не було видно. Жодного сліду Доус. Алекс сама не знала, непокоїться чи радіє.　

Утім вибір книжок для Дарлінґтона був жахливим завданням. Що може зацікавити демона з вишуканими смаками? Кінець- кінцем вона обрала книжку про модернізм в урбаністичному плануванні, біографію Бертрама Ґудг’ю з корінцем на спіралі та примірник «У собачій шкурі» Діани Війн Джонс у м’якій палітурці.　

— А вони не займуться? — поцікавилась Алекс, повернувшись до бальної зали.　

— Перевір на одній.　

Дівчина поклала книжку в м’якій палітурці на підлогу й щосили штовхнула. Та прослизнула крізь бар’єр, залишившись неушкодженою на вигляд.　

Дарлінґтонова рука смикнулася вперед і впіймала книжку. Комірець у нього на шиї замерехтів, рубіни скидалися на пильні　червоні очі.　

— Оце так прикраса, — зауважила Алекс.　

Насправді він був навіть завеликий, щоб називати його комірцем. Простягнувся від шиї аж на плечі, наче вбрання якогось фараона.　

— Ярмо. Думаєш про те, щоб закласти його?　

— Воно тобі не надто на користь.　

Хлопець ніжно торкнувся рукою м’якої палітурки. Здалося, наче літери під його пальцями засяяли й перетворилися на незнайомі символи.　

— «Якби я міг змусити тебе полюбити книги більше за матір твою»[26], — пробурмотів він.　

Його пальці закінчувалися золотавими пазурами, і Алекс пригадала, як притискалося до неї Дарлінґтонове тіло. «Я служитиму тобі до кінця днів».　

Попри жар у кімнаті дівчина здригнулася.　

— Чому це спрацювало? — запитала вона. — Чому книжка не згоріла?　

— Історії існують у всіх світах. Вони непорушні. Як і золото.　

Алекс точно не знала, як це розуміти. Вона проштовхнула решту книжок через коло.　

— Отак, є? — запитала вона.　

Тіло аж вібрувало, розриваючись між бажанням утекти й жагою лишитись. Перебування в цій кімнаті наодинці з ним, з особистістю, яка була не зовсім особистістю, зі створінням, яке вона знала й не знала, здавалося небезпечним.　

Дарлінґтон уважно поглянув на назви.　

— Наразі згодиться. Утім «Лицар на золотому коні» здається доречнішим за «У собачій шкурі». Ось, — сказав він, — лови.　

Хлопець підкинув книжку в повітря. Алекс, не подумавши, потягнулася до неї, занадто пізно зрозумівши, що розірве коло. Вона засичала, коли витягнута рука торкнулася його межі. Але нічого не сталося. Книжка, гучно ляснувши, приземлилася їй у долоню. Дівчина витріщилася на неї і на свою руку з протилежного боку тієї золотавої габи.　

Чому вона не обпеклася, як Доус?　

Її татуювання змінилися. Вони сяяли золотом і здавалися живими: колесо крутилося; лев над ним скрадався передпліччям; півонії розквітли, потім скинули пелюстки, а тоді знову розквітнули. Алекс відсмикнула руку, впустивши книжку.　

— Якого хріна?　

Демон пильно дивився на неї, і дівчина похиталася на п’ятках, усотуючи зміст того, що тільки-но сталося. Якщо вона може потрапити всередину, то чи може він…　

— Я не можу вийти, — відповів Дарлінґтон.　

— Доведи.　

— Не думаю, що це слушна ідея.　

— Чому ні?　

У нього між бровами з’явилася невелика зморшка, і дівчина відчула, як стиснулося серце. Попри роги й плями це був Дарлінґтон.　

— Бо щоразу, намагаючись прорвати коло, я трохи менше почуваюся людиною.　

— А що ти таке, Дарлінґтоне?　

— А що ти таке, Колесоходко?　

Це слово вдарило Алекс, наче ляпас. Звідки він дізнався? Що саме він знав? Белбалм назвала її Колесоходкою. Вона присягалася, що й сама така, проте дівчині не вдалося знайти жодної згадки про них у зібранні Лети.　

— Звідки ти знаєш це слово? — перепитала вона.　

— Сендоу. — Він так проревів це ім’я, що аж підлога здригнулася.　

— Ти бачив його… за Серпанком?　

Дарлінґтон подивився на неї своїми дивними золотавими очима.　

— Ти боїшся сказати це вголос, Стерн? Ти знаєш, де я був, далеко від прикордоння, дуже далеко від Серпанку. Мій господар радо привітав у своєму світі Сендоу, цього вбивцю, який убивав заради прибутку. Жадібність — це гріх будь-якою мовою.　

На його обличчі змінилося два вирази, котрі змагалися між собою: огида й майже непристойне задоволення. Якійсь частині його подобалося карати Сендоу. А якась інша гидилася від цього.　

— Невеличка помста може бути корисною для душі, Дарлінґтоне.　

— Це не те слово, яке можна промовляти всує, Стерн.　

Вона не думала, що він мав на увазі помсту.　

— Алекс? — Голос Доус долинув із нижнього поверху.　

— Краще буде, якщо вона не бачитиме тебе тут.　

— Що це, Дарлінґтоне? — прошепотіла дівчина. — Як нам тобі допомогти? Як нам витягнути тебе?　

— Знайдіть Рукавичку.　

— Повір, ми намагаємось. У тебе немає жодних ідей, де вона може бути?　

— Якби ж вони були, — озвався хлопець із розпачем у голосі, хай навіть після цих слів він зайшовся сміхом, від якого в Алекс на руках волосся стало дибки. — Але я тільки людина без жодного спадку. Знайдіть Рукавичку, здійсніть спуск. Я не можу довго існувати між двома світами. Кінець-кінцем натягнута линва лусне.　

— І ти назавжди застрягнеш у пеклі?　

Знову вираз його обличчя зробився мінливим. Безпорадність. Передчуття.　

— Або те, чим я став, вирветься у світ. — Тепер хлопець стояв близько до краю кола. Алекс не бачила, як він підійшов, не бачила навіть, як він підвівся. — У мене є апетити, Стерн. І вони не зовсім… здорові.　

Його пазуристі пучки протнули золотаве коло, і Алекс незграбно позадкувала, з її рота вирвався тоненький вереск.　

Здавалося, Дарлінґтон змінився. Він був вищий, кремезніший; роги видавалися гострішими. У нього були ікла. «Я трохи менше почуваюся людиною».　

А тоді він ніби смикнув себе до центру кола. Знову сидів, поклавши руки на коліна, наче ніколи й не ворушився. Можливо, справді медитував, намагаючись утримати під контролем власне демонічне «я».　

— Знайдіть Рукавичку, здійсніть спуск. Прийди за мною, Стерн. — Тієї миті він змовк, і золотаві очі розплющились. — Прошу.　

Це слово було таким чистим і людським, що стерпіти більше було неможливо. Алекс кинулася бігти коридором, униз сходами. Біля підніжжя сходів наштовхнулася на Доус.　

— Алекс! — скрикнула дівчина, поки вони намагалися встояти на ногах.　

— Ходімо, — сказала Стерн, тягнучи Доус назад через будинок.　

— Що сталося? — запитала та й дозволила Алекс смикнути її за собою. — Тобі не слід було підійматися туди.　

— Знаю.　

— Ми не можемо бути певні, що маємо справу…　

— Я знаю, Доус. Просто виведи мене звідси, і я все поясню.　

Алекс розчахнула двері кухні, радіючи чистому ковтку холодного повітря. Вона чула голос Белбалм: «Для нас відкриті всі світи. Якщо нам стане нахабства увійти до них». Невже це означало, що й підземний світ відкритий? Вона подолала межу без опіків, простісінько як уві сні. А що станеться, якщо вона увійде до кола?　

Алекс прохрипіла й запнулася, коли ступні торкнулися гравію.　

Доус ухопила її за лікоть.　

— Алекс, пригальмуй. Ось. — Вона підняла вгору м’які білі підколінники й пару спортивних черевиків. — Я принесла це тобі. Вони занадто великі, але краще так, ніж ходити босоніж.　

Стерн сіла на килимок перед дверима, щоб натягнути шкарпетки й черевики.　

Повертатися всередину вона не збиралася. У голові гуло. Тіло здавалося чужим.　

— Що ти робила нагорі? — поцікавилася Доус.　

Алекс почула в її голосі звинувачення й точно не знала, як відповісти. Подумала, чи не збрехати, але пояснювати потрібно було занадто багато. Наприклад, як вона опинилася в «Чорному В’язі» в піжамі.　

— Я прокинулася тут, — сказала вона тепер, коли минулася паніка, затремтівши від холоду. — Мені снилося… мені снилося, що я була тут, а потім я тут опинилася.　

— Ти ходила уві сні?　

— Думаю, ходила. А потім усе було так, наче я продовжую снити. Не знаю, як я опинилася в бальній залі. Але… він говорив.　

— Він розмовляв із тобою? — голос Доус зробився занадто гучним.　

— Ага.　

— Розумію. — Доус, здавалося, замкнулася в собі: стурбована подруга відступила, але з’явилася квочка. — Ну ж бо, зігріймо тебе.　

Алекс дала їй допомогти підвести себе на ноги й погнати до машини, де Памела ввімкнула на повну потужність обігрівач, відтак злегка запахло сіркою, як бувало завжди після ночі ритуалу під місяцем-молодиком.　

Доус поклала руки на кермо, наче шукала рішення.　

Потім увімкнула передачу, і вони поїхали назад до кампусу. Вулиці були майже порожніми, і Алекс замислилася: чи хто бачив, як вона йде, чи зупинився б хтось, аби запропонувати допомогу наполовину оголеній босій дівчині, що тинялася в темряві так само, як було тієї ночі з Геллі.　

Лише коли вони повернулися до «Іль-Бастоне», намастили ступні Алекс цілющим бальзамом, закинули їх на накриту рушником подушку, а поряд поставили горнятко з чаєм, Доус сіла поруч, розгорнула свій записник і сказала:　

— Гаразд, розповідай.　

Алекс очікувала більше емоцій, жування губ, може, навіть сліз. Але тепер Доус була Окулусом, перемкнулася в дослідницький режим, готова документувати й вивчати, за що Стерн була їй вдячна.　

— Він сказав, що не має багато часу, — почала Алекс, а потім доклала всіх зусиль, аби розповісти решту: що він мало не подолав коло, що благав їх знайти Рукавичку, але не знав, де вона.　

Доус тихенько замугикала щось.　

— У нього не було жодних причин приховувати це від нас, — зауважила Стерн.　

— Можливо, він не здатний. Це залежить… залежить від того, наскільки він став демоном. Демони люблять загадки, пам’ятаєш? Вони завжди ходять околяса.　

— А ще говорив про Сендоу. Бачив його на тому боці. Сказав, що його господар гостинно привітав того.　

— Це я й мала на увазі, — підкреслила Доус. — Він міг назвати свого господаря на ім’я, хай якому богові, демонові чи пекельній тварюці він служить, але не назвав. Що саме він сказав про свого господаря?　

— Нічого. Лише те, що Сендоу вбивав заради прибутку. Він сказав, що жадібність — це гріх будь-якою мовою.　

— Отже, Дарлінґтон може бути пов’язаний із Мамоною, Плутосом, Ґулльвейґ або якимось іншим богом жадоби. Це може допомогти нам, якщо вдасться здогадатися, де Рукавичка і як її знайти. Що ще?　

— Нічого. Він хотів книжок, і я принесла йому книжки. Він сказав, що нудьгує.　

— І це все?　

— Це все. Він казав щось про любов до книжок, міцнішу за любов до власної матері.　

Губи Доус розтягнулися в усмішці.　

— Це єгипетське прислів’я. Воно пасує йому.　

Єгипетське. Алекс випросталася, ступні зіслизнули з подушки.　

Доус заверещала:　

— Будь ласка, не замасти килимок!　

— Коли книжки не зайнялися, він сказав, що історії непорушні.　

— І? — перепитала Доус, кидаючись до кухні за рушником.　

Алекс пригадала, як увійшла до Бібліотеки Стерлінга з Дарлінґтоном. Над входом у камені було вирізьблено чотири фрази. Одна з них єгипетською.　

— Коли збудували Бібліотеку Стерлінга?　

— Гадаю, 1931-го? — відповіла з кухні Доус. — Люди спершу її по-справжньому ненавиділи. Здається, називали її храмом оргій. Казали, вона занадто схожа на… — Дівчина вклякла на порозі з мокрим рушником у руках. — Казали, що вона занадто схожа на церкву.　

— Святе місце.　

Вони з Доус занадто буквально сприйняли слова давно померлого Горбаня. І шукали не в тих місцях.　

Доус повільно запливла назад до вітальні, з рушника в її руках досі крапала вода.　

— Джон Стерлінг пожертвував гроші на бібліотеку. — Вона сіла. — Він був членом «Черепа і кісток».　

— Це нічого не означає, — обережно озвалася Алекс. — У «Черепі і кістках» є чимало багатеньких чуваків.　

Доус кивнула так само повільно, наче була під водою.　

— Архітектор несподівано помер, і хтось інший мусив закінчити роботу.　

Алекс чекала.　

— Джеймс Ґембл Роджерс узявся до справи. Він був членом «Сувою та ключа». Ґемблер — синонім слова «картяр».　

«Хтось із друзів Джонні та Картяра створив Рукавичку… У святому місці».　

Тепер Доус стискала рушник обома руками, наче то був мікрофон, у який вона збиралася заспівати.　

— «Якби я міг змусити тебе полюбити книги більше за матір твою». Цитата над входом, над кам’яним книжником. Написана ієрогліфами.　

Історії були непорушні. А що таке бібліотека, як не сповнений історій будинок?　

— Це Стерлінг, — промовила Алекс. — Бібліотека — портал до пекла.