БІСНУВАТИЙ

12

Майже годину Мерсі засипала Алекс запитаннями, що стосувалися винятково магії й Лети. Скидалося на усний іспит, утім Стерн помітила, що подруга почувається боржницею, і щосили намагалася пояснити все. їй довелося змиритися з неприємною правдою, що Мерсі була кращою кандидаткою на вступ до Лети. Вона мала геніальний розум, вільно розмовляла французькою, та й латину непогано знала. Але вона не вбивала людей, тож Алекс припустила, що обійшла її на повороті в цьому пункті.　

— Щасти, — побажала Мерсі, коли Стерн пішла на зустріч із Доус. — Спробуй не померти й усіляке таке.　

— Принаймні не сьогодні.　

— Це через Дарлінґтона ти ні з ким не зустрічаєшся?　

Алекс зупинилася, поклавши руку на одвірок.　

— А до чого тут він?　

— Я мала на увазі, що він не твій кузен і водночас він один із найвродливіших людей, яких мені доводилося бачити.　

— Він друг. Наставник.　

— Отже?　

— Він… дорогий.　

Дарлінґтон був занадто вродливий, занадто начитаний, занадто багато подорожував. Він був не просто шитий іншими нитками, а ще й занадто вишукано скроєний і підігнаний.　

Мерсі вишкірилась.　

— Мені подобаються дорогі речі.　

— Він не кашеміровий шалик, Мерсі. У нього є роги.　

— А в мене — родимка у формі Вісконсіну.　

— Я йду.　

— Не забудь, що маєш прихопити книжку для семінару про бритгум! — гукнула їй назирці Мерсі.　

Гумор у сучасному британському романі. Алекс сподівалася на «Монті Пайтон», але їй випали «Везунчик Джим»[29] і «Роман на

жовтому папері»[30]. Непоганий вибір. Дівчина попрощалася з Мерсі, пообіцявши зустрітися з нею й пообідати, радіючи, що вдалося уникнути допиту. Вона була занадто зайнята спробами не врізати дуба, аби замислюватися про зустрічі з кимось чи й просто про перепихон. Дарлінґтон тут ні до чого, і байдуже, як чудово він виглядає без одягу.　

Доус чекала біля входу до Бібліотеки Стерлінга, зіщулившись під скульптурою «Жіночий стіл»[31], наче ось-ось ладна закуняти. Алекс відчула небажану хвилю провини. Доус не була створена для такої роботи. Вона мала б сидіти в безпечних стінах «Іль- Бастоне», пестячи дисертацію, наче сад, що повільно росте. Вона була службою підтримки, домашньою кицькою. Ритуал у «Сувої та ключі» вже й так неабияк виходив за межі її зони комфорту, і жодна з них не почувалася після нього задоволеною. А тепер вигляд у Доус був такий, наче її відгамселили. Під очима від браку сну запали темні тіні, волосся непомите, і Алекс не сумнівалася, що одяг на ній учорашній, хоча стверджувати напевно у випадку Доус було складно.　

Стерн кортіло наказати їй піти додому й відпочити, запевнити, що вона впорається сама. Але цього вона аж ніяк не могла й не знала, скільки в них залишилося часу до вибуху бомби на ім’я Дарлінґтон.　

— Ти хоч трохи поспала? — поцікавилася Алекс.　

Доус різко смикнула головою, міцно стиснувши в руках «Єльський вісник» за 1931 рік, з яким Стерн заснула, і чорний молескін.　

— Я всю ніч провела в бібліотеці Лети, намагаючись знайти розповіді про людей, які увійшли до Рукавички.　

— Пощастило?　

— Кілька знайшла.　

— Це добре, еге ж?　

Доус була така сполотніла, що здавалося, наче ластовиння плаває в повітрі над шкірою.　

— Я знайшла менше ніж п’ять записів, підкріплених бодай якимись доказами, де бодай якось відстежується ритуал.　

— І цього достатньо, аби взятися до справи?　

Памела роздратовано глипнула на неї.　

— Ти не слухаєш. Ті ритуали не записані, вони не обговорюються через те, що не вдалися, позаяк учасники намагалися приховати результати. Люди божеволіли, зникали, помирали жахливою смертю. Можливо, саме Рукавичка винна в падінні Геракліона[32]. Це не те, із чим варто бавитись.　

— Мішель теж так сказала.　

Доус кліпнула очима із червоними жилками.　

— Я… ти розповіла їй про Рукавичку?　

— Вона приїхала побачитися зі мною. Намагалася відмовити нас від спроб.　

— І не дарма.　

— То ти хочеш зупинитися?　

— Усе не так просто!　

Алекс потягнула Доус до стіни й стишила голос.　

— Просто якщо ти не збираєшся спробувати вдертися до «Сувою та ключа» і відкрити черговий тяп-ляп зроблений портал, інших варіантів у нас немає. Ми робимо так або мусимо знищити його. Інших варіантів немає.　

— Ритуал розпочинається з того, що нас поховають заживо. — Доус тремтіла.　

Алекс незграбно поклала руку їй на плече.　

— Подивімося, що ми знайдемо, гаразд? Ми не мусимо йти до кінця. Це лише пошуки інформації.　

Здалося, наче вона прошепотіла трансформувальне заклинання.　

Доус різко зітхнула й кивнула. Пошуки інформації вона розуміла.　

— Розкажи мені про писарів, — попросила Алекс, розпачливо намагаючись змусити Памелу поговорити про щось, окрім смерті й розрухи.　

— Є восьмеро писарів, — пояснила Доус, позадкувавши на кілька кроків і тицьнувши пальцем у кам’яну кладку над дверима Бібліотеки Стерлінга. — Усі з різних частин світу. А це їхні письмена. Найсучасніші цивілізації праворуч: мая, китайська, грецька, арабська. Ось сова Афіни. А ліворуч письмена чотирьох давніх писарів: печерні малюнки кроманьйонців, ассирійська табличка з бібліотеки в Ніневії[33], цитата з Псалмів давньоєврейською, і єгипетські… ієрогліфи обрав доктор Ладлоу Сеґен Булл.　

«Якби я міг змусити тебе полюбити книги більше за матір твою». Вдалий напис для бібліотеки, але, можливо, і дещо більше.　

Доус усміхнулася: жага відкриттів проковтнула її страх.　

— Доктор Булл був Слюсарем. Членом «Сувою та ключа». Починав вивчати юриспруденцію, але згодом спрямував увагу на єгиптологію.　

Нічогенька зміна. Алекс відчула іскорку захвату.　

— Це перший крок до Рукавички.　

— Можливо. Якщо так, нам доведеться розбудити Рукавичку, благословивши перший перехід кров’ю.　

— Чому завжди кров? Чому це не може бути повидло чи синій олівець?　

А якщо це був перший крок до Рукавички, що далі?　

Алекс роздивлялася писаря, що схилився над своєю роботою: ієрогліфи, весла фінікійського корабля, крила вавилонського бика, середньовічного вченого, що стояв у центрі всього, немов записуючи весь безлад навколо. Невже відповідь крилася десь тут, у цій кам’яній кладці? Занадто багато було варіантів, занадто багато символів для розшифрування.　

Дівчата мовчки ввійшли крізь арку. Утім внутрішня оздоба бібліотеки вражала ще більше.　

— Наскільки велике це приміщення?　

— Майже чотириста квадратних метрів, — відповіла Доус. — І кожен сантиметр укритий кам’яною кладкою і вітражами. Кожна кімната мала власну тему. Навіть їдальня. Над комірчиною вирізьблені відро й швабра. Натхнення для декорацій черпали звідусіль: середньовічні рукописи, Езопові байки, Аrs Моrіепdi[34].　

Доус уклякла посеред широкого проходу, усмішка враз випарувалася.　

— Що?　

— Аrs Моrіепdi Це… Буквально означає «мистецтво помирати». То були інструкції, як вдало померти.　

— Пошук інформації, пам’ятаєш? — не здавалася Алекс; її знову огорнуло почуття провини.　

Доус справді була нажахана, і дівчина знала: щойно припинить ретельно все обдумувати, вона теж злякається. Алекс витягнула шию, розглядаючи склепінні стелі, повторювані мотиви з квітів і каміння, лампочки в люстрах, що й самі скидалися на троянди.　

— Це місце дійсно схоже на церкву.　

— Базиліку, — дещо впевненіше погодилася Доус. — Свого часу було чимало суперечок стосовно того, що Єль будує щось у такому театральному стилі. Я витягнула кілька статей. Вони не надто схвальні. Але припускали, що Ґудг’ю — перший архітектор — продовжував готичну традицію, канонічну для решти кампусу.　

«Ґудг’ю». Алекс пригадала його біографію, з корінцем на спіралі, що була в книжковому стосі в спальні Дарлінґтона. Невже він навмисно відправив її туди?　

— Але Ґудг’ю помер, — озвалася вона. — Несподівано.　

— Він був дуже молодий.　

— І не мав зв’язків із товариствами.　

— Принаймні нам про це невідомо. До справи взявся Джеймс Ґембл Роджерс, а заплатили за все Стерлінговими грошима. Біля входу є його пам’ятна табличка. Тоді це був найщедріший з усіх подарунків університету. На ці гроші звели Стерлінгову медичну залу, Юридичну будівлю Стерлінга й теологічний факультет. — Доус повагалася. — На внутрішньому подвір’ї є лабіринт. Він мав би заохочувати до медитації, але…　

— Але, можливо, насправді він мав би заплутувати?　

Загадка, що стане пасткою для будь-якого надміру цікавого демона.　

Доус кивнула.　

— Дітей у Стерлінга не було. Він ніколи не одружувався. Сорок років прожив із другом. Джеймсом Блоссом. Вони жили в одній кімнаті й разом подорожували. Біограф називає його Стерлінговим найкращим другом, але вони, найімовірніше, були закохані, партнери на все життя. Стерлінгів заповіт вимагав спалити після смерті всі його документи й кореспонденцію. Подейкували, що так він захищав себе й Блосса, та, можливо, хотів приховати дещо інше.　

Як-от план збудувати портал до підземного світу.　

Алекс озирнулася на вхідні двері.　

— Якщо писар — це початок, який наступний крок?　

— Дарлінгтон не згадав просто якогось писаря, щоб привести нас до Стерлінга, — мовила Доус, розмахуючи «Вісником». — Він процитував єгипетську фразу. Тут є два приміщення з вітражами, що пов’язані з єгипетською «Книгою мертвих». Тематично…　

Та Алекс уже не чула її. Вона дивилася на довгий неф, що вів до бібліотечної стійки, і настінний розпис над ним; кольори були таки чисті та яскраві, що аж ніяк не пасували до мороку будівлі.　

— Доус, — урвала вона Памелу збуджено, але водночас налякано через можливість пошитися в дурні. — А що, як наступний крок простісінько перед нами? Це Марія, еге ж? Матір Божа Марія?　

«Якби я міг змусити тебе полюбити книги більше за матір твою».　

Доус кліпнула, витріщившись на настінний розпис і золотокосу жінку в білому вбранні в його центрі.　

— Це не Марія.　

— Ох. — Алекс намагалася приховати, що засмутилася.　

— Це Альма-матер, — пояснила дівчина, її слова аж вібрували від захвату. — Мати-годувальниця.　

Вони хутенько рушили вперед. Складно було не зірватися на біг.

Велетенський розпис хизувався під готичною аркою. На ньому граційна жінка в одній руці тримала розгорнуту книгу, а в другій — кулю. Її постать обрамляло золоте вікно, а над нею височіли вежі якогось міста. Утім, можливо, то було не вікно. Можливо, то був портал.　

— Вона точно скидається на Марію, — зауважила Алекс. — Он навіть чернець із нею поруч.　

Навколо жінки зібралося вісім людей. Вісім людей — вісім Домів Серпанку? Скидалося на правду.　

— Дві жінки ліворуч — Світло й Істина, — повідомила Доус. — А решта постатей уособлюють мистецтво, релігію, літературу й так далі.　

— Але жодна з них не підіймає вгору вказівник, куди далі. Припускаю, ми підемо ліворуч або праворуч.　

— Або вгору, — додала Памела. — Ліфти ведуть до фондів і кабінетів.　

— Література вказує ліворуч.　

Доус кивнула.　

— Але Світло й Істина дивляться праворуч, на… дерево. — Вона схопила Алекс за руку. — Таке саме, як на стіні. Дерево Знань.　

Над головою Альма-матер серед арок будівлі, що неабияк скидалася на бібліотеку, виднілося гілля, ідеально перегукуючись із кам’яним деревом над аркою праворуч. Черговий вхід. А може, черговий крок до Рукавички.　

— Я знаю цю цитату, — сказала Стерн, коли вони наблизилися до проходу під аркою. — «Там мудреці дозволили мені присісти й ґречно побесідувати з поважним мерцем».　

— Томсон? — перепитала Доус. — Я про нього небагато знаю. Він був шотландцем, але тепер його мало читають.　

— Проте «Книга та змія» користуються цими словами на початку своїх ритуалів. — Під аркою влаштовано кам’яний пісочний годинник — чергове нагадування про плинність. Це міг бути вказівник. А може, і ні. От тільки… — Доус, дивись.　

Арка під Деревом Знань вела до коридору. Ліворуч стояли скляні вітрини, а праворуч простягнулося кілька вікон із синьо- жовтими вітражами. Колони між ними були прикрашені гротескними кам’яними фігурами: студенти, згорблені над книжками. Більшість були грайливими — один хлопчисько перехиляв глечик із пивом і витріщався на картинки, а не на свою роботу, інший слухав музику, ще один спав. На одній із розгорнутих книжок було написано: «Т. И. ЖАРТ».　

Алекс ходила повз них і нічого не помічала, зосередившись на рефератах, які мала написати, на ще не прочитаних творах. Аж доки Дарлінґтон не показав їй.　

— Мені здається, наче він тут, з нами, — зізналася вона.　

— Я хотіла б цього, — відповіла Доус, намагаючись знайти потрібну сторінку в статті зі старого вісника. — Архітектура — його спеціальність, а не моя. Але це… — Дівчина показала на гротескну фігуру, на яку звернула увагу Стерн. — В описі стоїть лише: «Читає захопливу книжку».　

Проте вони дивилися простісінько на Смерть: з мантії визирав череп, а на кам’яному студентському плечі лежала кістяна рука. «Там мудреці дозволили мені присісти й ґречно побесідувати з поважним мерцем».　

— Гадаю, нас спрямовують далі коридором, — озвалась Алекс. — Куди він веде?　

Доус насупилась.　

— Та нікуди. Він закінчується у відділі рукописів та архівів. Там є вихід із будівлі.　

Дівчата дійшли до кінця коридору. Там був розташований дивний вестибюль із високою стелею. Залізні тритони з роздвоєними хвостами витріщалися на них із вікон. Невже вони полюють на примар? Якщо демони полюбляють ігри, то, можливо, Дарлінґтон дав їм удосталь підказок, щоб вони застрягли в Бібліотеці Стерлінга, шукаючи в камені таємні повідомлення.　

Попереду була ще одна арка, навдивовижу позбавлена прикрас. Праворуч виднілися двоє дверей і панель із маленькими

квадратними віконцями, які більше пасували б у пабі. Деякі з них були прикрашені картинками на шибках: Бондар, Пекар, Органіст.　

— Хто це? — поцікавилася Стерн.　

Доус погортала вісник.　

— Той, хто це писав, зробив так, аби нічого неможливо було знайти. Якщо він ненавмисно, то це просто злочин.　

Вона здула із чола неслухняне пасмо вогняного волосся.　

— Гаразд, це гравюри когось на ім’я Тіль Килюдина.　

Щойно ці слова злетіли з її вуст, обидві дівчини вклякли.　

— Дай-но подивитись.　

Доус простягнула вісник. Вона прочитала «Тіль» як «Тілль», але написане на сторінці не залишало сумнівів. Алекс пригадала, як благала Дарлінґтона сказати, чи відомо йому, де шукати Рукавичку, і дивний розпач у його голосі, коли він відповів: «Якби ж вони були. Але я — тільки людина без жодного спадку». Він би й хотів сказати їй, але не міг. Мусив грати у свої демонічні ігри й сподіватися, що вони розгадають його головоломку.　

Тільки людина. Тіль Килюдина. Вони в правильному місці.　

«То покажи мені наступний крок, Дарлінґтоне». Ліворуч від них маленька кам’яна мишка гризла стіну. Праворуч — крихітний кам’яний павук. Невже це алюзія на пекельного Джонатана Едвардса? Алекс знала його повчання лише тому, що в її коледжі був поширений такий жарт. «Господь тримає тебе над пекельною прірвою, наче павука чи якусь потворну комаху над вогнем, він гидує тобою, і щойно його спровокувати — наслідки будуть жахливими». Саме тому їхні домашні команди називалися «Павуки ДжЕ».　

«Це зійде за недільну школу, Тернере?»　

— Куди ведуть ці двері? — запитала Алекс.　

Двійко дверей незграбно притулилися в кутку.　

— Одні — на внутрішнє подвір’я, — відповіла Доус, указуючи на двері, над якими на камені було вирізьблено: Lux et Veritas. «Світло й Істина» — єльський девіз і фігури на настінному розписі, що привели їх сюди. — А ці — до кількох кабінетів.　

— Що ми проґавили?　

Памела не відповіла, завзято жуючи губу.　

— Доус?　

— Я… ну, це лише теорія.　

— Ми не можемо роками карбувати її, як твою дисертацію. Дай мені хоч щось.　

Дівчина посмикала пасмо волосся, і Алекс зрозуміла, що вона всередині бореться із собою, адже завжди шукає досконалості.　

— У записах про Рукавичку, які мені вдалося знайти, чотири прочанина заходять одночасно — солдат, учений, священник і принц. Вони виписують коло, кожен знаходить двері й займає свій пост. Солдат останній і саме він — чи вона — замикає коло.　

— Окей, — озвалася Алекс, хоча нітрохи не розуміла, як це з усім пов’язано.　

— Спершу я подумала… ну, тут четверо дверей, які ведуть до Двору Селіна. Одні на кожному році. Спершу я подумала, що, можливо, підказки водили нас навколо Двору. Але…　

— Але замкнути коло неможливо.　

— Якщо не вийти з будівлі, — додала Доус. Вона зітхнула. — Не знаю. Я не знаю, що далі. Дарлінґтон знав би. Але навіть якщо ми здогадаємось… Четверо вбивць, четверо прочан. Час на їхні пошуки спливає.　

— Ти вважаєш, що захисне коло не витримає?　

— Я не впевнена, але… думаю, найкращі шанси на проведення ритуалу в нас будуть на Гелловін.　

Алекс потерла очі.　

— То ми порушуємо всі правила одночасно?　

Ритуали на Гелловін заборонені, а надто ті, що хоч якось були пов’язані з кревною магією. Збудження цієї ночі приваблювало забагато Сірих. Це просто було занадто ризиковано. Уже не кажучи про те, що до Гелловіну залишалося всього два тижні.　

— Гадаю, ми мусимо це зробити, — відповіла Доус. — У часи знамень ритуали спрацьовують краще, а на Савань[35] начебто відчиняються двері до потойбіччя. Деякі теорії стверджують, що Рукавичку звели в Круахані[36], у Котячій печері. Саме звідти бере свій початок Савань.　

Усе це анітрохи не подобалось Алекс. Вона знала, на що спроможні Сірі, приваблені кров’ю чи потужними емоціями.　

— Це ледве дає нам час на пошук ще двох убивць, Доус. А новий Претор уже буде офіційно призначений на посаду.　

— Я не вбивця.　

— Гаразд, іще двох неохочих, але ефективних борців із проблемами.　

Доус стиснула губи, проте повела далі:　

— Нам потрібен хтось, хто й за нами приглянув би, аби наші тіла були в безпеці, коли щось піде не так.　

Алекс знову здалося, що все це їм не під силу. Вони потребували більше людей, більше компетентності, більше часу.　

— Сумніваюся, що Мішель стане добровольцем.　

Задзвонив телефон, і дівчина вилаялася, побачивши ім’я. Знову облажалась.　

— Перепрошую, — сказала вона, доки Тернер не встиг на неї накинутись. — Я збиралася зайнятися цитатою з Біблії, але…　

— У нас іще одне тіло.　

Алекс мало не запитала, чи не жартує він, але Тернер ніколи не жартував.　

— Хто? — запитала натомість вона. — Де?　

— Зустрінемося біля Коледжу Морзе.　

— Просто Морзе, Тернере. Ніхто не каже «Коледж Морзе».　

— Тягни свою дупу сюди, Стерн.　

— Тернер гадає, що сталося вбивство, — повідомила Алекс, поклавши слухавку.　

— Ще одне?　

Ніхто не підтвердив, що Марджорі Стівен убили, тож Стерн не хотілося доходити поспішних висновків. А навіть якщо сталося два вбивства, це ще не означало, що вони пов’язані. От тільки Тернер не телефонував би їй, якби не вважав їх пов’язаними й не думав, що тут якось замішані товариства.　

— Іди, — дозволила Доус. — Я ще тут пороззираюсь.　

Проте Алекс дещо не давало спокою.　

— Не доганяю, — промовила вона, повільно виписуючи коло й розглядаючи просторе приміщення. Вони з Мерсі зазвичай вчилися в котрійсь із читальних зал. До фондів вона ніколи не піднімалася. Та й масштаби такої великої будівлі заважали осягнути все. — «Хтось із друзів Джонні та Картяра створив Рукавичку». Так сказав наш друг Горбань. І ти справді хочеш, аби я повірила, що це вдавалося так довго зберігати в таємниці?　

— Я теж про це думала, — зізналася Доус. — Та що, як… а що, як Горбань неправильно все зрозумів. Що, як Лета вбудувала Рукавичку в Бібліотеку Стерлінга?　

— Що?　

— Подумай ось про що. Люди з «Кісток» і «Ключів» працюють разом? Товариства не діляться секретами. Вони накопичують власну могутність. Вони співпрацювали одного-єдиного разу, щоб сформувати Лету, та й то лише щоб…　

— Урятувати власні дупи.　

Доус насупилась.　

— Ну, так. Щоб створити товариство, яке керуватиме справами й контролюватиме решту товариств. Наглядовий орган.　

— Ти кажеш «наглядовий орган», утім гарною ідеєю було б заховати таємні двері до пекла простісінько в усіх під носом?　

Тепер Доус розрум’янилась. Очі в неї палали.　

— Батьками-основоположниками Лети вважають Гаркнесса, Вітні та Бінґема. Гаркнесс належав до «Вовчої голови», і саме він залучив Джеймса Ґембла Роджерса до будівництва половини кампусу, включно із цією бібліотекою.　

— Але навіщо Леті створювати її, якщо вони не збиралися нею користуватися?　

Усе це не мало сенсу.　

— А ми впевнені, що не збиралися? — перепитала Доус. — Можливо, вони знали, що граються з потенційними катастрофами, і не хотіли, щоб іще хтось про це довідався.　

Можливо. Та все це не дуже трималося купи.　

— Хіба вся суть не в тім, аби побачити потойбіччя? — запитала Алекс. — Відкрити таємниці, сховані за Серпанком? Саме тому мене залучили до роботи в Леті. Якби вони навідалися до потойбіччя, то залишили б записи. Вони говорили б про це, обговорювали, вивчали до найменших деталей.　

Вигляд у Доус був схвильований, і це змушувало Алекс нервувати ще дужче.　

Щось тут здавалося неправильним. Навіщо створювати Рукавичку, якою не збираєшся користуватися? Навіщо стирати всі записи про це? Вони не бачили цілої картини, і дівчина не могла позбутися думки, що комусь цього дуже не хотілося.　

Одна річ — кидатися стрімголов у темряву. Але геть інша — почуватися так, наче хтось навмисно вимкнув світло.　

Алекс відчула те саме, що й того вечора, коли увійшла до Ітанових дверей, коли її хитрощами змусили виявити свою силу. Вони йшли простісінько до пастки.