БІСНУВАТИЙ

6

З того, що трапилося далі, Алекс запам’ятала небагато. У вухах дзвеніло, очі сльозилися, а сірка так сильно тхнула, що вона ледве встигла перекотитися й стати рачки, перш ніж її знудило. Почула, що Доус теж блює, і мало не розревілася від радощів. Якщо Памелу нудить, вона не померла.　

Роббі забіг у приміщення, відмахуючись від диму, і закричав:　

— Якого дідька?! Якого дідька?!　

Потім і його вирвало.　

Уся кімната була вкрита чорною кіптявою. Алекс і Доус були нею запорошені. А стіл — стіл, за яким буцімто збиралися лицарі короля Артура, — тріснув посередині.　

«Заждіть».　

Вона навіть не могла вдати, наче не чула цього, адже Доус теж почула. Коли портал із гуркотом зачинився, Алекс помітила страждання в її очах.　

Стерн підповзла до аспірантки. Та зіщулилася під стіною і тремтіла.　

— Жодного клятого слова, — прошепотіла Алекс. — Це була перевірка та й годі.　

— Я чула його… — На очах у Доус набрякли сльози.　

— Я знаю, але просто зараз ми мусимо прикрити власні дупи. Повторюй за мною. Це була перевірка.　

— Це була пере… перевірка.　

Решта минула, як у тумані: крики делегатів «Сувою та ключа»; дзвінки від їхніх членів правління й випускників; ще трохи криків Майкла Ансельма, який приїхав приміською електричкою і запропонував скористатися тиглем Гайрама, щоб відремонтувати стіл і знову зробити його цілим. Доус з Алекс доклали всіх зусиль, аби відтертися від кіптяви, а тоді зустрілися з Ансельмом у центральній залі гробниці «Сувою та ключа».　

— Ми тут ні до чого, — кинула Алекс. Краще було одразу атакувати. — Ми хотіли переконатися, що вони не відкривають

портали й не влаштовують несанкціоновані ритуали, тому я вигадала приманку, щоб викрити їх.　

Вона заздалегідь підготувала легенду. Не очікувала, що доведеться прикривати нею грандіозний вибух, але нічого іншого запропонувати не могла.　

Ансельм тинявся туди-сюди, затиснувши в руці телефон, з якого долинали крики якогось випускника «Сувою та ключа». Чоловік прикрив мобільник рукою.　

— Ви знали, що нексус нестабільний. Хтось міг загинути.　

— Стіл розвалився навпіл! — верещав із телефона випускник. — Увесь храм зруйновано!　

— Ми замовимо прибирання. — Ансельм знову прикрив телефон і несамовито прошепотів: — «Іль-Бастоне».　

— Не хвилюйся, — звернулася Алекс до Доус, коли вони пройшли повз гурт розлючених Слюсарів і рушили сходами вниз на хідник. Роббі Кендалл мав такий вигляд, наче пролетів крізь димар і загубив один зі своїх черевиків-лоферів. — Ансельм звинувачуватиме мене, а не тебе. Доус?　

Вона не слухала. Погляд у неї був нажаханий і відсутній.　

Те слово. «Заждіть».　

— Доус, ти маєш триматися купи. Ми не можемо розповісти, що сталося, хай там як тебе контузило.　

— Гаразд.　

Але вона мовчала всю дорогу до «Іль-Бастоне».　

Одне-єдине слово. Дарлінґтонів голос. Завзятий, вимогливий. «Заждіть».　

Вони майже впоралися, майже дотягнулися до нього. Були так близько.　

Йому самому все вдалося б. Завжди ж вдавалося.　

Щоб відмитися від смороду, довелося майже годину натиратися петрушкою і мигдальною олією. Доус пішла до ванної Данте, а Алекс роздягнулась у чарівній кімнаті Вергілія з ванною на вигнутих лапах.　

Її одяг перетворився на ганчір’я.　

— Ця грьобана робота мала б давати стипендію для відшкодувань, — буркнула дівчина, звертаючись до будинку й натягаючи спортивний костюм з емблемою Лети, а по тому спустилася до вітальні.　

Ансельм досі не закінчив телефонної розмови. Він був молодший, ніж їй спочатку здалося, трохи за тридцять, і мав непоганий вигляд у діловому стилі.　

Майкл, тільки-но побачив Алекс, підвів угору палець, і вона попрямувала до кухні, де знайшла Доус. Дівчина вже дістала тарілки з копченим лососем й огірковим салатом, поклала у відерце з льодом пляшку білого вина. Алекс хотілося завести очі під лоба, але вона була голодна, а в Леті було так заведено. Можливо, їм слід було просто запросити пекельну потвору на вечерю з холодними закусками.　

Доус стояла перед мийкою, повною посуду й мильної піни, і витріщалась у вікно; вода текла, щойно вимите волосся вільно звисало. Алекс іще ніколи не бачила її з такою зачіскою.　

Вона потягнулася й вимкнула воду.　

— Усе нормально?　

Памела далі витріщалася у вікно. Дивитися там не було на що — провулок, стіна чепурного закинутого вікторіанського маєтку.　

— Доус? Ансельм нас іще не відпустив. Я…　

— Лета встановила в «Чорному В’язі» охоронну систему, коли… коли ми дізналися, що будинок певний час залишатиметься порожнім. Просто кілька камер.　

Алекс відчула, як у шлунку щось неприємно затріпотіло.　

— Знаю. Вхідні двері, задні двері.　

Сендоу переконався, що всі вікна забили дошками, а старий «мерседес» перемонтували коштом Лети. Доус час від часу брала його, виконуючи доручення, просто аби автівка не застоювалася.　

Тепер вона геть похнюпилась.　

— Я встановила одну в бальній залі.　

У бальній залі. Там, де вони спробували влаштувати ритуал під місяцем-молодиком.　

— І?　

Алекс чула, як у вітальні розмовляв Ансельм, а в мийці тріскалися мильні бульбашки.　

— Щось… я отримала сповіщення. — І Доус кивнула на телефон на кухонній стійці.　

Алекс змусила себе взяти його й провести по екрану. Не було видно нічого, крім темного туману, на краях танцювали слабенькі вогники.　

— Це все, що записує камера, — промовила Доус.　

Стерн вдивлялася в екран, наче могла знайти в темряві якусь постать.　

— Це просто міг бути Космо. Він міг перекинути камеру.　

Дарлінґтонів кіт відкинув усі спроби переселити його до «Іль- Бастоне» або квартири Доус неподалік від богословського факультету. Єдине, що їм залишалося, — приносити йому данину у вигляді їжі та води й сподіватися, що кіт пригляне за «Чорним В’язом», а старий будинок — за ним.　

— Не тіш себе надією, Доус.　

— Авжеж, не буду.　

Авжеж, ні.　

Проте вигляд у неї досі був нажаханий, і Алекс знала, про що дівчина думала.　

«Заждіть». Благання пролунало занадто пізно, та що, як Дарлінґтонові якимось чином вдалося вибратися, коли портал у «Сувої та ключі» затріснувся? Що, як їм випадково все вдалося? Що, як вони повернули його назад?　

«А що, як усе пішло геть не так?» Раптом те, що чекало в «Чорному В’язі», зовсім не було Дарлінґтоном?　

— Алекс? — гукнув із сусідньої кімнати Ансельм. — На два слова. Тільки ти, будь ласка.　

Але Доус навіть не поворухнулася. Вона вчепилася руками за краї мийки, наче хапалася за страхувальну балку на американських гірках, наче приготувалася заверещати, коли машинка рвоне донизу. Чи розуміла колись Алекс по- справжньому, ким був Дарлінґтон для Памели Доус? Тихенької, замкнутої Доус, яка опанувала мистецтво зливатися з меблями? Дівчини, яку лише він називав Пеммі?　

— Ми спекаємося Ансельма, а потім підемо подивимося, — вирішила Алекс.　

Голос у неї був спокійний, але серце мало не вискакувало з грудей.　

«Це нічого», — запевняла вона себе, приєднавшись до Ансельма у вітальні. Кіт. Сквотер. Примхлива гілка якогось дерева. Примхливий хлопчисько. їй потрібно було зберігати ясну голову, якщо вона збиралася вигадати, як заспокоїти Ансельма й членів правління Лети.　

— Я поговорив із новим Претором. Він і так неохоче погодився на цю вакансію, і сумніваюся, що сьогоднішні події додадуть йому впевненості, тож я доклав усіх зусиль, аби трохи згладити цю маленьку катастрофу.　

Дякувати здавалося недоречним, тож Алекс промовчала.　

— Що ви насправді робили в «Сувої та ключі»?　

Вона сподівалася, що Майкл не буде таким прямим. У Леті полюбляли ходити навколо проблем околяса, там працювали справжні фахівці з пошуку запилюжених килимків, під які можна було замести правду. Дівчина уважніше придивилася до Ансельма: засмаглий після якоїсь літньої відпустки, трохи пожмаканий після нічних пригод. Він розстібнув комірець і налив собі скотчу. Майкл скидався на актора, який грає чоловіка, чия дружина щойно попросила розлучення.　

— Я відчув сморід сірки, — втомлено повів далі він. — Напевно, будь-хто в радіусі трьох кілометрів його відчув. Тож розкажи мені, що саме у твоєму заклинанні пішло не так, щоб спричинити отаке? Щоб розтрощити стіл, якому кілька століть?　

— Ви самі казали: у них нестабільний нексус.　

— Не настільки нестабільний, щоб із неба падали вогонь і сірка. — Він підняв угору келих і тицьнув пальцем, наче замовляв ще один. — Ви намагалися відкрити портал до пекла. Я вважав, що чітко дав зрозуміти. Деніел Арлінґтон не…　

Алекс замислилася. Він не збирався вдовольнятися відмовками про нещасний випадок чи невдале заклинання. Проте вона не збиралася визнати, що намагається знайти Дарлінґтона, а надто якщо він міг повернутися, надто якщо в «Чорному В’язі» могло чекати щось значно гірше.　

— То не була випадковість, — збрехала вона. — Я це навмисно зробила.　

Ансельм кліпнув.　

— Ти збиралася знищити стіл?　

— Так і є. їм не може просто так зійти з рук накоєне минулого року.　

— Алекс, — чоловік злегка насупився, — наша робота — захищати. А не карати.　

«Не дури себе. Наша робота — пересвідчитися, що дітлахи не галасуватимуть і приберуть за собою».　

— їм не можна було повертатися до проведення ритуалів, — наполягала дівчина. — Не можна було продовжити з того самого місця, де вони зупинилися.　

Злість у її голосі була щирою.　

Ансельм зітхнув.　

— Може, і не можна. Але той стіл — безцінний артефакт, і тобі пощастило, що тигель може зібрати його докупи. Я ціную твоє… почуття справедливості, але принаймні Доус мала б подумати краще.　

— Доус пішла за компанію. Я сказала їй, що мені потрібна людина для ритуалу, але не пояснила, що саме запланувала.　

— Вона не дурепа. Я ні на секунду цьому не повірю. — Ансельм уважно роздивлявся дівчину. — Яким заклинанням ти скористалася?　

Він перевіряв її, а вона, як завжди, не виконала домашнього завдання.　

— Я сама його вигадала. — Ансельм скривився. Добре. Він уже вважав Алекс некомпетентною. Це могло зіграти їй на руку. — Використала старий рецепт бомби-смердючки, який знайшла в одному зі щоденників із днів Лети. Якийсь хлопчина скористався ним для розіграшу.　

— Оце ти так добивалася справедливості? За допомогою бомби-смердючки?　

— Усе вийшло з-під контролю.　

Ансельм похитав головою і перехилив решту скотчу.　

— Рівень ідіотизму тут просто зашкалює. Я здивований, що хтось узагалі вижив.　

— Я просто дотримуюся давньої традиції.　

Ансельма це, схоже, не розсмішило. Він нітрохи не був схожий на Дарлінґтона чи навіть Сендоу. Лета зі своїми таємницями були чимось, що сталося з ним випадково.　

— Тобі пощастило, що ніхто не загинув. — Чоловік поставив склянку та ззирнувся з Алекс. Вона щосили старалася прибрати невинного вигляду, але досвіду в цьому мала небагато. — Я збираюся висунути теорію. Сьогодні ввечері ти не намагалася зруйнувати стіл. Ти намагалася відкрити портал до пекла і якось дотягнутися до Деніела Арлінґтона.　

От чому він не міг бути одним із дурнів?　

— Цікава теорія, — озвалась Алекс. — Але жодного зв’язку з реальністю.　

— Так само, як твоя теорія про те, що Дарлінґтон у пеклі? Чистісінькі фантазії?　

— Ви юрист?　

— Так.　

— Ви й говорите, як юрист.　

— Не вважатиму це образою.　

— Це не образа. Якби я хотіла вас образити, то сказала б, що ви такі до діла, як свиня штани наділа. До прикладу. — Вона знала, що повинна опанувати власну злість, але була втомлена й засмучена. Члени правління чітко дали зрозуміти, що не вірять її теорії про місце перебування Дарлінґтона й що не буде жодних героїчних спроб урятувати його. Та якщо Ансельм чимось переймався, то не виказував цього. Вигляд у нього був

виснажений. — Дарлінґтон заслуговує на невеличке зусилля з нашого боку. Якби не декан Сендоу, він би не опинився там, унизу.　

«Якби не я».　

— Там, унизу, — зачудовано повторив Ансельм. — Невже ти справді гадаєш, що пекло — це велетенська яма десь під каналізаційними трубами? Що туди можна дістатися, якщо достатньо довго копати?　

— Я не це мала на увазі.　

Утім саме це Ґелексі й уявляла. Логістика й наслідки відкриття порталу чи використання Рукавички її не займали. Це була робота Доус. А Стерн мала стати ядром, коли Доус визначить, куди саме націлити гармату.　

— Не хочу бути грубим, Алекс. Але ти навіть не розумієш масштабу проблем, які можеш спричинити. І задля чого? Заради шансу спокутувати свою провину? Заради теорії, яку ти навіть нормально сформулювати не в змозі?　

Дарлінґтон чудово б її сформулював, якби був тут.　

І Доус могла б, якби не боялася говорити замість шепотіти.　

— Тоді знайдіть когось із гідним резюме, аби він переконав вас. Я знаю, що Дарлінґтон… — Вона мало не сказала «там, унизу». — …не помер.　

Він спокійно міг просто зараз зручненько відпочивати в бальній залі «Чорного В’яза».　

— Ти втратила наставника й друга. — Погляд Ансельмових синіх очей був спокійний і добрий. — Віриш чи ні, я розумію тебе. Але ти хочеш відчинити двері, які відчиняти не слід. Ти й гадки не маєш, що з них може вирватись.　

Чому ці люди ніколи не розуміли? Захисти себе. Сплати свої борги. Іншого способу жити не було, якщо ти хотів жити як слід.　

Дівчина схрестила руки на грудях.　

— Ми йому завинили.　

— Він покинув нас, Алекс. Час прийняти це. Навіть якщо ти мала рацію, те, що вижило в пеклі, більше не буде знайомим тобі Дарлінґтоном. Я ціную твою відданість. Але якщо ви з Памелою Доус знову спробуєте щось подібне, Лета більше не буде вам рада.　

Він підійняв порожню склянку так, наче сподівався, що вона повна, а тоді відставив убік. Склав руки на грудях, і Алекс помітила, що чоловік ретельно добирає слова. Йому страшенно кортіло забратися звідси, повернутися до Нью-Йорка й свого життя. Були люди, котрі завжди носили в собі Лету, котрі шукали роботу, де доведеться полювати на чарівні артефакти або писати дисертації на окультні теми, котрі замикалися в бібліотеках або подорожували земною кулею в пошуках нової магії. Але Майкл Ансельм до них не належав. Він став юристом, знайшов роботу, яка вимагала носити костюми й досягати результатів. У нього не було того стрімкого лагідного потягу до науки, як у декана Сендоу, не було Дарлінґтонової жадібної допитливості. Він жив пересічним життям, підтримуваним грошима й правилами.　

— Алекс, ти мене розумієш? Других шансів більше не буде.　

Вона зрозуміла. Доус втратить роботу. Алекс втратить стипендію. Усе скінчиться.　

— Я розумію.　

— Пообіцяй мені, що на цьому все скінчиться, що ми зможемо, як завжди, повернутися до своїх справ, а ти приготуєшся наглядати за ритуалами щочетверга. Я знаю, що ти не отримала необхідної підготовки, але в тебе є Доус, і ти здаєшся… кмітливою дівчиною. Мішель Аламеддін теж доступна, якщо ти почуваєшся…　

— Ми впораємося. Ми з Доус зможемо дати цьому раду.　

— Я більше тебе не прикриватиму. Більше жодних проблем, Алекс.　

— Більше жодних проблем, — пообіцяла вона. — Можете мені довіряти.　

Дрібна брехня нітрохи не складніша за велику.