БІСНУВАТИЙ

29

Коли Алекс прокинулася наступного ранку, усе тіло боліло, а опанувати цокотіння зубами не вдавалося, попри те що на ній була ціла гора ковдр. Уся зухвалість і злість випарувалися, їх змили нічні жахіття про те, як Дарлінґтона завалює уламками «Чорного В’яза», Геллі тане в неї на очах, і закривавлене маленьке тіло кролика Беббіта.　

Після того, як Ансельм вигнав їх, Алекс запросила Доус залишитися з нею та Мерсі в гуртожитку. Звідти було ближче до Халупки, ніж із її квартири. Але Памелі хотілося побути на самоті.　

— Мені просто потрібно трохи часу для себе самої. Я… — Голос у неї зламався.　

Алекс повагалася, а тоді нагадала:　

— Хтось мусить піти до «Чорного В’яза».　

— Усі камери чисті, — заспокоїла Доус. — Але завтра я перевірю, як у нього справи.　

«Те, чим я став, вирветься у світ». Алекс на власні очі бачила, як змигнуло захисне коло.　

— Тобі не слід іти туди самій.　

— Я попрошу Тернера.　

Алекс знала, що мала б запропонувати свою кандидатуру, але не була певна, що може зустрітися віч-на-віч із Дарлінґтоном — у будь-якій формі. Чи знав він, наскільки близько вони були? Він був там. Він знову врятував її, пожертвувавши власним шансом на свободу. Вона не була готова подивитися йому у вічі.　

— Ти ходила побачитися з ним, — додала Доус. — Увечері напередодні ритуалу.　

Мабуть, її помітила якась із камер.　

— Мені потрібно було забрати посудину.　

— Зі мною він не розмовляв. Просто сидів там і медитував чи що це він робить.　

— Він намагається вбезпечити нас, Доус. Так само, як завжди робив.　

От тільки цього разу загрозою був він сам. Доус кивнула, та вигляд у неї не був переконаний.　

— Будь обережна, — попросила Алекс. — Ансельм…　

— «Чорний В’яз» не є власністю Лети. І хтось має попіклуватися про Космо. Про них обох.　

Алекс дивилася, як Доус розчинялася в струменях дощу. Вона сама не була створена для того, щоб піклуватися про когось і щось. Доказом цього була Геллі. Кролик Беббіт. Дарлінґтон.　

Вона завалилася додому в мокрому одязі, перевдягнулася в суху піжаму, з’їла чотири «Поп-Тартси» і впала в ліжко. А тепер перевернулася, тремтячи від холоду, зголодніла.　

Мерсі сиділа на ліжку з примірником «Орландо»[62] на колінах, а на поставленій сторчки вінтажній валізі, яку вона використовувала замість тумбочки, парувало горнятко із чаєм.　

— Чому ми не можемо просто спробувати ще раз? — поцікавилася вона. — Що нас зупиняє?　

— І тобі добрий ранок. Як давно не спиш?　

— Кілька годин.　

— От лайно. — Алекс занадто різко сіла, і в голові негайно запаморочилось. — Котра година?　

— Майже полудень. Понеділка.　

— Понеділка? — писнула Алекс. Вона проґавила всю неділю. Проспала майже тридцять шість годин.　

— Ага. Ти пропустила іспанську.　

Яке це мало значення? Без стипендії від Лети вона не зможе залишитися в Єлі. Вона втратила шанс вирватися з Ітанових лап. Втратила шанс на нове життя для матері. Чи дозволять їй закінчити рік? А хоча б семестр?　

Та всі ці думки були занадто жалюгідними.　

— Я помираю від голоду, — повідомила вона. — І чому тут так холодно?　

Мерсі покопирсалася в сумці.　

— Я принесла тобі два сендвічі з беконом зі сніданку. І тут не так аж холодно. Тобі так здається через те, що ти торкнулася　

пекельного вогню.　

— Ти чарівний янгол, — відповіла Алекс, вихопивши сендвічі в подруги й розгортаючи один із них. — А тепер поясни, що за хрінь ти городиш.　

— Ти ніколи не вчилася.　

— Не ніколи, — пробурмотіла Стерн із повним ротом.　

— Я прочитала записи Доус, а не безпосередньо джерела, але контакт із пекельним вогнем може залишити по собі відчуття холоду та навіть закінчитися гіпотермією.　

— Це було те синє полум’я?　

— Що?　

Алекс мала б пам’ятати, що Мерсі й гадки не мала, що відбувалося в потойбічні.　

— На що схожий пекельний вогонь?　

— Точно не знаю, — відповіла Мерсі. — Але його вважають матерією демонічного світу.　

— І чим лікуватися?　

Дівчина згорнула книжку.　

— Це не дуже зрозуміло. Радять суп із нічого та біблійні вірші.　

— Так, будь ласка, і ні, дякую.　

Алекс виповзла з ліжка й покопирсалася в комоді. Натягнула гуді на спортивний костюм. Чи можна їй узагалі ще носити спортивні костюми з логотипом Лети? Чи треба їх повернути? Вона й гадки не мала. У неї було чимало запитань, які слід було поставити Ансельмові замість того, щоб показувати йому середні пальці, та це однаково було дуже приємно.　

Вона знайшла невеличку пляшечку з бас-беладоною, затиснуту під спинкою комода, і вичавила краплі в обидва ока. Без невеличкої допомоги вона б ніяк не пережила цей день.　

«Що нас зупиняє?» — запитала Мерсі. Відповідь була: нічого.　

Алекс не хотілося знову проходити крізь пекло. Але якщо вони зробили це одного разу, то знатимуть, чого чекати другого. Доус обрала б знаменну ніч, — це якщо припустити, що вона й решта захочуть удруге ввійти до Рукавички — лат для Мерсі в них більше не буде, але вони могли б скористатися безліччю інших захистів і знайти спосіб обійти сигналізацію, якщо більше не зможуть зварити бурю. Чому б не спробувати ще раз? Що їм втрачати?　

Вона перевірила телефон. Учорашнє повідомлення від Доус.　

«У “Чорному В’язі” все чисто».　

«Без змін?» — написала вона у відповідь.　

Після довгої паузи нарешті надійшло нове повідомлення: «Він точнісінько там, де ми його залишили. Захисне коло має кепський вигляд».　

Тому що стало слабшати.　

Можливо, їм не вдасться дочекати знаменної ночі. Чергова проблема. Ансельм насварив їх за те, що вони наразили Лету й кампус на небезпеку. Але він не розумів сповна гру, у яку вони грали. Не знав, що Дарлінґтон застряг між світами, що створіння, яке сиділо в бальній залі «Чорного В’яза», було водночас демоном і людиною. І Алекс не збиралася йому цього розповідати. Щойно Ансельм зрозуміє, що вони зробили, то знайде якесь заклинання, аби назавжди вигнати Дарлінґтона до пекла, аби тільки не ризикувати й не мусити знову користуватися Рукавичкою.　

— Мені прикро, що минула ніч виявилася такою гівняною, — сказала Алекс.　

— Жартуєш? — перепитала Мерсі. — Це було чудово. Я переконана, що бачила Вільяма Честера Майнора[63]. Щиро кажучи, я думала, що буде значно гірше.　

«От якби ти поборолася з вовками разом із нами».　

— Думаю, мене вижбурнуть з універу, — бовкнула Стерн.　

— Це… прогноз чи план?　

Алекс мало не розреготалася.　

— План.　

— Тоді ми мусимо повернути Дарлінґтона. Він зможе захистити твої інтереси перед Летою. А може, налякає їх юридичними переслідуваннями чи ще чимось таким.　

Можливо, він міг би. А може, після тривалого перебування в пеклі на думці в нього буде щось інше. Але вони не дізнаються, доки ще раз не зайдуть у Рукавичку. Але, господи, як Алекс стомилася. Спуск не був приємною прогулянкою, і боліло в неї не тільки тіло.　

Дівчина написала в груповий чат: «З усіма все гаразд?».　

Першою надійшла Тріппова відповідь: «Я мов шматок лайна. Гадаю, застудився».　

Тернер відповів лише: «Все ок».　

«Якщо в когось є кухня, я можу зварити суп. Це мало б допомогти», — відгукнулася Доус, і після цього Алекс відчула нову хвилю провини. У тісній квартирці Доус були мікрохвильовка й невеличка електроплитка, але не було справжньої кухні. Вони мали б зібратися в «Іль-Бастоне» й зализати рани перед наступним боєм, скласти план. Дівчина подумала про будинок, який чекав на них. Чи знає він, що саме вони спробували? Чи дивується, чому вони не повертаються?　

Алекс потерла руками обличчя. Почувалася втомленою й розгубленою. Сумувала за мамою. Мерсі вона любила, але вперше за довгий час по-справжньому захотіла побути на самоті, їй хотілося з’їсти той другий сендвіч із беконом, а тоді скрутитися калачиком і добряче, без поспіху поплакати. Хотілося повернутися до «Чорного В’яза», побігти простісінько нагору сходами й розповісти Дарлінґтонові, чи демонові, чи хай там хто він такий, усе про її бійку з Лінусом Райтером, про проблеми з Ітаном. Хотілося розповісти всі найгірші подробиці й подивитися, чи не відсахнеться він.　

— Ти в нормі? — запитала Мерсі.　

Алекс зіхтнула.　

— Ні.　

— Може, нам прогуляти заняття?　

Стерн похитала головою. Вона мусила якомого довше затриматися в цьому світі. А ще їй хотілося кілька годин не думати про Дарлінґтона, Лету чи пекло. Якщо Лета не дозволить їй закінчити семестр, що вона робитиме? Зорієнтується. Складе　план. Вона більше не та дівчина, якою була раніше. Вона не безпомічна. Знає, як давати собі раду із Сірими. Вона знайде роботу. Вступить до державного коледжу. Дідько, трохи послухає привидів і найметься до якогось багатенького недоумка з Малібу. Ґелексі Стерн — зірковий екстрасенс.　

Вона довго стояла під гарячим душем, потім перевдягнулася в джинси, черевики та найтовстіший светр, який мала. їхнє заняття з курсу «Шекспір і метафізика» відбувалося в аудиторії Лінслі- Читтенден-голлу, і Алекс замислилася, що буде, якщо вона наштовхнеться на Претора. Невже професор Велш-Вітлі подивиться на неї жалісливо? Удасть, що вони незнайомі? Та якщо професор і був десь посеред юрби студентів, вона його не побачила.　

Вони заходили до аудиторії, коли Алекс почула, як її хтось гукнув. Помітила в натовпі знайому голову з темним волоссям.　

— Зараз повернуся, — попередила вона Мерсі й ковзнула в людську гущавину.　

— Мішеле?　

Невже Претор уже відправив Мішель Аламеддін, аби та замінила її?　

— Здоров, — привіталася дівчина. — Як тримаєшся?　

«Краше, ніж зізнаюся тобі».　

— Насправді сама не знаю. У тебе зустріч із Велшем-Вітлі?　

Після ледь помітної паузи Мішель відповіла:　

— У мене завдання від Батлера, мушу побігати.　

— Тут?　

Вигляд у Мішелі насправді був такий, наче вона зібралася на робочу зустріч: темна спідниця, сірий гольф, замшеві черевики й така сама сумочка. Але вона працювала у відділі подарунків та комплектування фондів у Бібліотеці Батлера. Завдання могло привести її до Байнеке чи Стерлінга, але не до кафедри англійської.　

— Тут було зручніше зустрітися.　

Алекс не могла похизуватися Тернеровим відчуттям правди, тим свербежем, який вона відчула, опинившись у нього в голові, та однаково знала, що Мішель бреше. Невже вона шкодувала її почуття? Чи мала зберігати в таємниці всі справи Лети після того, як Алекс від них відлучили?　

— Мішеле, зі мною все нормально. Ти не мусиш ходити околяса.　

Дівчина всміхнулася.　

— Гаразд, ти мене впіймала. Жодних зустрічей в Лінслі- Читтенден-голлі. Я була в Нью-Гейвені та захотіла перевірити, як ти тут.　

«Ніхто, крім нас самих, не попіклується про нас». Так Мерсі сказала, коли намагалася застерегти Алекс від використання Рукавички. Та навіть так…　

— Усі ці роз’їзди туди-сюди напевно виснажують. Як вечеря з батьками твого хлопця?　

— О, нічого, — тихенько засміялася Мішель. — Я з ними вже зустрічалася. Вони чудові, якщо уникати розмов про політику.　

Алекс обміркувала свої варіанти. їй не хотілося відлякати Мішель, але й продовжувати ці танці теж не хотілося.　

— Я знаю, що ти не повернулася до міста того вечора.　

— Ти про що?　

— Ти сказала мені, що повертаєшся до Нью-Йорка. Сказала, що мусиш устигнути на поїзд. Але поїхала аж наступного ранку.　

Мішель зашарілася.　

— І яке тобі до цього діло?　

— Два вбивства в кампусі підказують, що я повинна бути скептично налаштованою.　

Утім Аламеддін уже опанувала себе.　

— Не те щоб це тебе стосувалося, але я де з ким тут зустрічаюся й намагаюся приїжджати до міста кілька разів на місяць. Мого хлопця це влаштовує, а навіть якби не влаштовувало, я не заслуговую допитів. Я переживала за тебе.　

Алекс знала, що мала б перепросити, повестися ґречно. Але занадто втомилася вдавати із себе дипломатку. Вона тримала в руках Дарлінґтонову душу й відчула в ній важке мляве настроювання скрипки, несподіване радісне тріпотіння пташок перед польотом. Якби Мішель бодай трохи висунула голову зі свого панциря, вони могли б краще підготуватися. Вони могли б досягти успіху.　

— Достатньо переживала, аби з’явитися тут з усмішкою, — відповіла Алекс, — але недостатньо, аби допомогти Дарлінгтонові.　

— Я тобі пояснювала.　

— Ти не мусила спускатися з нами. Нам потрібні були твої знання. Твій досвід.　

Мішель облизала губи.　

— Ви спустилися?　

Отже, вона не розмовляла з Ансельмом або членами правління, не бачилася з Претором. Невже вона просто переживала за Алекс? Невже Стерн була такою незвиклою до думки про доброту, що негайно сумнівалася в ній? Чи, може, Мішель Аламеддін була чемпіонкою серед брехунів?　

— Що ти тут робиш, Мішеле? І що ти насправді робила в Нью- Гейвені в ніч смерті декана Бікмена?　

— Ти не детектив, — відрубала дівчина. — Тебе ледве можна назвати студенткою. Іди на лекцію й не пхай носа в моє особисте життя. Я більше не хочу марнувати на тебе свій час.　

Вона розвернулася навколо власної осі й розчинилася в натовпі. Алекс закортіло наздогнати її.　

Натомість вона повернулася на лекцію про Шекспіра. Мерсі зайняла їй місце, і, щойно всівшись, Алекс перевірила телефон. Доус прямувала до Тріппового лофту, щоб приготувати там щось.　

Стерн озвалася в особисті до Тернера: «Мішель Аламеддін у кампусі, і, гадаю, вона щойно збрехала про причини».　

Тернер відповів швидко: «Що вона тобі сказала?».　

«Буцімто бігає, виконуючи завдання для Бібліотеки Батлера».　

Алекс почекала, дивлячись на екран.　

«Сумніваюся. Вона не працює в Батлері».　

«Відколи?»　

«Ніколи не працювала».　

Що це було? Чому Мішель збрехала їй — і Леті — про свою роботу в Колумбійському університеті? І чому насправді була в кампусі та стежила за Алекс? А як щодо того, що Мішель навіть оком не повела, коли Алекс згадала в розмові про два вбивства? Наскільки було відомо людям у кампусі, вбивство було лише одне. Марджорі Стівен, жінка, яку Мішель, власне, знала, буцімто померла природною смертю. Але Мішель не мала причин нашкодити жодному з професорів. Принаймні таких, про які було б відомо Алекс.　

Вона не могла зосередитися на лекції, попри те що прочитала задане додому. Почасти причина того, що Стерн дозволила Мерсі вмовити себе піти на лекцію, крилася в тому, що вона вже прослухала два семестрові курси про Шекспірові п’єси. їй ще було що прочитати, адже так було завжди, та принаймні не доводилося на кожній лекції вдавати, наче вона щось розуміє.　

Може, в усій цій катастрофічній ситуації було щось позитивне. Більше не доведеться страждати на заняттях. Більше не доведеться дивитися, як попдіви ковтають пташине лайно заради нового альбому з хітами. Алекс намагалася уявити, який вигляд має життя на протилежному боці від цього всього, і намалювати собі картинку було нескладно. їй не хотілося повертатися до розпеченого, позбавленого пір року сяйва Лос-Анджелеса. Не хотілося працювати на гівняній роботі з гівняною платнею і триматися на останніх крихтах надії, вихідних, пиві й перепихоні, які зробили б місяць стерпнішим. Не хотілося забувати про «Іль- Бастоне» з малесенькою стереосистемою, оксамитовими кушетками, бібліотекою, яку потрібно було вмовляти поділитися книжками, і завжди повною комірчиною. Вона мріяла про пізні ранки, перегріті аудиторії, лекції з поезії, занадто вузькі дерев’яні парти. їй хотілося залишитися тут.　

Тут. Де їхня професорка порівнювала «Бурю» з «Доктором Фаустом», вимальовуючи лінії впливу; її слова піснею лилися крізь аудиторію. «Бо пекло скрізь, а я завжди у ньому»[64]. Тут, під високою стелею, де вгорі невагомо ширяють латунні люстри, серед панелей із рудувато-коричневого дерева й того вітражного вікна зі склом Тіффані[65], що нітрохи не пасувало до лекційної зали — воно аж сяяло темно-синім і зеленим, глибоким багрянцем і золотом: групка янголів, які попри крила були не зовсім янголами, вродливі дівчата в скляних сукнях з німбами, на яких було написано «Наука», «Інтуїція» та «Гармонія», а «Форма», «Колір» та «Уява» гуртувалися навколо «Мистецтва», їхні обличчя здавалися Алекс дивними, занадто закляклими та особливими, наче фотографії, які вставили в пейзаж; «Ритміка» була єдиною, хто визирала за рамки, спрямувавши погляд на спостерігача, і дівчину це завжди цікавило.　

Вітраж Тіффані замовили на пам’ять про покійну жінку. Її ім’я, Марі, було написано в книжці, яку тримав один з укляклих янголові-не-янголів. Під час справи «Чорних пантер» шибки прибирали на той випадок, якщо почнуться заколоти. їх неправильно підписали, і вони пліснявіли в ящиках, аж доки хтось наштовхнувся на них через кілька десятиліть, так наче кампус був перенасичений красою та багатством і легко було забути про щось надзвичайне чи просто оплакати його втрату.　

«Який у цьому сенс? — замислилась Алекс. — І чи потрібен тут сенс?» Вікна були втіленням краси, задоволення, гладеньких кінцівок, шовковистого волосся, гілок, що аж гнулися від цвіту, і все це ховалося в ученні про чесноти, було пам’яттю про людину. Але Стерн подобалося це життя, наповнене беззмістовною красою. Воно могло розсіятися, наче сон, тільки згадка про нього не зникне, як сон. Вона переслідуватиме дівчину решту її довгого посереднього життя.　

Стіну під вітражем Тіффані підпирала якась дівчина, і Алекс намагалася не зважати на напад болю, який охопив її, коли вона помітила золотаве волосся й медову шкіру. Незнайомка скидалася на Геллі. І ніхто не мав такої засмаги напередодні зими.　

Щиро кажучи, вона була точною копією Геллі.　

Дівчина уважно розглядала Алекс сумними синіми очима. Вона була вбрана в чорну футболку й джинси. Серце в Стерн раптом　зайшлося в грудях. Мабуть, у неї галюцинації — черговий симптом буквального похмілля від пекла.　

Вона все знала, та нестримна надія оселилася в голові, перш ніж її вдалося зупинити. А що, як Геллі якось знайшла її з того боку Серпанку? Що, як вона відчула присутність Алекс у потойбіччі й вирвалася звідти, аби нарешті знайти її? Але Сірі завжди мали такий вигляд, як у мить смерті, а вона ніколи не забуде землисту шкіру Геллі й підсохле блювотиння на футболці.　

— Мерсі, — прошепотіла Алекс, — ти бачиш ту дівчину під вітражем Тіффані?　

Подруга вигнула шию.　

— Чому вона витріщається на тебе? Ми з нею знайомі?　

Ні, тому що Алекс стерла все своє минуле життя, гарні миті разом із поганими. Вона не поставила на комод фотографію Геллі. Ніколи навіть не згадувала її імені в розмовах із Мерсі. І дівчина, котра стояла під усіма тими янголами-не-янголами, не могла бути Геллі, тому що Геллі померла.　

Білявка попливла до задніх дверей лекційної зали. Це здавалося тестом, і Алекс із біса добре знала, що має залишитися на своєму місці, взяти ручку, уважно слухати й конспектувати. Але вона не могла не піти назирці.　

— Зараз повернуся, — шепнула вона Мерсі та схопила пальто, залишивши сумку й книжки.　

«Це не вона». Алекс знала. Авжеж, знала. Вона штовхнула двері, що виходили на Гай-стріт. Уже наповзали сутінки: вечір у листопаді надходить рано. Алекс повагалася, стоячи на краю хідника й дивлячись, як дівчина перетинає дорогу. Асфальт здавався рікою, і переходити її вбрід не хотілося. Міст Гай-стріт немов плавав у повітрі над цією рікою, його крилата кам’яна жінка злегка обперлася на арку. Архітектор був Кістяником. А ще він спроектував і збудував їхню гробницю. Алекс не вдавалося пригадати його імені.　

— Геллі, — гукнула вона стримано, непевно, налякано.　

Та чого вона боялася? Що дівчина обернеться чи не обернеться?

Дівчина не зупинилася, просто перетнула провулок поруч із «Черепом і кістками».　

«Відпусти її».　

Алекс вийшла на дорогу й підтюпцем побігла за нею, наздоганяючи блискуче золотаве волосся, що рухалося вгору сходами, до саду зі скульптурами, де Стерн лише минулого тижня розмовляла з Мішеллю.　

Геллі стояла під в’язами, мов жовте полум’я в синьому сутінковому світлі.　

— Я сумувала за тобою, — сказала вона.　

Алекс відчула, як усередині щось обірвалося. Це було неможливо. Мерсі бачила цю дівчину. Вона не була Сірою.　

— Я теж за тобою сумувала, — відповіла вона. Голос звучав якось неправильно, хрипко. — Що це? Що ти таке?　

— Не знаю. — І Геллі ледь помітно здвигнула плечима.　

Це мала бути ілюзія. Пастка. Що вони такого накоїли в пеклі, що це стало можливим? У цьому була небезпека. Мусила бути.　

Бажання не втілюються задурно. Смерть остаточна, навіть якщо твоя душа продовжує свою подорож — за Серпанок, до раю, до пекла, до чистилища чи якогось демонічного світу. Mors vincit omnia.　

Алекс ступила крок, потім ще один. Вона рухалася повільно, наполовину очікуючи, що дівчина — Геллі — дремене геть.　

Краєм ока вона помітила якийсь рух у гілках нагорі. Кучерявий Сірий, маленький мертвий хлопчик, скрутився там калачиком і шепотів щось собі під носа, звук був ледь чутний, мов шелест листя.　

Ще один крок. Геллі була сонцем Каліфорніїї, ясні сині очі, дівчина з журнальної обкладинки. Цього не могло бути. Вони попрощалися серед крові та помсти в мілких каламутних водах річки Лос-Анджелес. Сила Геллі віднесла її назад до квартири, де лежало холодне тіло. Вона благала Геллі залишитися, а потім сама лягла, наполовину сподіваючись, що більше не прокинеться. А коли прокинулася, копи світили ліхтариком їй в очі, а Геллі, єдиний сонячний промінчик у її житті, зникла.　

— До сраки, Алекс, — сказала Геллі, — чого ти чекаєш?　

Алекс і сама не знала. Усередині заклекотів сміх, а може, схлипування. Вона рвонула вперед, і ось її руки вже обіймають Геллі, а обличчя ховається в подружчиному волоссі. Геллі пахла кокосовим шампунем, а шкіра в неї була тепла, наче вона лежала на сонечку. Не Сіра, не якась нежить — тепла, справжня людина, жива.　

А що, як це не було карою чи випробуванням? Що, як раз у житті удача побігла назустріч Алекс, а не від неї? Що, як це була її нагорода за весь той біль? Що, як цього разу магія спрацювала як слід, так, як це бувало в легендах?　

— Не розумію, — сказала Стерн, коли вони сіли на лавиці під деревом. Забрала шовковисте біляве волосся із засмаглого личка Геллі, замилувалася її ластовинням, майже білими віями, щербинкою на передному зубі, яка залишилася після падіння зі скейта в парку Бальбоа. — Як?　

— Я не знаю, — прошепотіла Геллі. — Я була… Я не знаю, де я була. — А тепер я… — Вона знічено роззирнулася. — Тут.　

— У Єлі.　

— Що?　

Алекс розреготалася.　

— У Єльському університеті. До якого я ходжу. Я студентка.　

— Дурня.　

— Знаю, знаю.　

— Торгуєш тут?　

Алекс похитала головою.　

— Я не… я цим більше не займаюся.　

— Правильно. — Тепер і Геллі засміялася. — Студентка коледжу. Але мені щось потрібно. Щоб зняти напруження.　

Алекс не збиралася казати «ні». Тільки не тепер, коли Геллі сидить навпроти неї. Жива. Золотава й досконала.　

— Я щось вигадаю.　

— Гаразд.　

— Ти не мусиш шепотіти, — сказала Алекс, розтираючи їй руки. — Ми тут у безпеці.　

Геллі озирнулася через плече, а тоді подивилася повз подругу, наче чекала, що в сутінках щось причаїлося.　

— Алекс, — так само пошепки озвалася вона, — не думаю, що це так.　

— Я попіклуюся про тебе. Обіцяю. Тепер я сильніша, Геллі. Я здатна на різне.　

— Лен…　

— Не переймайся ним.　

— Він за тобою сумує.　

Алекс відчула всередині щось слизьке й холодне.　

— Я не хочу про нього говорити.　

— Тобі слід дати йому ще один шанс.　

— Він мертвий. Я його вбила. Ми разом його вбили.　

— Я теж була мертва, чи не так?　

— Ага. — Тепер Алекс теж шепотіла. — Була. І я щодня за тобою сумувала.　

— Тобі слід було прийти по мене, — відповіла Геллі, у тьмяному світлі її очі зробилися темнішими, і на них заблищали сльози. — Ти мала допомогти мені.　

— Я не знала, що можу. — Алекс не хотілося плакати, але боротися зі слізьми не мало сенсу. — Усе гаразд. Обіцяю. Я можу тебе захистити.　

Від недовірливого вигляду Геллі робилося боляче.　

— Раніше не могла.　

То була правда. Лише вона пережила «Ґраунд-Зіро», Лена, Аріеля.　

— Тепер усе інакше.　

— Лен може нам допомогти.　

Алекс витерла сльози Геллі з очей.　

— Припини говорити про нього. Він мертвий. Він не може нам нашкодити.　

— Він міг би приглянути за нами. Самі не впораємося.　

Алекс хотілося кричати, але вона змусила голос звучати спокійно.　

Вона не знала, через що Геллі пройшла після смерті. Не знала, якою була ціна за повернення до світу смертних.　

— Я

кажу тобі, що тепер усе не так. Ти можеш залишитися зі мною. Я можу допомогти тобі знайти роботу, вступити кудись, робити те, що тобі заманеться. Усе буде так, як ми завжди казали. Він нам не потрібен.　

— Ми можемо це лише вдавати, Алекс. — Геллі так рішуче та знайомо насупилася, що Стерн відчула, як усередині заворушилися сумніви. А що, як нічого із цього не було справжнім? Внутрішній двір. Вежі Джонатана Едвардса й «Кістки». Єль. Що, як усе це — якась дурнувата фантазія, яку вони вигадали під кайфом?　

Алекс похитала головою.　

— Це правда, Геллі. Ходімо. — Вона підвелася й смикнула подругу за руку. — Я тобі покажу.　

— Ні. Ми мусимо залишитися тут. Маємо дочекатися Лена.　

— До дідька Лена. До дідька їх усіх.　

У кущах щось зашелестіло. Алекс розвернулася навколо власної осі, але там нічого не було. Вона підвела погляд на гілля дерева. Привид маленького хлопчика тихенько скавчав, скрутившись калачиком серед гілок. Це не гра, не хованки. Він був нажаханий. Але чим?　

Алекс смикнула Геллі за руки, змушуючи підвестися.　

— Ми мусимо йти, гаразд? Можемо поговорити про Лена чи будь-що інше, але забираймося звідси. Я можу знайти тобі щось поїсти… чи що тобі знадобиться. Будь ласка.　

— Ти казала, що можеш нас захистити.　

— Можу, — повторила Алекс. Але почувалася вже не так упевнено. Від Сірих? Авжеж. Від поганих хлопців? Вона могла з біса добре постаратися. Але також знала, що спускається ніч і десь у темряві тиняються створіння на кшталт Лінуса Райтера. — Мені потрібно, щоб ти довірилася мені.　

Очі в Геллі були сумні.　

— Я довірилась.　

Якщо подруга повернулася розлючена, мстива чи спрагла крові, Алекс могла із цим упоратися чи навіть зраділа б цьому. Вони б разом підпалили світ. Але цього болю провини та сорому було забагато. Вона могла потонути в ньому.　

— Скажи мені, що зробити, щоб усе виправити, — попросила вона. — Скажи, які слова промовити.　

Геллі поклала долоню їй на щоку. Погладила великим пальцем нижню губу Алекс.　

— Ти знаєш, що рот добре годиться для одного, Алекс. І це точно не балачки.　

Алекс заціпеніла. Геллі так не розмовляла. Це був Лен.　

Проте пальці Геллі увіп’ялися їй в обличчя й тягнули ближче.　

— Геллі…　

— Він гарно до нас ставився, — просичала дівчина. — Піклувався про нас.　

— Відпусти мене.　

— Ми не мали нічого, крім нього, а ти його вбила.　

— Він хотів викинути тебе, наче мішок зі сміттям.　

— Ти дозволила мені померти.　

Геллі кинула її не землю, і Алекс упала коліньми в багнюку. Відчула, як її копнули в бік, обличчя раптом ковзнуло землею, ніс наповнив запах прілого листя й дощової води.　

— Ти дозволила мені померти, Алекс. Не Лен.　

Вона мала рацію. Якби вона прокинулася тієї ночі, коли Геллі увійшла, якби швидше прийшла додому, якби перш за все не заснула в театрі, якби відмовила Ленові, усе б скінчилося. Якби вона затримала їх у Вегасі, вони могли б бути там просто зараз, витріщатися на всі ті гарненькі скляні штучки в тому великому готелі, вдихати аромати парфумів і застарілого цигаркового диму.　

Геллі тиснула Алекс на потилицю, але вона не боролася, вона плакала, адже підводила Геллі знову, і знову, і знову.　

— Так буде правильно. — Геллі перевернула її й запхала до рота жменю прілого листя. — Я вдавилася власним блювотинням, лежачи поруч із тобою. Але ти звинувачуєш у цьому Лена? Я дозволила Аріелеві трахнути мене. Він засунув у мене якийсь　електричний дріт. Йому здавалося кумедним, як я підстрибувала, коли він трахав мене в зад. Я зробила це заради нас. Я жертвувала всім, але он ти де зі своїми новими друзями й новим одягом, удаєш, наче любила мене.　

«Я тебе любила, — намагалася сказати Алекс. — Я досі тебе люблю».　

— Це ти мала померти, а не я. З нас двох я закінчила школу. З нас двох я мала справжню родину. Ти дозволила мені померти й вкрала життя, яке мало бути моїм.　

— Мені шкода. Геллі, будь ласка. Я можу виправити це…　

Геллі вдарила її, удар ковзнув — недостатньо сильний, щоб завдати болю, але достатній, щоб змусити Стерн стулити пельку.　

Тіло подруги, що сиділа на Алекс верхи, було теплим. Занадто теплим. Руки були теплими, коли Алекс стиснула їх. Щоки були теплими, коли Алекс торкнулася.　

Навіть попри те, що вбрана вона була лише у футболку.　

Навіть попри те, що в Нью-Гейвені була листопадова ніч.　

Алекс потягнулася під комірець, до низки перлин із солі. Зникли, вони десь упали… Ні, порвана мотузка досі була на місці, а на ній висіли дві перлини. Дівчина стиснула одну й розчавила в кулаці, а тоді кинула порошок у вологе повітря.　

Створіння, що осідлало її, відсахнулося, з рота вирвалося різке високе нявчання. Очі в нього були чорні, а не синього, як Тихий океан, відтінку, що його так любила Алекс. Адже чудовисько не було Геллі. Адже магія ніколи не робила нічого доброго. І за всі твої страждання не буде винагороди. Єдиний твій подарунок — можливість вижити. А мертве залишається мертвим.　

— Так я і думала, — сказала Алекс, випльовуючи листя й грязюку з рота й непевно зводячись на ноги. А скільки разів до того вона не могла вставати?　

— Ти покинула мене, — промовила Геллі, і голос у неї зламався.　

Байдуже, що Алекс знала, що це не справжня Геллі. Нічого не могло зупинити того болю всередині, того жалю. Вони були справжніми. Але цього разу вона побачила в погляді Геллі не лише біль, а ще щось палкіше. Апетит.　

«Демони живляться нашими базовими емоціями». Харчуються хтивістю, чи коханням, чи радістю. Чи нещастям. Чи соромом».　

— Ти голодна, чи не так? — запитала Стерн. — А я просто стою тут і втамовую тебе.　

Геллі всміхнулася так мило й знайомо.　

— Ти завжди була мені до смаку, Алекс.　

— Ти не Геллі! — гримнула Стерн.　

Її рука смикнулася вперед, і маленький Сірий увійшов усередину з тоненьким жалісним криком на вустах. Вона відчула присмак камфори, почула цокіт кінських підков, упізнала аромат трояндової води — його мати нею користувалася. Алекс обома руками штовхнула демона, але він не позадкував. Натомість заскочив на пристінок, що тягнувся вздовж садка, і вклякнув на позиції.　

Свідомість Алекс верещала. Янгол-не-янгол. Геллі-не-Геллі. Але демон мав точнісінько такий вигляд, рухався з її грацією.　

— Ти не можеш просто покинути нас, — озвався він голосом Геллі. — Ми твоя родина.　

Так і було. Не лише Геллі, але й Лен. Полюбе. Вони так довго були єдиним, що в неї було. Алекс хотілося стерти все начисто, не залишити нічого, крім порожнини, вирви від вибуху на місці старого помешкання. Вона збудувала б простісінько над тією ямою щось нове й блискуче.　

— Чому ти здобула другий шанс? — не вгавала Геллі, наступаючи на неї. — Нове життя?　

Алекс знала, що слід бігти геть, але виявила, що намагається сформулювати відповідь, якусь причину, чому це була вона, а не Геллі. «Це загадка. Це пастка». Але водночас це було правдою. Геллі мала вижити.　

Рука Геллі ковзнула їй на шию і стиснула. Дотик був майже пестливим.　

— Це мала бути я, — сказала вона. — Це я мала повернутися. Я мала покинути тебе напризволяще.　

— Маєш рацію, — видихнула Стерн, відчуваючи на щоках свіжі сльози, бажання боротися покидало її. — Це мала бути ти.　

Алекс ніколи на мала свого місця в цьому житті, кожен день був боротьбою, новим шансом на невдачу, війною, у якій вона не могла перемогти. А Геллі з легкістю пропурхнула б через усе це, така вродлива й хоробра.　

— Це мала бути ти, — повторила вона; слова ламалися від ридань, коли пальці стиснули останню із солоних перлин. «Але не була». — Життя жорстоке. Магія справжня. А я готова померти.　

Вона жбурнула перлину демонові в чоло, відчуваючи, як та вибухнула в долоні. Здалося, наче череп створіння не витримав, обсипався, мов мокрий пісок, і розчинився в кривавому кратері. Демон заверещав, його шкіра сичала й вкривалася пухирями.　

Алекс побігла повз сходи на вулицю. Халупка була ближче, але вона помчала до «Іль-Бастоне», дозволивши силам Сірого нести себе. їй потрібна була бібліотека. Потрібно було знову почуватися в безпеці.　

Потицявши пальцем у телефон, вона, не зупиняючись, зателефонувала Мерсі.　

— Ти де?　

— Удома. У мене твоя сумка. Ти…　

— Залишайся там. Не відчиняй двері нікому, хто… не знаю… Нікому, кого не мало б бути серед живих.　

Вона поклала слухавку й побігла по Ельм-стріт. Навіть попри силу Сірого ноги вже тремтіли, м’язи були виснажені випробуваннями минулого тижня.　

Алекс ризикнула озирнутися, намагаючись проскакувати поглядом натовп студентів у шапках і пальтах. Зупинилася, щоб наклацати на телефоні інший номер. Доки Доус відповіла, вона вже бігла.　

— Ти досі з Тріппом? — запитала Алекс. Голос був уривчастий і захеканий. — Іди до «Іль-Бастоне».　

— Нам заборонено до «Іль-Бастоне».　

— Доус, просто шуруй туди. І прихопи із собою Тернера й Тріппа.　

— Алекс…　

— Просто, трясця, йди! Я дещо пронесла із собою. Дещо погане.　

Алекс знову озирнулася через плече, але й сама не знала, що очікувала побачити. Геллі? Лена? Якесь інше чудовисько?　

Нічого не залишалося, крім як бігти далі.