БІСНУВАТИЙ

20

А вам колись здавалося, що все це не по-справжньому? — прошепотіла Мерсі.　

Вони сиділи на траві разом із Лорін та іншими дівчатами з хокейної команди й складали з картону квіти для вечірки «Чарки або смерть». Кімнату оздобили в стилістиці похмурого садка із шоколадними горщиками для квітів, наповненими гумовими хробачками.　

— Я не можу думати ні про що, крім вечора п’ятниці.　

До Гелловіну вони мали владнати цілу купу справ, а на це зоставалося лише кілька днів. Алекс принесла додому рекомендовані Доус книжки для себе самої та Мерсі, і вони вивчали їх у своїй кімнаті між заняттями й вживанням їжі, а потім складали стосами під ліжками. Вона досі не знала, як ставитися до того, що подруга наражає себе на небезпеку, утім водночас раділа, що не мусить почуватися самотньою, а радісне збудження Мерсі було наче протиотрута до постійних переймань Доус.　

— Оце і є справжнє життя, — нагадала їй Алекс, підіймаючи вгору клей. — Уся ця тема з Летою… лише відволікання уваги.　

Вона нагадувала про це не тільки Мерсі, але й собі самій. Прохолодна погода змінила настрій у кампусі. У перших місяцях нового семестру було щось мінливе: м’яке тепло робило все навколо піддатливим протягом дедалі коротших днів того, що вже не було літом, але ще не здавалося осінню. А тепер повсюди з’явилися шапки й шарфи, черевики витіснили сандалі, і запанувала така собі серйозність. Алекс і Мерсі досі відчиняли вікна на провітрювання, а іноді навіть розчахували їх: обігрівачі в гуртожитку занадто завзято поставилися до зміни пір року. Утім, заховавшись у читальній залі ДжЕ або зустрічаючись зі своїм репетитором із філософії в Бібліотеці Басса, Алекс помічала, як підкрадається дивне відчуття, небезпечний затишок рутини. Вона не мчала на заняттях на повних вітрилах, але все встигала, упевнено тримаючись у течії четвірок і трійок, що лилися водоспадом заробленої складною працею посередності. «Усе це

можна втратити», — нагадувала вона собі, нахиляючись до чергового горнятка чаю, відчуваючи пару на шкірі. Цю легкість, цей спокій. Усе це було дорогоцінним. Усе це було неможливим.　

Стерн саме наклеювала іграшкові очі на соняшник, коли дзеленькнув телефон. Алекс майже забула про Ітана, а може, сподівалася, що він забув про неї після того, як Букмекер відкупився, а її новизна в ролі грубої сили зносилася. У повідомленні була адреса, якої дівчина не впізнала, а пошукавши, виявила, що це місце розташоване в Олд-Ґринвічі. І як, чорт забирай, вона мала туди дістатися?　

— Хочеш записатися наступного семестру на курс театрального мистецтва? — запитала Мерсі.　

— Авжеж.　

— Що сталось?　

— Просто не все гаразд із мамою.　

Почасти це було правдою.　

— Моїм батькам це не сподобається, — повела далі дівчина. — Але я можу сказати їм, що це буде корисно для публічних виступів. «Шекспірівські ролі» — єдиний курс, відкритий для тих, хто не спеціалізується на театрі.　

— Знову Шекспір? — обурено перепитала Лорін.　

Вона спеціалізувалася на економіці й завжди скаржилася на все, де потрібно щось читати.　

Мерсі розреготалась.　

— Так.　

«Мені кортить ударити тебе, але не хочу руки забруднити»[45]. Алекс не пам’ятала, звідки ця цитата, але аж руки свербіли надіслати її Ітанові. Натомість вона написала Доус і запитала, чи стоїть «мерседес» біля «Іль-Бастоне».　

«Чому питаєш?» — надійшла відповідь.　

Проте Алекс не мала настрою прирікатися з квочкою, яка захищає дорогоцінну машину свого хлопчика. Вона поставила на кін геть усе заради любого Дарлінґтона, і їй потрібен був транспорт. Тож Стерн дочекалася, поки Доус не витримає, і телефон нарешті знову дзенькнув.　

«Так. Не залишай порожній бак».

Алекс подобалося кермувати «мерседесом». У ньому вона почувалася іншою — чарівнішою, цікавішою, пані, про яку розмірковували б інші люди, котра носила б охайні жіночні балетки й розмовляла б м’яким голосом, знуджено розтягуючи слова. Звичайно, вона сама купила собі машину. Автівка просто таки погукала її зі свого місця — ця мила старенька штучка. Непрактичне авто, як і вона сама.　

Дівчина ввімкнула радіо. На шосе 95 рух був не надто жвавий, і вона поміркувала, чи не об’їхати головні магістралі вздовж узбережжя, а може, зробити петлю, щоб дістатися до вершини на островах Тімбл. Дарлінґтон розповідав їй, що на деяких із них стоять відомі маєтки, а інші занадто малі, аби вмістити щось більше за гамак, і що капітан Кідд буцімто закопав скарби на одному з них. Утім вона не мала часу, щоб утілити дорожні фантазії багатійки. Потрібно було впоратися з Ітановим завданням і повертатися, щоб підготуватися до завтрашнього ритуалу «Рукопису». Алекс хотіла переконати Претора, що вона готова й не потребує додаткового нагляду.　

Коли вона дісталася до Олд-Ґринвіча, уже сутеніло, і небо прибрало глибокого, нічим не розбавленого синього відтінку. Більшість містечок не здавалися гарними, щойно з’їдеш із шосе, але це, схоже, не мало неблагополучних районів. Повсюди були самі лише привабливі вітрини крамничок і порослі лозами кам’яні стіни, мереживні силуети дерев розкинули чорне гілля на тлі прийдешньої темряви. Алекс поїхала злегка звивистою дорогою повз розлогі газони й просторі старі будинки. Тепер Ітанові повідомлення наповнилися змістом.　

Коли він надіслав їй ім’я та суму, довелося перечитати двічі.　

«Лінус Райтер, 50».　

«50 штук?» — перепитала Алекс.　

Ітан не завдав собі клопоту відповідати.　

Судячи з імені, чувак міг бути кимось із технарів, і Стерн знала, що в Ітана є високопоставлена клієнтура в Лос-Анджелесі: жінка, котра нюхала адерол, щоб залишатися худою, телевізійний топменеджер, який полюбляв вечірки з поперсами[46]. Жоден із цих прикладів не пасував до такої місцини — вишуканої, заможної, — та Алекс принаймні зрозуміла, чому Ітан відпустив цього чувака на таку довгу шворку. Мабуть, знав, що дурника можна обманути й він залюбки це проковтне.　

Стерн пригальмувала, а потім зупинилася на холостому ходу й просто сиділа, витріщаючись на адресу, вигравіювану на одній із двох високих колон, що були викладені галькою і прикрашені вгорі кам’яними орлами.　

— Курва.　

Вона дивилася на велетенські ковані металеві ворота у високій стіні, порослій плющем. За ними видно було небагато, крім пагорба, щільно порослого деревами, і гравійної під’їзної доріжки, що зникала у вечірньому мороці.　

Алекс пошукала камери на стіні й воротах. Нічого, що кидалось би у вічі, але це нічого не означало. Можливо, люди в Олд- Ґринвічі не вважали, що потребують захисту. А може, просто ставилися до цього поміркованіше. Якщо її впіймають тут, то неодмінно заарештують, а тоді Ансельм і члени правління не завдаватимуть собі клопоту розмовами про другий шанс. Вони просто вижбурнуть її з Лети. Професор Велш-Вітлі напевно влаштує вечірку із цього приводу. Або принаймні проханий обід із вином та сиром. Але який у неї був вибір? Вона не могла просто сказати: «Ой, я подзвонила у двері, але нікого не було вдома».　

Алекс непевно сиділа за кермом. Вона не бачила навколо жодного Сірого й точно не знала, чи хоче підійматися на пагорб без надійного прикриття. У того чувака, як і в Ітана, міг бути цілий апарат найманих головорізів. Але водночас вона не була впевнена, що готова пустити всередину чергового Сірого, а надто після того, що сталося зі старим у «Чорному В’язі» й тим малим, яким вона скористалася для завдання з Букмекером. Зв’язки налагоджувалися занадто потужні, занадто інтимні. І завжди був шанс, що хтось із них заскочить до неї всередину й відмовиться виходити.　

Алекс покопирсалася в кишенях пальта й відчула заспокійливу вагу латунного кастета, який поцупила з арсеналу Дому Лети.　

— Це несправжня крадіжка, — пробурмотіла вона. — Зрештою, я Данте.　

«Вергілій».　

От тільки просто зараз вона не була жодним із них. Вона була просто Алекс Стерн, і на неї чекала робота. Дівчина запаркувала «мерседес» за кілька кварталів і пошукала супутникові знімки маєтку, доки чекала настання повної темряви. Будинок був велетенський, а під’їзна доріжка тягнулася не менш ніж пів кілометра. За нею Алекс побачила схожий на блакитний льодяник басейн і якийсь гостьовий будиночок чи павільйон.　

Принаймні в тому, щоб відгамселити багатія, було щось новеньке.　

Вона замкнула машину й поплескала її на удачу, а тоді почовгала до східного рогу стіни, радіючи, що ліхтарі розставлені досить далеко один від одного.　

Наразі вона не бачила на вулиці нікого, крім худорлявої жінки, яка бігла підтюпцем із візочком для близнюків. Алекс натягнула на пальці кастет. Насправді це було чисте золото, шорстке в тих місцях, куди буцімто вплели пасма Самсонового волосся. Вона не знала, міф це чи реальність, та якщо ця штука допоможе розбивати стіни, подробиці її не цікавитимуть. «Хай ноги в ланцюгах, кулак на волі», — прошепотіла Алекс, ні до кого не звертаючись. Утім вона припускала, що звертається до Дарлінґтона. «Самсон-борець». Але хлопця не було поруч, щоб вразити його словами Мільтона.　

Метал на кісточках пальців заважав зручно вхопитися, утім додаткова порція сили в руках дала змогу легко подолати стіну. Алекс однаково повагалася, перш ніж зіскочити на протилежний бік. Вона була в чорних «конверсах», і бракувало тільки зламати щиколотку й замерзнути насмерть, чекаючи, доки Доус приїде на допомогу.　

Вона полічила до трьох і змусила себе стрибнути. На щастя, дерева вже почали скидати листя, тож земля була м’якою. Дівчина підтюпцем побігла до будинку паралельно під’їзній доріжці, розмірковуючи, чи не побачить блимавки або чи не почує постріли охоронців. А може, у Лінуса Райтера була зграя голодних доберманів, яких можна нацькувати на Алекс. Однак, крім її власних кроків мульчею, захеканого дихання й шелесту вітру в соснах, не було жодного звуку. Дарлінґтон посміявся б із того, як вона задихалась. «Двадцять хвилин на день на біговій доріжці, Стерн. У здоровому тілі здоровий дух».　

«Ага, добре, але це ти застряг голий у позі лотоса». Алекс зупинилася, щоб відсапатися. Крізь дерева попереду вона вже бачила масивну тінь будинку, але світла не було. Може, Райтера справді нема вдома. Господи, якою приємною була ця думка. Утім… П’ять відсотків від п’ятдесяти тисяч доларів. Це більше грошей, ніж їй будь-коли доводилося мати. Ітан змусив Стерн працювати на себе, погрожуючи її матері, а вона була занадто недоумкуватою, щоб провалити перше завдання, занадто звиклою плисти за течією. А може, це було зручно. Бути жорстокою просто. Це була її рідна мова, до якої так легко повернутися, адже вона завжди крутилася на язику. До того ж Алекс не могла вдавати, що невеличкий резерв, який вона стала збирати, не став для неї такою собі гарантією, соломкою, на яку можна впасти, якщо Єль, Лета та всі їхні обіцянки полетять псу під хвіст.　

Опинившись нарешті на вершечку пагорба, дівчина зупинилася між деревами. Будинок анітрохи не скидався на той, який вона очікувала побачити. Алекс уявила собі щось цегляне й поросле плющем, як «Чорний В’яз», натомість це була простора, наповнена повітрям біла будівля, архітектурне втілення тістечка безе під гострим дахом зі смугастими тентами над незліченними вікнами, велетенською терасою, ідеальною для вечірок просто неба. Стерн і гадки не мала, як збиралася потрапити всередину. Мабуть, слід було зачаклувати себе, але вона не мала часу, щоб скласти план.　

Алекс виявила, що, маючи за плечима злом із проникненням, однаково тремтить від думки про те, щоб розбити скло, і це її страшенно бісило. От тобі й гарматне ядро. Якби це був Букмекерів район, вона не вагалась би. Статки Лінуса Райтера так її лякали. І не дарма. Це був не якийсь нью-гейвенський дилер із самого дна, а Ітан не збирався платити її частку, якщо все піде шкереберть.　

— Поцілуй мене в дупу, — пробурмотіла Алекс.　

— Може, спочатку вип’ємо?　

Дівчина ледве стримала крик, ноги підкосилися. Позаду неї стояв чоловік в ідеальному білому костюмі. Алекс ледве відновила рівновагу. Роздивитися його обличчя в темряві не вдавалося.　

— Ви прийшли сюди, бо програли парі? — люб’язно поцікавився він. — Ви старша за дітлахів, котрі зазвичай дзвонять мені у двері й перевертають вазонки.　

— Я…　

Алекс намагалася вигадати якусь брехню, але про що тут можна було збрехати? Натомість вона відправила власну свідомість на пошуки містечком. Навколо будинку або в ньому не було жодного Сірого, і той туман, ті зморшки у свідомості, які свідчили про присутність Сірого, вдалося знайти лише в розлогій будівлі середньої школи. Думка про те, що вона зможе покликати його, заспокоювала.　

— Мене прислав Ітан.　

— Ітан Харель? — не приховуючи подиву, перепитав чоловік.　

— Ви заборгували йому п’ятдесят кусків, — пояснила Стерн, почуваючись дурнувато.　

Маєток мав ідеальний вигляд, а судячи з того, що вона могла роздивитися, Лінус Райтер теж.　

— То він відрядив тендітну дівчину, щоб отримати свій борг? — Райтер звучав зачудовано. — Цікаво. Бажаєте зайти?　

— Ні.　

Вона не мала на це причин і за своє коротке й тернисте життя вивчила, що не варто заходити до будинків незнайомців, якщо не маєш готового плану втечі. А заможних незнайомців це стосувалося й поготів.　

— Як хочете, — погодився чоловік. — Стає прохолодно.　

Він пройшов простісінько повз неї та піднявся сходами на терасу.　

— Я мушу забрати гроші сьогодні.　

— Це неможливо, — гукнув у відповідь Лінус.　

Авжеж, це не могло бути легко. Алекс смикнула шкільну вчительку, тягнучи її ближче до маєтку вулицями Олд-Ґринвіча. Але Сіра залишалася на крайній випадок.　

Дівчина піднялася сходами за Лінусом Райтером.　

— То що там із наслідування Ґетсбі? — поцікавилася вона, заходячи за ним до просторої вітальні, обставленої вершковими канапами й синьою порцеляною.　

На камінній полиці, великому скляному кавовому столику й барній стійці в кутку горіли білі свічки, вихоплючи з темряви дорогі пляшки, що мерехтіли, наче приховані скарби, — бурштином, зеленню та рубіновим рум’янцем. Пухкі хмаринки білих гортензій хизувались у важких вазах. Усе це було дуже гламурно й водночас по-сімейному затишно.　

— Я думав про Тома Вульфа, — заперечив господар, прямуючи за барну стійку, — але взяв, що було. Що я можу запропонувати вам…　

Він хотів почути її ім’я, та Алекс відповіла лише:　

— У мене дуже щільний графік.　

Якщо ти вже достатньо дурнувата, щоб порушувати правило номер один і заходити за незнайомцем до його будинку, то правило номер два забороняє пити будь-що в заможного незнайомця, котрий ось-ось перейде до розряду багатеньких диваків.　

Райтер зітхнув.　

— Сучасний світ рухається в такому безжальному темпі.　

— І не кажіть. Послухайте, ви здаєтесь…　

Алекс не знала, як продовжити. «Приємним? Ґречним? Трохи ексцентричним, але нешкідливим?» Він виявився навдивовижу молодим, може, десь тридцять, і його краса була делікатною.　

Високий, стрункий, з тонкими кістками, блідою шкірою і золотистим волоссям, що торкалося плечей — таке собі рок- божество в недоречному бездоганно білому костюмі.　

— Коротше, не знаю, яким ви здаєтесь, але ви надзвичайно ввічливий. Я не хочу бути тут і не хочу погрожувати вам, але це моя робота.　

— Скільки ви працюєте на Ітана? — поцікавився він, виставляючи склянки, лід і бурбон.　

— Не так давно.　

— Отже, ідеться про гроші.　

Алекс не стримала гіркого сміху.　

— Так і ні. Ітан тримає мене в кулаці. Так само, як вас.　

Тепер Лінус усміхнувся, його зуби виявилися ще білішими за шкіру, і Алекс ледве стрималася, щоб не позадкувати. Було щось неприродне в цьому вищирі, у восковій шкірі, у зачісці мов у принца. Дівчина запхала руки до кишень і знову засунула пальці в Самсонів кастет.　

— Люба дівчинко, — сказав Райтер. — Ітан Харель ніколи не тримав і не триматиме мене в кулаці. Однак я досі намагаюся розгадати вашу загадку. Захопливо.　

Алекс не знала, чи підбиває він до неї клинця, але насправді це не мало значення.　

— Вам не бракує грошенят, то чому б не перевести п’ятдесятку Ітанові й не зайнятися справами, за якими заможні чоловіки марнують час у своїх маєтках спокійними вечорами щосереди. Ви могли б переставити меблі, або звільнити камердинера, або ще щось.　

Райтер узяв свою склянку й влаштувався на одній зі світлих канап.　

— Не дам тому тлустому мерзотникові жодної копійки. Чому б вам не переказати це Ітанові?　

— Я б залюбки, проте… — Алекс здвигнула плечима.　

Чоловік енергійно замугикав щось.　

— Тепер усе стає цікавішим. А що ви маєте робити, якщо я не простягну вам гроші?　

— Він наказав мені завдати вам болю.　

— О, чудово, — озвався щиро задоволений Райтер. Він відкинувся, схрестив ноги й розкинув руки, наче вітав невидимий натовп, пропонуючи насолодитися власною щедрістю. — Запрошую вас спробувати.　

Алекс іще ніколи не почувалась утомленішою. Вона не збиралася бити чоловіка, котрого не цікавив самозахист. Може, він напувався енергією із цього лайна або розпачливо мріяв про хоч якусь розвагу. А може, просто не мав причин боятися когось на кшталт неї, а його фантазія не була готова до такого завдання. Утім дівчина бачила, що він любить свій елегантний будинок, свою чарівну обстановку. І це могло стати потрібним їй важелем.　

— Часу обмаль, на мене чекає гаряче побачення із Чосером.　

Вона скинула з камінної полиці вазу.　

Але та не розбилася.　

Райтер стояв перед нею, тримаючи вазу в довгих блідих пальцях. Він рухався швидко. Занадто швидко.　

— Ну-ну. — Чоловік поцокав язиком. — Я власноруч привіз її з Китаю.　

— От воно що, — відповіла Алекс, задкуючи.　

— У 1936 році.　

Вона не вагалася. Стиснула кастет у руці й замахнулася.