БІСНУВАТИЙ

7

Алекс гадала, що вони зможуть помчати простісінько до «Чорного В’яза», щойно піде Ансельм, але він з’єднав їх зі своєю помічницею, яка по черзі телефонувала випускникам «Сувою та ключа» і членам правління Лети, щоб Алекс і Доус могли раз за разом усе пояснити й щиро перепросити.　

Дівчина натиснула на кнопку та вимкнула мікрофон.　

— Це щось нездорове. Я можу вдавати щирість, доки щось не розперіщу.　

— Ну, тоді спробуй відчути її.　

Доус насупилася й тицьнула в кнопку так, наче насаджувала на паличку коктейльну креветку.　

— Мадам Секретар, я б хотіла поговорити про шкоду, якої ми сьогодні завдали…　

Уже було по опівночі, коли вони нарешті звільнилися від кайданів вибачень і подалися до старого «мерседеса», запаркованого за «Іль-Бастоне». Алекс була не певна, чи правильно сідати в таку мить у Дарлінґтонову машину. Це якось муляло, наче вони просто збиралися заскочити за ним, наче він чекав на них у кінці довгої під’їзної доріжки «Чорного В’яза» з рюкзаком на плечі, готовий утиснутися на заднє сидіння, наче вони їхатимуть і їхатимуть, аж доки автівка здасться чи відростить крила.　

Доус і в кращі часи була нервовою водійкою, а сьогодні, схоже, боялася, що «мерседес» вибухне, якщо вона витисне з нього більше за шістдесят кілометрів на годину. Але кінець-кінцем вони таки дісталися до кам’яних колон біля входу до «Чорного В’яза».　

Дерева навколо будинку досі хизувалися густим літнім листям, тож, коли дівчата під’їхали до цегляних стін і шпилястих дахів, будинок з’явився занадто несподівано, ставши неприємним сюрпризом. У кухні горіло світло, але це вони налаштували його ввімкнення за допомогою таймера.　

— Дивись, — ледь чутно видихнула Доус.　

Алекс уже й так дивилася. Після того, як декан Сендоу навмисно провалив ритуал, який мав повернути Дарлінґгона додому, вони забили вікна другого поверху дошками. А тепер крізь них пробивалося слабеньке світло, м’яке й переливчасте, наче бурштин.　

Доус запаркувалася перед гаражем. Вона так міцно стискала кермо, що аж кісточки пальців побіліли.　

— Це може нічого не означати.　

— Отже, це нічого й не означає, — кинула Алекс, зрадівши тому, як спокійно звучить її голос. — Припини душити кермо й ходімо.　

Обидві тихенько зачинили дверцята машини, і Стерн збагнула: вони бояться сполохати те, що могло чекати нагорі.　

Повітря було прохолодним — перша ознака того, що літо минуло й надходить осінь. Більше не буде світлячків, випивки на ґанку, більше ніхто не гратиметься до пізньої ночі у квача.　

Алекс відчинила двері до кухні, і Доус задихнулася від несподіванки, коли Космо вистрибнув з-за шафок і з вереском помчав повз них на подвір’я.　

У Стерн мало серце не вискочило.　

— Коте, якого хріна?　

Доус притиснула свою торбу до грудей, ніби то був якийсь талісман.　

— Ти бачила його хутро?　

Один бік котячого білого хутра здавався випаленим до чорноти. Алекс кортіло придумати якесь пояснення. Космо завжди вмів ускочити в халепу, повертався додому з новим шрамом або весь в ожинових колючках, зате з нещасною мертвою мишею в пазурах. Але тепер дівчині не вдавалося витиснути із себе жодного слова.　

Виходячи з «Іль-Бастоне», вони зазирнули до арсеналу Лети, де прихопили ще трохи солі, а також узяли срібні ланцюги. Ті здавалися дурнуватими й ні до чого не придатними, дитячими іграшками, бабусиними казками.　

Доус уклякла на порозі кухні, ніби там справді було відкрито портал до пекла.　

— Ми можемо зателефонувати Мішелі або…　

— Ансельмові? Якщо ми прикликали якесь чудовисько, невже ти справді хочеш розповісти йому про це?　

— Як на чудовисько воно дуже тихо поводиться.　

— Можливо, це велетенська змія.　

— Чому ти не можеш помовчати?　

— Це не змія, — заспокоїла Алекс. — Це досі може нічого не означати. Або… просто щось зайнялося від струму абощо.　

— Я не відчуваю запаху диму.　

То що ж це за вогники танцювали нагорі?　

Це не мало значення. Якби Дарлінґтон був тут, стояв зараз на цьому порозі, то не вагався б. Він був би лицарем. Він підготувався б значно краще, але піднявся б цими сходами. «Захисти себе. Сплати свої борги».　

— Я йду нагору, Доус. Ти можеш лишитися тут. Я на тебе не ображатимусь.　

Вона говорила щиро. Але Доус однаково рушила назирці.　

Дівчата стрімко минули яскраво освітлену кухню й пірнули в темряву.　

Коли приходила годувати Космо чи забирати пошту, Алекс ніколи не зазирала до інших кімнат. Вони були занадто тихими, занадто застиглими. Здавалося, наче йдеш розбомбленою церквою.　

Доус зупинилася біля підніжжя центральних сходів.　

— Алекс…　

— Я знаю.　

Сірка. Тут смерділо не так сильно, як у «Сувої та ключі», але сплутати цей запах було неможливо.　

Алекс відчула, як потилицею покотилися холодні краплі поту. Вони могли повернути назад, могли краще озброїтися, покликати на допомогу, зателефонувати Мішелі Аламеддін і розповісти, що ступили крок і накоїли дурниць. Проте Алекс відчувала, що не може зупинитися. Вона стала ядром. Вона стала кулею. А зброя вистрілила тієї миті, коли Доус повідомила її, що в будинку щось не так. «Ти хочеш відчинити двері, які відчиняти не слід». їй не залишалося нічого, крім як продовжувати.　

На вершечку сходів вони знову зупинилися. Те саме золотаве світло мерехтіло в коридорі, просочуючись з-під зачинених дверей бальної зали. Алекс чула дихання Доус — вдих носом, видих ротом — і намагалася заспокоїтися, підходячи до дверей. Стерн потягнулася до клямки та зі свистом відсмикнула руку. На дотик та виявилася гарячою.　

— Що ми накоїли? — тремтливим голосом запитала Доус.　

Алекс загорнула руку сорочкою, схопилася за клямку й розчахнула двері.　

Спека вдарила їх, наче відчинилися дверцята духовки. Тут пахнуло не сіркою, а чимось солодким, чимось, що нагадувало палене дерево.　

Усередині було порохняво, забиті дошками вікна були, як завжди, похмурими, уздовж стін вишикувалися гирі та спортивне устаткування. Ніхто не завдав собі клопоту стерти коло, намальоване крейдою для невдалого ритуалу Сендоу на місяць- молодик.　

Нікому не хотілося повертатися до бальної зали: усі пам’ятали, як над ними застигла пекельна потвора, звуки вбивства й жахливу незворотність усього.　

Тепер Алекс раділа, що вони були такими боягузами. Крейдяне коло світилося золотим і скидалося радше на мерехтливу стіну, а в центрі, схрестивши ноги, голий, як немовля у ванні, сидів Деніел Табор Арлінґтон V. З його чола випиналися два звивисті роги. їхні зморшки сяяли, немов залиті рідким золотом, а тіло було вкрите яскравими плямами. Шию обіймав широкий золотистий комір, прикрашений рядами гранатів і нефритів.　

— Ох, — видихнула Доус, її погляд заметався кімнатою, наче боявся зупинитися десь, та нарешті втупився в протилежний куток — найвіддаленіше місце від Дарлінґтонового прутня, який був дуже збуджений і сяяв, мов якась заряджена до вух фосфорна паличка-переросток.　

Очі в хлопця були заплющені, руки лежали на колінах, долонями вниз, наче він медитував.　

— Дарлінґтоне, — витиснула із себе Алекс.　

Нічого. Здавалося, жар линув простісінько від нього.　

— Деніеле?　

Доус човгнула вперед, гупаючи черевиками по вкритих пилюкою дошках, утім Алекс зупинила її, простягнувши руку.　

— Ні, — наказала вона. — Ми навіть не знаємо, чи він це.　

«Те, що вижило в пеклі, більше не буде знайомим тобі Дарлінґтоном».　

Вигляд у Доус був безпомічний.　

— У нього волосся відросло.　

Алекс знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, та Памела мала рацію. Дарлінґтонова стрижка завжди була охайною, але не занадто охайною, і це давалося йому, як і решта, без жодних зусиль. А тепер волосся зібралося на шиї кучериками. Вочевидь, у пеклі не було барбершопів.　

— Він… він не здається пораненим, — наважилася промовити Алекс.　

Ані шрамів, ані синців, усі кінцівки неушкоджені. Проте вона знала, що вони з Доус думають про те саме: доки вони намагалися розгадати загадку про те, як потрапити до пекла, і жили своїми життями, дивилися телик, їли морозиво й готувалися до навчального року, Дарлінґтон був живий та застряг, а може, і зазнавав тортур у пеклі.　

Невже вона не вірила цьому? Попри те що називала його демоном-джентльменом? Попри всі суперечки з Ансельмом і правлінням? Невже якась її частина вважала, що решта має рацію, а ці неоковирні пошуки були черговою спробою стрімголов кинутися в халепу й позбутися почуття провини через його смерть?　

Але ось він тут. Принаймні хтось дуже схожий на нього.　

— Те коло утримує його, — озвалася Доус. — Це старі чари Сендоу.　

«Слухай тишу в порожньому домі. Тут тебе не зустрінуть знайомі».　

Збагнувши, що Дарлінґтон міг бути живий на тому світі, Сендоу скористався останніми митями ритуалу, щоб заборонити йому повернення до «Чорного В’яза» і світу живих.　

Доус нахилила голову набік.　

— Гадаю, він у пастці. — Вона раптом немов прокинулася зі сну. На обличчі з’явилася мало не паніка. — Ми маємо знайти спосіб витягнути його.　

Алекс кинула погляд на голе рогате створіння, що сиділо в позі лотоса, яку похвалила б її мати.　

— Не певна, що це гарна ідея.　

Але Доус уже рішуче ступила до кола. І потягнулася до нього.　

— Доус…　

Щойно її рука торкнулася периметра, дівчина закричала. Рвучко позадкувала, притискаючи пальці до грудей.　

Алекс кинулася до неї і відтягнула геть. Сірчастий сморід знову накрив її черговою хвилею, і вона ледве стрималася, щоб не виблювати. Присіла навпочіпки біля Доус і примусила відпустити зап’ястя. Пальці в неї були обпеченими до чорноти. Алекс пригадала, як вирвався з кухні Космо. Він теж спробував перетнути коло. Намагався підійти до Дарлінґтона.　

— Ходімо, — сказала Стерн. — Я відвезу тебе назад до «Іль- Бастоне». Там мусить бути якесь зілля, бальзам чи щось таке, хіба ні?　

— Ми не можемо залишити його, — запротестувала Доус, коли Алекс потягнула її вгору.　

Дарлінґтон сидів мовчазний і незворушний, наче якийсь золотий божок.　

— Він нікуди не подінеться.　

— Це наша провина. Якби я завершила ритуал, якби портал…　

— Доус. — Алекс струсонула її. — Це не так працює. Сендоу відправив пекельну потвору…　

Кімната здригнулася від низького гарчання. Дарлінґтон не поворухнувся, але було очевидно, що звук долинув від нього.　

Алекс відчула, як шкіра пішла сиротами.　

— Не думаю, що йому це подобається, — прошепотіла Доус.　

«Невже це ти?» — хотілося запитати Алекс. їй кортіло спробувати помчати простісінько крізь коло. Невже вона перетвориться на купу жаринок? На соляний стовп? І що чекало з протилежного боку цієї мерехтливої габи? Дарлінґтон? Чи щось убране в його шкіру?　

— Ходімо, — сказала вона, ведучи Доус до виходу з бальної зали й униз сходами.　

Не хотілося залишати хлопця, але так само не хотілося перебувати в тій кімнаті ще бодай хвилину.　

Алекс замикала кухонні двері, коли завібрував телефон.　

Витягнувши його з кишені, вона одним оком спостерігала за Доус, а другим — за світлом, що лилося із забитих дошками вікон нагорі. Побачивши ім’я на екрані, повагалася.　

— Це Тернер, — сказала, підштовхуючи Доус до машини.　

— Детектив Тернер?　

«Зателефонуй мені».　

Дівчина насупилась і відповіла.　

«Ви наберіть. Пам’ятаєте як?»　

Вона й сама не знала, чому сердиться. Місяцями не чула нічого від Тернера. Розуміла, що детектив розізлився після деканової смерті, але гадала, що він гарно до неї ставився, і спільне розслідування їм чудово вдалося. На її подив, телефон задзвонив майже негайно. Вона була впевнена, що Тернер проігнорує її повідомлення. Йому не подобалися накази.　

Алекс увімкнула гучний зв’язок.　

— Таки пам’ятаєте, — сказала вона. Заштовхнула Доус на пасажирське сидіння й прошепотіла: — Я поведу.　

Памелі, мабуть, справді було боляче, адже вона не заперечила. — У мене на медичному факультеті тіло, — повідомив Тернер.　

— Припускаю, на медичному факультеті є чимало тіл.　

— Мені потрібно, щоб ти чи ще хтось приїхав і подивився.　

Це теж боляче вкололо. Тернер знав краще за інших, через що вона пройшла минулого року, але, схоже, тепер Алекс була просто представницею Лети.　

— Чому?　

— Щось тут не сходиться. Просто приїдь, скажи, що мені ввижається, і ми знову не розмовлятимемо.　

Алекс не хотілося їхати. Не хотілося, щоб Тернер міг просто викликати її, коли йому заманеться й ні на хвилину раніше. Але він був Центуріоном, а вона була Данте. «Вергілієм».　

— Гаразд. Але з вас могорич.　

— Дідька лисого я тобі винен. Це твоя нинішня робота.　

Він поклав слухавку. Алекс кортіло принципово проігнорувати його. Але краще перейматися через небіжчика, ніж через те, що сиділо в бальній залі «Чорного В’яза». Вона занадто швидко дала задній хід, і з-під коліс на всі боки бризнула галька.　

«Ти не тікаєш із місця злочину, Стерн. Заспокойся».　

Вона відмовлялася дивитися в дзеркало заднього виду. Не хотіла бачити того мерехтливого золотавого світла.　

Доус притиснулася до дверцят із пасажирського боку. Вигляд у неї був такий, наче її ось-ось знудить.　

— Чергове вбивство?　

— Власне, цього він не сказав. Просто тіло.　

— Ти не… Це може бути пов’язано з тим, що ми зробили?　

Трясця. Алекс про це навіть не подумала. Варіант був малоймовірним, але в ритуалів траплялися різноманітні віддачі, а надто коли вони не вдавалися.　

— Сумніваюся, — сказала вона впевненіше, ніж почувалася.　

— Хочеш, аби я поїхала з тобою?　

Якась її частина хотіла цього. Доус була кращим представником Лети, ніж Алекс колись удасться стати. Вона знатиме, куди дивитися, що казати. Але вона була травмована всередині й ззовні. їй потрібен був шанс зцілитися й трохи поборсатися у відчутті власної провини та скорботі. Алекс знала те відчуття.　

— Ні, ти Окулус. А це справа Данте.　

Ці слова сміховинно заспокоїли Доус. Вона не здавалася на волю страху. Вона дотримувалася протоколу.　

Дівчата їхали з відчиненими вікнами, огорнуті прохолодним нічним повітрям. Просто зараз вони могли бути де завгодно. Вони могли бути ким завгодно, звільнитися від страху чи обов’язку й прямувати до якогось гарного місця. На канікули. На вечірку. До хатинки на узбережжі. Дарлінґтон міг розтягнутися позаду, запхавши наплічник під сидіння й закинувши руки за голову. З ними все могло бути гаразд.　

— Це був він? — прошепотіла в темряві Доус, і нічне повітря підхопило її слова й кинуло на заспане місто, на довколишні будинки й поля.　

Алекс не знала, що відповісти, тож увімкнула радіо й поїхала до кампусу, мріючи побачити вогні «Іль-Бастоне», котрі повідомлять їй, що вона вдома.