БІСНУВАТИЙ

21

Занадто повільно. Не зачепила нічого, крім повітря. Райтер уже стояв позаду неї, однією рукою обхопивши дівчину за тулуб, а пальці другої впивалися їй у голову.　

— Немає ніякого боргу, нерозумне дитя, — промуркотів він. — Я змагання. Харель і його маленькі огидні товариші мріють про мою територію. Але чому той пацюк прислав сюди тебе, я не знаю. Подарунок? Принада? Важливе запитання: чи зможу я висмоктати тебе до останньої краплі, не зіпсувавши свій костюм. Це невеличкий виклик, який я залюбки сам собі кину.　

Його зуби — його ікла — увіп’ялися дівчині в шию. Алекс закричала. Біль був гострий, наче укол голкою, а страждання після нього — несподіваним. Тепер вона знала, чому в маєтку не було привидів. Це було місце, де жила смерть.　

Алекс гукнула Сіру, яка неохоче тинялася за ворітьми.　

Шкільна вчителька прожогом майнула в неї — затхлий запах роздягальні, повної паперових мішечків з обідами, порохнявиста хмарка крейди й незламна воля.　

«Руки вгору, роти позатуляли».　

Вампір засичав і розтиснув свої лещата, спльовуючи кров. Алекс побачила, як бризки полетіли на канапу й килим.　

— Попрощайтеся зі своїм костюмом.　

Тепер його очі блищали, мов яскраві монетки на занадто блідому обличчі, а мокрі від її крові ікла видовжились.　

— У тебе могильний присмак.　

— Прекрасно.　

Алекс кинулася на нього, наповнившись силою Сірої і не забувши про кастет. Завдала двох ударів і почула, як тріснула щелепа, а живіт під кулаком зім’явся. А тоді здалося, наче Лінус оговтався від шоку й знову повернув собі свою швидкість. Він прожогом кинувся геть, збільшуючи відстань між ними, і злетів, завис у повітрі й полетів перед нею, позбавлений ваги у своїх забризканих кров’ю білих шатах.　

Свідомість Алекс кричала, що в ньому щось не так. Як вона могла переплутати цю істоту з людиною?　

— Справжня загадка, — озвався вампір. Два удари кастетом убили б звичайну людину, але він здавався безтурботним. — Тепер я розумію, чому Ітан Харель відправив до мене худорляве дитя. Але що ти насправді таке, солоденька булочко?　

«До всирачки перелякана булочка». Алекс мала лише силу привида й убогу магію, позичену (поцуплену) в Леті. А цього, вочевидь, було замало.　

Невже Ітан послав її сюди на смерть? Цим можна було поперейматися пізніше. Якщо вона виживе. «Думай». Що бентежить конкретно це чудовисько? Вона помітила його стурбованість лише тоді, коли погрожувала його чарівним речам, його розкішному краму.　

«Гаразд, мудаче зубатий. Побавимось».　

Алекс схопила порцелянову статуетку з невисокого столика, жбурнула у французькі двері, а сама кинулася до бару. Вона не вичекала, щоб подивитися, чи заковтне Лінус наживку, просто налетіла на пляшки, розтрощивши все, що змогла, а тоді збила в алкогольну калюжу ще й свічки. Побачивши, як одна згасла, Алекс безпомічно схлипнула. Але раптом вогонь зайнявся й розквітнув граційним полум’ям, схожим на розлогу лозу. Він набирався сили, облизуючи алкоголь і ковзаючи вздовж барної стійки.　

Вампір залементував. Дівчина кинулася за язики полум’я, скориставшись ними як прикриттям, відчула жар і спробувала затулити рота від диму, що вже поплив угору. Стягнула із себе гуді, скрутила в саморобний смолоскип, занурила в алкоголь — вогонь охопив річ, що скидался на кульку цукрової вати. Алекс помчала до французьких дверей, а смолоскип кинула за спину й почула свист, коли зайнялися портьєри.　

Вона стрибнула у вікно, з гуркотом розбивши його, і відчула, як протинають шкіру скляні шипи. А тоді кинулася навтьоки.　

Усередині буяла сила Сірої, Алекс мчала, ледве торкаючись ногами землі й не зважаючи на гілки, що шмагали по обличчю; шия в тому місці, де Райтер укусив, пульсувала. Дівчина не завдала собі клопоту вилазити на стіну. Просто витягнула перед собою руки й протаранила ворота. Вони, жалібно дзенькнувши, здалися, і Алекс помчала вулицею, намацуючи ключ від «мерседеса». Але в кишенях було порожньо. Ключ лежав у гуді. Доус її вб’є.　

Алекс бігла, кеди ляпали асфальтом порожніх вулиць. Побачила світло в будинках. Може, їй закласти віраж, попросити про допомогу, спробувати знайти прихисток? Стерн пошукала силу привида, відчула, як та стрімкою течією полилася всередину, доки ноги молотили асфальт. Здавалося, наче вона майже не торкалася землі. Летіла в темряві, крізь латки світла, до міста, де рух пожвавішав, повз залізничну станцію, аж доки не вибігла на другорядну дорогу, що тягнулася паралельно до шосе. Алекс ухилилася від автівки, почула, як заверещав гудок, і раптом понеслася над водою. Річка? Море? Вона бачила запалені ліхтарі на мосту, великі будинки з власними причалами відбивалися на поверхні води. Алекс бігла повз сітчасті паркани. Пси позаду неї скавчали й брехали. Вона боялася зупинитися.　

Чи може він відстежити її? Внюхати кров? Її смак йому не сподобався, це було зрозуміло принаймні після того, як вона гукнула Сіру. Алекс уже й сама не знала, де опинилася. Навіть непевна була, біжить до Нью-Гейвена чи від нього. Вона не почувалася людиною. Перетворилася на койота, лисицю, якусь дику тварину, що ночами скрадається на подвір’я. Вона й сама стала привидом, оманою, що промайнула за вікнами.　

Але підступала втома. Алекс відчувала, що Сіра благає зупинитись.　

Попереду дівчина побачила з’їзд із шосе й заправку посеред острівця світла. Вона пригальмувала, але не зупинилася, доки не увійшла під яскравий купол флуоресцентного сяйва. Біля колонок були запарковані автівки, на великому паркувальному майданчику зупинилося кілька вантажівок, подорожні купували щось у мінімаркеті. Алекс зупинилася перед розсувними скляними дверима й зігнулася навпіл, упершись руками в коліна й віддихуючись. Боялася, що виблює, щойно впаде рівень адреналіну в тілі. Хвилини спливали, а Стерн дивилася на дорогу й на небо. Невже Райтер справді може літати? Перетворюватися на кажана? Чи були в нього друзяки-вампіри, яких можна відправити навздогін? Чи вдалося йому загасити вогонь у розкішному маєтку? Алекс сподівалася, що не вдалося. Сподівалася, що вогонь зжере все, що він любив.　

Кінець-кінцем вона відпустила вчительку, відчуваючи, як витікають останні краплі її сили. Алекс нудило, і вона почувалася втомленою. Сіла на бордюр, поклала голову на коліна й розплакалася гарячими наляканими слізьми.　

— Усе гаразд.　

Дівчина підстрибнула, почувши скрадливий голос, уже готова побачити поруч із собою Лінуса Райтера.　

Але то була вчителька. Усмішка в неї була люб’язна. Жінці було за шістдесят, коли вона померла, і навколо очей у неї залягли глибокі зморшки. Вона була вбрана в слакси й светр, мала значок у вигляді усміхненої веселки, на якому було написано: «Дуже добре! Мну Ьіеп!». Волосся в неї було коротке.　

Алекс не бачила жодних ран і замислилась, як померла ця жінка. Вона знала, що мала б відвернутися, удати, що не чує її; будь-який зв’язок із Сірим був небезпечним. Але дівчина не могла змусити себе так вчинити.　

— Дякую, — прошепотіла вона, відчуваючи, як щоками покотилися нові сльози.　

— Ми не ходимо до того будинку, — повідомила вчителька. — Він ховає їх у садку.　

— Кого? — перепитала Алекс, відчуваючи, що починає тремтіти. — Скількох?　

— Сотні. Може, більше. Він там уже дуже давно.　

Алекс притиснула долоні до очей.　

— Мені потрібно щось випити.　

— Твоя шия, — пробурмотіла вчителька, наче натякала, що в дівчини на обличчі залишилися крихти їжі.　

Стерн поклала руку на шию. Важко було сказати, наскільки глибока рана. Вона розпустила хвостик, сподіваючись, що волосся прикриє найстрашніше.　

— Можна піти з тобою? — запитала вчителька, коли Алекс звелася на хисткі ноги.　

Вона кивнула. Знала, як Нареченому кортіло пригадати, на що це схоже — мати власне тіло. Хай навіть кожна мить із цією Сірою була ризикованою, залишатися самій не хотілося.　

Цього разу вона дозволила вчительці запливти всередину у власному темпі. Алекс побачила повний клас знуджених облич, кілька підійнятих рук, сонячне помешкання й жінку з довгим посивілим волоссям, котра танцювала, накриваючи на стіл. Її затопила любов.　

Алекс дозволила цьому почуттю понести її до мінімаркету. Купила антисептик, ватні кульки й коробку великих бинтів, а ще літр «Коли» і пакунок «Дорітос». Не підіймаючи голови, заплатила готівкою і визирнула на паркувальний майданчик, досі побоюючись, що побачить, як із неба спускається темна постать.　

Дівчина пішла до вбиральні, щоб трохи привести себе до ладу. Та, щойно зачинивши двері й поглянувши в дзеркало, знову змушена була заклякнути.　

Можливо, вона сподівалася побачити дві чисті маленькі наскрізні ранки, як у кіно, але шкіра на шиї була пошматована й потворна, врита шкіркою запеченої крові. Яремну вену він не прокусив, інакше Алекс уже померла б, але безладу накоїв чимало. Вигляд у Стерн був такий, наче її пошматувала тварина, і вона припускала, що насправді так і було. Витерла кров, не зважаючи на пощипування спирту, а радше радіючи цьому. Вона очищалася від вампіра, відшкрябувала всі його сліди.　

Коли дівчина впоралася, шия мала кращий вигляд, та страх нікуди не подівся. А що, як та штука заразила її чимось? І якого хріна ніхто не казав їй, що вампіри існують насправді?　

Алекс притиснула до шиї бинт і знову вийшла на бордюр.　

Сіла на те саме місце й відпила великий ковток газованої води.　

Урешті-решт вчителька знову з’явилася, здаючись майже п’яною від задоволення, яке отримала від цукру. Ґречно було б запитати, як її звуть, проте Алекс мусила запровадити якісь межі.　

— Ти маєш кому подзвонити? — запитала жінка.　

Голос у неї звучав, як у численних шкільних консультантів і соціальних працівників, через чиї руки Алекс пройшла в дитинстві. Принаймні як у гарних.　

— Я мушу зателефонувати Доус, — сказала вона, не зважаючи на здивований погляд огрядного чувака в картатій сорочці, котрий заливав дизель у свою вантажівку й дивився, як Алекс розмовляла сама із собою. — Але мені не хочеться.　

Вона почувалася хворою від жалю до «мерседеса», який залишився покинутий в Олд-Ґринвічі. Можливо, вампір не знайде його, принаймні не одразу. Вона нічого не знала про вампірів. Чи могли вони похизуватися якимось надприродним нюхом або вмінням відстежувати жертву? Стерн здригнулася.　

— Ти здаєшся гарною дитиною, — зауважила вчителька. — Що ти там робила?　

Алекс пішла на наступний ковток.　

— Ви були консультанткою, чи не так?　

— Це так очевидно?　

— Це мило, — визнала дівчина.　

Але ця Сіра могла врятувати її не краще за інших людей, котрі намагалися це зробити.　

Стерн витягнула мобільний із кишені джинсів, радіючи, що не загубила його, коли тікала. Сенсу телефонувати Доус не було принаймні поки що. їй був потрібен хтось із машиною.　

Коли Тернер підняв слухавку, Алекс мало не розридалася.　

— Стерн, — голос у нього був байдужий.　

— Тернере, мені потрібна ваша допомога.　

— Що ще нового?　

— Можете приїхати й забрати мене?　

— Ти де? — поцікавився він.　

— Точно не знаю. — Вона витягнула шию, дивлячись на знак. — Дерієн.　

— Чому не можеш викликати машину?　

їй не хотілося замовляти машину. Не хотілося опинитися поруч із черговим незнайомцем.　

— Я… зі мною дещо сталося. Мене потрібно підвезти.　

Запала довга пауза, потім несподівана тиша, наче детектив вимкнув телевізор.　

— Надішли мені адресу.　

— Дякую.　

Алекс поклала слухавку, знайшла місце розташування заправки й надіслала його Тернерові. Потім утупилася поглядом у свій телефон. Страх відступав, залишаючи по собі лють; це було приємне відчуття — наче той антисептик, який очищував рани й бадьорив.　

Вона набрала номер.　

Раз у житті Ітан підняв слухавку одразу. Він спостерігав, чекав, щоб побачити, чи виживе вона.　

Алекс не гаяла часу на привітання.　

— Ти підставив мене.　

— Алекс, — дорікнув чоловік, — я думав, що ти переможеш.　

— Скількох ти відправляв туди до мене? Скільки не повернулося?　

Запала коротенька пауза.　

— Семеро.　

Алекс витерла з очей свіжі сльози. Вона й сама не знала, коли знову розплакалась, але голос мусив звучати впевнено. Вона впорається. Її наповнила злість, проста, знайома. Не хотілося мати вигляд слабачки.　

— А борг узагалі був? — поцікавилася Стерн.　

— Не зовсім. Він переманює клієнтуру в мене й моїх партнерів. Фоксвуд, Могеґан-Сан, усі привабливі ринки.　

Райтер був дилером-конкурентом. Алекс припустила, що навіть вампіри мусять якось заробляти на життя.　

— Іди в сраку разом зі своїми партнерами.　

— Я думав, що ти зможеш це виправити. Ти особлива.　

Алекс хотілося заверещати.　

— Ти намалював мішень у мене на спині.　

— Райтер не завдав би собі клопоту займатися тобою.　

— Звідки, курва, тобі знати?!　

— У мене гості, Алекс. Хочеш, щоб я надіслав тобі трохи грошенят?　

Вона вже давно знала, що Ітана, можливо, доведеться вбити. Думала про це ще в Лос-Анджелесі, але він завжди був оточений тілоохоронцями на кшталт Цві, озброєними чоловіками, котрі б не задумуючись вклали її на землю. До того ж у запропонованій Ітаном угоді було щось таке просте, вона скидалася на щось, із чим Алекс може впоратися, просто роботою на раз. «Зроби це — і будеш вільна. Розумничка». Однак цим усе, звичайно, не закінчилось. Стерн отримала Ітанові гроші та створила враження, наче все це легко й просто, тож завжди залишалася ще якась послуга, ще одне завдання, ще якийсь нікчема-боржник, ще одна сльозлива історія. А як щодо її матері? Як щодо Міри, яка ходить на фермерські ринки, напуваючись енергією? Щоранку ходить на роботу, думаючи, що її донька нарешті в безпеці, як і вона сама?　

Алекс кинула слухавку й втупилася поглядом у яскраві ліхтарі біля колонок, у мерехтливий знак, що сяяв цінами на пальне, блискучу вантажівку чувака в картатій сорочці. Та кого вони закликали всім цим яскравим світлом?　

Убивство Ітана звільнило б її, але його слід розумно спланувати, знайти спосіб залишитися з ним наодинці, зробити його вразливим за власною подобою. А ще Алекс мусила винести за дужки матір, переконатися, що, коли вона облажається, Міра не розплачуватиметься й що її не використають знову як важіль. Для цього їй потрібні були гроші. Ціла купа грошей.　

— Хочеш, щоб я залишилася з тобою? — запитала вчителька.　

— А ви це зробите? Доки мене не заберуть звідси?　

— З тобою все буде гаразд.　

Алекс удалося витиснути посмішку.　

— Тому що я здаюся гарною дівчинкою.　

Вигляд в учительки зробився здивований.　

— Ні, дитино. Тому що ти вбивця.　

Коли з’явився Тернерів «додж», Алекс помахала на прощання вчительці й удячно прослизнула на пасажирське сидіння. У машині працювала пічка, а радіо передавало якусь місцеву станцію NPR[47], де описували день на ринках.　

Якийсь час вони їхали мовчки, і дівчина вже закуняла, коли детектив озвався:　

— У що ти вплуталася, Стерн?　

Її одяг був заплямований кров’ю, а шия — перев’язана. Черевики в багнюці, а від неї самої смерділо димом і пійлом, яке вона розлила у вітальні Лінуса Райтера.　

— Нічого доброго.　

— І це все, що ти збираєшся розповісти?　

«Наразі так».　

— Як просувається ваша справа? — Вона ще не розповіла йому про підозри щодо Претора і його суперництво з Бікменом.　

Тернер зітхнув.　

— Поганенько. Ми гадали, що знайшли зв’язок між деканом Бікменом і професоркою Стівен.　

— О, справді?　

Алекс кортіло поговорити про щось, не пов’язане з Лінусом Райтером.　

— Стівен пожалілася на інформацію, оприлюднену однією з лабораторій на кафедрі психології. Вона підозрювала, що принаймні один із науковців підганяв результати, а професор, який їх публікував, недбало стежив за цим.　

— А декан?　

— Він очолював дисциплінарний комітет, який займався тим професором. Едом Лембтоном.　

— Судді, — пробурмотіла Алекс, пригадуючи палець професорки Стівен між сторінками Біблії. — Це має сенс.　

— Якщо все сприймати буквально, — відповів Тернер. — Книга Суддів не про тих суддів, про яких ми думаємо. У біблійні часи це був синонім лідерів.　

— Можливо, убивця не відвідував недільну школу. Лембтон утратив роботу?　

Тернер зачудовано глипнув на неї.　

— Авжеж, ні. У нього постійний контракт. Але його відправили в оплачувану відпустку, а статтю доведеться спростувати. Його репутацію зруйновано. Дослідження стосувалося чесності, тож це досить кумедно. На жаль, я не зміг знайти жодних прогалин у його алібі. Він аж ніяк не міг убити декана Бікмена або професорку Стівен.　

— І що ви тепер робите?　

— Перевіряємо інші сліди. У Марджорі Стівен був нестабільний колишній чоловік. У Бікмена на рахунку старе звинувачення в харасменті. Нам не бракує ворогів.　

«Знайоме відчуття».　

— Бікмен теж був пов’язаний із товариствами.　

— Справді? — перепитала Алекс.　

Невже Тернер винюхав слід професора Велша-Вітлі?　

— Він був членом «Берцеліуса».　

Дівчина фиркнула.　

— «Берцеліус» важко назвати товариством. Вони не вдаються до магії.　

— Однаково це товариство. Ти знайома з Мішеллю Аламеддін?　

Він знав, що знайома. Бачив їх разом на похороні Елліота Сендоу. Невже Тернер улаштував їй допит?　

— Авжеж, — відповіла Алекс. — Вона була Дарлінґтоновим Вергілієм.　

— А ще вона провела деякий час у психіатричній палаті Єльської лікарні Нью-Гейвена. Вона брала участь у дослідженні, яким керувала Марджорі Стівен, і перебувала в місті в ніч убивства декана Бікмена.　

— Я бачилася з нею, — визнала Стерн. — Вона сказала, що мусить устигнути на поїзд назад до Нью-Йорка, адже вечеряє зі своїм хлопцем.　

— Камера на вокзалі зафіксувала її. У понеділок уранці.　

А не ввечері неділі. Мішель збрехала. Утім вона, либонь, мала на це незліченну кількість причин.　

— Звідки вам відомо про психіатричну палату? — поцікавилась Алекс. — Це мала б бути конфіденційна інформація, чи не так?　

— Це моя робота — довідатися, хто вбив двох членів факультету. А такі роздуми відчиняють чимало дверей.　

Між ними запала тиша. Алекс думала про всі ті буцімто опечатані записи, судові справи, записи терапевтів і лікарів з її минулого. Те, чого, як вона вважала, про неї ніхто ніколи не дізнається. Вона відчула, як підкрадається жах, і знала, що мусить відігнати його подалі.　

Не мало сенсу вальсувати зі старими партнерами, коли бальна книжка вже й так повна.　

Дівчина посунулася на сидінні, аби подивитися на Тернера.　

— Я не прошу вас повернутися зі мною до тієї мапи. Але Гелловін за два дні, і нам треба знайти четвертого.　

— Четвертого. Наче ви в парний теніс граєте. — Тернер похитав головою. Не відриваючи погляду від дороги, сказав: — Я зроблю це.　

Алекс знала, що не варто заглядати в зуби дарованому копові, але не йняла віри власним вухам. Тернер не любив Дарлінґтона й не мав почуття обов’язку. Він ненавидів усе, за що виступала Лета, а надто після прогулянки до підвалу Пібоді.　

— Чому?　

— А це має значення?　

— Ми збираємося спуститися до пекла разом. Тож ага. Має.　

Тернер утупився поглядом уперед.　

— Ти віриш у Бога?　

— Ні.　

— Ого, навіть на секундочку про це не задумалась?　

— Я вже думала про це. Чимало. А ви вірите в Бога?　

— Я вірю, — сказав чоловік, рішуче кивнувши. — Думаю, що вірю. А ще я точно вірю в диявола, і якщо він хапає душу й не відпускає, гадаю, слід спробувати відмолити її в нього. Особливо якщо та душа має хист солдата.　

— Або лицаря.　

— Звісно.　

— Тернере, це не якась священна війна. Ідеться не про добро проти зла.　

— Упевнена?　

Алекс засміялась.　

— Ну, якщо й так, чи впевнені ви, що ми на боці добра?　

— Ти вбила тих людей у Лос-Анджелесі, еге ж?　

Повітря в машині зависло між ними, мов ще один пасажир — привид, який вирішив проїхатися за компанію. Алекс обміркувала, чи не розповісти все детективові. Як вона почуватиметься, звільнившись від таємниці тієї ночі? Що означатиме спільник у війні проти Ітана?　

Вона подивилася, як світло із шосе кидає на Тернерове обличчя то яскраві спалахи, то тінь. Він їй подобався. Був хоробрий і хотів рушити в засвіти, щоб урятувати людину, яка йому навіть на надто була до вподоби, адже вірив, що так буде правильно. Але коп — це коп.　

— Що сталося з тими людьми в Лос-Анджелесі? — натиснув він. — 3 Гелен Вотсон? З твоїм хлопцем Леонардом Бейконом? Мітчеллом Беттсом? Камероном Остом? Дейвом Коркораном? Аріелем Харелем?　

«Те саме, що стається з усіма, хто зі мною зближається».　

Алекс дивилась, як пропливає повз них дорога, помітила, як хтось за кермом тупиться в екран мобільника, білборд з афішею виступу якогось гурту у Фоксвудсі в листопаді й рекламу адвоката в галузі ДТП. їй не сподобалося, як Тернер відтарабанив ті імена. Наче знав її справу вздовж і впоперек.　

— Кумедно, — озвалася вона нарешті. — Люди говорять про життя і смерть, наче існує такий собі годинник, що невпинно цокає.　

— А його немає?　

Алекс повільно похитала головою.　

— Оте «цок-цок-цок» — це не годинник. Це бомба. Зворотного відліку немає. Вона просто вибухає, і все змінюється. — Дівчина потерла великим пальцем криваву пляму на джинсах. — Але не думаю, що пекло — це яма з грішниками, де рогатий чувак удає із себе вишибайла.　

— Ти віриш у те, чого потребуєш, Стерн. Але я знаю, що побачив, коли увійшов до тієї кімнати в «Чорному В’язі».　

— І що? — запитала Алекс, дарма що якась її частина розпачливо не хотіла цього знати.　

— Диявола, — відповів детектив. — Диявола, котрий намагається вирватися на волю.