БІСНУВАТИЙ

9　 МИНУЛОГО ЛІТА

Алекс приземлилася в аеропорту Лос-Анджелеса о дев’ятій ранку в неділю. Майкл Ансельм і Лета розщедрилися на перший клас, тож вона замовила дві порції безкоштовного віскі, аби відрубитися, і проспала весь політ.　

їй снилася остання ніч у «Ґраунд-Зіро», поруч із нею лежала холодна Геллі, відчуття ваги битки в руці. Цього разу Лен озвався до того, як вона вперше замахнулася.　

«Не всі двері залишаються зачиненими, Алекс».　

Після цього він змовк.　

Вона прокинулася мокра від поту, крізь брудну шибку ілюмінатора пекло лос-анджелеське сонце.　

Для світшота було занадто спекотно, та Алекс натягнула й застібнула його про той випадок, якщо Ітан стежив за прильотами; потім упіймала таксі до супермаркету «7-Елевен» неподалік від маминої квартири. Лічильник накрутив майже на сто баксів. Місто здавалося туманним і бляклим, невиразно жовтувато-сірим, наче переварений жовток.　

Вона купила каву з льодом і «Дорітос»[19] та влаштувалася за шв кварталу від квартири. Хотіла побачити матір, переконатися, що з нею все гаразд. Подумувала про те, щоб просто постукати у двері, але Міра здійняла б паніку, якби вона з’явилася на порозі без попередження. І як Алекс пояснила б, де взяла гроші на політ додому? Вона ще й зараз відчула неприємний укол, побачивши Андреа, материну подругу, біля домофона. За хвилину Міра з’явилася в штанях для йоги й футболці оверсайз, прикрашеній декоративною хамсою[20], на плечі в неї висіли полотняні торби- шопери. Жінки рушили кудись разом, енергійно рухаючи кінцівками, і Алекс якийсь час ішла назирці. Вона знала, що вони прямують на фермерський ринок, де куплять бульйон на кістках, або спіруліну, або органічну люцерну. Мати здавалася щасливою й аж золотою, біляве волосся було нещодавно меліроване, а м’які руки засмагли. Вигляд у неї був незнайомий. Міра, яку Алекс знала, жила в постійній тривозі через свою злу, божевільну доньку. А донька цієї жінки навчалася в Єлі. У неї була робота на літо. Вона надсилала фотографії сусідок по квартирі, молодих весняних квітів і боулів із локшиною.　

Алекс сіла на лавицю на краєчку парку й спостерігала, як мати з Андреа зникали серед білих ринкових наметів. їй перехопило дух, хотілося плакати й розтрощити щось. Міра була гівняною матір’ю, занадто нестабільною у власних штормах, аби стати комусь якорем. Колись Алекс ненавиділа її, а якась частина ненавиділа й досі. У неї не було вродженого материного таланту пробачати чи забувати. Не було Міриного сонячного волосся й лагідних синіх очей, її миролюбства, її полиць, заставлених методиками, як стати добрішою, емпатичнішою, м’якшою істотою в цьому світі, як стати силою добра. Огидна правда була в тім, що якби Алекс могла розлюбити матір, то зробила б це. Вона дозволила б Ітанові втілювати свої погрози, а сама назавжди залишилася б деінде. Але дівчині було не до снаги спекатися звички любити Міру, не до снаги розплутати тугу за матір’ю, котру могла б мати, і бажання захистити ту, котру мала.　

Вона зателефонувала Ітанові. Він не відповів, але вже за хвилину надійшло повідомлення.　

«Приїжджай сьогодні після 10».　

«Я можу приїхати зараз». Така відповідь здавалася безпечнішою, ніж: «Ти казав в обід, придуркуватий маніпуляторе».　

Хвилини спливали. Жодної відповіді. Та на неї не варто було й сподіватися.　

Король робив те, що йому заманеться. Але якщо він хотів убити її, то не мав причин чекати до ночі. Ця думка майже заспокоювала.

То що ж це таке? Якась пастка? Спроба витягнути з Алекс інформацію про смерть Лена чи свого кузена? Стерн мусила вірити, що зуміє відбрехатися. Ітан вважав її наркоманкою, дурепою, і доки він не ставився до неї серйозно, вона була в безпеці.　

Алекс іще трохи посиділа, роздивляючись ринок, а тоді заскочила в автобус, що їхав бульваром Вентура. Переконувала себе, що просто вбиває час, але це не зупинило її від того, щоб зійти на старій зупинці й піти старим шляхом до «Ґраунд-Зіро». Чому? Вона не бувала там, відколи її забрала швидка, і не мала певності, що готова побачити той потворний старий багатоквартирний будинок із плямами на штукатурці й похмурими балконами, з яких відкривався геть ніякий краєвид.　

Проте будинок зник, не залишивши після себе жодного знаку чи сліду — лише велику брудну яму й купу арматури, яка мала підтримувати те, що з’явиться на цьому місці; навколо все було обнесене сітчастим парканом.　

Логічно. Ніхто не хотів винаймати помешкання там, де сталося масове вбивство. Злочин, який досі не розкрили. І ніхто не збирався зводити тут пам’ятник чи хоча б один із тих брудних білих хрестів, оточених дешевими квітами, м’якими іграшками й рукописними повідомленнями. Людьми, які тут померли, ніхто не переймався. Злочинці. Дилери. Лузери.　

Алекс пожалкувала, що не принесла нічого гарненького для Геллі, троянду, чи якісь гівняні гвоздики із супермаркету, чи карту з її старої колоди таро. Зірку. Сонце. Геллі була справжнісіньким сонцем.　

Чи сподівалася Стерн знайти її тут? Сіру, що тинятиметься цим нещасним місцем? Ні. Якби Геллі повернулася крізь Серпанок, вона пішла б до океану на променад, приваблена гуркотом скейтбордів і морозивом із сиропом, солодкими хмарами тепла, що виривалися з великих, наповнених попкорном барабанів, парочками, які цілуються в тату-салонах, безстрашними серферами на хвилях. Алекс кортіло піти пошукати її, провести пообіддя на Веніс-біч, і щоб серце смикалося в грудях щоразу, коли вона побачить біляву голівку. Це могло стати її спокутою.　

— Я мала знайти спосіб урятувати нас обох, — промовила вона, ні до кого не звертаючись.　

Постояла, пітніючи під сонцем стільки, скільки могла його стерпіти, і повернулася до автобусної зупинки. Ціле місто здавалося кладовищем.　

Решту часу Алекс протинялася Ґетті[21], милуючись крізь смог заходом сонця й жуючи купку печива із шоколадними крихтами, купленого в кафе. Змусила себе пройтися галереєю, тому що відчувала, що повинна це зробити. Там саме виставляли Жерома[22]. Алекс ніколи не чула про нього, але прочитала друковані описи біля кожної картини й довго стояла перед «Скорботою паші», роздивляючись тіло мертвого тигра, з ніжністю покладене на квіткове ложе, і думаючи про діру на місці «Ґраунд-Зіро».　

Незадовго до десятої Алекс викликала машину, яка відвезла її до Ітанового будинку на Малголленд. Бачила метушню внизу, біля номера 405, — червоні кров’яні тільця, білі кров’яні тільця, хвилю крихітних вогників. Вона може померти тут сьогодні вночі, а ніхто й не дізнається.　

— Хочете, щоб я зачекав? — поцікавився водій, коли вони дісталися до воріт загорожі.　

— Усе нормально.　

Можливо, якщо повторити це достатню кількість разів, так і буде.　

Алекс подумала, чи не перестрибнути паркан, але Ітан тримав собак. Подумала, чи не написати Доус, аби хтось знав, що вона була тут. Але який сенс? Хіба Доус збиралася помститися за неї? Хіба Тернер посмикає за ниточки, аби хтось зайнявся її справою, і викличе Ітана на допит у супроводі одного з його дорогих правників?　

Вона вже збиралася натиснути на кнопку домофона, коли ворота почали відчинятися, жодного разу не рипнувши петлями. Алекс підняла голову й помахала в камеру, встановлену на стіні. «Я ні в чому не винна. Я ніхто й нічого, чим варто забивати собі голову».　

Вона пішла довгою доріжкою, і галька хрускотіла під кедами. Дівчина чула звук, що долинав від шосе внизу. З таким самим звуком пульсує твоя власна кров у венах, якщо затиснути вуха руками. Уздовж доріжки вишикувалися оливи, а на круговій під’їзній алеї стояло шість автівок. «Бентлі», «рендж-ровер», «ламбо», два «шевроле сабурбан» і яскраво-жовтий «мерседес».　

Будинок був яскраво освітлений, вікна сяяли, мов золоті зливки, а басейн здавався яскравим шматком бірюзи. Дівчина помітила кількох людей, що зібралися біля води. Чоловіки з ретельно причесаним волоссям, убрані в сорочки на випуск і дорогі джинси; високі жінки, що мали такий вигляд, наче їх налили з якоїсь дорогої пляшки, у купальниках і клаптиках шовку, що на кожному кроці тріпотів навколо їхніх тіл. Алекс побачила поруч із ними Сіру у вишуканій, розшитій блискітками сукні та з волоссям, прикрашеним пір’їнами; її привабили швидкоплинні гострі відчуття, отримані від кокаїну чи кетаміну, пульсація хтивості, що, здавалося, завжди оточувала цей будинок, байдуже — двадцятеро людей там зібралося чи дві сотні. Алекс лише одного разу побувала на Ітановій велелюдній вечірці: галасливому хаотичному заході, підігрітому гупанням басів, від яких здригався цілий пагорб, напівголими тілами в басейні та ящиками ізраїльської горілки. Вони з Геллі тягнулися за Леном, який щоразу радісно зойкав, наче ніколи в житті не бачив цього місця: «Ось воно. Шматок ось чого нам потрібно відхопити. От срака. Річ не в тім, що Ітан — такий розумник. Просто опинився в потрібну мить у потрібному місці».　

Але Ітан таки був розумний. Достатньо розумний, аби серйозно не довіряти Ленові. Достатньо розумний, аби здогадатися, що з Алекс щось не так.　

Вона кинула погляд на гостей вечірки й замислилася, чи слід було вдягнутися ошатніше — не через запрошення, а щоб виявити повагу. Та тепер однаково було занадто пізно.　

— Привіт, Цві, — кинула тілоохоронцеві, що стояв біля дверей.　

Статура в того була не така, як у викидайла. Він був високий, але жилавий, і подейкували, що колись він служив у Моссаді. Алекс бачила його в дії лише раз, коли якийсь нахабний тип почав стріляти посеред вечірки. Цві вибив пушку в нього з рук, його самого викинув за двері, а звук пострілу ще досі рикошетом відбивався від стін. Пізніше вона довідалася, що рука в того типа була зламана у двох місцях.　

Цві смикнув підборіддям, дивлячись на Алекс, і жестом наказав їй підняти руки. Вона стерпіла його поплескування — легке й ефективне, а не хапання за цицьки чи повільне мацання, якими займався дехто з Ітанових посіпак, — і зайшла за тілоохоронцем до будинку. В Ітана повсюди були мармурові підлоги, кришталеві люстри, високі стелі з гарною акустикою. Речі, які колись були для Алекс синонімом статків, розкоші, скринею зі скарбами, коштовною і бажаною. Та Єль перетворив її на снобку. Тепер золото, вбудовані світильники й мармур із прожилками здавалися показушними й дурнуватими. Вони аж кричали: щойно зароблені гроші.　

Ітан сидів на велетенській канапі, оббитій білою шкірою, а крізь гігантські скляні двері з вулиці долинали звуки ритм-енд- блюзу.　

— Алекс! — тепло привітався він. — Ти заскочила мене зненацька. Я не був певен, що ти прийдеш.　

— Чому б мені не прийти? — спитала вона.　

Невинне, простодушне зайченятко, на яке навіть не треба полювати.　

Він засміявся.　

— Правда, правда. Не думаю, що тобі хочеться, аби я за тобою сам прийшов. Голодна? Пити хочеш?　

«Завжди».　

— Та не дуже.　

— Алекс, — посварився він, наче люба бабуся. — їсти корисно.　

Та ну, до біса. Алекс, у яку він мав повірити, не мала причин для хвилювання. Вона не мала що приховувати.　

— Точно, дякую.　

— Ти завжди ввічлива. Не те що Лен. Аліца спекла пиріг.　

Він помахав іншому озброєному чоловікові, котрий зник на кухні.　

— Як в Аліци справи?　

Ця жінка була Ітановою кухаркою і, схоже, ніколи не схвалювала того, що відбувалося в будинку.　

Ітан здвигнув плечима.　

— Завжди вона жаліється. Я купив їй… як це? Діснеївський річний абонемент. Тепер вона ходить туди щотижня.　

Охоронець повернувся з велетенською скибкою вишневого пирога, прикрашеною кулькою ванільного морозива.　

Крізь скляні двері Алекс бачила, як блискуча Сіра в обтислій сукні виписує на танцмайданчику спіралі, підійнявши руки над головою і притискаючись фантомним тілом до гостей, які нічого не помічали.　

Алекс змусила себе відкусити шматочок пирога.　

— Ісусе, — пробурмотіла вона з повним ротом. — Це, либонь, найсмачніше з усього, що мені доводилося їсти.　

— Я знаю, — погодився Ітан. — Саме тому й тримаю її.　

Він трохи подивився, як дівчина їсть. Коли тиша стала нестерпною, вона відставила тарілку на великий скляний кавовий столик і витерла рота.　

— Я думав, що ти вже померла, — озвався Ітан.　

Ставка була не така аж погана.　

— Думав, ти померла від передозування, — повів далі він. — Чи, може, зустріла чергового поганого хлопця?　

Звучало переконливо.　

— Ага, я де з ким познайомилась. Він милий. Ми збираємося переїхати на Східне узбережжя.　

— Нью-Йорк?　

— Побачимо.　

— Дуже дорого. Зараз навіть Квінз дорогий. Мені не вдалося знайти того, хто вбив Аріеля. Я ніколи навіть не чув жодних пліток про це. Така ніч без чуток не минає. Я прислухався. Я просив усіх прислухатися. Нічого.　

— Прикро це чути.　

Ітан знову здвигнув плечима.　

— Знаєш, це дивно. Тому що злочин не був чистий. Він потворний. Працював любитель. Такі люди не замітають слідів.　

— Я не знаю, що сталося тієї ночі, — сказала Алекс. — Якби знала, то не захищала б людей, які вбили моїх друзів.　

— А Лен був твоїм другом?　

Це запитання приголомшило її.　

— Щось типу того.　

— Я так не думаю. — Він махнув рукою на подвір’я. — Це не мої друзі. їм подобаються моя їжа, мій дім, мої наркотики.　

Вампіри. Знаєш, як у пісні Тома Петті[23]?　

— Точно.　

— Я люблю ту пісню. — Він натиснув на кілька кнопок на телефоні — і до кімнати полилося гітарне деренчання. — Цві закочує очі. — Алекс озирнулася за плече на кам’янолицого тілоохоронця. — Він думає, мені потрібна нова музика. Але мені подобається це. Я не думаю, що Лен був твоїм другом.　

Алекс провела з Леном багато років життя, спала з ним, була в нього на побігеньках, возила для нього наркотики. Крала й виносила з магазинів для нього, трахалася для нього з незнайомцями. Дозволяла йому трахати себе, навіть коли не хотіла, щоб її трахали. З ним вона ніколи не кінчала, жодного разу, але час від часу він смішив її, а це, можливо, навіть важливіше. Вона раділа, що він помер, і ніколи не завдавала собі клопоту поцікавитися, де його поховали та й узагалі чи забрали батьки тіло. Вона не почувалася винною, не шкодувала й не відчувала нічого, що мала б відчувати до друга.　

— Може, і не був, — погодилась Алекс.　

— Добре, — промовив Ітан, наче був її психологом і вони щойно здійснили якийсь прорив. — Проблема поліції в тім, що вони дивляться лише… — Він помахав рукою в себе перед обличчям, — ось сюди. Лише на те, чого очікують. Тому перевіряють дорожні камери, шукають машини. Хто просто так прийде до будинку, щоб скоїти злочин? — Він помахав туди-сюди пальцями — безголовий чоловічок прогулявся в повітрі. — Пішки. Тупо навіть думати про це. Але є таке поняття, як «мудрий дурень».　

«Софомор». Грецькою soркos означає мудрий, а moros — дурень. Один із її професорів так пожартував[24]. Алекс мовчала.　

— Тож я подумав, чому б не подивитися. Хіба це може нашкодити?　

Ще й як може, підозрювала Алекс. Невже Ітан знав, що вона вбила Аріеля?　

Невже насправді він притягнув її сюди, щоб зрівняти рахунок? А вона, як телиця, просто так прийшла до нього додому?　

— Знаєш ломбард на Вановен?　

Алекс знала. Вона знала всі ломбарди в околиці. Заклала там дідів келих для кідушу[25], коли розпачливо потребувала готівки.　

— У них постійно працює камера, спрямована на тротуар, — повідомив Ітан. — Якщо проблем нема, записи вони не дивляться. Але в мене була проблема. В Аріеля була проблема. Тож я подивився.　

Він підняв угору телефон. Алекс знала, що саме побачить, та однаково взяла його.　

Хідник був зеленуватий, вулиця майже вільна від машин і чорна, як річка. У кадрі з’явилася дівчина. Вона була вбрана лише в майку та білизну й щось стискала в руках. Алекс знала, що це уламки Ленової дерев’яної битки. Тієї, якою вона вбила його, а ще Полюбе, і Бомбу, і Кема. Й Ітанового кузена Аріеля.　

Алекс ковзнула пальцем по екрану, перемотуючи. Відчувала, що Ітан розглядає її, зважуючи всі варіанти, але не могла відірвати погляду від дівчини на екрані. Та здавалася занадто яскравою, наче світилася, а очі в зеленому світлі камери нічного бачення були дивними. «Геллі була зі мною, — подумала Алекс. — Усередині». Тієї останньої ночі Геллі додала їй сили, допомогла позбутися доказів, змусила відмитися в річці Лос-Анджелес. Геллі захищала її до кінця.　

— Маленька дівчинка, — зауважив Ітан. — І так багато крові.　

Сенсу заперечувати, що на відео вона, не було.　

— Я була під кайфом. Не пам’ятаю нічого з…　

Останні слова промовити не вдалося. М’язиста рука стиснула їй горло й відірвала від землі. Цві.　

Намагаючись вирватися з його руки, Алекс вчепилася нігтями в шкіру. Відчула, що чоловік підняв її з канапи, ступні копали саме повітря. Навіть не могла закричати. Бачила Ітана в білих подушках, який розглядав її зі спокійною цікавістю, гостей за вікном, які, нічого не підозрюючи, зібралися біля басейну. Небіжчиця в блискітках далі танцювала.　

Алекс не думала. Її рука вистрілила вперед, а свідомість потягнулася до Сірої, вимагаючи віддати свою силу. Рот наповнився присмаком цигарок і вишневого блиску для губ, у горлі свербіло, наче вона щойно нюхнула. Відчувався запах парфумів і поту. Сила хвилею накрила її.　

Дівчина схопила Цві за руку й стиснула. Він здивовано рохнув. Алекс відчула його кістки в долонях. Тілоохоронець відпустив її, і Алекс горілиць гупнулася на канапу. Підскочила на ноги, схопила зі столика незграбну скульптуру й замахнулася. Але Цві був швидкий, а вона попри всю силу всередині не була натренованою. Мала лише грубу силу. Чоловік легко ухилився від удару, й інерція понесла скульптуру на стіну з такою силою, що пробила її наскрізь. Алекс відчула, як кулак Цві впечатався їй у нутрощі, аж памороки забило. Вона гупнулася на одне коліно й схопила чоловіка за ногу, скориставшись силою Сірої, щоб збити його на землю.　

— Годі-годі, — крикнув Ітан, плеснувши в долоні.　

Цві негайно позадкував, підійнявши руки, наче заспокоював дику тварину, і примружив очі. Алекс скрутилася на підлозі, ладна тікати, і щосили намагалася ковтнути повітря. Побачила сліди від своїх нігтів на чоловіковому передпліччі, які вже стали перетворюватися на синці.　

Ітан досі сидів на канапі, але тепер усміхався.　

— Побачивши, що сталося з Аріелем, я подумав, що це неможливо. Маленька дівчинка нізащо не змогла б завдати такої шкоди.　

Саме тоді Алекс збагнула, що припустилася жахливої помилки. Він притягнув її сюди не для того, щоб убити. Інакше Цві скористався б ножем або мотузкою, а не руками. Його удари були б смертельними, а не просто тицянням ліктем у живіт.　

— Тож, — повів Ітан далі, — тепер я порозумнішав. У нас із тобою є справа, Алекс Стерн.　

Усе це було грою. Ні, прослуховуванням. Вона шукала пастку, але не ту, яку Ітан для неї підготував. І вскочила простісінько до неї. Мудра дурепа.