БІСНУВАТИЙ

19

Алекс знайшла Доус у читальній залі ДжЕ, де та згорблено сиділа над планом Стерлінга і «Кітчеровою демонологією».　

— Мішель радила мені прочитати цю книжку, — сказала Алекс, беручи її і гортаючи. — Тут ідеться про Рукавичку?　

— Ні, це збірка дебатів про природу пекла.　

— А, то це радше путівник.　

Доус завела очі під лоба, а тоді схопила руками навушники, немов чіплялася за рятівний буйок.　

— Невже ти справді не налякана?　

Алекс хотілося б відповісти «нітрохи».　

— Мішель сказала, що нам доведеться померти, аби завершити ритуал. Я нажахана. І, щиро кажучи, не хочу цього робити.　

— І я теж, — зізналася Доус. — Мені б хотілося навчитися бути хороброю. Як ти.　

— Я безрозсудна. Це геть інше.　

Кутики Памелиного рота скривилися в чомусь схожому на усмішку.　

— Можливо. Розкажи мені про Претора.　

Алекс сіла.　

— Він справжнє сонечко.　

— Серйозно?　

— Доус.　

Памела зашарілась.　

— Я трохи покопирсалася в інформації про нього, і він ніколи не був популярним серед членів Лети. Його Вергілій ненавидів його й виступав проти його обрання, однак неможливо заперечити, що в академічній галузі він суперзірка.　

— Погана новина в тім, що з віком він не зробився добродушнішим. Гарна новина в тім, що Ансельм і члени правління, схоже, нічого не повідомили йому про те, що насправді сталось у «Сувої та ключі».　

— Чому вони так учинили?　

— Тому що цей тип аж пашить праведним гнівом. Я думаю, він роками жалівся Леті, що ми всі дибаємо до Віфлеєма[43]. Вони тільки хочуть, аби він заткав пельку й дав їм спокій.　

— Отже, тепер він перетворився на нашу проблему.　

— Щось на кшталт. Думаю, найкращий вихід для нас — просто дозволити йому вірити, що ми недалекі й некомпетентні.　

Доус схрестила руки на грудях.　

— Ти знаєш, як мені довелося гарувати, аби до мене ставилися серйозно? Аби до моєї дисертації ставилися серйозно? Роль дурепи нашкодить не лише нам, а й усім жінкам, з якими він спілкується. Це…　

— Доус, я знаю. Але водночас це справді гарне прикриття. Тож просто потанцюймо для нього, доки не дамо цьому раду, а тоді я залюбки постою поряд, доки ти чавитимеш його его своїм блискучим інтелектом, окей?　

Памела поміркувала.　

— Окей.　

— Не хочу скидатись на Тернера, та чи є в нас план?　

— Такий-сякий. — Доус розклала кілька охайно надрукованих сторінок, на яких зробила позначки різнокольоровими маркерами. — Якщо зможемо здогадатись, як саме закінчити Рукавичку, у дорогу вирушимо опівночі. Коли знайдемо четверо дверей, кожен поріг потрібно буде позначити кров’ю.　

— На Гелловін.　

— Я знаю, — відповіла Доус. — Але вибору в нас немає. Якщо ми все правильно розуміємо… дещо станеться. Точно не знаю, що саме. Але двері до пекла відчиняться, і з’являться чотири могили. Нагадую, формулювання не досить чіткі.　

— Чотири могили для чотирьох убивць.　

— Це якщо припустити, що ми маємо чотирьох убивць.　

— Матимемо, — запевнила Алекс, попри те що Тернерової згоди в них досі не було. Якщо доведеться повертатися до тієї відразливої мапи, вони повернуться. Але слід поквапитися. Проте знайти когось, хто погодиться бути похованим заживо задля порятунку незнайомця, буде непростим завданням. — А нам потрібно… не знаю, прихопити зброю чи щось таке?　

— Можемо спробувати, утім я не знаю, із чим саме доведеться боротися. І гадки не маю, що може чекати на протилежному боці. Єдине, що можу тобі сказати, — туди спускатимуться наші душі, а не наші тіла.　

Однак Алекс пригадала те, свідком чого стала в підвалі Розенфельд-голлу.　

— Коли Дарлінґтон випарувався, я бачила, як це сталося. Не тільки його душа зникла, а й тіло.　

Щойно він був там, із нею, з його вуст зірвався крик, а вже наступної миті хлопець зник разом зі своїм репетом. Не залишилося ні відлуння, ні згасання звуку, просто раптово запала тиша.　

— Тому що його з’їли, — відповіла Доус, наче це було очевидно. — Це єдина причина, чому йому вдалося стати… ну, тим, чим він зараз є.　

— Отже, ніхто з нас не збирається перетворюватися на демонів.　

Доус міцніше перехопила навушники.　

— Я так не думаю.　

— Трясця твоїй матері, Доус.　

— Достеменно не знаю, — грубо кинула Памела, наче думка про можливість утратити людську подобу була не такою бентежною, як перспектива втратити роботу в Леті. — Немає достатньої кількості добре задокументованих спроб, які повідомили б нас, що саме станеться. Але якщо ми відправимо лише наші душі, це буде таким собі захистом. Тіла мінливі, змінні. Саме тому нам потрібен хтось, хто за нами спостерігатиме, хто слугуватиме зв’язком зі світом живих. Я лише хотіла б, аби ми не робили цього на Гелловін. Ми притягнемо чимало Сірих.　

Алекс відчула, як насувається головний біль. У них залишилося трохи більше тижня, аби скласти все докупи, і в неї знову виникло те саме відчуття, що й тоді, коли вони стрімголов взялися за ритуал у «Сувої та ключі». Вони не готові. Вони не мають потрібного устаткування. А ще з їхньої команди для цього завдання ні Богу свічка, ні чортові кочерга. Як там сказав Велш- Вітлі? «Я очікую, що ви знатимете межі». Це нагадало їй про Лена. Попри всю жадібність і недолугі амбіції він міг похизуватися дивною обачністю. Був достатньо дурнуватим, аби вважати, що зможе заслужити Ітанову довіру й просунутися вгору, але ніколи не намагався пограбувати когось, якщо в них не було грошей, адже знав, що їх упіймають. Він не був злодієм. І точно не був планувальником. Саме тому полюбляв використовувати Алекс для торгівлі в кампусі, доки вона ще скидалася на дитину, доки розпач і розчарування не залишили всередині пустку. Невисокий ризик, висока винагорода. Принаймні для Лена.　

Тепер Доус говорила про те, що доведеться довіритися комусь, хто відіб’є їх у ватаги Сірих, доки вони безпомічно лежатимуть на землі. Алекс уперше почувалася непевно.　

— Мені це не подобається, — зізналася вона. — Я не хочу втягувати до цієї справи нікого чужого. І ти збираєшся сказати цій людині, що доведеться випити еліксир Гайрама, щоб бачити Сірих? Це може закінчитися фатально.　

— Мішель…　

— Мішель Аламеддін не збирається нам допомагати.　

— Але вона була його Вергілієм.　

Алекс витріщилася на Доус. Памелу Доус, яка неодноразово рятувала їй життя й була готова пліч-о-пліч із нею увійти простісінько до воріт пекла. Памелу Доус, яка походила з гарної родини з гарним будиночком у Вестпорті, яка мала добру сестру, що приїздила, аби забрати її з лікарні, і платила, коли та сиділа з дітьми. Памелу Доус, яка й гадки не мала, що життя може зробити так боляче, що одного ранку ти прокинешся з мрією померти. І Алекс раділа цьому. Люди не мусять мандрувати життям, постійно торуючи собі шлях. Утім вона в жодному разі не збиралася тиснути на Мішель Аламеддін, щоб та погодилася на таку роботу, а надто після того, як побачила тату в неї на зап’ясті.　

— Ми знайдемо когось іншого, — пообіцяла Алекс.　

Але вона не знала кого. Вони не могли просто схопити першого-ліпшого на вулиці, запропонувавши платню, і не могли звернутися до когось із товариств, не ризикуючи, що ця людина піде простісінько до членів правління Лети.　

— Можемо скористатися магією, — обережно припустила Доус. Вона повільно вимальовувала ручкою спіралі на берегах своїх нотаток. — Залучити когось, а потім накласти чари, аби він нічого не запам’ятав…　

— Не робіть цього.　

Алекс із Доус мало не підскочили на своїх стільцях. На канапі просто позаду їхнього стола влаштувалася Мерсі.　

— Як давно ти тут? — закортіло дізнатися Стерн.　

— Я йшла за вами ще з подвір’я. Якщо вам потрібна чиясь допомога, я можу це зробити, але ви не втручатиметеся до моєї свідомості.　

— Ти в жодному разі не пхатимешся в це, — заперечила Алекс. — Ніколи.　

Доус мала нажаханий вигляд.　

— Зажди, хто… що їй відомо?　

— Більша частина.　

— Ти розповіла їй про… — голос Доус змінився розгніваним шепотом, — про Лету?　

— Так, — відрубала Алекс. — І не збираюся перепрошувати. Це вона витягнула мене з жалюгідного стану минулого року. Це вона зателефонувала мамі й переконалася, що зі мною все гаразд, коли ти відсиджувалася вдома в сестри, дивлячись старі ситкоми й ховаючись під ковдрами.　

Доус сховала підборіддя у світшот, і Алекс негайно жахливо пошкодувала про сказане.　

— Я можу допомогти, — повторила Мерсі, порушуючи тишу. — Ви казали, що потрібен хтось, хто пригляне за вами. Я можу це зробити.　

— Ні. — Алекс змахнула рукою в повітрі, наче розрізала цю думку навпіл. — Ти й гадки не маєш, на що підписуєшся. Ні.　

Мерсі схрестила руки. Сьогодні вона була вбрана в яскраво- синій бабусин светр із в’язаними трояндами навколо шиї. І так скидалася на розратовану виховательку з дитсадка.　

— Ти не можеш просто сказати «ні», Алекс.　

— Тебе можуть убити.　

Мерсі насупилась.　

— Ти справді гадаєш, що це станеться?　

— Ніхто не знає, що станеться!　

— Ви можете дати мені зброю?　

Стерн ущипнула себе за перенісся. Принаймні Мерсі ставила слушні запитання.　

— Ви, типу, не готові казати «ні», еге ж? — повела далі дівчина. — Нікого іншого ви не знайдете. І ви завинили мені за всі ті магічні штуки.　

— Я не хочу, щоб ти постраждала.　

— Тому що почуватимешся винною.　

— Тому що ти мені подобаєшся! — крикнула Алекс. Змусила себе стишити голос: — І так, я почуватимуся винною. Я врятувала тебе, ти врятувала мене. Так ти сказала, пам’ятаєш?　

— Тож якщо щось піде не так, саме це ти й зробиш.　

Доус відкашлялась.　

— Нам справді хтось потрібен.　

Мерсі витягнула руку.　

— Мерсі Чжао, сусідка й тілоохоронниця.　

Доус потиснула її.　

— Я… Памела Доус. Аспірантка і…　

Алекс зітхнула.　

— Та кажи вже.　

— Окупує.　

— Чудове кодове ім’я, — похвалила Мерсі.　

— Це моя посада, — зібравши докупи всю гідність, повідомила Доус. — Ми не якісь там шпигуни.　

— Ні, — додала Алекс. — Шпигунство було б занадто простим рішенням для Лети.　

— Власне, — відповіла Мерсі, — подейкують, буцімто оперативників ЦРУ називають невидимками через те, що серед них чимало випускників «Черепа і кісток».　

Алекс опустила голову на стіл.　

— Ти чудово впишешся в команду.　

— Просто скажіть мені, з чого починати.　

— Не надто збуджуйся, — попередила її Стерн. — Ми ще навіть не дізналися, як працює Рукавичка й чи не зрозуміли ми, бува, усе хибно.　

Доус показала на план Стерлінга.　

— Тут мало б бути коло, яке ми замкнемо, але…　

Мерсі подивилася на план.　

— Схоже, ви обходитимете внутрішній двір.　

— Правильно, — погодилася Памела. — Але замкнути коло неможливо. Доріжка закінчується глухим кутом у відділі рукописів та архівів.　

— Ні, не закінчується, — заперечила Мерсі. — Просто підіть через кабінет університетських бібліотекарів.　

— Я бувала в тому кабінеті. — Доус рішуче постукала по кресленню. — Там є двері до відділу рукописів та архівів і двері на подвір’я. Двері із сонячним годинником. Оце й усе.　

— Ні, — наполягала Мерсі. Алекс знала, що спостерігає за боксерським поєдинком, де замість ударів суперники обмінюватимуться репліками. — Не знаю, чому цього немає на плані, але за столом бібліотекаря, просто біля каміна, є двері, ті, з кумедною цитатою латиною.　

— Кумедною цитатою? — перепитала Стерн.　

Мерсі посмикала трояндочку на шиї.　

— Не пригадую, звідки вона, але суть там така: «Стули пельку й забирайся геть, я зайнятий». Через дерев’яні панелі двері легко проґавити, але моя подруга Каміла показала мені їх. І ми пройшли через них. Вони ведуть до читальної зали «Лінонії і братів»[44]　

Вигляд у Доус був такий, наче вона ось-ось вистрибне зі стільця.　

— До «Лінонії». Це точнісінько навпроти з іншого боку подвір’я.　

Алекс на надто стежила за їхніми дебатами, але це вона зрозуміла. Таємні двері. Спосіб виписати коло довкруг подвір’я, якого не було на кресленнях.　

— Ми можемо замкнути коло. Можемо закінчити Рукавичку.　

— Бачите? — вишкірилася Мерсі. — 3 мене є зиск.　

Доус відкинулася на стільці й зустрілася з Алекс поглядом.　

— Тепер ти Вергілій. Вибір за тобою.　

Стерн звела вгору руки.　

— Оце дідько. Мерсі Чжао, ласкаво просимо до Лети.