БІСНУВАТИЙ

31

Алекс здивувалася, наскільки допоміг суп. Уперше, відколи вона вирвалася з потойбіччя під холодний нью-гейвенський дощ, удалося трохи зігрітися. Більше нічого не здавалося таким жахливим. Тільки не з галушками в животі та присмаком кропу в роті.　

— Дідько, Доус, — озвався Тріпп, вишкірившись так, наче забув про Спенсера та всі інші неприємності, — будь ласка, можеш лишитися в моєму лофті й зробити мене товстим?　

Памела завела очі під лоба, та Алекс помітила, що їй приємно.　

Ніхто з них не дивився на вікна, завіси на яких залишалися запнутими.　

Вони пошукали щоденник із часів Лети в період, коли Лайонель Райтер навчався в Єлі. Тоді Вергілієм був Рудольф Кітчер, але, попри те що «Демонології» дозволили залишитися, його щоденники зникли. Усе це було частиною замітання слідів.　

Та Доус однаково була в захваті від захисного заклинання, яке знайшла Мерсі. Для нього потрібні були лише інгредієнти із запасів Лети, і вона вважала, що його вдасться виготовити в тиглі Гайрама. Памела дала кожному перелік того, що потрібно зібрати, і наступну годину вони провели в тьмяному світлі арсеналу, шукаючи потрібне в шухлядках і скляних шафках; їм не заважало нічого, крім Тріппа, що мугикав якийсь студентський рок і час від часу верещав, торкнувшись чогось, чого торкатися було не слід.　

— Навіщо вам узагалі ця штука? — пожалівся він, смокчучи палець після того, як його вкусив медальйон Дженні Черчілль.　

— Тому що хтось мусить піклуватися про безпеку, — бундючно відповіла Доус. — Будь ласка, зосередься на своєму списку й спробуй нічого не підірвати.　

Тріпп закопилив губу, але повернувся до роботи, а вже за хвилину стерпним фальцетом наспівував «Під мостом». Алекс не вистачило духу, щоб сказати йому, що вона залюбки проведе наступні два семестри в пеклі, якщо це врятує її від потреби слухати «Ред гот чиллі пепперс».　

Рецепт був на позір банальний: щедро намішані захисні трави, серед яких шавлія, вербена й м’ята, а також гірки перетертого аметисту й чорного турмаліну, перев’язане розмарином вороняче пір’я і сушені очі галки, які вдарилися в дно тигля із дзенькотом, наче маленькі камінці. З Тернеровою допомогою Доус витягнула з-під тигля кілька паркетних дощок, відкривши купку вугілля. Вона прошепотіла кілька слів грецькою, і воно засвітилося червоним, повільно нагріваючи дно великої золотої посудини.　

— Це була найзнаменніша мить мого життя, — легковажно прошепотіла Мерсі.　

— Усе це має свою ціну, — попередила Алекс.　

Вугілля ніколи не вистигало повністю, ніколи не згасало, ніколи не закінчувалося. «Юніон пацифік»[67] скористалися ним, щоб отримати перевагу на залізниці, а для створення кожного брикету довелося пожертвувати людське життя. Ніхто не знав, чия кров для цього пролилася, але підозрювали, що то були робітники — мігранти з Ірландії, Китаю, Фінляндії. Чоловіки, котрих ніхто не шукав би. Вугілля потрапило до Єлю через руки Вільяма Аверелла Гаррімана[68], Кістяника. Більшість вуглин загубилася або була вкрадена, але ці залишилися; черговий клятий подарунок Леті, чергова захована в підвалі кривава мапа.　

— Нам вистачить запасів на один раз, — повідомила Доус, коли Алекс із Мерсі підняли мішки із сіллю з Прахови й таємної кімнати в Сіпакірі та висипали їх до тигля. — Хтось може дістати мені ясеневе весло?　

Тріпп фиркнув і поспіхом перепросив, коли Доус метнула на нього погляд.　

Алекс знайшла скляну шафку, де висіли всі деталі моделі «вінчестера» 1873 року, який, на думку Сари Вінчестер, віз у собі її фатальний кінець аж до Каліфорнії; ручку мітли, датовану періодом шотландського спалення відьом у 1600-ті, почорнілу, але не зіпсовану вогнем; щось схоже на скіпетр із суцільного золота і тоненьку ясеневу паличку, вирізьблену й відполіровану до досконалої гладкості. Вона трохи скидалася на інструмент чарівника, якби чарівник запланував приготувати піцу в цегляній печі.　

— Нам доведеться постійно помішувати, — повідомила Доус, почавши змішувати інгредієнти й рухаючи веслом у розміреному ритмі. — Тепер плюйте.　

— Перепрошую? — не зрозумів Тернер.　

— Нам потрібно достатньо слини, щоб розчинити сіль.　

— Мій момент слави, — зрадів Тріпп і харкнув від душі.　

— Це огидно, — повідомила Мерсі, вишукано плюнувши в кітлик.　

Вона не помилялася, та Алекс будь-якого дня обрала б радше цей варіант, ніж потребу навідуватися до пташника «Рукопису».　

— Гаразд, хто хоче спробувати весло? — запитала Доус, не збиваючись із ритму. — Тримайте темп.　

— Як довго ми це робитимемо? — поцікавився Тернер, плавно забираючи в неї весло.　

— Доки суміш не оживе, — відповіла Доус, наче це все пояснювало.　

Вони по черзі розмішували вариво ясеневим веслом, доки витримували руки. Магічним це не здавалося, і Алекс відчула невпевнену сверблячку. Магія мала бути загадковою, ризикованою, а не мішаниною на дні велетенської миски. Можливо, якась частина її просто хотіла вразити решту можливостями Лети, потужностями їхнього арсеналу. Та Доус не здавалася стурбованою цим. Вона цілковито зосередилася на завданні, а коли тигель задзижчав, вихопила весло з рук Алекс зі словами:　

— Віддай-но мені.　

Алекс відійшла й відчула, як нагрівається від випромінюваного тиглем тепла підлога.　

Суміш засичала й засипала іскрами, освітлюючи рішуче обличчя Доус. Волосся вибилося в дівчини з пучка й розсипалося плечима вологими рудими кучерями. Піт блищав на блідому чолі.　

«Очманіти, — подумала Алекс. — Доус — відьма». Вона створювала магію своїми трунками, варивами та цілющими мазями, приготованими з нічого супами, пластиковими контейнерами з бульйоном у морозилці, які лише чекали, коли знадобляться. Скільки разів вона зцілювала Алекс і Дарлінґтона горнятком чаю з крихітними канапками, мисками супу й бляшанками з консервами?　

— Тримайте ритм! — наказала Памела, і всі вдарили руками по стінках тигля; звук пролунав голосніше, ніж мав би, наповнюючи кімнату й змушуючи стіни тремтіти, а жар підіймався від посудини Доус мерехтливими хвилями.　

Алекс почула гучний ляскіт, наче корок вилетів із пляшки шампанського, і над тиглем злетіла хмарка бурштинового диму, наповнивши ніс та рот дівчини й змусивши очі засльозитися. Усі склалися навпіл від кашлю, ритм збився.　

Коли пилюка розсіялася, єдине, що залишилося в тиглі, — гірка білого, схожого на порошок попелу.　

Мерсі нахилила голову набік.　

— Не думаю, що це спрацювало.　

— Я… я думала, що дотрималася пропорції, — озвалася Доус, її впевненість розсіювалася разом з димом.　

— Заждіть, — попросила Алекс.　

Там, унизу, щось було. Вона перехилилася через вінця тигля й потягнулася вперед. Посудина була такою глибокою, що впивалася в живіт, і дівчині довелося звестися навшпиньки. Але кінчиками пальців вона намацала в попелі щось тверде. Витягнула й здула пилюку. На долоні лежала соляна скульптурка змії, що спала, згорнувшись кільцем і поклавши пласку голову на тіло.　

— Талісман, — промовила Доус, зашарівшись від гордощів. — Це спрацювало!　

— Але що це… — Алекс задихнулася, коли змія на її долоні розгорнулася.　

Вона обвила руку дівчини спіраллю аж до ліктя, а потім зникла під шкірою.　

— Дивіться! — скрикнула Мерсі.　

На голих руках Алекс з’явилася мерехтлива луска. Вона яскраво засяяла, а потім згасла, не залишивши по собі жодного сліду.　

— Це мало статися? — запитала Стерн.　

— Я не впевнена, — зізналася Доус. — Чари, які Мерсі знайшла…　

— Були лише захисним заклинанням, — закінчила за неї Мерсі. — Ти почуваєшся якось інакше?　

Алекс похитала головою.　

— Побитою, вкритою синцями й повною доброго супу. Жодних змін.　

Тріпп потягнувся до тигля, мало не впавши всередину. Тернер схопив його за пояс шортів і витягнув назад. У хлопця в руці була якась пташка.　

— Це мартин? — поцікавився він.　

— Це альбатрос, — стурбованим голосом виправила його Доус.　

Доки вони дивилися, білі соляні крила розгорнулися. Пташка злетіла, описала коло навколо Тріппа, а тоді сіла йому на плече й склалася всередину хлопцевого тіла, наче знайшла ідеальне місце для гніздечка. Тріпповою шкірою розсипався волоспад сріблястого пір’я, яке зникло під шкірою.　

— Це чудові птахи, — озвалася Мерсі, змахуючи руками, наче збиралася злетіти. — їхні крила застигають в одній позиції, і птах може спати в польоті.　

Тріпп вишкірився й розкинув руки.　

— Не заливаєш?　

— Не заливаю, — запевнила Мерсі. То була їхня найввічливіша бесіда.　

Доус, вагаючись, потягнулася до попелу.　

— Я… що це таке?　

У крихітного соляного створіння на долоні Доус були велетенські очі й дивні кисті та ступні, які здавалися майже людськими. Сиділо воно так, наче ховало обличчя.　

— Це товстий лорі, — пояснила Мерсі.　

— Хай би що це було, воно чарівне, — сказала Алекс.　

Соляний товстий лорі визирнув з-поза своїх долоньок, потім видряпався вгору рукою Доус, рухи в нього були граційні та впевнені. Тваринка понюхала вухо дівчини, а тоді влаштувалася на вигині шиї й розчинилася. На мить здалося, що очі Доус засяяли, як два місяці.　

Тернер не здавався враженим.　

— І це має вбити тих демонів своєю няшністю?　

— Вони можуть бути смертельно небезпечними, — стала на захист лорі Мерсі. — Це єдині примати з отруйним укусом, рухаються вони майже нечутно.　

— Звідки ти все це знаєш? — запитала Алекс.　

— Я була по-справжньому самотньою дитиною. Перевага того, що ти не популярний: маєш більше часу на читання.　

Алекс похитала головою.　

— Господи, то ти опинилася просто-таки на своєму місці.　

— Я читала про лорі, — повідомила Доус, — просто ніколи їх не бачила. Вони нічні тварини. І тримати їх удома просто жахливо.　

Алекс засміялася.　

— Звучить правдоподібно.　

Тернер зітхнув і зазирнув до купки попелу.　

— Там просто мусить бути грьобаний лев. — Він витягнув із тигля скульптурку. — Дерево? — запитав недовірливо.　

Тріпп розреготався.　

— Гадаю, це дуб, — сказала Доус.　

— Могутній дуб? — прийшла їй на допомогу Мерсі.　

— Чому решта витягнули щось хороше, а мені випала клята рослина?　

— Заклинання каже, що охоронці прийдуть зі світу живих, — пояснила Доус, — окрім цього…　

— Дуб живий! — Тріпп навпіл склався від сміху. — Можеш закидати своїх ворогів жолудями, доки вони не здадуться.　

Тернер насупився.　

— Це щось…

Дуб ожив у його руці й вистрілив до стелі, розкинув широке шатро білих соляних гілок, коріння розрослося підлогою і збило Тріппа на землю. Потім воно обгорнуло Тернера й занурилося до нього під шкіру. Якусь мить неможливо було відрізнити дерево від людини. А потім блискуче гілля випарувалося.　

Останньою була Мерсі. Алекс допомогла їй втримати рівновагу, коли дівчина нахилилася до тигля. Вона витягнула схарапудженого коня, його грива текла за ним, наче вода.　

Щойно Мерсі торкнулася обома ногами підлоги, кінь розкинув крила й позадкував на задніх лапах. Він описав коло кімнатою, здаючись дедалі більшим, від ударів його копит здригалася підлога. Він стрибнув простісінько на Мерсі, яка закричала й змахнула руками, намагаючись захиститися. Кінь зник у неї в грудях, і на мить здалося, що зі спини в дівчини ростуть два розлогі крила.　

Вона пробурмотіла якесь слово, котрого Алекс не зрозуміла. Мерсі аж сяяла від радощів.　

— Нам потрібно прибрати попіл, — сказала Доус.　

— Зажди, — попросив Тріпп. — Там є ще щось.　

Він знову перегнувся через вінця тигля й витягнув із залишків шосту соляну фігурку.　

— Кіт? — запитав Тернер, розглядаючи скульптурку на хлопцевій долоні.　

Доус схлипнула й затисла рота рукою.　

— Це не просто кіт, — пояснила Алекс, відчуваючи глибоко в горлі непроханий біль.　

Одне з котових очей прикрашав шрам, а обурений вираз морди неможливо було сплутати. Ритуал обрав Космо Дарлінґтоновим захисником, утім Алекс сумнівалася, що кота справді так звали. Вона пригадала білого кота, якого побачила в спогадах старого. Як довго це створіння тут ошивалося?　

— І вони нас справді захистять? — запитав Тріпп.　

— Мали б, — повідомила Доус. — Якщо вам щось загрожує, лизніть зап’ястя, руку чи… думаю, будь-яке місце, куди дотягнетесь.　

— Прекрасно, — озвалася Мерсі.　

Доус стиснула губи.　

— Альтернативні чари вимагають, щоб я видалила комусь гомілкову кістку й розмішувала нею.　

— Ні, дякую, — промовив Тернер.　

— Я можу зробити це цілком безболісно.　

— Ні, дякую.　

Алекс пригадала поштових нічних метеликів, якими Дарлінґтон скористався, щоб позбавити її татуювань; то був його подарунок, спроба показати їй, що неприродне може згодитися для чогось іще, крім того, щоб змушувати її страждати. Це була затишна магія дитячих фантазій. Дружні духи, що пропонували захист. Коти, змії та крилаті створіння, які охоронятимуть їхні серця. Вона запхала Космо до кишені поряд із коробочкою з написом «Гумове взуття Арлінґтона», яку тепер повсюди носила із собою, їй потрібно було, щоб магія врешті-решт спрацювала. Якщо вони могли повернути Дарлінґтона додому, якщо могли потягнути за собою тих демонів назад туди, де було їхнє місце… ну, хтозна, що ще було можливо? А раптом її більше не переслідуватимуть Геллі, Дарлінґтон та взагалі будь-хто. Може, правління Лети пошкодує її. Вона могла б запропонувати їм те саме, що Ансельмові. Алекс залюбки обміняє свої дари, якщо навзаєм їй залишать ключі до цього королівства.　

— Як скоро ми зможемо спробувати повернутися? — поцікавилася вона.　

Доус поклацала язиком, роблячи розрахунки.　

— Місяць у повні за три дні. Нам слід дочекатися цього. Двері для нас відчиняться. Але цього разу буде нелегко.　

— Нелегко? — недовірливо перепитав Тернер. — Я не хочу ще раз переживати кожну кляту хвилину найгірших миттєвостей ваших життів. Красно дякую.　

— Я мала на увазі, що відкрити портал буде складніше, — пояснила Доус. — Тому що ми не матимемо переваг Гелловіну.　

— Я так не думаю, — заперечила Алекс. — Він просто розчахнеться перед нами.　

— Чому?　

— Тому що щось із протилежного боку тиснутиме на нього, намагаючись вирватися. А от закрити його знову буде складно.　

— Нам слід… — Доус пожувала щоку зсередини, наче зробила там запаси слів на зиму. — Нам слід бути готовими до… чогось гіршого.　

Тріпп стягнув із голови бейсболку з емблемою Єлю, випустивши на волю скуйовджене волосся. Алекс помітила, що воно вже почало сягати нижче лоба.　

— Гіршого?　

— Демони люблять загадки. Вони люблять хитрощі. Вони не пустять нас назад до свого світу просто так, двічі розігравши той самий сценарій.　

Тріпп мав такий вигляд, наче йому хотілося залізти до тигля й ніколи звідти не вилазити.　

— Не знаю, чи я зможу ще раз зробити все це.　

— У тебе немає вибору, — нагадала Мерсі.　

Голос у неї був хрипкий, і Тріпп смикнувся, наче йому дали ляпаса. Та Алекс нарешті зрозуміла, чому він так страшенно не подобався Мерсі. Він був занадто схожий на Блейка. Тріпп не був хижаком: його єдина жорстокість була пересічною — лезом більших, ніж у решти, статків без розуміння, яку зброю він тримає в руках, — але напозір він був зшитий із того самого чепурного матеріалу.　

— Усі ми маємо вибір, — заперечив Тернер.　

Алекс розтулила рота, щоб посперечатися, — що вони не мають вибору, якщо хочуть жити далі без мук каяття, які досі мають не сплачені борги, — аж раптом відчула запах диму.　

— Щось горить, — сказала вона.　

Вони помчали донизу сходами.　

— Кухня! — крикнув Тернер.　

Та Алекс знала, що Доус не залишила плитку ввімкненою.　

Перший поверх наповнювався димом, і коли вони спустилися до підніжжя сходів, Стерн побачила, як світяться у відблисках полум’я вітражі. Демони підпалили вхід до «Іль-Бастоне».　

— Вони намагаються викурити нас! — сказав Тернер. Він уже тримав телефон у руці й набирав пожежну службу. — Де ваш вогнегасник?　

— На кухні, — відповіла Доус, закашлявшись, і побігла за ним.　

Алекс повернулася до Мерсі та Тріппа.　

— Виходьте через затильні двері. / тримайтеся вдвох. Зачекайте мене на вулиці, гаразд?　

— Гаразд, — погодилася Мерсі, рішуче кивнувши. — Рухайся, — наказала вона Тріппові.　

Пожежна сигналізація «Іль-Бастоне» зайшлася вереском — жалібним, зболеним блеянням. Алекс дочекалася, доки Мерсі з Тріппом рушили коридором, а тоді помчала до кухні. Обігнала Доус і схопила вогнегасник. Якось їй уже доводилося скористатися ним, коли Лен готував бекон і в них на кухні зайнявся жир, але однаково тепер довелося помарудитися.　

Тернер вихопив його в неї з рук.　

— Уперед, — кинула Алекс.　

Вона розчахнула вхідні двері. Вогонь пожер траву й живопліт. І з гуркотом облизував колони перед входом. Алекс здалося, наче вона теж горить, наче вона чує, як кричить будинок.　

Демони стояли, освітлені вогнем, а їхні тіні позаду них, здавалося, дуркували й танцювали. Стерн почула, як засвистів вогнегасник, коли Тернер узявся боротися з полум’ям. Проте Алекс не зупинилася. Вона рішуче подалася до демонів.　

— Алекс! — крикнув детектив. — Якого дідька ти робиш? Це саме те, чого вони хочуть!　

Та штука, що вдавала із себе Геллі, вишкірилася. Тепер вона здавалася худішою, голоднішою. Більше подібною до Алекс. Проте не зовсім. Її пальці закінчувалися пазурами. Очі були темні та дикі, а в роті було тісно від зубів.　

— Ти хочеш мене, дешева підробко? — закортіло довідатися Алекс. Вона лизнула язиком зап’ястя. — Ну, то ходи й візьми.　

Та штука побігла до неї і заверещала, кинулася назад, її неоковирна посмішка зникла. Алекс помітила, як її власна тінь засовалася, наче в неї виросла сотня рук — ні, не рук, а змій.　

Вони сичали й борсалися довколо неї, кидалися на демонів, що позадкували далі.　

— Алекс, — озвалася та штука, яка називала себе Геллі — і вона знову стала Геллі, очі були синього кольору розбурханого моря й наповнені слізьми. — Ти обіцяла, що захистиш мене.　

В Алекс серце защеміло в грудях, журба була занадто потужною, занадто знайомою. «Вибач мені. Вибач мені».　

Змії звивалися, наче відчули її вагання. А тоді Алекс вдихнула й закашлялася, відчуваючи дим у повітрі й попіл, що залишався від її спаленої домівки. Вона почула тріскотіння гадюк, їхні хвости здригалися від люті, слугуючи попередженням.　

— Останній виклик, — кинула вона не-Геллі. — Ви повертаєтеся туди, звідки прийшли.　

Очі Геллі примружилися.　

— Це моє життя. Ти самозванка.　

Гаразд. Можливо, Алекс була не ким іншим, як злодійкою, що поцупила чийсь другий шанс. Але вона була жива, а Геллі — мертва, і Алекс збиралася захистити те, що належало їй, хай навіть не заслужила цього, хай навіть воно вже недовго залишатиметься її.　

— Це не твоє життя, — відповіла вона тій штуці, яка не була Геллі. — І ти влізаєш на чужу територію.　

Одна зі змій кинулася вперед, вона вкусила так швидко, що Алекс побачила не більше за туман, а тоді демон смикнувся, схопившись за щоку, від якої підіймався дим.　

— Ти не зможеш так просто нас вигнати, — зарюмсала Геллі. Тепер вона майже скидалася на Лена — волосся скуйводжене, на лобі прищі. — Ми тебе знаємо. Ми знаємо твій запах. Ти просто засіб для досягнення мети.　

— Можливо, — погодилася дівчина. — Але просто зараз я викидайло, і вам краще драпати звідси.　

Алекс знала, що далеко вони не пішли. їхнім демонам потрібна була свіжа скорбота, щоб вижити в цьому світі. Вони повернуться й будуть краще підготовані.　

Вона почула завивання сирен на вулиці, а коли розвернулася, побачила, що вогонь уже не облизує «Іль-Бастоне». Фасад будинку був підвуглений та вкритий плямами піни, каміння навколо дверей почорніло й курилося, наче будинок видихнув хмарку попелу. Вогонь на живоплоті й траві згас — його подолало Тернерове коріння. Могутній дуб. Корені немов утягнулися, доки Алекс дивилася на них. Її змії теж зникли.　

Вона не могла розплутати клубок страху й тріумфу, які відчувала. Магія спрацювала, але де були її межі? Доки демони не повернуться до своєї бляшанки з надійно закрученою кришкою, вони не будуть у безпеці, та й як їм цього домогтися? І як вони пояснять це Преторові та членам правління? їй стало нахабства називати «Іль-Бастоне» своєю домівкою, та вона більше навіть не була членом Лети.　

— Знайди решту, — наказав Тернер. — Я поговорю з вогнеборцями. Я їх викликав і досі служу в поліції, навіть якщо вас обох…　

— Вигнали? — підказала Алекс.　

Можливо, Претор навіть не здогадається, що вони були в «Іль- Бастоне», адже вогонь зайнявся ззовні. Та якщо він не просто похапцем зазирне досередини, то побачить недоїдки з їхньої вечері й усе, що вони залишили по собі. Дівчина не знала, чи серйозно Ансельм говорив про злочинне проникнення, і не хотіла цього перевіряти.　

Мерсі, Тріпп і Доус чекали в провулку, тупаючи на холоді ногами.　

— З вами все гаразд? — запитала Стерн, наближаючись.　

— Алекс. — Тріпп схопив її за плечі. — Це було божевілля. Вони просто дали драпака від тебе! У Спенсера був такий вигляд, наче він зараз обісреться від страху.　

Алекс вивернулася з його рук.　

— Гаразд, гаразд. Але вони ще з нами не закінчили. Ми всі мусимо залишатися настороженими. І тобі слід пам’ятати, що це не Спенсер.　

— Абсолютно, — похмуро кивнув хлопець. — Я досі ціпенію від холоду.　

Мерсі завела очі під лоба.　

— Наскільки серйозно пошкоджено будівлю?　

— Не так щоб жахливо, — прохрипіла Доус. — Сподіваюся, пожежники повідомлять Тернерові, яких саме завдано збитків.　

— Голос у тебе, ніби ти гівна наїлася, — зауважив Тріпп.　

Мерсі роздратовано видихнула.　

— Думаю, він має на увазі, що твій голос звучить так, наче ти надихалася димом.　

— Там є швидка, — повідомила Алекс. — Тебе слід перевірити. — Не хочу, щоб хтось знав, що ми були тут, — заперечила Доус. Алекс не сподобалося полегшення, яке вона відчула після цих слів, але зраділа, що Тернер добровільно прикрив їх і що Доус добровільно погодилася на це.　

До пожежників та фельдшерів приєдналися дві патрульні машини, і Алекс побачила, як професор Велш-Вітлі, загорнутий у довге пальто, у невеликому елегантному капелюсі, наблизився до Тернера, який розмовляв із двома копами у формі.　

— Претор тут, — повідомила вона.　

Доус зітхнула.　

— Нам слід поговорити з ним? Спробувати пояснити?　

Алекс зустрілася поглядом із Тернером, але він ледь помітно заперечно хитнув головою. Стара Алекс замислилася б, чи прикриває він свою дупу, викладаючи доріжку з халеп, що приведе від нього простісінько до неї та Доус. З них були чудові цапи-відбувайли. І саме Алекс привела їх назад до «Іль-Бастоне», який називала своїм домом.　

— Нам слід забиратися звідси, — сказала вона, підганяючи решту до паркувального майданчика.　

Вони могли прослизнути на Лінкольн-стріт і зачекати на Тернера там.　

— Я не бачу Ансельма, — зауважила Доус.　

Тріппа це, схоже, не займало.　

— Може, він повернувся до Нью-Йорка?　

— Напевно.　

У нього була родина. У нього було життя. Та Алекс однаково почувалася неспокійно. Минуло два дні відтоді, як він увірвав їхню подорож до пекла, а вони не почули від нього жодної звістки. Ані офіційного відрахування чи наступних дисциплінарних заходів, навіть «Іль-Бастоне» не був зачинений для них. Ансельм увірвав ритуал у Стерлінгу. Алекс не знала, яких законів дотримуються демони, але що, як він теж упав їм до ока?　

Вона озирнулася на «Іль-Бастоне», дивлячись, як дим підіймається від будинку м’якими хмарами — застережний вогонь, ритуальний вогонь.　

Дівчина пошкандибала за рештою і торкнулася рукою стіни, наче погладила бік тварини, щоб заспокоїти її. Вона подумала про мамину квартиру, шалики на лампах, кристали та фей у всіх кутках. Подумала про «Ґраунд-Зіро», забризкані кров’ю стіни, про «Чорний В’яз», що гнив наколо Дарлінґтона, наче гробниця. Відчула, як вібрує каміння.　

Тернер боротиметься на свій лад, законом та силою й усією владою, якою наділяв його жетон. Доус скористається своїми книжками, мізками, безмежною схильністю до порядку. А які інструменти мала Алекс? Трохи магії. Талант до халеп. Уміння діставати на горіхи. Цього мало б вистачити.　

«Це мій дім, — заприсяглася вона собі, — і ніщо його в мене не відбере».