БІСНУВАТИЙ

4 МИНУЛОГО ЛІТА

Вона залишилася б на літо в Нью-Гейвені. Якби не Ітан.　

Алекс сказала матері, що отримала роботу в кампусі, і Мірі цього було достатньо. Вона вважала Лос-Анджелес спокусою для доньки, буцімто та зійде з літака й пірне у своє колишнє життя з давніми друзями.　

Шансів на це не було жодних, але фраза «Вони всі померли, ма» не давала Мірі розслабитися, та правда була в тім, що Алекс не хотіла додому. їй не хотілося спати в старій спальні, оточеній звуками, схожими на розбурханий океан удалині. Не хотілося слухати про материне найсвіжіше захоплення — масаж коштовним камінням, очищення аури, ароматичні олії та нескінченне полювання на прості дива. Потреба покинути Єль здавалася ризикованою, занадто скидалася на казку, жорстоку історію, де варто одного разу полишити зачарований замок, як шляху назад більше не буде.　

Алекс гадала, що проведе літо з Доус і Мішеллю Аламеддін, складаючи план порятунку Дарлінґтона. Але Доус мусила допомогти з дитиною сестрі у Вестпорті, а з Мішеллю складно було зв’язатися, тож Стерн здебільшого залишалася на самоті в «Іль-Бастоне». Вона розмірковувала, чи не відвернеться від неї будинок після всього того кровопролиття минулого семестру; вітражі більше ніколи не будуть такими досконалими, як раніше, підлогу вкривали плями крові Блейка Кілі, тепер заховані під новим килимом. А що, як вона з’явиться біля головного входу, а кругла ручка просто не повернеться для неї?　

Але того весняного дня, коли Алекс запхала меблі з вітальні до підвалу Коледжу Джонатана Едвардса й попрощалася з Мерсі та　Лорін, дверна ручка «Іль-Бастоне» радісно закалатала в руці, і двері розчахнулися, наче гостинні обійми.　

Вона справді збиралася знайти роботу на літо, але комерція в кампусі занадто загальмувалася. Тож урешті-решт Алекс просто припинила шукати варіанти. Вона мала невеличку літню стипендію від Лети й витрачала її на шкідливу їжу, заморожені яєчні роли й сосиски в тісті, які могла розігріти в тостері. Вона навіть не запитувала, чи може залишитися в «Іль-Бастоне». А просто залишилася там. Хто ще стікав за це місце кров’ю?　

Алекс марнувала дні, вивчаючи перелік навчальних курсів і базікаючи з Мерсі. Вони, як могли, склали докупи її розклад, аби вона далі читала. Книжки в м’яких палітурках Стерн теж читала одну за одною, наче прикурювала одну від одної цигарки: романи, наукову фантастику, старі детективи. їй хотілося одного — сидіти в колі світла від лампи, аби ніхто не заважав, і проживати чиєсь інше життя. Але кожен вечір дівчина просиджувала в бібліотеці. Записувала підказані Доус запити до Книги Албемарля або вигадувала власні, а тоді чекала, що саме запропонує бібліотека. Корінець однієї книжки було виготовлено зі справжнього хребця, інша щоразу, коли її розгортали, випускала хмарку м’якого туману, а ще одна була такою гарячою, що Алекс довелося покопирсатися на кухні й повернутися з рукавичками для духовки, щоб торкнутися її.　

Кондиціонер був лише в арсеналі, аби захистити артефакти, тож, коли на вулиці стало занадто спекотно, Алекс узяла гору ковдр і подушок зі спальні Данте й улаштувала собі гніздечко на дні тигля Гайрама. Дарлінґтона це смертельно обурило б, але кондиціонер того вартував. Іноді Алекс спала всередині, і їй снилася зелена верхівка гори. Вона вже бувала там раніше, знала шлях нагору сходами й вузькими переходами, де пахло вологим камінням. Там була кімната з трьома вікнами й круглим умивальником, у якому можна було побачити зірки. Вона бачила, як у воді відбивалося її обличчя. Але, прокидаючись, Алекс розуміла, що ніколи не бувала в Перу, а лише читала про це в книжках.　

Стерн саме лежала на боці на одній з оксамитових канап у вітальні «Іль-Бастоне» й читала потертий примірник «Людини в картинках»[12], який знайшла в Бібліотеці інституту юнаків, коли задзвонив телефон. Номер був незнайомий, тож вона не відповіла. Покинувши Лос-Анджелес, Алекс позбулася всіх старих контактів. Утім, коли телефон задзвонив удруге, вона підняла.　

Ітанів голос, той помітний акцент, вона впізнала одразу.　

— Алекс Стерн. Нам потрібно побалакати. Зрозуміла?　

— Ні, — відповіла вона, а серце мало не вистрибувало з грудей.　

Того дня дощило, і Алекс розчахнула всі завіси, аби подивитися на грозу; сіре небо розривали яскраві спалахи блискавок.　

Дівчина сіла й поклала в книжку замість закладки чек. З’явилося неприємне відчуття, що вона вже ніколи не дочитає цю історію.　

— Не хочу обговорювати це телефоном. Прийдеш до мене додому.　

Він думав, що вона в Лос-Анджелесі. «Це добре», — сказала собі Алекс. Ітан не знав, що не може так просто спіймати її. Але чому він зателефонував?　

Ітан був дилером Лена, ізраїльським гангстером, що працював з ошатного будиночка, облаштувавшись на вершечку Енсіно[13], над шосе 405.　

Алекс гадала, що він уже давно про неї забув.　

— Я не поїду на Малголленд, — відповіла вона. — У мене немає машини.　

Навіть якби вона була в Лос-Анджелесі, то нізащо не поїхала б у гори до Ітанового будинку, щоб він випустив кулю їй у голову без жодних свідків.　

— У твоєї матері є машина. Стара «джетта». Ненадійна. — Авжеж, Ітан знав, де знайти її матір. Чоловіки на кшталт Ітана знали все про те, де можна знайти важіль. — Шломо вже давно спостерігає за твоїм будинком, але лише твоя мама приходить і йде. Тебе там немає. Де ти, Алекс?　

— Просто зараз?　

Дівчина роззирнулася вітальнею, подивилася на вкриті пилюкою килимки, м’яке літнє світло, що лилося крізь забризкані дощем шибки.　

Вона почула, як гуркнула в холодильнику на кухні машина для льоду. Пізніше вона приготує собі бутерброд — хліб із м’ясним асорті, що його Доус замовила, дізнавшись, яка частина раціону Алекс складається з курячих паличок, і що магічним чином з’являлося щотижня.　

— Зависаю з друзями в каньйоні Топанґа. Приїду на вихідні.　

— Не в суботу. Приїжджай завтра. У п’ятницю до п’ятої.　

Ітан дотримувався кашруту й святкував шабат. Для вбивств і грабіжок він мав решту шість днів на тиждень.　

— У мене є робота, — відповіла Алекс. — Можу приїхати в неділю.　

— Розумниця.　

Вона поклала слухавку й притиснула телефон до грудей, витріщившись на кесонну стелю. Світло блимнуло, і Алекс зрозуміла, що будинок заражається її страхом. Витягнула руку й притиснула долоню до відполірованих дощок підлоги. Тієї ночі, коли вона мало не померла від кровотечі в коридорі нагорі, «Іль- Бастоне» теж зазнав травм — розбили одне з його чарівних вікон, а килими заляпали кров’ю. Алекс допомагала все відчистити. Стовбичила біля чоловіка, котрого Доус найняла засклити вікно. Виводила парою і щіткою кров із підлоги й килимів у коридорі. Її кров, кров декана Сендоу та Блейка Кілі. Вони обидва померли, але не вона. Алекс вижила, і «Іль-Бастоне» теж.　

Алекс не знала, завібрувала підлога насправді чи тільки здалося, але це її заспокоїло. Коли кампус спорожнів, це місце стало її безпечною гаванню — надійною, темною і прохолодною. Виходила вона лише час від часу, ішла на прогулянки вгору пагорбом до критого мосту біля Музею Елі Вітні; його червона клуня стримувала річку, наче на картині, з якої посміялася б Мерсі. Алекс їздила новим велосипедом до Едґертон-парку, прокладала собі шлях між квітковими клумбами й дивилася на　стару сторожку, а через день каталася аж до «Чорного В’яза», годувала Космо, гуляла занедбаним лабіринтом із живоплоту. Але завжди поверталася до будинку на Орандж-стріт, до «Іль- Бастоне».　

Алекс думала, що почуватиметься тут самотньо без Доус і Дарлінґтона, але натомість сьорбала газованку просто зі старомодного холодильника, дрімала у вишуканій спальні з вікнами, прикрашеними зображеннями сонця та місяця, нишпорила в арсеналі. Будинок завжди міг показати їй щось новеньке.　

їй не хотілося нікуди їхати. Не хотілося повертатися до жалюгідної маминої квартирки у Ван-Найсі. І не хотілося говорити з Ітаном. Може, у нього були незакінчені справи з Леном, які він на рік поставив на паузу? Або він якось дізнався про те, що зробила Алекс? Невже він пов’язав її зі смертю свого кузена?　

Це мало не надто велике значення. Вона мусила поїхати. Погортала номери на телефоні та знайшла Майкла Ансельма. Він був членом правління Лети, котрий зайняв владну порожнину, що залишилася після декана Сендоу. Майкл випустився п’ятнадцять років тому, і вони з Доус перечитали його щоденник часів Лети, але той виявився надзвичайно нудним. Імена, дати ритуалів і майже нічого більше. Телефонна розмова з ним була такою самою. Голос сухий, невиразний, наче йому кортіло повернутися до роботи в бухгалтерії, чи банку, чи де він там міг друкувати гроші. Але саме він забезпечив Алекс велосипедом і ноутбуком, тож вона не збиралася жалітися.　

Ансельм підняв слухавку після другого гудка.　

— Алекс?　

Голос у нього звучав стурбовано, і дівчина не могла його звинувачувати. Вона ж цілком могла телефонувати, щоб повідомити, що бібліотека юридичного факультету зайнялася або армія мерців зібралася в обідній залі. Стерн небагато про нього знала, але уявляла, що він носить смугасті краватки й повертається додому до жовтого лабрадора, двох дітей, що залучені до «Житла для людей»[14], і дружини, яка не втрачає гарної форми.　

— Привіт, Майкле, вибач, що турбую посеред дня…　

— Усе гаразд?　

— Усе нормально. Але мені потрібно повернутися додому на вихідні. Побачитися з мамою.　

— Ох, мені прикро це чути, — відповів чоловік, наче вона сказала йому, що її мати хвора. Власне, Алекс була й до такого повороту абсолютно готова.　

— Чи міг би ти, тобто Лета, допомогти мені з перельотом?　

Алекс знала, що мала б почуватися ніяково, але відколи мало не померла в цьому домі, то просила Лету про про все необхідне без жодних вагань. Вони завинили їй, і Доус, і Дарлінґтонові. Доус не просила нічого, а Дарлінґтон, хай йому біс, не збирався нічого отримати, тож розраховуватися належало Алекс.　

— Авжеж! — відгукнувся Майкл. — Усе, що потрібно. Я перемкну тебе на мою помічницю.　

Ось і все. Ансельмова помічниця замовила машину до аеропорту та рейс назад. Алекс замислилася, сяде на нього чи лежатиме мертвою на вершечку Малголленд-драйв. Вона спакувала до наплічника білизну й зубну щітку та зазирнула до арсеналу, проте збагнула, що й гадки не має, що саме взяти із собою. Почувалася так, наче рушає простісінько до пастки, однак Лета не поширювала предметів, які могли б зупинити чоловіка на кшталт Ітана. Принаймні нічого такого, що вона могла б пронести на літак.　

— Я повернуся, — прошепотіла вона будинкові, коли за спиною замкнулися вхідні двері.　

Постояла, прислухаючись до тихого скавчання шакалів під ґанком і сподіваючись, що її слова будуть правдивими.　

Алекс дотрималася тієї обіцянки. Навіть дочитала книжку Рея Бредбері. От тільки не знала, що повернеться зі свіжою кров’ю на руках.