БІСНУВАТИЙ

5　 ЖОВТЕНЬ

Уранці в п’ятницю Алекс разом із Мерсі пішла на лекції з курсів «Сучасні поети» і «Вступ до електроніки», де докладала всіх зусиль, аби слухати уважно. Навчальний рік лише розпочався, і було ще занадто рано для недосипань.　

Того вечора їй кортіло залишитися вдома, трохи перепочити, закінчити розвішувати постери в кімнаті. Сторона Мерсі вже була прикрашена репродукціями картин і колажами поетичних рядків, написаних китайською, з модними ілюстраціями. Над ліжком вона повісила саморобний палантин із синього тюлю, який додавав кімнаті гармонії. Але Мерсі й Лорін захотілося сходити кудись, тож вони пішли. Алекс навіть вдягнула сукню, коротку чорну, зі схожими на павутиння шлейками; дівчата були в таких самих, але інших кольорів. Вони втрьох здавалися Стерн невеличкою армією, сновидами у вишуканих нічних сорочках. Мерсі й Лорін узули сандалі зі шкіряних смужок; у Алекс таких не було, тож вона обрала потерті чорні черевики. У них було легше бігати.　

Вони зупинилися біля гойдалки, щоб пофотографуватися, і Алекс вирішила надіслати мамі одну світлину, на якій мала найщасливіший вигляд і здавалася нормальною. Лорін ліворуч — пишне волосся медового відтінку й зуби, біліші за світло прожектора. Мерсі праворуч — чорний блискучий боб, великі вінтажні сережки у вигляді маргариток, насторожений погляд.　

Цікаво, чи Ітанові люди досі стежили за Мірою? А може, він вирішив дати її матері спокій, адже Алекс робила те, що було сказано. Каліфорнія скидалася не на інше узбережжя, а на іншу еру, туманний час, якому не хотілося додавати чіткості, адже деталі були занадто болючими, щоб фокусуватися на них.　

Вечірка відбувалася в будинку на Лінвуд-стріт, неподалік від сумного занепалого помешкання «Святого Ельма», де на даху завзято крутилися флюгери. Алекс усю ніч пила воду й смертельно нудьгувала, але це її не займало. їй подобалося стояти із червоною пластянкою в руці в оточенні подружок і вдавати, наче вона набралася. Ну, не зовсім удавати. Вона закинулася бас- беладоною. Алекс обіцяла собі, що не вживатиме цього року, але рік був повним лайном, тож вона робила те, що мусила.　

У суботу зранку, доки Мерсі ще спала, вона вислизнула з кімнати й зателефонувала до «Сувою та ключа». Як і обіцяла, залишалася абсолютно ввічливою; а потім знову згорнулася в ліжку калачиком і спала, доки Мерсі не розбудила її.　

Дівчата поснідали в їдальні, Алекс, як завжди, навантажила на тарілку цілу гору. Вони збиралися відкрити портал у пекло; було трохи нервово — а таке навряд додає апетиту. Натомість Стерн почувалася так, наче не могла наїстися. Хотілося ще сиропу, ще бекону, ще всього. Сірі полюбляли це місце, аромати їжі, плітки. Алекс могла б захистити його так само, як звела захист навколо кімнати в гуртожитку. Але якщо на неї щось нападе, хотілося мати Сірих достатньо близько, аби скористатися ними… просто не так близько, щоб вони могли докучати. А тут вони майже зливалися з натовпом. У всьому цьому було щось сповнене миру: мерці ділили хліб із живими.　

Алекс знала, що в Єлі є чарівніші приміщення, але це було її улюбленим — темне дерево балки високо вгорі, величезний кам’яний камін. Вона любила сидіти тут і купатися у хвилях калатання посуду й галасу розмов. Дівчина гадала, що Дарлінґтон вишкіриться, коли розповіла йому про те, як любить їдальню ДжЕ, та він лише кивнув і сказав: «Вона занадто велична для шинку чи заїздного двору, але почуваєшся там саме так. Наче можеш задерти ноги й перечекати будь-яку негоду». Можливо, так і було для якогось утомленого мандрівника, для студентки, яку із себе вдавала Алекс. Однак місце справжньої Стерн було серед негоди, вона була блискавкою негараздів. Це зміниться, коли Дарлінґтон повернеться. їм із Доус більше не доведеться удвох намагатися зачинити на засув двері, що захищають від темряви.　

— Ти куди? — запитала Мерсі, коли Алекс підвелася й запхала до рота шматок хліба з маслом. — Ми маємо почитати.　

— Я вже дочитала «Оповідь лицаря»[15].　

— А «Розповідь Батської ткалі»?[16]　

— Ага.　

Лорін відкинулася на стільці.　

— Пригальмуй. Алекс, ти випереджаєш план із читання?　

— Я тепер дуже старанна.　

— Ми мусимо вивчити перші вісімнадцять рядків, — нагадала Мерсі. — А це непросто.　

Алекс відклала сумку.　

— Що? Чому?　

— Аби знати, як вони звучать? Вони написані середньоанглійським діалектом.　

— Я мусила вивчити їх іще в старшій школі, — повідомила Лорін.　

— Це тому, що ти ходила до тієї модної підготовчої школи в Брукліні, — відповіла Мерсі. — А ми з Алекс сиділи в загальноосвітній школі, плекаючи свій хлопський розум.　

Лорін від сміху мало не виплюнула свій сік.　

— Ти обережніше, — вишкірилася Алекс. — Мерсі тебе обскакає.　

— Ти не сказала, куди йдеш! — гукнула їй назирці Лорін, коли вона сягнистим кроком вийшла з їдальні.　

Алекс майже забула, як стомлюється, коли вигадує якісь відмовки.　

Доус уже чекала на неї перед музичною школою, рожево-білий фасад якої був подібний до надміру прикрашеного торта. Стерн ніколи не бувала у Венеції й напевно ніколи не побуває, але знала, що це їхній стиль. Дарлінґтон любив і цю будівлю.　

— Вони погодились?　

Ні тобі «добрий день», ні «як справи». Доус мала неймовірно незграбний вигляд у довгих шортах-карго, білій футболці з трикутним вирізом і з полотняною торбинкою через плече. Щось у ній здавалося недоречним, і Алекс зрозуміла, що так звикла бачити Памелу з навушниками на шиї, що без них вона здавалася голою.　

— Типу того, — озвалася Алекс. — Я сказала їм, що прийду з перевіркою.　

— Ой, добре… Зачекай, а чому ти щось перевіряєш?　

— Доус. — Алекс кинула на неї погляд скоса. — Ну що я перевірятиму?　

— Ти сказала, що поговориш із ними, а не набрешеш їм.　

— Брехня — це підвид розмови. Дуже корисний підвид. До того ж багато брехати не довелося.　

Після всього лайна, яке «Сувій та ключ» улаштували торік — окрім наркотиків, звичайно, — це таки відповідало правилам Лети. Проте вони пускали до гробниці чужих, містян, і залучали їх до ритуалів. Усе закінчилося вбивством і скандалом. І, звичайно, не було жодних наслідків, окрім суворого попередження й штрафу.　

Роббі Кендалл чекав на сходах до гробниці в картатих шортах і блакитній футболці поло; біляве волосся було достатньо довгим, аби натякати на те, що він серфінгує, але не здаватися непристойним. Пообідня спека, схоже, геть не займала хлопця. Здавалося, він узагалі ніколи в житті не пітнів.　

— Привіт, — кинув він, нервово всміхаючись. — Алекс? Чи… е-е-е… мені називати тебе Вергілієм?　

Алекс відчула, як заціпеніла біля неї Доус. Під час двох перших ритуалів її не було поряд. Вона не чула цього імені, відколи зник Дарлінґтон.　

— Правильно, — відповіла Алекс, потайки витираючи долоні, перш ніж потиснути йому руку. — А це Окулус. Памела Доус.　

— Круто. І що ви, друзі, хочете побачити?　

Алекс незворушно подивилася на нього.　

— Дай мені ключі. Ти можеш зачекати на вулиці.　

Роббі повагався. Він був новим президентом делегації, старшокурсником, якому кортіло все робити правильно. Справжній комплекс відмінника.　

— Я не знаю, чи…　

Алекс озирнулася через плече й стишила голос:　

— Невже ти хочеш цим розпочати рік?　

У Роббі відвисла щелепа.　

— Я… Ні.　

— Бездушна неповага ваших друзів Слюсарів минулого року мало не коштувала життя мені й Доус. Двом представницям Лети. Вам пощастило, що вас не позбавили всіх привілеїв.　

— Позбавили?　

Здавалося, він навіть ніколи не замислювався, що таке можливо.　

— Правильно. Не відсторонили вас на семестр або й цілий рік. Я виступала за поблажливість, але… — Вона здвигнула плечима. — Можливо, це було помилкою.　

— Ні, ні. Авжеж, ні. — Роббі покопирсався з ключами. — Авжеж, ні.　

Алекс було його майже шкода. Хлопець уперше спробував смак магії під час ініціації минулого семестру, уперше зазирнув у світ за Серпанком. Йому пообіцяли рік несамовитих подорожей і таємниць. Він зробив би що завгодно, аби його запаси не вичерпувалися.　

Важкі двері відчинилися до вигадливого кам’яного входу, прохолодна темрява подарувала бажане полегшення після спеки. Сірий у штанах у вузьку смужку радісно наспівував щось собі під носа в коридорі, роздивляючись скляну вітрину із чорно-білими світлинами. Інтер’єр «Сувою та ключа» був навдивовижу важким порівняно з повітряним фасадом, — грубе каміння, помережане мавританськими арками. Здавалося, наче вони увійшли до печери.　

Алекс вихопила ключі з руки Роббі, перш ніж він устиг передумати.　

— Почекай, будь ласка, на вулиці.　

Цього разу він не заперечив, лише завзято сказав:　

— Аякже! Не поспішайте.　

Коли двері за ними зачинилися, Алекс сподівалася почути лекцію або принаймні побачити, як сердито насупиться Доус, але та мала замислений вигляд.　

— Що таке? — поцікавилася Стерн, коли вони рушили коридором до святилища.　

Доус здвигнула плечима, і здалося, наче вона досі вбрана в один зі своїх важких світшотів.　

— Ти говорила, як він.　

Невже Алекс удавала із себе Дарлінґтона? Вона підозрювала, що так і було. Щоразу, коли вона говорила з авторитетністю Лети, це насправді був його голос, упевнений, переконливий, сповнений знання. Такою вона насправді ніколи не була.　

Алекс відчинила двері до ритуальної зали. То було просторе приміщення у формі зірки в серці гробниці, зі статуєю лицаря в кожному із шести гострих кутів і круглим столом у центрі. Проте стіл насправді був зовсім не столом — це були двері, прохід туди, куди ти хотів потрапити. А також до деяких місць, куди не хотів.　

Алекс погладила рукою напис на його краю. «Ми в змозі освітить цю темну землю, ми в змозі оживить цей мертвий світ». Тара стояла біля цього стола перед тим, як її вбили. Вона була тут чужою, так само як Алекс.　

— Спрацює? — запитала дівчина. — Цей нексус нестабільний.　

Саме тому Слюсарі скористалися психоделіками, саме тому вимушені були покластися на міську дівчину та її хлопця-дилера, котрі змішали їм спеціальне зілля, що відкриватиме портали й полегшить перехід до інших земель.　

— У нас немає Тариного таємного соусу.　

— Не знаю, — озвалася Доус, кусаючи губу. — Я… я не знаю, що ще спробувати. Ми можемо зачекати. Нам слід так і вчинити.　

їхні погляди зустрілися над великим круглим столом, буцімто зробленим із дощок стола, за яким колись збиралися лицарі короля Артура.　

— Нам слід, — погодилась Алекс.　

— Але ми не збираємося чекати, чи не так?　

Стерн похитала головою. Уже понад три місяці спливло після похорону Сендоу, після того, як Алекс поділилася своєю теорією про те, що Дарлінґтон не помер, а застряг десь у пеклі, він став демоном-джентльменом, що так нажахав мертвих і всіх чудовиськ, котрі зібралися за Серпанком. За виділений їм час вони з Доус не дізналися нічого, що підтвердило б, нібито це не просто марний оптимізм. Утім це не зупинило дівчат від спроб вигадати спосіб, аби дістатися до Дарлінґтона. «Ґалаксіас». Ґелексі. Крик із протилежного боку Серпанку. На що буде схожою потреба знову стати ученицею? Знову бути Данте? Місяці пошуку Рукавички не дали жодного результату, і це могло теж нічого не дати, та вони принаймні спробують. Ансельм був батьком вихідного дня — ретельно стежив за ними з Нью-Йорка, але дозволяв мати власні справи. Не слід було розраховувати, що новий Претор чинитиме так само.　

— Встановімо захисти, — запропонувала Алекс.　

Вони з Доус працювали разом, насипавши сіль Соломоновим вузлом: звичайне коло не спрацювало б. Теоретично вони відкривали портал до пекла чи принаймні до котрогось його закапелка, і, якщо Дарлінґтон нині був більше демоном, ніж людиною, їм не хотілося, щоб він поскакав кампусом із такими, як він, новими друзяками.　

Кожна лінія вузла торкалася іншої, тож сказати, де розпочиналася ця фігура, було неможливо. Алекс звірилася з малюнком, який скопіювала з книжки про духовне стримування. Вочевидь, демони полюбляли загадки й ігри, тож вузол мав відволікти, доки їх проженуть чи (як у Дарлінґтоновім випадку) закують у кайдани із чистого срібла. Принаймні Алекс сподівалася, що це чисте срібло. Вона знайшла їх у шухляді в арсеналі й щиро сподівалася, що Лета не заощадила. А що, як пекельне створіння знову спробує вирватись? Вони поклали коштовний камінець на кожну сторону світу: аметист, сердолік, опал, турмалін. Маленькі блискучі дрібнички, щоб стримати монстра.　

— Вигляд у них не дуже, еге ж? — запитала Алекс.　

Доус лише дужче прикусила губу.　

— Усе буде гаразд, — запевнила Стерн, не вірячи жодному слову.　

— Що далі?　

У коридорі вони насипали лінії із солі що пів метра — додаткові вартові на той випадок, коли раптом щось таки прорветься крізь вузол. Остання лінія була світло-коричневою. Сіль, змішана з їхньою кров’ю, — остання лінія оборони.　

Доус витягнула зі своєї торби крихітну іграшкову трубу.　

Алекс не змогла приховати свого подиву.　

— Ти збираєшся викликати Дарлінґтона з пекла за допомогою оцього?　

— У нас немає дзвоників «Святого Аврелія», а для ритуалу потрібен лише «інструмент, що закликає до дії чи здіймає тривогу». У тебе є записка?　

Під час невдалого обряду під місяцем-молодиком вони скористалися майновою угодою, договором, який Дарлінґтон підписував, сповнений надії та рішучості.　

Цього разу в них нічого такого не було, але була записка від Мішелі Аламеддін, яку дівчата знайшли в столі Вергілієвої спальні в Леті. Кілька віршованих рядків і записка:　

Негусто, але пляшка арманьяку в них теж була. Не така розкішна, як Алекс собі уявляла, з каламутного зеленого скла, а на старій етикетці неможливо було нічого розібрати.　

— Він її не відкоркував, — зауважила Доус, коли Алекс поставила пляшку на підлогу в центрі вузла, вираз обличчя в неї був обурений.　

— Ми не копирсалися в його шухляді з нижньої білизною. Це лише алкоголь.　

— Але він призначений не для нас.　

— І ми його не п’ємо, — відрубала Стерн.　

Адже Доус мала рацію. Вони не мали б цупити речі, які призначено Дарлінґтонові та які були важливими для нього.　

«Ми його повернемо, і він нам пробачить, — переконувала вона себе, витягаючи із сумки келишок і наповнюючи його. Рідина була теплою й помаранчевою, як надвечірнє сонце. — Він пробачить мені. За все».　

— Для цього нам справді потрібно четверо людей, — не вгавала Доус. — По одному на кожну сторону світу.　

їм потрібно було четверо людей. їм потрібно було знайти Рукавичку. їм потрібно було знайти більше часу й вигадати щось краще за цей зліплений зі шматків ритуал.　

Але ось вони стояли на краєчку стрімчака, і Алекс розуміла, що Доус не хоче, аби її вмовили стрибнути. їй потрібно було щось, за що можна вхопитися.　

— Ходімо, — підбадьорила Алекс. — Він чекає на іншому боці. Памела глибоко вдихнула, її карі очі блищали занадто яскраво.　

— Гаразд.　

Вона витягнула з кишені невеликий слоїчок із кунжутною олією і заходилася змащувати нею стіл, водячи пальцем уздовж краю: спершу дівчина рухалася за годинниковою стрілкою, потім проти й монотонно наспівувала щось пишномовною арабською.　

Повернувшись до стартової точки, Доус ззирнулася з Алекс, а тоді провела пальцем по олії, замкнувши коло.　

Здалося, наче стіл пірнув у порожнечу. Алекс охопило відчуття, ніби вона дивиться у вічність. Дівчина звела погляд і побачила темне коло там, де ще минулої миті було скляне слухове віконце. Ніч була зоряною, але навколо панував полудень. їй довелося заплющити очі, коли несамовито запаморочилося в голові.　

— Запалюй, — наказала Доус. — Поклич його.　

Алекс чиркнула сірником і піднесла його до записки, а потім кинула охоплений полум’ям папір у порожнечу, де колись стояв

стіл. Аркуш немов завис там, його краї закрутилися, і, перш ніж записка впала, дівчина кинула у вогонь жменю металевих ошурок. Слова стали облазити з паперу й попливли в повітрі.　

— Тримайся подалі, — попередила Доус.　

Вона піднесла трубу до рота. Звук, який пролунав, мав бути тоненький і слабкий. Натомість від стін відбилося густе ревіння, переможний спів ріжка, що кликав вершників на лови.　

Алекс почула вдалині м’які кроки чиїхось лап.　

— Працює! — прошепотіла Доус.　

Вони нахилилися над тим місцем, де колись був стіл, і Памела ще раз дунула в трубу — луна повернулася до них, помандрувавши кудись далеко.　

«Ходи додому, Дарлінґтоне». Алекс підняла келих арманьяку й перехилила його в зоряну прірву. «Повертайся й випий із цієї модної пляшки, проголоси тост». Вона досі чула в голові ту стару пісеньку. «Ходімо зі мною. Ходімо зі мною. Дозволь мені повести тебе за руку».　

Звук кроків наростав, але тепер вони не були схожі на м’які доторки лап. Вони були занадто гучними й дедалі гучнішали.　

Алекс роззирнулася кімнатою, шукаючи підказок, що саме відбувалося.　

— Щось не так.　

Звук пролунав десь у темряві. Десь унизу.　

Він струсонув кам’яну підлогу, набухаючи гуркотом, який дівчина відчула через черевики. Вона вдивилася в порожнечу й відчула сморід сірки.　

— Доус, зачиняй.　

— Але…　

— Зачиняй портал!

Тепер вона бачила в темряві червоні плями й за мить зрозуміла: це очі.　

— Доус!　

Занадто пізно. Алекс позадкувала й наштовхнулася на стіну, коли зі стола вирвалося стадо схарапуджених коней і помчало кімнатою бурхливою масою чорної плоті. Вони були вугільного кольору й мали червоні розпечені очі. Після кожного удару копит підлога вибухала полум’ям. Коні помчали крізь двері храму, розкидаючи навкруги сіль і каміння, та з гуркотом зникли в коридорі. Пекельні коні один за одним прорвалися крізь соляні лінії.　

— Вони не збираються зупинятися! — крикнула Доус.　

Вони збиралися розтрощити вхідні двері й вирватися на вулицю.　

Та коли схарапуджені тварини наштовхнулися на лінію солі, змішаної з кров’ю, то здалося, наче хвиля налетіла на скелі. Стадо розсипалося праворуч і ліворуч безладним несамовитим потоком. Один із коней упав на бік, його тоненьке іржання скидалося на людський плач. Він підвівся, і налякані тварини з тупотом повернулися до храму.　

— Доус! — крикнула Алекс.　

Вона знала чимало смертельних слів. Мала срібні ланцюги, зав’язану вигадливими вузлами мотузку, клятий кубик Рубика, адже демони полюбляли головоломки. Але й гадки не мала, як дати раду стаду коней, які фиркали сіркою і з’явилися з пекельних глибин.　

— Геть із дороги! — верескнула Доус.　

Алекс притиснулася до стіни. Доус стояла з протилежного боку стола, з обличчям в обрамленні рудого волосся, і викрикувала слова, яких Алекс не розуміла. Потім піднесла до рота трубу, і той звук нагадував про тисячу ріжків, цілий військовий оркестр.　

«Вони розтопчуть її, — подумала Алекс. — Від неї нічого не залишиться, вона перетвориться на попіл».　

Коні стрибнули чорним потоком важких тіл і синього полум’я, і Доус жбурнула трубу до прірви. Тварини пірнули за нею,

виписавши неможливу дугу в повітрі, наче були не кіньми, а морською піною. Потекли, як вода, і розчинилися в темряві.　

— Зачиняй! — крикнула Алекс.　

Доус підвела порожні долоні й потерла їх, наче змиваючи все це.　

— Ґхалака аль-бааб! Аль-таріік мухарам лакум!

А тоді в приміщенні луною озвався голос — він пролинув десь унизу чи вгорі, неможливо було сказати. Однак Алекс упізнала його, а почуте слово було чітким і благальним.　

«Заждіть».　

— Ні! — заволала Доус.　

Але було вже занадто пізно. Пролунав грандіозний гуркіт, наче затріснулися важкі двері. Алекс збило з ніг.