БІСНУВАТИЙ

16

Коли Доус засмучувалася, вона їхала ще повільніше, і Алекс подумала, що на шлях назад у кампус їм знадобиться дві години.　

— Вони залучать юристів, — пожалілася Памела.　

— Не залучать.　

— Вони змусять адміністрацію Єлю втрутитись.　

— Не змусять.　

— Господи, Алекс! — Доус смикнула кермо праворуч, і «мерседес» помчав до узбіччя, мало не застрибнувши на бордюр. — Припини вдавати, наче все буде гаразд.　

— А як іще нам це пережити? — закортіло дізнатися Стерн. — Інших ідей у мене немає. — Вона змусила себе ковтнути повітря. — Дарлінґтонові батьки не повернуться з юристами й не залучатимуть до справи Єль.　

— Чому б їм цього не зробити? У них є гроші й влада.　

Алекс повільно похитала головою. Вона забагато побачила в спогадах старого й усе це відчула. Дещо схоже їй довелося пережити лише одного разу, коли вона впустила Нареченого й пережила миті його вбивства. Вона не просто дізналася, що він кохав Дейзі. Вона теж кохала Дейзі. Але сьогодні всього було більше: ціле життя, сповнене невеличких приємностей і нескінченних розчарувань, кожен день і кожна думка, форми яким надавали «Чорний В’яз», гіркота, жага чогось, що залишилося б після його короткого нікчемного життя.　

— І цього в них теж немає, — зауважила вона. — Принаймні не так, як ти собі це уявляєш. Саме тому вони далі тиснуть на Дарлінґтона, аби він продав «Чорний В’яз».　

Схоже, Доус це обурило.　

— Але він ніколи його не продасть.　

— Я знаю. Та якщо вони дізнаються, що їхній син зник, неодмінно спробують відібрати в нього будинок.　

Вони довго сиділи мовчки, двигун працював ухолосту. За вікном Алекс бачила вузьку смужку парку, листя ще не готове було пожовкнути, але вона подумки повернулася до «Чорного В’яза», відчуваючи його тяжіння, те, як він потребував любові, загубившись серед самотності.　

— Вони не залучатимуть до справи юристів, бо не хочуть, щоб хтось занадто уважно придивлявся до них. Вони… Дарлінґгонів дід практично відкупився від них. Він хотів виховати… — Вона мало не промовила «Денні». — Вони просто залишили сина там, і мені здається, що старого ув’язнили, коли він захворів.　

Доки Денні його не звільнив. Саме тому він вижив у пеклі — не просто тому, що був Дарлінґтоном, ерудованим і зануреним у знання, а тому, що вбив свого діда.　

І байдуже, що дід попросив його це зробити, так само як не мало значення, що Доус розтрощила Блейкові череп, аби зберегти Алекс життя.　

— Але вони повернуться, — не вгавала Памела.　

Із цим Алекс не могла посперечатися. Вона до всирачки налякала Дарлінґтонового батька, але чудовиська не тікають після першого попередження. Гарпер і Деніел Арлінґтони повернуться, щоб усе рознюхати в пошуках власної частки.　

— Тоді ми повернемо Дарлінґтона, і він самотужки вижене їх. — Він був опікуном «Чорного В’яза» й досі залишався єдиним, хто міг його захистити. — Хто допоможе нам знайти ще одного вбивцю? Товариства мені більше нічого не винні.　

— Ніхто, — озвалася Доус, але голос прозвучав дивно. — Нам доведеться спуститися до підвалу Пібоді. Але там зараз реконструкція й повсюди камери.　

— Можемо скористатися бурею, яку ти зварила торік. Тією, яка виводить із ладу всю електроніку. І залучімо до справи Тернера. Якщо нам потрібно пошукати записи про когось, він це влаштує.　

— Не думаю… не думаю, що це слушна ідея.　

— Ми або довіряємо йому, або ні, Доус.　

Дівчина стиснула кермо, а тоді кивнула.　

— Рухаємося далі, — вирішила вона.　

— Рухаємося далі, — повторила Алекс.　

Туди, де дідько «добраніч» каже.　

Алекс зустріла Мерсі та Лорін, коли дівчата підвечіркували в їдальні ДжЕ. Розмови були приглушені, навіть серед Сірих, і приміщення здавалося просторішим та холоднішим, наче коледж убрався в траур, аби оплакати декана Бікмена. Алекс навантажила на свою тацю гору пасти й кілька сендвічів, які збиралася заховати в сумку та з’їсти пізніше. Коли вона наливала в склянку газованки, дзенькнув телефон. На її банківський рахунок поклали шість сотень доларів.　

Отже, Букмекер заплатив. Якщо все зросталося, Ітан кидав їй на рахунок п’ять відсотків за добре виконану роботу. Напевно, Алекс слід було гівняно почуватися через це, але відмова від грошей однаково б нікому не допомогла.　

Сівши, Стерн помітила, що в Мерсі червоні від сліз очі, а Лорін теж мала не набагато кращий вигляд. І обидві ледве копирсалися в тарілках.　

— Дівчата, усе нормально? — запитала Алекс, раптом знітившись через свою повну їжі тацю.　

Мерсі похитала головою, а Лорін сказала:　

— Я як не своя.　

— Я теж, — сказала Алекс, адже здавалося, що так має бути.　

— Уявити не можу, що зараз переживає його сім’я, — додала Мерсі. — Ти ж знаєш: його дружина теж тут викладає.　

— Не знала, — зізналася Стерн. — Що вона викладає?　

Мерсі вишмаркалась.　

— Французьку літературу. Так я з ними й познайомилась.　

Алекс туманно пригадувала, що Мерсі здобула якусь велику премію за есей про Рабле. Проте не знала, що Мерсі особисто була знайома з деканом Бікменом.　

— Який він був? — запитала Алекс.　

На очі Мерсі знову набігли сльози.　

— Просто… по-справжньому добрий. Я боялася вступати кудись так далеко від дому, і він познайомив мене з іншими студентами, котрі теж першими в родині здобували вищу освіту. Він і Мерая — професорка Ле-Клер, його дружина, — просто створювали місце для тебе. Не знаю, як це пояснити. — Вона безпомічно здвигнула плечима. — Він був як Пак і Просперо в одному флаконі. Робив так, що наука здавалася цікавою. Чому комусь закортіло нашкодити йому? І за що? Він не був заможний. Він не міг мати нічого вартого… вартого… — Її голос затремтів і зламався.　

Алекс простягнула подрузі серветку.　

— Я не була з ним знайома. У нього є діти?　

Мерсі кивнула.　

— Дві доньки. Одна — віолончелістка. Дуже талановита. Типу, здається, вона отримала місце в… чи то в Бостонській, чи то в Нью-Йоркській філармонії.　

— А друга?　

Алекс почувалася упирем, та якщо це була нагода дізнатися якусь інформацію про жертву, вона не збиралася її проґавити.　

— Здається, лікарка? Психіатр. Не пригадаю, вона займалася наукою чи практикою.　

Психіатр. Вона могла бути пов’язаною з Марджорі Стівен, але Тернер легко дізнався б про це.　

— Він був такий популярний, — обережно наважилася прокоментувати Стерн. — Не пригадую, щоб колись чула про нього погане слово.　

— Чому б хтось мав погано про нього відгукуватись? — перепитала Мерсі.　

— Люди заздрісні, — нагадала Лорін, розмащуючи виделкою по тарілці кетчуп. — У мене була лекція перед його заняттям, і студенти завжди приходили заздалегідь. Це бісило мого професора.　

— Але ж це робили його студенти, — здивувалась Алекс, — а не він.　

Мерсі схрестила руки.　

— У сусіда завжди трава зеленіша. Один професор радив мені не обирати його наставником.　

— Це хто?　

— А хіба це має якесь значення?　

Алекс обіцяла намагатися не брехати, але вже й так приховувала правду.　

— Просто цікаво. Як я сказала, ніколи слова поганого про нього не чула.　

— їх була ціла група. З кафедри англійської. Я прийшла в прийомні години, щоб поговорити про статтю, і троє професорів улаштували на мене засідку, аби наполягти, що мені варто обрати спеціалізацією англійську, адже декан Бікмен буцімто несерйозний науковець. Вони називали його «чинушею». — Мерсі задерла носа й промовила зневажливим тоном: — Багато галасу з нічого.　

Лорін недовірливо похитала головою.　

— Я ледве склала економіку, а за тебе змагаються всі кафедри факультету.　

— Приємно дружити з генієм, — утрутилась Алекс.　

Лорін насупилась.　

— А мене це пригнічує.　

— Та не варто так, адже є ми для рівноваги.　

— Розумним можна бути по-різному, — великодушно відповіла Мерсі. — І це однаково не має жодного значення. Я сказала їм, що планую спеціалізуватися на американістиці.　

Невже професійна заздрість — привід для вбивства? І як це могло бути пов’язано з Марджорі Стівен?　

— Що це за мудаки і як я можу їх уникнути? — запитала Алекс, намагаючись витягнути імена.　

— Не пам’ятаю, — кинула Мерсі. — Рут Канехо вела в мене практичні заняття, але двох інших я не знала. Частково через це я так роздратувалася. Нібито я була лише балом, який вони хотіли заробити.　

Лорін підвелася, щоб віднести тацю.　

— Я з тих розумників, котрі збираються подрімати перед семінарами. Нам потрібно обговорити Гелловін.　

— У кампусі вбили людину, — нагадала Мерсі. — Ти не можеш серйозно вважати, буцімто ми влаштуємо вечірку.　

— Це пішло б нам на користь. І якщо я не матиму якогось вказівника, то не випливу.　

Коли Лорін пішла, Мерсі поцікавилася:　

— Чому стільки запитань?　

Алекс повільно помішала каву. Вона обіцяла Мерсі не брехати, але тут мусила поводитись обережно.　

— Ти знаєш професорку з кафедри психології? Марджорі Стівен?　

Мерсі похитала головою.　

— А мала б?　

— Вона померла в суботу ввечері. У себе в кабінеті. Можливо, її смерть була просто прикрим нещасним випадком. Але також можливо, що її вбили.　

— І ти вважаєш ці смерті пов’язаними? — Мерсі різко втягнула повітря. — Думаєш, тут якось задіяна магія?　

— Можливо.　

— Алекс, якщо товариства… якщо якийсь виродок скоїв це з деканом Бікменом…　

— Цього ми достеменно не знаємо. Я просто… досліджую кожну вуличку.　

Мерсі схопилася за голову.　

— Як вони із цього виплутаються? Хіба Лета не повинна унеможливлювати таке?　

— Ага, — підтвердила Алекс.　

Подруга відсунулась від стола, гуркнувши тацею і схопивши сумочку, на очах з’явилися нові сльози.　

— Тоді ти їх зупиниш, Алекс. Ти змусиш їх за це заплатити.