БІСНУВАТИЙ

23

Алекс дочекалася ранку, щоб повернутися додому, до гуртожитків, та перевдягнутися. Вона позичила в Лорін сірий кашеміровий светр і вдягнула найменш подерті джинси. Хотілося мати відповідальний вигляд, це стало б гарною інвестицією, але вона нічого не могла вдіяти зі стертими черевиками.　

Телефонуючи Ансельмові, щоб попросити про зустріч, вона очікувала, що чоловік порадить їй натомість зустрітися з новим Претором. Але того дня він однаково приїжджав електричкою й погодився втиснути її до свого розкладу.　

— Пробач мене за назву місця, — сказав він. — У мене там зустріч, перш ніж я вирушу назад до міста, але можемо зустрітися там і з’їсти запізнілий обід.　

«Мушля й кістки». Це був устричний бар простісінько над водою. Алекс переконалася, що соляного комірця не видно під позиченим светром, а тоді вивела велосипед на вулицю. Іноді вона забувала, що Нью-Гейвен розташований так близько до води, що це справжнє портове містечко.　

Поїздка по Говард-стріт була навдивовижу приємною: повз дерева з барвистим листям і будинки, що робилися дедалі помпезнішими з наближенням до берега. Вони нітрохи не нагадували маєтки Олд-Ґринвіча. У їхніх просторих ґанках і вікнах, які виходили на дорогу, було щось публічне, наче їм судилося приваблювати погляди й вони насолоджувалися цим замість того, щоб ховатися за стінами.　

Доус погано сприйняла новини про зникнення «мерседеса», адже, звісно, ця машина була не просто машиною.　

— Як це ти «загубила її»?! — скрикнула вона.　

— Я її не загубила. Я знаю, де вона.　

— То скажи мені, щоб я могла її забрати. У мене є запасні ключі. Ми…　

— Ми не можемо.　

— Чому?　

«Тому що я боюсь. Тому що це занадто небезпечно». Та Алекс не могла всього цього пояснити. Розповісти про Лінуса Райтера. Про справи в Олд-Ґринвічі. Сон про Дарлінґтона, який у колі знову перетворився на себе самого. «Я гукав тебе від самого початку». Усього цього було забагато.　

— Ти його загубила, — дорікнула Доус. — А тепер ще й це.　

— Я не губила Дарлінґтона, — відповіла Алекс, щосили намагаючись не втрачати терпець. — Він не блискуча монетка, яка десь випала. Елліот Сендоу відправив пекельну потвору, яка мала з’їсти його, тож, якщо хочеш, можеш піти на деканову могилу й поскиглити там.　

— Ти мала б…　

— Що? Що я мала б? Знати, яке потрібно промовити заклинання, які потрібні чари? Мені слід було схопити його, щоб ми могли полетіти під три чорти разом?　

— Саме так, — просичала Доус. — Саме так. Ти його Дайте.　

— І ти б так і вчинила?　

Доус не відповіла, і Алекс знала, що слід дати їй спокій, але була занадто втомленою й укритою синцями, щоб поводитися люб’язно.　

— Я скажу тобі, що ти зробила б, Доус. Ти б обісралася. Ти б заклякла так само, як я, і Дарлінґтон би так само зник.　

На протилежному боці дроту запала тиша, а потім, наче вона ніколи не промовляла цих слів і не знала, як скласти склади докупи, Доус закричала:　

— Іди нахрін! Іди нахрін! Іди нахрін!　

Щось у цій невпевненій лайці розігнало кепський настрій Алекс. Злість раптом випарувалась, і вона відчула несподіване бажання розреготатися, що, як їй було відомо, стало б величезною помилкою.　

Вона глибоко вдихнула.　

— Мені прикро, Доус. Ти й уявити не можеш, як мені прикро. Але машина не має значення. Я маю значення. Ти маєш значення. І я обіцяю, що ми повернемо її. Мені лише… мені лише потрібно трохи милосердя просто зараз.　

Після довгої паузи Доус озвалася:　

— Гаразд.　

— Гаразд?　

— Так. Поки що. Вибач, що була грубою.　

Тоді Алекс таки засміялася.　

— Вибачаю. І тобі слід частіше лаятися, Доус.　

Стерн знала, що ресторан розташований у яхт-клубі, але він виявився не таким, як вона очікувала. Вона думала, що там буде камердинер, чоловіки в синіх піджаках, жінки в перлах. Натомість це була пересічна з вигляду будівля над водою з прапором на фасаді й великим паркувальним майданчиком. Алекс пристібнула свій велик до билець на сходах. їй хотілося б заколоти волосся, здаватися трохи консервативнішою, але рубці на шиї досі були червоні й набряклі, наче тіло боролося з інфекцією, а якби вона причепила черговий бинт, здавалося б, що вона намагається приховати засос.　

Ансельм чекав за столиком на чотирьох на критій веранді, звідки відкривався краєвид на море та бухту із численними човнами, щогли яких були похилені на той чи той бік; деякі з них були названі на честь жінок, інші мали назви на кшталт «Зубна рея», «Шлюпковата дівка», «Топсель-мопсель». Чоловік закинув руки за спинку свого стільця й скидався на героя реклами дорогого годинника. За іншими столиками було людно від студентів Єлю та їхніх батьків, бізнесменів, котрі насолоджувалися довгими обідами, і кількома літніми пані в стьобаних пальтах, які гаяли час за келихом рожевого вина.　

— Алекс! — озвався Ансельм, побачиши дівчину, теплим і злегка здивованим тоном, наче це не він її сюди запросив. — Сідай. — Він махнув офіціантові, котрий поклав перед нею меню. — Я вже поїв, але, прошу, вибери, що тобі хочеться.　

Стерн не збиралася заперечувати проти безкоштовної їжі. Вона подумала, що напевно варто замовити щось на кшталт мідій або грильованої риби, але роки поглинання материних експериментів із цільнозерновими пророслими плодами ріжкового дерева на ціле життя залишили по собі потяг до шкідливої їжі. Вона замовила маленькі бургери й колу заради кофеїну.　

— Хотілося б мені їсти так, як ти, — зізнався Ансельм, поплескавши себе по пласкому з вигляду животу. — Молодість марнується на молодих. Якби я знав, що таке середній вік, то частіше їв би смажену курку й менше ходив до залу.　

— То ви середнього віку?　

— Ну, мені буде… Що?　

Алекс помітила, що витріщилася на нього.　

— Вибачте, просто ви здавалися іншим, більш розслабленим.　

— А це дивує? Віриш чи ні, я не насолоджуюся, караючи студентів.　

— Доус — аспірантка.　

Чоловік кинув на неї погляд.　

— Думаю, ти розумієш, що я маю на увазі.　

Тепер, коли призначили нового Претора, Ансельм здавався іншою людиною, позбавленою тягаря турбот і обов’язків Лети.　

— Я здивована, що ви повернулися до Коннектикуту, — зізналась Алекс. — Думала, мені доведеться поїхати до Нью- Йорка.　

— Зазвичай я раз чи двічі на місяць навідуюся на зустрічі в Коннектикуті. Саме тому члени правління попросили мене взятися до справи й понаглядати за подіями в Леті. А зважаючи на те, що сталося з деканом Бікменом, я подумав, що перевірка не завадить. Він був легендою. Гадаю, усі, хто його знав, неабияк схвильовані.　

— А ви його знали?　

Чоловік нахилив голову набік.　

— Ти через це хотіла пообідати разом? Центуріон наказав тобі перевірити алібі?　

— Ні, — відповіла Алекс, і це було правдою. Вона не мала жодних причин підозрювати, що Ансельм був якось пов’язаний із Марджорі Стівен чи деканом Бікменом. — Перепрошую. Після всього, що сталося минулого року… — Вона здвигнула плечима. — Старі звички.　

— Розумію. Люди, котрі мали б захистити тебе, насправді не виконали своєї роботи, чи не так?　

І ніколи не виконували. Утім Алекс не хотілося забагато розмірковувати про це, принаймні не за цим столом із цим незнайомцем такого сонячного дня.　

— Підозрюю, що ні.　

— Лета чимало просить у нас, еге ж?　

Алекс кивнула. Вона почувалася знервованою, а долоні спітніли. Минулої ночі вона лежала без сну між жалюгідними жахіттями й намагалася вигадати найкращий підхід. Проте Ансельм не дав їй нагоди перейти до справи, тож вона візьме її власноруч.　

— Так, — відповіла вона. — Ви бачили мою справу.　

— А тепер ти в Бога за пазухою.　

— Щось типу того.　

— Розкажи мені про Каліфорнію.　

— Там майже так, як тут, тільки вода тепліша й люди симпатичніші.　

Ансельм засміявся, і дівчина відчула, що трохи розслабилась. Вона була готова до владної чоловікової поведінки, але цей тип виявився не таким аж поганим. Він, вочевидь, випив за обідом кілька келихів вина й тішився нагодою побути за межами свого кабінету. Із цим можна було працювати.　

— З ким зустрічалися? — поцікавилася вона.　

— З кількома друзями, що працюють зі Стемфорда. Знаєш, де старі приміщення AIG?　

— Не дуже.　

— І небагато втрачаєш. Хай там як, вони щось на кшталт паршивих овець у нашому бізнесі, але мені подобаються невдахи, а їм потрібна була моя порада.　

— «Сховай вигнаних», — пробурмотіла дівчина.　

Ансельм знову засміявся.　

— Це називається протекція.　

Отже, він знав цитату з Ісаї. Та якби він якось був пов’язаний з убивствами, то, напевно, не демонстрував би цього знання.　

— Ви мені не здалися вірянином.　

— Я анітрохи не вірянин, але це вагома частина нью- гейвенського фольклору. Господи, — сказав чоловік, хитаючи головою. Жодна ретельно укладена волосинка не поворухнулася. — Мені самому від себе нудно.　

— Продовжуйте, — попросила Алекс. — Мені подобаються такі штуки. — А надто, якщо вони могли допомогти їй упіймати вбивцю й заробити гарну репутацію в Тернера.　

Вигляд в Ансельма був скептичний, але він сказав:　

— Це з проповіді Джона Давенпорта на підтримку трьох суддів.　

«Суддів». Цікаво.　

— Це все пояснює.　

Його брови знову поповзли вгору, і Алекс збагнула, чому їй подобається ця версія Ансельма. Він трохи був подібний до Дарлінґтона. Не того Дарлінгтона, якого вона знала, а того, яким він міг би бути, якби не зрісся із «Чорним В’язом» і не закохався в Лету; франтуватий, не такий голодний Дарлінґтон. Дарлінґтон, менше схожий на неї.　

— Ти ніколи не бувала в Печері суддів? — поцікавився Ансельм. — Гаразд, отже рік 1649-й, Кромвель наказує стратити Карла І. Смертний вирок підписало п’ятдесят дев’ять суддів. Усе чудово й прекрасно. Голову геть із плечей. Але всього за десять років монархія відновлюється, і його син Карл II…　

— Молодший.　

— Саме так. Молодшому не сподобалося те, що сталося з його батьком, та й узагалі прецедент зі стратою короля. Тож доводиться бути безжальним. Він прирік до смерті всіх суддів.　

— Багатенько мертвих суддів.　

Це пасувало до Тернерової першопочаткової теорії щодо злочину, буцімто зганьблений професор Лембтон влаштував полювання на людей, котрі засудили його.　

— Декого з них стратили, решта втекла до колоній. Але повсюди є британські солдати, і ніхто не захоплюється ідеєю дати притулок утікачам і накликати на себе лють Молодшого. Ніхто, крім добрих мешканців Нью-Гейвена.　

— Чому?　

Ансельм показав на човни в гавані, наче в них крилася відповідь.　

— Це завжди було повне суперечностей містечко. Добрий Преподобний Джон Давенпорт стає за кафедру й проповідує: «Сховай вигнаних. Біженця не видавай». І от вони ховають вигнаних. Коли з’являються британські нишпорки, містяни бережуть свої таємниці, а суддів ховають біля Вест-Року.　

— У Печері суддів?　

— З технічної точки зору це кілька великих каменюк, але так. А звали суддів Воллі, Ґоффе і Діксвелл.　

Алекс жила в Нью-Гейвені не так давно, але знала ці імена. їх мали вулиці, відгалужені від Бродвею. Якщо достатньо довго йти вздовж Воллі, дістанешся до Вест-Року. Три вулиці. Троє суддів. Три вбивства.　

«Буде ще й третє». Так сказав Дарлінґтон.　

Він намагався допомогти їм визначити зв’язки, хай навіть його демон наполовину грався з ними, а наполовину насолоджувався залишеною вбивцею загадкою.　

— Що сталося із суддями? — запитала дівчина. — їх упіймали?　

— Дожили до глибокої старості. Двоє з них кінець-кінцем опинилися в Массачусетсі, але Діксвелл змінив прізвище й доживав віку в Нью-Гейвені. Його прах поховано в парку. Британські війська частенько навідувалися сюди лише задля того, щоб спорожнитися на його могилу навіть за сто років після його смерті. Отакою скалкою в дупі були ті чуваки. Полеглі за свободу й усяке таке. А тепер вони просто примітка, дрібка балачок, щоб справити на тебе враження за обідом.　

Алекс точно не знала, збентежила її думка про те, що Ансельм намагається справити на неї враження, чи потішила.　

— Ти колись задумувалася, чому мертві слова працюють? — Чоловік нахилився ближче. — Тому що всі ми зрештою перетворюємося на ніщо, а немає нічого жаскішого за ніщо.　

Алекс не надто займало, чому саме вони працюють, доки вони працювали.　

— Вам чимало відомо про це місце.　

— Я люблю історію. Але нею на життя не заробиш.　

— На відміну від права?　

Ансельм смикнув плечем.　

— Лета чимало обіцяє, як і Єль, але ніщо із цього не втілюється в життя в Нью-Гейвені. Це місце ніколи не відповість тобі на твою відданість.　

Можливо, не такий він уже й схожий на Дарлінґтона.　

— А Лета?　

— Лета була громадською роботою. Дурнувато думати про неї як про щось інше. Навіть небезпечно.　

— Ви застерігаєте мене. — Так само, як це робила Мішель Аламеддін.　

— Я просто базікаю. Але не думаю, що ти прийшла сюди слухати, як я розпинаюся про Кромвеля й небезпеки старішання в Коннектикуті.　

Ось воно.　

— Ви казали, що читали мою справу. З моєю мамою… з моєю мамою не все гаразд.　

— Вона хвора?　

Чи було полювання за найменшими натяками на диво діагнозом? Чи існував термін для людини, приреченої шукати невидимі візерунки в коштовностях і гороскопах? Людини, яка вважала, що можна розкрити таємниці життя, виключивши з раціону молочне? Або глютен, або трансжири? Чи можна було назвати хворобою Лос-Анджелес?　

— Вона здорова, — відповіла Алекс. — Просто вона не реалістка й поганенько дає собі раду з грошима.　

Це м’яко кажучи.　

— І ти її соромишся?　

Запитання приголомшило, і Алекс виявилася неготовою до хвилі емоцій, яку воно спричинило. їй не хотілося почуватися маленькою й оголеною, беззахисною дитиною, самотньою дівчинкою. Семестр лише розпочався, а вона вже виснажена, зношена до дірок, та сама дівчина, що понад рік тому з’явилася в　

Єлі й кидалася на всіх і все, що могло спробувати нашкодити їй. Вона мріяла про матір, яка попіклується про її безпеку й дасть гарну пораду. Мріяла про батька, який буде не просто примарною історією, яку відмовляється розповідати мати. Мріяла про Дарлінґтона, який був та водночас не був тут, якого вона потребувала, щоб дати раду всьому цьому божевіллю. Усе це водночас навалилося на неї, і Алекс відчула, як печуть у горлі небажані сльози.　

Вона ковтнула води й опанувала себе.　

— Я мушу знайти спосіб допомогти їй.　

— Я можу дати тобі оплачувану роботу на літо.　

— Ні. Зараз. Мені потрібні гроші.　

Це прозвучало різкіше, ніж вона збиралася, — на світло визирнула справжня Стерн, утомлена від світських бесід і дипломатії.　

Ансельм склав руки, наче збирав себе докупи.　

— Скільки?　

— Двадцять тисяч доларів.　

Достатньо, щоб витягнути Міру з орендованого житла й улаштувати десь у новому місці, достатньо, щоб вона протрималася, доки матиме нову роботу. Усе це якщо припустити, що Алекс удасться переконати матір покинути Лос-Анджелес. Утім дівчина думала, що зможе. Вона скористається примусом. Якщо доведеться, якщо це збереже їхні з матір’ю життя.　

— Чимала позичка.　

— Подарунок, — виправила його Алекс. — Я не зможу віддати таку суму.　

— Алекс, те, про що ти просиш…　

Але настав час позбутися всіх неоднозначностей.　

— Ви читали мою справу. Знаєте, що я можу. Я можу бачити мертвих. Можу навіть говорити з ними. Вам потрібна інформація? Хочете отримати доступ до Серпанку? Я можу вам це організувати. І мені навіть не потрібні жодні дурнуваті ритуали в «Книзі та змії», щоб зробити це.　

Тепер Ансельм витріщився на неї.　

— Ти можеш їх чути?　

Дівчина кивнула.　

— Це… це надзвичайно ризиковано.　

— Повірте, я знаю.　

— Але можливості… — Із чоловікового виразу обличчя складно було щось зрозуміти.　

Його смішкуватість і шарм випарувалися до солоного морського повітря. Може, йому й хотілося попрощатися з Летою та всією її химерною магією, але водночас він знав, наскільки Дев’ятий Дім цінує такий доступ і якої могутності це може додати. Сендоу якось назвав членів Лети «жебраками за столом», можновладцями без влади, що простягають руки за будь-якими крихтами магії, якими ладна поділитися решта товариств. Дар Алекс міг це змінити, а могутність була добре зрозумілою всім мовою.　

— Алекс, — озвався Ансельм, — я дещо тебе запитаю і хочу, щоб ти була зі мною чесною.　

— Гаразд.　

— Ти казала мені, що ви збираєтеся відмовитися від спроб дістатися до Дарлінґтона, що ви готові змиритися. — Алекс чекала, що буде далі. — Але ти не схожа на людину, яка готова із чимось змиритися.　

Вона заздалегідь знала, що він тиснутиме, і ця частина була легкою. Адже Стерн точно знала, що саме Ансельм хоче почути.　

— Ви бачили мою справу, — повторила вона. — І знаєте, що саме Лета мені запропонувала. Я тут не тому, що хочу носити мантію і вдавати із себе чарівницю. Ви всі вважаєте світ за Серпанком чимось особливим, але це пов’язано лише з тим, що вам не доводиться заглядати до тієї прірви ціле життя. Я прийшла до Єлю не за магією, містере Ансельме.　

— Майкл.　

Алекс проігнорувала його.　

— Я прийшла сюди не за магією, не для розваги й не тому, що мені хотілося знайти друзів і навчитися базікати про поезію на коктейльних вечірках. Я прийшла сюди, тому що це мій один- єдиний шанс на майбутнє, яке не буде схоже на прочитану вами справу. І я не збираюся викидати його псу під хвіст заради багатенького хлопчака, котрий був достатньо милий, аби кілька разів поговорити зі мною.　

Усе це було правдою. Усе, крім останньої частини.　

Ансельм уважно розглядав дівчину, зважуючи її слова.　

— Ти казала, що Лета завинила йому.　

— Я не Лета.　

— І ти нічого не планувала?　

— Нічого, — не вагаючись відповіла Алекс.　

— Я хочу, щоб ти присягнулася. Хочу, щоб ти поклялася материним життям, бо, якщо ти намахуєш мене, не буде ні грошей, ні плану порятунку. Я не благочинник.　

— Присягаюся.　

— Ти мене неабияк здивувала, Алекс Стерн. — Ансельм підвівся. Кинув кілька купюр на стіл. Потім потягнувся й підставив обличчя світлу. — Гарний обід. Трохи сонця й моря, бесіда з вродливою жінкою. Я майже почуваюся людиною. Подивимося, чи протримається це відчуття аж до Нью-Йорка. — Він простягнув руку. Долоня в нього була теплою і сухою, а погляд синіх очей — чистим. — Тримайся від гріха подалі й не висовуйся. Гроші я тобі роздобуду.　

Тепер Ансельм анітрохи не був схожий на Дарлінґтона. Він був засмаглий і в костюмі. Заможний шахрай, який пантрував свої інтереси й хотів скористатися нею для їх досягнення. Черговий злодій, що нишпорить серед артефактів на чужій землі. Він був Летою, яку розуміла Алекс, а не Летою, яку любив Дарлінґтон.　

Алекс потиснула йому руку.　

— Згода.