БІСНУВАТИЙ

25

Гелловін у кампусі вдень був млявий, наче мешканці соромилися свого бажання подуркувати: кілька студентів у плащах чи недолугих капелюхах, професор у светрі з гарбузом і акапельний гурт, що співав «Тайм воп»[51] на сходах Двайт-голлу. А після вбивства декана Бікмена святкування було ще приглушенішим. Та навіть мовчазного збудження було достатньо, щоб завести Сірих. Вони були сповнені передчуття, духу свята, який панував в аудиторіях, бібліотеках і кімнатах гуртожитків. Алекс намагалася не зважати, але галас мерців — їхні зітхання, вигуки та балачки — складно було ігнорувати. Тихо було лише в Морзе — місці, де вбили Бікі. Живі не наважувалися святкувати там, а мертвим кортіло триматися подалі від місця вбивства.　

Алекс із Мерсі взялися за прикрашання вітальні, відшкодовуючи цим те, що доведеться покинути Лорін: повісили гірлянди паперових квітів на стелю та стіни, тож тепер приміщення скидалося на готичний садок. Коли вони розповіли подрузі, що збираються допомогти з батьківським обміном цукерок у церкві, куди ходила Мерсі, та відповіла лише: «Дівки, гірших за вас немає», і продовжила заклеювати згортки гофрованого паперу. Пізніше ввечері вона збиралася потусуватися з подругами, з якими грала в хокей.　

«Чарки або смерть» розпочалася близько восьмої. Алекс наливала шоти текіли, а Мерсі розкладала в склянки шоколад і гумових хробачків, доки Лорін вмикала музику у своїх суперкоротеньких шортах у стилі розпусної садівниці. Утім Алекс із Мерсі не торкалися алкоголю, а Стерн намагалася уникати ще й цукерок. Вона серйозно поставилася до інструкцій Доус, а це означало, що в неї паморочилося в голові від голоду, і це псувало настрій.　

Рано-вранці Алекс ходила до «Чорного В’яза». Забрала пошту, поклала Космо свіжу їжу й налила воду, а тоді пройшла в глиб першого поверху, до кабінету, звідки відкривався вид на садок.

Дівчина знала, що Дарлінґтон іноді працював тут; вона навіть покопирсалася в шухлядах дорогого дерев’яного стола, коли шукала записки про вбивство Нареченого.　

Утім кабінет здавався несхожим на решту будинку. Тому що належав старому. Це було велике похмуре приміщення з важкими панелями з темного дерева й каміном, який давно не використовували і який займав одну стіну. Єдині в кімнаті світлини — чорно-білі знімки Арлінґтонової фабрики гумового взуття: чоловік у темному костюмі тримає за руку неусміхнену дитину перед старомодним авто й весільна фотографія, зроблена, зважаючи на сукню нареченої, на зламі століть. Арлінґтони до того, як на них наклали прокляття і їхня блискуча власність перетворилася на непотріб.　

Коробочка стояла на столі — порцелянова, завбільшки з долоню, прикрашена сценою дитячих ігор у снігу. На зворотному боці кришки на петлях синім шрифтом серед сніжинок було написано: «Веселого Різдва бажає ваша родина “Гумового взуття Арлінґтона”!» — але нутрощі коробочки були поплямовані коричнево-червонястим. Від еліксиру. Дарлінґтонової спроби побачити інший бік, мрії, яка мало не вбила його й привела до Лети.　

— Та штука нагорі — це не Денні.　

Старий стояв біля Алекс. Вона відчула, як він повільно наближався, сподіваючись залізти до неї всередину, мріючи знову опинитися в тілі. Алекс була розбурхана сутичкою з Лінусом Райтером, сном про Дарлінґтона в колі, неприємним завданням лизати дупу Мішелі Аламеддін, постійним страхом, що від Ітона надійде чергова команда до того, як вона зможе виправити ситуацію. Але вона не збиралася ставати атракціоном для якогось квасного старого виродка, якого більше непокоїв власний спадок, ніж хлопчик, що потрапив у пастку цього замку.　

— То й що? — Дівчина обернулася до Деніела Табора Арлінґтона III в синьому халаті. — Дарлінґтон заслуговував кращого, ніж ти чи твій сраний син, і це більше не твій дім. «Смерть — мати краси», — гаркнула вона.　

Мусив же той Воллес Стівенс на щось згодитися. Старий з обуреним виглядом випарувався.　

Алекс глипнула на стелю, а наступне, що зрозуміла, — вона підіймається сходами і йде коридором. Вона не збиралася йти на другий поверх. Мала лише забрати коробочку й хутенько вшитися із «Чорного В’яза». Чи, може, вона брехала сама собі? Хіба їй не хотілося побачити Дарлінґтона перед їхньою спробою з Рукавичкою? Цього разу Алекс не намагалася боротися з тим, що керувало нею. Дозволила собі поплисти до тепла й золотавого сяйва бальної зали.　

Він стояв близько до краю кола, прикипівши до неї поглядом. Демон був такий, яким Алекс його запам’ятала: оголеним, звірячим, вродливим. Не юнаком, з яким вона розмовляла уві сні. Здавалося, спека закручувалася навколо них вихором, це було щось химерніше за просту зміну температури — заряд аж потріскував на шкірі. Захисне коло миготіло. Невже воно тоншало? Розчинялося, як у її сні?　

— Ми прийдемо за тобою, — повідомила дівчина. — Ти мусиш бути готовий.　

— Довго я не протримаюсь.　

— Повинен. Якщо… якщо це не спрацює, ми повернемося, щоб посилити захист.　

— Авжеж, можеш спробувати.　

До Алекс повернувся неприємний спогад про Лінуса Райтера, який розтягнувся на вершковій канапі, дозволяючи їй заподіяти йому біль.　

— Сьогодні вночі, — повторила вона.　

— Навіщо чекати?　

— Не так просто розібратися з Рукавичкою і зібрати гурт убивць, ладних вирушити до пекла. І Доус каже, що в нас кращі шанси в знаменну ніч.　

— Як хочеш, Колесоходко. Ти вибираєш па в цьому танці.　

Алекс хотілося, щоб це було правдою. їй страшенно кортіло підійти ближче, але страх усередині був не менший.　

— Це ти був уві сні? Він був реальним? А це?　

Дарлінґтонова усмішка була такою самою, як уві сні, коли він сказав:　

— Зараз не час для філософії, Стерн.　

Від цих слів волосся на руках стало дибки. Але було це підтвердження чи просто чергова загадка, якою дражнився демон?　

— Чому ти це робиш? — поцікавився він. Холодний демонів голос затремтів, і тепер він був лише Дарлінгтоном, наляканим, наповненим розпачливим бажанням знайти шлях додому. — Навіщо ризикувати своїм життям і душею?　

Алекс не знала, що відповісти. Вона ставила на кін своє майбутнє, материну безпеку, та й власну. І просила інших людей кинути свої життя на шальки терезів. Тернер вважав це священною війною. Мерсі хотіла оволодіти зброєю, яку використали проти неї. Тріппові потрібні були гроші. А Доус любила Дарлінґтона. Він був її другом, одним із небагатьох, хто завдав собі клопоту витратити трохи часу, аби ближче познайомитися з нею, і через це занадто дорогим, щоб втратити його. Але ким Дарлінґтон був для Алекс? Наставник? Захисник? Спільник? Жодне із цих слів не здавалося всеохопним. Невже якась її м’якотіла частина запала на золотого хлопчика Лети? Чи, може, то було щось, чому складніше дати ім’я, ніж коханню чи жазі?　

— Пам’ятаєш, як показав мені інгредієнти для еліксиру Гайрама? — запитала Стерн.　

Вона досі бачила, як він стоїть в арсеналі над золотим тиглем, а його граційні руки пурхають з абсолютною точністю. Він читав їй лекцію про обов’язки членів Лети, та вона майже не слухала. Дарлінґтон закасав рукави, і рухи м’язів його передпліччя бентежно відволікали. Алекс щодуху намагалася залишатися несприйнятливою до його вроди, але часом втрачала пильність.　

— Ми стоїмо між живими і мертвими, Стерн. Ми володіємо мечем, який ніхто інший не наважується підняти. І це наша нагорода.　

— Шанс померти мученицькою смертю? — перепитала дівчина.

— Дикунка. — Дарлінґтон похитав головою. — Наш обов’язок — битися, але понад усе наш обов’язок — бачити те, чого не побачать інші, і ніколи не відводити погляду.　

Зараз, стоячи в бальній залі, Алекс сказала:　

— Ти не відвернувся. Навіть коли тобі не сподобалося побачене в мені. Ти продовжував дивитися.　

Дарлінґтон перевів погляд, і його очі зблиснули, як вогонь у каміні. Золото і бурштин. Яскравий спалах і тінь.　

— Можливо, побачивши інше чудовисько, я впізнаю його здаля.　

Алекс здалося, наче її відштовхнула холодна рука. Слова здалися попередженням. І вона не була аж такою дурненькою, щоб проігнорувати це.　

— Можливо, — прошепотіла вона.　

Змусила себе розвернутися, вийти з бальної зали й піти темним коридором. Змусила себе не бігти.　

Може, вони були просто двома вбивцями, приреченими страждати в товаристві одне одного, двома проклятими духами, які намагалася знайти шлях додому. Може, вони були чудовиськами, яким подобалося, коли їм у вічі дивиться інше чудовисько. Але їх обох уже покинуло достатньо людей. Вона не стане наступною.