БІСНУВАТИЙ

11

Алекс щиро збиралася допомогти Доус із дослідженням, але наступне, що пам’ятала, — як прокинулася у вітальні «Іль- Бастоне», до якої крізь вікна лилося ранкове світло. Копія розгорнутої статті з «Єльського вісника» за 1931 рік, у якій детально розповідали про оздоблення Бібліотеки Стерлінга, лежала на грудях, наче дівчина скористалася підшивкою, щоб загорнутися в неї.　

Вона відчувала тепло й легкість, ніби вигадала всі події в «Чорному В’язі» і цей ранок може бути простою, пересічною неділею. Стерн торкнулася рукою підлоги, і дошки завібрували.　

— Ти це зробив? — звернулася вона до «Іль-Бастоне», дивлячись на кесонну стелю й підвісний світильник, що хизувався високо вгорі на латунному ланцюзі.　

Лампочка ніжно підморгнула з кулею з матового скла. Будинок знав, що їй потрібно відпочити. Він попіклувався про неї. Принаймні так усе відчувалося, і, можливо, Алекс необхідно було в це вірити.　

Доус залишила на кавовому столику записку: «Іду до Байнеке. Сніданок на стійці. Зателефонуй, коли встанеш. Кепські новини».　

А коли не було кепських новин? Коли Доус збиралася залишити їй записку, у якій буде сказано: «Усе гаразд. Іди попрацюй над тією статтею, аби не надто відставати. Залишила тобі свіженькі булочки й двійко щенят».　

Алекс треба було повертатися додому, але вона помирала від голоду й шкода було викинути сніданок, тож вона почовгала на кухню у велетенських черевиках Доус.　

— Дідько, — видихнула дівчина, побачивши тарілки з млинцями, миску яєчні із зеленою цибулькою, гори бекону, теплий голландський соус у прикрашеному квітами глечику і… так, стосик булочок із полуницею. їжі було достатньо, щоб нагодувати цілу акапельну групу, якщо вони бодай на хвилину припинять мугикати. Доус готувала, щоб заспокоїтись, а це означало, що новини справді були дуже кепські.　

Алекс поклала на тарілку по два шматки всього й зателефонувала Доус, але та не відповіла. «Ти лякаєш мене до всирачки, — написала Стерн. — І все охрініти як смачно».　

Поївши, вона налила в термогорнятко кави й загорнула в целофановий мішечок на потім три млинці із шоколадними крихтами. Подумала, чи не зазирнути дорогою до бібліотеки Лети й подивитися, може, Книга Албемарля знайде щось про Тернерову цитату з Біблії або отрути, від яких жертва старішає, але це мусило зачекати. їй потрібні були гарячий душ і якийсь справжній одяг. Виходячи, Алекс поплескала одвірок і замислилася на мить, чи намагається потоваришувати з будинком, чи просто втрачає глузд.　

Вона перетнула кампус і вже піднялася половиною сходів до своєї кімнати в ДжЕ, коли нарешті завібрував телефон.　

«Стерлінг опівдні. Нам потрібно четверо вбивць».　

Алекс витріщилася на повідомлення Доус і відповіла: «Заскочу до крамниці. Узяти про всяк випадок пів дюжини?».　

Телефон задзвонив.　

— Це не жарт.　

— Чому четверо, Доус?　

— Щоб потрапити до пекла. Думаю, саме тому Дарлінґтон згадав про Сендоу. Він давав нам підказки. Коли Рукавичку буде активовано, для ритуалу знадобиться четверо людей, четверо прочан для чотирьох сторін світу.　

— Невже ми справді мусимо…　

— Ти бачила, що сталося, коли ми спробували піти навпростець у «Сувої та ключі». Я не збираюся підривати бібліотеку. І не думаю… — Доус завагалася.　

— Що? — натиснула Алекс, відчуваючи, як зникає весь ранішній оптимізм.　

— Не думаю, що ми повернемося, якщо щось не так зрозуміємо.　

Алекс обіперлася на стіну, прислухаючись до відлуння голосів угорі та внизу кам’яних сходів, до звуків, з якими прокидався коледж, до дзюркотіння води в древніх трубах, до старої пісні про очі Бет Девіс[27], яку десь хтось заспівав. Вона не могла вдати, наче здивувалася. Розмови про Рукавичку та хлопця на ім’я Горбань додавали всьому схожості з грою, та це було небезпечно. Неможливо занадто легко отримати силу. Занадто багато було нагод для спроб лише тому, що ти міг ними скористатися.　

— Я розумію, Доус. Але ми вже взялися до справи.　

Відколи вони зустрілися на кладовищі й Алекс виклала свою шалену теорію про демона-джентльмена, вони знали, що не зможуть відгородитися від думки, що Дарлінґтон досі живий. Але тепер ставки відрізнялися від тих, які вони мали минулої весни. Дівчина пригадала свій сон, у якому Лен казав: «Не всі двері залишаються зачиненими». Ну, вони вибили ці двері, коли схалтурили під час ритуалу в «Сувої та ключі», тож тепер у бальній залі «Чорного В’яза» застряг якийсь напівчоловік- напівчудовисько.　

— Ми врятуємо його, — сказала Алекс. — А якщо не зможемо врятувати, то зупинимо.　

— Що… що це означає? — перепитала Доус, і її страх здавався прожектором, який вишукує відповіді.　

Це означало, що якщо їм не вдасться звільнити Дарлінґтона, вони не зможуть ризикувати звільненням демона, а це могло знищити їх обох.　

«Те, чим я став, вирветься у світ». Але Доус не була готова почути це.　

— Побачимось у Стерлінгу, — кинула Алекс і поклала слухавку.　

Вона потупотіла вгору рештою східців, відчуваючи, як знову навалилася втома. Можливо, вдасться подрімати до зустрічі з Доус у бібліотеці. Алекс штовхнула двері до спільної вітальні, очікуючи побачити Мерсі, яка згорнулася калачиком у глибокому кріслі з ноутбуком і горнятком чаю. Але Мерсі в гіацинтовому халаті виструнчено сиділа на канапі… простісінько навпроти Мішелі Аламеддін. Перед Дарлінґтоновою наставницею, його Вергілієм.　

Алекс не бачила її, відколи Мішель буквально втекла з їхньої літньої дослідницької зустрічі. Дівчина була вбрана в картату сукню, кардиган і плетені балетки, густе волосся було заплетене в косу, а шию прикрашав хвацький шалик. Вигляд у неї був гідний. Вона скидалася на дорослу.　

— Привіт, — озвалася Алекс; від подиву вигадати щось інше не вдавалося. — Я… ти давно чекаєш?　

— Не дуже, але я мушу встигнути на потяг. Що це на тобі?　

Алекс забула, що вона досі вбрана в піжамні шорти, світшот Лети, товсті шкарпетки й черевики Доус.　

— Дай-но мені перевдягнутися.　

«Хто вона?» — нечутно, самими лише губами промовила Мерсі, коли Стерн кинулася до їхньої спальні. Але то була не та розмова, яку вона готова була вести за допомогою пантоміми. Дівчина затріснула за собою двері й розчахнула вікно, дозволяючи морозному ранковому повітрю прочистити голову. Ось як непомітно минуло літо. Алекс натягнула чорні джинси, чорну футболку з довгим рукавом, свої черевики й нашвидкуруч потерла зуби пастою.　

— Ми могли б десь тут поговорити? — поцікавилася Мішель, коли Алекс з’явилася зі спальні.　

— Дівчата, я можу залишити вас самих, — запропонувала Мерсі.　

— Ні, — заперечила Алекс. Вона не збиралася витурювати Мерсі з їхньої кімнати. — Ходімо.　

Стерн повела Мішель униз сходами. Думала, що вони зможуть поговорити в бібліотеці ДжЕ, але там за столами вже було людно.　

— Ходімо до садка зі скульптурами, — запропонувала Мішель, проштовхуючись крізь двері.　

Алекс іноді забувала про нього: порожній простір, засипаний галькою і заставлений поодинокими мистецькими інсталяціями, простісінько за стінами читальної зали. Дивитися там не дуже було на що: такий собі закапелок тиші й зелені, затиснутий між будівлями.　

— Отже, ви все просрали, — оголосила Мішель. Сіла на лавицю й схрестила руки на грудях. — Я вам казала не пробувати.　

— Люди частенько мені це кажуть. Тобі Ансельм зателефонував?　

— Хотів дізнатися, чи ви з Доус зв’язувалися зі мною, чи ви досі намагаєтеся повернути Дарлінґтона.　

— Як він…　

— Нас бачили разом на похороні. І я була Дарлінґтоновим Вергілієм.　

— І? — не зрозуміла Алекс.　

— Я не… здала вас.　

Здавалося, наче вона цитує якусь серію «Закону й порядку».　

— Але ти не збираєшся допомагати нам.　

— Допомагати із чим? — перепитала Мішель.　

Алекс повагалася. Усе, що вона скаже Мішелі, могло негайно бути переказано Майклові Ансельму. Але Дарлінґтон вважав Мішель однією з найкращих представниць Лети. Вона однаково могла допомогти їм, навіть якщо не хотіла братися за брудну роботу.　

— Ми знайшли Рукавичку.　

Мішель сіла рівніше.　

— Дарлінґтон мав рацію?　

Алекс не змогла стримати усмішки.　

— Авжеж, мав. Рукавичка справжня й розташована в кампусі. Ми можемо…　

Проте Мішель заперечно звела руку.　

— Не розповідай мені. Не хочу знати.　

— Але…　

— Алекс, я потрапила до Єлю на стипендію. Леті це було відомо. Саме це змусило мене звернутися до них. Мені потрібні були їхні гроші, і я радо виконувала прохання. Моїм Вергілієм був Джейсон Берклі Картрайт, і він був ледащем, тому що міг собі це дозволити. А я не могла. І ти теж не можеш. Я хочу, щоб ти подумала про те, якою може виявитися ціна.　

Алекс думала. Але це не змінювало ситуації.　

— Я його боржниця.　

— Ну, що ж, а я — ні.　

Ось так просто.　

— Я думала, тобі подобався Дарлінґтон.　

— Подобався. Він був хорошим хлопчиком. — Мішель була лише на три роки старшою, але саме таким бачила його: хлопчиськом, який бавиться в лицаря. — Він хотів вірити.　

— У що?　

— У все. Доус розповіла тобі, за що ви збираєтеся взятися? Що може спричинити такий ритуал?　

— Вона згадувала, що нам знадобляться четверо вбивць.　

Ну, тобто ще двоє вбивць, адже вони з Доус задовольняли половину цього рівняння.　

— Це лише початок. Рукавичка — не якийсь чарівний портал. Ти не можеш просто пройти крізь нього. Вам доведеться померти, щоб потрапити в засвіти.　

— Я вже помирала раніше, — сказала Алекс. — Я бувала в прикордонні. І звідти повернусь.　

Мішель похитала головою.　

— Тобі байдуже, чи не так? Ти збираєшся просто пірнути туди стрімголов.　

«Я Колесоходка, — хотілося сказати Стерн. — Це мушу бути я». От тільки вона й сама не знала, що це означає. Це були дурнуваті, дитячі слова — «я особлива, на мене чекає завдання», — а от правда була значно ближчою до того, що сказала Мішель. Звичайно, Алекс збиралася пірнути туди стрімголов.　

Вона була гарматним ядром. Інших талантів у Стерн не було, та щойно її як слід штовхнути, надати достатнього імпульсу — і вона проб’є діру в чому завгодно.　

— Це не так страшно, — сказала Алекс. — Помирати.　

— Я знаю.　

Мішель повагалася, потім підтягнула вгору рукав, і Стерн уперше побачила її татуювання. Крапка з комою. Вона знала цей символ.　

— Ти намагалася вкоротити собі віку.　

Мішель кивнула.　

— У старшій школі. Лета про це не знає. Інакше вони зі мною не зв’язувались би. Занадто ризиковано. Я побувала з протилежного боку. Не пам’ятаю цього, але знаю, що це не те саме, що заскочити в автобус, і я вже ніколи не буду колишньою. Алекс… я приїхала сюди не для того, щоб підіграти Ансельмові. Я приїхала, щоб застерегти тебе. Хай що там є, з протилежного боку Серпанку, це не лише Сірі.　

Алекс пригадала води прикордоння, дивних постатей, яких бачила на протилежному березі, те, як течія збивала її з ніг. Подумала про силу, яка потягнула її назад до «Чорного В’яза», яка хотіла, щоб вона опинилася в тій кімнаті, а може, й усередині того кола.　

— Вони намагалися втримати мене там.　

Мішель кивнула.　

— Тому що вони голодні. Ти колись читала «Кітчерову демонологію»?　

Авжеж, не читала.　

— Ні, але чула, що від неї складно відірватися.　

Мішель завела очі під лоба.　

— Що з тобою зробив той Дарлінґтон. У Лети є примірник. Перш ніж утнути щось божевільне, прочитай її. Смерть — це не просто місцина, куди можна навідатись. Якось раз я вже видряпалася звідти. І не хочу ризикувати знову.　

Посперечатися із цим Алекс не могла. Навіть Доус мала сумніви стосовно того, що вони збиралися спробувати, а Мішель мала право жити й покінчити з Летою. Та це однаково розізлило Стерн, це була злість маленької дитини, не-залишайте-мене-тут- злість. їх із Доус було недостатньо, аби взятися за це.　

— Розумію, — відповіла вона, засоромившись того, як похмуро це прозвучало.　

— Сподіваюся. — Мішель глибоко зітхнула, радо позбувшись того тягаря, що тиснув на неї. Заплющила очі й вдихнула повітря, помітивши перші осінні нотки. — Це було одне з улюблених Дарлінґтонових місць.　

— Є, — виправила її Алекс.　

Усмішка Мішелі була лагідною і сумною. Вона нажахала Алекс. «Вона думає, що ми облажаємося. Вона це знає».　

— Ти бачила табличку? — поцікавилась Аламеддін.　

Алекс похитала головою.　

Мішель підвела її до стулки одного з вікон.　

— Джордж Дуґлас Міллер був Кістяником. Він мав цілий план щодо розширення гробниці «Черепа і кісток» та будівництва гуртожитків.　

Вона показала на вежі, що височіли над сходами до садка зі скульптурами.　

«З амбразурами, — почула Алекс Дарлінґтонів голос, — липове середньовіччя».　

Раніше вона ніколи їх не помічала.　

— Ці вежі залишилися від старої зали випускників. Міллер перевіз їх сюди, коли Єль зніс ту залу 1911-го, і то був перший етап його грандіозного плану. Але в нього закінчилися гроші. А може, зникло бажання.　

Дівчина поплескала по табличці в основі стулки. На ній було написано: «Оригінальна деталь Зали Вейра, придбана Єлем 1917 року, будівництво розпочато 1911 року Джорджем Дуґласом Міллером, бакалавром (1870), як частина плану “звести в серці Нью-Гейвена копію Оксфордського чотирикутника[28]”». Але здивувало Алекс друге речення. «Згідно з його волею, цю табличку було встановлено, щоб ушанувати пам’ять його єдиного сина Семюеля Міллера (1881–1883), який народився й помер у цих приміщеннях».　

— Я ніколи раніше її не помічала, — повела далі Мішель. — Не знала нічого із цього до знайомства з Дарлінґтоном. Сподіваюся, ти повернеш його, Алекс. Утім пам’ятай: люди на кшталт нас із тобою не цікавлять Лету. Ніхто, крім нас самих, не попіклується про нас.　

Алекс провела пальцями по літерах.　

— Дарлінґтон піклувався. Він вирушив би простісінько до пекла заради мене, заради тебе, заради кожного, кого потрібно врятувати.　

— Алекс, — промовила Мішель, обтріпуючи від порошинок спідницю, — він вирушив би простісінько до пекла, просто щоб довідатись, який там клімат.　

Стерн ненавиділа зверхність у її голосі, та дівчина не помилялася. Дарлінґтон хотів знати все, байдуже, якою ціною. Вона замислилася, чи почувалася так само істота, на яку він перетворився.　

— Ти приїхала потягом? — поцікавилася Стерн.　

— Так, і мушу повернутися до вечері з батьками мого хлопця.　

Як розсудливо. Та Алекс здалося, що Мішель щось приховує. Вона помахала, коли дівчина спустилася сходами під аркою, звідки мала потрапити на Гай-стріт і зловити там таксі до вокзалу.　

— Це я, — сказав голос поруч з Алекс, і їй довелося докласти неабияких зусиль, щоб не відреагувати. Маленький Сірий із тугими кучерями влаштувався на вікні біля таблички. — Я радий, що на ній написали моє ім’я.　

Алекс проігнорувала його. Не хотіла, щоб Сірі довідалися, що вона може чути їхні історії та скарги. Доволі кепсько було вже те, що доводилося слухати живих.　

Мерсі чекала у вітальні. Убралася вона у светр гарбузового кольору й вельветову спідницю, наче найменший натяк на осінь у повітрі нагадував, що час змінювати костюм. Перед нею стояв відкритий ноутбук, але дівчина закрила його, коли увійшла Алекс.　

— Отже, усе буде так само, як минулого року? — поцікавилася вона. — Ти зникаєш, а потім тебе мало не вбивають?　

Алекс сіла в глибоке крісло.　

— Так, щодо першої частини… Сподіваюся, ні, а щодо другої?　

— Мені подобається, коли ти поруч.　

— Мені подобається бути поруч.　

— То хто це така?　

Алекс повагалася.　

— А ким вона назвалась?　

— Подругою твого кузена.　

Брехня давалася Алекс легко. Так було завжди. Вона брехала, відколи довідалася, що бачить недоступні іншим людям речі, відколи зрозуміла, як просто затаврувати дівчину словами «божевільна» або «нестабільна» так, аби вони приклеїлися навіки. Стерн відчувала всі ті вигадки про друзів, ладні зірватися з її язика, наче шалики дешевого фокусника. Саме цього вимагали Лета й товариства. Таємничості. Відданості. Та ну їх до дупи.　

— Дарлінґтон не мій кузен. І він не в Іспанії. І я мушу поговорити з тобою про те, що сталося минулого року.　

Мерсі покрутила в руках шнур від ноутбука.　

— Коли в тебе на боці був велетенський укус і я мусила зателефонувати твоїй мамі?　

— Ні, — заперечила Алекс. — Я хочу поговорити про те, що сталося з тобою.　

Вона не знала, як Мерсі відреагує на це. Готова була навіть відступитися, якщо доведеться.　

Дівчина відклала ноутбук убік, а тоді сказала:　

— Я голодна.　

Цього Алекс не очікувала.　

— Можу підігріти тобі «Поп-Тартс» або…　

Вона потягнулася до своєї торби й дістала звідти спечені Доус млинці із шоколадною крихтою.　

— Ти ось так розгулюєш зі сніданком у сумці?　

— Чесно? Завжди.　

Мерсі з’їла майже цілий млинець, а Стерн налила їм обом кави й аж тоді заговорила. Про товариства, Дарлінґтона, безлад, що зчинився на першому курсі. Брови Мерсі повільно повзли вгору, доки вона слухала історію подруги. Час від часу дівчина кивала, та Алекс не знала, підбадьорює вона її на продовження чи просто всотує почуте.　

Кінець-кінцем Алекс не зупинилася, а видихалася, наче для всіх таємниць, які вона зберігала, не існувало достатньої кількості слів. Усе навколо них здавалося занадто буденним для такої історії. Десь на лунких сходах відчинялися й зачинялися двері, на подвір’ї хтось кричав, уздовж Иорк-стріт мчали машини. Алекс знала, що ризикує запізнитися на зустріч із Доус, але не хотіла дивитися на телефон.　

— Отже, — повільно озвалася Мерсі, — саме звідти в тебе взялися татухи?　

Алекс мало не розреготалася. Ніхто нічого не сказав про рукави з півоній, змій та зірок, які несподівано з’явилися наприкінці навчального року. Здавалося, наче люди просто не здатні були осягнути саму можливість такої штуки, тож їхні мізки самотужки вносили потрібні правки.　

— Узялися вони не звідти, але Дарлінґтон довгенько допомагав мені приховати їх.　

— За допомогою магії? — запитала Мерсі.　

— Ага.　

— Справжньої.　

— Ага.　

— І суперсмертельної.　

— Так і є, — погодилась Алекс.　

— І трохи грубої.　

— Дуже грубої.　

— Цього літа я часто молилася.　

Алекс намагалася не видати свого подиву.　

— Допомогло?　

— Трохи. А ще я ходила на терапію. Використовувала цей застосунок і трохи розповідала про те, що сталося. Це допомогло мені відігнати набридливі думки. Я намагалася поговорити також із нашим пастором. Але мені досі не прикро, що Блейк помер.　

— А мало б бути?　

Мерсі засміялась.　

— Алекс! Так. Прощення має зцілювати.　

Але Блейк не просив милосердя. Він нічого не просив. Він просто сунув навпростець світом, беручи все, що заманеться, аж доки йому дещо не завадило.　

— Я не вмію прощати, — зізналась Алекс. — І не думаю, що хочу навчитись.　

Мерсі потерла між пальцями пруг свого светра, вивчаючи плетиво, наче це був текст для перекладу.　

— Розкажи мені, як він помер.　

Алекс розповіла. Вона нічого не сказала про ритуал під місяцем-молодиком чи про Дарлінґтона. Розпочала з того, як Блейк увірвався до «Іль-Бастоне», описала бійку, те, як він контролював її, змушував заклякнути, а сам бив, розповіла про мить, коли Доус розколола його череп мармуровим погруддям Гайрама Бінґема III. Описала, як Блейк схлипнув і як вона побачила монетку примусу, котру він стискав у руці. Намагаючись убити її, він був під контролем декана Сендоу.　

Мерсі прикипіла поглядом до того шматочка вовни гарбузового кольору, пальці ворушилися туди-сюди, туди-сюди.　

— Річ не лише в тім, що мені не прикро… — визнала вона нарешті. Голос у неї був тихий і тремтів, мало не зриваючись на бурчання. — Я рада, що він помер. Я рада, що він відчув, як воно — втратити контроль, перелякатися. Я… рада, що він помер у страху.　

Дівчина звела повні сліз очі.　

— Чому я така? Чому я досі така зла?　

— Не знаю, — сказала Алекс. — Але я така сама.　

— Я безліч разів прокрутила в голові кожну мить, що привела до тієї вечірки. Що я носила, що казала. Чому тієї ночі він обрав мене? Що він побачив?　

Алекс і гадки не мала, як відповісти на ці запитання. «Пробач собі те, що пішла на вечірку. Пробач собі те, що не вважала світ повним тварюк на кожному порозі». Але вона знала, що так просто не буває ніколи.　

— Він узагалі тебе не бачив, — промовила вона. — Такі люди… вони не бачать нас. Вони бачать лише можливості. Щось, на що можна накласти лапу.　

Принаймні щодо цього Мішель мала рацію.　

Мерсі витерла сльози.　

— Ти так кажеш, наче вони крадуть щось у супермаркеті.　

— Трохи на те й скидається.　

— Ніколи більше не бреши мені, гаразд?　

— Спробую.　

Це було найбільше, що Алекс могла запропонувати, не збрехавши знову.