БІСНУВАТИЙ

3

Виявилося, що диктант, який літера за літерою повідомляв реанімований мрець, потребував багато часу, і ритуал нарешті вдалося завершити аж о другій по опівночі.　

Алекс витерла намальоване крейдою коло й умисно трималася подалі від поглядів верховного жерця. Дівчина не думала, що її новій та покращеній манері не здіймати зайвих хвиль піде на користь, якщо вона вперіщить котромусь поважному випускникові коліном по яйцях.　

— Калісто, — тихо гукнула вона, зупиняючи президентку делегації.　

— Щиро дякую, Алекс! Ой, тобто Вергілію! — Дівчина захихотіла. — Усе так добре вдалося.　

— Джейкоб Єшевський міг би із цим не погодитись.　

Каліста знову засміялася.　

— І то правда.　

— Що з ним буде тепер?　

— Родичі гадають, що його кремували, тож отримають прах. Нічого страшного не сталося.　

Алекс кинула погляд на ящик, куди поклали тіло Єшевського. Коли генерал дістав свої відповіді й ритуал завершили фінальним ударом гонга, тіло не просто гупнулося на землю. Довелося чекати, доки воно стомиться, повзаючи літерами. Хай би що воно там казало, ніхто не завдав собі клопоту записати це; а видовище небіжчика, який несамовито танцював підлогою, складаючи слово за словом (може, якусь тарабарщину, чи крик із того боку могили, чи рецепт бабусиного бананового хліба), чомусь було гіршим за все, що йому передувало.　

— Нічого страшного не сталося, — луною озвалася Алекс. — А що він там написав у самому кінці?　

— Щось про материнське молоко чи Молочний Шлях.　

— Це нічого не означає, — втрутився верховний жрець. Він уже зняв вуаль і мантію та був одягнений у білу лляну сорочку та

штани, наче щойно причвалав сюди з пляжу в Санторіні. — Це просто глюк. Таке трапляється. Гірше, коли тіло несвіже.　

Алекс закинула рюкзак на плече, мріючи забратися звідти.　

— Авжеж.　

— Можливо, це була відсилка до космічної програми, — припустила Каліста, глипаючи на випускника й чекаючи його схвалення.　

— Ми перехилимо чарочку в… — почав жрець.　

Та Алекс уже прокладала собі шлях приміщенням храму, звідки вийшла до коридору. Вона не стишила ходи, аж доки вирвалася з гробниці «Книги та змії» та з лабетів трояндових пахощів; повітря на вулиці було тепле від останнього подиху літа, у небі над Нью-Гейвеном не було жодної зірочки.　

Алекс здивувалася, коли виявила, що Доус чекає на неї в Халупці, сидячи босоніж по-турецькому на килимку, у шортах карго й білій футболці; її картки із записами були розкладені довкола охайними стосами, а волосся — зібране в зсунутий на один бік пучечок. Спортивні черевики вона охайно вишикувала біля дверей.　

— Ну? — поцікавилась аспірантка. — Як усе минуло?　

— Тіло вирвалося з-під контролю, і мені довелося приборкати його за допомогою «Фантомної петлі».　

— О Господи.　

— Угу, — кинула Алекс дорогою до ванної кімнати. — Я накинула на ту штуку ласо й поскакала на ній аж до Стемфорда.　

— Алекс, — розлючено зиркнула на неї Доус.　

— Усе було гаразд. Але… — Алекс скинула одяг, мріючи позбутися того протиприродного смороду. — Не знаю, уже наприкінці тіло типу розігналося. Стало видавати щось про Молочний Шлях, чи материнське молоко, чи молоко до мюслі для нечисті. Це було збіса стрьомно. — Вона ввімкнула воду в душі.　

— Ти сказала Ансельмові, що ми не можемо зустрітися з новим Претором у суботу? — Коли Доус не відповіла, Алекс повторила запитання: — Я не можу зустрітися з новим Претором у суботу, гаразд?　

Після довгої паузи Доус озвалася:　

— Я сказала Ансельмові. Але виторгувала нам лише тиждень. Можливо… можливо, Претор виявиться людиною широких поглядів.　

Алекс у цьому сумнівалася. В історії Лети було чимало шахраїв: Лі Де Форест, який спричинив блекаут у цілому кампусі та як наслідок був відсторонений; дідько, один із засновників Гайрам Бінґем III анітрохи не розумівся на археології, проте однаково потрапив до Перу, де поцупив кілька артефактів; однак товариство в жодному разі не могло тепер обрати новим Претором якогось інакодумця після всього, що сталося торік. А надто якщо до справи залучено Алекс. Вона вже й так була занадто незбагненною, експериментом, на результати якого Лета досі чекала.　

— Доус, повір мені. Хай ким був цей тип, він не дасть дозволу на турпохід до пекла.　

Вона запалила кадило, наповнене ялівцем та пало-санто, і стала під воду, дозволяючи вербені змити із себе сморід позаприродного. За місяці пошуків їм із Доус удалося знайти рівно одне свідчення того, де може бути Рукавичка, — стислий уривок тексту в щоденнику Нельсона Гартвелла часів Лети, датованому 1938 роком від Різдва Христового.　

Горбань набрався й спробував переконати нас, буцімто хтось із друзів Джонні та Картяра створив Рукавичку, щоб відчиняти двері до полум ’яної печі, якщо ваша ласка. Звичайно, я вимагав доказів. «Ні, ні, — відповів Горбань, — усе занадто ризиковано, щоб залишати якісь записи». Вони заприсяглися одне одному зберігати таємницю й прохопилися лише, що звели її у святому місці. Занадто зручно, як на мене.

Закладаюся, усі вони просто пропустили каплицю й опинилися в якомусь склепі в повному ажурі.　

«У святому місці». Ось і все, що вони з Доус мали, щоб узятися до справи: один абзац про п’яницю на прізвисько Горбань. Але це не зупинило їх від відвідин усіх кладовищ, цвинтарів, синагог і церков, збудованих у Нью-Гейвені до 1938-го, у пошуках підказок. їм не вдалося нічого знайти, а тепер ще й новий Претор зазиратиме через плече.　

— А що, як ми пошлемо до біса Рукавичку й спробуємо відправити на полювання гончаків Сендоу? — гукнула Алекс, перекрикуючи шум води.　

— Минулого разу це не дуже добре закінчилося.　

Справді не дуже. За всі їхні клопоти їх іще й мало не зжерла пекельна тварюка.　

— Але Сендоу не старався як слід, чи не так? — не вгавала Алекс, змиваючи мило з волосся. — Він думав, що Дарлінґтон зник навіки, що ніяк не міг пережити подорожі до пекла. Думав, що лови лише доведуть факт Дарлінґтонової смерті.　

Це була жахлива ніч, але ритуал повернув назад Дарлінґтона чи принаймні його голос, який звинуватив Сендоу.　

Алекс вимкнула воду й схопила з гачка рушник. Помешкання здавалося неймовірно тихим.　

Спершу дівчина подумала, що їй це здалося, коли почула тихеньке:　

— Гаразд.　

Вона помовчала, відтаскаючи воду з волосся.　

— Що?　

— Гаразд.　

Очікувала, що Доус протестуватиме, сипатиме перешкодами: мовляв, це нині не на часі, їм потрібен план, це занадто небезпечно. Може, вона розклала перед собою у вітальні свої карти таро? І прочитала в них щось, окрім катастрофи?　

Алекс натягнула чисті шорти й майку. Доус сиділа на тому самому місці, на підлозі, але притиснула коліна до грудей і обхопила їх руками.　

— Як це «гаразд»? — перепитала Алекс.　

— Знаєш, як греки називали Молочний Шлях?　

— Сама знаєш, що не знаю.　

— Ґалаксіас.　

Алекс опустилася на краєчок канапи, намагаючись ігнорувати холодне лезо, що увіп’ялося в нутрощі.　

«Ґалаксіас». Ґелексі. Невже саме це слово мрець надиктовував їм знову й знову?　

— Він намагався достукатися до тебе, — сказала Доус. — Достукатися до нас.　

— Ти цього не знаєш.　

Але таке вже траплялося. Під час ритуалу-передбачення тієї ночі, коли вбили Тару, і ще раз під час ритуалу під місяцем- молодиком, коли Дарлінґтон намагався попередити їх про Сендоу. Невже він і тепер намагався це зробити? Попередити її? Звинуватити? А може, гукав її з протилежного боку Серпанку, благаючи про допомогу?　

— Є… дещо… ми можемо спробувати. — Слова Доус затиналися, помережані паузами, наче код азбукою Морзе, сигнал про небезпеку. — У мене є ідея.　

Алекс замислилася, скільки катастроф розпочалося із цих слів.　

— Сподіваюся, гарна.　

— Але якщо правління Лети дізнається…　

— Не дізнається.　

— Я не можу втратити цю роботу. І ти теж.　

Алекс не збиралася розмірковувати про це просто зараз.　

— Ми підемо до «Чорного В’яза»?　

— Ні. Нам потрібен стіл у «Сувої та ключі». Нам треба відкрити портал.　

— До пекла.　

— Нічого іншого я придумати не можу. — Голос Доус звучав розпачливо.　

Вони намагалися ціле літо й не мали чим похвалитися. Та чи докладала Алекс усіх зусиль? А може, вона почувалася в безпеці, заховавшись за своїми пошуками в «Іль-Бастоне»? Ходячи собі вуличками Нью-Гейвена, шукаючи церкви й святі місця, вишукуючи знаки Рукавички й нічого не знаходячи? Невже вона дозволила собі забути, що десь страждає загублений Дарлінґтон?　

— Добре, — відповіла вона. — Тоді ми відчинимо портал.　

— А як ми потрапимо до «Сувою та ключа»?　

— Я нас заведу.　

Доус пожувала нижню губу.　

— Я нікого не битиму, Доус.　

Дівчина посмикала пасмо рудого волосся, що закучерявилося від спеки.　

Алекс завела очі вгору.　

— І нікому не погрожуватиму. Я збираюся бути по- справжньому ввічливою.　

І буде. Вона мусила знайти шлях назад — у роль самозванки, яку грала торік, мусила знайти нову точку відліку. Вони повернуть Дарлінґтона. І це все виправить. Наскільки відомо правлінню Лети, вона просто студентка, у якої видався дуже поганий перший курс. Вони нічого не знали про те, як Сендоу покращував її оцінки, нічого про її роль у його смерті чи про вбивства, які вона назбирала однієї жахливої ночі у Ван-Найсі.　

А от Дарлінґтон знав. І якщо йому захочеться розпочати проти неї справу, усе закінчиться. Що вона робитиме в такому разі? Те, що робила завжди. Шукай виходи. Забирайся геть іще до того, як ускочити в справжню халепу. А дорогою прихопи кілька дорогоцінних артефактів. Ця мантра заспокоювала її, перетворилася на заклинання, яке допомагало відігнати страх. Але тепер усе було складніше. Варіантів у Алекс і раніше було небагато, а тепер вони значно скоротилися, та й бігти не було куди. Через Ітана. Через те, що байдуже, скористаються вони Рукавичкою, порталом чи автобусом у потойбіччя, — розплачуватися завжди доведеться з пеклом.